Постанова від 28 жовтня 2026 р. у справі №757/21607/23-ц — Київський апеляційний суд

Суд: Київський апеляційний суд

Інстанція: Апеляційна

Юрисдикція: Цивільне

Категорія: позики, кредиту, банківського вкладу, з них

Дата: 28 жовтня 2026 р.

Справа: №757/21607/23-ц

Суддя: Невідома Тетяна Олексіївна

П О С Т А Н О В А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

29 жовтня 2026 року м. Київ

Справа № 757/21607/23

Провадження: № 22-ц/824/10964/2026

Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:

головуючого (судді-доповідача) Невідомої Т. О.,

суддів Верланова С. М., Нежури В. А.,

секретар Лаврук Ю. В.

розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу адвоката Григорчук Ірини Олександрівни в інтересах ОСОБА_1

на рішення Печерського районного суду м. Києва від 24 лютого 2026 року, ухвалене під головуванням судді Хайнацького Є. С.,

у справі за об`єднаним позовом ОСОБА_2 , ОСОБА_3 до ОСОБА_4 , ОСОБА_1 про стягнення боргу за договором позики,

в с т а н о в и в:

У травні 2025 року ОСОБА_2 звернувся до суду із вказаним позовом, мотивуючи його тим, що 27 березня 2023 року між ним, як позикодавцем, та ОСОБА_4 , як позичальником, було укладено нотаріально посвідчений договір позики, за умовами якого останньому були передані грошові кошти в сумі, еквівалентній 527 905 доларів США, із зобов`язанням повернути їх до 30 квітня 2023 року. Посилаючись на те, що відповідач у визначений договором строк свої зобов`язання не виконав, суму позики не повернув, а також з урахуванням того, що договір укладено за нотаріально посвідченою згодою дружини позичальника, позивач просив солідарно стягнути з відповідачів суму основного боргу, три проценти річних та понесені судові витрати.

Крім того, у травні 2023 року ОСОБА_3 звернувся до суду з аналогічним позовом до відповідачів. На обґрунтування заявлених вимог зазначав, що 27 березня 2023 року між ним, як позикодавцем, та ОСОБА_4 , як позичальником, також було укладено нотаріально посвідчений договір позики, відповідно до якого відповідачу були передані грошові кошти в сумі, еквівалентній 486 705 доларів США, з обов`язком їх повернення до 30 квітня 2023 року. Оскільки позичальник у встановлений договором строк грошові кошти не повернув, позивач просив солідарно стягнути з відповідачів суму основного боргу, три проценти річних та судові витрати.

Рішенням Печерського районного суду м. Києва від 24 лютого 2026 року позов ОСОБА_2 , ОСОБА_3 задоволено.

Стягнуто солідарно з ОСОБА_4 , ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 527 905 доларів США основного боргу, 41 586 грн. 62 коп. трьох процентів річних.

Стягнуто солідарно з ОСОБА_4 , ОСОБА_1 на користь ОСОБА_3 486 705 доларів США основного боргу, 33 740 грн. 10 коп. трьох процентів річних.

Стягнуто з ОСОБА_4 на користь ОСОБА_2 витрати по сплаті судового збору у розмірі 6 710 грн.

Стягнуто з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 витрати по сплаті судового збору у розмірі 6 710 грн.

Стягнуто з ОСОБА_4 на користь ОСОБА_3 витрати по сплаті судового збору у розмірі 6 710 грн.

Стягнуто з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_3 витрати по сплаті судового збору у розмірі 6 710 грн.

Не погодившись із таким судовим рішенням, адвокат Григорчук І. О. в інтересах ОСОБА_1 подала апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на порушення судом норм процесуального права та неправильне застосування норм матеріального права, рішення просила скасувати та ухвалити нове про відмову в позові.

На обґрунтування доводів апеляційної скарги зазначила про те, що суд першої інстанції дійшов помилкового висновку про наявність підстав для солідарного стягнення заборгованості з ОСОБА_1 , оскільки позивачами не доведено, а судом не встановлено передбачених частиною четвертою статті 65 СК України обставин, необхідних для покладення на другого з подружжя відповідальності за зобов`язаннями одного з них. На думку представника, сама по собі нотаріально посвідчена згода дружини на укладення договорів позики не свідчить про виникнення у неї обов`язку відповідати за такими договорами, не підтверджує укладення договорів в інтересах сім`ї та не є доказом використання отриманих коштів на сімейні потреби. При цьому позикові кошти, як стверджує скаржник, фактично не використовувалися в інтересах сім`ї, будь-яке майно за рахунок цих коштів не набувалося, а укладення договорів було пов`язане з підприємницькою діяльністю відповідача, у зв`язку з чим ОСОБА_1 не є належним відповідачем у справі.

Крім того, вважає помилковим висновок суду про доведеність факту передачі позичальнику грошових коштів. Зазначає, що матеріали справи не містять належних і допустимих доказів фактичного передання позикових коштів, зокрема розписок, актів приймання-передачі, банківських документів чи інших первинних документів, які б підтверджували виконання позикодавцями свого обов`язку щодо передання коштів, а також відомостей про джерело їх походження. На думку представника відповідачки, сам по собі текст договорів, який містить положення про передачу коштів до їх підписання, не є достатнім доказом реального виконання договорів позики, а суд першої інстанції, не з`ясувавши дійсного характеру спірних правовідносин та не перевіривши доводи відповідачів про безгрошовість договорів, передчасно визнав позовні вимоги доведеними. При цьому апелянт посилається на усталену практику Верховного Суду щодо реального характеру договору позики та необхідності встановлення факту передачі грошових коштів як обов`язкової умови виникнення відповідних зобов`язань.

Ухвалами Київського апеляційного суду від 17 червня 2026 року відкрито апеляційне провадження у справі та призначено до розгляду у відкритому судовому засіданні.

Відзив на апеляційну скаргу не надходив.

29.10.2026 від адвоката Григорчук І. О. в інтересах ОСОБА_1 надійшло клопотання про відкладення розгляду справи, яке обґрунтоване тим, що представник відповідачки не зможе взяти участь у засіданні, з огляду на те, що вона приймає участь у невідкладних слідчих діях, у зв`язку з чим просила відкласти судовий розгляд.

В судовому засіданні адвокат Халупко М. Ю. в інтересах відповідачів заперечував проти доводів апеляційної скарги та вважав їх необґрунтованими.

Вирішуючи питання про можливість розгляду справи за відсутності представника відповідачки, колегія суддів виходить із такого.

Відповідно до частин першої та другої статті 372 ЦПК України суд апеляційної інстанції відкладає розгляд справи в разі неявки в судове засідання учасника справи, щодо якого немає відомостей про вручення йому судової повістки, або за його клопотанням, коли повідомлені ним причини неявки буде визнано судом поважними. Неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи.

У постанові від 01 жовтня 2020 року у справі № 361/8331/18 Верховний Суд зазначив, що основною умовою відкладення розгляду справи є не сама по собі відсутність у судовому засіданні представників сторін, а неможливість вирішення спору у відповідному судовому засіданні. Якщо наявні у справі матеріали є достатніми для її розгляду та ухвалення законного й обґрунтованого рішення, неявка належним чином повідомлених учасників справи не перешкоджає вирішенню спору по суті.

Як убачається з матеріалів справи, 29 жовтня 2026 року адвокат Григорчук І. О., яка діє в інтересах ОСОБА_1 , подала клопотання про відкладення розгляду справи, посилаючись на неможливість участі в судовому засіданні у зв`язку із залученням до невідкладних слідчих дій.

Водночас на підтвердження зазначених обставин представником відповідачки не надано жодних доказів, які б підтверджували її участь у відповідних слідчих діях та об`єктивну неможливість прибуття в судове засідання.

Колегія суддів ураховує, що учасники справи належним чином повідомлені про дату, час і місце судового розгляду, мали можливість реалізувати свої процесуальні права, зокрема надати письмові пояснення та докази на підтвердження своєї правової позиції, а наявні матеріали справи є достатніми для її розгляду по суті.

За таких обставин, зважаючи на відсутність належного підтвердження поважності причин неявки представника відповідачки, а також необхідність дотримання розумних строків судового розгляду, колегія суддів не вбачає підстав для задоволення клопотання про відкладення розгляду справи та вважає за можливе розглянути справу у відсутності відповідачки, ОСОБА_1 та її представника.

Згідно з ч. 1 ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

Заслухавши пояснення адвоката Халупка М. Ю., який заперечував проти задоволення апеляційної скарги, дослідивши матеріали справи та перевіривши законність і обґрунтованість оскаржуваного рішення в межах доводів апеляційної скарги, суд виходить з наступного.

Як убачається з матеріалів справи та встановлено судом, ОСОБА_4 та ОСОБА_1 перебувають у зареєстрованому шлюбі.

27 березня 2023 року між ОСОБА_3 , як позикодавцем, та ОСОБА_4 , як позичальником, було укладено нотаріально посвідчений договір позики.

Відповідно до пункту 1 зазначеного договору ОСОБА_3 передає у власність ОСОБА_4 грошові кошти у розмірі 18 959 296,29 грн, що станом на день укладення договору було еквівалентно 486 705 доларам США, виходячи із визначеного сторонами довідкового курсу гривні до долара США 38,338 грн за один долар США, а позичальник зобов`язується повернути позикодавцю таку саму суму грошових коштів.

Пунктом 2 договору сторони засвідчили, що грошові кошти, які становлять предмет договору позики, були передані позикодавцем та одержані позичальником до моменту підписання договору.

Згідно з пунктом 3 договору ОСОБА_4 зобов`язався повернути ОСОБА_3 позику в такій самій сумі, яка не могла бути меншою від суми, еквівалентної 486 705 доларам США, у строк до 30 квітня 2023 року включно.

Договір позики між ОСОБА_3 та ОСОБА_4 був укладений за попередньою нотаріально посвідченою згодою дружини позичальника ОСОБА_1 .

Того ж дня, 27 березня 2023 року, між ОСОБА_2 , як позикодавцем, та ОСОБА_4 , як позичальником, було укладено інший нотаріально посвідчений договір позики.

Відповідно до пункту 1 цього договору ОСОБА_2 передає у власність ОСОБА_4 грошові кошти у розмірі 20 238 821,89 грн, що станом на день укладення договору було еквівалентно 527 905 доларам США, виходячи із визначеного сторонами довідкового курсу гривні до долара США 38,338 грн за один долар США, а позичальник зобов`язується повернути позикодавцю таку саму суму грошових коштів.

У пункті 2 договору сторони також засвідчили, що грошові кошти, які є предметом договору, були передані позикодавцем та одержані позичальником до його підписання.

За умовами пункту 3 договору ОСОБА_4 зобов`язався повернути ОСОБА_2 отриману позику у встановленому договором розмірі у строк до 30 квітня 2023 року включно.

При цьому договір позики, укладений між ОСОБА_2 та ОСОБА_4 , містить окреме положення, згідно з яким отримані за цим договором грошові кошти є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя ОСОБА_4 та ОСОБА_1 .

Отже, в один день ОСОБА_4 уклав із двома різними позикодавцями два самостійні договори позики на загальну суму 39 198 118,18 грн, що відповідало загальному валютному еквіваленту 1 014 610 доларів США, зі спільним кінцевим строком повернення коштів, до 30 квітня 2023 року включно.

Отже, за умовами обох договорів позичальник зобов`язався повернути позикодавцям грошові кошти у значному розмірі протягом строку, який становив трохи більше одного місяця від дня укладення договорів. Сторони договорів письмово засвідчили, що передання позикових коштів відбулося до їх нотаріального посвідчення та підписання.

У визначений договорами строк ОСОБА_4 взятих на себе зобов`язань не виконав, грошові кошти ОСОБА_2 та ОСОБА_3 не повернув, у зв`язку із чим у травні 2023 року кожен із позикодавців окремо звернувся до суду з позовом про стягнення заборгованості.

Звертаючись до суду, позивачі виходили з того, що укладені договори позики підтверджують як факт передання ОСОБА_4 обумовлених сторонами сум, так і виникнення у нього обов`язку повернути отримані кошти у передбачений договорами строк.

Задовольняючи позов, суд першої інстанції виходив із того, що нотаріально посвідчені договори позики містять безпосереднє підтвердження факту передання позикодавцями та отримання позичальником грошових коштів до їх підписання, а тому визнав доведеними як факт виникнення між сторонами позикових правовідносин, так і невиконання ОСОБА_4 обов`язку щодо повернення позик у встановлений строк.

Покладаючи відповідальність також на ОСОБА_1 , суд послався на обставини укладення договорів у період шлюбу, надання нею нотаріальної згоди на вчинення чоловіком відповідних правочинів, а також на відсутність доказів того, що одержані кошти були використані не в інтересах сім`ї. На підставі наведеного суд дійшов висновку про наявність правових підстав для солідарного стягнення заборгованості з обох відповідачів.

Перевіряючи такі висновки суду першої інстанції, колегія суддів виходить з наступного.

Підставами виникнення цивільних прав та обов`язків, зокрема, є договори (пункт 1 частини другої статті 11 ЦК України). Цивільні обов`язки виконуються у межах, встановлених договором або актом цивільного законодавства (частина перша статті 14 ЦК України).

Зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог ЦК України, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться (частина перша статті 526 цього Кодексу).

Відповідно до статті 1046 ЦК України за договором позики одна сторона (позикодавець) Згідно зі статтею 1046 ЦК України за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов`язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості.

Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками.

На підтвердження укладення договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей (частина друга статті 1047 ЦК України).

Згідно із частиною першою статті 1049 ЦК України позичальник зобов`язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором. Якщо договором не встановлений строк повернення позики або цей строк визначений моментом пред`явлення вимоги, позика має бути повернена позичальником протягом тридцяти днів від дня пред`явлення позикодавцем вимоги про це, якщо інше не встановлено договором.

Відповідно до статті 1050 ЦК України, якщо позичальник своєчасно не повернув суму позики, він зобов`язаний сплатити грошову суму відповідно до статті 625 цього Кодексу.

Стаття 625 ЦК України визначає, що боржник не звільняється від відповідальності за неможливість виконання ним грошового зобов`язання. Боржник, який прострочив виконання грошового зобов`язання, на вимогу кредитора зобов`язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

Спірні правовідносини стосуються виконання зобов`язань за договорами позики від 27 березня 2023 року, укладеними між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 як позикодавцями, з однієї сторони, і ОСОБА_4 як позичальником, з іншої. Посилаючись на невиконання позичальником зобов`язань щодо повернення отриманих коштів, а також на те, що зазначені договори укладені за нотаріально посвідченою згодою його дружини ОСОБА_1 та в інтересах сім`ї, позивачі заявили вимоги про солідарне стягнення заборгованості з обох відповідачів як подружжя на підставі частини четвертої статті 65 СК України.

Частина перша статті 21 СК України визначає шлюбом сімейний союз жінки та чоловіка, зареєстрований у органі державної реєстрації актів цивільного стану.

Відповідно до частини першої статті 36 СК України шлюб є підставою для виникнення прав та обов`язків подружжя.

Статтею 60 СК України визначено, що майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Отже, положення статті 60 СК України свідчать про презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу. Разом з тим зазначена презумпція може бути спростована, й один із подружжя може оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об`єкт, в тому числі в судовому порядку. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, хто її спростовує.

Належність майна до об`єктів права спільної сумісної власності визначено статтею 61 СК України, згідно із частиною третьою якої якщо одним із подружжя укладено договір в інтересах сім`ї, то гроші, інше майно, в тому числі гонорар, виграш, які були одержані за цим договором, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Положення частини третьої статті 61 СК України кореспондується із частиною четвертою статті 65 цього Кодексу, яка передбачає, що договір, укладений одним із подружжя в інтересах сім`ї, створює обов`язки для другого з подружжя, якщо майно, одержане за договором, використане в інтересах сім`ї.

Відповідно до частини третьої статті 65 СК України для укладення одним із подружжя договорів, які потребують нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, а також договорів стосовно цінного майна, згода другого з подружжя має бути подана письмово.

Тлумачення частини четвертої статті 65 СК України дає підстави для висновку, що той з подружжя, хто не брав безпосередньої участі в укладенні договору, стає зобов`язаною стороною (боржником), за наявності двох умов: 1) договір укладено другим із подружжя в інтересах сім`ї; 2) майно, одержане за договором, використане в інтересах сім`ї. Поєднання вказаних умов дозволяє кваліфікувати другого з подружжя як зобов`язану особу (боржника).

Отже, якщо одним із подружжя укладено договір в інтересах сім`ї з набуттям майна у спільну сумісну власність, то цивільні права та обов`язки за цим договором виникають в обох із подружжя.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 30 червня 2020 року у справі № 638/18231/15-ц (провадження № 14-712цс19) дійшла висновку, що правовий режим спільної сумісної власності подружжя, винятки з якого прямо встановлені законом, передбачає нероздільність зобов`язань подружжя, що за своїм змістом свідчить саме про солідарний характер таких зобов`язань, незважаючи на відсутність в законі прямої вказівки на солідарну відповідальність подружжя за зобов`язаннями, що виникають з правочинів, вчинених в інтересах сім`ї (пункт 61).

Крім того, Велика Палата Верховного Суду погодилася з відповідним висновком Верховного Суду України, викладеним у постановах від 27 квітня 2016 року у справі № 537/6639/13-ц (провадження № 6-486цс16) та від 14 вересня 2016 року у справі № 334/5907/14-ц (провадження № 6-539цс16) про солідарний характер відповідальності подружжя за зобов`язаннями, що виникають з правочинів, вчинених в інтересах сім`ї, якщо інше не передбачене такими правочинами.

Суди повинні досліджувати, чи отримані грошові кошти були витрачені в інтересах сім`ї, чи підтверджено це відповідними доказами, чи надавав інший з подружжя згоду на укладення договору позики (див.: постанови Верховного Суду від 16 лютого 2022 року у справі № 520/6471/17, від 21 вересня 2022 року у справі № 348/2263/19).

З урахуванням наведених положень закону та правових висновків Верховного Суду колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про наявність правових підстав для покладення на ОСОБА_1 солідарного обов`язку за договорами позики, укладеними її чоловіком ОСОБА_4 .

Як убачається з матеріалів справи, 27 березня 2023 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_4 , а також між ОСОБА_3 та ОСОБА_4 укладено нотаріально посвідчені договори позики, за умовами яких позичальник отримав грошові кошти з обов`язком їх повернення у визначений договорами строк.

При цьому, у договорах позики зазначено про надання дружиною позичальника, ОСОБА_1 , нотаріально посвідченої згоди на їх укладення, що має значення для встановлення обставин обізнаності останньої про відповідні правочини та погодження їх умов.

Водночас, колегія суддів установила, що, хоча договори позики містять посилання на нотаріально посвідчену згоду ОСОБА_1 , відповідні заяви судом першої інстанції не витребовувалися та їх зміст безпосередньо не досліджувався.

З метою усунення зазначеної неповноти дослідження обставин справи та перевірки доводів апеляційної скарги колегія суддів, ураховуючи положення частини третьої статті 367 ЦПК України, ухвалою від 17 вересня 2026 року витребувала у приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Дешко Н. М. належним чином засвідчені копії відповідних заяв.

На виконання зазначеної ухвали нотаріусом надано копію заяви ОСОБА_1 від 27 березня 2023 року, справжність підпису на якій засвідчено за реєстровим № 258, а також письмові пояснення щодо обставин її посвідчення та укладення договорів позики.

Зі змісту зазначеної заяви вбачається, що ОСОБА_1 надала згоду на укладення її чоловіком ОСОБА_4 договорів позики грошових коштів, за якими він виступатиме позичальником, а також відповідних договорів про внесення змін та їх розірвання.

При цьому, ОСОБА_1 особисто підтвердила, що такі правочини відповідають інтересам їхньої сім`ї, а умови договорів позики, в тому числі суми договорів, погоджені подружжям спільно.

Крім того, у листі від 30 вересня 2026 року № 147/01-16 приватний нотаріус Дешко Н. М. повідомила, що ОСОБА_1 особисто була присутня під час підписання договорів позики від 27 березня 2023 року, укладених між ОСОБА_4 та ОСОБА_2 , посвідченого за реєстровим № 260, і між ОСОБА_4 та ОСОБА_3 , посвідченого за реєстровим № 261.

Отже, отримані судом апеляційної інстанції докази не спростовують, а навпаки, додатково підтверджують обґрунтованість висновків суду першої інстанції щодо обізнаності ОСОБА_1 про укладення її чоловіком спірних договорів позики, надання нею згоди на їх укладення та спільного погодження подружжям умов відповідних правочинів.

За таких обставин доводи апеляційної скарги про те, що ОСОБА_1 не брала участі в укладенні договорів позики та не погоджувала їх умов, не узгоджуються з дослідженими доказами, зокрема, зі змістом її власної нотаріально посвідченої заяви.

Доводи апеляційної скарги про те, що отримані за договорами позики кошти не використовувалися в інтересах сім`ї, а укладення відповідних договорів було пов`язане виключно з підприємницькою діяльністю ОСОБА_4 , колегія суддів оцінює критично.

Саме по собі здійснення ОСОБА_4 підприємницької діяльності та його участь у юридичних особах не свідчать про те, що спірні договори позики укладалися для фінансування такої діяльності, а отримані за ними кошти були використані виключно для підприємницьких потреб.

При цьому, матеріали справи, у межах досліджених доказів, не містять належного підтвердження доводів відповідачки про інвестиційний характер спірних правовідносин, зокрема, укладення відповідних інвестиційних договорів чи спрямування позикових коштів на фінансування господарської діяльності.

Наведені доводи необхідно оцінювати також у сукупності зі змістом нотаріально посвідченої заяви ОСОБА_1 , у якій остання особисто підтвердила відповідність договорів позики інтересам сім`ї та спільне погодження подружжям їх умов. Будь-яких обставин, які б свідчили про недостовірність зазначеного волевиявлення, з наведених доводів апеляційної скарги не вбачається.

Щодо посилань відповідачки на недоведеність фактичного передання позикових коштів колегія суддів зазначає таке.

За змістом статей 1046, 1047 ЦК України договір позики є реальним договором, який вважається укладеним з моменту передання грошових коштів. Водночас закон не встановлює обов`язку оформлення передання коштів виключно окремою розпискою, актом приймання-передачі чи банківським документом.

Укладені між сторонами нотаріально посвідчені договори позики містять положення про передання позикодавцями та отримання позичальником грошових коштів до їх підписання. Отже, відповідні умови договорів підлягають оцінці як письмове підтвердження сторонами факту передання коштів, а відсутність окремих розписок чи актів приймання-передачі сама собою не спростовує зазначених обставин.

При цьому, посилання відповідачки на відсутність відомостей щодо джерел походження коштів у позикодавців не є достатньою підставою для висновку про безгрошовість договорів, оскільки визначальним для виникнення позикового зобов`язання є встановлення факту передання коштів позичальнику.

А відтак, доводи апеляційної скарги щодо необхідності обов`язкового оформлення передання коштів окремими первинними документами не ґрунтуються на положеннях статей 1046, 1047 ЦК України та не спростовують доказового значення відповідних умов нотаріально посвідчених договорів позики.

Отже, перевіривши доводи апеляційної скарги в межах апеляційного перегляду, дослідивши наявні у справі та додатково отримані докази в їх сукупності, колегія суддів доходить висновку, що наведені відповідачкою обставини не спростовують висновків суду першої інстанції щодо наявності та невиконання зобов`язань за спірними договорами позики, а також обізнаності ОСОБА_1 про їх укладення, надання нею відповідної згоди та погодження умов цих правочинів як таких, що відповідають інтересам сім`ї.

Доводи апеляційної скарги переважно зводяться до незгоди з оцінкою доказів судом першої інстанції та не містять належного обґрунтування, яке б давало підстави для висновку про неправильне вирішення спору.

Відповідно до частини першої статті 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Ураховуючи викладене, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції належним чином установив обставини, які мають значення для вирішення справи, надав відповідну правову оцінку зібраним доказам та ухвалив рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права, а тому підстав для його скасування чи зміни за доводами апеляційної скарги не вбачається.

За таких обставин апеляційна скарга адвоката Григорчук І. О. в інтересах ОСОБА_1 підлягає залишенню без задоволення, а рішення Печерського районного суду м. Києва від 24 лютого 2026 року без змін.

Керуючись ст.ст. 367, 368, 375, 381-384 ЦПК України, суд

П О С Т А Н О В И В:

Апеляційну скаргу адвоката Григорчук Ірини Олександрівни в інтересах ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Рішення Печерського районного суду м. Києва від 24 лютого 2026 року залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з дня її ухвалення, може бути оскаржена до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до суду касаційної інстанції з підстав, визначених ч. 2 ст. 389 ЦПК України.

Повне судове рішення складено 12 листопада 2026 року.

Головуючий Т. О. Невідома

Судді С. М. Верланов

В. А. Нежура

Оригінал: reyestr.court.gov.ua