Суд: Другий апеляційний адміністративний суд
Інстанція: Апеляційна
Юрисдикція: Адміністративне
Категорія: звільнення з публічної служби, з них
Дата: 17 листопада 2026 р.
Справа: №520/11627/26
Суддя: Семененко М.О.
ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
18 листопада 2026 р.Справа № 520/11627/26
Другий апеляційний адміністративний суд у складі колегії:
Головуючого судді: Семененко М.О.,
Суддів: Подобайло З.Г. , Чалого І.С. ,
розглянувши в порядку письмового провадження у приміщенні Другого апеляційного адміністративного суду адміністративну справу за апеляційною скаргою Національного університету цивільного захисту України на рішення Харківського окружного адміністративного суду від 26.08.2026, головуючий суддя І інстанції: Пасечнік О.В., м. Харків, повний текст складено 26.08.26 по справі № 520/11627/26
за позовом ОСОБА_1
до Національного університету цивільного захисту України
про визнання бездіяльності протиправною та зобов`язання вчинити певні дії,
ВСТАНОВИВ:
ОСОБА_1 (далі - позивач, ОСОБА_1 ) звернулася до Харківського окружного адміністративного суду з позовом до Національного університету цивільного захисту України (далі - відповідач, НУЦЗУ), в якому просила суд:
1) Визнати протиправною бездіяльність Національного університету цивільного захисту України щодо непроведення з ОСОБА_1 остаточного розрахунку при звільненні.
2) Стягнути з Національного університету цивільного захисту України на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні зі служби у розмірі 207 144,50 грн. (двісті сім тисяч сто сорок чотири гривні 50 копійок).
В обґрунтування позову покликається на те, що відповідачем протиправно не нараховано та не виплачено середній заробіток за час затримки розрахунку при звільнені. Виплата грошового забезпечення позивача проведена на виконання судового рішення, однак без виплати середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні. У зв`язку із наведеним звернулася до суду за захистом свого порушеного права.
Рішенням Харківського окружного адміністративного суду від 26.08.2026 адміністративний позов ОСОБА_1 до Національного університету цивільного захисту України про визнання бездіяльності протиправною та стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні — задоволено частково.
Визнано протиправною бездіяльність Національного університету цивільного захисту України щодо непроведення з ОСОБА_1 остаточного розрахунку при звільненні 08 серпня 2024 року.
Стягнуто з Національного університету цивільного захисту України на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні за період з 09 серпня 2024 року по 08 лютого 2025 року в розмірі 206 024 (двісті шість тисяч двадцять чотири) гривні 80 копійок, з урахуванням установленого законом порядку оподаткування та інших обов`язкових платежів.
В задоволенні решти позовних вимог – відмовлено.
Відповідач, не погодившись з рішенням суду першої інстанції, подав апеляційну скаргу, в якій просить скасувати вказане рішення та прийняти нове, яким відмовити в задоволенні позовних вимог.
В обґрунтування вимог апеляційної скарги відповідач посилається на порушення судом першої інстанції при прийнятті рішення норм матеріального та процесуального права, що призвело до неправильного, на його думку, вирішення спору судом першої інстанції.
Так, в апеляційній скарзі скаржник посилається на те, що відповідачем виплачено грошове забезпечення у строки визначені пунктом 10 Інструкції про порядок виплати грошового забезпечення та одноразової грошової допомоги при звільненні особам рядового і начальницького складу служби цивільного захисту, затвердженої наказом Міністерства внутрішніх справ України №623 від 20.07.2018 (далі - Інструкція №623), інший порядок та строки для виплат грошового забезпечення при звільненні для осіб рядового і начальницького складу до яких належала ОСОБА_1 вищезазначеною Інструкцією не передбачено. Зазначає, що якщо брати до уваги приписи ст. 116 Кодексу законів про працю України (далі - КЗпП України) на яку посилається позивач, то звільненим працівником вимога про розрахунок не пред`являлась, тому підстави для стягнення з відповідача на користь позивача середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні зі служби є незаконними та безпідставними.
Відповідач вважає, що вимоги позивача, щодо стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні зі служби призводять до несправедливості та створюють реальні передумови нанесення економічних збитків державі в умовах дії воєнного стану та існуючого дефіциту бюджетних коштів, вкрай необхідних у цей час для потреб Збройних Сил України.
Зауважує, що судовим рішенням у справі № 520/19473/25, уже було зобов`язано відповідача виплатити на користь позивача середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні за період, який охоплює шість місяців з дати звільнення позивача зі служби, тобто фактично відповідача вже було притягнуто до відповідальності за несвоєчасний розрахунок із позивачем, а тому повторне стягнення з відповідача середнього заробітку за затримку виплати позивачу всіх сум при звільненні на підставі ст. 117 КЗпП України призведе до застосування до відповідача подвійної відповідальності за одне і теж порушення. Приписи ст. 61 Конституції України передбачають, що ніхто не може бути двічі притягнений до юридичної відповідальності одного виду за одне й те саме правопорушення, а тому підстави для повторного притягнення до відповідальності відсутні.
Позивач скористалася своїм правом та надала до Другого апеляційного адміністративного суду відзив на апеляційну скаргу, в якому зазначає, що на відміну від ситуацій, у яких компенсація за статтею 117 КЗпП України в багато разів перевищує суму фактично простроченої заборгованості, у цій справі такого співвідношення не встановлено. Суд врахував, що прострочена сума 241 580,21 грн є істотною за своїм розміром, а її невиплата тривала з моменту звільнення позивача 08.08.2024 до фактичної виплати 10.04.2026. При цьому відповідач здійснив виплату лише після набрання чинності та виконання судового рішення у справі № 520/31511/24. Доказів того, що позивач своїми діями спричинила або істотно збільшила тривалість затримки, відповідачем не надано. Посилання відповідача на складний фінансовий стан, воєнний стан, дефіцит бюджетних коштів та необхідність фінансування інших видатків саме по собі не звільняє його від виконання встановленого законом обов`язку своєчасно провести розрахунок із звільненим працівником. Відповідач не надав доказів того, що об`єктивна неможливість здійснення виплати була безпосередньою причиною затримки саме спірної суми.
Щодо існування справи № 520/19473/25, позивач не приховувала означений факт, оскільки у позові чітко вказано, що у провадженні Харківського окружного адміністративного суду перебувала справа за позовом між тими самими сторонами щодо сум в порядку ст. 117 КЗпП України за затримку розрахунку при звільненні внаслідок несплати при звільненні належних сум індексації (справа №520/19473/25 ). Звертає увагу, що Другий апеляційний адміністративний суд досліджував аналогічне питання та зазначив( постанова від 27 листопада 2025 р. у справі № 520/25536/24), що кожне з порушень, у нашому випадку це несвоєчасна сплата заборгованості з грошового забезпечення не при звільненні (предмет цього позову) та несвоєчасна сплата індексації не при звільненні ( предмет позову справи № 520/19473/25), є самостійним порушенням трудових прав працівника, які мають різний предмет, підставу та наслідки, що унеможливлює зменшення відповідальності за одним із цих порушень шляхом врахування відповідальності за інше. Кожне з цих порушень породжує окрему відповідальність відповідно до статті 117 КЗпП України, яка передбачає компенсацію у вигляді середнього заробітку за весь час затримки виплати належних сум, незалежно від періоду чи суб`єктного складу. Аналогічних висновків дійшов Верховний Суд у постанові від 17.07.2025 по справі № 160/18656/22.
Зі змісту апеляційної скарги встановлено, що рішення суду першої інстанції оскаржується в частині задоволення позовних вимог, отже, відповідно до ч. 1 ст. 308 КАС України, в межах розгляду цієї справи надається правова оцінка рішенню суду першої інстанції в оскаржуваній відповідачем частині.
Відповідно п. 3 ч. 1 ст. 311 КАС України справа розглянута в порядку письмового провадження.
Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши в межах доводів апеляційної скарги рішення суду першої інстанції, колегія суддів дійшла висновку про те, що апеляційна скарга підлягає частковому задоволенню з таких підстав.
Судом першої інстанції встановлено та підтверджено у суді апеляційної інстанції, що ОСОБА_1 проходила службу в НУЦЗУ до 08.08.2024.
Внаслідок порушення відповідачем її права на належне грошове забезпечення за період з 01.01.2020 по 20.05.2023 позивач звернулася до суду. На виконання судового рішення у справі № 520/31511/24 відповідач 10.04.2026 перерахував та виплатив позивачу заборгованість з грошового забезпечення у розмірі 241 580,21 грн.
Позивач вважає, що зазначена сума повинна була бути виплачена їй при звільненні 08.08.2024, а тому відповідач допустив порушення вимог статті 116 КЗпП України.
З метою досудового врегулювання питання позивач через представника звернулася до відповідача із запитом щодо нарахування та виплати середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні. У відповідь відповідач повідомив про відсутність підстав для проведення відповідних виплат.
Позивач, вважаючи дії НУЦЗУ протиправними, звернулася до суду з цим позовом.
Задовольняючи позовні вимоги частково, суд першої інстанції виходив з того, що максимальний розмір відшкодування, визначений судом за правилами статті 117 КЗпП України, становить 206 024,80 грн, тобто близько 85,28 % від розміру несвоєчасно виплаченої заборгованості. Підстав для додаткового зменшення визначеної за статтею 117 КЗпП України суми 206 024,80 грн суд не вбачав.
Надаючи правову оцінку обставинам справи та висновкам суду першої інстанції, колегія суддів виходить з наступного.
Частиною 2 ст. 19 Конституції України встановлено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Згідно зі ст. 43 Конституції України встановлено, що кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується, та на належні, безпечні і здорові умови праці, на заробітну плату, не нижчу від визначеної законом. Право на своєчасне одержання винагороди за працю захищається законом.
Статтею 47 КЗпП України передбачено, що власник або уповноважений ним орган зобов`язаний в день звільнення видати працівникові належно оформлену трудову книжку і провести з ним розрахунок у строки, зазначені у статті 116 цього Кодексу.
Згідно із ч. 1 ст. 116 КЗпП України при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред`явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум.
Частиною 2 ст. 116 КЗпП України визначено, що в разі спору про розмір сум, належних працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган в усякому випадку повинен в зазначений у цій статті строк виплатити не оспорювану ним суму.
Статтею 117 КЗпП України визначено відповідальність за затримку розрахунку при звільненні.
Частиною 1 ст. 117 КЗпП України встановлено, що в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, визначені статтею 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.
Згідно з ч. 2 ст. 117 КЗпП України при наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору.
Водночас, Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо оптимізації трудових відносин» від 01.07.2022 № 2352-ІХ (далі - Закон № 2352-ІХ) положення статті 117 КЗпП України викладено в такій редакції:
«У разі невиплати з вини роботодавця належних звільненому працівникові сум у строки, визначені статтею 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку, але не більш як за шість місяців.
При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум роботодавець повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування у разі, якщо спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору, але не більш як за період, встановлений частиною першою цієї статті».
Закон № 2352-ІХ та відповідно і нова редакція статті 117 КЗпП України набрали чинності з 19.07.2022.
Тож у випадку встановлення порушення роботодавцем вищевказаних норм та наявності для застосування до останнього наслідків, передбачених статтею 117 КЗпП України, належним способом захисту порушених прав працівника буде стягнення з такого роботодавця суми середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні.
За обставинами справи, ОСОБА_1 по 08.08.2024 проходила службу у НУЦЗУ.
У день звільнення позивача зі служби відповідачем не було виплачено грошове забезпечення в належному розмірі.
10.04.2026 на виконання рішення Харківського окружного адміністративного суду від 04.02.2025 у справі № 520/31511/24 відповідачем сплачено позивачу грошове забезпечення у сумі 241 580,21, що підтверджується платіжною інструкцією №942 від 09.04.2026, тобто, в порушення приписів ст. 116 КЗпП України.
Отже, відповідачем порушено вимоги ст.116 КЗпП України, якою передбачено, що при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення.
Враховуючи, що не проведення з вини власника або уповноваженого ним органу розрахунку з працівником у зазначені строки є підставою для відповідальності, передбаченої ст. 117 КЗпП України, а саме виплати працівникові його середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку, колегія суддів доходить висновку про наявність у відповідача обов`язку сплатити позивачу середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні.
За цим, доводи відповідача про відсутність у позивача права на виплату середнього заробітку відповідно до статті 117 КЗпП України, колегія суддів вважає необґрунтованими, з вищенаведених підстав.
Надаючи правову оцінку задоволеним судом першої інстанції позовним вимогам в частині стягнення з відповідача на користь позивача середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні зі служби у розмірі 206 024,80 грн, колегія суддів зазначає наступне.
Так, за усталеною практикою застосування положень ст. 117 КЗпП України в редакції, яка діяла до 19.07.2022, при вирішенні спорів щодо стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні суд за певних умов може зменшити розмір відшкодування, передбаченого ст. 117 КЗпП України, враховуючи: розмір простроченої заборгованості роботодавця щодо виплати працівнику при звільненні всіх належних сум, передбачених на день звільнення трудовим законодавством, колективним договором, угодою чи трудовим договором, період затримки (прострочення) виплати такої заборгованості, а також те, з чим була пов`язана тривалість такого періоду з моменту порушення права працівника і до моменту його звернення з вимогою про стягнення відповідних сум; ймовірний розмір пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника, інші обставини справи, встановлені судом, зокрема, дії працівника та роботодавця у спірних правовідносинах, співмірність ймовірного розміру пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника та заявлених позивачем до стягнення сум середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні.
Такий підхід в частині необхідності застосування принципів розумності, справедливості та пропорційності при визначенні суми розміру середнього заробітку за час затримки розрахунку, запроваджено Великою Палатою Верховного Суду у постановах від 26.06.2019 та від 26.02.2020 у справах № 761/9584/15-ц та № 821/1083/17, та застосовано Верховним Судом у постанові від 20.05.2020 у справі № 816/1640/17, висновки яких враховано судом першої інстанції при вирішенні даного спору, та сформований з урахуванням того, що редакція ст. 117 КЗпП України не обмежувала періоду, за який може стягуватися середній заробіток у зв`язку із затримкою розрахунку при звільненні.
У той же час, відповідно до ст. 117 КЗпП України, у чинній редакції, час затримки розрахунку при звільненні, який підлягає оплаті середнім заробітком, обмежений шістьма місяцями.
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 08.10.2025 у справі № 489/6074/23 вирішила виключну правову проблему щодо тлумачення та застосування положень статті 117 КЗпП України у редакції, яка набрала чинності 19.07.2022.
Необхідність формування єдиної правозастосовної практики була зумовлена виникненням у межах різних касаційних судів Верховного Суду розбіжностей у правових позиціях щодо можливості зменшення судом розміру відшкодування, передбаченого статтею 117 КЗпП України, після законодавчого обмеження Законом № 2352-IX максимального періоду його нарахування шістьма місяцями.
Велика Палата Верховного Суду звернула увагу, що зі змісту ч. 1 ст. 117 КЗпП України (в редакції Закону № 2352-IX) вбачається, що законодавець установив максимальну межу періоду, за який нараховується компенсація за затримку розрахунку. Очевидною метою такого законодавчого втручання є забезпечення правової визначеності та запобігання ситуаціям, за яких розмір відповідальності роботодавця міг досягати надмірних значень, що не відповідало б принципу пропорційності. Таким чином, законодавець врегулював критерій «період затримки (прострочення)», установивши для нього граничну межу.
Водночас установлення максимального і преклюзивного строку для нарахування середнього заробітку не слід тлумачити як відмову від застосування принципу пропорційності при визначенні остаточного розміру стягнення.
Законодавче рішення усуває ризик «нескінченної» відповідальності в часі, проте не вирішує проблему можливої неспівмірності суми компенсації та розміру основного боргу, яка може виникати і в межах установленого шестимісячного строку. Законодавець установив максимальний поріг відповідальності, однак не визначив, що сума компенсації має бути безумовно стягнута незалежно від обставин.
Касаційний адміністративний суд у постанові від 06.12.2024 у справі № 440/6856/22 обґрунтував свою позицію про неможливість застосування висновків Великої Палати Верховного Суду тим, що законодавець, прийнявши Закон № 2352-IX, «на нормативному рівні усунув обставини, які призводили до порушення критеріїв співмірності, недобросовісності» (пункт 65 постанови). Також суд указав, що обмеження строку звернення до суду трьома місяцями (зміни до статті 233 КЗпП України) усунуло чинник, який зумовлював недобросовісну поведінку працівника (пункт 66 постанови). З цього суд зробив висновок, що критерії Великої Палати, побудовані для умов необмеженого строку стягнення, більше не є релевантними.
Велика Палата Верховного Суду вважає таку аргументацію помилковою, адже поняття «обмеження максимального строку» та «досягнення співмірності» не можна ототожнювати.
Шестимісячне обмеження не нівелює необхідності застосування судом критеріїв, визначених Великою Палатою. Суд при вирішенні подібного спору має оцінювати обставини справи (зокрема, розмір боргу) для визначення справедливого розміру компенсації, який може дорівнювати середньому заробітку за шість місяців, однак може бути і значно меншим, але в будь-якому разі не може перевищувати цю встановлену законом межу.
Велика Палата Верховного Суду наголошує, що Закон № 2352-IX не змінив правову природу відшкодування за статтею 117 КЗпП України, яка залишається компенсаційною. Оскільки мета норми права – компенсація, а не покарання, тому і принципи, як-от розумності, справедливості та пропорційності слід застосовувати до визначення розміру компенсації незмінно і послідовно.
Статтю 117 КЗпП України потрібно тлумачити у взаємозв`язку із загальними принципами цивільно-правової відповідальності.
Натомість підхід, запропонований Касаційним адміністративним судом у справі № 440/6856/22, не відповідає фундаментальним принципам справедливості та пропорційності, адже передбачає формальний підхід до вирішення такого трудового спору, що допускає можливість стягнення очевидно неспівмірної суми.
У зв`язку з вищенаведеним, Велика Палата Верховного Суду у постанові від 08.10.2025 у справі № 489/6074/23 відступила від висновків Касаційного адміністративного суду, викладених у постанові від 06.12.2024 у справі № 440/6856/22, та зазначила, що обмеження періоду нарахування відшкодування за затримку розрахунку при звільненні шістьма місяцями, запроваджене до статті 117 КЗпП України Законом № 2352-IX, установлює максимальну межу відповідальності роботодавця. Ця законодавча межа не нівелює фундаментальних принципів розумності, справедливості та пропорційності, а також не змінює компенсаційного характеру відповідної виплати.
Розглядаючи спори про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні після 19 липня 2022 року, необхідно брати до уваги співмірність заявленої до стягнення суми відшкодування з огляду на конкретні обставини справи. При здійсненні такої оцінки необхідно керуватися критеріями, встановленими Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 26 червня 2019 року у справі № 761/9584/15-ц (зокрема, враховувати розмір простроченої заборгованості, її співвідношення із середнім заробітком, поведінку сторін тощо) для забезпечення справедливого балансу інтересів сторін трудових правовідносин. Розмір відшкодування суд може зменшити незалежно від ступеня задоволення позовних вимог про стягнення належних звільненому працівникові сум. Однак загальний період нарахування компенсації не може перевищувати шести місяців.
Застосовуючи наведений підхід Великої Палати Верховного Суду, колегія суддів зазначає, що у цій справі до періоду з 03.11.2022 по 19.05.2026 (але не більш як за шість місяців) при визначенні належної позивачу суми стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні необхідно керуватися критеріями, встановленими Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 26.06.2019 у справі № 761/9584/15-ц (враховувати розмір простроченої заборгованості роботодавця щодо виплати працівнику при звільненні всіх належних сум, передбачених на день звільнення; період затримки (прострочення) виплати такої заборгованості, а також те, з чим була пов`язана тривалість такого періоду з моменту порушення права працівника і до моменту його звернення з вимогою про стягнення відповідних сум; ймовірний розмір пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника, інші обставини справи) для забезпечення справедливого балансу інтересів сторін трудових правовідносин.
В аспекті питання обчислення розміру належної до відшкодування суми, колегія суддів зазначає, що спираючись на критерії, наведені у згаданій Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 26.06.2019 у справі № 761/9584/15-ц, Верховний Суд у складі судової палати з розгляду справ щодо виборчого процесу та референдуму, а також захисту політичних прав громадян Касаційного адміністративного суду у постанові від 30.11.2020 у справі № 480/3105/19 визначив формулу, яку необхідно застосовувати для обчислення частки середнього заробітку, яка підлягає стягненню у випадку зменшення його розміру.
У цьому судовому рішенні у частині, що стосується виплати середнього заробітку за час затримки фактичного розрахунку, Верховний Суд зазначив про те, що в разі виплати частини (не всіх) належних звільненому працівникові сум зменшується відповідно розмір відповідальності. І цей розмір відповідальності повинен бути пропорційним розміру невиплачених сум з урахуванням того, що всі належні при звільненні суми становлять сто відсотків, стільки ж відсотків становить розмір середнього заробітку. Тобто, залежно від розміру невиплачених належних звільненому працівникові сум прямо пропорційно належить виплаті розмір середнього заробітку, однак за весь час їх затримки по день фактичного розрахунку.
Отже, Верховний Суд у складі судової палати з розгляду справ щодо виборчого процесу та референдуму, а також захисту політичних прав громадян Касаційного адміністративного суду у постанові від 30.11.2020 у справі № 480/3105/19 дійшов висновку, що залежно від розміру невиплачених належних звільненому працівникові сум прямо пропорційно належить виплаті розмір середнього заробітку, однак за весь час їх затримки по день фактичного розрахунку.
Зазначений підхід щодо здійснення розрахунку суми відшкодування було застосовано апеляційним судом зокрема й у справі № 489/6074/23 і Велика Палата Верховного Суду визнала його таким, що забезпечив справедливий баланс інтересів сторін: захистив право позивача на повний розрахунок та належну компенсацію, водночас не допустив понесення роботодавцем несправедливих та непропорційних майнових втрат.
Тобто, для цілей обчислення середнього заробітку в цій справі з урахуванням наведених позицій Верховного Суду підлягає встановленню: розмір середнього заробітку за весь час затримки розрахунку при звільненні; загальний розмір належних позивачеві при звільненні виплат; частка коштів, яка була виплачена позивачу при звільненні у порівнянні з загальним розміром належних позивачеві при звільненні виплат; частка коштів, яка не була виплачена позивачу при звільненні у порівнянні з загальним розміром належних позивачеві при звільненні виплат.
Установивши вказані обставини, суди мають присудити особі такий відсоток суми середнього заробітку, який би відповідав відсотку несвоєчасно виплаченої суми по відношенню до загальної суми, що належала йому при звільненні.
Аналогічна правова позиція висловлена Верховним Судом у постанові від 14.05.2026 у справі № 520/2009/24.
Відповідно до пункту 2 Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 08.02.1995 року № 100 (далі - Порядок № 100), у всіх інших випадках збереження середньої заробітної плати середньомісячна заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за останні 2 календарні місяці роботи, що передують події, з якою пов`язана відповідна виплата.
Згідно з абз. 1, 2 п. 3 Порядку № 100 при обчисленні середньої заробітної плати враховуються всі суми нарахованої заробітної плати згідно із законодавством та умовами трудового договору, крім визначених у пункті 4 цього Порядку.
Суми нарахованої заробітної плати, крім премій (в тому числі за місяць) та інших заохочувальних виплат за підсумками роботи за певний період, враховуються у тому місяці, за який вони нараховані, та у розмірах, в яких вони нараховані, без виключення сум відрахування на податки, стягнення аліментів тощо, за винятком відрахувань із заробітної плати осіб, засуджених за вироком суду до виправних робіт.
Підпунктом «б» п.4 Порядку № 100 передбачено, що при обчисленні середньої заробітної плати не враховуються одноразові виплати (компенсація за невикористану відпустку, матеріальна допомога, допомога працівникам, які виходять на пенсію, вихідна допомога тощо).
Відповідно до пункту 8 Порядку № 100 нарахування виплат, що обчислюються із середньої заробітної плати за останні два місяці роботи, провадяться шляхом множення середньоденного (годинного) заробітку на число робочих днів/годин, а у випадках, передбачених чинним законодавством, календарних днів, які мають бути оплачені за середнім заробітком. Середньоденна (годинна) заробітна плата визначається діленням заробітної плати за фактично відпрацьовані протягом двох місяців робочі (календарні) дні на число відпрацьованих робочих днів (годин), а у випадках, передбачених чинним законодавством, - на число календарних днів за цей період. У разі коли середня місячна заробітна плата визначена законодавством як розрахункова величина для нарахування виплат і допомоги, вона обчислюється шляхом множення середньоденної заробітної плати, розрахованої згідно з абзацом першим цього пункту, на середньомісячне число робочих днів у розрахунковому періоді.
З огляду на матеріали справи, останнім днем виключення позивача зі списків особового складу НУЦЗУ є 08.08.2024, тому двома попередніми місяцями перед звільненням є липень та червень 2024 року.
Зі змісту архівної відомості №1 за період з січня 2024 р. по грудень 2024 р. встановлено, що грошове забезпечення позивача за липень-червень 2024 року становило 34 151 грн за кожен місяць.
Отже, розмір середньоденного грошового забезпечення становить 1 119,70 грн (68 302 грн / 61 день).
Загальний розмір належних позивачу при звільненні зі служби сум на момент ухвалення даної постанови складає 744 620,71 грн, у тому числі:
- 24 908,92 грн - нараховане грошове забезпечення у серпні 2024 року;
- 392 736,50 - нараховане грошове забезпечення у вересні 2024 року;
- 241 580,21 грн - грошове забезпечення на виконання рішення Харківського окружного адміністративного суду від 04.02.2025 у справі № 520/31511/24;
- 85 395,18 грн - грошове забезпечення на виконання рішення Харківського окружного адміністративного суду від 27.01.2025 у справі № 520/31509/24.
Розмір невиплаченого позивачу у день звільнення суми перерахованого на виконання судового рішення у справі № 520/31511/24 грошового забезпечення (241 580,21 грн) по відношенню до всіх належних при звільненні виплат в загальному розмірі 744 620,71 грн становить 32,44%.
Оскільки позивача звільнено зі служби 08.08.2024, а виплату грошового забезпечення на виконання рішення суду у справі № 520/31511/24 проведено 10.04.2026, тому з відповідача належить стягнути середнє грошове забезпечення за несвоєчасний розрахунок при звільненні за період з 09.08.2024 по 10.04.2026, але не більше ніж за 6 місяців.
З урахуванням вищенаведених висновків суду, сума компенсації середнього заробітку за час затримки виплати грошового забезпечення, виплаченого на виконання рішення суду у справі № 520/31511/24, складає 206 024,80 грн (184 к.д. х 1 119,70 грн).
Сума, з урахуванням істотності частки 32,44% , становить 66 834,45 грн.
Враховуючи матеріали даної справи, розмір простроченої заборгованості відповідача щодо належних до виплати позивачу при звільненні сум, колегія суддів вважає справедливою, пропорційною і такою, що відповідатиме обставинам цієї справи та вищенаведеним критеріям визначення розміру відповідальності відповідача за прострочення ним належних при звільненні позивача виплат суму у розмірі 66 834,45 грн, розраховану у процентному співвідношенні від суми середнього грошового забезпечення за період з моменту звільнення по день фактичного розрахунку, але не більш як за шість місяців.
З урахуванням наведеного, суд першої інстанції дійшов обґрунтованих висновків про стягнення з відповідача середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, втім враховуючи застосований при цьому судом першої інстанції підхід для його розрахунку, колегія суддів вважає за необхідне змінити судове рішення, виклавши абзац третій резолютивної частини рішення в такій редакції: "Стягнути з Національного університету цивільного захисту України на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні за період з 09.08.2024 по 10.04.2026 в розмірі 66 834 (шістдесят шість тисяч вісімсот тридцять чотири) гривні 45 копійок, з урахуванням установленого законом порядку оподаткування та інших обов`язкових платежів".
Доводи відповідача про відсутність вимоги позивача щодо проведення остаточного розрахунку не спростовують факту порушення його трудових прав, оскільки саме на відповідача покладено обов`язок своєчасно виплатити всі належні при звільненні суми, а невиконання такого обов`язку тягне передбачену ст. 117 КЗпП України відповідальність.
Крім того, колегія суддів відхиляє посилання відповідача на те, що судовим рішенням у справі № 520/19473/25, уже було зобов`язано відповідача виплатити на користь позивача середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні за період, який охоплює шість місяців з дати звільнення позивача зі служби, тобто фактично відповідача вже було притягнуто до відповідальності за несвоєчасний розрахунок із позивачем, а тому повторне стягнення з відповідача середнього заробітку за затримку виплати позивачу всіх сум при звільненні на підставі ст. 117 КЗпП України призведе до застосування до відповідача подвійної відповідальності за одне і теж порушення, оскільки кожне з порушень виплати у належному розмірі грошового забезпечення та інших виплат при звільненні є самостійним порушенням трудових прав працівника, які мають різний предмет, підставу та наслідки, що унеможливлює зменшення відповідальності за одним із цих порушень шляхом врахування відповідальності за інше. Кожне з цих порушень породжує окрему відповідальність відповідно до статгі 117 КЗпП України, яка передбачає компенсацію у вигляді середнього заробітку за весь час затримки виплати належних сум, незалежно від періоду чи суб`єктного складу.
Вказана правова позиція викладена у постановах Верховного Суду від 17.07.2025 у справі №160/18656/22, від 29.04.2026 у справі №580/2562/24, яка відповідно до ч. 5 ст. 242 КАС України враховується судом апеляційної інстанції.
Доводи відповідача про те, що стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні зі служби призводять до несправедливості та створюють реальні передумови нанесення економічних збитків державі в умовах дії воєнного стану та існуючого дефіциту бюджетних коштів, вкрай необхідних у цей час для потреб Збройних Сил України, колегія суддів враховує, втім зазначає, що відповідно до ч. 1 ст. 2 КАС України завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень.
Отже, метою адміністративного судочинства є, перш за все, захист прав і законних інтересів фізичних і юридичних осіб від свавільних дій держави.
З огляду на те, що під час розгляду цієї справи встановлено порушення прав позивача з боку відповідача, суд не може відмовити в задоволенні позовних вимог лише з тієї причини, що це матиме негативний вплив на економічний стан держави в умовах воєнного стану, оскільки це суперечить завданням адміністративного судочинства та нівелюватиме приписи статті 3 Конституції України, відповідно до якої держава відповідає перед людиною за свою діяльність.
Згідно зі ст. 242 КАС України рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.
При цьому, суд враховує положення Висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів щодо якості судових рішень (пункти 32-41), в якому, серед іншого, звертається увага на те, що усі судові рішення повинні бути обґрунтованими, зрозумілими, викладеними чіткою і простою мовою і це є необхідною передумовою розуміння рішення сторонами та громадськістю; у викладі підстав для прийняття рішення необхідно дати відповідь на доречні аргументи та доводи сторін, здатні вплинути на вирішення спору; виклад підстав для прийняття рішення не повинен неодмінно бути довгим, оскільки необхідно знайти належний баланс між стислістю та правильним розумінням ухваленого рішення; обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент заявника на підтримку кожної підстави захисту; обсяг цього обов`язку суду може змінюватися залежно від характеру рішення. При цьому, зазначений Висновок також акцентує увагу на тому, що згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах.
Суд також враховує позицію Європейського суду з прав людини (в аспекті оцінки аргументів учасників справи у касаційному провадженні), сформовану в пункті 58 рішення у справі “Серявін та інші проти України” (№ 4909/04): згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються; хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент; міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (див. рішення у справі “Руїс Торіха проти Іспанії” (Ruiz Torija v. Spain), серія A, 303-A, п. 29).
З огляду на вищенаведений підхід, колегія суддів вважає, що ключові аргументи апеляційної скарги отримали достатню оцінку.
Згідно з п. 2 ч. 1 ст. 315 КАС України за наслідками розгляду апеляційної скарги на судове рішення суду першої інстанції суд апеляційної інстанції має право скасувати судове рішення повністю або частково і ухвалити нове судове рішення у відповідній частині або змінити судове рішення.
Відповідно до п. 4 ч. 1 ст. 317 КАС України, підставами для скасування судового рішення суду першої інстанції повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права.
При цьому зміна судового рішення може полягати в доповненні або зміни його мотивувальної та (або) резолютивної частини.
Враховуючи те, що справу розглянуто за правилами спрощеного позовного провадження, рішення суду апеляційної інстанції не підлягає касаційному оскарженню, крім випадків, передбачених п. 2 ч. 5 ст. 328 КАС України, відповідно до вимог ст. 327, ч. 1 ст. 329 КАС України.
Керуючись ст. ст. 311, 315, 321, 325 КАС України, суд, -
ПОСТАНОВИВ:
Апеляційну скаргу Національного університету цивільного захисту України - задовольнити частково.
Рішення Харківського окружного адміністративного суду від 26.08.2026 по справі № 520/11627/26 - змінити, виклавши абзац третій резолютивної частини рішення в такій редакції:
"Стягнути з Національного університету цивільного захисту України на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні за період з 09.08.2024 по 10.04.2026 в розмірі 66 834 (шістдесят шість тисяч вісімсот тридцять чотири) гривні 45 копійок, з урахуванням установленого законом порядку оподаткування та інших обов`язкових платежів".
В іншій частині рішення Харківського окружного адміністративного суду від 26.08.2026 у справі №520/11627/26 - залишити без змін.
Постанова набирає законної сили з дати її ухвалення та не підлягає касаційному оскарженню, крім випадків, передбачених п. 2 ч. 5 ст. 328 КАС України.
Головуючий суддя М.О. Семененко
Судді З.Г. Подобайло І.С. Чалий
Оригінал: reyestr.court.gov.ua