Постанова від 27 жовтня 2026 р. у справі №501/887/25 — Одеський апеляційний суд

Суд: Одеський апеляційний суд

Інстанція: Апеляційна

Юрисдикція: Цивільне

Категорія: визнання права власності

Дата: 27 жовтня 2026 р.

Справа: №501/887/25

Суддя: Громік Р. Д.

Номер провадження: 22-ц/813/5377/26

Справа № 501/887/25

Головуючий у першій інстанції Петрюченко М.І.

Доповідач Громік Р. Д.

ОДЕСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

28.10.2026 року м. Одеса

Одеський апеляційний суд у складі:

головуючого – Громіка Р.Д.,

суддів – Драгомерецького М.М., Роїка Д.Я.,

за участю секретаря – Скрипченко Г.В.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Чорноморського міського суду Одеської області від 22 січня 2026 року у цивільній справі за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про визнання права власності,

ВСТАНОВИВ:

1. ОПИСОВА ЧАСТИНА.

Короткий зміст позовних вимог.

Позивач звернувся до суду з позовом до ОСОБА_1 про визнання права власності на 1/2 частку у спільній сумісній власності, згідно якої просить суд здійснити поділ спільного сумісного майна подружжя, а саме квартири АДРЕСА_1 наступним чином:

- визнати за ОСОБА_2 право власності на 1/2 частину квартири АДРЕСА_1 ;

- визнати за ОСОБА_1 право власності на 1/2 частину квартири АДРЕСА_1 ;

- стягнути з відповідача на користь позивача понесені витрати на правову допомогу.

Позовні вимоги вмотивовані тим, що сторони перебували у зареєстрованому шлюбі з 28.08.2003, який рішенням Іллічвського міського суду Одеської області від 16.11.2015 у справі №501/4376/15-ц розірвано.

За період перебування у шлюбі, 09 червня 2008 року згідно з договору купівлі-продажу №6823, укладеного між ОСОБА_3 та ОСОБА_1 , посвідченого приватним нотаріусом Іллічівського міського нотаріального округу Одеської області Слаєвою Р.К., за спільно нажиті кошти, подружжя набуло у власність майно, яке є об`єктом спільної часткової власності подружжя, а саме квартиру АДРЕСА_1 .

Державну реєстрацію права власності на спірне майно при його придбанні зареєстровано на ім`я відповідача з урахуванням письмової згоди позивача на таку реєстрацію права власності.

Позивач вказує в позові, що зі змісту даної заяви вбачається, що набуте майно буде вважатись спільною сумісною власністю подружжя.

У грудні 2015 року ОСОБА_1 звернулась до суду з позовом з метою визнання даної квартири її особистою приватною власністю.

Рішенням Іллічівського міського суду Одеської області від 14 листопада 2016 року позов ОСОБА_1 задоволено та вказану квартиру визнано її особистою приватною власністю.

Ухвалою Апеляційного суду Одеської області від 06 березня 2017 року апеляційну скаргу ОСОБА_2 відхилено та рішення Іллічівського міського суду Одеської області від 14 листопада 2016 року залишено без змін.

Постановою Верховного Суду від 19 червня 2019 року касаційну скаргу ОСОБА_2 задоволено, рішення Іллічівського міського суду Одеської області від 14 листопада 2016 року та ухвалу Апеляційного суду Одеської області від 06.03.2017 скасовано. У задоволенні позову відмовлено.

Позивач, посилаючись на те, що квартира АДРЕСА_1 є спільною сумісною власністю, звернувся до суду з відповідним позовом.

Позиція відповідача у суді першої інстанції.

Відповідач надала до суду відзив на позов, в якому вказує, що:

- суди не встановили які саме права та інтереси позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем, за захистом яких вона звернулась до суду, у зв`язку з чим дійшли помилкового висновку про задоволення їх вимог;

- спільних коштів подружжя на придбання майна витрачено не було, оскільки були витрачені кошти від продажу особистої приватної власності ОСОБА_1 в м. Одеса, а отже частка в майні подружжя повинна складати одиницю і поділу не підлягає як спільна сумісна власність;

- позивачем пропущено строк позовної давності.

Короткий зміст рішення суду першої інстанції.

Рішенням Чорноморського міського суду Одеської області від 22 січня 2026 року позов ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про визнання права власності задоволено повністю. Здійснено поділ спільного сумісного майна подружжя, а саме квартири АДРЕСА_1 наступним чином: визнано за ОСОБА_2 право власності на 1/2 частину квартири АДРЕСА_1 ; визнано за ОСОБА_1 право власності на 1/2 частину квартири АДРЕСА_1 . Стягнено зі ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 судові витрат у розмірі 4 730,45 грн.

Короткий зміст та доводи апеляційної скарги.

В апеляційній скарзі ОСОБА_1 просить скасувати оскаржуване судове рішення та постановити нове, яким відмовити у задоволенні позовних вимог, посилаючись при цьому на порушення норм матеріального та процесуального права.

Апеляційна скарга вмотивована тим, що судом першої інстанції не надано жодної оцінки дотримання позивачем строку позовної давності, яка заявлена відповідачем у суді першої інстанції.

Короткий зміст та доводи відзиву на апеляційну скаргу.

У відзиві на апеляційну скаргу ОСОБА_2 просить залишити апеляційну скаргу без задоволення, а рішення суду першої інстанції без змін.

Відзив на апеляційну скаргу вмотивованим тим, що безпосередньо у позовній заяві позивачем обґрунтовано дотримання ним строків позовної давності для звернення до суду з позовом у даній справі.

Позивач дізнався про порушення права власності на спірну квартиру після винесення ухвали від 31.01.2024 року, коли ОСОБА_1 звернулася до Верховного Суду з метою роз`яснення винесеної ним вищезгаданої постанови від 19.06.2019 у справі №501/5358/15-ц, стверджуючи, що їй «незрозуміло, чи має вона на власний розсуд розпоряджатися своєю приватною власністю. Крім того, незрозуміло як виконувати судове рішення, які права її як власника були захищені постановою від 19.06.2019, чи має вона повноцінні права на розпорядження своїм нерухомим майном самовільно чи необхідна згода колишнього чоловіка, який вважає спірну квартиру спільною сумісною власністю подружжя».

Тож, зі звернень відповідача 15.12.2023 та 28.12.2023 із заявами до Верховного Суду про роз`яснення постанови від 19.06.2019 у справі №501/5358/15-ц стало відомо, що існує спір, оскільки відповідачка вважає спірну квартиру особистою приватною власністю.

Також посилається, що строки позовної давності продовжувались на час дії карантину і воєнного стану та те, що ОСОБА_2 з 12 березня 2022 року проходить військову службу за мобілізацією.

2. МОТИВУВАЛЬНА ЧАСТИНА

Позиція апеляційного суду

Заслухавши доповідача, доводи апеляційної скарги, перевіривши матеріали справи, законність і обґрунтованість рішення суду в межах позовних вимог та доводів апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає частковому задоволенню, рішення суду першої інстанції скасуванню з ухваленням нового рішення про відмову у задоволенні позову.

Мотиви, з яких виходить апеляційний суд, та застосовані норми права

У частині третій статті 3 ЦПК України передбачено, що провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Відповідно до ч. 1 п. 2 ст. 374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право скасувати судове рішення повністю або частково і ухвалити у відповідній частині нове рішення або змінити рішення.

Згідно з ч. 1 п. 1 ст. 376 ЦПК України підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення є: неповне з`ясування обставин, що мають значення для справи; недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими; невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи; порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права.

Так, судом першої інстанції правильно встановлено, що сторони перебували у зареєстрованому шлюбі з 28 серпня 2003 року, який рішенням Іллічівського міського суду Одеської області від 16 листопада 2015 року у справі №501/4376/15-ц розірвано (а.с.23 т.1).

За період перебування у шлюбі, 09 червня 2008 року згідно з договору купівлі-продажу №6823, укладеного між ОСОБА_3 та ОСОБА_1 , посвідченого приватним нотаріусом Іллічівського міського нотаріального округу Одеської області Слаєвою Р.К., за спільно нажиті кошти, подружжя набуло у власність квартиру АДРЕСА_1 , що підтверджується копією договору (а.с.17-18 т.1).

Державну реєстрацію права власності на спірне майно при його придбанні зареєстровано на ім`я відповідача (а.с.21 т.1).

Згідно з копії заяви ОСОБА_2 від 03.06.2008, посвідченої приватним нотаріусом Іллічівського міського нотаріального округу Одеської області Слаєвою Р.К. вбачається, що заявник цією заявою надає своїй дружині ОСОБА_1 згоду на покупку будь-якої нерухомості, розташованої на території України та набуте майно в період їхнього шлюбу за спільні кошти, буде їхньою спільною сумісною власністю (а.с.19 т.1).

Рішенням Іллічівського міського суду Одеської області від 14 листопада 2016 року позов ОСОБА_1 задоволено та квартиру АДРЕСА_1 визнано її особистою приватною власністю (а.с.24 т.1).

Ухвалою Апеляційного суду Одеської області від 06 березня 2017 року апеляційну скаргу ОСОБА_2 відхилено та рішення Іллічівського міського суду Одеської області від 14 листопада 2016 року залишено без змін (а.с.25-27 т.1).

Постановою Верховного Суду від 19 червня 2019 року касаційну скаргу ОСОБА_2 задоволено, рішення Іллічівського міського суду Одеської області від 14 листопада 2016 року та ухвалу Апеляційного суду Одеської області від 06 березня 2017 року скасовано (а.с.28-31 т.1).

26 червня 2024 року представник ОСОБА_2 звернувся до центру надання адміністративних послуг у м. Чорноморську із заявою про державну реєстрацію прав на нерухоме майно (а.с.33-34 т.1), на що отримав роз`яснення про особисте звернення ОСОБА_2 до відповідної установи (а.с.35 т.1).

Згідно з оцінки майна, ринкова вартість квартири АДРЕСА_1 складає 946 091,00 грн. (а.с.36-37 т.1).

Також, судом першої інстанції досліджено копії:

- постанови приватного виконавця від 29.09.2023 про закінчення виконавчого провадження (а.с.142 т.1);

- свідоцтва про народження ОСОБА_4 (а.с.143 т.1);

- договору купівлі-продажу нерухомого майна від 29.05.2008, згідно якого ОСОБА_1 продала ОСОБА_5 квартиру АДРЕСА_2 , вартість майна вчинено за домовленістю сторін за суму 25 738,00 грн. (а.с.144-146 т.1);

- реєстраційного посвідчення на квартиру АДРЕСА_1 на ім`я ОСОБА_1 (а.с.147 т.1);

- договору дарування квартири АДРЕСА_2 від 17.04.2006, згідно якого ОСОБА_6 подарувала ОСОБА_1 нерухоме майно (а.с.148-150 т.1);

- витягу про реєстрацію права власності на нерухоме майно від 11.05.2006 на ім`я ОСОБА_1 (а.с.150 т.1);

- правовстаноюючих документів на квартиру АДРЕСА_2 на і м`я ОСОБА_6 (а.с.151-152 т.1);

- довідки про задекларованих у житловому приміщенні за адресою: АДРЕСА_3 , згідно якої вказано, що ОСОБА_1 зареєстрована за відповідною адресою (а.с.153 т.1);

- акту про не проживання особи за місцем реєстрації від 20.05.2025, яким зафіксовано, що за адресою: АДРЕСА_3 ОСОБА_2 не проживає з 2015 року (а.с.154 т.1);

- лист відділення поліції №1 Одеського районного управління поліції №2 від 31.10.2023 про те, що 29.09.2023 кримінальне провадження №12023162160000649 від 15.09.2023 закрито на підставі п.2 ч.1 ст.284 КПК України (а.с.155 т.1);

- рішення Овідіопольського районного суду Одеської області від 26.06.2019 по справі №509/1681/19 про визнання майна спільною власністю подружжя, поділ майна (а.с.157-159 т.1);

- постанови Одеського апеляційного суду від 10.12.2020 по справі №509/1681/19, якою рішення Овідіопольського районного суду Одеської області від 26.06.2019 скасовано та прийнято нову постанову (а.с.160-164 т.1);

- постанови Верховного Суду від 31.04.2022 по справі №509/1681/19 (а.с.165-179 т.1);

- ухвали Іллічівського міського суду Одеської області від 14.06.2016 про відкриття провадження у справі №501/5358/15-ц про перегляд судового рішення у зв`язку з нововиявленими обставинами (а.с.180 т.1);

- заяви про перегляд судового рішення у зв`язку з нововиявленими обставинами (а.с.181-182 т.1);

- зустрічного позову ОСОБА_2 у справі №504/1681/17-ц (а.с.189-192 т.1);

- свідоцтва про одруження ОСОБА_2 та ОСОБА_4 (а.с.194 т.1);;

- листа пропозиції на ім`я ОСОБА_1 (а.с.195-196 т.1);

- позовної заяви (а.с.197-198 т.1).

У судовому засіданні свідок ОСОБА_7 пояснив суду, що відповідач у справі ОСОБА_1 є його сестрою, позивача знає з 1991 року по роботі, потім сторони одружились. Квартиру в м. Чорноморську вони придбали для матері, яка проживала в спірній квартирі до своєї смерті. Подружжя проживало у 3х кімнатній квартирі, зі слів тітки свідка та ОСОБА_8 кошти на придбання спірної квартири взяли з продажу квартири в м. Одеса. При укладенні договору купівлі-продажу спірної квартири свідок не був присутній.

Свідок ОСОБА_9 в судовому засіданні пояснила суду, що ОСОБА_1 знає з 2016 року. Тамара проживала по АДРЕСА_4 , точну адресу не знає. З початку війни доступ до квартири мав свідок. При укладанні договору купівлі-продажу спірної квартири свідок не була присутня, їй не відомо за чиї кошти придбано спірний об`єкт нерухомості, тощо.

Відповідно до частини першої статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону (стаття 5 ЦПК України).

Відповідно до статті 60 СК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя. Таке ж положення містить і стаття 368 ЦК України.

Об`єктом права спільної сумісної власності подружжя може бути будь-яке майно, за винятком виключеного з цивільного обороту (частина перша статті 61 ЦК України).

Тлумачення норм статті 61 СК України дозволяє дійти висновку, що спільною сумісною власністю подружжя, що підлягає поділу, можуть бути будь-які види майна, за винятком тих, які згідно із законом не можуть їм належати (виключені з цивільного обороту), незалежно від того, на ім`я кого з подружжя вони були набуті.

Згідно зі статтею 63 СК України дружина та чоловік мають рівні права на володіння, користування і розпоряджання майном, що належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено домовленістю між ними.

Відповідно до частини першої статті 70 СК України у разі поділу майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором.

Зазначені норми закону свідчать про презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу. Ця презумпція може бути спростована й один із подружжя може оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об`єкт, в тому числі в судовому порядку. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, який її спростовує.

Така правова позиція викладена у постанові Верховного Суду України від 24 травня 2017 року у справі № 6-843цс17 та постановах Верховного Суду від 06 лютого 2018 року у справі № 235/9895/15-ц, від 05 квітня 2018 року у справі №404/1515/16-ц, від 21 листопада 2018 року у справі № 372/504/17-ц, провадження № 14-325цс18.

Відповідно до ч.5 ст.411 ЦПК України висновки суду касаційної інстанції, в зв`язку з якими скасовано судові рішення, є обов`язковими для суду першої чи апеляційної інстанції під час нового розгляду справи.

Судом першої інстанції правильно встановлено, що за період перебування у шлюбі, 09.06.2008 згідно договору купівлі-продажу №6823, укладеного між ОСОБА_3 та ОСОБА_1 , посвідченого приватним нотаріусом Іллічівського міського нотаріального округу Одеської області Слаєвою Р.К., за спільно нажиті кошти, подружжя набуло у власність квартиру АДРЕСА_1 , що підтверджується копією договору (а.с.17-18 т.1).

Державну реєстрацію права власності на спірне майно при його придбанні зареєстровано на ім`я відповідача ОСОБА_1 (а.с.21 т.1).

Згідно з копії заяви ОСОБА_2 від 03.06.2008, посвідченої приватним нотаріусом Іллічівського міського нотаріального округу Одеської області Слаєвою Р.К. вбачається, що заявник цією заявою надає своїй дружині ОСОБА_1 згоду на покупку будь-якої нерухомості, розташованої на території України та набуте майно в період їхнього шлюбу за спільні кошти, буде їхньою спільною сумісною власністю (а.с.19 т.1).

Рішенням Іллічівського міського суду Одеської області від 14 листопада 2016 року позов ОСОБА_1 задоволено та квартиру АДРЕСА_1 визнано її особистою приватною власністю (а.с.24 т.1).

Ухвалою Апеляційного суду Одеської області від 06 березня 2017 року апеляційну скаргу ОСОБА_2 відхилено та рішення Іллічівського міського суду Одеської області від 14 листопада 2016 року залишено без змін (а.с.25-27 т.1).

Постановою Верховного суду Касаційного цивільного суду від 19 червня 2019 року касаційну скаргу ОСОБА_2 задоволено, рішення Іллічівського міського суду Одеської області від 14.11.2016 та ухвалу Апеляційного суду Одеської області від 06 березня 2017 року скасовано. У задоволені позову відмовлено. (а.с.28-31 т.1).

Отже, спірне майно набуто сторонами у справі у зареєстрованому шлюбі, а тому є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя й підлягає поділу в порядку статей 70, 71 СК України.

Суд відхиляє доводи сторони відповідача, викладені у відзиві на позов та поясненнях представника відповідача в судовому засіданні, що спільних коштів подружжя на придбання майна витрачено не було, оскільки були витрачені кошти від продажу особистої приватної власності ОСОБА_1 в м. Одеса, а отже частка в майні подружжя повинна складати одиницю і поділу не підлягає як спільна сумісна власність, адже дані обставини відповідачем не доведено.

Щодо показів свідків, наданих на підтвердження цих обставин, суд враховує, що з огляду на приписи ст.78 ЦПК України, що такі обставини не можуть підтверджувати свідченнями свідків, а рішення у даній справі не може ґрунтуватися на таких показах.

Крім того, свідки в судовому засіданні пояснили, що при укладанні договору купівлі-продажу спірної квартири вони не були присутні, їм особисто не відомо за чиї кошти придбано спірний об`єкт нерухомості, тощо.

Також суд відхиляє доводи відзиву та пояснення представника відповідача в судовому засіданні в частині того, що дані обставини підтверджуються договором купівлі-продажу нерухомого майна від 29.05.2008, згідно якого ОСОБА_1 продала ОСОБА_5 квартиру АДРЕСА_2 (а.с.144-146 т.1), адже зі змісту такого не убачається, що отримані кошти за даним договором купівлі-продажу використані нею саме на зазначені цілі, тобто на придбання спірного нерухомого майна, відповідачкою не надано.

Відтак, такі докази не спростовують презумпцію спільного сумісного майна подружжя.

Крім того, суд бере до уваги, що згідно копії заяви ОСОБА_2 від 03.06.2008, посвідченої приватним нотаріусом Іллічівського міського нотаріального округу Одеської області Слаєвою Р.К. вбачається, що заявник цією заявою надає своїй дружині ОСОБА_1 згоду на покупку будь-якої нерухомості, розташованої на території України та набуте майно в період їхнього шлюбу за спільні кошти, буде їхньою спільною сумісною власністю (а.с.19 т.1).

Ураховуючи наведене, суд першої інстанції дійшов загалом правильного висновку про те, що право позивача є порушеним, а позовні вимоги є підлягають задоволенню.

Водночас, колегія суддів зазначає, що суд першої інстанції, задовольняючи позовні вимоги про поділ майна подружжя, не надав оцінку клопотанню про застосування позовної давності, яке зазначено у відзиві на позовну заяву.

Зокрема, відповідачем вказано, що ОСОБА_1 29 грудня 2015 року прямо заявила свою позицію щодо квартири АДРЕСА_1 та просила визнати квартиру її особистою приватною власністю, а тому посилання ОСОБА_2 на те, коли йому стало відомо про порушення його оспореного права не відповідає дійсності.

Дослідивши дане клопотання про застосування позовної давності, колегія суддів зазначає таке.

Стаття 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року гарантує кожному право на справедливий суд, що включає, крім іншого, право на розгляд справи.

Під доступом до правосуддя згідно зі стандартами Європейського суду з прав людини розуміється здатність особи безперешкодно отримати судовий захист як доступ до незалежного і безстороннього вирішення спорів за встановленою процедурою на засадах верховенства права.

У Рішенні Конституційного Суду України від 13 грудня 2011 року № 17-рп/2011 у справі № 1-9/2011 за конституційним поданням 54 народних депутатів України щодо відповідності Конституції України (конституційності) окремих положень Закону України «Про судоустрій і статус суддів», Кримінально-процесуального кодексу України, Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України визначено, що держава може встановленням відповідних процесуальних строків обмежувати строк звернення до суду, що не впливає на зміст та обсяг конституційного права на судовий захист і доступ до правосуддя.

Європейський суд з прав людини вказав, що інститут позовної давності є спільною рисою правових систем Держав-учасниць і має на меті гарантувати: юридичну визначеність і остаточність, захищати потенційних відповідачів від прострочених позовів, спростувати які може виявитися нелегким завданням, та запобігати несправедливості, яка може статися в разі, якщо суди будуть змушені вирішувати справи про події, що які відбули у далекому минулому, спираючись на докази, які вже, можливо, втратили достовірність і повноту із спливом часу («STUBBINGS AND OTHERS v. THE UNITED KINGDOM», № 22083/93, № 22095/93, § 51; від 22 жовтня 1996 року; «ZOLOTAS v. GREECE» (No. 2), № 6610/09, § 43, від 29 січня 2013 року).

Європейський суд з прав людини зауважив, що відмова національного суду обґрунтувати причину відхилення заперечення стосовно спливу позовної давності є порушенням статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Встановлена законом позовна давність була важливим аргументом, вказаним компанією-заявником в ході судового розгляду. Якби він був прийнятий, то це, можливо, могло призвести до відмови в позові. Проте, суд не навів ніяких обґрунтованих причин для неприйняття до уваги цього важливого аргументу («GRAFESCOLO S.R.L. v. THE REPUBLIC OF MOLDOVA», № 36157/08, § 22, 23, від 22 липня 2014 року).

Згідно із статтею 256 ЦК України позовна давність – це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.

Загальна позовна давність встановлюється тривалістю в три роки (частина перша статті 257 ЦК України).

Перебіг строку починається з наступного дня після відповідної календарної дати або настання події, з якою пов`язано його початок (статті 253 ЦК України).

Загальним правилом, закріпленим у частині першій статті 261 ЦК України, встановлено, що перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.

Відповідно до частини четвертої статті 267 ЦК України сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові.

Відповідно до положень статті 72 СК України позовна давність не застосовується до вимог про поділ майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, якщо шлюб між ними не розірвано.

До вимоги про поділ майна, заявленої після розірвання шлюбу, застосовується позовна давність у три роки.

Позовна давність обчислюється від дня, коли один із співвласників дізнався або міг дізнатися про порушення свого права власності.

Неподання позову про поділ майна, у тому числі до спливу трьох років з дня розірвання шлюбу, за відсутності доказів, які б підтверджували заперечення права одного з подружжя на набуте у період шлюбу майно, зареєстроване за іншим подружжям, не може свідчити про порушення права і вказувати на початок перебігу позовної давності (постанова Верховного Суду України від 23 вересня 2015 року в справі № 6-258цс15).

Отже, початок перебігу позовної давності у справах про поділ спільного майна подружжя, шлюб якого розірвано, обчислюється не з дати прийняття постанови державного органу реєстрації актів цивільного стану (статті 106, 107 СК України) чи з дати набрання рішенням суду законної сили (статті 109, 110 СК України), а від дня, коли один із співвласників дізнався або міг дізнатися про порушення свого права власності (частина друга статті 72 СК України), тобто з моменту виникнення спору між ними.

Аналогічних за змістом правових висновків дійшов Верховний Суд у постановах від 04 липня 2018 року у справі № 584/1319/16-ц (провадження № 61-19445св18), від 06 листопада 2019 року у справі № 203/304/17 (провадження № 61-5400св19), від 13 лютого 2020 у справі № 320/3072/18 (провадження №61-5819св19), від 13 липня 2020 року у справі № 570/4234/16-ц (провадження №61-15213св19), від 24 лютого 2021 року у справі № 303/6365/17 (провадження № 61-13857св19), від 11 жовтня 2023 року у справі № 359/6727/21 (провадження № 61-13181св23), від 29 квітня 2024 року у справі № 522/3192/21 (провадження № 61-8094св23), від 02 серпня 2024 року у справі № 289/2115/21 (провадження № 61-15879св23).

Порівняльний аналіз термінів «довідався» та «міг довідатися», що містяться в частині другій статті 72 СК України, дає підстави для висновку про презумпцію можливості та обов`язку особи знати про стан своїх майнових прав, а тому доведення факту, через який позивач не знав про порушення свого цивільного права й саме із цієї причини не звернувся за його захистом до суду, недостатньо.

Позивач повинен також довести той факт, що він не міг дізнатися про порушення свого цивільного права, що також випливає із загального правила, встановленого статтею 81 ЦПК України, про обов`язковість доведення стороною спору тих обставин, на які вона посилається як на підставу своїх вимог та заперечень. Відповідач, навпаки, має довести, що інформацію про порушення можна було отримати раніше.

Подібні правові висновки викладені у постанові Верховного Суду України від 16 листопада 2016 року у справі № 6-2469цс16 та постанові Верховного Суду від 30 квітня 2025 року у справі № 761/13101/21 (провадження № 61-16652св24).

З матеріалів справи вбачається, що на розгляді у судах перебувала цивільна справа №501/5358/15-ц за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання квартири АДРЕСА_1 особистою приватною власністю.

Як вбачається із текстів судових рішень, ОСОБА_1 звернулась із позовною заявою у даній справі у грудня 2015 року, заявивши те, що спірне нерухоме майно є її особистою приватною власністю.

З тексті рішення Іллічівського міського суду Одеської області від 14 листопада 2016 року вбачається, що «представник відповідача позов не визнав, посилаючись на обставини набуття спірної квартири за спільні кошти, отримані відповідачем внаслідок його трудової діяльності в судноплавній компанії».

Таким чином, колегія суддів доходить висновку, що ОСОБА_2 дізнався про своє порушене право на спірне нерухоме майно після подання позову ОСОБА_1 і надання відповідних заперечень щодо позовних вимог ОСОБА_1 .

Крім того, ОСОБА_2 та/або його представник в межах цивільної справи №501/5358/15-ц звертався із апеляційною і касаційною скаргою, тобто брав безпосередню участь під час розгляду позовних вимог про визнання спірної квартири особистою приватною власністю ОСОБА_1 .

Із позовною заявою про поділ майна подружжя (справа №501/887/25), а саме квартири АДРЕСА_1 , ОСОБА_2 звернувся у лютому 2025 року, тобто з пропуском трьох річного строку з моменту як ОСОБА_2 дізнався про порушення свого права (до винесення рішення Іллічівського міського суду Одеської області від 14 листопада 2016 року у справі №501/5358/15-ц).

Апеляційний суд критично ставиться до тверджень позивача, що про порушення свого права ОСОБА_2 дізнався «після винесення ухвали від 31.01.2024 року, коли ОСОБА_1 звернулася до Верховного Суду з метою роз`яснення винесеної ним вищезгаданої постанови від 19.06.2019 у справі №501/5358/15-ц, стверджуючи, що їй «незрозуміло, чи має вона на власний розсуд розпоряджатися своєю приватною власністю. Крім того, незрозуміло як виконувати судове рішення, які права її як власника були захищені постановою від 19.06.2019, чи має вона повноцінні права на розпорядження своїм нерухомим майном самовільно чи необхідна згода колишнього чоловіка, який вважає спірну квартиру спільною сумісною власністю подружжя» з огляду на таке.

Порушення права та підтвердження такого порушення судовим рішенням не є тотожними поняттями. Закон не пов`язує перебіг позовної давності з ухваленням судового рішення про порушення права особи. Тому перебіг позовної давності починається від дня, коли позивач довідався або міг довідатися про порушення його права, а не від дня, коли таке порушення було підтверджене судовим рішенням.

Аналогічного правового висновку дійшла Велика Палата Верховного Суду в постанові від 26 листопада 2019 року у справі № 914/3224/16 (провадження № 12-128гс19), який неодноразово застосовувався Верховним Судом (постанови: від 28 червня 2023 року у справі № 511/2402/15 (провадження № 61-6218св23), від 04 квітня 2024 року у справі № 442/5872/21 (провадження № 61-504св23), від 14 травня 2024 року у справі № 711/1406/19 (провадження № 61-10876св23) та інші).

Колегія суддів зазначає, що судовий спір у справі №501/5358/15-ц щодо спірної квартири тривав з грудня 2015 року до 19 червня 2019 року, тобто три з половиною роки, ОСОБА_1 весь час притримувалась позиції, що майно є її особистою приватною власністю, що фактично є порушенням права ОСОБА_2 на спірне майно як одного з подружжя.

Сам по собі факт звернення ОСОБА_1 із заявою про роз`яснення постанови Верховного Суду від 19 червня 2019 року не може вважатись моментом, коли позивач ОСОБА_2 дізнався про порушення свого права.

Посилання сторони позивача на те, що строки позовної давності продовжились весь час дії карантину та воєнного стану, відхиляються апеляційним судом, так як строк позовної давності у даній цивільній справі сплив під час подання заперечень на позовну заяву ОСОБА_1 (у проміжку між груднем 2015 року і 14 листопадом 2016 року), тобто крайньою датою позовною давності є 14 листопада 2019 року, а карантин на території України у зв`язку із поширенням короновірусної інфекції був запроваджений 12 березні 2020 року, а відповідні зміни у законодавстві – 30.03.2020.

Так само відхиляються посилання сторони позивача про проходження ОСОБА_2 військової служби за мобілізацію, так як дана обставина настала 12 березня 2022 року, а строк позовної давності сплив ще у 2019 році.

Висновки за результатами розгляду апеляційної скарги.

Таким чином, судова колегія дійшла висновку, що суд першої інстанції неповно з`ясував обставини, що мають значення для справи, не довів обставини, що мають значення для справи, які суд вважав встановленими, висновки районного суду не відповідають обставинам справи, у зв`язку з чим є підстави для скасування рішення суду першої інстанції та постановлення нового судового рішення про відмову у задоволенні позову.

Повний текст судового рішення.

Згідно із ч. 5 ст. 268 ЦПК України датою ухвалення рішення є дата його проголошення (незалежно від того, яке рішення проголошено - повне чи скорочене). Датою ухвалення рішення, ухваленого за відсутності учасників справи, є дата складення повного судового рішення.

Відповідно до ч. 7 ст. 268 ЦПК України рішення суду (повне або скорочене) підписується всім складом суду у день його складення і додається до справи.

Колегія суддів зазначає, що з врахуванням тривалої недостатньої кількості суддів в Одеському апеляційному суді, щодо яких здійснюється автоматизований розподіл справ (без урахування суддів, які хворіють, перебувають у відрядженні, знаходяться у відпустці), що створює надмірне навантаження та виключає можливість виготовлення повного судового рішення у строки, передбачені національним законодавством, апеляційної інстанції було здійснено виготовлення повного тексту судового рішення 13 листопада 2026 року.

Керуючись ст. ст. 367, 368, 374, 376, 381-384, 389-391 ЦПК України, апеляційний суд,

УХВАЛИВ:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково.

Рішення Чорноморського міського суду Одеської області від 22 січня 2026 року скасувати.

Постановити у справі нове судове рішення.

У задоволення позовних вимог ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про визнання права власності відмовити.

Постанова суду набирає законної сили з моменту її ухвалення, проте може бути оскаржена у касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.

Повний текст судового рішення складено 13 листопада 2026 року.

Головуючий Р.Д. Громік

Судді: М.М. Драгомерецький

Д.Я. Роїк

Оригінал: reyestr.court.gov.ua