Суд: П'ятий апеляційний адміністративний суд
Інстанція: Апеляційна
Юрисдикція: Адміністративне
Категорія: Справи, що виникають з відносин публічної служби, зокрема справи щодо
Дата: 16 листопада 2026 р.
Справа: №420/11428/26
Суддя: Лук'янчук О.В.
П`ЯТИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД
————————————————————————
П О С Т А Н О В А
І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И
17 листопада 2026 р.м. ОдесаСправа № 420/11428/26
Головуючий в 1 інстанції: Тарасишина О. М. Місце ухвалення рішення: м. Одеса
Колегія суддів П`ятого апеляційного адміністративного суду у складі:
головуючого – Лук`янчук О.В.
суддів – Бітова А.І.
– Ступакової І.Г.
розглянувши у порядку письмового провадження в місті Одесі адміністративну справу за апеляційною скаргою Військової частини НОМЕР_1 на рішення Одеського окружного адміністративного суду від 03 серпня 2026 року по справі за позовом ОСОБА_1 до Військової частини НОМЕР_1 про визнання протиправною бездіяльність щодо ненарахування та невиплати середнього заробітку за несвоєчасний остаточний розрахунок за період з 23.01.2025 року по 27.03.2026 року та зобов`язання вчинити певні дії,
В С Т А Н О В И Л А :
ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Військової частини НОМЕР_1 , в якому просить:
визнати протиправною бездіяльність Військової частини НОМЕР_1 щодо ненарахування та невиплати ОСОБА_1 середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні за період з 23.01.2025 року по 27.03.2026 року.
стягнути з військової частини НОМЕР_1 на користь ОСОБА_1 середній заробіток за затримку у проведенні остаточного розрахунку при звільненні за період з 23.01.2025 по 23.07.2025 у сумі 174 505,14 грн із одночасною компенсацією сум податку з доходів фізичних осіб згідно з Постановою Кабінету Міністрів України від 15.01.2004 №44.
визнати протиправною бездіяльність Військової частини НОМЕР_1 щодо ненарахування та невиплати ОСОБА_1 компенсації втрати частини доходів у зв`язку з порушенням строків їх виплати на суму невиплаченого грошового забезпечення, за весь час затримки її виплати, а саме за період з 30.01.2020 по день фактичної виплати грошового забезпечення.
зобов`язати військову частину НОМЕР_1 нарахувати та виплатити ОСОБА_1 компенсацію втрати частини доходів у зв`язку з порушенням строків їх виплати на суму невиплаченого грошового забезпечення, за весь час затримки її виплати, а саме за період з 30.01.2020 по день фактичної виплати грошового забезпечення із одночасною компенсацією сум податку з доходів фізичних осіб згідно з Постановою Кабінету Міністрів України від 15.01.2004 №44.
В обґрунтування позовних вимог зазначено, що позивач проходив службу за контрактом у військовій частині НОМЕР_1 . 27.03.2025 року на особистий банківський рахунок позивача надійшла виплата від військової частини НОМЕР_1 в розмірі 201742,74 грн., однак відповідачем не було нараховано та виплачено середній заробіток за час несвоєчасної виплати суми грошового забезпечення, компенсацію втрати частини доходів у зв`язку з порушенням строків їх виплати у повному обсязі.
Позивач вважає ненерахування та невиплату йому середнього заробітку за час несвоєчасної виплати суми грошового забезпечення у повному обсязі, компенсації втрати частини доходів у зв`язку з порушенням строків їх виплати протиправними, у зв`язку з чим звернувся до суду з даним позовом.
Рішенням Одеського окружного адміністративного суду від 03 серпня 2026 року позовну заяву ОСОБА_1 – задоволено частково.
Визнано протиправною бездіяльність Військової частини НОМЕР_1 щодо ненарахування та невиплати ОСОБА_1 середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні за період з 24.01.2025 року по 23.07.2025 року.
Зобов`язано військову частину НОМЕР_1 стягнути на користь ОСОБА_1 середній заробіток за затримку у проведенні остаточного розрахунку при звільненні за період з 24.01.2025 по 23.07.2025 у сумі 172597,98 грн із одночасною компенсацією сум податку з доходів фізичних осіб згідно з Постановою Кабінету Міністрів України від 15.01.2004 №44.
Визнано протиправною бездіяльність Військової частини НОМЕР_1 щодо ненарахування та невиплати ОСОБА_1 компенсації втрати частини доходів у зв`язку з порушенням строків їх виплати на суму невиплаченого грошового забезпечення, за весь час затримки її виплати, а саме за період з 30.01.2020 по день фактичної виплати грошового забезпечення.
Зобов`язано військову частину НОМЕР_1 нарахувати та виплатити ОСОБА_1 компенсацію втрати частини доходів у зв`язку з порушенням строків їх виплати на суму невиплаченого грошового забезпечення, за весь час затримки її виплати, а саме за період з 30.01.2020 по день фактичної виплати грошового забезпечення із одночасною компенсацією сум податку з доходів фізичних осіб згідно з Постановою Кабінету Міністрів України від 15.01.2004 №44.
В решті позовних вимог - відмовлено.
Не погоджуючись із зазначеним рішенням суду першої інстанції, Військова частина НОМЕР_1 подала апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на неповне з`ясування судом обставин справи, неправильне застосування норм права, просить скасувати рішення суду першої інстанції та ухвалити нове судове рішення про відмову у задоволенні позовних вимог в повному обсязі.
В своїй скарзі апелянт зазначає, що стаття 117 КЗпП застосовується виключно у разі звільнення працівника. У випадку переведення військовослужбовця на інше місце служби, а не при його звільненні, застосування зазначеної норми означало б розширювальне тлумачення та необґрунтоване поширення сфери дії статті 117 КЗпП на випадки, не охоплені її змістом і метою запровадження.
Наказом від 23.01.2025 року №23, позивача виключено зі списків особового складу військової частини НОМЕР_1 та останній вибув до нового місця служби військової частини НОМЕР_2 (витяг з наказу додається). Враховуючи викладене, підстави для стягнення середнього заробітку відсутні, оскільки позивача переведено на інше місце служби.
Вказує, що за наявності спірних правовідносин, які стосуються розміру належних звільненому працівникові сум, стягнення з відповідача компенсації втрати частини грошових доходів у зв`язку з порушенням термінів їх виплати є безпідставним.
Справу розглянуто судом апеляційної інстанції в порядку письмового провадження на підставі ч.1 ст.311 КАС України.
Розглянувши матеріали справи, заслухавши суддю-доповідача, перевіривши законність і обґрунтованість судового рішення в межах позовних вимог і доводів апеляційної скарги, колегія суддів приходить до наступного.
Судом встановлено, що ОСОБА_1 з 26.01.2020 року по 23.01.2025 року проходив військову службу у військовій частині НОМЕР_1 .
Так, 23.01.2025 року наказом командира військової частини НОМЕР_1 позивача було виключено зі списків особового складу частини та знято з усіх видів забезпеченнята останній вибув до нового місця служби військової частини НОМЕР_2
Однак у день виключення позивача зі списків особового складу, з ним не було проведено усіх необхідних розрахунків.
Позивач звернувся до суду, так рішенням Одеського окружного адміністративного суду мою позовну заяву по судовій справі №420/8785/25 було задоволено. Судове рішення виконувалось у добровільному порядку. Так, судове рішення Одеського окружного адміністративного суду від 25.08.2025 по справі №420/8785/25 остаточно було виконане 27.03.2026 року загальна сума виплат при цьому складає 201 742,74 грн.
Вважаючи протиправною бездіяльність щодо не виплати середнього заробітку за час затримки розрахунку та компенсації втрати частини доходів, позивач звернувся до суду з даним позовом.
Суд першої інстанції задовольняючи позовні вимоги, прийшов до висновку, що позивач має право на виплату середнього заробітку за час затримки розрахунку, а для належного і ефективного способу захисту позивача суд вважає за необхідне визначити суму середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні у межах шестимісячного періоду, визначеного нині чинною редакцією статті 117 КЗпП України.
При цьому вказав, що середній заробіток у зв`язку із затримкою розрахунку при звільненні становить: 172597,98 грн. (953,58 грн. х 181) з урахуванням істотності частки, а нарахування та виплата грошового забезпечення позивачу має бути проведена відповідачем із одночасною компенсацією сум податку з доходів фізичних осіб відповідно до пункту 2 Порядку № 44.
Крім того, враховуючи те, що відповідач з 30.01.2020 не нарахував та не виплатив позивачу суми грошового забезпечення у визначеному законодавством розмірі, позивач набув право на нарахування та виплату компенсації втрати частини доходів у зв`язку з порушенням строків їх виплати за період з 30.01.2020 по дату фактичної виплати заборгованості з грошового забезпечення.
Надаючи правову оцінку таким висновкам суду першої інстанції та доводам апеляційної скарги колегія суддів виходить з наступного.
Статтею 43 Конституції України встановлено, що кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується, та на належні, безпечні і здорові умови праці, на заробітну плату, не нижчу від визначеної законом. Право на своєчасне одержання винагороди за працю захищається законом.
Предметом даного адміністративного позову зокрема є наявність правових підстав для виплати середнього заробітку за час затримки повного розрахунку при звільненні згідно до статей 116, 117 КЗпП України.
Відповідно до приписів абзацу 1 статті 3 Кодексу законів про працю України законодавство про працю регулює трудові відносини працівників усіх підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності, виду діяльності і галузевої належності, а також осіб, які працюють за трудовим договором з фізичними особами.
Згідно із статтею 4 КЗпП України законодавство про працю складається з Кодексу законів про працю України та інших актів законодавства України, прийнятих відповідно до нього.
Ні Законом України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» від 20.12.1991 року за №2011-XII, ні іншими підзаконними нормативними актами не врегульовані питання порушення роботодавцем (у цьому випадку Військовою частиною) строків проведення розрахунків при звільненні, а також наслідків такого порушення. Не врегульовані вказані правовідносини й іншими нормативними актами, які регулюють питання прийняття, проходження та звільнення з військової служби.
За загальним правилом пріоритетними є норми спеціального законодавства, а трудове законодавство підлягає застосуванню у випадках, якщо нормами спеціального законодавства не врегульовано спірні правовідносини або коли про це йдеться у спеціальному законі.
Ця позиція висловлена Верховним Судом, зокрема, у постановах від 20.05.2020 року у справі № 816/1640/17, від 16.07.2020 року у справі № 400/2884/18, у справах № 200/4185/20-а та № 240/12238/19, від 05.03.2021 у справі № 120/3276/19-а, від 31.03.2021 у справі № 340/970/20 та інші, де викладено висновки щодо застосування норм КЗпП України при вирішенні питання відповідальності за затримку розрахунку при звільненні військовослужбовців із військової служби, які підлягають врахуванню під час розгляду цієї апеляційної скарги. Практика Верховного Суду щодо застосування вказаних норм права є сталою та послідовною, а висновки, наведені у вищевказаних постановах, є релевантними до обставин цієї справи.
Колегія суддів звертає увагу на те, що питання відповідальності за затримання розрахунку при звільненні військовослужбовців (зокрема, затримку виплати, як грошового забезпечення, в тому числі, індексації, так і затримку виплати коштів за період вимушеного прогулу на виконання рішення суду, одноразової грошової допомоги при звільненні, компенсації за невикористану відпустку, які не є складовими заробітної плати (грошового забезпечення)) не врегульовані положеннями спеціального законодавства, що регулює порядок, умови, склад, розміри виплати грошового забезпечення. У той же час такі питання врегульовані КЗпП України.
Пунктом 242 Положення про проходження громадянами України військової служби у Збройних України, затвердженого Указом Президента України від 10.12.2008 року № 1153/2008, встановлено, що особа, звільнена з військової служби, на день виключення зі списків особового складу військової частини має бути повністю забезпечена грошовим, продовольчим і речовим забезпеченням. Військовослужбовець до проведення з ним усіх необхідних розрахунків не виключається без його згоди зі списків особового складу військової частини.
Частиною 2 статті 24 Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу» визначено, що закінченням проходження військової служби вважається день виключення військовослужбовця зі списків особового складу військової частини (військового навчального закладу, установи тощо) у порядку, встановленому положеннями про проходження військової служби громадянами України.
Водночас, за змістом частини першої статті 26 Закону України від 25 березня 1992 року №2232-XII «Про військовий обов`язок і військову службу» (далі - Закон №2232-ХІІ) звільнення військовослужбовців з військової служби здійснюється:
а) у запас, якщо військовослужбовці не досягли граничного віку перебування в запасі і за станом здоров`я придатні до військової служби;
б) у відставку, якщо військовослужбовці досягли граничного віку перебування в запасі та у військовому резерві або визнані військово-лікарськими комісіями непридатними за станом здоров`я до військової служби з виключенням з військового обліку.
Частиною сьомою статті 26 Закону №2232-ХІІ визначено, що звільнення військовослужбовців з військової служби здійснюється в порядку, передбаченому положеннями про проходження військової служби громадянами України.
Частиною 1 статті 47 Кодексу законів про працю України (далі КЗпП України) визначено, що власник або уповноважений ним орган зобов`язаний в день звільнення провести з ним розрахунок у строки, зазначені статтею 116 цього Кодексу.
Статтею 116 КЗпП України встановлено, що при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред`явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про суми, нараховані та виплачені працівникові при звільненні, із зазначенням окремо кожного виду виплати (основна та додаткова заробітна плата, заохочувальні та компенсаційні виплати, інші виплати, на які працівник має право згідно з умовами трудового договору і відповідно до законодавства, у тому числі при звільненні) роботодавець повинен письмово повідомити працівника в день їх виплати.
У разі спору про розмір сум, нарахованих працівникові при звільненні, роботодавець у будь-якому разі повинен у визначений цією статтею строк виплатити не оспорювану ним суму.
За приписами ст. 117 КЗпП України передбачено, що у разі невиплати з вини роботодавця належних звільненому працівникові сум у строки, визначені статтею 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку, але не більш як за шість місяців.
При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум роботодавець повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування у разі, якщо спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору, але не більш як за період, встановлений ч. 1 цієї статті.
Отже, на підприємство, установу, організацію покладено обов`язок провести зі звільненим працівником повний розрахунок, виплатити всі суми, що йому належать. У разі невиконання такого обов`язку наступає передбачена статтею 117 КЗпП України відповідальність.
Метою такого законодавчого регулювання є захист майнових прав працівника у зв`язку з його звільненням з роботи, зокрема, захист права працівника на своєчасне одержання заробітної плати за виконану роботу, яка є основним засобом до існування працівника, необхідним для забезпечення його життя.
Відповідно до правової позиції, сформованої у постанові Великої Палати Верховного Суду від 30.01.2019 року по справі № 910/4518/16, за змістом приписів статей 94, 116, 117 КЗпП України і статей 1, 2 Закону України від 24.03.1995 року № 108/95-ВР «Про оплату праці», середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні за своєю правовою природою є спеціальним видом відповідальності роботодавця, спрямованим на захист прав звільнених працівників щодо отримання ними в передбачений законом строк винагороди за виконану роботу (усіх виплат, на отримання яких працівники мають право згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій), який нараховується у розмірі середнього заробітку та не входить до структури заробітної плати.
Наведені вище висновки узгоджуються з позицією Великої Палати Верховного Суду, викладеною в постанові від 26.02.2020 року по справі № 821/1083/17, згідно з якою під «належними звільненому працівникові сумами» необхідно розуміти усі виплати, на отримання яких працівник має право станом на дату звільнення згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, встановлених законодавством для осіб, які перебувають у трудових правовідносинах з роботодавцем (заробітна плата, компенсація за невикористані дні відпустки, вихідна допомога тощо).
Відповідно до рішення Конституційного Суду України від 22.02.2012 року № 4-рп/2012 по справі № 1-5/2012, за статтею 47 КЗпП України роботодавець зобов`язаний виплатити працівникові при звільненні всі суми, що належать йому від підприємства, установи, організації, у строки, зазначені у статті 116 КЗпП України, а саме в день звільнення або не пізніше наступного дня після пред`явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок.
Не проведення з вини власника або уповноваженого ним органу розрахунку з працівником у зазначені строки є підставою для відповідальності, передбаченої статтею 117 КЗпП України, тобто виплати працівникові його середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку.
У цьому контексті суд зауважує, що приписи частини 1 статті 47, частини 1 статті 116, частини 1 статті 117 КЗпП України установлюють загальне правило, згідно з яким у випадку звільнення працівника власник або уповноважений ним орган зобов`язаний виплатити йому всі належні суми у день звільнення, а якщо в указаний строк цього не було зроблено з вини власника або уповноваженого ним органу, то підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь затримки до дня фактичного розрахунку.
Межі дії диспозиції частини 1 статті 117 КЗпП України визначені її гіпотезою, яка указує на умови, за наявності яких вступає в дію правило про виплату середнього заробітку за весь час затримки до дня фактичного розрахунку.
Обставини, з настанням яких необхідно здійснювати це правило, пов`язані з фактами звільнення працівника та невиплатою йому з вини власника або уповноваженого ним органу належних сум у день звільнення.
Ці обставини не зазнали змін внаслідок унесення змін до статей 116, 117 КЗпП України Законом України від 01.07.2022 року № 2352-IX «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо оптимізації трудових відносин».
З аналізу вищевикладених нормативно-правових актів вбачається, що військовослужбовцю, станом на день виключення зі списку особового складу військової частини, за наслідком звільнення з військової служби, мають бути виплачені усі належні йому кошти, пов`язані з проходженням військової служби.
Таким чином, положення статті 117 КЗпП України, в редакції Закону України №2352-ІХ від 01.07.2022 року, передбачають обов`язок роботодавця виплатити працівнику середній заробіток за час затримки розрахунку по день фактичного розрахунку, але не більше шести місяців.
При цьому, при задоволенні позовної вимоги про стягнення/нарахування основної суми, яку не було сплачено працівникові під час звільнення, одночасно наявні підстави і для стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні на підставі статті 117 КЗпП України, вимоги щодо якого є похідними від вимог про стягнення основної суми.
Відповідна позиція викладена Верховним Судом у постановах від 11.08.2021 року в справі №640/9375/20, від 18.11.2021 року в справі №600/1071/20-а, від 02.12.2021 року в справі №120/1873/19-а, від 02.02.2023 року у справі №826/1575/17, від 08.06.2023 року у справі №580/1267/21.
Водночас, колегія суддів зазначає, що з матеріалів справи вбачається, що Наказом від 23.01.2025 року №23, позивача виключено зі списків особового складу військової частини НОМЕР_1 та останній вибув до нового місця служби військової частини НОМЕР_2
Тобто, у межах спірних правовідносин позивач не був остаточно звільнений з військової служби та продовжив проходження військової служби в іншому структурному підрозділі Збройних Сил України, з подальшим отримання відповідного грошового забезпечення.
Таким чином, обставини цієї справи свідчать про те, що Військова частина НОМЕР_1 , яка є відповідачем у даній справі, не мала зобов`язань щодо розрахунку при звільненні та не мала статусу уповноваженого органу для проведення розрахунку в день звільнення позивача з військової служби.
Отже, фактичні обставини цієї справи не відповідають гіпотезі частини 1 статті 117 КЗпП України, а відтак ця норма не може бути застосована до спірних правовідносин.
Поширення дії вказаної норми на випадок, який має місце у цій справі, суперечило б її змісту, сфері її дії й меті запровадження.
З огляду на вищевикладене, колегія суддів дійшла висновку про відсутність підстав для застосування до відповідача відповідальності, передбаченої ст. 117 КЗпП України.
Аналогічних висновків щодо застосування норм права дійшов Верховний Суд у постанові від 21.02.2024 року по справі № 520/1897/22, від 16.02.2026 у справі № 360/110/24, від 03.02.2026 у справі № 400/5149/24 і такі висновки відповідно до вимог ч. 5 ст. 242 КАС України, підлягають врахуванню судом при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин.
Так, зокрема у висновках Верховного Суду, наведених у постанові від 03.02.2026 у справі №400/5149/24, зазначено:
« 63. У цій справі встановлено, що на момент виникнення спірних правовідносин військова служба позивача не завершена, оскільки він не звільнений з військової служби, а продовжував виконувати свої службові обов`язки на новому місці служби.
64. Установлені у справі фактичні обставини не відповідають умовам застосування частини першої статті 117 КЗпП України, оскільки ця норма пов`язує настання відповідальності роботодавця із затримкою проведення остаточного розрахунку саме у зв`язку зі звільненням працівника. У цій справі спірні правовідносини виникли поза межами звільнення, а тому відсутній передбачений законом юридичний склад, з яким стаття 117 КЗпП України пов`язує відповідальність. За таких обставин застосування зазначеної норми означало б розширювальне тлумачення та необґрунтоване поширення сфери її дії на випадки, не охоплені її змістом і метою запровадження.
65. Верховний Суд вже викладав подібну правову позицію у постанові від 26 червня 2025 року у справі № 400/8927/23.
За таких обставин, суд першої інстанції дійшов помилкового висновку про наявність підстав для застосування до відповідача відповідальності, передбаченої статтею 117 КЗпП України, та стягнення на користь позивача середнього грошового забезпечення за час затримки розрахунку при звільненні, а тому рішення суду першої інстанції в частині задоволення позовних вимог про стягнення з Військової частини НОМЕР_1 середнього грошового забезпечення за час затримки розрахунку при звільненні 24.01.2025 по 23.07.2025 у сумі 172597,98 грн, із одночасною компенсацією сум податку з доходів фізичних осіб згідно з Постановою Кабінету Міністрів України від 15.01.2004 №44 підлягає скасуванню з ухваленням у цій частині нового рішення про відмову в задоволенні позовних вимог.
Щодо доводів апеляційної скарги про відсутність підстав для нарахування та виплати компенсації втрати частини доходів у зв`язку з порушенням строків їх виплати, колегія суддів зазначає таке.
Відповідно до статей 1, 2 Закону України «Про компенсацію громадянам втрати частини доходів у зв`язку з порушенням строків їх виплати» від 19.10.2000 року № 2050-III (далі -Закон № 2050-III) підприємства, установи і організації всіх форм власності та господарювання здійснюють компенсацію громадянам втрати частини доходів у випадку порушення встановлених строків їх виплати, у тому числі заробітної плати (грошового забезпечення).
До того ж, ВП ВС у постанові від 07.05.2026 у справі № 280/8933/24 вказує, що особа має право на компенсацію втрати частини доходів, визначену Законом № 2050-ІІІ, за сукупності таких умов:
1) строки виплати доходів порушено щонайменше на один місяць
2) такий дохід повинен мати систематичний, а не разовий характер;
3) дохід, про компенсацію втрати частини якого просить особа, має бути нею фактично отриманий.
Водночас не виключається пред`явлення в межах одного провадження як вимог про стягнення нарахованого, проте не виплаченого доходу, так і вимог про стягнення відповідної компенсації.
Велика Палата Верховного Суду також підкреслила, що у практиці суду касаційної інстанції сформувався усталений підхід, за яким однією з умов для порушення особою питання про виплату компенсації є проведення з особою повного розрахунку, тобто фактичне отримання тих доходів, про компенсацію втрати частини яких вона просить (зокрема, право на таку компенсацію виникає з дня фактичної виплати основного доходу).
Судом встановлено, що на виконання рішення Одеського окружного адміністративного суду від 25.04.2024 року у справі № 420/7560/24 Військова частина НОМЕР_1 лише 09.03.2026 року фактично виплатила позивачу заборгованість з індексації грошового забезпечення у розмірі 77 353,43 грн.
Аналізуючи природу спірних виплат, Велика Палата Верховного Суду у постанові від 07.06.2026 року у справі № 280/8933/24 з посиланням на Рішення Конституційного Суду України від 15.10.2013 року № 9-рп/2013 зазначила, що кошти, які підлягають нарахуванню в порядку індексації грошового забезпечення та компенсації частини доходів у зв`язку з порушенням строків їх виплати, мають компенсаторний характер. Як складові належного працівникові (військовослужбовцю) доходу, ці кошти спрямовані на забезпечення реальної купівельної спроможності заробітної плати (грошового забезпечення) у зв`язку з інфляційними процесами та зростанням споживчих цін.
Колегія суддів також зауважує, що в абзаці першому частини другої статті 2 Закону № 2050-III законодавець прямо визначив грошове забезпечення одним із видів доходів, за порушення строків виплати якого передбачена компенсація.
З огляду на те, що належні позивачу суми грошового забезпечення у розмірі 201 742,74 грн. були нараховані та фактично виплачені йому 27.03.2026 року, тобто з порушенням встановлених строків виплати більше ніж на один місяць, позивач з дня такої виплати набув безумовне право на отримання компенсації втрати частини доходів відповідно до Закону № 2050-III та Порядку проведення компенсації громадянам втрати частини грошових доходів у зв`язку з порушенням термінів їх виплати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 21.02.2001 року № 159.
При цьому, доводи відповідача про відсутність підстав для виплати компенсації через відсутність попереднього нарахування цих сум роботодавцем колегія суддів відхиляє як безпідставні, оскільки факт невиплати належного доходу у строки, встановлені законом, та його подальша фактична виплата через тривалий час, а саме 26.03.2026 року, є вичерпною підставою для виплати компенсації за Законом № 2050-III.
Доводи Відповідача про відсутність підстав для нарахування компенсації втрати частини доходів через те, що обов`язок виплати грошового забезпечення ним заперечувався і був виконаний лише на підставі рішення суду, є безпідставними та суперечать усталеній судовій практиці Верховного Суду.
Закон не ставить виплату компенсації в залежність від визнання чи невизнання боргу боржником, а право на компенсацію особа набуває незалежно від того, чи були такі суми їй попередньо нараховані відповідачем. Інакше суб`єкт владних повноважень міг би уникнути інфляційної компенсації просто шляхом безпідставного заперечення обов`язку нарахування, а тому доводи апелянта в цій частині є безпідставними.
При цьому, ані Закон №2050-III, ані Порядок №159 не ставлять у залежність право на компенсацію втрати частини заробітної плати (грошового забезпечення) у зв`язку з порушенням строків їх виплати від порядку виплати доходу - у добровільному чи судовому порядку.
Право на компенсацію за порушення строків виплати доходів виникає тоді, коли грошовий дохід (заробітна плата (грошове забезпечення), сума індексації грошових доходів громадян) особи з вини відповідача не нараховувався, своєчасно не виплачувався і через це особа зазнала втрат.
Висновки суду у даній справі відповідають висновкам Верховного Суду України, які викладені, зокрема, у постановах від 18 листопада 2014 року у справі № 21-518а14, від 11 липня 2017 року у справі № 21-2003а16, а також висновкам Верховного Суду, які викладені, зокрема, у постановах від 06 лютого 2018 року у справі № 681/423/15-а, від 20 лютого 2018 року у справі № 522/5664/17, від 21 червня 2018 року у справі № 523/1124/17, від 17 липня 2019 року у справі № 825/2023/16, від 19 лютого 2020 року у справі № 826/12938/16, від 16 жовтня 2020 року у справі № 825/2381/16.
Таким чином, висновки суду першої інстанції про наявність підстав для задоволення позовних вимог в частині визнання протиправною бездіяльності щодо ненарахування та невиплати компенсації втрати частини доходів і зобов`язання відповідача нарахувати та виплатити таку компенсацію є обгрунтованими.
За наслідками розгляду апеляційної скарги на судове рішення суду першої інстанції суд апеляційної інстанції має право, зокрема, скасувати судове рішення повністю або частково і ухвалити нове судове рішення у відповідній частині або змінити судове рішення (п. 2 ч. 1 ст. 315 КАС України).
В свою чергу, як визначено п.п. 1 та 4 ч. 1 ст. 317 КАС України, підставами для скасування судового рішення суду першої інстанції повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є, зокрема, неповне з`ясування судом обставин, що мають значення для справи та неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права.
З урахуванням викладеного, апеляційна скарга відповідача підлягає частковому задоволенню, а рішення суду першої інстанції - скасуванню в частині задоволення позовних вимог про визнання протиправною бездіяльності та зобов`язання нарахувати і виплатити середнє грошове забезпечення за час затримки розрахунку при звільненні із ухваленням у цій частині нового рішення про відмову у задоволенні позовних вимог. В іншій частині рішення суду першої інстанції підлягає залишенню без змін.
Враховуючи, що дана справа правомірно віднесена судом першої інстанції до категорії незначної складності та розглядалась за правилами спрощеного провадження, постанова суду апеляційної інстанції може бути оскаржена до Верховного Суду лише з підстав, передбачених пп. "а"- "г" п.2 ч.5 ст.328 КАС України.
Керуючись ст. ст. 308, 311, 315, 317, 321, 322, 325, 328 КАС України, колегія суддів, -
П О С Т А Н О В И Л А :
Апеляційну скаргу Військової частини НОМЕР_1 задовольнити частково.
Рішення Одеського окружного адміністративного суду від 03 серпня 2026 року скасувати в частині задоволення позовних вимог про визнання протиправною бездіяльність Військової частини НОМЕР_1 щодо ненарахування та невиплати ОСОБА_1 середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні за період з 24.01.2025 року по 23.07.2025 року та зобов`язання військову частину НОМЕР_1 стягнути на користь ОСОБА_1 середній заробіток за затримку у проведенні остаточного розрахунку при звільненні за період з 24.01.2025 по 23.07.2025 у сумі 172597,98 грн із одночасною компенсацією сум податку з доходів фізичних осіб згідно з Постановою Кабінету Міністрів України від 15.01.2004 №44.
Прийняти у цій частині нову постанову, якою у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 відмовити.
В іншій частині рішення Одеського окружного адміністративного суду від 03 серпня 2026 року залишити без змін.
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дати її прийняття та оскарженню в касаційному порядку до Верховного Суду не підлягає, за винятком випадків, перелічених у пункті 2 частини 5 статті 328 КАС України.
Повний текст судового рішення виготовлений 17 листопада 2026 року.
Головуючий суддя: О.В. Лук`янчук
Суддя: А.І. Бітов
Суддя: І.Г. Ступакова
Оригінал: reyestr.court.gov.ua