Суд: Сумський апеляційний суд
Інстанція: Апеляційна
Юрисдикція: Цивільне
Категорія: Справи у спорах, що виникають із трудових правовідносин, з них
Дата: 16 листопада 2026 р.
Справа: №577/4251/25
Суддя: Нестеренко М. В.
Справа №577/4251/25
Номер провадження 22-ц/816/3039/26
Категорія - 76
ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
17 листопада 2026 року м. Суми
Сумський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:
головуючого Нестеренка М.В. (суддя-доповідач), суддів: Сидоренко А.П., Щербаченко М.В.,
за участю секретаря судового засідання - Кияненко Н.М.,
в присутності:
представника відповідача АТ «Українська залізниця» адвоката Мельниченко Н.М. (в режимі ВКЗ),
розглянувши у відкритому судовому засіданні в порядку спрощеного позовного провадження апеляційну скаргу Акціонерного товариства «Українська залізниця»
на рішення Конотопського міськрайонного суду Сумської області від 15 червня 2026 року, ухвалене у м. Конотопі у складі судді Ярмак О.М.,
у цивільній справі за позовом ОСОБА_1 до Акціонерного товариства «Українська залізниця» про стягнення невиплаченої при звільненні одноразової матеріальної допомоги, додаткової матеріальної допомоги, матеріальної допомоги на оздоровлення та середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні,
У С Т А Н О В И В:
Короткий зміст позовних вимог і рішення суду першої інстанції
У липні 2025 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Акціонерного товариства «Українська залізниця» про стягнення невиплачених при звільненні сум та середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні.
Позивач просив стягнути з відповідача на свою користь:
- одноразову матеріальну допомогу при звільненні у зв`язку з виходом на пенсію в розмірі п`яти середньомісячних заробітків у сумі 141 051,45 грн;
- додаткову матеріальну допомогу за сумлінну працю на залізничному транспорті в розмірі чотирьох середньомісячних заробітків у сумі 112 841,16 грн;
- матеріальну допомогу на оздоровлення за 2023 рік у розмірі шести прожиткових мінімумів для працездатних осіб у сумі 16 104 грн;
- середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні за період із 14 березня до 16 липня 2025 року в сумі 190 625 грн.
При цьому позивач просив визначити остаточний розмір середнього заробітку за час затримки розрахунку станом на день ухвалення рішення у справі.
Загальна сума заявлених до стягнення коштів становила 460 621,61 грн.
Позов мотивований тим, що ОСОБА_1 працював машиністом електровоза виробничого підрозділу Локомотивне депо Конотоп регіональної філії «Південно-Західна залізниця» АТ «Українська залізниця» та 13 березня 2025 року був звільнений за власним бажанням у зв`язку з виходом на пенсію відповідно до статті 38 КЗпП України.
Позивач зазначав, що на день звільнення його стаж роботи на залізничному транспорті становив понад 35 років, у зв`язку з чим відповідно до пункту 8.7 колективного договору він набув право на одноразову матеріальну допомогу при звільненні в розмірі п`яти середньомісячних заробітків та додаткову матеріальну допомогу за сумлінну працю на залізничному транспорті в розмірі чотирьох середньомісячних заробітків.
Крім того, відповідно до пункту 3.9 колективного договору він мав право на матеріальну допомогу на оздоровлення за 2023 рік у розмірі шести прожиткових мінімумів для працездатних осіб.
Однак зазначені виплати відповідач не здійснив, посилаючись на призупинення окремих виплат, передбачених колективним договором, у період дії воєнного стану. Позивач вважав такі дії неправомірними, оскільки рішення роботодавця про призупинення виплат не звільняє його від обов`язку провести повний розрахунок із працівником при звільненні.
Посилаючись на статті 116, 117 КЗпП України, позивач також просив стягнути середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні, оскільки належні йому суми в день звільнення виплачені не були.
30 березня 2026 року представник позивача подав заяву про зменшення розміру вимоги щодо середнього заробітку до 137 648,29 грн за 89 робочих днів за період із 14 березня до 16 липня 2025 року. Суд першої інстанції зазначив, що заяву подано після закінчення встановленого процесуального строку, тому розглянув справу виходячи з первісних позовних вимог.
Рішенням Конотопського міськрайонного суду Сумської області від 15 червня 2026 року позов ОСОБА_1 задоволено частково.
Стягнуто з АТ «Українська залізниця» на користь ОСОБА_1 одноразову матеріальну допомогу при звільненні в розмірі 141 051,45 грн, додаткову матеріальну допомогу в розмірі 112 841,16 грн, матеріальну допомогу на оздоровлення за 2023 рік у розмірі 16 104 грн та середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні в розмірі 137 648,29 грн, а всього 407 644,90 грн, з подальшим утриманням податків та обов`язкових платежів.
В іншій частині позовних вимог відмовлено.
Вирішено питання про розподіл судових витрат.
Задовольняючи частково позов, суд першої інстанції виходив із того, що на момент звільнення позивач мав право на отримання одноразової та додаткової матеріальної допомоги, передбачених пунктом 8.7 колективного договору, а також матеріальної допомоги на оздоровлення за 2023 рік відповідно до пункту 3.9 цього договору. Факт невиплати зазначених сум відповідачем не заперечувався.
Суд дійшов висновку, що рішення правління АТ «Укрзалізниця» від 14 березня 2022 року про призупинення додаткових виплат не є належною правовою підставою для відмови у їх виплаті, оскільки було прийняте до набрання чинності Законом України «Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану», а відповідні положення цього рішення визнані незаконними та скасовані судовим рішенням, залишеним у силі Верховним Судом.
При цьому рішення правління відповідача від 27 червня 2024 року про зупинення виплати матеріальної допомоги на оздоровлення з 01 липня 2024 року не поширюється на право позивача на отримання такої допомоги за 2023 рік. Інші документи, на які посилався відповідач, також не підтверджують правомірності невиплати належних позивачу сум. Суд зазначив, що зміни до колективного договору в установленому порядку не вносилися, а зупинення його окремих положень не може бути підставою для односторонньої відмови роботодавця від виконання вже набутих працівником прав.
Відхиляючи доводи відповідача про пропуск строку звернення до суду, суд виходив із того, що відповідно до частини другої статті 233 КЗпП України перебіг тримісячного строку у спорах про виплату належних працівникові при звільненні сум починається з дня отримання ним письмового повідомлення про нараховані та виплачені суми. Оскільки відповідач не надав належних доказів вручення позивачу такого повідомлення, суд не встановив підстав для висновку про пропуск строку звернення до суду.
Посилання відповідача на обставини непереборної сили суд визнав необґрунтованими, оскільки відповідач не довів неможливості виконання саме спірних зобов`язань перед позивачем.
Установивши порушення відповідачем обов`язку провести повний розрахунок із працівником при звільненні, суд дійшов висновку про наявність підстав для застосування статті 117 КЗпП України та стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку за період із 14 березня до 16 липня 2025 року, виходячи з 89 робочих днів і середньоденного заробітку 1 546,61 грн, у сумі 137 648,29 грн. Визначений розмір відшкодування суд визнав таким, що відповідає принципам розумності, справедливості та пропорційності.
Короткий зміст та узагальнені доводи апеляційної скарги
Не погодившись із рішенням Конотопського міськрайонного суду Сумської області від 15 червня 2026 року, АТ «Українська залізниця» в особі представника Мельниченко Н.М. подало апеляційну скаргу, датовану 18 вересня 2026 року, яка надійшла до Сумського апеляційного суду 25 вересня 2026 року. Посилаючись на неповне з`ясування обставин справи, невідповідність висновків суду встановленим обставинам, неправильне застосування норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просило скасувати рішення й ухвалити нове - про відмову в задоволенні позову в повному обсязі, а також стягнути з позивача судовий збір за подання апеляційної скарги.
Апеляційну скаргу мотивувало тим, що виплату спірних матеріальних допомог, передбачених колективним договором, правомірно зупинено на період воєнного стану відповідно до статті 11 Закону України «Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану», рішень правління товариства від 14 березня 2022 року № Ц-54/31 та від 27 червня 2024 року № Ц-82/39, а також листа від 25 березня 2022 року № ЦЦУП-10/195. Зазначало, що зупинення виплат є тимчасовим заходом, зумовленим необхідністю забезпечення фінансової стабільності та виконання товариством стратегічних завдань в умовах війни, і не припиняє права позивача на їх отримання після відновлення виплат.
Вважало помилковим застосування судом висновків Верховного Суду, викладених у постанові від 05 лютого 2025 року у справі № 211/7338/23, оскільки рішення правління від 14 березня 2022 року є локальним нормативним актом, його скасування не свідчить про незаконність застосування у попередній період, а зазначена постанова стосується лише учасників тієї справи. Стверджувало, що рішення про зупинення виплат було погоджене з профспілковою стороною, а суд не надав належної оцінки всім документам, на які посилався відповідач.
Наголошувало, що матеріальні допомоги не належать до обов`язкових виплат у складі заробітної плати, а всі інші належні позивачу суми виплачені при звільненні. Відсутність вини товариства у невиплаті спірних допомог обґрунтовувало обставинами непереборної сили, підтвердженими листом Торгово-промислової палати України від 28 лютого 2022 року, тому заперечувало проти застосування статті 117 КЗпП України.
Крім того, посилаючись на практику Верховного Суду та ЄСПЛ, зазначало про необхідність дотримання принципів розумності, справедливості й пропорційності при визначенні відшкодування за затримку розрахунку. Вважало присуджену суму 137 648,29 грн неспівмірною з імовірними майновими втратами позивача, які за наведеним у скарзі розрахунком становлять 23 108,01 грн. Просило врахувати фінансові збитки товариства, руйнування залізничної інфраструктури та необхідність спрямування коштів на забезпечення перевезень і відновлення пошкоджених об`єктів.
Також стверджувало, що позивач пропустив тримісячний строк звернення до суду, передбачений частиною другою статті 233 КЗпП України, оскільки письмове повідомлення про нараховані та виплачені суми отримав 13 березня 2025 року, а позов подав після закінчення цього строку. Зазначало, що позивач не просив поновити строк і не навів поважних причин його пропуску, а суд безпідставно прийняв його пояснення про неотримання повідомлення та застосував рішення Конституційного Суду України № 8-рп/2013, ухвалене за попереднього законодавчого регулювання.
Узагальнені доводи та заперечення інших учасників справи
Позивач правом на подання відзиву на апеляційну скаргу не скористався.
Фактичні обставини, встановлені судами першої та апеляційної інстанцій
Судом першої інстанції встановлено, що ОСОБА_1 перебував у трудових відносинах з АТ «Українська залізниця», працюючи на посаді машиніста електровоза виробничого підрозділу Локомотивне депо Конотоп регіональної філії «Південно-Західна залізниця».
Наказом начальника виробничого підрозділу Локомотивне депо Конотоп від 04 березня 2025 року № 24/ос ОСОБА_1 звільнено з роботи 13 березня 2025 року за власним бажанням у зв`язку з виходом на пенсію на пільгових умовах на підставі статті 38 КЗпП України.
Відповідно до зазначеного наказу стаж роботи ОСОБА_1 на залізничному транспорті на день звільнення становив 35 років 4 дні.
Цим же наказом передбачено виплату позивачу одноразової матеріальної допомоги при звільненні у зв`язку з виходом на пенсію в розмірі п`яти середньомісячних заробітків, додаткової матеріальної допомоги за сумлінну працю на залізничному транспорті в розмірі чотирьох середньомісячних заробітків, а також матеріальної допомоги на оздоровлення за 2023 рік у розмірі шести прожиткових мінімумів для працездатних осіб відповідно до пунктів 8.7 та 3.9 колективного договору. Виплату зазначених сум передбачено після отримання окремого рішення керівництва АТ «Укрзалізниця» (а.с. 9).
Колективним договором, укладеним між адміністрацією локомотивного депо Конотоп Південно-Західної залізниці та профспілковим комітетом на 2006–2010 роки, дію якого продовжено на 2011–2025 роки, передбачено:
- пунктом 3.9 розділу 3 - надання працівникам депо один раз на рік матеріальної допомоги на оздоровлення в розмірі шести прожиткових мінімумів для працездатних осіб, установлених законом на день подання заяви;
- пунктом 8.7 розділу 8 - виплату працівникам при звільненні вперше з роботи у зв`язку з виходом на пенсію одноразової матеріальної допомоги в розмірі п`яти середньомісячних заробітків. Працівникам, прийнятим на роботу після 15 травня 2007 року, розмір такої допомоги залежить від стажу роботи на залізничному транспорті та за стажу понад 15 років становить п`ять середньомісячних заробітків;
- цим же пунктом - виплату додаткової матеріальної допомоги за сумлінну працю на залізничному транспорті працівникам, які звільняються за власним бажанням у зв`язку з виходом на пенсію протягом двох місяців після виникнення такого права. Для чоловіків зі стажем роботи в галузі від 35 до 40 років передбачено допомогу в розмірі чотирьох середньомісячних заробітків (а.с. 11–13).
Згідно з довідками виробничого підрозділу Локомотивне депо Конотоп регіональної філії «Південно-Західна залізниця» АТ «Українська залізниця» середньомісячний заробіток ОСОБА_1 становив 28 210,29 грн, а середньоденний заробіток - 1 546,61 грн (а.с. 10, 116).
Судом першої інстанції також встановлено, що одноразова матеріальна допомога при звільненні, додаткова матеріальна допомога за сумлінну працю на залізничному транспорті та матеріальна допомога на оздоровлення за 2023 рік ОСОБА_1 виплачені не були. Факт невиплати зазначених сум відповідач визнавав.
Згідно з витягом із протоколу засідання правління АТ «Укрзалізниця» від 14 березня 2022 року № Ц-54/31 Ком.т на період дії правового режиму воєнного стану призупинено здійснення додаткових виплат, передбачених галузевою угодою та колективними договорами структурних підрозділів, зокрема матеріальної допомоги (а.с. 49).
Відповідно до витягу з протоколу засідання правління АТ «Укрзалізниця» від 27 червня 2024 року № Ц-82/39 Ком.т вирішено зупинити з 01 липня 2024 року дію окремих положень колективних договорів товариства, регіональних філій, філій та їх структурних підрозділів, якими передбачено надання матеріальної допомоги на оздоровлення (а.с. 46).
Крім того, листом члена правління АТ «Укрзалізниця» від 04 квітня 2025 року № Ц-5-1.5-25/122-25 керівників регіональних філій повідомлено про призупинення з 01 квітня 2025 року до окремого рішення керівництва виплати матеріальної допомоги залежно від стажу роботи в галузі при звільненні працівників уперше у зв`язку з виходом на пенсію. Зазначений лист видано на виконання протоколу засідання штабу АТ «Укрзалізниця» від 28 березня 2025 року № Ц-1-1.5-25/47-25 (а.с. 52).
У матеріалах справи також міститься письмове повідомлення про суми, нараховані та виплачені ОСОБА_1 при звільненні, яке не містить підпису позивача про його отримання або інших відомостей про ознайомлення з ним (а.с. 32, 45).
За встановленими судом першої інстанції обставинами, остаточного розрахунку з ОСОБА_1 у частині спірних виплат станом на час розгляду справи проведено не було.
Суд першої інстанції визначив середній заробіток за час затримки розрахунку за період із 14 березня до 16 липня 2025 року, виходячи із 89 робочих днів та середньоденного заробітку 1 546,61 грн, у сумі 137 648,29 грн.
Мотиви, з яких виходить апеляційний суд та застосовані норми права
Відповідно до частини першої статті 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
Предметом спору є право ОСОБА_1 на отримання передбачених колективним договором одноразової матеріальної допомоги при звільненні у зв`язку з виходом на пенсію, додаткової матеріальної допомоги за сумлінну працю на залізничному транспорті та матеріальної допомоги на оздоровлення за 2023 рік, а також на відшкодування за затримку виплати цих сум при звільненні відповідно до статті 117 КЗпП України.
АТ «Українська залізниця» оскаржує рішення в частині задоволення зазначених вимог, посилаючись на правомірність зупинення спірних виплат у період воєнного стану, відсутність підстав для застосування відповідальності за затримку розрахунку при звільненні, неспівмірність визначеного судом розміру відшкодування та пропуск позивачем строку звернення до суду.
Отже, під час апеляційного перегляду належить перевірити, чи мав позивач на день звільнення право на отримання спірних сум, чи існували правові підстави для зупинення їх виплати, чи дотримано строк звернення до суду, а також чи правильно суд першої інстанції вирішив питання про відповідальність роботодавця та визначив розмір відшкодування за затримку розрахунку при звільненні.
Рішення суду першої інстанції в частині відмови у задоволенні решти позовних вимог позивачем не оскаржене та не є предметом апеляційного перегляду.
Щодо обов`язку роботодавця виплатити при звільненні суми, передбачені колективним договором
Відповідно до статті 10 КЗпП України колективний договір укладається на основі законодавства, прийнятих сторонами зобов`язань з метою регулювання виробничих, трудових і соціально-економічних відносин, і узгодження інтересів працівників та роботодавців.
Згідно зі статтею 13 КЗпП України зміст колективного договору визначається сторонами в межах їх компетенції. У колективному договорі встановлюються взаємні зобов`язання сторін щодо регулювання виробничих, трудових, соціально-економічних відносин, зокрема щодо оплати праці, встановлення гарантій, компенсацій та пільг. Колективний договір може передбачати додаткові порівняно з чинним законодавством і угодами гарантії та соціально-побутові пільги.
Статтею 18 КЗпП України та частиною першою статті 9 Закону України «Про колективні договори і угоди» передбачено, що положення колективного договору поширюються на всіх працівників підприємства незалежно від їх членства у професійній спілці та є обов`язковими як для роботодавця, так і для працівників.
Отже, встановлення колективним договором додаткових виплат покладає на роботодавця обов`язок здійснити їх за наявності передбачених цим договором умов. Та обставина, що законодавство безпосередньо не передбачає відповідних видів матеріальної допомоги для працівників залізничного транспорту, сама собою не звільняє роботодавця від виконання прийнятих зобов`язань.
Відповідно до частини першої статті 47 КЗпП України роботодавець зобов`язаний у день звільнення видати працівникові копію наказу (розпорядження) про звільнення, письмове повідомлення про нараховані та виплачені йому суми при звільненні (стаття 116) та провести з ним розрахунок у строки, визначені статтею 116 цього Кодексу, а також на вимогу працівника внести належні записи про звільнення до трудової книжки, що зберігається у працівника.
За статтею 116 КЗпП України при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник у день звільнення не працював, зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред`явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. У разі спору про розмір сум, нарахованих працівникові при звільненні, роботодавець у будь-якому разі повинен у визначений цією статтею строк виплатити не оспорювану ним суму.
У постанові від 26 лютого 2020 року у справі № 821/1083/17 Велика Палата Верховного Суду зазначила, що під «належними звільненому працівникові сумами» необхідно розуміти усі виплати, на отримання яких працівник має право станом на дату звільнення згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, встановлених законодавством для осіб, які перебувають у трудових правовідносинах з роботодавцем (заробітна плата, компенсація за невикористані дні відпустки, вихідна допомога тощо).
Таким чином, обов`язок провести остаточний розрахунок при звільненні охоплює всі належні працівникові виплати, зокрема передбачені колективним договором. Належність відповідної виплати до фонду оплати праці не є визначальною для застосування статті 116 КЗпП України. Вирішальним є те, чи набув працівник право на її отримання станом на день звільнення.
Тому доводи апеляційної скарги про те, що спірні матеріальні допомоги не підлягають виплаті при звільненні лише через їх неналежність до структури заробітної плати, є необґрунтованими. Водночас для вирішення питання про обов`язок відповідача виплатити ці суми необхідно оцінити умови колективного договору та правові підстави зупинення його відповідних положень, на які посилається товариство.
Щодо права позивача на отримання спірних матеріальних допомог
Пунктом 8.7 колективного договору передбачено виплату одноразової матеріальної допомоги працівникам при звільненні вперше з роботи у зв`язку з виходом на пенсію в розмірі п`яти середньомісячних заробітків. Цим же пунктом установлено додаткову матеріальну допомогу за сумлінну працю на залізничному транспорті працівникам, які звільняються за власним бажанням у зв`язку з виходом на пенсію протягом двох місяців після виникнення такого права. Для чоловіків зі стажем роботи в галузі від 35 до 40 років розмір цієї допомоги становить чотири середньомісячні заробітки.
ОСОБА_1 звільнено 13 березня 2025 року за власним бажанням у зв`язку з виходом на пенсію на пільгових умовах. На день звільнення його стаж роботи на залізничному транспорті становив 35 років 4 дні. Наказом від 04 березня 2025 року № 24/ос відповідач передбачив виплату позивачу обох зазначених допомог у розмірах, установлених пунктом 8.7 колективного договору.
Отже, роботодавець визнав наявність у позивача права на одноразову та додаткову матеріальні допомоги. Заперечення відповідача стосуються можливості здійснення цих виплат у період воєнного стану, а не відповідності позивача умовам їх отримання, визначеним колективним договором.
Виходячи із середньомісячного заробітку ОСОБА_1 в розмірі 28 210,29 грн, підтвердженого довідкою роботодавця, одноразова матеріальна допомога становить 141 051,45 грн (28 210,29 грн ? 5), а додаткова матеріальна допомога - 112 841,16 грн (28 210,29 грн ? 4). Правильність визначення цих сум відповідач не оспорює.
Пунктом 3.9 колективного договору передбачено надання працівникам депо один раз на рік матеріальної допомоги на оздоровлення в розмірі шести прожиткових мінімумів для працездатних осіб, установлених законом на день подання заяви.
Як установив суд першої інстанції, позивач звертався із заявою про виплату допомоги на оздоровлення за 2023 рік. В апеляційній скарзі відповідач зазначає, що відповідне звернення відбулося у грудні 2023 року. Згідно зі статтею 7 Закону України «Про Державний бюджет України на 2023 рік» прожитковий мінімум для працездатних осіб у цей період становив 2 684 грн, тому розмір допомоги складає 16 104 грн (2 684 грн ? 6). Виплату цієї допомоги відповідач також передбачив у наказі про звільнення позивача.
Таким чином, передбачені колективним договором підстави для надання позивачу спірних матеріальних допомог підтверджуються встановленими обставинами та змістом наказу про його звільнення. Водночас зазначення в цьому наказі про здійснення виплат після отримання окремого рішення керівництва товариства саме собою не підтверджує правомірності відтермінування розрахунку. Для оцінки такого відтермінування належить перевірити зміст, час прийняття та правові підстави застосування документів роботодавця, на які посилається відповідач.
Щодо правомірності зупинення спірних виплат на підставі рішення правління від 14 березня 2022 року та листа від 25 березня 2022 року
Обґрунтовуючи правомірність невиплати матеріальних допомог, відповідач посилається на статтю 11 Закону України «Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану», рішення правління АТ «Укрзалізниця» від 14 березня 2022 року № Ц-54/31 Ком.т та лист від 25 березня 2022 року № ЦЦУП-10/195.
Статтею 11 зазначеного Закону в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, передбачалося, що на період воєнного стану дія окремих положень колективного договору може бути зупинена за ініціативою роботодавця.
Водночас Закон України «Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану» № 2136-IX набрав чинності 24 березня 2022 року, тоді як рішення правління товариства № Ц-54/31 Ком.т прийняте 14 березня 2022 року. Отже, на час його прийняття передбачене статтею 11 цього Закону право роботодавця зупиняти дію окремих положень колективного договору ще не було встановлене.
Відповідно до частини першої статті 58 Конституції України закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом`якшують або скасовують відповідальність особи. Тому подальше набрання чинності Законом № 2136-IX саме собою не надавало раніше прийнятому рішенню правління правової підстави, якої не існувало на час його ухвалення.
До набрання чинності цим Законом зміни і доповнення до колективного договору могли вноситися тільки за взаємною згодою сторін у порядку, визначеному колективним договором, відповідно до статті 14 Закону України «Про колективні договори і угоди». Посилання апелянта на погодження рішення правління з профспілкою саме собою не підтверджує внесення відповідних змін до колективного договору Локомотивного депо Конотоп у встановленому порядку.
Крім того, постановою Верховного Суду від 05 лютого 2025 року у справі № 211/7338/23 залишено в силі рішення Довгинцівського районного суду м. Кривого Рогу Дніпропетровської області від 23 лютого 2024 року, яким визнано незаконним та скасовано пункт 1.1.4 протокольного рішення правління АТ «Укрзалізниця» від 14 березня 2022 року № Ц-54/31 Ком.т у частині призупинення додаткових виплат, передбачених Галузевою угодою та колективними договорами структурних підрозділів, зокрема матеріальної допомоги.
Висновок щодо неможливості обґрунтування зазначеного рішення положеннями Закону № 2136-IX, який набрав чинності після його прийняття, Верховний Суд також застосував у постанові від 18 березня 2026 року у справі № 333/9082/24.
Доводи апелянта про те, що постанова Верховного Суду у справі № 211/7338/23 стосується лише учасників тієї справи, не спростовують необхідності врахування викладених у ній висновків щодо застосування норм права відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України. При цьому суд не поширює на позивача преюдиційність обставин іншої справи, а враховує правовий висновок Верховного Суду та факт скасування положення локального акта, на яке відповідач посилається як на підставу невиплати.
Посилання на постанову Великої Палати Верховного Суду від 11 вересня 2019 року у справі № 520/1022/17 щодо моменту втрати чинності нормативно-правовим актом також не спростовує висновків суду. ОСОБА_1 звільнено 13 березня 2025 року, тобто після набрання законної сили судовим рішенням про скасування відповідного положення рішення правління. Отже, навіть за наведеним апелянтом підходом це положення не могло бути правовою підставою для невиплати позивачу належних сум у день звільнення.
Щодо листа від 25 березня 2022 року № ЦЦУП-10/195 апелянт зазначає, що ним на виконання рішення правління від 14 березня 2022 року керівникам підрозділів направлено перелік кодів видів оплат, за якими проводитиметься нарахування в період воєнного стану, із призупиненням нарахування та виплати окремих матеріальних допомог.
Колегія суддів відхиляє відповідні доводи апеляційної скарги, оскільки зазначений лист із переліком кодів видів оплат до матеріалів справи не долучений і суду не надавався. Саме лише посилання відповідача на цей документ і виклад його змісту в апеляційній скарзі не підтверджують наявності правових підстав для зупинення спірних виплат та не дають суду можливості перевірити його зміст і поширення на спірні правовідносини.
Таким чином, рішення правління від 14 березня 2022 року № Ц-54/31 Ком.т із наведених вище підстав не виправдовує відтермінування виплати позивачу спірних матеріальних допомог, а посилання на ненаданий суду лист від 25 березня 2022 року № ЦЦУП-10/195 цього висновку не спростовує.
Щодо застосування рішення правління від 27 червня 2024 року та документів про призупинення виплат із 01 квітня 2025 року
Відповідач також посилається на рішення правління АТ «Укрзалізниця» від 27 червня 2024 року № Ц-82/39 Ком.т, яким із 01 липня 2024 року зупинено дію окремих положень колективних договорів товариства, регіональних філій, філій та їх структурних підрозділів, що передбачають надання матеріальної допомоги на оздоровлення.
Однак право ОСОБА_1 на матеріальну допомогу на оздоровлення за 2023 рік виникло до визначеної цим рішенням дати зупинення відповідних положень колективного договору. Позивач звернувся із заявою про її виплату у грудні 2023 року, а відповідач передбачив виплату допомоги за цей рік у наказі про його звільнення.
Рішення від 27 червня 2024 року не містить положень про припинення права працівників на матеріальну допомогу, набутого до 01 липня 2024 року, або про зупинення виконання вже існуючих зобов`язань щодо її виплати. Тому воно не є підставою для невиплати позивачу допомоги на оздоровлення за 2023 рік. Сам факт того, що ця допомога залишалася невиплаченою на час прийняття зазначеного рішення, не змінює часу виникнення права на неї.
Посилання апелянта на встановлення з 01 липня 2024 року іншого розміру допомоги на оздоровлення також не спростовує розрахунку позивача, оскільки спір стосується виплати за 2023 рік, право на яку виникло відповідно до пункту 3.9 колективного договору до запровадження зазначених змін.
Крім того, рішенням правління від 27 червня 2024 року № Ц-82/39 Ком.т не передбачено зупинення положень колективного договору про одноразову матеріальну допомогу при звільненні у зв`язку з виходом на пенсію та додаткову матеріальну допомогу за сумлінну працю на залізничному транспорті. Отже, його положення не поширюються на виплати, передбачені пунктом 8.7 колективного договору.
Щодо протоколу засідання штабу АТ «Укрзалізниця» з ефективності від 28 березня 2025 року № Ц-1-1.5-25/47-25 та листа члена правління від 04 квітня 2025 року № Ц-5-1.5-25/122-25 колегія суддів враховує, що цими документами відповідач обґрунтовує призупинення виплат починаючи з 01 квітня 2025 року.
ОСОБА_1 звільнено 13 березня 2025 року. На цю дату роботодавець мав провести з ним остаточний розрахунок і виплатити всі належні суми. Документи, прийняті після настання строку виконання цього обов`язку та спрямовані на призупинення виплат із пізнішої дати, не підтверджують правомірності їх невиплати позивачу при звільненні.
До того ж лист від 04 квітня 2025 року містить повідомлення про виконання протоколу засідання штабу товариства, а не самостійне рішення правління про зупинення відповідних положень колективного договору. Посилання на нього не доводить існування належної правової підстави для відтермінування виконання зобов`язань, строк виконання яких уже настав.
Таким чином, наведені відповідачем документи не спростовують висновку суду першої інстанції про наявність обов`язку виплатити ОСОБА_1 одноразову матеріальну допомогу в розмірі 141 051,45 грн, додаткову матеріальну допомогу в розмірі 112 841,16 грн та матеріальну допомогу на оздоровлення за 2023 рік у розмірі 16 104 грн.
Щодо доводів апеляційної скарги про пропуск строку звернення до суду
Відповідно до частини другої статті 233 КЗпП України у справах про виплату всіх сум, що належать працівникові при звільненні, працівник має право звернутися до суду у тримісячний строк із дня одержання ним письмового повідомлення про суми, нараховані та виплачені йому при звільненні, передбаченого статтею 116 цього Кодексу.
Отже, початок перебігу зазначеного строку пов`язаний з одержанням працівником відповідного письмового повідомлення. Самі по собі звільнення, отримання трудової книжки або обізнаність про невиплату певних сум не замінюють установленої законом події, з якою пов`язується початок перебігу цього строку.
Установлений статтею 233 КЗпП України строк є спеціальним строком звернення до суду за вирішенням трудового спору та застосовується незалежно від заяви сторони. Проте для висновку про його пропуск необхідно встановити дату одержання працівником письмового повідомлення про нараховані та виплачені суми.
Згідно з частиною третьою статті 12 та частиною першою статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. Тому твердження відповідача про одержання позивачем зазначеного повідомлення 13 березня 2025 року має підтверджуватися належними доказами.
У цій справі наявне в матеріалах справи повідомлення про нараховані та виплачені ОСОБА_1 суми не містить його підпису про отримання або інших відомостей, які підтверджували б вручення документа саме 13 березня 2025 року (а.с. 32, 45). Позивач заперечував одержання повідомлення в день звільнення.
Як установив суд першої інстанції, представник відповідача пояснювала відсутність підпису позивача його відмовою від отримання повідомлення. Водночас акт про таку відмову не складався, інших доказів вручення повідомлення або відмови від його отримання відповідач не надав.
Відсутність підпису працівника сама собою не виключає можливості підтвердження вручення документа іншими доказами. Однак у цій справі такі докази відсутні, а пояснення представника відповідача не дають достатніх підстав установити дату одержання позивачем повідомлення.
Ознайомлення ОСОБА_1 з наказом про звільнення 04 березня 2025 року також не підтверджує одержання ним повідомлення, передбаченого статтею 116 КЗпП України. Наказ містить розпорядження про здійснення виплат, але не замінює письмового повідомлення про суми, нараховані та виплачені працівникові при звільненні.
Та обставина, що позивач надалі надав копію повідомлення суду, свідчить про наявність документа в нього на час такого подання, проте не встановлює дати його одержання. За матеріалами справи повідомлення подане позивачем 23 вересня 2025 року, тобто після звернення з позовом.
За таких обставин доводи апелянта про порушення принципів змагальності та рівності сторін є необґрунтованими. Висновок суду першої інстанції ґрунтується на оцінці наявних доказів та недоведеності дати вручення повідомлення, з якої відповідач обчислює строк звернення до суду.
Посилання відповідача на відсутність клопотання про поновлення строку та поважних причин його пропуску також не спростовують цього висновку. Питання про поновлення строку відповідно до статті 234 КЗпП України виникає за умови встановлення його пропуску, чого в цій справі не доведено.
Водночас колегія суддів погоджується з доводом апелянта, що висновок про необмеженість строку звернення з вимогами про стягнення заробітної плати, наведений у Рішенні Конституційного Суду України від 15 жовтня 2013 року № 8-рп/2013, стосувався попередньої редакції частини другої статті 233 КЗпП України. Тому він не є підставою для незастосування спеціального тримісячного строку у справах про виплату належних працівникові при звільненні сум. Проте це посилання суду першої інстанції не спростовує його висновку про відсутність доказів пропуску позивачем такого строку.
Отже, підстав для відмови у задоволенні вимог про стягнення спірних матеріальних допомог у зв`язку з пропуском строку звернення до суду колегія суддів не встановила.
Щодо доводів про відсутність вини роботодавця та наявність обставин непереборної сили
Заперечуючи проти стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, відповідач посилається на відсутність своєї вини, зумовленість невиплати спірних сум збройною агресією проти України, фінансовими збитками товариства та необхідністю забезпечення перевезень в умовах воєнного стану.
За змістом статті 117 КЗпП України невиплата з вини роботодавця належних звільненому працівникові сум у строки, визначені статтею 116 цього Кодексу, є підставою для відшкодування за затримку розрахунку при звільненні.
Частиною третьою статті 10 Закону України «Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану» передбачено звільнення роботодавця від відповідальності за порушення зобов`язання щодо строків оплати праці, якщо він доведе, що це порушення сталося внаслідок ведення бойових дій або дії інших обставин непереборної сили.
Отже, сама наявність воєнного стану не є безумовною підставою для звільнення від відповідальності. Необхідно встановити причинний зв`язок між конкретними обставинами, на які посилається роботодавець, та неможливістю своєчасного виконання зобов`язання перед працівником.
Відповідач як у відзиві на позов, так і в апеляційній скарзі посилався на лист Торгово-промислової палати України від 28 лютого 2022 року № 2024/02/0-7/1, однак самого документа до матеріалів справи не долучив. Тому це посилання не підтверджує наявності підстав для звільнення відповідача від відповідальності.
Посилання на фінансові збитки товариства та необхідність забезпечення перевезень в умовах воєнного стану також не доводять неможливості своєчасного розрахунку саме з позивачем. Отже, підстав для звільнення відповідача від відповідальності за затримку розрахунку колегія суддів не встановила.
Щодо розміру середнього заробітку за затримку розрахунку при звільненні
Відповідно до частини першої статті 117 КЗпП України у разі невиплати з вини роботодавця належних звільненому працівникові сум у строки, визначені статтею 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку, але не більш як за шість місяців. Згідно з частиною другою цієї статті за наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум роботодавець повинен сплатити зазначене відшкодування, якщо спір вирішено на користь працівника.
Установивши невиплату належних ОСОБА_1 матеріальних допомог та відсутність доведених підстав для звільнення відповідача від відповідальності, суд першої інстанції обґрунтовано застосував статтю 117 КЗпП України.
Згідно зі статтею 27 Закону України «Про оплату праці» порядок обчислення середньої заробітної плати працівника у випадках, передбачених законодавством, установлюється Кабінетом Міністрів України. Пунктами 2 та 8 Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 08 лютого 1995 року № 100, передбачено обчислення відповідних виплат виходячи із середньоденного заробітку та кількості робочих днів, які мають бути оплачені за середнім заробітком.
Суд першої інстанції визначив відшкодування за період із 14 березня до 16 липня 2025 року, виходячи із середньоденного заробітку 1 546,61 грн, підтвердженого довідкою роботодавця, та 89 робочих днів, у сумі 137 648,29 грн. Позивач рішення в цій частині не оскаржив, а відповідач окремих заперечень щодо застосованої кількості днів та арифметичної правильності розрахунку не навів. Натомість апелянт посилається на неспівмірність присудженого відшкодування та необхідність його зменшення.
У постанові від 08 жовтня 2025 року у справі № 489/6074/23 Велика Палата Верховного Суду виходила з того, що встановлення шестимісячного обмеження періоду нарахування відшкодування за статтею 117 КЗпП України не виключає можливості зменшення його розміру з урахуванням принципів розумності, справедливості та пропорційності й критеріїв, сформульованих у постанові Великої Палати Верховного Суду від 26 червня 2019 року у справі № 761/9584/15-ц.
До таких критеріїв належать, зокрема, розмір простроченої заборгованості роботодавця, період затримки її виплати та причини його тривалості, поведінка працівника і роботодавця у спірних правовідносинах, а також співмірність імовірних майнових втрат працівника з розміром відшкодування.
Отже, можливість зменшення відшкодування не означає обов`язковості такого зменшення в кожному випадку його стягнення. Відповідне питання вирішується з урахуванням сукупності встановлених обставин конкретної справи.
У цій справі загальний розмір належних позивачеві та невиплачених при звільненні сум становить 269 996,61 грн і охоплює три передбачені колективним договором виплати. Присуджене відшкодування за затримку розрахунку становить 137 648,29 грн, тобто є істотно меншим за суму заборгованості. При цьому середній заробіток стягнуто лише за 89 робочих днів за період із 14 березня до 16 липня 2025 року, а не за максимальний шестимісячний період, передбачений статтею 117 КЗпП України. Обставин, які свідчили б про недобросовісну поведінку позивача або навмисне зволікання зі зверненням до суду задля збільшення відповідальності роботодавця, не встановлено.
Колегія суддів ураховує стратегічне значення АТ «Українська залізниця», виконання ним суспільно важливих завдань в умовах воєнного стану та наведені апелянтом відомості про фінансові труднощі й пошкодження інфраструктури. Однак ці обставини підлягають оцінці разом із характером і тривалістю порушення права конкретного працівника та самі собою не доводять неспівмірності присудженого відшкодування.
Наведений апелянтом розрахунок імовірних майнових втрат у сумі 23 108,01 грн ґрунтується на припущенні про отримання позивачем кредиту в розмірі невиплачених сум за ставкою 35,1 % річних. Проте стаття 117 КЗпП України не обмежує відшкодування сумою процентів за умовним кредитом і не покладає на працівника обов`язку доводити точний розмір понесених майнових втрат. Крім того, використання в цьому розрахунку 89 робочих днів для визначення процентів за річною ставкою не враховує календарної тривалості користування коштами. Тому такий розрахунок не є достатнім обґрунтуванням необхідності зменшення відшкодування до запропонованої відповідачем суми.
Посилання апелянта на постанову Верховного Суду від 11 жовтня 2021 року у справі № 757/1997/20-ц, у якій розмір відшкодування було істотно зменшено, також не свідчить про необхідність аналогічного зменшення в цій справі. Розмір відшкодування визначається з урахуванням установлених обставин відповідних правовідносин, тому застосований в іншій справі розмір чи відсоток зменшення не може переноситися на цей спір автоматично.
Оцінивши значний розмір невиплаченої заборгованості, тривалість затримки розрахунку, період, за який фактично присуджено відшкодування, відсутність установленої недобросовісної поведінки позивача та наведені відповідачем обставини його діяльності, колегія суддів вважає суму 137 648,29 грн співмірною з установленими обставинами порушення прав позивача та такою, що відповідає принципам розумності, справедливості й пропорційності. Доводи апеляційної скарги не дають підстав для її зменшення.
Щодо посилання апелянта на рішення Європейського суду з прав людини
Посилання апелянта на пункт 45 рішення Європейського суду з прав людини від 16 жовтня 2025 року у справі «Басюк та інші проти України» (Basyuk and Others v. Ukraine, заява № 55156/19 та десять інших) не спростовує наведених висновків колегії суддів.
У зазначеній справі Європейський суд з прав людини оцінював відповідність статті 1 Першого протоколу до Конвенції відмови національних судів у задоволенні частини вимог працівників з огляду на встановлені обставини непереборної сили. Висновок про пропорційність такого втручання зроблено з урахуванням конкретних обставин збройного конфлікту та окупації.
Натомість у цій справі відповідач не довів причинного зв`язку між обставинами, на які посилається, та неможливістю своєчасного розрахунку з позивачем. Питання співмірності відшкодування оцінене колегією суддів з урахуванням розміру заборгованості, періоду стягнення та поведінки сторін. Тому зазначене рішення Європейського суду з прав людини не дає підстав для звільнення відповідача від відповідальності або зменшення присудженої суми.
Твердження апелянта про безпідставне збагачення позивача також є необґрунтованим. Присуджене відшкодування має передбачену статтею 117 КЗпП України правову підставу та є наслідком порушення роботодавцем обов`язку своєчасно провести повний розрахунок при звільненні. Обставин, які свідчили б про зловживання позивачем своїми правами, не встановлено.
Висновки суду за результатами розгляду апеляційної скарги
Відповідно до пункту 1 частини першої статті 374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право залишити судове рішення без змін, а скаргу - без задоволення.
Згідно зі статтею 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Перевіривши законність та обґрунтованість рішення в межах доводів і вимог апеляційної скарги, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про наявність підстав для стягнення на користь ОСОБА_1 спірних матеріальних допомог та середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні у визначеному судом розмірі.
Доводи апеляційної скарги не спростовують зазначених висновків та не свідчать про наявність передбачених статтею 376 ЦПК України підстав для скасування або зміни рішення в оскарженій частині.
За таких обставин апеляційну скаргу Акціонерного товариства «Українська залізниця» слід залишити без задоволення, а рішення Конотопського міськрайонного суду Сумської області від 15 червня 2026 року в оскарженій частині - без змін.
Висновки суду щодо судових витрат
Якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат (частина 13 статті 141 ЦПК України).
Оскільки рішення суду першої інстанції в оскарженій частині залишається без змін, підстав для зміни здійсненого цим судом розподілу судових витрат немає. Судовий збір за подання апеляційної скарги покладається на АТ «Українська залізниця».
Керуючись статтями 258, 259, 263, 367 - 369, п. 1 ч. 1 ст. 374, ст. ст. 375, 381 - 384, 389, 390 ЦПК України, апеляційний суд
У Х В А Л И В :
Апеляційну скаргу Акціонерного товариства «Українська залізниця» залишити без задоволення, а рішення Конотопського міськрайонного суду Сумської області від 15 червня 2026 року в оскарженій частині - без змін.
Постанова набирає законної сили з дня її ухвалення і касаційному оскарженню не підлягає.
Повна постанова складена 17 листопада 2026 року.
Головуючий - М.В. Нестеренко
Судді: А.П. Сидоренко
М.В. Щербаченко
Оригінал: reyestr.court.gov.ua