Постанова від 17 листопада 2026 р. у справі №320/56041/25 — Шостий апеляційний адміністративний суд

Суд: Шостий апеляційний адміністративний суд

Інстанція: Апеляційна

Юрисдикція: Адміністративне

Категорія: звільнення з публічної служби, з них

Дата: 17 листопада 2026 р.

Справа: №320/56041/25

Суддя: Ключкович Василь Юрійович

ШОСТИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

Справа № 320/56041/25 Суддя (судді) першої інстанції: Парненко В.С.

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

18 листопада 2026 року м. Київ

Шостий апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів:

Судді-доповідача: Ключковича В.Ю.

Суддів: Бужак Н.П., Грибан І.О.,

розглянувши у порядку письмового провадження апеляційні скарги Територіального управління Бюро економічної безпеки у м. Києві та ОСОБА_1 на рішення Київського окружного адміністративного суду від 30 березня 2026 року у справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Територіального управління Бюро економічної безпеки у м. Києві про визнання дій протиправними та зобов`язання вчинити певні дії,

В С Т А Н О В И В:

У листопаді 2025 року ОСОБА_1 звернувся до Київського окружного адміністративного суду з адміністративним позовом до Територіального управління БЕБ у м. Києві, в якому просить суд:

- визнати протиправними дії Територіального управління БЕБ у м. Києві щодо визначення та виплати сум грошового забезпечення без застосування прожиткового мінімуму для працездатних осіб у 2023 році у розмірі 2 684,00 грн, у 2024 році у розмірі 3 028,00 грн, у 2025 році у розмірі 3 028,00 грн;

- зобов`язати Територіальне управління БЕБ у м. Києві нарахувати та виплатити за період 27 квітня 2023 року по 14 серпня 2025 року грошове забезпечення у 2023 році, виходячи з прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого абзацом 4 частини першої статті 7 Закону України «Про Державний бюджет України на 2023 рік» від 3 листопада 2022 року № 2710- IX у розмірі 2 684,00 грн, у 2024 році виходячи з прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого абзацом 4 частини першої статті 7 Закону України «Про Державний бюджет України на 2024 рік» від 9 листопада 2023 року № 3460-IX у розмірі 3 028,00 грн, у 2025 році виходячи з прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого абзацом 4 частини першої статті 7 Закону України «Про Державний бюджет України на 2025 рік» від 19 листопада 2024 року № 4059-IX у розмірі 3 028,00 грн;

- зобов`язати Територіальне управління БЕБ у м. Києві нарахувати і виплатити середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні за період з 14 серпня 2025 року по 14 лютого 2026 року.

Позовні вимоги мотивовані тим, що згідно розрахункових листів отриманих при звільненні грошове забезпечення виплачувалось позивачу протягом 2025 із розрахунку посадового окладу 51 499 грн. Відповідно за 2023 та 2024 роки також розрахунок здійснено із використанням заниженого розміру прожиткового мінімуму доходів громадян для працездатних осіб. Проте, норми Закону України «Про Бюро економічної безпеки України» та інших підзаконних актів свідчать про визначення позивачу відповідачем посадового окладу та грошового забезпечення в розмірі меншому, ніж це передбачено вищевказаними нормативно-правовими актами.

Рішенням Київського окружного адміністративного суду від 30 березня 2026 року адміністративний позов ОСОБА_1 до Головного управління БЕБ у м. Києві про визнання дій протиправними та зобов`язання вчинити певні дії задоволено частково.

Визнано протиправними дії Територіального управління БЕБ у м. Києві щодо визначення та виплати сум грошового забезпечення ОСОБА_1 за період 27 квітня 2023 року по 14 серпня 2025 року без застосування прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого абзацом 4 частини першої статті 7 Закону України «Про Державний бюджет України на 2023 рік» від 03 листопада 2022 року № 2710- IX у розмірі 2684 грн, у 2024 році виходячи з прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого абзацом 4 частини першої статті 7 Закону України «Про Державний бюджет України на 2024 рік» від 09 листопада 2023 року № 3460-IX у розмірі 3028 грн, у 2025 році виходячи з прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого абзацом 4 частини першої статті 7 Закону України «Про Державний бюджет України на 2025 рік» від 19 листопада 2024 року № 4059-IX у розмірі 3028 грн.

Зобов`язано Територіальне управління БЕБ у м. Києві перерахувати та виплатити ОСОБА_1 грошове забезпечення за період 27 квітня 2023 року по 14 серпня 2025 року у 2023 році, виходячи з прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого абзацом 4 частини першої статті 7 Закону України «Про Державний бюджет України на 2023 рік» від 03 листопада 2022 року № 2710- IX у розмірі 2684 грн, у 2024 році виходячи з прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого абзацом 4 частини першої статті 7 Закону України «Про Державний бюджет України на 2024 рік» від 09 листопада 2023 року № 3460-IX у розмірі 3028 грн, у 2025 році виходячи з прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого абзацом 4 частини першої статті 7 Закону України «Про Державний бюджет України на 2025 рік» від 19 листопада 2024 року № 4059-IX у розмірі 3028 грн, з урахуванням виплачених сум.

В іншій частині позовних вимог відмовлено.

Територіальне управління БЕБ у м. Києві не погодилось з таким рішенням суду першої інстанції та 28 квітня 2026 року подало апеляційну скаргу.

Відповідач просить рішення Київського окружного адміністративного суду від 30.03.2026 у справі №320/56041/25 скасувати частково в частині:

- визнання протиправними дії Територіального управління БЕБ у м. Києві щодо визначення та виплати сум грошового забезпечення ОСОБА_1 за період 27 квітня 2023 року по 14 серпня 2025 року без застосування прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого абзацом 4 частини першої статті 7 Закону України «Про Державний бюджет України на 2023 рік» від 03 листопада 2022 року № 2710- IX у розмірі 2684 грн, у 2024 році виходячи з прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого абзацом 4 частини першої статті 7 Закону України «Про Державний бюджет України на 2024 рік» від 09 листопада 2023 року № 3460-IX у розмірі 3028 грн, у 2025 році виходячи з прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого абзацом 4 частини першої статті 7 Закону України «Про Державний бюджет України на 2025 рік» від 19 листопада 2024 року № 4059-IX у розмірі 3028 грн;

- зобов`язання Територіального управління БЕБ у м. Києві перерахувати та виплатити ОСОБА_1 грошове забезпечення за період 27 квітня 2023 року по 14 серпня 2025 року у 2023 році виходячи з прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого абзацом 4 частини першої статті 7 Закону України «Про Державний бюджет України на 2023 рік» від 03 листопада 2022 року № 2710- IX у розмірі 2684 грн, у 2024 році виходячи з прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого абзацом 4 частини першої статті 7 Закону України «Про Державний бюджет України на 2024 рік» від 09 листопада 2023 року № 3460-IX у розмірі 3028 грн, у 2025 році виходячи з прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого абзацом 4 частини першої статті 7 Закону України «Про Державний бюджет України на 2025 рік» від 19 листопада 2024 року № 4059-IX у розмірі 3028 грн, з урахуванням виплачених сум.

Ухвалити нове рішення, яким у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 до Територіального управління БЕБ у м. Києві відмовити повністю.

Також просить справу розглядати за участі представника відповідача Територіального управління БЕБ у м. Києві.

Надалі, до суду надійшла апеляційна скарга ОСОБА_1 , якою просить рішення Київського окружного адміністративного суду від 30.03.2026 у справі № 320/56041/25 в частині відмови у задоволенні позовних вимог скасувати і ухвалити нове судове рішення в цій частині, яким позов задовольнити в повному обсязі.

Ухвалами колегії Шостого апеляційного адміністративного суду від 30 квітня 2026 року та від 8 травня 2026 року відкрито апеляційне провадження.

Відповідач подав відзив на апеляційну скаргу, просить рішення Київського окружного адміністративного суду від 30.03.2026 у справі №320/56041/25 в частині відмови у задоволенні позовних вимог залишити без змін; апеляційну скаргу ОСОБА_1 до Територіального управління БЕБ у м. Києві залишити без задоволення; справу розглядати за участі представника відповідача Територіального управління БЕБ у м. Києві.

Щодо клопотання відповідача про розгляд справи в судовому засіданні, колегія суддів зазначає наступне.

Частинами 2 та 3 статті 12 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що спрощене позовне провадження призначене для розгляду справ незначної складності та інших справ, для яких пріоритетним є швидке вирішення справи.

Загальне позовне провадження призначене для розгляду справ, які через складність або інші обставини недоцільно розглядати у спрощеному позовному провадженні.

У той же час, згідно частин 1-3 статті 257 Кодексу адміністративного судочинства України за правилами спрощеного позовного провадження розглядаються справи незначної складності.

За правилами спрощеного позовного провадження може бути розглянута будь-яка справа, віднесена до юрисдикції адміністративного суду, за винятком справ, зазначених у частині четвертій цієї статті.

При вирішенні питання про розгляд справи за правилами спрощеного або загального позовного провадження суд враховує: 1) значення справи для сторін; 2) обраний позивачем спосіб захисту; 3) категорію та складність справи; 4) обсяг та характер доказів у справі, в тому числі чи потрібно у справі призначати експертизу, викликати свідків тощо; 5) кількість сторін та інших учасників справи; 6) чи становить розгляд справи значний суспільний інтерес; 7) думку сторін щодо необхідності розгляду справи за правилами спрощеного позовного провадження.

Відповідно до частини 4 статті 12, частини 4 статті 257 Кодексу адміністративного судочинства України виключно за правилами загального позовного провадження розглядаються справи у спорах:

1) щодо оскарження нормативно-правових актів, за винятком випадків, визначених цим Кодексом;

2) щодо оскарження рішень, дій та бездіяльності суб`єкта владних повноважень, якщо позивачем також заявлено вимоги про відшкодування шкоди, заподіяної такими рішеннями, діями чи бездіяльністю, у сумі, що перевищує п`ятсот розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб;

3) про примусове відчуження земельної ділянки, інших об`єктів нерухомого майна, що на ній розміщені, з мотивів суспільної необхідності;

4) щодо оскарження рішення суб`єкта владних повноважень, на підставі якого ним може бути заявлено вимогу про стягнення грошових коштів у сумі, що перевищує п`ятсот розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб;

5) щодо оскарження рішень Національної комісії з реабілітації у правовідносинах, що виникли на підставі Закону України "Про реабілітацію жертв репресій комуністичного тоталітарного режиму 1917-1991 років";

6) щодо оскарження індивідуальних актів Національного банку України, Фонду гарантування вкладів фізичних осіб, Міністерства фінансів України, Національної комісії з цінних паперів та фондового ринку, рішень Кабінету Міністрів України, визначених частиною першою статті 266-1 цього Кодексу.

У той же час, спірні правовідносини не відносяться до категорії справ, передбачених частиною 4 статті 12 Кодексу адміністративного судочинства України.

Як вбачається з поданого клопотання відповідача, в такому не наведено доводів, які б свідчили про те, що характер спірних правовідносин та предмет доказування вимагають проведення судового засідання або посилань на обставини, які можливо встановити лише у такий спосіб.

Колегія суддів зазначає, що розгляд справи за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін ніяким чином не обмежує процесуальні права учасників справи, а свої пояснення та докази у справі учасники справи мають можливість надати до суду за правилами, встановленими Кодексом адміністративного судочинства України.

Згідно з пунктом 10 частини 6 статті 12 Кодексу адміністративного судочинства України для цілей цього Кодексу справами незначної складності є інші справи, у яких суд дійде висновку про їх незначну складність, за винятком справ, які не можуть бути розглянуті за правилами спрощеного позовного провадження.

Дослідивши клопотання апелянта, матеріали справи, предмет та підстави позову, склад учасників справи, тощо, беручи до уваги пункт 20 частини 1 статті 4 та частини 6 статті 12 Кодексу адміністративного судочинства України, колегія суддів дійшла висновку, що дана справа є справою незначної складності, а характер спірних правовідносин та предмет доказування не вимагають її розгляду в порядку загального позовного провадження, а тому у задоволенні зазначеного клопотання необхідно відмовити.

Керуючись частинами 1 та 2 статті 308 Кодексу адміністративного судочинства України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

Суд апеляційної інстанції не обмежений доводами та вимогами апеляційної скарги, якщо під час розгляду справи буде встановлено порушення норм процесуального права, які є обов`язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права.

Як вбачається з матеріалів справи, позивач у спірний період з 27 квітня 2023 року по 14 серпня 2025 року проходив службу у Територіальному управлінні БЕБ у м. Києві.

Наказом Територіального управління БЕБ у м. Києві від 25.04.2023 № 1-к/ДСК позивача прийнято на службу до Бюро економічної безпеки України з 27.04.2023 року, на посаду на посаду старшого детектива відділу Підрозділу детективів.

Наказом Бюро економічної безпеки України від 01.01.2025 № 3-к/ДСК-ДП позивачу з присвоєно спеціальне звання середнього начальницького складу «старший лейтенант Бюро економічної безпеки України по Територіальному управлінню БЕБ у м. Києві».

Наказом Територіального управління БЕБ у м. Києві від 12.08.2025 № 73-к/ДСК позивача звільнено із займаної посади 14.08.2025 року.

Протягом періоду проходження служби грошове забезпечення позивача, зокрема посадовий оклад, нараховувалось із використанням розрахункової величини прожиткового мінімуму для працездатних осіб, який застосовується для визначення посадових окладів працівників інших державних органів, оплата праці яких регулюється спеціальними законами, а також працівників податкових і митних органів в сумі 2102,00 грн, визначеного у статтею 7 Закону України «Про Державний бюджет України на 2023 рік», статтею 7 Закону України «Про Державний бюджет України на 2024 рік» та статтею 7 Закону України «Про Державний бюджет України на 2025 рік», на відповідні тарифні коефіцієнти.

Позивач вважаючи такі дії протиправними, звернувся з цим позовом до суду.

Переглядаючи оскаржуване рішення в межах позовних вимог та доводів апеляційної скарги Територіального управління БЕБ у м. Києві, колегія суддів зазначає наступне.

Частиною 2 статті 19 Конституції України передбачено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Відповідно до статті 43 Конституції України кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується.

Цією ж статтею передбачено, що право особи на своєчасне одержання винагороди за працю захищається законом.

Згідно зі статтею 1 Конвенції Міжнародної організації праці від 01 липня 1949 року № 95 «Про захист заробітної плати», ратифікованої Україною 30 червня 1961 року, незалежно від назви оплати праці і методу її обчислення, будь-яку винагороду або заробіток, які можуть бути обчислені в грошах, і встановлені угодою або національним законодавством, що їх роботодавець повинен заплатити працівникові за працю, яку виконано чи має бути виконано, або за послуги, котрі надано чи має бути надано.

Статтею 12 Конвенції установлено, що коли минає термін трудового договору, остаточний розрахунок заробітної плати, належної працівнику, має бути проведено відповідно до національного законодавства, колективного договору чи рішення арбітражного органу, або - коли немає такого законодавства, угоди чи рішення - в розумний термін з урахуванням умов контракту.

У спірних правовідносинах повинні застосовуватись не тільки норми спеціального законодавства, але й трудового.

Згідно вимог статті 47 Кодексу законів про працю України (далі - КЗпП України), роботодавець зобов`язаний у день звільнення видати працівникові копію наказу (розпорядження) про звільнення, письмове повідомлення про нараховані та виплачені йому суми при звільненні (стаття 116) та провести з ним розрахунок у строки, визначені статтею 116 цього Кодексу, а також на вимогу працівника внести належні записи про звільнення до трудової книжки, що зберігається у працівника. При звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення (ст. 116 КЗпП України).

При цьому, під належними звільненому працівникові сумами необхідно розуміти усі виплати, на отримання яких працівник має право станом на дату звільнення згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, встановлених законодавством для осіб, які перебувають у трудових правовідносинах з роботодавцем.

Метою такого законодавчого регулювання є захист майнових прав працівника у зв`язку з його звільненням з роботи, зокрема захист права працівника на своєчасне одержання заробітної плати за виконану роботу, яка є основним засобом до існування працівника, необхідним для забезпечення його життя.

Правові засади організації та діяльності Бюро економічної безпеки України, статус працівників Бюро, а також порядок проходження служби визначає Закон України «Про Бюро економічної безпеки України» від 28.01.2021 №1150-ІХ (далі - Закон №1150-ІХ).

Відповідно до частин 1, 2 статті 1 Закону № 1150-ІХ Бюро економічної безпеки України - це центральний орган виконавчої влади, на який покладаються завдання щодо протидії правопорушенням, що посягають на функціонування економіки держави.

Відповідно до покладених завдань Бюро економічної безпеки України виконує правоохоронну, аналітичну, економічну, інформаційну та інші функції.

Частина 1 статті 14 Закону № 1150-ІХ визначає, що Бюро економічної безпеки України є юридичною особою публічного права та здійснює свої повноваження через центральний апарат і територіальні управління.

Територіальні управління Бюро економічної безпеки України є юридичними особами публічного права, мають самостійний баланс, рахунки в органах Державної казначейської служби України, печатку із зображенням Державного Герба України і своїм найменуванням.

Структура, штатний розпис Бюро економічної безпеки України, положення про структурні підрозділи центрального апарату та територіальних управлінь, посадові інструкції працівників Бюро економічної безпеки України затверджуються Директором Бюро економічної безпеки України.

З аналізу вказаного вбачається, що територіальні управління є складовою системи органу, що реалізує завдання щодо протидії правопорушенням, що посягають на функціонування економіки держави - Бюро економічної безпеки України.

Аналогічне регламентовано і пунктом 10 Положення про Бюро економічної безпеки України, затверджене постановою Кабінету Міністрів України від 06 жовтня 2021 року № 1068 (далі також – Положення № 1068).

У свою чергу, стаття 19 Закону № 1150-ІХ визначає, що до працівників Бюро економічної безпеки України належать особи, які є гласними і негласними штатними працівниками, з числа осіб, які мають спеціальні звання, державні службовці та особи, які уклали трудовий договір з Бюро економічної безпеки України.

Отже, враховуючи, що територіальні управління входять у систему органів Бюро економічної безпеки України, працівники територіальних управлінь є працівниками Бюро економічної безпеки України в розумінні статті 19 Закону № 1150-ІХ.

В свою чергу, згідно зі статтею 31 Закону № 1150-ІХ заробітна плата працівників Бюро економічної безпеки України повинна забезпечувати достатні матеріальні умови для належного виконання ними службових обов`язків з урахуванням характеру, інтенсивності та небезпечності роботи, забезпечувати добір і закріплення у штаті Бюро економічної безпеки України кваліфікованих кадрів, стимулювати досягнення високих результатів у службовій діяльності.

Особи, які мають спеціальні звання Бюро економічної безпеки України, отримують грошове забезпечення, розмір якого визначається залежно від посади, спеціального звання, строку служби, інтенсивності та умов служби, кваліфікації.

Особливі умови та розміри оплати праці і грошового забезпечення працівників Бюро економічної безпеки України визначаються Кабінетом Міністрів України. Посадовий оклад осіб, які мають спеціальні звання, не може становити менше 20 розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого на 1 січня календарного року.

Посадовий оклад державних службовців та інших працівників Бюро економічної безпеки України не може становити менше трьох розмірів посадового окладу, встановленого Кабінетом Міністрів України для працівників, які займають відповідні посади в центральних органах виконавчої влади.

Заробітна плата (грошове забезпечення) працівників Бюро економічної безпеки України складається з: 1) посадового окладу; 2) надбавки за вислугу років; 3) доплати за роботу, що передбачає доступ до державної таємниці; 4) доплати за спеціальне звання або ранг державного службовця; 5) доплати за науковий ступінь; 6) премії (розмір якої у разі її встановлення не може перевищувати 30 відсотків посадового окладу).

Відповідно до пункту 2 Умов та розмірів оплати праці і грошового забезпечення працівників Бюро економічної безпеки Положення № 1068 посадові оклади осіб, які мають спеціальні звання БЕБ, визначаються шляхом множення прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого на 1 січня календарного року, на відповідний коефіцієнт посадового окладу.

У справі, що розглядається, позивач проходив службу у Територіальному управлінні БЕБ у м. Києві з 27 квітня 2023 року по 14 серпня 2025 року.

Колегія суддів вважає правильними висновки суду першої інстанції, що Територіальним управлінням БЕБ, в порушення частини 3 статті 31 Закону № 1150-ІХ та пункту 2 Умов та розмірів оплати праці і грошового забезпечення працівників Бюро економічної безпеки Положення № 1068, упродовж 2023 - 2025 років протиправно здійснювалась виплата грошового забезпечення позивача не виходячи з «прожиткового мінімуму для працездатних осіб», а з урахуванням «прожиткового мінімуму для працездатних осіб, який застосовується для визначення посадових окладів працівників інших державних органів, оплата праці яких регулюється спеціальними законами, а також працівників податкових і митних органів, визначеного Законом України «Про Державний бюджет України на відповідний рік.

Незалежність Бюро економічної безпеки України, гарантується визначеними Законом №1150-ІХ та іншими законами України особливим порядком конкурсного відбору, призначення та звільнення Директора Бюро економічної безпеки України, його заступників, інших працівників, установленим законом порядком фінансування та матеріально- технічного забезпечення Бюро економічної безпеки України.

Однією з гарантій незалежності Бюро економічної безпеки України є створення необхідних умов для діяльності працівників БЕБ, їх правового, соціального захисту та побутового забезпечення.

Як зазначалось вище, розмір посадового окладу, осіб, які мають спеціальні звання БЕБ визначається спеціальним законодавством, а саме: частина 3 статті 31 Закону № 1150-ІХ та пунктом 2 Умов та розмірів оплати праці і грошового забезпечення працівників Бюро економічної безпеки Положення № 1068.

Таким чином, спеціальним законом, котрий врегульовує діяльність БЕБ України та його територіальних підрозділів встановлено, що посадовий оклад осіб, які мають спеціальні звання, не може становити менше 20 розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб.

У даному випадку має місце колізія загальних та спеціальних норм, що врегульовують спірні правовідносини.

При наявності розбіжностей загальних і спеціальних (виняткових) норм, необхідно керуватися принципом Lex specialis (лат. - спеціальний закон, спеціальна норма), відповідно до якого при розбіжності загального і спеціального закону діє спеціальний закон, а також принципом Lex specialis derogat generali, суть якого зводиться до того, що спеціальний закон скасовує дію (для даної справи) загального закону; спеціальна норма має перевагу над загальною.

У разі якщо норми нормативних актів рівної юридичної сили містять різні моделі правового регулювання, перевагу при застосуванні слід надавати тій нормі, яка регулює вужче коло суспільних відносин, тобто є спеціальною.

Колегія суддів при розгляді апеляційної скарги вказує на імперативні приписи частини 5 статті 242 КАС України, якими передбачено, що при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду, а саме висновки Верховного Суду у постановах від 29 січня 2019 року у справі № 807/257/14 та від 25 травня 2022 року справа №120/1196/19-а,

Крім того, про перевагу норм lex specialis над іншими загальними нормами зазначає у своїх рішеннях і Європейський суд з прав людини (пункт 69 рішення у справі «Ніколова проти Болгарії», заява № 7888/03, пункт 15 рішення у справі «Баранкевич проти Росії», заява № 10519/03).

Відтак, розмір посадового окладу особи, яка має спеціальне звання БЕБ напряму залежить від прожиткового мінімуму для працездатних осіб.

Визначення прожиткового мінімуму, закладення правової основи для його встановлення та врахування при реалізації державою конституційної гарантії громадян урегульовано Законом України «Про прожитковий мінімум» № 966-XIV від 15 липня 1999 року, відповідно до статті 1 якого прожитковий мінімум - це вартісна величина достатнього для забезпечення нормального функціонування організму людини, збереження його здоров`я набору продуктів харчування (далі - набір продуктів харчування), а також мінімального набору непродовольчих товарів (далі - набір непродовольчих товарів) та мінімального набору послуг (далі - набір послуг), необхідних для задоволення основних соціальних і культурних потреб особистості.

Прожитковий мінімум визначається нормативним методом у розрахунку на місяць на одну особу, а також окремо для тих, хто відноситься до основних соціальних і демографічних груп населення: дітей віком до 6 років; дітей віком від 6 до 18 років; працездатних осіб; осіб, які втратили працездатність. До працездатних осіб відносяться особи, які не досягли встановленого законом пенсійного віку.

У змісті наведеної норми Закону України «Про прожитковий мінімум» закріплено вичерпний перелік основних соціальних і демографічних груп населення, стосовно яких визначається прожитковий мінімум. «Працівники інших державних органів» до соціальної демографічної групи населення, стосовно яких прожитковий мінімум повинен встановлюватися окремо, не віднесені.

Варто зазначити, що зміни до Закону України «Про Бюро економічної безпеки України» у частині, яка регламентує розмір окладу у спірний період, про який йдеться у позовній заяві, а також до Закону України «Про прожитковий мінімум» № 966-XIV щодо визначення прожиткового мінімуму не вносилися, тож законних підстав для зменшення розміру прожиткового мінімуму, який встановлено для працездатних осіб на 1 січня 2023 - 2025 років для цілей визначення посадового окладу осіб, які мають спеціальне звання БЕБ, немає.

Водночас Закони України «Про Державний бюджет України на відповідний рік» фактично змінили складову для визначення базового розміру посадового окладу осіб, які мають спеціальне звання БЕБ, що порушує гарантії незалежності вказаної категорії працівників БЕБ, одна з яких передбачена частиною 1 статті 5 Закону № 1150-ІХ.

Закони України «Про Державний бюджет України» не повинні містити інакшого чи додаткового правового регулювання правовідносин, що охоплюються предметом регулювання інших законів України, особливо тієї сфери суспільних відносин, для яких діють спеціальні норми. Конституція України не надає закону про Державний бюджет України вищої юридичної сили стосовно інших законів.

На такі аспекти законодавчого регулювання звернув увагу Конституційний Суд України у Рішеннях від 09 липня 2007 року № 6-рп/2007 (справа про соціальні гарантії громадян) та від 22 травня 2008 року № 10- рп/2008 (справа щодо предмета та змісту закону про Державний бюджет України).

Вказана правова позиція апеляційного суду узгоджується із постановами Верховного Суду від 10 листопада 2021 року у справі №400/2031/21, від 30 листопада 2021 року у справі №360/503/21, від 02 червня 2023 року у справі № 400/4904/21, від 13 липня 2023 року у справі №280/1233/22, від 24 липня 2023 року у справі № 280/9563/21, від 25 липня 2023 року у справі №120/2006/22-а, від 26 липня 2023 року у справі №240/2978/22, від 27 липня 2023 року у справі №240/3795/22, які в силу приписів частини 5 статті 242 КАС України враховуються апеляційним судом під час вирішення наведеного спору.

У частині доводів апелянта щодо клопотання про участь у судовому засіданні, поданого до суду першої інстанції, колегія суддів зауважує, що наведене порушення норм процесуального права не є обов`язковою підставою для скасування судового рішення та ухвалення нового рішення суду згідно приписів статті 317 Кодексу адміністративного судочинства України, оскільки вказана справа не підлягає розгляду за правилами загального позовного провадження.

Переглядаючи оскаржуване рішення в межах позовних вимог та доводів апеляційної скарги ОСОБА_1 , колегія суддів зазначає наступне.

Згідно з частиною 1 статті 117 Кодексу законів про працю України, в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.

Частиною 2 статті 117 Кодексу законів про працю України передбачено, що при наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору.

З аналізу зазначених законодавчих норм вбачається, що умовами застосування частини першої статті 117 Кодексу законів про працю України є: невиплата належних звільненому працівникові сум у відповідні строки; вина власника або уповноваженого ним органу у невиплаті зазначених сум; відсутність спору про розмір таких сум.

При дотриманні наведених умов підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.

За правовою позицією, висловленою Великою Палатою Верховного Суду в постанові від 26.02.2020 у справі №821/1083/17 під «належними звільненому працівникові сумами» необхідно розуміти усі виплати, на отримання яких працівник має право станом на дату звільнення згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, встановлених законодавством для осіб, які перебувають у трудових правовідносинах з роботодавцем (заробітна плата, компенсація за невикористані дні відпустки, вихідна допомога тощо).

З матеріалів справи вбачається, що фактичний розрахунок не проведений у повному обсязі, оскільки відповідач вважав, що позивач не мав права на такі виплати, які є предметом судового розгляду у даній справі.

При цьому розрахунок суми компенсації повинен бути проведений відповідачем, оскільки нарахування та виплата грошового забезпечення є дискреційними повноваженнями відповідача, визначення розміру недоотриманих за вказаний строк виплат є виключною компетенцію відповідача і суд не повинен та не уповноважений втручатися у дискреційні повноваження щодо виконання відповідачем обов`язку з визначення суми недоотриманих виплат.

За змістом частини 1 статті 117 Кодексу законів про працю України обов`язок роботодавця перед звільненим працівником щодо своєчасного розрахунку при звільненні припиняється проведенням фактичного розрахунку, тобто, реальним виконанням цього обов`язку. І саме з цією обставиною пов`язаний період, протягом якого до роботодавця є можливим застосування відповідальності, передбаченої статтею 117 Кодексу законів про працю України.

При цьому, частина 2 статті 117 Кодексу законів про працю України стосується тих випадків, коли наявний спір між роботодавцем і звільненим працівником про належні до виплати суми та у разі вирішення такого спору на користь працівника, власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування.

Окрім того, Конституційний Суд України в рішенні № 4-рп/2012 від 22.02.2012 щодо офіційного тлумачення положень статті 233 Кодексу законів про працю України у взаємозв`язку з положеннями статей 117, 237-1 цього Кодексу роз`яснив, що згідно зі статтею 47 Кодексу законів про працю України роботодавець зобов`язаний виплатити працівникові при звільненні всі суми, що належать йому від підприємства, установи, організації, у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, а саме в день звільнення або не пізніше наступного дня після пред`явлення звільненим працівником вимоги про проведення розрахунку. Непроведення з вини власника або уповноваженого ним органу розрахунку з працівником у зазначені строки є підставою для відповідальності, передбаченої статтею 117 Кодексу законів про працю України, тобто виплати працівникові його середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку.

Таким чином, оскільки належне грошове забезпечення на виконання цього рішення ще не нараховано та невиплачено у повному обсязі, отже відсутня дата остаточного розрахунку, відтак вимоги позивача про виплату середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні є передчасними та задоволенню не підлягають, що вірно виснував суд першої інстанції.

Суд апеляційної інстанції вважає за необхідне зазначити, що згідно з пунктом 41 висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов`язку може змінюватися залежно від характеру рішення. Згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах. З тим, щоб дотриматися принципу справедливого суду, обґрунтування рішення повинно засвідчити, що суддя справді дослідив усі основні питання, винесені на його розгляд. Вимога п. 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод щодо обґрунтовування судових рішень не може розумітись як обов`язок суду детально відповідати на кожен аргумент заявника; ст. 6 Конвенції також не встановлює правил щодо допустимості доказів або їх оцінювання, що є предметом регулювання, насамперед, національного законодавства та оцінювання національними судами (зокрема, рішення у справі «Суомінеен проти Фінляндії» (Suominen v. Finland), №37801/97).

У п. 96 рішення у справі «Вагнер та J.M.W.L. проти Люксембургу» (Wagner and J.M.W.L. v. Luxembourg, №76240/01) та у п. 72 рішення у справі «Фабрі проти Франції» (Fabris v. France, №16754/08) ЄСПЛ підкреслив, що навіть якщо суди не зобов`язані викладати мотиви відмови стосовно кожного доводу сторін, вони не звільнені від обов`язку розглядати їх належним чином і надавати оцінку основним наданим доводам. Крім того, якщо ці доводи стосуються прав і свобод, що гарантовані Конвенцією і протоколами до неї, національні суди повинні розглядати їх в обов`язковому порядку і з особливою ретельністю, тому що йдеться про засади принципу субсидіарності.

На підставі вищенаведеного колегія суддів зауважує, що доводи апеляційних скарг не спростовують висновків суду першої інстанції і не дають підстав для висновку, що судом першої інстанції при розгляді справи неповно з`ясовано обставини, що мають значення для справи, неправильно застосовано норми матеріального права, які регулюють спірні правовідносини, чи порушено норми процесуального права, тому не є підставою для скасування оскаржуваного рішення суду першої інстанції.

Враховуючи викладене, з`ясувавши та перевіривши всі фактичні обставини справи, об`єктивно оцінивши докази, що мають юридичне значення, враховуючи основні засади адміністративного судочинства, вимоги законодавства України, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про наявність правових підстав для часткового задоволення позовних вимог ОСОБА_1 .

Згідно з положеннями статті 242 Кодексу адміністративного судочинства України, рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.

Відповідно до вимог статті 316 Кодексу адміністративного судочинства України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Суд апеляційної інстанції зазначає, що рішення суду першої інстанції постановлене з додержанням норм матеріального і процесуального права, обставини справи встановлено повно та досліджено всебічно.

Заслухавши доповідь головуючого судді, перевіривши матеріали справи, доводи апеляційних скарг, колегія суддів вважає, що апеляційні скарги задоволенню не підлягають.

Підстави для розподілу судових витрат відсутні.

Керуючись статтями 242, 250, 308, 310, 311, 315, 316, 321, 322, 325, 328, 329 Кодексу адміністративного судочинства України, суд,

П О С Т А Н О В И В:

Апеляційні скарги Територіального управління Бюро економічної безпеки у м. Києві та ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Рішення Київського окружного адміністративного суду від 30 березня 2026 року залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з дати її ухвалення та може бути оскаржена до Верховного Суду в порядку і строки, визначені статтями 328, 329 Кодексу адміністративного судочинства України.

Суддя доповідач: В.Ю. Ключкович

Судді: Н.П. Бужак

І.О. Грибан

Оригінал: reyestr.court.gov.ua