Суд: Київський апеляційний суд
Інстанція: Апеляційна
Юрисдикція: Цивільне
Категорія: Справи у спорах, що виникають із сімейних відносин, з них
Дата: 02 листопада 2026 р.
Справа: №363/6909/25
Суддя: Приходько Костянтин Петрович
КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД
справа №363/6909/25 Головуючий у І інстанції - Лукач О.П.
апеляційне провадження №22-ц/824/16113/2026 Доповідач у ІІ інстанції - Приходько К.П.
ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
03 листопада 2026 року Київський апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:
судді-доповідача Приходька К.П.,
суддів Писаної Т.О., Журби С.О.,
за участю секретаря Миголь А.А.,
розглянув у відкритому судовому засіданні в м. Києві апеляційну скаргу ОСОБА_1 на ухвалу Вишгородського районного суду Київської області від 20 листопада 2025 року, постановлену за наслідками розгляду заяви ОСОБА_2 про забезпечення позову
у справі за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_3 про визнання права власності на частку у спільному майні в порядку його поділу
установив:
У листопаді 2025 року ОСОБА_2 звернувся до Вишгородського районного суду Київської області із позовом до ОСОБА_4 про визнання права власності на частку у спільному майні в порядку його поділу.
Одночасно з подачею даного позову, позивачем заявлено клопотання про забезпечення вказаного позову, в якому позивач просив суд:
- накласти арешт на все майно відповідача - ОСОБА_3 , із забороною його відчуження у будь-який спосіб;
- накласти арешт на житлове приміщення НОМЕР_6, загальною проектною площею 65,33 кв.м., що розташоване у будинку відпочинку АДРЕСА_1 , прийнято до експлуатації 08 травня 2025 року, згідно сертифікату №ІУ 122250425875;
- заборонити відповідачу та будь-яким особам, в тому числі державним реєстраторам, вчиняти будь-які дії (реєстрація права власності, купівля-продаж, міна, найм, позичка, застава, іпотека, переведення прав та обов`язків за договором, тощо) щодо житлового приміщення НОМЕР_6 загальною проектною площею 65,33 кв.м., що розташоване у будинку відпочинку АДРЕСА_2 у складі будинку відпочинку № НОМЕР_1 прийнято до експлуатації 08 травня 2025 року згідно сертифікату №ІУ 122250425875.
В обґрунтування заяви про забезпечення позову зазначив, що до Вишгородського районного суду Київської області подана позовна заява ОСОБА_2 до ОСОБА_3 про визнання права власності на частку в спільному майні в порядку проведення його поділу та, як було зазначено в позовній заяві, позивач та відповідач жили однією сім`єю з 2014 року.
За період спільного проживання на ім`я колишньої дружини (Відповідачки) також було набуто нерухоме та рухоме майно, зокрема:
- садовий будинок загальна площа (кв.м): 201.9, опис: А - садовий будинок, Б - навіс, В - котельня, Г- сарай, Д - госпблок, №1-3 - огорожа, І - свердловина, ІІ-ІІІ - каналізаційні споруди за адресою - АДРЕСА_3 ;
- земельна ділянка із кадастровим номером 3221884000:37:046:0324, цільове призначення для індивідуального садівництва, площа (га): 0.0749, що розташована за адресою - Київська обл., Вишгородський р., с/рада. Лебедівська, реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна - 475966232218;
- житлове приміщення НОМЕР_6 загальною проектною площею 65,33 кв.м., що розташоване у будинку відпочинку АДРЕСА_2 ;
- автомобіль марки Rolls Royce Wraith, 2015 р.в., державний номер НОМЕР_2 , номер шасі НОМЕР_3 ;
- автомобіль марки Porsche Taycan, 2021 р.в., державний номер НОМЕР_4 , номер шасі НОМЕР_5 .
Предметом поділу за позовом є все нерухоме майно, що зареєстроване в період шлюбу на відповідача - колишню дружину позивача.
Відповідачка є титульним власником всього придбаного нерухомого та рухомого майна.
Всі оригінали документів на цей майно також перебувають у неї.
Офіційного шлюбу в Україні позивач та відповідач не реєстрували.
Позивачу стало відомо, що відповідачка без його згоди продала належні родині на праві спільної сумісної власності автомобіль марки Rolls Royce Wraith, 2015 р.в., та автомобіль марки Porsche Taycan, 2021 р.в.
Також, в позові зазначено, що об`єкт нерухомого майна - житлове приміщення НОМЕР_6 загальною проектною площею 65,33 кв.м., що розташоване у будинку відпочинку № НОМЕР_1 за адресою - ділянка Вишні в АДРЕСА_2 у складі будинку відпочинку № НОМЕР_1 , було прийнято до експлуатації 08 травня 2025 року, згідно сертифікату №ІУ 122250425875 (що підтверджується відомостями, що містяться на веб порталі Єдиної державної електронної системи у сфері будівництва за посиланням:
https://e construction.gov.ua/document_detail/doc_id=3618440606377838021/optype=100), але, за даними Реєстру речових прав на нерухоме майно, станом на день звернення до суду із цим позовом, відомості про зареєстроване право власності за відповідачкою на вказане вище приміщення НОМЕР_6 за вказаною адресою - відсутнє.
У заяві про забезпечення позову акцентовано увагу, що за умовами п.12.5 договору купівлі-продажу майбутнього об`єкту нерухомості, що був укладений між відповідачкою та ТОВ «МВТ-ГРУП» 30 грудня 2023 року, відповідачка зазначила, що вона як покупець у зареєстрованому шлюбі не перебуває та ні з ким не проживає однією сім`єю без реєстрації шлюбу.
Зазначене свідчить, що відповідачка може як тільки дізнається про порушення провадження у справі про поділ спільного майна вчинити дії по відчуженню зазначеного нерухомого майна на користь третіх осіб чи передати права на таке майно шляхом відступлення права вимоги за договором купівлі-продажу тощо.
Отже, зважаючи на наведене вище, а також на факт відчуження без згоди позивача (двох) коштовних транспортних засобів, позивач має реальні підстави побоюватись, що відповідач може без відома та згоди позивача безперешкодно розпорядитися й іншим майном, зокрема об`єктами нерухомого майна та відчужити їх (чи передати права на майно) на користь третіх осіб.
У позивача є всі підстави вважати, що невжиття заходів забезпечення позову в обраний ним спосіб, надалі може бути утруднено чи зроблено взагалі неможливим виконання рішення суду у разі задоволення позовних вимог.
Вжиття забезпечувального заходу у вигляді накладення арешту, не може позбавити можливості користування нерухомістю, доцільним і співмірним позовним вимогам буде застосування забезпечувального заходу у вигляді накладення арешту та заборони будь-яким особам вчиняти будь-які дії (купівля-продаж, виділ часток та інше) по відчуженню частки, на яку претендує сторона позивача у заявленому позові, а саме на всього нерухомого майна.
Також зазначено, що позивачем заявлено до стягнення з відповідачки в якості компенсації його частки у спільному сумісному майні подружжя грошові кошти в загальному розмірі 7060065 грн., що є значною сумою, та накладення арешту на спільного нерухомого майна, з урахуванням проведеної оцінки ринкової вартості, не зможе забезпечити належне виконання судового рішення у випадку задоволення позовних вимог у справі.
На переконання сторони заявника (позивача) немає підстав вважати, що застосування такого заходу призведе до невиправданого обмеження майнових прав відповідача, оскільки майно залишається в його володінні та користуванні, а можливість розпоряджатися обмежується на певний час - до вирішення справи по суті.
Ухвалою Вишгородського районного суду Київської області від 20 листопада 2025 року, вказану заяву про забезпечення позову задоволено.
Накладено арешт на все майно відповідача - ОСОБА_3 із забороною його відчуження у будь-який спосіб.
Накладено арешт на житлове приміщення НОМЕР_6, загальною проектною площею 65,33 кв.м., що розташоване у будинку відпочинку АДРЕСА_1 , прийнято до експлуатації 08 травня 2025 року, згідно сертифікату №ІУ 122250425875.
Заборонено відповідачу та будь-яким особам, в тому числі державним реєстраторам, вчиняти будь-які дії (реєстрація права власності, купівля-продаж, міна, найм, позичка, застава, іпотека, переведення прав та обов`язків за договором, тощо) щодо житлового приміщення НОМЕР_6 загальною проектною площею 65,33 кв.м., що розташоване у будинку відпочинку АДРЕСА_2 у складі будинку відпочинку № НОМЕР_1 прийнято до експлуатації 08 травня 2025 року згідно сертифікату №ІУ 122250425875.
Не погодившись з ухвалою суду першої інстанції в частині накладення арешту на житлове приміщення НОМЕР_6, загальною проектною площею 65,33 кв.м., що розташоване у будинку відпочинку АДРЕСА_2 у складі будинку відпочинку № НОМЕР_1 , прийнято до експлуатації 08 травня 2025 року, згідно сертифікату №ІУ 122250425875 та в частині заборони відповідачу та будь-яким особам, в тому числі державним реєстраторам, вчиняти будь-які дії (реєстрація права власності, купівля-продаж, міна, найм, позичка, застава, іпотека, переведення прав та обов`язків за договором, тощо) щодо житлового приміщення НОМЕР_6 загальною проектною площею 65,33 кв.м., що розташоване у будинку відпочинку АДРЕСА_2 у складі будинку відпочинку № НОМЕР_1 прийнято до експлуатації 08 травня 2025 року згідно сертифікату №ІУ 122250425875, особа, яка не брала участі у справі, однак вважає, що оскаржуваним судовим рішенням у вказаній частині порушеної її права - ОСОБА_1 подала апеляційну скаргу.
В обґрунтування доводів апеляційної скарги зазначила, що відповідно до витягу з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, 13 грудня 2024 року за ОСОБА_1 , зареєстровано майнове право на майбутній об`єкт нерухомості - приміщення НОМЕР_6 загальною площею 65,33 кв. м; номер відомостей про речове право - 57999851, реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна - 2902338126120.
Отже, ОСОБА_1 , як на момент оскаржуваного судового рішення, так і на час подання даної апеляційної скарги, є власником приміщення НОМЕР_6, розташованого за адресою: ділянка Вишні, с. Поляниця, на який судом першої інстанції вжито заходи забезпечення позову, зокрема, шляхом накладеного арешту.
При цьому ОСОБА_1 не є стороною у справі, не має жодного процесуального статусу у спорі між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 .
Постановляючи ухвалу про арешт майна, що належить особі, яка не є учасником справи, суд першої інстанції допустив необґрунтоване та повністю немотивоване втручання у її право власності.
Суд не перевірив належність майна та проігнорував ту обставину, що право власності на приміщення зареєстроване саме за ОСОБА_1 .
У матеріалах справи відсутні будь-які належні та допустимі докази стосовно обґрунтування того, чому арешт накладається на майно сторонньої особи, в оскаржуваній ухвалі відсутні.
Суд першої інстанції навіть поверхнево не дослідив матеріали справи та додані до позовної заяви докази.
До позовної заяви про поділ майна подружжя додано договір купівлі-продажу від 13 грудня 2024 року №3472.
З його змісту вбачається, що покупцем є - ОСОБА_1 .
Інших доказів, щодо належності приміщення до спільного сумісного майна подружжя та спростування права власності особи, яка подає апеляційну скаргу - відсутні.
Відтак, суд безпідставно застосував арешт до майна особи, яка не є відповідачем, на підставі недоведених у позові обставин, проігнорувавши первинні документи, що містяться в матеріалах справи.
Просила суд, скасувати ухвалу Вишгородського районного суду Київської області від 20 листопада 2025 року в частині накладення арешту на житлове приміщення НОМЕР_6, загальною проєктною площею 65,33 кв.м., що розташоване у будинку відпочинку АДРЕСА_2 у складі будинку відпочинку НОМЕР_1, прийнято до експлуатації 08.05.2025, згідно сертифікату №ІУ 122250425875 та в частині заборони відповідачу та будь-яким особам, у тому числі державним реєстраторам, вчиняти будь-які дії (реєстрація права власності, купівля-продаж, міна, найм, позичка, застава, іпотека, переведення прав та обов`язків за договором, тощо) щодо житлового приміщення НОМЕР_6, загальною проєктною площею 65,33 кв.м., що розташоване у будинку відпочинку АДРЕСА_2 у складі будинку відпочинку № НОМЕР_1 , прийнято до експлуатації 08.05.2025, згідно сертифікату №ІУ 122250425875 та ухвалити в цій частині нове судове рішення про відмову у задоволенні заяви ОСОБА_2 про забезпечення позову щодо житлового приміщення НОМЕР_6.
На вказану апеляційну скаргу ОСОБА_3 подала відзив, в якому погодилась із доводами апеляційної скарги ОСОБА_1 , вважає їх обґрунтованими та такими, що підтверджуються матеріалами справи.
Зазначила, що у відзиві на позовну заяву вона уже звертала увагу суду на те, що позовні вимоги ОСОБА_2 у частині житлового приміщення НОМЕР_6 ґрунтуються на неправильному визначенні належності відповідного майна.
Правовий режим спільної сумісної власності подружжя поширюється на майно, набуте подружжям за умов, визначених сімейним законодавством, однак сам по собі факт перебування осіб у шлюбі або проживання однією сім`єю не створює для них речових прав на майно, яке належить третій особі.
Майно та майнові права третьої особи не можуть бути автоматично включені до складу спільного майна подружжя лише на підставі тверджень однієї зі сторін спору.
Безпосередньо з письмового доказу, наданого самим позивачем разом із позовною заявою Договору купівлі-продажу майбутнього об`єкта нерухомості від 13 грудня 2024 року №3472 вбачається, що покупцем майбутнього об`єкта нерухомості є ОСОБА_1 .
Сторонами зазначеного договору є ТОВ «МВТ ГРУП» як продавець та ОСОБА_1 як покупець.
ОСОБА_2 та ОСОБА_3 сторонами цього договору не є.
Більше того, пунктом 3.1 договору зафіксовано сплату покупцем вартості майбутнього об`єкта нерухомості у розмірі 3653254 грн до підписання договору.
При цьому матеріали, на які посилався позивач у заяві про забезпечення позову, не містили належних доказів того, що ОСОБА_3 є покупцем за договором, власником відповідних майнових прав, здійснювала оплату за договором або набула будь-яке речове чи зобов`язальне право щодо житлового приміщення НОМЕР_6.
Таким чином, на момент вирішення питання про забезпечення позову в матеріалах, поданих самим позивачем, містився документ, який прямо спростовував твердження про належність спірного об`єкта відповідачу.
Однак суд першої інстанції цієї очевидної обставини не врахував.
В апеляційній скарзі ОСОБА_1 додатково підтвердила наявність у неї майнових прав та законного майнового інтересу щодо зазначеного об`єкта, надавши копію витягу з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно від 13 грудня 2024 року №408005455.
Таким чином, між оскаржуваною ухвалою та правами ОСОБА_1 існує не опосередкований чи ймовірний, а безпосередній правовий зв`язок, а оскаржуваним судовим рішенням встановлено обмеження саме щодо того об`єкта, майнові права на який зареєстровані за ОСОБА_1 , та безпосередньо обмежено можливість здійснення нею правомочностей щодо цього об`єкта.
Тому ОСОБА_1 має передбачене ч. 1 ст. 352 ЦПК України право на апеляційне оскарження ухвали суду як особа, яка не брала участі у справі, але щодо прав та інтересів якої судом постановлено судове рішення.
Просила задовольнити апеляційну скаргу ОСОБА_1 .
Заслухавши доповідь судді-доповідача, дослідивши матеріали справи, з`ясувавши обставини справи та обговоривши доводи апеляційної скарги, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга підлягає задоволенню з наступних підстав.
Постановляючи ухвалу про забезпечення позову, суд першої інстанції виходив з того, що застосування заявлених позивачем заходів забезпечення позову шляхом накладення арешту на все майно відповідача, у межах ціни позову, спроможне забезпечити ефективний захист прав та інтересів позивача.
Невжиття таких заходів забезпечення позову може призвести до обмеження прав позивача на ефективний судовий захист його прав.
При цьому, обраний позивачем вид забезпечення позову, не призведе до невиправданого обмеження майнових прав, оскільки обмежується лише можливість розпорядитися цим майном.
Будь-які права інших осіб, що не є учасниками судового процесу, не порушуються у зв`язку із вжиттям такого заходу.
Проте повністю з такими висновками суду першої інстанції колегія суддів апеляційного суду погодитись не може, оскільки вони не ґрунтуються на матеріалах справи, а також не узгоджуються з вимогами чинного законодавства, з огляду на наступне.
Відповідно до ст. 17 ЦПК України, учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов`язки, мають право на апеляційний перегляд справи та у визначених законом випадках - на касаційне оскарження судового рішення.
За правилами ст. 18 ЦПК України, обов`язковість судового рішення не позбавляє осіб, які не брали участі у справі, можливості звернутися до суду, якщо ухваленим судовим рішенням вирішено питання про їхні права, свободи чи інтереси.
Частиною 1 ст. 352 ЦПК України передбачено, що учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов`язки, мають право оскаржити в апеляційному порядку рішення суду першої інстанції повністю або частково.
Отже, аналіз ч. 1 ст. 352 ЦПК України дозволяє зробити висновок, що ця норма визначає коло осіб, які наділені процесуальним правом на апеляційне оскарження судового рішення і які поділяються на дві групи - учасники справи, а також особи, які участі у справі не брали, але судове рішення стосується їх прав, інтересів та (або) обов`язків.
Аналогічні правові висновки викладені у постанові Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 05 вересня 2019 року (справа №638/2304/17), постанові Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 29 січня 2024 року (справа №750/13149/21).
Відповідно до ч. 4 ст. 263 ЦПК України, при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
Згідно ч. 2 ст. 352 ЦПК України, учасники справи, особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов`язки, мають право оскаржити в апеляційному порядку ухвали суду першої інстанції окремо від рішення суду лише у випадках, передбачених статтею 353 цього Кодексу.
Згідно з п. 3 ч.1 ст. 353 ЦПК України, окремо від рішення суду можуть бути оскаржені в апеляційному порядку ухвали суду першої інстанції щодо, зокрема забезпечення позову, заміни заходу забезпечення позову.
Відтак, ухвала про забезпечення позову, зокрема, в частині накладення арешту на майно особи, яка не є, навіть, учасником справи, підлягає до апеляційного оскарження окремо від рішення суду.
У постанові Верховного Суду від 12 березня 2020 року (справа №160/4130/19) вказано, що: «судове рішення, оскаржуване не залученою особою, повинно безпосередньо стосуватися прав, інтересів та обов`язків цієї особи, тобто судом має бути розглянуто й вирішено спір про право у правовідносинах, учасником яких на момент розгляду справи та прийняття рішення судом першої інстанції є скаржник, або міститься судження про права та обов`язки цієї особи у відповідних правовідносинах».
У постанові Верховного Суду від 19 червня 2018 року (справа №910/18705/17) вказано, що: «відповідно до частини першої статті 254 ГПК України учасники справи, особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, інтереси та (або) обов`язки, мають право подати апеляційну скаргу на рішення суду першої інстанції.
Отже, вказана стаття визначає коло осіб, які наділені процесуальним правом на апеляційне оскарження судового рішення і які поділяються на дві групи - учасники справи, а також особи, які участі у справі не брали, але судове рішення стосується їх прав, інтересів та (або) обов`язків.
При цьому, на відміну від оскарження судового рішення учасником справи, не залучена до участі у справі особа повинна довести наявність у неї правового зв`язку зі сторонами спору або безпосередньо судовим рішенням через обґрунтування наявності таких критеріїв: вирішення судом питання про її право, інтерес, обов`язок, причому такий зв`язок має бути очевидним та безумовним, а не ймовірним».
У постанові Верховного Суду від 14 липня 2022 року (справа №209/1817/19) зазначено, що «особи, які не брали участь у справі, мають право оскаржити в апеляційному порядку лише ті судові рішення, які безпосередньо встановлюють, змінюють або припиняють їх права та/або обов`язки, або породжують для особи правові наслідки.
Верховний Суд зазначає, що вирішення питання про те, чи стосується прав та інтересів особи, яка не була залучена до участі справі, рішення суду першої інстанції є першочерговим завданням для апеляційного суду та виключно у разі встановлення, що рішення суду першої інстанції порушує права та інтереси особи, яка подала апеляційну скаргу, апеляційний суд наділений повноваженнями здійснювати перегляд по суті рішення суду першої інстанції у
апеляційному порядку.
Натомість, у разі, якщо апеляційний суд встановить, що рішення суду першої інстанції не порушує прав та інтересів особи, яка звернулася із апеляційною скаргою, апеляційне провадження підлягає закриттю, а рішення суду першої інстанції не має переглядатися по суті».
Як зазначалось вище, відповідно до ч. 4 ст. 263 ЦПК України, при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
Відповідно до ч. 1 ст. 2 ЦПК України, завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.
У ч. 1 та 2 ст. 4 ЦПК України передбачено, що кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.
За змістом ст. 149 ЦПК України, суд за заявою учасника справи має право вжити передбачених ст. 150 цього Кодексу заходів забезпечення позову.
Забезпечення позову допускається як до пред`явлення позову, так і на будь-якій стадії розгляду справи, якщо невжиття таких заходів може істотно ускладнити чи унеможливити виконання рішення суду або ефективний захист, або поновлення порушених чи оспорюваних прав або інтересів позивача, за захистом яких він звернувся або має намір звернутися до суду, а також з інших підстав, визначених законом.
Метою забезпечення позову є вжиття судом заходів щодо охорони матеріально-правових інтересів позивача від можливих недобросовісних дій із боку відповідача з тим, щоб забезпечити позивачу реальне та ефективне виконання судового рішення, якщо воно буде прийняте на користь позивача, в тому числі задля попередження потенційних труднощів у подальшому виконанні такого рішення.
Забезпечення позову по суті - це обмеження суб`єктивних прав, свобод та інтересів відповідача або пов`язаних із ним інших осіб в інтересах забезпечення реалізації в майбутньому актів правосуддя і задоволених вимог позивача (заявника).
Способи забезпечення позову, які передбачені ч. 1 ст. 150 ЦПК України, залежать від характеру спірних правовідносин, позовних вимог та інших обставин конкретного спору, що зумовлюють необхідність забезпечення виконання судового рішення.
Перелік таких способів не є вичерпним.
До видів забезпечення позову законом віднесено, зокрема, накладення арешту на майно або грошові кошти, що належать відповідачеві і знаходяться у нього або в інших осіб (п. 1 ч. 1 ст. 150 ЦПК України).
За змістом наведених норм це стосується майна, що належить відповідачу.
Під арештом майна слід розуміти заборону розпоряджатися майном, що належить відповідачу, а в певних випадках - і користуватися ним.
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 15 вересня 2020 року (справа №753/22860/17) зазначено: «конкретний захід забезпечення позову буде домірним позовній вимозі, якщо при його застосуванні забезпечується: збалансованість інтересів сторін та інших учасників судового процесу під час вирішення спору; можливість ефективного захисту або поновлення порушених чи оспорюваних прав або інтересів позивача без порушення або безпідставного обмеження прав та охоронюваних інтересів інших учасників справи чи осіб, що не є її учасниками; можливість виконання судового рішення у разі задоволення вимог, які є ефективними способами захисту порушених чи оспорюваних прав або інтересів позивача».
Відповідно до ч. 3 ст. 150 ЦПК України, види забезпечення позову мають бути співмірними із заявленими позивачем вимогами.
Співмірність передбачає співвідношення негативних наслідків від вжиття заходів забезпечення позову з тими негативними наслідками, які можуть настати в результаті невжиття цих заходів, з урахуванням відповідності права чи законного інтересу, за захистом яких заявник звертається до суду, майновим наслідкам заборони відповідачу здійснювати певні дії.
Заходи забезпечення позову можуть бути вжиті судом лише в межах предмета позову та не повинні порушувати прав осіб, що не є учасниками даного судового процесу.
Так висновки містить постанова Великої Палати Верховного Суду від 12 лютого 2020 року (справа №381/4019/18).
Розглядаючи заяву про забезпечення позову, суд (суддя) має з урахуванням доказів, наданих позивачем на підтвердження своїх вимог, пересвідчитися, зокрема, в тому, що між сторонами дійсно виник спір та існує реальна загроза невиконання чи утруднення виконання можливого рішення суду про задоволення позову; з`ясувати обсяг позовних вимог, дані про особу відповідача, а також відповідність виду забезпечення позову, який просить застосувати особа, котра звернулася з такою заявою, позовним вимогам; при встановленні зазначеної відповідності слід враховувати, що вжиті заходи не повинні перешкоджати господарській діяльності юридичної особи або фізичної особи, яка здійснює таку діяльність і зареєстрована відповідно до закону як підприємець; вирішуючи питання про забезпечення позову, суд має брати до уваги інтереси не тільки позивача, а й інших осіб, права яких можуть бути порушені у зв`язку із застосуванням відповідних заходів.
Наприклад, обмеження можливості господарюючого суб`єкта користуватися та розпоряджатися власним майном іноді призводить до незворотних наслідків.
Цивільне процесуальне законодавство не зобов`язує суд при розгляді питань про забезпечення позову перевіряти обставини, які мають значення для справи, а лише запобігає ситуації, при якій може бути утруднено чи стане неможливим виконання рішення у разі задоволення позову.
Види забезпечення позову застосовуються для того, щоб гарантувати виконання можливого рішення суду, а таке рішення може бути постановлено тільки відповідно до заявлених позовних вимог.
Заходи забезпечення позову повинні застосовуватись лише у разі необхідності та бути співмірними із заявленими вимогами, оскільки безпідставне забезпечення позову може призвести до порушення прав і законних інтересів інших осіб.
Подібні висновки викладено у постанові Верховного Суду від 11 серпня 2022 року (справа №522/1514/21).
У постанові Верховного Суду від 05 лютого 2020 року (справа №759/13257/19) зазначено, що «вирішуючи питання про забезпечення позову, суд має враховувати співмірність вимог клопотання про забезпечення позову заявленим позовним вимогам та обставинам справи.
З наявної в матеріалах справи заяви про вжиття заходів забезпечення позову вбачається, що вжиті судом заходи забезпечення позову шляхом накладення арешту на квартиру стосуються прав третьої особи, яка не є відповідачем у справі.
При цьому забезпеченням позову захищаються законні права (інтереси) позивача у разі, коли відповідач діє недобросовісно.
Відтак, суд апеляційної інстанції неправильно застосував норми ЦПК України, оскільки арешт може бути накладено на майно відповідача, а не третьої особи, і суд повинен виходити із наявності зв`язку між конкретним заходом забезпечення позову та предметом позовної вимоги.
Таким чином, у справі, що переглядається, суд першої інстанції, правильно встановивши обставини справи й правильно застосувавши норму процесуального права, дійшов обґрунтованого висновку про відмову у задоволенні заяви про забезпечення позову».
До подібних правових висновків дійшов Верховний Суд у постанові від 09 травня 2024 року (справа №824/2/24).
У постанові Верховного Суду від 24 лютого 2021 року (справа №755/5333/20) вказано, що «при задоволенні заяви позивача про накладення арешту на нерухоме майно та заборони його відчуження, суди не звернули уваги, що позов забезпечується накладенням арешту на майно, що не належить відповідачу.
Тому є помилковим накладення арешту на майно особи, яка не є відповідачем у справі».
Аналогічні висновки викладені Верховним Судом у постановах від 21 квітня 2021 року (справа №372/333/20), від 21 квітня 2022 року (справа №755/5300/21), від 18 січня 2023 року (справа №755/9322/20), від 25 вересня 2024 року (справа №756/19178/21).
Отже, забезпечення позову не повинно порушувати принципи змагальності і рівності усіх учасників судового процесу перед законом та судом.
Мета забезпечення позову - це хоча і негайні, проте тимчасові заходи, направлені на недопущення утруднення чи неможливості виконання судового акта, а також перешкоджання спричиненню значної шкоди позивачу.
Ухвалою Вишгородського районного суду Київської області від 20 листопада 2025 року було задоволено заяву про забезпечення позову та, зокрема, накладено арешт на житлове приміщення НОМЕР_6 загальною проєктною площею 65,33 кв. м, розташоване у будинку відпочинку АДРЕСА_2 (реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна: 2902338126120).
Разом із тим, як вбачається з матеріалів справи, вищевказане нерухоме майно на праві власності належить ОСОБА_5 , яка не є відповідачем у справі.
Вирішуючи питання про забезпечення позову, суд має брати до уваги інтереси не тільки заявника, а й інших осіб, права яких можуть бути порушені у зв`язку із застосуванням відповідних заходів.
Суд першої інстанції мав здійснити повне, всебічне, об`єктивне та безпосереднє дослідження наданих позивачем доказів та за результатом дослідження усіх доказів надати оцінку обґрунтованості та правомірності заяви про забезпечення позову.
Постановляючи оскаржувану ухвалу, суд першої інстанції посилався лише на доводи позивача про те, що у період спільного проживання однією сім`єю, на ім`я відповідача - ОСОБА_3 , як покупця з продавцем - ТОВ «МВТ-ГРУП» було укладено договір купівлі-продажу майбутнього об`єкту нерухомості, предметом якого було зобов`язання продавця забезпечити будівництво та прийняття в експлуатацію житлового приміщення НОМЕР_6 загальною проектною площею 65,33 кв.м, що повинно було бути побудованих у будинку відпочинку АДРЕСА_2 .
Наведене свідчить, що суд першої інстанції безпосередньо не здійснив дослідження письмових доказів, а саме договору купівлі-продажу майбутнього об`єкту нерухомості від 13 грудня 2024 року №3472, в протилежному випадку суд першої інстанції мав би встановити, що покупцем за договором є саме ОСОБА_1 .
Отже внаслідок невідповідності висновків, викладених в ухвалі суду першої інстанції, обставинам справи, суд дійшов неправомірного висновку про задоволення заяви про забезпечення позову в частині житлового приміщення НОМЕР_6.
Завданням цивільного судочинства є саме ефективний захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.
Такий захист можливий за умови, що права, свободи чи інтереси позивача власне порушені, а учасники використовують цивільне судочинство для такого захисту.
Відповідні правові висновки містяться у постанові Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 05 вересня 2019 року (справа №638/2304/17).
Позов забезпечується накладенням арешту на майно та (або) грошові кошти, що належать або підлягають передачі або сплаті відповідачеві і знаходяться у нього чи в інших осіб (п. 1 ч. 1 ст. 150 ЦПК України).
У постанові Верховного Суду від 30 липня 2025 року (справа №752/22157/20) вказано, що: «до видів забезпечення позову законом віднесено, зокрема, накладення арешту на майно або грошові кошти, що належать відповідачеві і знаходяться у нього або в інших осіб (п. 1 ч. 1 ст. 150 ЦПК України), а також заборону вчиняти певні дії (п. 2, 4 ч. 1 ст. 150 ЦПК України).
За змістом наведених норм це стосується майна, що належить відповідачу.
Водночас, матеріали справи містять договір купівлі-продажу майбутнього об`єкта нерухомості від 13 грудня 2024 року №3472, посвідчений приватним нотаріусом Івано-Франківського міського нотаріального округу Галаваєм М.В., згідно з яким законним покупцем і власником спірного житлового приміщення НОМЕР_6 є саме ОСОБА_1 .
При цьому, право власності/спеціальне майнове право на вказаний об`єкт належним чином зареєстровано за нею в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно.
Жодних належних, допустимих та достовірних доказів, які б спростували дійсність вказаного договору та підтверджували належність спірного житлового приміщення відповідачу станом на момент постановлення оскаржуваної ухвали, матеріали справи не містять.
Відтак, сам вид забезпечення позову в оскаржуваній частині суперечить прямій нормі п. 1 ч. 1 ст. 150 ЦПК України та усталеним висновкам Верховного Суду.
Суд першої інстанції не встановив обставини, що мають значення для вирішення заяви про забезпечення позову; визнав встановленою належність об`єкта відповідачу без належних доказів; дійшов висновків, які не відповідають фактичним обставинам; неправильно застосував ст.ст. 149, 150 ЦПК України та допустив істотне порушення процесуальних прав ОСОБА_1 .
З огляду на викладене, ухвала Вишгородського районного суду Київської області від 20 листопада 2025 року підлягає скасуванню в частині накладення арешту на житлове приміщення НОМЕР_6, загальною проєктною площею 65,33 кв.м., що розташоване у будинку відпочинку АДРЕСА_2 у складі будинку відпочинку НОМЕР_1, прийнято до експлуатації 08.05.2025, згідно сертифікату №ІУ 122250425875 та в частині заборони відповідачу та будь-яким особам, у тому числі державним реєстраторам, вчиняти будь-які дії (реєстрація права власності, купівля-продаж, міна, найм, позичка, застава, іпотека, переведення прав та обов`язків за договором, тощо) щодо житлового приміщення НОМЕР_6, загальною проєктною площею 65,33 кв.м., що розташоване у будинку відпочинку АДРЕСА_2 у складі будинку відпочинку № НОМЕР_1 , прийнято до експлуатації 08.05.2025, згідно сертифікату №ІУ 122250425875 з ухваленням в цій частині нового судового рішення про відмову у задоволенні заяви ОСОБА_2 про забезпечення позову вказаних вимог.
Відповідно до п.2 ч.1 ст. 374 ЦПК України, суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право скасувати судове рішення повністю або частково і ухвалити у відповідній частині нове рішення або змінити рішення.
Згідно ч. 1 ст. 376 ЦПК України, підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення є: 1) неповне з`ясування обставин, що мають значення для справи; 2) недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими; 3) невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи; 4) порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права.
Частиною 2 ст. 376 ЦПК України визначено, що порушення норм процесуального права може бути підставою для скасування або зміни рішення, якщо це порушення призвело до неправильного вирішення справи.
Колегія суддів вважає, що висновки суду першої інстанції не відповідають обставинам справи та наданим доказам, судом порушені норми процесуального права, що призвело до неправильного вирішення питання про забезпечення позову.
Керуючись статтями 367, 374, 376, 381-384 ЦПК України, суд,-
постановив:
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити.
Ухвалу Вишгородського районного суду Київської області від 20 листопада 2025 року скасувати в частині накладення арешту на житлове приміщення НОМЕР_6, загальною проєктною площею 65,33 кв.м., що розташоване у будинку відпочинку АДРЕСА_2 у складі будинку відпочинку НОМЕР_1, прийнято до експлуатації 08.05.2025, згідно сертифікату №ІУ 122250425875 та в частині заборони відповідачу та будь-яким особам, у тому числі державним реєстраторам, вчиняти будь-які дії (реєстрація права власності, купівля-продаж, міна, найм, позичка, застава, іпотека, переведення прав та обов`язків за договором, тощо) щодо житлового приміщення НОМЕР_6, загальною проєктною площею 65,33 кв.м., що розташоване у будинку відпочинку АДРЕСА_2 у складі будинку відпочинку НОМЕР_1, прийнято до експлуатації 08.05.2025, згідно сертифікату №ІУ 122250425875 та ухвалити в цій частині нове судове рішення про відмову у задоволенні заяви ОСОБА_2 про забезпечення позову вказаних вимог.
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів.
Повний текст постанови складений 16 листопада 2026 року.
Суддя-доповідач К.П. Приходько
Судді Т.О. Писана
С.О. Журба
Оригінал: reyestr.court.gov.ua