Суд: Черкаський апеляційний суд
Інстанція: Апеляційна
Юрисдикція: Цивільне
Категорія: Справи у спорах, що виникають із житлових відносин, з них
Дата: 11 листопада 2026 р.
Справа: №712/960/26
Суддя: Василенко Л. І.
ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
12 листопада 2026 року
м. Черкаси
Справа № 712/960/26
Провадження № 22-ц/821/1852/26, № 22-ц/821/1851/26
категорія: 308000000
Черкаський апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:
головуючого – Василенко Л. І.,
суддів: Карпенко О. В., Сіренка Ю. В.,
секретаря – Дмитренко В. В.,
учасники справи:
позивач – ОСОБА_1 ,
відповідач – ОСОБА_2 ,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Черкаси апеляційну скаргу представника ОСОБА_2 – адвоката Гнатюк Анастасії Іванівни на рішення Соснівського районного суду м. Черкаси від 27 травня 2026 року та додаткове рішення Соснівського районного суду м. Черкаси від 24 червня 2026 року у цивільній справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання права користування житловим приміщенням та заборону вчиняти дії щодо виселення,
в с т а н о в и в :
Описова частина
Короткий зміст позовних вимог
У січні 2026 року ОСОБА_1 звернулась до суду з даним позовом.
Позовні вимоги мотивовані тим, що вона перебувала у зареєстрованому шлюбі з ОСОБА_2 в період з 20 лютого 2004 року.
Рішенням Соснівського районного суду м. Черкаси від 30 вересня 2020 року (справа №712/4427/20) шлюб між ними було розірвано.
Від шлюбу сторони мають двох спільних дітей ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 та ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 .
Зазначає, що під час шлюбу сторонами було придбане житло для проживання сім`ї, зокрема відповідач ОСОБА_2 , діючи в інтересах сім`ї, уклав з ТОВ «Будівельний центр «Добробуд» договір інвестування у будівництво житлового будинку, на підставі якого набув у власність двоповерхову квартиру площею 150 кв. м за адресою: АДРЕСА_1 .
Вказує, що фінансування придбання вказаного житла здійснювалося за рахунок спільних коштів подружжя в сумі 75000 доларів США.
Також зазначає, що з моменту її вселення у 2017 році та подальшої реєстрації у спірній квартирі з 30.08.2017 вона разом із відповідачем здійснила комплекс робіт, спрямованих на приведення квартири у стан, придатний для постійного проживання, проведення оздоблювальних та опоряджувальних робіт, облаштування квартири меблями, побутовою технікою тощо.
Разом із нею у спірній квартирі тривалий час проживали та на теперішній час зареєстровані діти подружжя, які сприймають квартиру як постійне сімейне житло. Позивач зазначила, що є особою з інвалідністю II групи, не має у власності чи користуванні іншого житла, що надає спірній квартирі особливого життєвого та соціального значення для неї та її дітей.
Під час розгляду цивільної справи про поділ майна подружжя після розірвання шлюбу (справа № 712/11346/20) між нею та відповідачем ОСОБА_2 була досягнута усна домовленість про те, що вона залишається проживати у квартирі по АДРЕСА_1 , а взамін не претендує на поділ іншого спільного майна, тому вона залишила вказаний позов без розгляду.
Ухвалою Соснівського районного суду від 23 вересня 2024 року у справі № 712/11346/20, провадження № 2/712/37/24, було постановлено залишити без розгляду її позовну заяву про поділ майна подружжя та зустрічну позовну заяву ОСОБА_2 про розподіл спільного майна подружжя.
Всупереч зазначеним домовленостям, 26.11.2025 відповідач звернувся до ЦНАП та зняв позивача з реєстрації місця проживання у спірній квартирі, посилаючись на те, що є її одноосібним власником, а сама квартира не була предметом судового поділу.
Позивач зауважує, що станом на квітень 2026 року вона фактично позбавлена доступу до квартири та належних їй особистих речей. За її твердженням, вхідні двері квартири неможливо було відчинити наявним у неї ключем, що зафіксовано на відеозаписах із бодікамер працівників патрульної поліції, викликаних у зв`язку з відсутністю доступу до житла. У зв`язку з цим позивач вимушена тимчасово проживати у знайомих.
Додатково вказувала на наявність судового спору між сторонами, який перебуває в провадженні Соснівського районного суду м. Черкаси про поділ майна подружжя справа № 712/2260/26.
Просила визнати за ОСОБА_1 право користування житловим приміщенням – квартирою.
Заборонити ОСОБА_2 чинити перешкоди у користуванні житлом та вчиняти дії, спрямовані на примусове виселення ОСОБА_1 без відповідного судового рішення із квартири АДРЕСА_2 .
Короткий зміст рішення суду першої інстанції
Рішенням Соснівського районного суду м. Черкаси від 27 травня 2026 року позов задоволено частково.
Визнано за ОСОБА_1 право тимчасового користування квартирою, розташованою за адресою: АДРЕСА_1 строком на шість місяців з дня набрання рішенням суду законної сили.
Зобов`язано ОСОБА_2 не чинити ОСОБА_1 перешкод у користуванні зазначеною квартирою протягом строку тимчасового користування, визначеного цим рішенням суду.
Рішення суду мотивоване тим, що право власності відповідача підлягає захисту відповідно до ст. 41 Конституції України та ст.ст. 317, 319, 321 ЦК України, а позивач на момент розгляду цієї справи не набула самостійного речового права на спірну квартиру.
Судом зазначено, що відсутність у позивача речового права на житло сама по собі не виключає застосування гарантій ст. 8 Конвенції щодо захисту її житла як місця фактичного проживання.
Суд дійшов висновку про наявність підстав для визнання за позивачем права тимчасового користування спірною квартирою протягом перехідного періоду, необхідного для адаптації житлових умов та вирішення питання подальшого проживання.
При цьому суд виходив із того, що таке право користування має виключно тимчасовий характер, не є самостійним речовим правом на майно та не створює для позивача безстрокового права користування квартирою.
При цьому суд дійшов висновку, що перехідний період строком шість місяців з дня набрання рішенням суду законної сили є достатнім для врегулювання позивачем питання подальшого проживання та водночас не становить надмірного обмеження права власності відповідача.
01 червня 2026 року до Соснівського районного суду м. Черкаси звернулась представник ОСОБА_4 – адвокат Гнатюк А. І. із заявою про винесення додаткового рішення в частині стягнення витрат на правничу допомогу адвоката в розмірі 10200 грн з ОСОБА_1 .
Просила стягнути із ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 витрати за надання правничої допомоги пропорційно до задоволених позовних вимог.
01 червня 2026 року до Соснівського районного суду м. Черкаси звернулася позивач із заявою про винесення додаткового рішення в частині стягнення витрат на правничу допомогу адвоката в розмірі 10000 грн з відповідача ОСОБА_2
22.06.2026 надійшла додаткова заява, відповідно до якої розмір правничої допомоги позивача збільшився на 3000 грн у зв`язку із отриманням повного тексту рішення, аналізу перспектив та консультацій з адвокатом щодо необхідності його апеляційного оскарження.
Додатковим рішенням Соснівського районного суду м. Черкаси від 24 червня 2026 року стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 витрати на професійну правничу допомогу адвоката в розмірі 5000 грн.
У задоволенні заяви представника відповідача адвоката Гнатюк А. І. про ухвалення додаткового рішення відмовлено.
Додаткове рішення мотивовано тим, що з урахуванням часткового задоволення позову та того, що судове рішення не призвело до визнання за позивачем безстрокового права користування спірним житлом, а встановило лише тимчасовий період користування, суд дійшов висновку, що співмірним та обґрунтованим є стягнення з відповідача на користь позивача 5000 грн витрат на професійну правничу допомогу.
Суд також зауважив, що підстави для покладення на відповідача додаткових витрат на професійну правничу допомогу, понесених у зв`язку з розглядом заяви про ухвалення додаткового рішення щодо судових витрат, відсутні.
Щодо витрат на правничу допомогу відповідача, суд дійшов висновку, що встановлення судом меж здійснення права користування житлом є елементом способу судового захисту, спрямованого на забезпечення справедливого балансу між правом на повагу до житла та правом власності, і не утворює самостійного процесуального результату на користь відповідача.
Тому відсутні підстави для покладення на позивача обов`язку з відшкодування витрат відповідача на професійну правничу допомогу, оскільки відповідач не є стороною, на користь якої ухвалено рішення у спорі.
Короткий зміст вимог апеляційної скарги
Доводи особи, яка подала апеляційну скаргу
Не погоджуючись із рішенням суду, ухвалою про відмову в зупиненні провадження та додатковим рішенням, представник ОСОБА_2 - адвокат Гнатюк А. І. оскаржила їх в апеляційному порядку та просить апеляційну скаргу задовольнити.
Рішення Соснівського районного суду м. Черкаси від 27 травня 2026 року та додаткове рішення Соснівського районного суду від 24 червня 2026 року скасувати та ухвалити нове рішення, яким у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 відмовити в повному обсязі.
Судові витрати розподілити, включаючи судовий збір за подачу апеляційної скарги та витрати на правничу допомогу обох інстанцій.
Апеляційну скаргу мотивовано тим, що суд першої інстанції дійшов хибного висновку про наявність порушеного права позивача та нібито чинення їй перешкод у користуванні спірним житлом з боку власника майна.
Зазначає, що суд першої інстанції фактично побудував свої висновки на припущеннях, що прямо заборонено ч. 6 ст. 81 ЦПК України. Сам факт неможливості відкриття дверей ключем не є беззаперечним доказом протиправної поведінки відповідача.
Вважає, що позов має ознаки штучно сформованого та спрямованого не на захист порушеного права, а на створення процесуальної переваги у паралельному спору про поділ майна подружжя, що саме по собі свідчить про недобросовісне здійснення процесуальних прав та суперечить принципу добросовісності, закріпленому у ст. 13 ЦПК України.
Також вважає, що судом обраний спосіб захисту, що прямо не передбачений законом, а оскаржуване рішення не відповідає критерію законності.
Щодо ухвали Соснівського районного суду м. Черкаси від 18.05.2026 про відмову в зупинення провадження зазначає, що на момент розгляду справи, у провадженні Соснівського районного суду м. Черкаси перебуває справа № 712/2260/26 про поділ спільного майна подружжя, у якій позивач ставить питання про визнання її майнових прав, зокрема, на спірну квартиру по АДРЕСА_3 .
Вважає, що до моменту визначення остаточного правового режиму майна та встановлення часток подружжя у справі № 712/2260/26, суд першої інстанції не мав жодних правових підстав вирішувати питання про право користування цим майном.
Неправильне вирішення питання про зупинення провадження призвело до передчасного ухвалення рішення у цій справі.
На думку скаржника, суд першої інстанції мав усі підстави для зупинення провадження у даній справі до постановлення остаточного рішення у справі № 712/2260/26, проте, в порушення процесуального закону не ухвалив та прийняв протиправне рішення.
Щодо додаткового рішення зазначив, що суд у судовому рішенні вказує що у відповідності до ч. 2 ст. 141 ЦПК України, оскільки позов задоволений частково, з відповідача на користь держави підлягає стягненню (50% судового збору за кожною позовною вимогою немайнового характеру), що складає 1331,20 грн.
Поряд з цим суд безпідставно відмовив відповідачу у відшкодуванні його витрат на професійну правничу допомогу та поклав на відповідача судові витрати на професійну правничу допомогу позивача, що прямо порушує вимоги ст.141 ЦПК України.
Також, суд безпідставно відхилив доводи представника відповідача про те, що позивачем не було подано попереднього (орієнтовного) розрахунку судових витрат, назвавши це «надмірним формалізмом».
Окрім того, ні акт наданої правничої допомоги, ні договір про надання такої допомоги не містять обов`язкових реквізитів сторін та власного або електронного власного підпису на таких документах, що унеможливлює стягнення таких витрат зі сторони. Додані акт та договір не можуть бути доказами у суді у розумінні ЦПК України та покладені в основу рішення про стягнення таких витрат на правничу допомогу.
Зазначає, що договори та додаткові угоди були надано суду аж через місяць після проголошення рішення суду, що є грубим порушенням норм процесуального права та підставою для відмови в стягненні судових витрат на користь позивача.
Вказує, що вартість правничої допомоги станом на момент подання апеляційної скарги складає 26200 грн, з яких 11200 грн - витрати на надання правничої допомоги відповідачу в суді першої інстанції та 15000 грн - витрати на надання правничої допомоги у суді апеляційної інстанції.
Відзив на апеляційну скаргу
18 серпня 2026 року представником ОСОБА_1 - адвокатом Дерунець О. А. подано відзиви на апеляційну скаргу, в якому представник просить задовольнити клопотання про продовження процесуального строку для подання відзиву на апеляційну скаргу, визнати причини пропуску поважними, продовжити цей строк до 21 серпня 2026 року.
Крім того, зазначає, що ухвалу про відкритття апеляційного пролвадження від 24 липня 2026 року та апеляційну скаргу отримано адвокатом Дерунець О. А. 06 серпня 2026 року. Встановлений судом строк на подачу відзиву спливав 16 серпня 2026 року, в неділю, відзив подано 17 серпня 2026 року, тобто в перший робочий день.
Відповідно до ст. 360 ЦПК України учасники справи мають право подати до суду апеляційної інстанції відзив на апеляційну скаргу в письмовій формі протягом строку, встановленого судом апеляційної інстанції в ухвалі про відкриття апеляційного провадження.
Ухвалою Черкаського апеляційного суду від 24 липня 2026 року про відкриття апеляційного провадження у справі встановлено строк для подачі відзиву 10 днів з моменту одержання цієї ухвали.
З матеріалів справи вбачаєтся, що ОСОБА_1 отримала ухвалу про відкриття апеляційного провадження та апеляційну скаргу в своєму електронному кабінеті 25 липня 2026 року.
Отже, останнім днем строку для подачі відзиву було 04 серпня 2026 року.
Згідно ст. 126 ЦПК України право на вчинення процесуальної дії втрачається із закінченням строку, встановленого законом або судом. Документи, подані після закінчення процесуальних строків, залишаються без розгляду, крім випадків, передбачених цим Кодексом.
Відповідно до частин 1, 2, 3 ст. 127 ЦПК України суд за заявою учасника справи поновлює пропущений процесуальний строк, встановлений законом, якщо визнає причини його пропуску поважними, крім випадків, коли цим Кодексом встановлено неможливість такого поновлення.
Встановлений судом процесуальний строк може бути продовжений судом за заявою учасника справи, поданою до закінчення цього строку, чи з ініціативи суду.
Якщо інше не встановлено законом, заява про поновлення процесуального строку, встановленого законом, розглядається судом, у якому належить вчинити процесуальну дію, стосовно якої пропущено строк, а заява про продовження процесуального строку, встановленого судом, - судом, який встановив строк, без повідомлення учасників справи.
Враховуючи, що адвокат Дерунець О. А. вступила у справу ще під час розгляду справи в суді першої інстанції, а ОСОБА_1 отримала ухвлу про відкриття провадження ще 25.07.2026, зазначені у клопотанні причини пропуску строку для подання відзиву апеляційний суд вважає неповажними, тому відсутні підстави для продовження судом процесуального строку для подання відзиву адвокатом Дерунець О. А., яка діє в інтересах ОСОБА_1 , на апеляційну скаргу.
Фактичні обставини справи, встановлені судом першої інстанції
20 квітня 2004 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 укладено шлюб у Черкаському міському відділі державної реєстрації актів цивільного стану Головного територіального управління юстиції у Черкаській області, актовий запис № 195, який розірвано рішенням Соснівського районного суду м. Черкаси від 30 вересня 2020 року.
Відповідно до договору дарування квартири від 23 березня 2015 року, посвідченого приватним нотаріусом Черкаського міського нотаріального округу Старовойтовою Л. В., ОСОБА_2 є власником квартири АДРЕСА_2 .
ОСОБА_2 була вселена до квартири АДРЕСА_2 за згодою власника, як його дружина та член сім`ї. У зазначеному житлі сторони тривалий час проживали спільно, вели спільне господарство та виховували дітей. Спірна квартира фактично була постійним місцем проживання позивача та її сімейним житлом.
З 2020 року сторони фактично припинили сімейні відносини, не проживають однією сім`єю, не ведуть спільного господарства та не пов`язані спільним побутом.
З відповіді Департаменту «Центр надання адміністративних послуг» Черкаської міської ради від 16.12.2025 № К-14279-2/05 вбачається, що до департаменту 26.11.2026 звернувся ОСОБА_2 , як власник житла за адресою АДРЕСА_1 , із заявою про зняття із зареєстрованого місця проживання ОСОБА_1 . На виконання п. 69 Порядку декларування та реєстрації місця проживання, 26.11.2025 посадовою особою департаменту «Центр надання адміністративних послуг» Черкаської міської ради були внсені дані про зняття із зареєстрованого місця проживання ОСОБА_1 до реєстру територіальної громади.
Постановою Черкаського апеляційного суду від 31 січня 2023 року, яка залишена без змін постановою Верховного Суду від 30 травня 2024 року у цивільній справі за позов ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_5 , ТОВ «Будівельний центр «Добробут» про визнання правочинів недійсними, рішення Соснівського районного суду м. Черкаси від 26 жовтня 2022 року скасовано. Прийнято у справі нове рішення про відмову в задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 .
Зобов`язно компенсувати ОСОБА_2 за рахунок держави у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України, сплачений судовий збір у розмірі 2724 грн.
Постанова мотивована тим, що чинним законодавством не передбачено обов`язкове нотаріальне посвідчення та державна реєстрація для договору відступлення права вимоги, отже, і не вимагається обов`язкового нотаріального посвідчення згоди подружжя на його укладення.
Згідно із поясненнями відповідачів під час розгляду справи судом першої інстанції ОСОБА_5 сплатив ОСОБА_2 кошти за договором про відступлення права вимоги в розмірі 371427,50 грн, отже, майнові права на спірну квартиру після укладення договору відступлення права вимоги від 16 січня 2009 року трансформувалися у грошові кошти, які були отримані ОСОБА_2 від ОСОБА_5 та можуть вважатись об`єктом спільного майна подружжя у випадку не доведення протилежного. У цій справі позивачем не заявлені вимоги про стягнення половини отриманих на виконання договору відступлення прав вимоги коштів.
Мотивувальна частина
Позиція апеляційного суду
Згідно зі ст. 129 Конституції України однією з основних засад судочинства є забезпечення апеляційного оскарження рішення суду, а відповідно до ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод таке конституційне право повинно бути забезпечене судовими процедурами, які повинні бути справедливими.
Заслухавши доповідь судді-доповідача, пояснення представника ОСОБА_2 – адвоката Гнатюк А. І., ОСОБА_6 та її представника – адвоката Дерунець О. А., переглянувши справу за наявними в ній доказами, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції та додаткового рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги, колегія суддів дійшла наступних висновків.
Мотиви, з яких виходить апеляційний суд, та застосовані норми права
Відповідно до ч. 1 ст. 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.
У ч. 1 та ч. 2 ст. 4 ЦПК України передбачено, що кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.
Згідно з ч. ч. 1 та 2 ст. 5 ЦПК України, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону.
Статтею 10 ЦПК України визначено, що суд при розгляді справи керується принципом верховенства права. Суд розглядає справи відповідно до Конституції України, законів України, міжнародних договорів, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України. Суд застосовує при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколи до неї, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.
Відповідно до ч. ч. 1, 2, 6 ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково наданими доказами та перевіряє законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї.
У суді апеляційної інстанції не приймаються і не розглядаються позовні вимоги та підстави позову, що не були предметом розгляду в суді першої інстанції.
Згідно з положеннями ч. ч. 1, 2 та 5 ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним та обґрунтованим.
Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.
Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються яка на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Статтею 15, 16 ЦК України визначено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.
Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.
Відповідно до ст. 1 Першого протоколу до Конвенції кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Відповідно до практики Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) під майном також розуміються майнові права.
Статтею 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод визначено, що кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров`я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.
Відповідно до ст. 41 Конституції України кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю. Право приватної власності є не порушеним.
Згідно зі ст. 47 Конституції України кожен має право на житло. Держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.
Відповідно до ч. 1 ст. 317 ЦК України власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном.
Частиною 1 ст. 319 ЦК України визначено, що правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб. Право власності, як суб`єктивне цивільне право, містить у своєму складі: правомочність на власні дії; правомочність вимоги від інших; та правомочність захисту.
Згідно з ч. ч. 1 та 2 ст. 321 ЦК України право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні. Особа може бути позбавлена права власності або обмежена у його здійсненні лише у випадках і в порядку, встановлених законом. Тобто, непорушність права власності проявляється у тому, що правомірним буде визнане лише таке позбавлення права власності або обмеження у його здійсненні, яке відбувається у випадках і в порядку, встановлених законом.
Відповідно до ч. 1 ст. 383 ЦК України власник житлового будинку, квартири має право використовувати помешкання для власного проживання, проживання членів своєї сім`ї, інших осіб і не має права використовувати його для промислового виробництва.
Згідно з ч. 1 ст. 405 ЦК України члени сім`ї власника житла, які проживають разом із ним, мають право на користування цим житлом відповідно до закону. Житлове приміщення, яке вони мають право займати, визначається його власником.
Частиною 2 ст. 405 ЦК України визначено, що член сім`ї власника житла втрачає право на користування цим житлом у разі відсутності члена сім`ї без поважних причин понад один рік, якщо інше не встановлено домовленістю між ним і власником житла або законом.
У ст. 29 ЦК України встановлено, що місцем проживання фізичної особи є житло, в якому вона проживає постійно або тимчасово (ч. 1).
При вирішенні справ суди відповідно до п. 1 ст. 17 ЗУ «Про виконання рішень та застосування практики ЄСПЛ» повинні застосовувати Конвенцію та практику цього Суду як джерело права.
Статтею 8 Конвенції закріплено, що кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров`я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.
Правова позиція ЄСПЛ відповідно до п. 1 ст. 8 Конвенції гарантує кожній особі крім інших прав право на повагу до її житла. Воно охоплює насамперед право займати житло, не бути виселеною чи позбавленою свого житла.
Такий загальний захист поширюється як на власника квартири (рішення у справі «Gillow v. the U.K.» від 24 листопада 1986 року), так і на наймача (рішення у справі «Larkos v. Cyprus» від 18 лютого 1999 року).
У пунктах 40-44 рішення ЄСПЛ від 02 грудня 2010 року у справі «Кривіцька та Кривіцький проти України» (Заява № 30856/03) зазначено, що згідно з Конвенцією поняття «житло» не обмежується приміщенням, яке законно займано або створено. Чи є конкретне місце проживання «житлом», яке підлягає захисту на підставі п. 1 ст. 8 Конвенції, залежить від фактичних обставин, а саме - від наявності достатніх та триваючих зв`язків із конкретним місцем (див., серед багатьох інших джерел, рішення у справі «Прокопович проти росії» (Prokopovich v. russia), заява № 58255/00, п. 36, ECHR 2004-XI (витяги).
Втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у право на повагу до житла (див., серед багатьох інших джерел, рішення від 13 травня 2008 р. у справі «МакКенн проти Сполученого Королівства» (McCann v. the United Kingdom), заява № 19009/04, п. 50).
Втручання держави є порушенням ст. 8 Конвенції, якщо воно не переслідує законну мету, одну чи декілька, що перелічені у п. 2 ст. 8, не здійснюється «згідно із законом» та не може розглядатись як «необхідне в демократичному суспільстві» (див. рішення від 18 грудня 2008 року у справі «Савіни проти України» (Saviny v. Ukraine), заява № 39948/06, пункт 47).
Ураховуючи викладене, а також виходячи із принципу верховенства права, суди повинні у кожній конкретній справі провести оцінку на предмет того, чи є втручання у право особи на повагу до його житла не лише законним, але й «необхідним у демократичному суспільстві». Інакше кажучи, воно має відповідати «нагальній суспільній необхідності», зокрема бути співрозмірним із переслідуваною законною метою.
Відповідно до ч. 3 ст. 12, ч. 1 ст. 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Встановлено, що спірна квартира належить відповідачу на праві приватної власності на підставі договору дарування.
Позивач ОСОБА_6 була вселена до квартири АДРЕСА_2 за згодою власника, як його дружина та член сім`ї. У зазначеному житлі сторони тривалий час проживали спільно, вели спільне господарство та виховували дітей.
Отже, спірна квартира фактично була постійним місцем проживання ОСОБА_1 та її сімейним житлом, де вона продовжила проживати після припинення у 2020 році сімейних відносин.
При цьому, за заявою ОСОБА_2 , як власника житла за адресою АДРЕСА_1 , 26.11.2025 посадовою особою департаменту «Центр надання адміністративних послуг» Черкаської міської ради були внсені дані про зняття із зареєстрованого місця проживання ОСОБА_7 до реєстру територіальної громади.
У подальшому, позивач не змогла відчинити вхідні двері квартири наявним у неї ключем та потрапити до житла, що підтверджено відеозаписами з бодікамер працівників патрульної поліції, викликаних позивачем у зв`язку з неможливістю потрапити до квартири.
Крім того, між сторонами є триваючий спір щодо поділу майна подружжя, справа № 712/2260/26, та стягнення грошової компенсації коштів, внесених під час шлюбу у зв`язку з набуттям права на спірне житло.
У межах вказаного спору про поділ майна подружжя сторонами порушено питання щодо належності та поділу іншого нерухомого майна, зокрема дачного будинку, що свідчить про відсутність підстав вважати спірну квартиру єдиним можливим місцем проживання позивача.
Враховуючи вищевикладене, а також тривалість проживання ОСОБА_1 у спірному житлі, наявність у неї сталого зв`язку з цим житлом, а також те, що вона є особою з інвалідністю та відсутність у даний час іншого житла, суд першої інстанції дійшов вірного висновку про наявність підстав для тимчасового визнаня за нею права користування житлом за адресою АДРЕСА_1 .
Визначаючи період дії дакого права шість місяців з дня набрання рішенням суду законної сили, суд першої інстанції керувався наявністю у ОСОБА_1 необхідністі для адаптації житлових умов та вирішення питання подальшого проживання, проте зауважив, що таке право користування має виключно тимчасовий характер стоком, тобто не є самостійним речовим правом на майно, не створює для позивача безстрокового права користування квартирою та водночас не становить надмірного обмеження права власності відповідача.
ОСОБА_1 рішення суду першої інстанції не оскаржувалось.
Отже з такими висновками погоджується і судова колегія.
Щодо заперечень скаржника на ухвалу про відмову в зупиненні провадження, слід зазначити наступне.
Згідно з п. 6 ч. 1 ст. 251 ЦПК України, суд зобов`язаний зупинити провадження у справі у разі об`єктивної неможливості розгляду цієї справи до вирішення іншої справи, що розглядається в порядку конституційного провадження, адміністративного, цивільного, господарського чи кримінального судочинства, - до набрання законної сили судовим рішенням в іншій справі.
Відповідно до цієї ж норми суд не може посилатися на об`єктивну неможливість розгляду справи у випадку, коли зібрані докази дозволяють встановити та оцінити обставини (факти), які є предметом судового розгляду.
За таких обставин, для вирішення питання про зупинення провадження у справі суд у кожному конкретному випадку зобов`язаний з`ясовувати: як пов`язана справа, яка розглядається, зі справою, що розглядається іншим судом; чим обумовлюється об`єктивна неможливість розгляду справи.
Неможливість розгляду справи до вирішення справи іншим судом полягає в тому, що обставини, які розглядаються іншим судом, не можуть бути встановлені судом самостійно у цій справі.
Пов`язаність справ полягає в тому, що рішенням суду в іншій справі встановлюються обставини, які впливають на збирання та оцінку доказів у цій справі. Обставини повинні бути такими, що мають значення для цієї справи, тобто зупинення провадження у цивільній справі, виходячи з мотивів наявності іншої справи, може мати місце лише у випадку, коли у цій справі можуть бути вирішенні питання, що стосуються підстав заявлених позовних вимог або умов, від яких залежить її розгляд.
Відповідно до висновків, викладених у постанові Верховного Суду України від 01 лютого 2017 року в справі №6-1957цс16, та у постановах Верховного Суду від 27 лютого 2019 року в справі №308/5006/16-ц, від 07 листопада 2018 року в справі №1522/27468/12, визнаючи наявність підстав, передбачених ст. 251 ЦПК України, за яких провадження у справі підлягає обов`язковому зупиненню, суд повинен, зокрема, враховувати, що така підстава для зупинення провадження у справі, визначена у п. 6 ч. 1 ст. 251 цього Кодексу, застосовується у тому разі, коли в іншій справі можуть бути вирішені питання, що стосуються підстав заявлених у справі вимог чи умов, від яких залежить можливість її розгляду.
У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 08 грудня 2021 року в справі №761/33089/20 виснувано, що тлумачення пункту 6 частини першої ст. 251 ЦПК України свідчить, що обов`язкове зупинення провадження у справі можливе за наявності у сукупності таких умов: 1) об`єктивної неможливості розгляду справи до вирішення іншої справи, тобто неможливість для суду самостійно встановити обставини, які встановлюються іншим судом в іншій справі; 2) пов`язаність справ: пов`язаною зі справою є така інша справа, в якій інший суд встановлює обставини, що впливають чи можуть уплинути на подання й оцінку доказів у даній справі; у тому числі йдеться про факти, які мають преюдиційне значення.
У постанові Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 14 лютого 2022 року в справі № 357/10397/19 міститься висновок, що метою зупинення провадження у справі згідно з п. 6 ч. 1 ст. 251 ЦПК України є виявлення обставин (фактів), які не можуть бути з`ясовані та встановлені в цьому провадженні, але мають значення для справи, провадження у якій зупинено. Об`єктивна неможливість розгляду справи до вирішення іншої справи полягає у тому, що рішення суду в іншій справі встановлює обставини, які впливають на збирання та оцінку доказів у справі, провадження у якій зупинено, зокрема факти, що мають преюдиційне значення.
З огляду на вимоги закону для вирішення питання про зупинення провадження у справі суду слід у кожному конкретному випадку з`ясовувати: як пов`язана справа, яка розглядається, зі справою, що розглядається іншим судом; чим обумовлюється об`єктивна неможливість розгляду справи. Отже, необхідність в зупиненні провадження у справі виникає у випадку, якщо неможливо прийняти рішення у конкретній справі до ухвалення рішення в іншій справі.
Тобто між справами, що розглядаються, повинен існувати тісний матеріально-правовий зв`язок, який виражається в тому, що факти, встановлені в одній із справ, будуть мати преюдиційне значення для іншої справи. Разом із тим необхідно враховувати, що відповідно до п. 6 ч. 1 ст. 251 ЦПК України суд не може посилатися на об`єктивну неможливість розгляду справи у випадку, коли зібрані докази дозволяють встановити та оцінити обставини (факти), які є предметом судового розгляду.
Отже, для вирішення питання про зупинення провадження у справі суду необхідно у кожному конкретному випадку з`ясовувати: як пов`язана справа, яка розглядається, зі справою, що розглядається іншим судом; чим обумовлюється об`єктивна неможливість розгляду справи. Підставою для зупинення провадження у справі є не лише існування іншої справи на розгляді в суді та припущення про те, що рішення у цій справі має значення для цивільної справи, яка розглядається, а неможливість її розгляду до вирішення іншої справи.
Судом встановлено, що предметом розгляду в даній справі № 712/960/26 є вимоги позивача про визнання права користування житловим приміщенням та заборону вчиняти дії щодо її виселення.
Тобто, під час розгляду справи необхідно було встановити обставини щодо наявності чи відсутності у позивача права користування житлом, підстав виникнення такого права, факту проживання чи непроживання позивача у спірній квартирі, характеру сімейних та житлових правовідносин сторін тощо.
У справі № 712/2260/26 розглядається спір, зокрема, про визнання квартири АДРЕСА_2 спільною власністю подружжя та стягнення грошової компенсації за 1/2 частки вказаної квартири в розмірі 36775 доларів США.
У межах цієї справи про поділ майна та стягнення компенсації предметом доказування є питання щодо наявності підстав для виплати грошової компенсації за частку у праві власності на майно, придбане у період шлюбу, яке є об`єктом спільної сумісної власності подружжя та не підлягає поділу в натурі.
При цьому вирішення спору про грошову компенсацію не визначає та не змінює правового статусу власника спірної квартири, оскільки, як було встановлено, квартира належить відповідачу на підставі договору дарування.
Отже колегія суддів також погоджується із висновком суду першої інстанції про те, що вирішення спору про грошову компенсацію не має преюдиційного значення для встановлення обставин, які є предметом доказування у даній справі, та не позбавляє суд можливості самостійно надати оцінку доказам щодо наявності чи відсутності права користування житлом.
Щодо додаткового рішення.
Відповідно до п. 3 ч. 1 ст. 270 ЦПК України суд, що ухвалив рішення, може за заявою учасників справи чи з власної ініціативи ухвалити додаткове рішення, якщо судом не вирішено питання про судові витрати.
Додаткове рішення - це акт правосуддя, яким усуваються недоліки судового рішення, пов`язані з порушенням вимог щодо його повноти (постанова Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 27.06.2018 в справі № 756/4441/17 (провадження № 61-17081св18)).
Оскаржуваним додатковим рішенням вирішено питання щодо стягнення витрат на праничу допомогу, а саме: стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 витрати на професійну правничу допомогу адвоката в розмірі 5000 грн та відмовлено у задоволенні заяви представника відповідача – адвоката Гнатюк А. І. про ухвалення додаткового рішення.
З такими висновками колегія суддів не погоджується, виходячи з наступного.
Положеннями ст. 59 Конституції України закріплено, що кожен має право на професійну правничу допомогу. Кожен є вільним у виборі захисника своїх прав.
Статтею 15 ЦПК України визначено, що учасники справи мають право користуватися правничою допомогою. Представництво у суді як вид правничої допомоги здійснюється виключно адвокатом (професійна правнича допомога), крім випадків, встановлених законом. Безоплатна правнича допомога надається в порядку, встановленому законом, що регулює надання безоплатної правничої допомоги.
Згідно ч. 1 ст. 133 ЦПК України судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов`язаних з розглядом справи.
Відповідно до п. 1 ч. 3 ст. 133 ЦПК України до витрат, пов`язаних з розглядом справи, належать витрати на професійну правничу допомогу.
Згідно з ч. ч. 1 – 3 ст. 134 ЦПК України разом з першою заявою по суті спору кожна сторона подає до суду попередній (орієнтовний) розрахунок суми судових витрат, які вона понесла і які очікує понести в зв`язку із розглядом справи.
У разі неподання стороною попереднього розрахунку суми судових витрат суд може відмовити їй у відшкодуванні відповідних судових витрат, за винятком суми сплаченого нею судового збору.
Попередній розрахунок розміру судових витрат не обмежує сторону у доведенні іншої фактичної суми судових витрат, які підлягають розподілу між сторонами за результатами розгляду справи.
Згідно з вимогами ч. ч. 1 – 6 ст. 137 ЦПК України витрати, пов`язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави.
За результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом із іншими судовими витратами. Для цілей розподілу судових витрат:
1) розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов`язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою;
2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі відповідних доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.
Для визначення розміру витрат на правничу допомогу з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.
Розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із:
1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг);
2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг);
3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт;
4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.
У разі недотримання вимог частини четвертої цієї статті суд може, за клопотанням іншої сторони, зменшити розмір витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами.
Обов`язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами.
При цьому витрати на професійну правничу допомогу у разі підтвердження обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості підлягають розподілу за результатами розгляду справи незалежно від того, чи їх уже фактично сплачено стороною/третьою особою чи тільки має бути сплачено (п. 1 ч. 2 ст. 137, ч. 8 ст. 141 ЦПК України).
Саме такою є правова позиція Верховного Суду, висловлена Об`єднаною палатою Касаційного господарського суду у постановах: від 03 жовтня 2019 року у справі № 922/445/19, від 22 січня 2021 року у справі № 925/1137/19, а також постановах Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 02 грудня 2020 року у справі № 317/1209/19 (провадження № 61-21442св19), від 03 лютого 2021 року у справі № 554/2586/16-ц (провадження № 61-21197св19), Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 16 листопада 2022 року у справі № 922/1964/21 (провадження № 12-14гс22).
Зазначена правова позиціє є незмінною, вона безпосередньо передбачена положеннями п. 1 ч. 2 ст. 137, ч. 8. ст. 141 ЦПК України.
Розглядаючи заяву сторони судового процесу про компенсацію понесених нею витрат на професійну правничу допомогу, суду належить дослідити та оцінити додані до заяви документи на предмет належності, допустимості й достовірності відображеної у них інформації.
При визначенні суми відшкодування витрат суд повинен виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи та фінансового стану обох сторін. Ті самі критерії застосовує Європейський суд з прав людини (далі ЄСПЛ), присуджуючи судові витрати на підставі статті 41 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 1950 року. Так у справі «Схід/Захід Альянс Лімітед» проти України» (заява № 19336/04) зазначено, що заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, лише якщо буде доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їхній розмір обґрунтованим (п. 268).
Вказаний правовий висновок викладено у додатковій постанові Великої Палати Верховного Суду від 19 лютого 2020 року у справі № 755/9215/15-ц (провадження № 14-382цс19).
У додатковій постанові Об`єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 18 лютого 2022 року у справі № 925/1545/20 вказано, що для вирішення питання про розподіл судових витрат суд має враховувати: складність справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); час, витрачений адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); обсяг наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; пов`язаність цих витрат із розглядом справи; обґрунтованість та пропорційність предмета спору; ціну позову, значення справи для сторін; вплив результату її вирішення на репутацію сторін, публічний інтерес справи; поведінку сторони під час розгляду справи (зловживання стороною чи її представником процесуальними правами тощо); дії сторони щодо досудового врегулювання справи та врегулювання спору мирним шляхом.
Відповідно до ч. 3 ст. 141 ЦПК України при вирішенні питання про розподіл судових витрат суд враховує: чи пов`язані ці витрати з розглядом справи; чи є розмір таких витрат обґрунтованим та пропорційним до предмета спору з урахуванням ціни позову, значення справи для сторін, в тому числі чи міг результат її вирішення вплинути на репутацію сторони або чи викликала справа публічний інтерес; поведінку сторони під час розгляду справи, що призвела до затягування розгляду справи, зокрема, подання стороною явно необґрунтованих заяв і клопотань, безпідставне твердження або заперечення стороною певних обставин, які мають значення для справи, безпідставне завищення позивачем позовних вимог тощо; дії сторони щодо досудового вирішення спору та щодо врегулювання спору мирним шляхом під час розгляду справи, стадію розгляду справи, на якій такі дії вчинялися.
Частиною 8 ст. 141 ЦПК України визначено, що розмір витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв`язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо). Такі докази подаються до закінчення судових дебатів у справі або протягом п`яти днів після ухвалення рішення суду за умови, що до закінчення судових дебатів у справі сторона зробила про це відповідну заяву.
У разі неподання відповідних доказів протягом встановленого строку така заява залишається без розгляду.
Велика Палата Верховного Суду у додатковій постанові від 19 лютого 2020 року у справі № 755/9215/15-ц (провадження № 14-382цс19) зробила висновок, що «вимога ч. 8 ст. 141 ЦПК України щодо строку та порядку подання доказів про розмір судових витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв`язку з розглядом справи, має застосовуватися і до справ, що розглядаються в спрощеному провадженні, де судові дебати відсутні».
Згідно з ч. 1 ст. 246 ЦПК України якщо сторона з поважних причин не може подати докази, що підтверджують розмір понесених нею судових витрат до закінчення судових дебатів у справі, суд за заявою такої сторони, поданою до закінчення судових дебатів у справі, може вирішити питання про судові витрати після ухвалення рішення по суті позовних вимог.
Верховний Суд у постанові від 10 січня 2024 року у справі № 285/5547/21 виклав наступний висновок щодо застосування наведених норм:- «з урахуванням принципу розумності, касаційний суд зауважує, що: у випадку якщо сторона з поважних причин до закінчення судових дебатів не могла подати докази, що підтверджують розмір понесених нею судових витрат, та подає ці докази разом з відповідною заявою після прийняття рішення по суті позовних вимог, то така сторона повинна обґрунтувати поважність причин не подання таких доказів суду до закінчення судових дебатів у справі; у разі відсутності обґрунтування поважних причин чи їх неповажності суд відмовляє в задоволенні заяви про стягнення витрат.
Тлумачення ч. 1 ст. 246 ЦПК України та ч. 8 ст. 141 ЦПК України дає підстави для висновку, що у випадку, якщо сторона з поважних причин до закінчення судових дебатів не могла подати докази, що підтверджують розмір понесених нею судових витрат, та подає ці докази разом з відповідною заявою після прийняття рішення по суті позовних вимог, то така сторона повинна обґрунтувати поважність причин неподання таких доказів суду до закінчення судових дебатів у справі. А у разі закінчення процесуального строку, встановленого ч. 8 ст. 141 ЦПК України (п`ять днів після ухвалення рішення суду), - також і поважні причини пропуску цього строку. За відсутності обґрунтування поважних причин строку подання таких доказів до закінчення судових дебатів у справі чи їх неповажності суд відмовляє в задоволенні заяви про стягнення витрат. Натомість наслідком закінчення процесуального строку, встановленого ч. 8 ст. 141 ЦПК України, є залишення заяви без розгляду».
Отже, попередній (орієнтовний) розрахунок суми судових витрат та заява про подання доказів протягом п`яти днів після ухвалення рішення суду не є аналогічними процесуальними заявами, оскільки попередній (орієнтовний) розрахунок суми судових витрат зазначається у першій заяві по суті справи, а заява про подання доказів протягом п`яти днів після ухвалення рішення суду повинна бути зроблена до закінчення судових дебатів, а в разі розгляду справи в порядку спрощеного провадження до ухвалення рішення. У разі подання заяви про подання доказів протягом п`яти днів після ухвалення рішення така заява повинна також містити обгрунтування поважності причин неподання доказів до закінчення судових дебатів або до ухвалення рішення у справах, що розглядаються в порядку спрощеного провадження .
Як вбачається з матеріалів справи, у січні 2026 року ОСОБА_1 подавала позов самостійно та не заявила, що очікує понести витрати на професійну правничу допомогу.
Крім того, ухвалою суду від 11 травня 2026 року для забезпечення права на правничу допомогу позивачу ОСОБА_1 , яка є особою з інвалідністю, було залучено адвоката через Північний міжрегіональний центр з надання безоплатної правничої допомоги.
Позивач ОСОБА_1 18 травня 2026 року в судовому засіданні повідомила, що правничу допомогу їй надає адвокат Дерунець О. А. на підставі договору про надання правничої допомоги від 15.05.2026, у зв`язку з чим від послуг адвоката, призначеного Північним міжрегіональним центром з надання безоплатної правничої допомоги, вона відмовляється.
Ухвалою Соснівського районного суду м. Черкаси від 18 травня 2026 року прийнято відмову позивача ОСОБА_1 від правничої допомоги адвоката, залученого через Північний міжрегіональний центр з надання безоплатної правничої допомоги.
Припинено участь адвоката Топорова Олексія Юрійовича у справі за призначенням центру БВПД.
До винесення рішення у справі стороною позивача не було подано попереднього розрахунку судових витрат та наміру їх стягнення з відповідача.
Натомість 01 червня 2026 року до Соснівського районного суду м. Черкаси звернулася позивач із заявою про винесення додаткового рішення в частині стягнення витрат на правничу допомогу адвоката в розмірі 10000 грн з відповідача ОСОБА_2 .
У підтвердження витрат на правничу допомогу суду було надано витяг з Договору правничої допомоги, акт приймання робіт, квитанцію про виконання платіжної інструкції від 01.06.2026 про перерахування 10000 грн. До додаткової заяви від 22.06.2026 додано Додаткову угоду до Договору про надання юридичних послуг від 15.05.2026, квитанцію про виконання платіжної інструкції від 10.06.2026 про перерахування 3000 грн.
У подальшому 22.06.2026 надійшла додаткова заява, відповідно до якої розмір правничої допомоги позивачки збільшився на 3000 грн у зв`язку із отриманням повного тексту рішення, аналізу перспектив та консультацій з адвокатом щодо необхідності його апеляційного оскарження.
Заяви ОСОБА_1 не містять обґрунтувань поважних причин строку не подання таких доказів до закінчення судових дебатів у справі, а до них не було додано доказів направлення заяв про ухвалення додаткового рішення іншому учаснику справи.
Отже, враховуючи, що позивач не заявляла про попередній (орієнтовний) розрахунок суми судових витрат та не надала доказів направлення заяв про ухвалення додаткового рішення іншому учаснику справи, апеляційний суд дійшов висновку про відсутність підстав для стягнення витрат на правничу допомогу на користь позивача.
За таких обставин колегія суддів вважає, що суд першої інстанції неправильно застосував положення ст. ст. 141, 246 ЦПК України та дійшов помилкового висновку про наявність підстав для часткового задоволення заяви про стягнення витрат на професійну правничу допомогу на користь позивача.
Враховуючми, що підстави для стягнення на користь ОСОБА_1 витрат на правничу допломогу по суті спору відсутні, заява ОСОБА_1 про стягнення витрат за правничу допомогу за підготовку заяви про про стягнення витрат теж не підлягає задоволенню.
Щодо заяви відповідачача ОСОБА_2 про ухвалення додаткового рішення слід зазначити наступне.
Як вбачається з матеріалів даної справи у відзиві на позов адвокат Гнатюк А. І . вказала попередній (орієнтовний) розрахунок судових витрат на правову допомогу, які відповідач очікує понести у зв`язку з розглядом даної справи в суді першої інстанції.
01 червня 2026 року до Соснівського районного суду м. Черкаси звернулася представник ОСОБА_2 - адвокат Гнатюк А. І., із заявою про винесення додаткового рішення в частині стягнення витрат на правничу допомогу адвоката в розмірі 11200 грн із позивача ОСОБА_1 .
З матеріалів справи вбачається, що представництво інтересів відповідача ОСОБА_2 під час судового розгляду справи судом першої інстанції здійснювала адвокат Гнатюк А. І., яка на підтвердження повноважень представника надала суду Договір про надання правничої допомоги та акт виконаних робіт, відповідно до якого загальна вартість правничої допомоги складає 11200 грн.
З викладеного вбачається, що адвокатом Гнатюк А. І. дотриманий порядок подачі заяви про ухвалення додаткового рішення, а докази в підтвердження понесених витрат на правничу допомогу є належними та допустимими.
Ухвалюючи рішення по суті спору, суд першої інстанції дійшов висновку про те, що позов задоволений частково та стягнув із відповідача на користь держави 50% судового збору за кожною позовною вимогою немайнового характеру.
Проте, у додатковому рішенні вже зазначив, що позов ухвалено на користь позивача, що суперечить рішенню Соснівського районного суду м. Черкаси від 27 травня 2026 року.
Беручи до уваги характер правовідносин у даній справі, проаналізувавши обсяг наданих адвокатом послуг, виходячи із засад цивільного законодавства щодо розумності та справедливості, апеляційний суд дійшов висновку про відшкодування витрат на правову допомогу на користь відповідача, а саме стягнення із позивача на користь відповідача 5600 грн витрат на правничу допомогу пропорційно задоволеним позовним вимогам.
Відповідно до п. 2 ч. 1 ст. 374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право скасувати судове рішення повністю або частково і ухвалити у відповідній частині нове рішення або змінити рішення.
Згідно зі ст. 376 ЦПК України підставами для зміни судового рішення є, зокрема, неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права.
Доводи апеляційної скарги частково заслуговують на увагу, оскільки суд першої інстанції, правильно вирішивши питання про наявність підстав для часткового задоволення позову, проте помилився із наявністю підстав для сгянення витрат на правничу допомогу на користь позивача та відмоваю у стягненні таких витрат на користь відповідача при ухваленні додаткового рішення.
Керуючись ст. ст. 367, 368, 374, 376, 381, 382, 383, 384 ЦПК України, апеляційний суд,
у х в а л и в :
Апеляційну скаргу представника ОСОБА_2 – адвоката Гнатюк Анастасії Іванівни на рішення Соснівського районного суду м. Черкаси від 27 травня 2026 року залишити без задоволення.
Рішення Соснівського районного суду м. Черкаси від 27 травня 2026 року залишити без змін.
Апеляційну скаргу представника ОСОБА_2 – адвоката Гнатюк Анастасії Іванівни на додаткове рішення Соснівського районного суду м. Черкаси від 24 червня 2026 року задовольнити частково.
Додаткове рішення Соснівського районного суду м. Черкаси від 24 червня 2026 року скасувати.
В задоволенні заяви ОСОБА_1 про ухвалення додаткового рішення відмовити.
Заяву представника ОСОБА_2 – адвоката Гнатюк Анастасії Іванівни про ухвалення додаткового рішення задовольнити частково.
Стягнути із ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 - 5600 грн витрат на правничу допомогу в суді першої інстанції.
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її ухвалення та може бути оскаржена до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складання повного судового рішення, в порядку та за умов визначених ЦПК України.
Повний текст постанови складено 17 листопада 2026 року.
Головуючий Л. І. Василенко
Судді: О. В. Карпенко Ю. В. Сіренко
Оригінал: reyestr.court.gov.ua