Суд: Київський апеляційний суд
Інстанція: Апеляційна
Юрисдикція: Цивільне
Категорія: Справи про видачу і продовження обмежувального припису
Дата: 11 листопада 2026 р.
Справа: №758/8349/26
Суддя: Євграфова Єлизавета Павлівна
КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД
П О С Т А Н О В А
І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И
12 листопада 2026 року
м. Київ
провадження № 22-ц/824/13729/2026
Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ: головуючого - Євграфової Є. П. (суддя-доповідач),
суддів: Левенця Б. Б., Шкоріної О. І.,
при секретарі Мудрак Р. Р.
розглянув у відкритому судовому засіданні в місті Києві цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1
на рішення Подільського районного суду міста Києва у складі судді Петрова Д. В.
від 21 травня 2026 року
у цивільній справі № 758/8349/26 Подільського районного суду міста Києва
за заявою ОСОБА_1 ,
заінтересована особа: ОСОБА_2 ,
про видачу обмежувального припису
У С Т А Н О В И В:
ОСОБА_1 звернулась до суду із вказаною заявою у травні 2026 року в порядку окремого провадження. Обґрунтовуючи вимоги зазначала, що перебувала із заінтересованою особою у зареєстрованому шлюбі з 24.07.1999 по 09.11.2025, який розірвано рішенням Деснянського районного суду міста Києва від 10.11.2025. Від шлюбу сторони мають неповнолітнього сина ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , та повнолітнього сина ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 . Зазначала, що разом із дітьми проживає у квартирі за адресою: АДРЕСА_1 , тоді як заінтересована особа зареєстрований у АДРЕСА_2 , та з 09.01.2026 проходить військову службу.
Заявниця вказувала, що заінтересована особа постійно в стані алкогольного сп`яніння вчиняє щодо неї та дітей психологічне й фінансове насильство, вимагає кошти на алкоголь, погрожує фізичною розправою та вбивством, висловлюється нецензурною лайкою, вибиває двері квартири, застосовував фізичну силу до старшого сина та психологічно пригнічує малолітнього сина, а також знущається з домашньої тварини. Внаслідок зазначеного заявниця протягом 2023-2026 років неодноразово викликала працівників поліції, стосовно кривдника складалися адміністративні протоколи за статтею 173-2 Кодексу України про адміністративні правопорушення, видавалися термінові заборонні приписи, а постановою суду від 17.04.2025 його направлено на проходження програми для кривдників, яку той пройшов, однак поведінки не змінив. Посилаючись на те, що неадекватна поведінка заінтересованої особи становить постійну загрозу життю та здоров`ю її та дітей, заявниця просила суд видати обмежувальний припис щодо ОСОБА_2 строком на шість місяців із встановленням відповідних тимчасових обмежень.
Рішенням Подільського районного суду міста Києва від 21 травня 2026 року заяву залишено без задоволення.
В апеляційній скарзі ОСОБА_1 просить рішення суду скасувати та ухвалити нове рішення, яким задовольнити заяву у повному обсязі. Вважає рішення суду першої інстанції незаконним, необґрунтованим, ухваленим із порушенням норм матеріального і процесуального права, неповним з`ясуванням обставин справи та поверховою оцінкою наявних доказів. Зазначає, що суд першої інстанції проявив очевидну неуважність і використав шаблони з інших справ, указавши на сторінці 7 рішення про відсутність небезпеки для доньки сторін, тоді як у сторін є двоє спільних синів, що свідчить про ігнорування індивідуальних обставин та порушення статті 89 ЦПК України. Звертає увагу на те, що суд безпідставно відкинув систематичність насильницьких дій, проігнорувавши видання уповноваженими органами поліції 4 термінових заборонних приписів, неодноразове притягнення до відповідальності за статтею 173-2 КпАП та судове направлення ОСОБА_2 на програму для кривдників від 17.04.2025. Вказує на безпідставність зведення судом ситуації до простого побутового конфлікту, оскільки зафіксовані обставини триразового нічного виклику поліції 15.05.2026-16.05.2026, заготівля кривдником трьох ножів для збройного опору правоохоронцям, реальні погрози вивезти заявницю в ліс і фізична перевага кривдника унеможливлюють кваліфікацію діяння як звичайної сварки. Скаржниця зазначає про неправильне тлумачення судом змісту норм пункту 14 частини першої статті 1 Закону України «Про запобігання та протидію домашньому насильству», оскільки відсутність медичних документів про тілесні ушкодження не спростовує фактів психологічного та економічного насильства, зафіксованих листуванням із дитиною, у якої кривдник відібрав кошти та ноутбук і погрожував убивством кота. Акцентує на тому, що суд першої інстанції порушив превентивну природу обмежувального припису, сформовану у постанові Верховного Суду від 05.09.2019 у справі № 756/3859/19, та прецедентну практику Європейського суду з прав людини у справі «Левчук проти України», помилково застосувавши завищений кримінально-правовий стандарт доказування замість належної оцінки чинників ризику та принципу забезпечення найкращих інтересів неповнолітньої дитини.
Відзив на апеляційну скаргу від заінтересованої особи ОСОБА_2 чи його представника до суду апеляційної інстанції не надходив.
В судовому засіданні суду апеляційної інстанції заявниця ОСОБА_1 підтримала апеляційну скаргу із викладених у ній підстав та доводів.
Заінтересована особа ОСОБА_2 у судове засідання не з`явився, про дату, час та місце розгляду справи повідомлений належним чином.
Разом з апеляційною скаргою заявницею подано клопотання про долучення та дослідження електронних доказів, а саме: аудіозапису сина ОСОБА_5 тривалістю 22 секунди із письмовою розшифровкою діалогу; технічного запису судового засідання Подільського районного суду міста Києва від 21.05.2026 тривалістю 23 хвилини 29 секунд із відповідною розшифровкою, а також клопотання про долучення додаткових письмових доказів у вигляді розширеної роздруківки чат-листування в месенджері з неповнолітнім сином ОСОБА_6 із відображенням дат і часу повідомлень.
Вирішуючи зазначені процесуальні клопотання, колегія суддів виходить із такого.
Згідно з частинами першою та третьою статті 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Докази, які не були подані до суду першої інстанції, приймаються судом лише у виняткових випадках, якщо учасник справи надав докази неможливості їх подання до суду першої інстанції з причин, що об`єктивно не залежали від нього.
Як вбачається з матеріалів справи, скріншоти фрагментів переписки з дитиною вже були предметом дослідження суду першої інстанції (додаток № 7 до первісної заяви). Обґрунтовуючи клопотання про надання додаткових письмових доказів у вигляді розширеного чат-листування та аудіозапису сина, апелянт зазначає, що під час розгляду справи у місцевому суді вважала обсяг поданих доказів достатнім, а необхідність подання додаткових доказів виникла лише у зв`язку із незгодою з мотивами рішення суду першої інстанції щодо недоведеності ризиків насильства. Проте за змістом процесуального закону суб`єктивна оцінка учасником справи достатності раніше наданих доказів або ухвалення судом рішення не на його користь не є поважною причиною неподання доказів до місцевого суду. Заявниця володіла вказаними матеріалами на час розгляду справи судом першої інстанції та мала об`єктивну процесуальну можливість подати їх у встановленому законом порядку. До того ж наданий аудіозапис сина ОСОБА_7 не містить обов`язкових ідентифікуючих ознак, дати та часу його здійснення, відомостей про автентичність і джерело походження матеріалу, що виключає визнання його належним та допустимим доказом у розумінні статей 77, 78, 100 ЦПК України. З огляду на це клопотання про долучення нових письмових матеріалів листування та аудіозапису розмови заінтересованої особи з синами задоволенню не підлягають.
Щодо вимоги про долучення та дослідження технічного запису судового засідання Подільського районного суду міста Києва від 21.05.2026 у справі № 758/8349/26, колегія суддів зазначає, що вказаний звукозапис є невіддільною складовою матеріалів самої справи, зафіксований судом першої інстанції у порядку статті 247 ЦПК України, перебуває у розпорядженні апеляційного суду та безпосередньо оцінюється судовою колегією в процесі апеляційного перегляду, у зв`язку з чим потреби у його повторному приєднанні як нового доказу немає.
Заслухавши доповідь судді-доповідача, з`ясувавши позиції учасників провадження, дослідивши матеріали справи та обговоривши доводи апеляційної скарги, колегія суддів виходить з наступного.
ОСОБА_1 та ОСОБА_2 перебували у зареєстрованому шлюбі з 24.07.1999, який розірвано рішенням Деснянського районного суду міста Києва від 10.11.2025.
Від зазначеного шлюбу сторони мають двох спільних дітей: повнолітнього сина ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , та неповнолітнього сина ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 .
Заявниця ОСОБА_1 разом із синами проживає у квартирі за адресою: АДРЕСА_1 .
Заінтересована особа ОСОБА_2 зареєстрований за іншою адресою: АДРЕСА_2 , і з 09.01.2026 мобілізований та проходить дійсну військову службу у лавах Збройних Сил України.
У матеріалах справи наявні копії трьох термінових заборонних приписів стосовно кривдника терміном дії на 3 доби кожен, виданих працівниками поліції у листопаді 2023 року, а також у серпні та листопаді 2025 року.
Постановою Подільського районного суду міста Києва від 17.04.2025 ОСОБА_2 визнано винним у вчиненні адміністративного правопорушення, передбаченого частиною першою статті 173-2 Кодексу України про адміністративні правопорушення, за те, що він 21.03.2025 о 01 годині 35 хвилині за адресою: АДРЕСА_1 , перебуваючи у стані алкогольного сп`яніння, словесно ображав свою дружину ОСОБА_1 , чим вчинив домашнє насильство психологічного характеру, за що на нього накладено адміністративне стягнення у виді 40 годин громадських робіт та направлено до Центру соціальних служб Подільського району міста Києва для проходження програми для кривдників строком на 3 місяці, а також стягнуто судовий збір у сумі 605 грн 60 коп.
Вказану програму для кривдників ОСОБА_2 пройшов.
Після ухвалення постанови суду про притягнення до адміністративної відповідальності від 17.04.2025 матеріали справи не містять жодних постанов суду чи протоколів органів поліції про вчинення ОСОБА_2 будь-яких правопорушень за статтею 173-2 КУпАП або кримінальних проваджень за фактами домашнього насильства.
За фактом виклику поліції у ніч з 15.05.2026 на 16.05.2026 працівниками поліції протокол про правопорушення не складався, заходи адміністративного примусу не застосовувалися, відомості до Єдиного реєстру досудових розслідувань не вносилися, а матеріали містять виключно письмову заяву ОСОБА_1 до органів поліції про те, що вона виявила ножі та висловлює побоювання щодо непередбачуваної поведінки колишнього чоловіка під час його приїзду у відгул зі служби у Збройних Силах України. Жодних доказів реагування правоохоронних органів, підтвердження погроз розправою чи вчинення протиправних діянь з боку ОСОБА_2 під час вказаного інциденту матеріали справи не містять.
Відмовляючи у задоволенні заяви, суд першої інстанції виходив із того, що за приписами Закону України «Про запобігання та протидію домашньому насильству» обмежувальний припис застосовується на підставі оцінки ризиків продовження або повторного вчинення насильства. Встановивши, що між колишнім подружжям склалися неприязні стосунки, суд дійшов висновку про наявність тривалого міжособистісного конфлікту, який сам по собі не є тотожним домашньому насильству. Суд вказав, що заявницею не надано належних та допустимих доказів на підтвердження вчинення щодо неї чи синів фізичного, економічного або триваючого психологічного насильства. Суд врахував відсутність медичних документів про тілесні ушкодження або погіршення психоемоційного стану дітей чи заявниці, а також наголосив на неприпустимості свавільного обмеження прав заінтересованої особи за недоведеності високих ризиків повторення насильства. Водночас суд першої інстанції зазначив, що надані докази не свідчать про створення небезпеки для доньки заінтересованої особи.
Колегія суддів погоджується із висновком суду першої інстанції про відсутність підстав для видачі обмежувального припису з наступних підстав.
Згідно зі статтею 3 Конституції України людина, її життя і здоров`я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю.
Основним нормативно-правовим актом, який регулює спірні правовідносини, є Закон України «Про запобігання та протидію домашньому насильству» від 07.12.2017 № 2229-VIII, який визначає організаційно-правові засади запобігання та протидії домашньому насильству, спрямовані на захист прав та інтересів постраждалих осіб.
Пунктами 3, 4, 14, 17 частини першої статті 1 Закону України «Про запобігання та протидію домашньому насильству» визначено, що домашнє насильство - це діяння (дії або бездіяльність) фізичного, сексуального, психологічного або економічного насильства, що вчиняються в сім`ї чи в межах місця проживання або між родичами, або між колишнім чи теперішнім подружжям, або між іншими особами, які спільно проживають (проживали) однією сім`єю, але не перебувають (не перебували) у родинних відносинах чи у шлюбі між собою, незалежно від того, чи проживає (проживала) особа, яка вчинила домашнє насильство, у тому самому місці, що й постраждала особа, а також погрози вчинення таких діянь. Психологічне насильство є формою домашнього насильства, що включає словесні образи, погрози, у тому числі щодо третіх осіб, приниження, переслідування, залякування, інші діяння, спрямовані на обмеження волевиявлення особи, якщо такі дії викликали у постраждалої особи побоювання за свою безпеку чи безпеку третіх осіб, спричинили емоційну невпевненість, нездатність захистити себе або завдали шкоди психічному здоров`ю особи. Економічне насильство включає умисне позбавлення житла, їжі, одягу, іншого майна, коштів чи документів або можливості користуватися ними, перешкоджання в отриманні послуг, примушування до праці та інші правопорушення економічного характеру.
Відповідно до пункту 7 частини першої статті 1 Закону України «Про запобігання та протидію домашньому насильству» обмежувальний припис стосовно кривдника - це встановлений у судовому порядку захід тимчасового обмеження прав чи покладення обов`язків на особу, яка вчинила домашнє насильство, спрямований на забезпечення безпеки постраждалої особи.
Частиною третьою статті 26 Закону України «Про запобігання та протидію домашньому насильству» імперативно встановлено, що рішення про видачу обмежувального припису або про відмову у видачі обмежувального припису приймається виключно на підставі оцінки ризиків. За приписом пункту 9 частини першої статті 1 цього Закону оцінка ризиків полягає в оцінюванні вірогідності продовження чи повторного вчинення домашнього насильства, настання тяжких або особливо тяжких наслідків його вчинення, а також смерті постраждалої особи.
Верховний Суд неодноразово наголошував, що обмежувальний припис за своєю правовою суттю не є заходом покарання особи (на відміну від санкцій, закріплених у КУпАП та КК України), а є виключним тимчасовим заходом, що виконує захисну та запобіжну функцію і направлений на попередження вчинення насильства та забезпечення першочергової безпеки осіб, з огляду на наявність реальних ризиків продовження насильницьких дій (правовий висновок у постанові Верховного Суду від 05.09.2019 у справі № 756/3859/19, провадження № 61-11564св19).
При вирішенні питання щодо застосування заходів тимчасового обмеження прав особи суд на підставі встановлених обставин справи та оцінки факторів небезпеки зобов`язаний оцінити пропорційність втручання у права і свободи особи, гарантовані Конституцією України та Конвенцією про захист прав людини і основоположних свобод, враховуючи, що ці заходи пов`язані з протиправною поведінкою такої особи (правовий висновок у постанові Верховного Суду від 28.04.2020 у справі № 754/11171/19).
У правозастосовній практиці Верховного Суду утверджено сталу правову позицію про те, що домашнє насильство істотно відрізняється від звичайних конфліктних стосунків колишнього подружжя. Воно характеризується тим, що особа, яка застосовує домашнє насильство, маючи явну перевагу в можливостях чи силі, діє умисно з наміром досягти бажаного результату, що полягає у заподіянні шкоди потерпілому шляхом порушення його прав і свобод. Натомість конфлікт є станом взаємовідносин, викликаним зіткненням протилежних інтересів, життєвих цінностей і поглядів на побутовому ґрунті під час розпаду шлюбних зв`язків, у якому сторони займають взаємно несумісні позиції (правовий висновок у постанові Верховного Суду від 07.11.2023 № 676/265/23, провадження № 61-9498св23).
Як свідчить матеріал судової справи, єдиний документально підтверджений судовим актом випадок вчинення ОСОБА_2 домашнього насильства мав місце 21.03.2025 (постанова Подільського районного суду міста Києва від 17.04.2025), за наслідками якого заінтересована особа відбула стягнення у виді громадських робіт та пройшла тримісячну корекційну програму для кривдників. Термінові заборонні приписи, винесені органами поліції в 2023 та 2025 роках, вичерпали свій короткостроковий триденний термін дії. Жодних нових фактів вчинення ОСОБА_2 домашнього насильства після притягнення його до адміністративної відповідальності у квітні 2025 року матеріали справи не містять.
Сам собою факт звернення заявниці до правоохоронних органів із викликом наряду поліції у травні 2026 року та подання нею заяви про наявність у житлі предметів спорядження (ножів) і непередбачуваність дій колишнього чоловіка за відсутності постанови суду про накладення стягнення чи хоча б протоколу про вчинення правопорушення за статтею 173-2 КУпАП не підтверджує факту вчинення заінтересованою особою домашнього насильства та не доводить наявності ризику його вчинення (що узгоджується із правовими висновками у постановах Верховного Суду від 26.05.2022 у справі № 165/3472/21 (провадження № 61-441св22), та від 29.08.2019 № 640/23804/18 (провадження № 61-3848св19).
Звернення особи до органів Національної поліції за відсутності рішень уповноважених органів про притягнення особи до відповідальності є проявом наявного між сторонами гострого конфлікту на ґрунті розпаду шлюбу та не створює передбачених законом підстав для застосування спеціальних превентивних обмежень цивільного обігу (що узгоджується із правовими висновками у постановах Верховного Суду від 10.10.2023 у справі № 466/4439/22, (провадження № 61-6406св23), від 18.03.2026 у справі № 569/15765/25 (провадження № 61-14285св25).
Крім того, заінтересована особа ОСОБА_2 з 09.01.2026 перебуває на дійсній військовій службі у складі підрозділів Збройних Сил України під час воєнного стану, що обумовлює його постійне перебування за місцем виконання завдань військової служби поза межами житла заявниці, яке за твердженням останньої є їх спільним майном. Судом встановлено, що сторони розірвали шлюб 10.11.2025, ОСОБА_2 не зареєстрований у квартирі АДРЕСА_3 та постійно там не проживає.
У постанові Верховного Суду від 08.07.2026 у справі № 127/7231/26 (провадження № 61-7200св26) у подібних правовідносинах викладено правовий висновок про те, що проходження заінтересованою особою військової служби у період воєнного стану, пов`язане з перебуванням військовослужбовця за місцем дислокації підрозділу та виконанням бойових завдань, істотно мінімізує і фактично нівелює ризики побутового контакту між сторонами та вірогідність продовження насильницьких дій щодо постраждалої особи, з огляду на що встановлення тимчасового обмеження прав строком до шести місяців є невиправданим і передчасним.
Посилання апелянта на зміст повідомлень із дитиною колегія суддів відхиляє, оскільки надані матеріали містять одиничний запис за 05.11.2025, здійснений ще до офіційного розірвання шлюбу, у якому йдеться про те, що певна особа, названа «той», бігає за котом, погрожує його вбити, кричить на ОСОБА_8 , забирає гроші. Інші записи в чаті дат створення не містять, особа за змістом повідомлень безпосередньо не конкретизована. Належних доказів систематичного залякування чи протиправного відібрання майна сина матеріали справи не містять. Відповідно до статті 1 Закону України «Про запобігання та протидію домашньому насильству» постраждалою визнається дитина, яка зазнала домашнього насильства або стала його безпосереднім свідком. Проте сам собою факт присутності неповнолітніх дітей під час виникнення словесних сварок та міжособистісних непорозумінь між батьками, за відсутності доведених фактів цілеспрямованих протиправних насильницьких дій або погроз щодо дитини, не створює безумовної презумпції необхідності видачі обмежувального припису щодо батька дитини (що узгоджується із правовим висновком у постанові Верховного Суду від 06.08.2026 у справі № 755/16397/25 (провадження № 61-8523св26). Медичних документів, які б підтверджували стійкий розлад психічного здоров`я неповнолітнього ОСОБА_7 чи повнолітнього ОСОБА_8 , до матеріалів справи не долучено.
Щодо посилання апелянта на допущену районним судом очевидну неточність у мотивувальній частині рішення (вказівка на відсутність небезпеки «для його доньки», тоді як сторони виховують двох синів), апеляційний суд зазначає таке. Вживання судом першої інстанції шаблонного словесного звороту «для його доньки» свідчить про технічну описку суду під час виготовлення тексту рішення. Разом з тим у вступній та описовій частинах рішення суд першої інстанції правильно зазначив склад сім`ї сторін та відомості про синів ОСОБА_8 і ОСОБА_7 . Колегія суддів зазначає, що вказана описка за своїм змістом не спотворює загальних висновків суду щодо недоведеності фактів домашнього насильства та відсутності факторів небезпеки щодо членів сім`ї заінтересованої особи, у тому числі його синів. За змістом частини другої статті 410 та частини другої статті 376 ЦПК України судове рішення, яке є правильним по суті та відповідає матеріалам справи, не може бути скасоване з одних лише формальних міркувань.
Доводи апелянта щодо ігнорування судом практики Європейського суду з прав людини у справі «Levchuk v. Ukraine» (заява № 17496/19) є безпідставними. Зазначене рішення ЄСПЛ зобов`язує національні органи оцінювати ситуацію загалом, враховуючи особливу вразливість потерпілих від систематичних знущань. Проте правова оцінка ситуації в цілому здійснюється на підставі належних, допустимих та достовірних доказів у їх сукупності. У контексті вимог статей 12, 81 ЦПК України заявниця не довела існування актуальних реальних ризиків повторення насильства або настання тяжких наслідків станом на травень 2026 року, зважаючи на службу ОСОБА_2 у ЗСУ та відсутність інцидентів насильницького характеру впродовж більш ніж одного року після притягнення його до адміністративної відповідальності (що узгоджується із правовим висновком у постанові Верховного Суду від 14.09.2026 у справі № 709/1440/25, провадження № 61-1919св26).
Вирішуючи питання про наявність підстав для застосування до ОСОБА_2 суворих обмежень пересування на відстань 3 км та повної заборони контактів з дітьми, суд зобов`язаний зважати на справедливий баланс інтересів сторін і пропорційність такого втручання. Застосування обмежувального припису не може перетворюватися на інструмент розв`язання постшлюбних конфліктів за відсутності об`єктивних чинників загрози життю та безпеці постраждалих осіб.
Таким чином, суд першої інстанції забезпечив всебічний і повний розгляд справи та дійшов правильного висновку про недоведеність заявлених вимог і відсутність встановлених законом передумов для застосування спеціальних заходів протидії домашньому насильству.
Відповідно до статті 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
На підставі викладеного та керуючись ст. ст. 369, 374, 375, 381, 383 ЦПК України суд, -
У Х В А Л И В :
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.
Рішення Подільського районного суду міста Києва від 21 травня 2026 року залишити без змін.
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її ухвалення, але може бути оскаржена до Верховного Суду шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до суду касаційної інстанції протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.
Повний текст постанови складений 16 листопада 2026 року.
Судді Є. П. Євграфова
Б. Б. Левенець
О. І. Шкоріна
Оригінал: reyestr.court.gov.ua