Постанова від 15 листопада 2026 р. у справі №420/19430/26 — П'ятий апеляційний адміністративний суд

Суд: П'ятий апеляційний адміністративний суд

Інстанція: Апеляційна

Юрисдикція: Адміністративне

Категорія: Справи, що виникають з відносин публічної служби, зокрема справи щодо

Дата: 15 листопада 2026 р.

Справа: №420/19430/26

Суддя: Тарновецький І.І.

П`ЯТИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

————————————————————————

П О С Т А Н О В А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

16 листопада 2026 р.м. ОдесаСправа № 420/19430/26

Головуючий в 1 інстанції: Стефанов С.О.

Дата і місце ухвалення: 30 вересня 2026 року, м. Одеса

П`ятий апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів:

Головуючого судді: Тарновецького І.І.,

суддів: Бойка А.В.,

Шевчук О.А.,

розглянувши у порядку письмового провадження апеляційну скаргу військової частини НОМЕР_1 на рішення Одеського окружного адміністративного суду від 30 вересня 2026 року у справі № 420/19430/26 за адміністративним позовом ОСОБА_1 до військової частини НОМЕР_1 про визнання протиправною бездіяльності та зобов`язання вчинити певні дії, -

В С Т А Н О В И В:

У червні 2026 року ОСОБА_1 звернувся до суду першої інстанції з адміністративним позовом, в якому просив:

- визнати протиправною бездіяльність військової частини НОМЕР_1 щодо непроведення повного розрахунку (невиплати в повному обсязі грошового забезпечення за період з 08 жовтня 2022 року по 19 травня 2023 року і з 18 червня 2025 року по 28 червня 2025 року) у день виключення зі списків особового складу військової частини НОМЕР_1 (28 червня 2025 року) ОСОБА_1 і в подальшому з 29 червня 2025 року по 12 червня 2026 року;

- визнати протиправною відмову військової частини НОМЕР_1 щодо нарахування і виплати ОСОБА_1 за час затримки повного розрахунку при звільненні (28 червня 2025 року) середнього грошового забезпечення з 29 червня 2025 року по 28 грудня 2025 року;

- зобов`язати військову частину НОМЕР_1 нарахувати і виплатити на користь ОСОБА_1 за час затримки повного розрахунку при звільненні (28 червня 2025 року) середнє грошове забезпечення з 29 червня 2025 року по 28 грудня 2025 року.

Рішенням Одеського окружного адміністративного суду від 30 вересня 2026 року адміністративний позов задоволено частково.

Визнано протиправною бездіяльність військової частини НОМЕР_1 щодо ненарахування та невиплати ОСОБА_1 середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні за період з 29 червня 2025 року по 28 грудня 2025 року.

Стягнуто з військової частини НОМЕР_1 на користь ОСОБА_1 середній розмір грошового забезпечення за час затримки розрахунку при звільненні із військової служби за період з 29 червня 2025 року по 28 грудня 2025 року включно у розмірі 98 845,94 грн.

У задоволенні решти позовних вимог відмовлено.

Не погоджуючись із рішенням суду першої інстанції, військова частина НОМЕР_1 подала апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на порушення судом норм матеріального і процесуального права, просить скасувати рішення суду першої інстанції та ухвалити нове рішення про відмову в задоволенні позову в повному обсязі.

В обґрунтування доводів апеляційної скарги апелянт зазначає, що військова служба є державною службою особливого характеру, а правове регулювання відносин, пов`язаних з її проходженням, у тому числі щодо грошового забезпечення військовослужбовців та порядку вирішення спорів щодо нього, здійснюється Законом України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» та Положенням про проходження громадянами України військової служби у Збройних Силах України, затвердженим Указом Президента України від 10 грудня 2008 року № 1153/2008.

Апелянт вказує, що за загальним правилом пріоритетними є норми спеціального законодавства, а трудове законодавство підлягає застосуванню лише у випадках, якщо нормами спеціального законодавства не врегульовано спірні правовідносини або коли про це йдеться у спеціальному законі.

На думку апелянта, спеціальне законодавство не містить положень про застосування трудового законодавства до військовослужбовців, а відповідно до пункту 2 постанови Пленуму Верховного Суду України від 24 грудня 1999 року № 13 «Про практику застосування судами законодавства про оплату праці» норми оплати праці і порядок вирішення спорів про неї, передбачені законодавством про працю, не поширюються на військовослужбовців.

Апелянт також зазначає, що індексація грошового забезпечення не входить до складу грошового забезпечення військовослужбовця, а норми статті 117 КЗпП України не можуть бути застосовані до затримки виплат, які не входять до складу грошового забезпечення, посилаючись при цьому на постанову Верховного Суду від 04 березня 2020 року у справі № 802/1854/17-а.

ОСОБА_1 не скористався правом на подання відзиву на апеляційну скаргу.

Частково задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції виходив із того, що спеціальне законодавство, яке регулює проходження військової служби та грошове забезпечення військовослужбовців, не встановлює відповідальності за несвоєчасне проведення розрахунку при звільненні, а тому до спірних правовідносин підлягають застосуванню статті 116, 117 КЗпП України.

Суд першої інстанції встановив, що відповідач провів з позивачем повний розрахунок лише 12 червня 2026 року, тобто з порушенням строку, встановленого статтею 116 КЗпП України, а отже позивач має право на отримання середнього грошового забезпечення за час затримки розрахунку, обмежений шістьма місяцями відповідно до статті 117 КЗпП України в редакції Закону України від 01 липня 2022 року № 2352-IX «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо оптимізації трудових відносин» (далі – Закон № 2352-IX).

Визначивши середньоденне грошове забезпечення позивача у розмірі 1 465,58 грн та середнє грошове забезпечення за 183 календарні дні затримки у розмірі 268 201,14 грн, суд першої інстанції, застосувавши принципи розумності, справедливості та пропорційності, зменшив розмір відшкодування до суми несвоєчасно виплаченої заборгованості – 98 845,94 грн.

Ухвалою П`ятого апеляційного адміністративного суду від 26 жовтня 2026 року відкрито апеляційне провадження у справі.

Справу призначено до розгляду у порядку письмового провадження відповідно до п.3 ч.1 ст.311 КАС України.

Колегія суддів звертає увагу, що відповідно до частини першої статті 308 КАС України суд апеляційної інстанції переглядає судове рішення в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

Рішення суду першої інстанції в частині відмови у задоволенні решти позовних вимог учасниками справи не оскаржується, а тому в цій частині колегією суддів не переглядається.

Переглянувши справу за наявними у ній доказами, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.

Як вірно встановлено судом першої інстанції та підтверджується матеріалами справи, ОСОБА_1 з 08 жовтня 2022 року по 28 червня 2025 року проходив військову службу у військовій частині НОМЕР_1 та 28 червня 2025 року виключений зі списків особового складу військової частини.

Рішенням Одеського окружного адміністративного суду від 26 листопада 2025 року у справі № 420/33294/25, яке набрало законної сили, визнано протиправною бездіяльність військової частини НОМЕР_1 щодо нарахування та виплати ОСОБА_1 грошового забезпечення за період з 08 жовтня 2022 року по 19 травня 2023 року без використання розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законами України про Державний бюджет України на 2022 та 2023 роки станом на 01 січня відповідного року, та за період з 18 червня 2025 року по 28 червня 2025 року без використання розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого Законом України «Про Державний бюджет України на 2025 рік» станом на 01 січня 2025 року.

Цим же рішенням зобов`язано військову частину НОМЕР_1 здійснити ОСОБА_1 перерахунок та виплату грошового забезпечення за зазначені періоди, визначивши його розмір виходячи з розмірів посадового окладу та окладу за військовим званням, розрахованих шляхом множення відповідного розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб на тарифні коефіцієнти згідно з пунктом 4 постанови Кабінету Міністрів України від 30 серпня 2017 року № 704 «Про грошове забезпечення військовослужбовців, осіб рядового і начальницького складу та деяких інших осіб», з урахуванням раніше виплачених сум.

Згідно з довідкою-розрахунком розміру виплати грошового забезпечення ОСОБА_1 відповідно до рішення суду у справі № 420/33294/25 та розрахунково-платіжною відомістю від 12 червня 2026 року № 97 відповідач на виконання зазначеного судового рішення нарахував позивачу доплату грошового забезпечення (у тому числі одноразової грошової допомоги на оздоровлення) за періоди з 08 жовтня 2022 року по 19 травня 2023 року та з 18 червня 2025 року по 28 червня 2025 року у загальному розмірі 100 401,97 грн, з якої утримано податок на доходи фізичних осіб та військовий збір і нараховано грошову компенсацію податку на доходи фізичних осіб у розмірі 18 072,35 грн.

Кошти перераховано на банківський рахунок позивача 12 червня 2026 року.

17 червня 2026 року представник позивача звернувся до відповідача з адвокатським запитом про надання розрахунку виконання судового рішення у справі № 420/33294/25 та із заявою про добровільну виплату середнього грошового забезпечення за час затримки повного розрахунку при звільненні.

Листом від 25 червня 2026 року № 1760/2210 відповідач надав розрахунок виконання судового рішення, а листом від 25 червня 2026 року № 1760/2208 повідомив, що добровільна виплата середнього грошового забезпечення за затримку розрахунку не передбачена чинним законодавством України та можлива лише після рішення суду.

Вважаючи свої права порушеними, позивач звернувся до суду з цим адміністративним позовом.

Відповідно до частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Частиною п`ятою статті 17 Конституції України встановлено, що держава забезпечує соціальний захист громадян України, які перебувають на службі у Збройних Силах України та в інших військових формуваннях, а також членів їхніх сімей.

Відповідно до частини сьомої статті 43 Конституції України право на своєчасне одержання винагороди за працю захищається законом.

Згідно з частиною першою статті 9 Закону України від 20 грудня 1991 року № 2011-XII «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» (далі – Закон № 2011-XII) держава гарантує військовослужбовцям достатнє матеріальне, грошове та інше забезпечення в обсязі, що відповідає умовам військової служби, стимулює закріплення кваліфікованих військових кадрів.

Відповідно до частини другої статті 9 Закону № 2011-XII до складу грошового забезпечення входять посадовий оклад, оклад за військовим званням; щомісячні додаткові види грошового забезпечення (підвищення посадового окладу, надбавки, доплати, винагороди, які мають постійний характер, премія); одноразові додаткові види грошового забезпечення.

Указом Президента України від 10 грудня 2008 року № 1153/2008 затверджено Положення про проходження громадянами України військової служби у Збройних Силах України (далі – Положення № 1153/2008).

Відповідно до абзацу другого пункту 242 Положення № 1153/2008 особа, звільнена з військової служби, на день виключення зі списків особового складу військової частини має бути повністю забезпечена грошовим, продовольчим і речовим забезпеченням.

Військовослужбовець до проведення з ним усіх необхідних розрахунків не виключається без його згоди зі списків особового складу військової частини.

Отже, спеціальне законодавство покладає на військову частину обов`язок провести з військовослужбовцем повний розрахунок на день виключення його зі списків особового складу, проте не встановлює відповідальності військової частини за невиконання цього обов`язку.

Згідно зі статтею 116 КЗпП України при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення.

Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред`явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок.

Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум.

Відповідно до частини першої статті 117 КЗпП України в редакції Закону № 2352-IX, який набрав чинності 19 липня 2022 року, в разі невиплати з вини роботодавця належних звільненому працівникові сум у строки, визначені статтею 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку, але не більш як за шість місяців.

Згідно з частиною другою статті 117 КЗпП України в цій же редакції при наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум роботодавець повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування у разі, якщо спір вирішено на користь працівника.

Якщо спір вирішено на користь працівника частково, розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору, але не більш як за період, встановлений частиною першою цієї статті.

Щодо доводів апелянта про незастосовність до спірних правовідносин положень КЗпП України колегія суддів зазначає таке.

Конституційний Суд України у рішенні від 07 травня 2002 року № 8-рп/2002 зазначив, що при розгляді спорів, пов`язаних з проходженням публічної служби, у разі відсутності у спеціальних нормативно-правових актах положень, якими врегульовано спірні правовідносини, можуть застосовуватися норми КЗпП України, у якому визначено основні трудові права працівників.

Оскільки ні Закон № 2011-XII, ні Положення № 1153/2008, ні інші нормативно-правові акти, що регулюють порядок проходження військової служби та виплати грошового забезпечення, не встановлюють відповідальності військової частини за несвоєчасне проведення остаточного розрахунку з військовослужбовцем при звільненні, до таких правовідносин підлягають застосуванню статті 116, 117 КЗпП України як норми загального характеру.

Такий підхід є усталеним у практиці Верховного Суду, зокрема викладений у постановах від 13 лютого 2020 року у справі № 813/356/16, від 30 квітня 2020 року у справі № 140/2006/19 та від 27 липня 2023 року у справі № 420/436/22.

У постанові від 14 травня 2026 року у справі № 520/2009/24, ухваленій у спорі за позовом звільненого військовослужбовця, Верховний Суд знову підтвердив, що спеціальне законодавство про проходження військової служби не врегульовує питання відповідальності за несвоєчасне проведення остаточного розрахунку при звільненні, а тому статті 116, 117 КЗпП України застосовуються до таких правовідносин субсидіарно.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 26 лютого 2020 року у справі № 821/1083/17 виснувала, що під належними звільненому працівникові сумами необхідно розуміти усі виплати, на отримання яких працівник має право станом на дату звільнення відповідно до умов трудового договору і державних гарантій, встановлених законодавством.

У постанові від 13 травня 2020 року у справі № 810/451/17 Велика Палата Верховного Суду зазначила, що обов`язок роботодавця щодо своєчасного розрахунку при звільненні припиняється фактичним розрахунком, а ухвалення судового рішення про стягнення з роботодавця належних працівникові сум не припиняє цього обов`язку, тому відшкодування, передбачене статтею 117 КЗпП України, спрямоване на компенсацію працівникові майнових втрат за весь період такого невиконання, у тому числі й після ухвалення судового рішення.

Посилання апелянта на пункт 2 постанови Пленуму Верховного Суду України від 24 грудня 1999 року № 13 «Про практику застосування судами законодавства про оплату праці» колегія суддів відхиляє, оскільки зазначене роз`яснення стосується непоширення на військовослужбовців передбачених законодавством про працю норм оплати праці та порядку вирішення спорів щодо неї, тоді як у цій справі спір стосується не визначення норм і розміру грошового забезпечення, а відповідальності за несвоєчасне проведення розрахунку при звільненні, яка спеціальним законодавством не врегульована.

Посилання апелянта на листи Державної служби України з питань праці, Міністерства соціальної політики України та Міністерства розвитку економіки, торгівлі та сільського господарства України також не спростовують наведених висновків, оскільки такі листи не є нормативно-правовими актами та не мають обов`язкового характеру для суду.

Не заслуговують на увагу й доводи апелянта щодо індексації грошового забезпечення, яка, на його думку, не входить до складу грошового забезпечення військовослужбовця.

Предметом цього спору не є затримка виплати індексації грошового забезпечення.

Як убачається з матеріалів справи, несвоєчасно виплачені позивачу кошти є недоплаченим грошовим забезпеченням, перерахованим на виконання судового рішення у справі № 420/33294/25 виходячи з розмірів посадового окладу та окладу за військовим званням, визначених із застосуванням належного розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, а також похідних від них складових, зокрема одноразової грошової допомоги на оздоровлення.

Ці виплати відповідно до частини другої статті 9 Закону № 2011-XII входять до складу грошового забезпечення військовослужбовця та належали позивачу на день виключення його зі списків особового складу військової частини.

Отже, наведені апелянтом доводи та посилання на постанову Верховного Суду від 04 березня 2020 року у справі № 802/1854/17-а, яка, за твердженням самого апелянта, стосується виплат, що не входять до складу грошового забезпечення, не є релевантними до обставин цієї справи.

Те, що право позивача на отримання грошового забезпечення у належному розмірі було підтверджено судовим рішенням, не змінює правової природи несвоєчасно виплачених сум як належних позивачу при звільненні.

За змістом частини другої статті 117 КЗпП України за наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум роботодавець повинен сплатити відшкодування у разі, якщо спір вирішено на користь працівника.

Спір щодо розміру грошового забезпечення позивача у справі № 420/33294/25 вирішено на його користь, а повний розрахунок проведено відповідачем лише 12 червня 2026 року, тобто майже через рік після виключення позивача зі списків особового складу військової частини.

Доказів того, що затримка розрахунку сталася не з вини відповідача, апелянт не надав.

Відтак суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про наявність підстав для стягнення з відповідача на користь позивача середнього грошового забезпечення за час затримки розрахунку при звільненні.

Перевіряючи правильність визначення судом першої інстанції періоду та розміру відшкодування, колегія суддів зазначає таке.

Позивача виключено зі списків особового складу військової частини 28 червня 2025 року, тобто після набрання чинності Законом № 2352-IX, а тому до спірних правовідносин у повному обсязі застосовується стаття 117 КЗпП України в редакції цього Закону.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 12 листопада 2025 року у справі № 306/2708/23 підтвердила, що з 19 липня 2022 року середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні нараховується не більш як за шість місяців.

Оскільки фактичний розрахунок проведено 12 червня 2026 року, тобто після спливу шести місяців з дня, наступного за днем виключення позивача зі списків особового складу, суд першої інстанції правильно визначив період, за який підлягає нарахуванню середнє грошове забезпечення, – з 29 червня 2025 року по 28 грудня 2025 року, що становить 183 календарні дні.

Відповідно до пункту 2 Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 08 лютого 1995 року № 100 (далі – Порядок № 100), у всіх інших випадках збереження середньої заробітної плати середньомісячна заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за останні 2 календарні місяці роботи, що передують події, з якою пов`язана відповідна виплата.

Згідно з пунктом 8 Порядку № 100 нарахування виплат, що обчислюються із середньої заробітної плати за останні два місяці роботи, провадяться шляхом множення середньоденного (годинного) заробітку на число робочих днів (годин), а у випадках, передбачених чинним законодавством, календарних днів, які мають бути оплачені за середнім заробітком.

Середньоденна (годинна) заробітна плата визначається діленням заробітної плати за фактично відпрацьовані протягом двох місяців робочі (календарні) дні на число відпрацьованих робочих днів (годин), а у випадках, передбачених чинним законодавством, – на число календарних днів за цей період.

Суд першої інстанції на підставі витребуваної у відповідача довідки встановив, що грошове забезпечення позивача у квітні та травні 2025 року, тобто за два календарні місяці, що передували місяцю звільнення, становило по 44 700,10 грн за кожен місяць, а кількість календарних днів служби в цей період – 61 день.

Отже, середньоденне грошове забезпечення позивача становить 1 465,58 грн ((44 700,10 грн + 44 700,10 грн) / 61 день), а середнє грошове забезпечення за 183 календарні дні затримки – 268 201,14 грн (1 465,58 грн х 183 дні).

Наведений розрахунок апелянтом не спростовано, власного розрахунку середнього грошового забезпечення позивача апелянт не навів.

Водночас Велика Палата Верховного Суду у постанові від 08 жовтня 2025 року у справі № 489/6074/23 дійшла висновку, що відшкодування, передбачене статтею 117 КЗпП України, не є штрафом чи каральною санкцією, а є спеціальним видом компенсації очікуваних майнових втрат працівника.

Встановлене Законом № 2352-IX шестимісячне обмеження періоду нарахування такого відшкодування визначає максимальну межу відповідальності роботодавця, проте не нівелює застосування принципів розумності, справедливості та пропорційності при визначенні його розміру.

Розмір відшкодування суд може зменшити незалежно від ступеня задоволення позовних вимог, враховуючи, зокрема, розмір простроченої заборгованості, її співвідношення із середнім заробітком, поведінку сторін та інші обставини справи, визначені Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 26 червня 2019 року у справі № 761/9584/15-ц.

Наведений підхід застосовано Верховним Судом і у спорах за позовами військовослужбовців, зокрема у постановах від 14 травня 2026 року у справі № 520/2009/24 та від 02 липня 2026 року у справі № 380/4120/24.

Таким чином, розмір відшкодування, визначений судом першої інстанції, підлягає перевірці на предмет його співмірності з обставинами справи.

Як убачається з оскаржуваного рішення, суд першої інстанції не стягнув на користь позивача середнє грошове забезпечення за весь шестимісячний період у розмірі 268 201,14 грн, а застосував принципи розумності, справедливості та пропорційності і зменшив розмір відшкодування до суми несвоєчасно виплаченої заборгованості – 98 845,94 грн, що становить близько 37 відсотків максимально можливого розміру відшкодування.

Згідно з розрахунково-платіжною відомістю від 12 червня 2026 року № 97 відповідач нарахував позивачу на виконання судового рішення у справі № 420/33294/25 грошове забезпечення у розмірі 100 401,97 грн, а сума до перерахування з урахуванням утриманих податку на доходи фізичних осіб, військового збору та грошової компенсації податку на доходи фізичних осіб становила 98 895,94 грн.

Отже, визначений судом першої інстанції розмір відшкодування не перевищує суми несвоєчасно виплаченого позивачу грошового забезпечення.

Колегія суддів погоджується з тим, що відшкодування в розмірі, який не перевищує суми простроченої заборгованості, у цій справі відповідає компенсаційній природі відповідальності, передбаченої статтею 117 КЗпП України, та забезпечує справедливий баланс між інтересами сторін.

При цьому колегія суддів враховує, що затримка розрахунку тривала майже рік, позивач до звернення до суду звертався до відповідача із заявою про добровільну виплату середнього грошового забезпечення, у задоволенні якої відповідач відмовив, а заборгованість виникла внаслідок тривалого протиправного обчислення відповідачем грошового забезпечення позивача без застосування належного розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб.

Обставин, які б свідчили про необхідність подальшого зменшення розміру відшкодування, апелянт не навів, а доводів щодо неспівмірності присудженої суми апеляційна скарга не містить.

Колегія суддів також зауважує, що допущені у мотивувальній частині рішення суду першої інстанції описки, а саме зазначення кінцевої дати періоду затримки як « 28.12.2026 року» замість 28 грудня 2025 року та згадування суми « 51 573,59 грн», яка не стосується обставин цієї справи, не вплинули на правильність вирішення спору, оскільки період і розмір відшкодування в резолютивній частині рішення визначено правильно.

Крім того, колегія суддів зазначає, що позивач звернувся до суду з цим позовом у межах трьох місяців з дня фактичного проведення з ним повного розрахунку (12 червня 2026 року) та з дня отримання від відповідача письмового розрахунку виплачених сум (25 червня 2026 року), а тому питання щодо пропуску ним строку звернення до суду не виникає, і відповідач на такі обставини не посилався.

Відповідно до статті 6 КАС України та статті 17 Закону України від 23 лютого 2006 року № 3477-IV «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.

Європейський суд з прав людини неодноразово зазначав, що пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматися як вимога детально відповідати на кожен довід (рішення у справі «Серявін та інші проти України» від 10 лютого 2011 року, заява № 4909/04).

Доводи апеляційної скарги не спростовують правильності висновків суду першої інстанції та не свідчать про неправильне застосування ним норм матеріального права або порушення норм процесуального права, які призвели чи могли призвести до неправильного вирішення справи.

Відповідно до статті 316 КАС України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення суду першої інстанції – без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Отже, колегія суддів не вбачає підстав для задоволення апеляційної скарги військової частини НОМЕР_1 та скасування рішення Одеського окружного адміністративного суду від 30 вересня 2026 року.

З огляду на результат апеляційного розгляду підстави для нового розподілу судових витрат відповідно до статті 139 КАС України відсутні.

Керуючись ст. ст. 308, 311, п.1 ч.1 ст.315, ст. ст. 316, 321, 322, 325, 328 КАС України, суд, -

П О С Т А Н О В И В:

Апеляційну скаргу військової частини НОМЕР_1 залишити без задоволення, а рішення Одеського окружного адміністративного суду від 30 вересня 2026 року у справі № 420/19430/26 - без змін.

Постанова суду набирає законної сили з дати її прийняття та оскарженню в касаційному порядку не підлягає, крім випадків, встановлених пунктом 2 частини 5 статті 328 КАС України.

Головуючий: І.І. Тарновецький

Судді: А.В. Бойко

О.А. Шевчук

Оригінал: reyestr.court.gov.ua