Суд: Київський апеляційний суд
Інстанція: Апеляційна
Юрисдикція: Цивільне
Категорія: дарування
Дата: 27 жовтня 2026 р.
Справа: №758/12980/24
Суддя: Мостова Галина Іванівна
справа № 758/12980/24
головуючий у суді І інстанції Петров Д.В.
провадження № 22-ц/824/2441/2026
суддя-доповідач у суді ІІ інстанції Мостова Г.І.
ПОСТАНОВА
Іменем України
28 жовтня 2026 року м. Київ
Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:
головуючого судді: Мостової Г.І.,
суддів: Березовенко Р.В., Лапчевської О.Ф.,
за участі секретаря судового засідання Применко Д.Ю.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Подільського районного суду міста Києва від 07 серпня 2025 року
у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , третя особа: приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Анциферова (Баранець) Алла Миколаївна, приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Драчевська Юлія Юріївна про визнання договору дарування недійсним, -
в с т а н о в и в :
У жовтні 2024 року ОСОБА_1 звернувся до Подільського районного суду міста Києва з указаним позовом, у якому просить суд:
визнати недійсним договір дарування від 26 жовтня 2016 року, укладений між ОСОБА_1 та ОСОБА_3 та посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Анциферовою А.М. за реєстровим № 1332 та зареєстровано в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно 26 жовтня 2016 року, реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна: 1066401180000, номер запису про право власності: 17108652;
визнати недійсним договір дарування від 01 липня 2024 року, укладений між ОСОБА_3 та ОСОБА_2 та посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Драчевською Ю.Ю., за реєстровим № 1270 та зареєстровано в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно 01 липня 2024 року, реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна: 1066401180000, номер запису про право власності: 55668778.
Позов обґрунтовано тим, що 20 квітня 1998 року ОСОБА_1 та його мати ОСОБА_4 стали власниками квартири АДРЕСА_1 .
ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_4 померла і позивач успадкував частину вказаної квартири, яка належала його матері та таким чином став одноособовим власником квартири.
У жовтні 2016 року ОСОБА_2 та син позивача ОСОБА_3 звернулися до позивача з проханням прийти до нотаріуса та переписати заповіт не змінюючи його змісту, мотивуючи це тим, що це необхідно зробити оскільки заповіт, який склав позивач на користь свого сина у 2008 році, складений давно і цей заповіт може бути недійсним.
26 жовтня 2016 року позивач приїхав на прохання ОСОБА_2 та ОСОБА_3 за вказаними ними адресою в нотаріальну контору, де нотаріус Анциферова А.М. дала на підпис позивачу документи, зміст яких позивач не вивчав, оскільки довіряв своєму сину та колишній дружині.
Крім того, у 2016 році позивач фактично втратив зір на обох очах і нічого не бачив, а тому не міг читати будь-який текст.
У липні 2022 року ОСОБА_1 зробили операцію на очах і його зір трохи покращився.
Вказує, що нотаріус не зачитала йому текст підписаного правочину, не роз`яснила істотних умов та правових наслідків, не перевірила чи дійсно він розуміє суть правочину.
Після цих подій позивач продовжив проживати та проживає по цей час у вказаній квартирі, у якій зареєстровано його місце проживання, продовжує утримувати квартиру та сплачувати рахунки, будучі впевненим, що вона належить йому.
У січні 2023 року позивачу діагностовано онкологічне захворювання, він потребував коштів на лікування, тому вирішив продати квартиру.
Однак, при спробі продажу квартири у 2024 році позивач із відповіді Агентства нерухомості «Сінай» від 23 липня 2024 року дізнався, що власником вищевказаної квартири згідно витягу з державного реєстру нерухомого майна є ОСОБА_2 .
Позивач вважає, що його ввели в оману щодо істинної природи правочину, вчиненого 26 жовтня 2016 року, давши йому на підпис не заповіт, а договір дарування на квартиру.
Відтак, позивач вважає, що кв. АДРЕСА_1 вибула з його володіння (власності) незаконно, проти волі власника та без відповідної правової підстави, що і стало підставою для звернення до суду з відповідною позовною заявою.
Рішенням Подільського районного суду міста Києва від 07 серпня 2025 року позов ОСОБА_1 залишено без задоволення.
Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що позивач та його представник у своїй позовній заяві не наводять, які обставини існували, не доводять жодними доказами, яка саме помилка та в чому вона полягала, в чому її істотне значення. Суд першої інстанції дійшов висновку, що позивач 26 жовтня 2016 року планував укласти саме договір дарування квартири, про що свідчать його підготовка до вчинення правочину. Матеріалами справи підтверджується, що позивач особисто замовив, сплатив та отримав довідку БТІ; технічний паспорт на квартиру; довідку щодо зареєстрованих осіб у квартирі; висновок щодо ринкової вартості квартири, тобто документи, необхідні для відчуження нерухомого майна, і наявність яких не обов`язкова саме для посвідчення заповіту. Позивач прибув в обумовлений день та час з усіма необхідними документами у нотаріальну контору, укладав нотаріально посвідчений договору дарування квартири, отримавши роз`яснення нотаріуса про вчинюваний правочин та його наслідки перед укладанням цього договору.
Не погоджуючись з рішенням суду першої інстанції, ОСОБА_1 подав апеляційну скаргу, у якій просить скасувати рішення Подільського районного суду міста Києва від 07 серпня 2025 року та ухвалити нове судове рішення, яким задовольнити позовні вимоги у повному обсязі.
Апеляційна скарга обґрунтована тим, що наявність чи відсутність помилки - неправильного сприйняття позивачем фактичних обставин правочину, що вплинуло на волевиявлення особи під час укладення договору, суд визначає не тільки за фактом прочитання сторонами тексту оспорюваного договору та роз`яснення нотаріусом суті договору, а й за такими обставинами, як: вік позивача, його стан здоров`я та потреба у зв`язку із цим у догляді й сторонній допомозі; наявність у позивача спірного житла як єдиного; відсутність фактичної передачі спірного нерухомого майна за оспорюваним договором та продовження позивачем проживати в спірній квартирі після укладення договору.
Тобто судом абсолютно не було враховано похилий вік позивача, його стан здоров`я та потреба у зв`язку із цим у догляді й сторонній допомозі; наявність у позивача спірного житла як єдиного; відсутність фактичної передачі спірного нерухомого майна за оспорюваним договором та продовження позивачем проживання у спірній квартирі після укладення договору.
Також судом не враховано покази свідка ОСОБА_5 , яка зазначила, що позивач ніколи не мав наміру та не міг по своїй волі подарувати свою квартиру своєму сину чи будь-кому, а тільки склав заповіт на квартиру на користь свого сина. Крім того вона зазначила, що її матір та брат підступно скористались довірливістю та поганим станом здоров`я її батька, фактично скоївши проти нього шахрайських дії, та проти його волі позбавили його власності та дуже значних грошових коштів.
Позивач не мав наміру укладати договір дарування своєї квартири, насправді не розуміючи що підписуючи зовсім інший правочин, а не заповіт, як він думав, волевиявлення позивача не було направлене на відчуження квартири, тобто договір дарування квартири АДРЕСА_1 від 26 жовтня 2016 року, посвідчений нотаріусом Анциферовою А.М., було вчинено поза волею власника (позивача), що суперечить положенням статей 203, 215 ЦК України, цей договір є недійсним з моменту його вчинення.
Вказує, що в оскаржуваному рішенні, а саме: в 2 абзаці зверху на 3 сторінці 2 аркушу суд зазначив, що: «заслухавши учасників справи, дослідивши письмові докази, наявні у матеріалах справи, всебічно перевіривши обставини, на яких вони ґрунтуються у відповідності з нормами матеріального права, що підлягають застосуванню до спірних правовідносин, встановив наступні обставини та дійшов висновку, що позовні вимоги підлягають задоволенню з наступних підстав».
Тобто, перед тим як перейти до обґрунтування своєї правової позиції суд чітко зазначив, що позовні вимоги підлягають задоволенню.
Позивач вважає, що це не може бути технічною опискою, оскільки такий саме висновок зазначений в рішенні суду, яке розміщено в Єдиному державному реєстрі судових рішень.
Вказує, що, аналізуючи мотивувальну частину судового рішення, не виникає жодного сумніву, що суд дає оцінку доказам та обставинам справи для задоволення позову в повному обсязі.
В 3 абзаці знизу на 5 сторінці 3 аркушу, суд зазначає: «Щодо тверджень відповідача, що останній вчинив оспорюваний правочин під впливом обману та необізнаності щодо його змісту, суд дійшов до наступних висновків».
Якщо суд зазначив, що саме відповідач, а не позивач, вчинив правочин під впливом обману, тобто обманув позивача, фактично визнавши позовні вимоги, то на підставі чого суд відмовив позивачу в задоволенні позовних вимог. Таким чином суд порушив вимоги статті 265 ЦПК України до змісту судового рішення, оскільки згідно з пунктом 3 частини 4 статті 265 ЦПК України в мотивувальній частині суд зазначає, що позовні вимоги підлягають задоволенню, а в подальшому, всупереч своєї позиції викладеної в мотивувальній частині, згідно з пунктом 1 частини 5 статті 265 ЦПК України, залишає позов без задоволення.
Від представника ОСОБА_2 - адвоката Єфанова С.Ю. надійшов відзив на апеляційну скаргу, у якому просить залишити апеляційну скаргу позивача без задоволення, а рішення суду першої інстанції без змін.
Відзив обґрунтовано тим, що окремі технічні описки у тексті рішення не змінюють його змісту, не впливають на правові висновки суду і можуть бути виправлені у порядку статті 269 ЦПК України.
Вказує, що позивач звернувся з позовом у 2024 році, тоді як оспорюваний договір дарування квартири був укладений ще 26 жовтня 2016 року.
Навіть за загальною трирічною позовною давністю строк звернення до суду очевидно сплив. При цьому:
позивач особисто готував документи для нотаріуса, замовляв та отримував довідки БТІ, технічний паспорт, довідку про зареєстрованих осіб, оціночний звіт;
прибув до нотаріальної контори в узгоджений час, підписав договір, отримав роз`яснення нотаріуса щодо змісту та наслідків правочину;
жодних об`єктивних перешкод для розуміння характеру правочину не було.
Зазначає, позивач посилається на онкозахворювання, яке за матеріалами справи зводиться до незначного утворення на шкірі голови, що було видалене хірургічно, без наслідків для дієздатності; а також на втрату зору, при тому, що позивач працює викладачем музичної школи; займається налаштуванням фортепіано; відвідує стрілецький тир.
Від ОСОБА_3 надійшов відзив на апеляційну скаргу, у якому він просить залишити апеляційну скаргу позивача без задоволення, а рішення суду першої інстанції без змін.
Відзив обґрунтовано тим, що договір дарування був частиною свідомого сімейного плану щодо справедливого розподілу майна між двома дітьми: батьки мали дві рівноцінні квартири та було вирішено, що одна квартира відійде ОСОБА_3 , а інша - його сестрі. Зазначає, що для запобігання спадкових суперечок у майбутньому його батько добровільно оформив дарування своєї частки на нього, а матір - на доньку. З моменту угоди у 2016 році та до початку 2022 року ОСОБА_3 проживав з батьком в одній квартирі. Протягом цих 6 років між ними панувала повна злагода. Батько жодного разу не висловив сумніву щодо законності правочину. Після мого виїзду ОСОБА_3 вони регулярно спілкувалися через месенджер WhatsApp. У їх листуванні не було жодної згадки про претензії до квартири чи про погіршення здоров`я, яке б заважало йому усвідомлювати свої дії.
Вказує, що він дізнався про позов випадково через мобільний застосунок «Дія». Батько не попереджав його про свої наміри.
Зазначає, що позивач веде активний спосіб життя, що повністю спростовує його позицію в суді, працює вчителем по класу скрипки в музичній школі та майстром із налаштування фортепіано. Це професії, де потрібна ідеальна координація та гострий зір. Як педагог, позивач регулярно проходить медичні огляди та курси підвищення кваліфікації. Усі перевірки завжди підтверджували його повну адекватність та здоров`я. Позивач самостійно купує продукти, гуляє містом, зустрічається з друзями та отримує кошти. Він не носить окуляри на постійній основі, одягаючи їх лише зрідка. Позивач має вогнепальну зброю (автомат) та відвідує стрілецький тир, що технічно неможливо для людини з вадами зору, про які він заявляє в апеляції.
Вказує, що позивач близько року тому отримав значну матеріальну компенсацію за загибель мого брата (його першого сина) на війні. Наявність цих коштів у поєднанні з його заробітком доводить, що він не мав жодної крайньої потреби оспорювати угоду.
Представник ОСОБА_1 - адвокат Іванчик Р.Б. у судовому засіданні підтримав вимоги апеляційної скарги.
ОСОБА_2 та ОСОБА_3 у судовому засіданні заперечували проти задоволення апеляційної скарги позивача.
Колегія суддів, вислухавши доповідь судді-доповідача, пояснення учасника справи, вивчивши матеріали справи, доводи апеляційної скарги та відзиву, дійшла висновку про таке.
Судом встановлено та з матеріалів справи вбачається, що 20 квітня 1998 року ОСОБА_1 та його мати ОСОБА_4 стали власниками квартири АДРЕСА_1 , що підтверджується розпорядженням (наказом) № 1113 від 20 квітня 1998 року, виданого Відділом приватизації Подільської районної в м. Києві державної адміністрації (а.с. 4 т. 1).
ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_4 померла. Згідно зі свідоцтвом про право на спадщину за законом від 05 травня 2008 року, посвідченого державним нотаріусом Чотирнадцятої київської державної нотаріальної контори Берестовою І.О., ОСОБА_1 успадкував після смерті ОСОБА_4 частини квартири АДРЕСА_1 (а.с. 6 т. 1).
05 травня 2008 року ОСОБА_1 складено заповіт, посвідчений державним нотаріусом Чотирнадцятої Київської державної нотаріальної контори Берестовою І.О., згідно з яким він заповів належну йому на праві власності квартиру АДРЕСА_1 своєму сину ОСОБА_3 (а.с. 8 т. 1).
14 вересня 2016 року на замовлення ОСОБА_1 суб`єктом оціночної діяльності ПП «СВ Девелопмент» проведено оцінку вартості квартири АДРЕСА_1 (а.с. 208 т. 1).
11 жовтня 2016 року на замовлення ОСОБА_1 . Київським міським БТІ видано інформаційну довідку № КВ-2016 № 36339, в якій на його запит від 12 вересня 2016 року повідомлено, що право власності на квартиру АДРЕСА_1 зареєстроване за ОСОБА_1 (а.с. 207 т. 1).
12 жовтня 2016 року ОСОБА_1 отримав у Центрі комунального сервісу довідку про осіб, зареєстрованих у квартирі АДРЕСА_1 (а.с. 208 т. 1).
26 жовтня 2016 року ОСОБА_1 подарував, а ОСОБА_3 прийняв у дар квартиру АДРЕСА_1 на підставі договору дарування від 26 жовтня 2016 року, що посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Анциферовою А.М. за реєстровим № 1332 та зареєстрований в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно 26 жовтня 2016 року (а.с. 125 т. 1).
Відповідно до пункту 12 оспорюваного договору дарування від 26 жовтня 2016 року, право власності обдаровуваного на дарунок виникає з моменту його прийняття. Обдаровуваний свідчить, що він дарунок приймає. Прийняттям дарунка вважатиметься одержання оригінального примірника цього договору після його нотаріального посвідчення та державної реєстрації.
Обдаровуваний ОСОБА_3 одержав оригінальний примірник договору дарування від 26 жовтня 2016 року після його нотаріального посвідчення та державної реєстрації, оскільки на підставі цього договору 01 липня 2024 року ОСОБА_3 подарував, а ОСОБА_2 прийняла у дар квартиру АДРЕСА_1 на підставі договору дарування від 01 липня 2024 року, що посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Драчевською Ю.Ю., за реєстровим № 1270 та зареєстрований в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно 01 липня 2024 року (а.с. 12 т. 1).
Відповідно до консультативного висновку від 03 січня 2023 року, виданого КНП «Київський міський клінічний онкологічний центр», ОСОБА_1 був на прийомі 03 січня 2023 року, клінічний висновок: плоскоклітинна зроговіла карцинома G1, 19 грудня 2022 року - висічення пухлини шкіри під місцевою анестезією (а.с. 16 т. 1).
Згідно з виписним епікризом № 00389, виданим хірургічним стаціонаром Державної наукової установи «Науково-практичним центром профілактичної та клінічної медицини» Державного управління справами, ОСОБА_1 госпіталізовано 01 лютого 2023 року, виписка 02 лютого 2023 року, діагноз при виписці: правобічна пахова грижа (а.с. 17 т. 1).
З виписки із медичної карти № 8516 стаціонарного хворого, складеної КНП «Київська міська клінічна лікарня № 8», вбачається, що ОСОБА_1 поступив 18 липня 2022 року, виписаний 20 липня 2022 року, діагноз: ускладнена незріла катаракта лівого ока, незріла катаракта лівого ока. Анамнез захворювання: вважає себе хворим впродовж 2 років (а.с. 18 т. 1).
З виписки із медичної карти № 9353 стаціонарного хворого, складеної КНП «Київська міська клінічна лікарня № 8», вбачається, що ОСОБА_1 поступив 02 серпня 2022 року, виписаний 04 серпня 2022 року, діагноз: незріла катаракта лівого ока 25.1, артифакія правого ока Z 96.1. Анамнез захворювання: вважає себе хворим впродовж 2 років (а.с. 19 т. 1).
Відповідно до консультаційного висновку спеціаліста офтальмолога КНП «консультативно-діагностичний центр» від 02 серпня 2024 року ОСОБА_1 встановлений діагноз: сліпота правого ока, артифакія з 2022 року (а.с. 20 т. 1).
Кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (частина 1 статті 15 ЦК України, частина 1 статті 16 ЦК України).
Відповідно до частини 3 статті 203 ЦК України волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі.
Правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним (стаття 204 ЦК України).
Презумпція правомірності правочину означає те, що вчинений правочин вважається правомірним, тобто таким, що зумовлює набуття, зміну чи припинення породжує, змінює або припиняє цивільних прав та обов`язків, доки ця презумпція не буде спростована. Таким чином, до спростування презумпції правомірності правочину всі права, набуті сторонами за ним, можуть безперешкодно здійснюватися, а створені обов`язки підлягають виконанню. Спростування презумпції правомірності правочину відбувається тоді: коли недійсність правочину прямо встановлена законом (тобто має місце його нікчемність); якщо він визнаний судом недійсним, тобто існує рішення суду, яке набрало законної сили (оспорюваний правочин визнаний судом недійсним) (постанова Верховного Суду від 28 липня 2021 року в справі № 759/24061/19).
Недійсність договору як приватно-правова категорія покликана не допускати або присікати порушення приватних прав та інтересів або ж їх відновлювати. До правових наслідків недійсності правочину належить те, що він не створює юридичних наслідків. Тобто, правовим наслідком недійсності договору є по своїй суті «нівелювання» правового результату породженого таким договором (тобто вважається, що не відбулося переходу /набуття/зміни/ встановлення/припинення прав взагалі) (постанова Верховного Суду від 21 грудня 2021 року у справі № 148/2112/19).
Для визнання судом оспорюваного правочину недійсним необхідним є: пред`явлення позову однією із сторін правочину або іншою заінтересованою особою; наявність підстав для оспорення правочину; встановлення, чи порушується (не визнається або оспорюється) суб`єктивне цивільне право або інтерес особи, яка звернулася до суду. Як наявність підстав для визнання оспорюваного правочину недійсним, так і порушення суб`єктивного цивільного права або інтересу особи, яка звернулася до суду, має встановлюватися саме на момент вчинення оспорюваного правочину (постанова Верховного Суду від 17 червня 2021 року у справі № 761/12692/17).
Наявність підстав для визнання договору недійсним має встановлюватися судом на момент його укладення. Тобто, недійсність договору має існувати в момент його укладення, а не в результаті невиконання чи неналежного виконання зобов`язань, що виникли на підставі укладеного договору. Невиконання чи неналежне виконання зобов`язань, що виникли на підставі оспорюваного договору, не є підставою для його визнання недійсним (постанова Верховного Суду від 22 червня 2020 року у справі № 177/1942/16-ц).
Сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості (частина 1 статті 627 ЦК України).
Згідно з частиною 1 статті 628 ЦК України зміст договору становлять умови, визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов`язковими відповідно до актів цивільного законодавства.
Відповідно до статті 717 ЦК України за договором дарування одна сторона (дарувальник) передає або зобов`язується передати в майбутньому другій стороні (обдаровуваному) безоплатно майно (дарунок) у власність. Договір, що встановлює обов`язок обдаровуваного вчинити на користь дарувальника будь-яку дію майнового або немайнового характеру, не є договором дарування.
Статтею 1233 ЦК України визначено, що заповітом є особисте розпорядження фізичної особи на випадок своєї смерті.
Частинами 1, 2, 4 статті 1236 визначено, що заповідач має право охопити заповітом права та обов`язки, які йому належать на момент складення заповіту, а також ті права та обов`язки, які можуть йому належати у майбутньому.
Заповідач має право скласти заповіт щодо усієї спадщини або її частини.
Чинність заповіту щодо складу спадщини встановлюється на момент відкриття спадщини.
Підстави недійсності правочинів, коли внутрішня воля особи не відповідає правовим наслідкам укладеного правочину, визначено у статтях 229-233 ЦК України.
Частиною 1 статті 229 ЦК України передбачено, що якщо особа, яка вчинила правочин, помилилася щодо обставин, які мають істотне значення, такий правочин може бути визнаний судом недійсним.
Істотне значення має помилка щодо природи правочину, прав та обов`язків сторін, таких властивостей і якостей речі, які значно знижують її цінність або можливість використання за цільовим призначенням.
Правочини, вчинені внаслідок помилки, належать до категорії правочинів, в яких внутрішня воля співпадає з волевиявленням та дійсно спрямована на досягнення мети правочину, але формування такої волі відбулося під впливом обставин, які спотворили справжню волю особи. Помилка - це неправильне сприйняття особою фактичних обставин, що вплинуло на її волевиявлення, за відсутності якого можна було б вважати, що правочин не був би вчинений. Для визнання правочину недійсним як укладеного під впливом помилки необхідно, щоб помилка мала істотне значення. Під помилкою, що має істотне значення, розуміється помилка щодо, зокрема, природи правочину, прав та обов`язків сторін.
Правочин, вчинений під впливом помилки, є оспорюваним. Обставини, щодо яких помилилася сторона правочину, мають існувати саме на момент вчинення правочину. Особа на підтвердження своїх вимог про визнання правочину недійсним повинна довести, що така помилка дійсно була і має істотне значення. Помилка внаслідок власного недбальства, незнання закону чи неправильного його тлумачення однією зі сторін не може бути підставою для визнання правочину недійсним.
У постанові Верховного Суду від 03 жовтня 2018 року у справі № 759/17065/14-ц зроблено висновок щодо застосування статті 229 ЦК України та вказано, що під помилкою розуміється неправильне, помилкове, таке, що не відповідає дійсності, уявлення особи про природу чи елементи вчинюваного нею правочину. Законодавець надає істотне значення помилці щодо: природи правочину; прав та обов`язків сторін; властивостей і якостей речі, які значно знижують її цінність; властивостей і якостей речі, які значно знижують можливість використання за цільовим призначенням.
Особа на підтвердження своїх вимог про визнання правочину недійсним на підставі статті 229 ЦК України повинна довести, що така помилка дійсно мала місце, а також те, що вона має істотне значення. Під природою правочину необхідно розуміти сутність правочину, яка дозволяє відмежувати його від інших правочинів. Причому природа правочину охоплюватиме собою його характеристику з позицій: а) оплатності або безоплатності (наприклад, особа вважала, що укладає договір довічного утримання, а насправді уклала договір дарування); б) правових наслідків його вчинення (наприклад, особа вважала, що укладає договір комісії, а насправді це був договір купівлі-продажу з відстроченням платежу).
Незнання закону не включено до переліку помилок, яким надається істотне значення. Поза віднесенням до обставин, які можуть бути розцінені як такі, що мають істотне значення, знаходиться мотив правочину. Мотив правочину - це стимул його вчинення і дозволяє встановити, чому саме особа вчинює правочин. Тому мотив, за яким вчинено правочин, правового значення не має (постанови Верховного Суду від 26 жовтня 2022 року у справі № 947/32485/20, від 01 грудня 2022 року у справі № 335/15805/17).
Верховний Суд неодноразово зауважував, що лише з`ясування таких обставин, як вік позивача, його стан здоров`я, наявність у позивача спірного житла як єдиного, продовження дарувальником проживання у подарованому житлі після укладення договору дарування самі по собі - без доведення наявності такої вади волі у дарувальника як помилки під час укладення оспорюваного договору - не можуть бути достатніми підставами для визнання такого договору дарування недійсним. Наведені обставини можуть бути опосередкованими доказами наявності такої помилки (постанови Верховного Суду від 03 травня 2022 року у справі № 715/2513/19, від 26 жовтня 2022 року у справі № 947/32485/20, від 15 березня 2023 року у справі № 288/1366/21, від 15 листопада 2023 року у справі № 308/8309/22, від 17 квітня 2024 року у справі № 564/1067/22, від 25 квітня 2024 року у справі № 336/6427/20, від 23 травня 2024 року у справі № 501/3591/21.
Наступна зміна рішення позивача або ставлення до його наслідків після укладення такого правочину не повинні створювати уявлення про наявність такої помилки у позивача станом на момент укладення оспорюваного правочину. Суд виходить з того, що підстави недійсності правочину повинні існувати саме на момент його укладення, усі сумніви та зміна намірів і ставлення до укладеного правочину, що виникли після моменту укладення, не впливають на його дійсність, а можуть слугувати виключно підставами для його розірвання, якщо це передбачено законом для такої правової ситуації (постанови Верховного Суду від 02 серпня 2023 року у справі № 138/246/22, від 25 квітня 2024 року у справі № 336/6427/20, від 29 березня 2024 року у справі № 523/13811/21).
За змістом частини третьої статті 12, частини першої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.
Доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи (частина перша статті 76 ЦПК України).
Частиною другою статті 78 ЦПК України передбачено, що обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.
Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях (частина шоста статті 81 ЦПК України).
Звертаючись до суду з позовом про визнання недійсним договору дарування, позивач ОСОБА_1 посилався на те, що він помилився з правовою природою договору дарування, вважаючи, що укладає заповіт.
Главою 2 Порядку вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, затвердженого наказом Міністерства юстиції України від 22 лютого 2012 року № 296/5 (далі - Порядок № 296/5) (у редакції, чинній на час посвідчення як оспорюваної довіреності, так і оспорюваного договору), регулюється посвідчення правочинів про відчуження та заставу майна.
Підпунктом 1.1 Глави 2 Порядку № 296/5 визначено, що правочини щодо відчуження та застави майна, право власності на яке підлягає реєстрації, посвідчуються за умови подання документів, що посвідчують право власності (довірчої власності) на майно, що відчужується або заставляється, крім випадків, передбачених пунктом 3 глави 7 розділу І цього Порядку, та у передбачених законодавством випадках, документів, що підтверджують державну реєстрацію прав на це майно в осіб, які його відчужують. У разі посвідчення правочинів щодо відчуження та застави нерухомого майна, право власності на яке зареєстровано в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно, документи, що підтверджують державну реєстрацію прав на це майно, не подаються.
Відповідно до підпункту 1.7 Глави 2 Порядку № 296/5 при посвідченні правочину щодо об`єкта житлової нерухомості та земельної ділянки, на якій розміщений такий об`єкт, відчужувач цього майна подає заяву про наявність / відсутність у малолітніх та неповнолітніх дітей, недієздатних чи обмежено дієздатних осіб прав користування цим майном. З метою перевірки наявності / відсутності таких прав нотаріус має право додатково витребовувати від фізичних та юридичних осіб відповідні відомості та документи.
Главою 3 Порядку № 296/5 регулюється посвідчення заповіту, внесення змін до нього та його скасування.
Підпунктом 1.5 Глави 3 Порядку № 296/5 визначено, що при посвідченні заповіту від заповідача не вимагається подання доказів, які підтверджують його право на майно, що заповідається.
Таким чином Порядком № 296/5 визначено, перелік документів, які мають бути надані відчужувачем нерухомого майна (квартири) для укладення правочину щодо відчуження майна (правовстановлюючі документи, документи щодо зареєстрованих у квартирі осіб), а також передбачено, що при посвідченні заповіту від заповідача не вимагається подання доказів, які підтверджують його право на майно, що заповідається.
З матеріалів справи вбачається, що позивач у вересні-жовтні 2016 року, тобто безпосередньо перед укладенням оспорюваного договору дарування від 26 жовтня 2016 року, збирав документи, необхідні для відчуження квартири АДРЕСА_1 :
14 вересня 2016 року на замовлення позивача проведено оцінку вартості квартири;
11 жовтня 2016 року на замовлення позивача Київським міським БТІ видано інформаційну довідку щодо права власності;
12 жовтня 2016 року позивач отримав у Центрі комунального сервісу довідку про осіб, зареєстрованих у квартирі.
У всіх цих документах зазначено, що вони видані ОСОБА_1 та виготовлені на його замовлення.
Апеляційний суд зауважує, що для посвідчення заповіту, на що посилається позивач, подання таких довідок нотаріусу не вимагається.
Крім того, 05 травня 2008 року ОСОБА_1 вже був складений заповіт, що свідчить про те, що йому достовірно було відомо про порядок посвідчення заповіту, а також про те, що надання нотаріусу документів, які відповідно до матеріалів справи позивач збирав безпосередньо перед укладенням оспорюваного договору, не обов`язкове саме для посвідчення заповіту.
Як правильно зазначено судом першої інстанції за текстом договору дарування від 26 жовтня 2016 року сторонам було роз`яснено його зміст, сторони підписанням договору підтвердили зокрема те, що підписання договору відповідає їх інтересам, волевиявлення є вільним, усвідомленим та відповідає їх внутрішній волі, умови договору є зрозумілими, відповідають реальній домовленості сторін, а договір не приховує іншого правочину, спрямований на реальне настання наслідків, які в ньому обумовлені (пункт 6 указаного договору).
Також, обґрунтовуючи вимоги про визнання договорів недійсними за статтею 229 ЦК України, позивач посилався на те, що у 2016 році він фактично втратив зір на обох очах і нічого не бачив, а тому не міг читати будь-який текст.
Апеляційний суд враховує, що підстави недійсності правочину повинні існувати саме на момент його укладення, усі сумніви та зміна намірів і ставлення до укладеного правочину, що виникли після моменту укладення, не впливають на його дійсність.
Однак, з наданих позивачем медичних документів вбачається, що ОСОБА_1 звертався за медичною допомогою до офтальмолога у 2022 та у 2024 році, при цьому в анамнезі захворювання, зазначеному у виписках із медичної карти, вбачається, що зі слів позивача він вважав себе хворим впродовж 2 років (тобто з 2020 року).
Будь яких доказів того, що позивач мав проблеми із зором, які б перешкодили йому ознайомитися із текстом договору перед його підписанням, станом саме на момент його укладення (26 жовтня 2016 року) матеріали справи не містять.
Щодо доводів апеляційної скарги про те, що позивач продовжив проживати у спірній квартирі, апеляційний суд враховує, що лише з`ясування таких обставин, як вік позивача, його стан здоров`я, наявність у позивача спірного житла як єдиного, продовження дарувальником проживання у подарованому житлі після укладення договору дарування самі по собі - без доведення наявності такої вади волі у дарувальника, як помилка під час укладення оспорюваного договору - не можуть бути самодостатніми підставами для визнання такого договору дарування недійсним.
Наведені обставини можуть бути лише опосередкованими доказами наявності такої помилки.
В іншому випадку усі правочини, укладені особами відповідного віку, стан здоров`я яких є поганим, та які продовжили проживати у подарованому житлі, підлягали б визнанню недійсними, що призвело б до обмеження правочиноздатності такої категорії осіб, що, у свою чергу, порушувало б гарантії, проголошені у статті 21 Конституції України щодо рівності осіб у їх правах.
Указані висновки відповідають висновкам, які викладені у постановах Верховного Суду від 15 вересня 2021 року у справі № 161/17523/16-ц, від 06 жовтня 2021 року у справі № 447/2297/19, від 03 травня 2022 року у справі № 715/2513/19, від 26 жовтня 2022 року у справі № 947/32485/20, від 15 березня 2023 року у справі № 288/1366/21; від 15 листопада 2023 року у справі № 308/8309/22 (провадження № 61-11124св23).
Як правильно зазначено судом першої інстанції, позовна вимога про недійсність договору дарування від 01 липня 2024 року є похідною та обґрунтована тим, що на момент укладення договору дарування у 2024 році ОСОБА_3 не набув право власності на квартиру через недійсність договору дарування від 26 жовтня 2016 року, а тому також не підлягає задоволенню.
Щодо доводів апеляційної скарги про допущені в тексті оскаржуваного рішення описки, то апеляційний суд такі відхиляє, оскільки окремі технічні описки у тексті рішення не змінюють його змісту, не впливають на правильність висновків суду першої інстанції та можуть бути виправлені у порядку статті 269 ЦПК України.
Таким чином, доводи апеляційної скарги не знайшли свого підтвердження під час апеляційного розгляду справи, правильності висновків суду першої інстанції, викладених в оскаржуваному судовому рішенні, вони не спростовують, а тому відхиляються апеляційним судом у зв`язку з їх необґрунтованістю.
Підстави для скасування рішення суду першої інстанції у суду апеляційної інстанції відсутні.
Відповідно до статті 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Оскільки, судове рішення залишено без змін, а апеляційна скарга без задоволення, то судовий збір за подання апеляційної скарги не відшкодовується та покладається на особу, яка подала апеляційну скаргу.
Керуючись статтями 367, 369, 374, 375, 381-384 ЦПК України, суд, -
п о с т а н о в и в :
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.
Рішення Подільського районного суду міста Києва від 07 серпня 2025 року залишити без змін.
Постанова набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена у касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.
Дата складення повного судового рішення 16 листопада 2026 року.
Головуючий Г.І. Мостова
Судді Р.В. Березовенко
О.Ф. Лапчевська
Оригінал: reyestr.court.gov.ua