Суд: Харківський окружний адміністративний суд
Інстанція: Перша
Юрисдикція: Адміністративне
Категорія: проходження служби, з них
Дата: 15 листопада 2026 р.
Справа: №520/23572/26
Суддя: Сліденко А.В.
Харківський окружний адміністративний суд 61700, м. Харків, майдан Свободи, 6, inbox@adm.hr.court.gov.ua, ЄДРПОУ: 34390710
РІШЕННЯ
І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И
місто Харків
16.11.2026 р. справа №520/23572/26
Харківський окружний адміністративний суд у складі головуючого судді Сліденка А.В., розглянувши у порядку спрощеного позовного провадження без призначення судового засідання з повідомленням (викликом) сторін справу за позовом
ОСОБА_1 (далі за текстом - позивач, заявник)
доВійськової частини НОМЕР_1 (далі за текстом - Відповідач №1), Міністерства оборони України (далі за текстом - Відповідач №2), ІНФОРМАЦІЯ_1 (далі за текстом - Відповідач №3), ІНФОРМАЦІЯ_2 (далі за текстом - Відповідач №4) (далі за текстом - відповідач, суб"єкт владних повноважень, орган публічної адміністрації)
провизнання протиправною бездіяльності та зобов`язання вчинити певні дії,
встановив:
Позивач у порядку адміністративного судочинства заявив вимоги про: 1) визнання протиправною бездіяльності Військової частини НОМЕР_2 в частині ненарахування та невиплати ОСОБА_1 грошової компенсації за невикористані календарні дні щорічної додаткової відпустки, як учаснику бойових дій за 2023 рік; 2) зобов`язання Військової частини НОМЕР_2 здійснити нарахування та виплату ОСОБА_1 грошову компенсацію за невикористані календарні дні щорічної додаткової відпустки, як учаснику бойових дій за 2023 рік; 3) визнання протиправною бездіяльності Військової частини НОМЕР_2 в частині невиплати компенсації ОСОБА_1 у зв`язку з перерахунком грошового забезпечення з урахуванням надбавки за вислуги років нездійснення виплати середнього заробітку ОСОБА_1 за весь час затримки розрахунку при звільненні з військової служби; 4) зобов`язання Військової частини НОМЕР_2 здійснити нарахування та виплату ОСОБА_1 у зв`язку з перерахунком грошового забезпечення з урахуванням надбавки за вислуги років здійснити виплату середнього заробітку ОСОБА_1 за весь час затримки розрахунку при звільненні з військової служби.
Аргументуючи ці вимоги зазначив, що орган публічної адміністрації вчинив протиправну бездіяльність з приводу непроведення компенсації за не отриману відпустку як учаснику бойових дій за 2023р.
Відповідач №1, Військова частина НОМЕР_1 , із поданим позовом не погодився.
Аргументуючи заперечення проти позову зазначив, що є неналежним відповідачем, оскільки протягом усього періоду проходження позивачкою військової служби (з 30.04.2022 по 27.06.2023) вона перебувала у складі Військової частини НОМЕР_2 , яка до 30.08.2023 не була підпорядкована Військовій частині НОМЕР_1 та перебувала на фінансовому забезпеченні ІНФОРМАЦІЯ_2 , який здійснював нарахування і виплату грошового забезпечення, ведення бухгалтерського обліку та зберігання відповідної документації. Відповідач наголосив, що передача Військової частини НОМЕР_2 до його складу відбулася лише 30.08.2023, тобто після звільнення позивачки з військової служби, а тому Військова частина НОМЕР_1 не здійснювала щодо неї владних управлінських функцій у спірний період, не володіє необхідними первинними документами та не має можливості провести відповідні розрахунки. Окрім того, під час звільнення позивача наказом командира Військової частини НОМЕР_2 від 27.06.2023 № 331 було виплачено компенсацію за всі невикористані дні щорічної основної відпустки (20 днів за 2022 рік та 12 днів за 2023 рік) на загальну суму 18 392,96 грн. Довідки або рапорти про надання компенсації за додаткову відпустку УБД за 2023 рік позивачем до моменту звільнення не подавалися, відповідні розпорядчі накази командуванням Військової частини НОМЕР_2 не видавалися.
Відповідач №2, Міністерство оборони України, із поданим позовом не погодився.
Аргументуючи заперечення проти позову зазначив, що є неналежним відповідачем у справі, оскільки позивачка проходила військову службу у військовій частині НОМЕР_2 , правонаступником якої є військова частина НОМЕР_1 , та не перебувала на військовій службі й не обіймала посад у центральному апараті Міністерства оборони України.
Відповідач №3, ІНФОРМАЦІЯ_1 , який був сповіщений про розгляд справи завчасно та у передбачений процесуальним законом спосіб, не виконав обов`язку із подання відзиву та доказів в обґрунтування незгоди із позовом.
Відповідач №4, ІНФОРМАЦІЯ_3 із поданим позовом не погодився.
Аргументуючи заперечення проти позову зазначив, що Військова частина НОМЕР_2 , у якій позивач проходила військову службу з 26.04.2022 по 27.06.2023, перебувала на фінансовому забезпеченні ІНФОРМАЦІЯ_2 , який здійснював виплату грошового забезпечення на підставі документів, оформлених і поданих військовою частиною. Відповідач стверджує, що така компенсація вже нарахована та виплачена позивачу в повному обсязі, що підтверджується довідкою про нараховане та виплачене грошове забезпечення.
Оскільки добуті судом докази повно та всебічно висвітлюють обставини спірних правовідносин; строки подачі процесуальних документів збігли і сторони не подали заяви ані про намір на подачу відповідних процесуальних документів, ані про існування нездоланних перешкод у реалізації такого наміру, а завдання адміністративного судочинства згідно з ч.1 ст.2 та ч.4 ст.242 КАС України полягає саме у захисті прав приватної особи від незаконних управлінських волевиявлень органу публічної адміністрації, то спір підлягає вирішенню на підставі наявних у справі доказів.
Суд, повно виконавши процесуальний обов`язок зі збору доказів, перевіривши доводи сторін добутими доказами, дослідивши зібрані по справі докази в їх сукупності, проаналізувавши зміст належних норм матеріального і процесуального права, які врегульовують спірні правовідносини, виходить з таких підстав та мотивів.
Установлені судом обставини спору полягають у наступному.
За матеріалами справи заявник з 30 квітня 2022 року по 27 червня 2023 року проходив військову службу за мобілізацією у Військової частини НОМЕР_2 на посаді фельдшера медичного пункту.
На виконання ухвали суду від 03.08.2026р. Міністерство оборони України надало додаткові докази, відповідно до яких на підставі директиви Міністра оборони України та Головнокомандувача Збройних Сил України від 07.06.2025 р. № Д-321/78/дск, командувача військ оперативного командування « ІНФОРМАЦІЯ_4 » від 10.06.2025р. №Д-41/ ДСК, з 30.07.2025 р. Військова частина НОМЕР_2 припинила свою діяльність як юридична особа шляхом приєднання до Військової частини НОМЕР_1 .
Військова частина НОМЕР_2 зарахована з 01.09.2023 року на фінансове та інші види забезпечення до військової частини НОМЕР_1 згідно Директиви Д-321/ДСК від 28.07.2023 р., до того перебувала на фінансовому забезпеченні у ІНФОРМАЦІЯ_2 .
Військову частину НОМЕР_2 було зараховано на фінансове забезпечення ІНФОРМАЦІЯ_2 на підставі Директиви Головнокомандувача Збройних Сил України № Д-78/ДСК від 18 квітня 2022 року.
Спільною директивою Міністра оборони України та Головнокомандувача Збройних Сил України від 26 липня 2023 року № Д-321/71/ДСК «Про проведення додаткових організаційних заходів у Збройних Силах України на 2023 році» Військова частина НОМЕР_2 зарахована на фінансове забезпечення військової частини НОМЕР_1 .
Отже, у період з 30 квітня 2022 року по 27 червня 2023 року заявник проходив військову службу за мобілізацією у Військової частини НОМЕР_2 , яка перебувала на фінансовому забезпеченні у ІНФОРМАЦІЯ_5 , та яка в подальшому з 01.09.2023р. була зарахована на фінансове забезпечення до Військової частини НОМЕР_1 та з 30.07.2025 р. реорганізована шляхом приєднання до Військової частини НОМЕР_1 .
Тож, у межах спірних правовідносин Військова частина НОМЕР_1 є компетенційним правонаступником Військової частини НОМЕР_2 , яка нараховувала заявнику грошове забезпечення і передавала відповідні документи для проведення платежів до ІНФОРМАЦІЯ_2 .
Згідно з витягом з наказу командира Військової частини НОМЕР_2 від 30.04.2022р. №2 заявник був зарахований до списків особового складу Військової частини НОМЕР_2 з 30.04.2022р. на посаду фельдшера медичного пункту.
Згідно із складеною військовою частиною НОМЕР_2 довідкою від 27.06.2023р. №4244 заявник брав участь у заходах, необхідних для забезпечення оборони України, захисту безпеки населення та інтересів держави у зв"язку із військовою агресією Російської Федерації проти України, перебуваючи в Донецькій та Харківській областях (25.05.2022р.-31.05.2022р., 09.06.2022р., 29.06.2022р.-30.06.2022р., 02.07.2022р., 09.07.2022р.-17.07.2022р., 19.07.2022р.-28.07.2022р., 07.09.2022р.-30.09.2022р., 01.10.2022р.-05.10.2022р., 21.10.2022р.-31.10.2022р., 01.11.2022р.-25.11.2022р., 28.11.2022р.-30.11.2022р., 01.12.2022р.-17.12.2022р.).
20.04.2023р. заявник отримав статус учасника бойових дій, що підтверджується посвідченням серії НОМЕР_3 .
Згідно з витягом із наказу командира військової частини НОМЕР_2 (по стройовій частині) від 27.06.2023 №331 молодшого сержанта ОСОБА_2 , попередня посада - фельдшер медичного пункту військової частини НОМЕР_2 та згідно наказу командувача військ оперативного командування « ІНФОРМАЦІЯ_4 » (по особовому складу) від 19.06.2023 №78-РС звільнена з військової служби у відставку за підпунктом б» пункту 2 частини четвертої статті 26 Закону України від 25 березня 1992 року №2233-ХІІ «Про військовий обов`язок і військову службу» (за станом здоров`я - на підставі висновку (постанови) військово-лікарської комісії про непридатність до військової служби з виключенням з військового обліку), ВВАЖАТИ такою, що справи та посаду здала. ВИКЛЮЧИТИ 27 червня 2023 року зі списків особового складу частини, з усіх видів забезпечення, видати грошовий, продовольчий та речовий атестати. Вислуга років у Збройних Силах України станом на дату виключення зі списків становить: календарна - 01 рік 02 місяці 01 день, пільгова - 00 років 07 місяців 18 днів, загальна - 01 рік 09 місяців 19 днів. Виплатити надбавку за особливості проходження служби в розмірі 65% посадового окладу з урахуванням окладу за військовим званням та надбавки за вислугу років за червень 2023 року; компенсацію за невикористані щорічні основні відпустки: за 2022 рік - у кількості 20 днів та за 2023 рік - у кількості 12 днів; одноразову грошову допомогу відповідно до постанови Кабінету Міністрів України від 17 вересня 2014 року №460 «Про затвердження Порядку та умов виплати деяким категоріям військовослужбовців одноразової грошової допомоги у разі звільнення з військової служби» у розмірі 52 відсотків місячного грошового забезпечення.
Згідно із складеною відносно заявника довідкою ІНФОРМАЦІЯ_2 від 05.06.2026р. №19/787 за період з 30.04.2022р. по 27.06.2023р. заявнику було нараховано 18.392,96 грн компенсації за невикористану відпустку.
Стверджуючи про вчинення суб”єктом владних повноважень бездіяльності з приводу невчинення управлінського волевиявлення стосовно виплати грошової компенсації відпустки як учаснику бойових дій за 2023р., заявник ініціював даний спір.
Надаючи оцінку обставинам спірних правовідносин та відповідності реально вчиненого управлінського волевиявлення суб”єкта владних повноважень вимогам ч.2 ст.2 КАС України, суд вважає, що до відносин, які склались на підставі встановлених обставин спору, підлягають застосуванню наступні норми права.
У розумінні п.7 ч.1 ст.4 КАС України відповідач є суб”єктом владних повноважень.
Тому на відносини з реалізації відповідачем наданих законом повноважень поширюється дія ч.2 ст.19 Конституції України та ч.2 ст.2 КАС України.
Вирішуючи спір по суті, суд вважає, що в Україні як у правовій державі, де проголошена дія верховенства права та найвищою соціальною цінністю є людина, згідно з ст.ст. 1, 3, 8, ч.2 ст.19, ч.1 ст.68 Конституції України усі без виключення суб`єкти права (учасники суспільних відносин) зобов`язані дотримуватись існуючого правового порядку, утримуючись від використання права на "зло"/зловживання правом, а суб`єкти владних повноважень (органи публічної адміністрації) додатково обтяжені ще й обов`язком виконувати покладені законом завдання виключно за наявності приводів та способом, чітко обумовленими законом.
Отже, усі без виключення суб`єкти права на території України зобов`язані дотримуватись існуючого у Державі правового порядку, а суб`єкти владних повноважень (органи публічної адміністрації) додатково обтяжені ще й обов`язком виконувати доведені законом завдання виключно за наявності приводів та способом, чітко обумовленими законом; учасники суспільних відносин не повинні здобувати вигоду у будь-якій формі з діянь, котрі не відповідають основоположним засадам суспільно-правового ладу України.
Суспільні відносини з приводу отримання військовослужбовцями винагороди за публічну службу унормовані, насамперед, приписами ч.1 ст.43, ч.7 ст.43 Конституції України, ст.40 Закону України від 25.03.1992р. № 2232-XII "Про військовий обов`язок і військову службу" (далі за текстом - Закон №2232-XII), ст.9 Закону України від 20.12.1991р. №2011-ХІІ "Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей" (далі за текстом - Закон України №2011-ХІІ), постанови КМУ від 07.11.2007р. №1294 (до 28.12.2018р.) постанови КМУ від 30.08.2017р. №704 (з 01.03.2018р.)., Порядку виплати грошового забезпечення військовослужбовцям Збройних Сил України та деяким іншим особам (затверджений наказом Міністерства оборони України від 07.06.2018 р. № 260, зареєстрований в Міністерстві юстиції України 26.06.2018р. за №745/32197; далі за текстом - Порядок №260).
Правила обчислення грошової компенсації днів частини невикористаної відпустки визначені нормами Порядку обчислення середньої заробітної плати (затверджений постановою КМУ від 08.02.1995р. №100; далі за текстом - Порядок №100) та нормами Розділу ХХХІ Порядку №260.
Згідно з п.2 Розділу ІІ Порядку №100 обчислення середньої заробітної плати для оплати часу відпусток, надання матеріальної (грошової) допомоги або виплати компенсації за невикористані відпустки проводиться виходячи з виплат за останні 12 календарних місяців роботи, що передують місяцю надання відпустки, надання матеріальної (грошової) допомоги або виплати компенсації за невикористані відпустки.
Відповідно до п.3 Розділу ХХХІ Порядку №260 у рік звільнення військовослужбовцям (крім військовослужбовців строкової військової служби), звільненим з військової служби за віком, станом здоров`я, у зв`язку з безпосереднім підпорядкуванням близькій особі, у зв`язку зі скороченням штатів або проведенням організаційних заходів, які не використали щорічну основну відпустку або використали частково, за їх бажанням надається відпустка із наступним виключенням зі списків особового складу військової частини та виплачується грошове забезпечення у розмірі відповідно до кількості наданих днів відпустки або виплачується грошова компенсація за всі невикористані дні щорічної основної відпустки, а також дні додаткової відпустки, в тому числі за минулі роки.
У силу спеціального застереження п.6 Розділу ХХХІ Порядку №260 розрахунок грошового забезпечення за час надання щорічної основної відпустки з подальшим виключенням зі списків особового складу та грошової компенсації за всі невикористані дні щорічної основної відпустки, а також дні додаткової відпустки здійснюється виходячи з посадового окладу, окладу за військовим званням, надбавки за вислугу років та щомісячних додаткових видів грошового забезпечення з урахуванням зміни вислуги років та норм грошового забезпечення, які військовослужбовець отримував за останньою займаною штатною посадою. При цьому одноденний розмір грошового забезпечення визначається шляхом ділення місячного розміру грошового забезпечення на 30 календарних днів.
Так, положеннями ст. 16-2 Закону України «Про відпустки» передбачено, що учасникам бойових дій, постраждалим учасникам Революції Гідності, особам з інвалідністю внаслідок війни, статус яких визначений Законом України "Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту", особам, реабілітованим відповідно до Закону України "Про реабілітацію жертв репресій комуністичного тоталітарного режиму 1917-1991 років", із числа тих, яких було піддано репресіям у формі (формах) позбавлення волі (ув`язнення) або обмеження волі чи примусового безпідставного поміщення здорової людини до психіатричного закладу за рішенням позасудового або іншого репресивного органу, надається додаткова відпустка із збереженням заробітної плати тривалістю 14 календарних днів на рік.
За змістом ст. 5 Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту», учасниками бойових дій є особи, які брали участь у виконанні бойових завдань по захисту Батьківщини у складі військових підрозділів, з`єднань, об`єднань всіх видів і родів військ Збройних Сил діючої армії (флоту), у партизанських загонах і підпіллі та інших формуваннях як у воєнний, так і у мирний час
Пунктом 12 ст.12 Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії соціального захисту» передбачено використання учасниками бойових дій чергової щорічної відпустки у зручний для них час, а також одержання додаткової відпустки із збереженням заробітної плати строком 14 календарних днів на рік.
Аналіз наведених вище положень законодавства дає суду підстави для висновку, що учасники бойових дій мають право отримати додаткову відпустку із збереженням заробітної плати за певних умов.
Пунктом 12 ст.12 Законом України від 22.10.1993 № 3551-ХІІ "Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту" передбачено використання учасниками бойових дій чергової щорічної відпустки у зручний для них час, а також одержання додаткової відпустки із збереженням заробітної плати строком 14 календарних днів на рік.
Так, відповідно до ч.1 ст.24 Закону № 504/96-ВР і ч.1 ст.83 Кодексу законів про працю України у разі звільнення працівника йому виплачується грошова компенсація за всі невикористані ним дні щорічної відпустки, а також додаткової відпустки працівникам, які мають дітей або повнолітню дитину з інвалідністю з дитинства підгрупи АІ групи.
Суд повторно нагадує, що за ч.1 ст.4 Закону № 504/96-ВР до щорічних відпусток відносяться, зокрема, інші додаткові відпустки, передбачені законодавством.
Статтями 4, 5 Закону № 3551-XII визначено, що ветеранами війни є особи, які брали участь у захисті Батьківщини чи в бойових діях на території інших держав. До ветеранів війни належать: учасники бойових дій, особи з інвалідністю внаслідок війни, учасники війни. Учасниками бойових дій є особи, які брали участь у виконанні бойових завдань по захисту Батьківщини у складі військових підрозділів, з`єднань, об`єднань всіх видів і родів військ Збройних Сил діючої армії (флоту), у партизанських загонах і підпіллі та інших формуваннях як у воєнний, так і у мирний час.
Згідно з частиною восьмою статті 10-1 Закону № 2011-ХІІ військовослужбовцям, крім військовослужбовців строкової військової служби, додаткові відпустки у зв`язку з навчанням, творчі відпустки та соціальні відпустки надаються відповідно до Закону України "Про відпустки". Інші додаткові відпустки надаються їм на підставах та в порядку, визначених відповідними законами України.
Учасникам бойових дій (статті 5, 6) надаються пільги, зокрема, використання чергової щорічної відпустки у зручний для них час, а також одержання додаткової відпустки із збереженням заробітної плати строком 14 календарних днів на рік, що слідує з частини 1 статті 12 Закон № 3551-XII.
З аналізу наведених норм вбачається, що категорія осіб, якою у даному випадку є учасники бойових дій, мали право на отримання додаткової відпустки тривалістю 14 календарних днів під час проходження служби.
Відповідно до абзацу третього частини 14 статті 10-1 Закону України від 20.12.1991р. № 2011-XII "Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей" у рік звільнення зазначених в абзацах першому та другому цього пункту, учасники бойових дій, у разі невикористання ними щорічної основної або додаткової відпустки їм виплачується грошова компенсація за всі невикористані дні щорічної основної відпустки, а також дні додаткової відпустки.
Аналіз зазначених норм свідчить про те, що Законом України від 20.12.1991р. № 2011-XII "Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей" не запроваджено правило припинення виплати грошової компенсації за невикористані частини додаткової соціальної відпустки, право на яку позивач набув за період проходження ним служби.
Таким чином, норми Закону №3551-XII не обмежують та не припиняють право учасника бойових дій на отримання у рік звільнення виплати грошової компенсації за всі невикористані дні додаткової відпустки, право на яку набуто під час проходження військової служби в особливий період з моменту оголошення мобілізації.
З урахуванням зазначеного, на час прийняття наказу про звільнення заявника Військовою частиною НОМЕР_2 протиправно не проведено з позивачем усіх необхідних розрахунків щодо нарахування та виплати грошової компенсації за невикористані календарні дні додаткової відпустки, передбаченої пунктом 12 частини першої статті 12 Закону № 3551-XII.
Вказані висновки відповідають правовій позиції викладеній в постанові Великої Палати Верховного Суду України від 21.08.2019 за результатами перегляду рішення Верховного Суду від 16.05.2019 у зразковій справі №620/4218/18.
Крім того, відповідно до пункту 3 розділу XXXI Порядку виплати грошового забезпечення військовослужбовцям Збройних Сил України та деяким іншим особам (затверджений наказом Міністра оборони України від 07.06.2018 №260, зареєстрований в Міністерстві юстиції України 26.06.2018 за № 745/32197; далі за текстом - Порядок №260) у рік звільнення військовослужбовцям (крім військовослужбовців строкової військової служби), звільненим з військової служби за віком, станом здоров`я, у зв`язку з безпосереднім підпорядкуванням близькій особі, у зв`язку зі скороченням штатів або проведенням організаційних заходів, які не використали щорічну основну відпустку або використали частково, за їх бажанням надається відпустка із наступним виключенням зі списків особового складу військової частини та виплачується грошове забезпечення у розмірі відповідно до кількості наданих днів відпустки або виплачується грошова компенсація за всі невикористані дні щорічної основної відпустки, а також дні додаткової відпустки, в тому числі за минулі роки.
Іншим військовослужбовцям (крім військовослужбовців строкової військової служби), які звільняються з військової служби, за їх бажанням надається відпустка із наступним виключенням зі списків особового складу військової частини тривалістю, що визначається пропорційно часу, прослуженому в році звільнення за кожен повний місяць служби, та за час такої відпустки виплачується грошове забезпечення або виплачується грошова компенсація за всі невикористані дні щорічної основної відпустки, а також дні додаткової відпустки, в тому числі за минулі роки.
Отже, у випадку звільнення військовослужбовців з військової служби їм виплачується грошова компенсація за всі невикористані ними дні щорічної відпустки, в тому числі за невикористані дні додаткової відпустки, передбаченої статтею 16-2 Закону №504/96-ВР та пунктом 12 частини першої статті 12 Закону № 3551-ХІІ.
При цьому, при обчисленні грошової компенсації за дні невикористаної оплачуваної відпустки у порядку пункту 12 частини першої статті 12 Закону № 3551-ХІІ не підлягає застосуванню правило врахування тривалості відпустки пропорційно часу, прослуженому в році звільнення за кожен повний місяць служби, адже військовослужбовець набуває право на відпустку у порядку пункту 12 частини першої статті 12 Закону № 3551-ХІІ повної тривалості навіть у тому випадку, коли протягом відповідного календарного року ніс військову службу хоча б один календарний день.
Заявник набув право на відпустку у порядку пункту 12 частини першої статті 12 Закону № 3551-ХІІ - 20.04.2023р., коли набув правового статусу учасника бойових дій, що підтверджується посвідченням серії НОМЕР_3 .
Згідно з витягом із наказу командира Військової частини НОМЕР_2 (по стройовій частині) від 27.06.2023 №331 військова служба заявника була припинена - 27.06.2023р.
Тож, у 2023р. заявник набув право на відпустку порядку пункту 12 частини першої статті 12 Закону № 3551-ХІІ повної тривалості, а дні невикористаної цієї відпустки підлягали грошовій компенсації.
Таким чином, на час прийняття наказу про звільнення заявника Військовою частиною НОМЕР_2 протиправно не було проведено із заявником усіх необхідних розрахунків з приводу нарахування грошової компенсації за невикористані календарні дні додаткової відпустки, передбаченої п.12 ч.1 ст.12 Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту» за 2023р.
Суд вважає, що припинення можливості фізичного використання особою відпустки на час особливого періоду не означає припинення права особи на відпустку як таку, котре (тобто, право на відпустку) може бути реалізовано у один із таких двох способів: 1) шляхом безпосереднього надання особі відпустки після закінчення особливого періоду, який не може тривати не визначений термін; 2) шляхом грошової компенсації невикористаної відпустки.
Аналогічна правова позиція викладена в постанові Верховного Суду від 16.05.2019р. по зразковій справі №620/4218/18.
Обставина подання чи неподання публічним службовцем до настання події звільнення зі служби письмового рапорту про виплату грошової компенсації за невикористані дні відпусток згідно з національним законом України не має юридичного значення для правильного вирішення даної категорії спорів, позаяк не звільняє суб"єкта владних повноважень від виконання приписів закону (а саме: ст.47 Кодексу законів про працю України) в частині проведення повного і належного розрахунку.
Продовжуючи вирішення спору, суд відзначає, що критерії законності управлінського волевиявлення (як у формі рішення, так і у формі діяння) владного суб`єкта викладені законодавцем у приписах ч.2 ст.2 КАС України, а обов`язок доведення факту дотримання цих критеріїв покладений на владного суб`єкта ч.2 ст.77 КАС України і повинен виконуватись шляхом подання до суду доказів і наведення у процесуальних документах адекватних аргументів відповідності закону вчиненого волевиявлення і безпідставності доводів іншого учасника справи.
У розумінні ч.1 ст.72 КАС України доказами в адміністративному судочинстві є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи.
При цьому, згідно з ч.1 ст.73 КАС України належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування, а у силу запроваджених частинами 1 і 2 ст.74 КАС України застережень суд не бере до уваги докази, які одержані з порушенням встановленого законом порядку або не підтверджені визначеними законом певними засобами доказування.
Відповідно до ч.1 ст.75 КАС України достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи, а за правилом ч.1 ст.76 КАС України достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування.
Разом із тим, суд вважає, що саме лише неспростування владним суб`єктом задекларованого, але не підтвердженого документально твердження приватної особи про конкретну обставину фактичної дійсності, не означає реального існування такої обставини.
І хоча спір безумовно підлягає вирішенню у порядку ч.2 ст.77 КАС України, однак суд повторює, що реальність (справжність та правдивість) конкретної обставини фактичної дійсності не може бути сприйнята доведеною виключно через неспростування одним із учасників справи (навіть суб`єктом владних повноважень) декларативно проголошеного, але не доказаного твердження іншого учасника справи, позаяк протилежне явно та очевидно прямо суперечить меті правосуддя - з`ясування об`єктивної істини у справі.
До того ж і у силу правового висновку постанови Великої Палати Верховного Суду від 25.06.2020р. по справі №520/2261/19 визначений ст.77 КАС України обов`язок відповідача - суб`єкта владних повноважень довести правомірність рішення, дії чи бездіяльності не виключає визначеного частиною першою цієї ж статті обов`язку позивача довести ті обставини, на яких ґрунтуються його вимоги.
Згідно з ч.1 ст.2 КАС України завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень.
Тлумачення змісту цієї норми процесуального закону було викладено Верховним Судом у постанові від 07.11.2019р. по справі №826/1647/16 (адміністративне провадження №К/9901/16112/18), де указано, що обов`язковою умовою визнання протиправним волевиявлення суб`єкта владних повноважень є доведеність приватною особою факту порушення власних прав та інтересів.
У межах спірних правовідносин суб”єктом владних повноважень - Військовою частиною НОМЕР_2 було вчинене управлінське волевиявлення у формі бездіяльності з приводу нарахування заявникові грошової компенсації за дні невикористаних відпусток учасника бойових дій.
Тому з огляду на приписи ч.2 ст.5 КАС України та ч.2 ст.9 КАС України, враховуючи подальший перехід Військової частини НОМЕР_2 на фінансове забезпечення до Військової частини НОМЕР_1 та подальшу ліквідацію Військової частини НОМЕР_2 , суд вважає за справедливе вийти за межі позову і надати праву заявника за цим епізодом захист у спосіб, що сформульований у резолютивній частині даного судового акту, шляхом покладення на Військову частину НОМЕР_1 , як на правонаступника Військової частини НОМЕР_2 у відповідних правовідносинах, обов`язку здійснити нарахування та виплату заявникові компенсації за невикористані 14 днів додаткової відпустки як учаснику бойових дій за 2023р.
Стосовно позовних вимог про визнання протиправною бездіяльності Військової частини НОМЕР_2 у частині невиплати компенсації у зв`язку з перерахунком грошового забезпечення з урахуванням надбавки за вислугу років та зобов`язання здійснити відповідне нарахування і виплату суд зазначає, що зі змісту позовних вимог не вбачається належного обґрунтування того, яку саме компенсацію, за який період та у зв`язку з яким перерахунком грошового забезпечення позивач просить нарахувати і виплатити.
Водночас із доводів відповідача та наданої ним довідки про грошове забезпечення вбачається, що позивачці надбавка за вислугу років нараховувалася та виплачувалася з лютого по липень 2023 року.
При цьому, згідно з наявними у матеріалах справи відомостями, позивачка проходила військову службу у Військовій частині НОМЕР_2 з 26.04.2022р. по 27.06.2023р., а її вислуга років на момент звільнення становила 15 місяців.
Згідно з п.1 Розділу IV Порядку №260 військовослужбовцям (крім військовослужбовців строкової військової служби) щомісячно виплачується надбавка за вислугу років на військовій службі у відсотках посадового окладу (за основною чи тимчасово займаною посадою) з урахуванням окладу за військовим званням у таких розмірах: від 1 до 5 років - 25 відсотків; від 5 до 10 років - 30 відсотків; від 10 до 15 років - 35 відсотків; від 15 до 20 років - 40 відсотків; від 20 до 25 років - 45 відсотків; від 25 і більше років - 50 відсотків.
Тож, до досягнення показника вислуги років в один календарний рік (тобто 12 календарних місяців) виплата такого виду грошового забезпечення як надбавка за вислугу років національним законом України взагалі не передбачена.
Отже, наведені відповідачем обставини свідчать про здійснення нарахування надбавки за вислугу років у період, коли позивачка набула відповідного права, та не підтверджують наявності невиплаченої їй суми за цією складовою грошового забезпечення.
Водночас матеріали справи не містять належних і допустимих доказів проведення перерахунку грошового забезпечення заявника, за результатами якого виникла б заборгованість із виплати надбавки за вислугу років, наявності невиплаченої різниці між належними та фактично виплаченими сумами або існування окремої компенсації, право на отримання якої було порушено відповідачем.
Розглядаючи заявлені вимоги в даній частині у розрізі виплати компенсації втрати частини доходу у зв`язку із затримкою виплати грошового забезпечення до настання події виплати суми боргу суд зазначає, що відповідно до статті 1 Закону України від 19 жовтня 2000 року № 2050-III «Про компенсацію громадянам втрати частини доходів у зв`язку з порушенням строків їх виплати» (далі - Закон № 2050-III) підприємства, установи і організації всіх форм власності та господарювання здійснюють компенсацію громадянам втрати частини доходів у випадку порушення встановлених строків їх виплати, у тому числі з вини власника або уповноваженого ним органу (особи).
Згідно статті 2 Закону № 2050-III компенсація громадянам втрати частини доходів у зв`язку з порушенням строків їх виплати провадиться у разі затримки на один і більше календарних місяців виплати доходів, нарахованих громадянам за період починаючи з дня набрання чинності цим Законом.
Під доходами у цьому Законі слід розуміти грошові доходи громадян, які вони одержують на території України і які не мають разового характеру: пенсії або щомісячне довічне грошове утримання (з урахуванням надбавок, підвищень, додаткової пенсії, цільової грошової допомоги, пенсії за особливі заслуги перед Україною та інших доплат до пенсії, встановлених законодавством); соціальні виплати; стипендії; заробітна плата (грошове забезпечення), сума індексації грошових доходів громадян; суми відшкодування шкоди, заподіяної фізичній особі каліцтвом або іншим ушкодженням здоров`я; суми, що виплачуються особам, які мають право на відшкодування шкоди у разі втрати годувальника.
У відповідності до статті 3 Закону № 2050-ІІІ сума компенсації обчислюється шляхом множення суми нарахованого, але невиплаченого громадянину доходу за відповідний місяць (після утримання податків і обов`язкових платежів) на індекс інфляції в період невиплати доходу (інфляція місяця, за який виплачується доход, до уваги не береться).
Згідно зі статтею 4 цього Закону виплата громадянам суми компенсації провадиться у тому ж місяці, у якому здійснюється виплата заборгованості за відповідний місяць.
З метою реалізації Закону № 2050-ІІІ Уряд прийняв постанову від 21 лютого 2001 року №159, якою затвердив Порядок проведення компенсації громадянам втрати частини грошових доходів у зв`язку з порушенням термінів їх виплати (далі - Порядок №159).
Пунктами 2, 3 вказаного Порядку передбачено, що компенсація громадянам втрати частини грошових доходів у зв`язку з порушенням термінів їх виплати (далі - компенсація) проводиться у разі затримки на один і більше календарних місяців виплати грошових доходів, нарахованих громадянам за період, починаючи з 1 січня 2001 року.
Компенсації підлягають такі грошові доходи разом із сумою індексації, які одержують громадяни в гривнях на території України і не мають разового характеру, зокрема, пенсії (з урахуванням надбавок, доплат, підвищень до пенсії, додаткової пенсії, цільової грошової допомоги на прожиття, щомісячної державної грошової допомоги та компенсаційних виплат).
Зміст зазначених норм права дає підстави дійти висновку, що основними умовами для виплати суми компенсації є порушення встановлених строків виплати нарахованих доходів (у тому числі пенсії) та виплата нарахованих доходів. Виплата компенсації втрати частини доходів здійснюється в день виплати основної суми доходу.
Тобто законодавець пов`язує виплату компенсації втрати частини доходів з виплатою основної суми доходу.
Такий висновок узгоджується із правовою позицією Верховного Суду, викладеною у постановах від 24 січня 2023 року по справі №200/10176/19-а та від 31 липня 2024 року по справі № 480/1704/19.
Враховуючи, що заявнику у межах спірних правовідносин не було здійснено виплату компенсації невикористаної додаткової відпустки, як учаснику бойових дій, і така виплата може бути проведена лише на виконання цього судового акту після набрання ним законної сили, то суд вважає, що позовні вимоги про виплату компенсації втрати частини доходів до настання події виплати боргу з основної суми доходу є передчасними.
Аналогічна правова позиція викладена у постанови Верховного Суду від 21.08.2024р. по справі №200/63/23.
Стосовно нарахування та виплати середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні у зв`язку із невиплатою додаткової винагороди за період стаціонарного лікування суд зазначає, що згідно п. 2 ч. 1 ст. 24 Закону №2232-ХІІ початком проходження військової служби вважається день зарахування до списків особового складу військової частини (військового навчального закладу, установи тощо) - для громадян, прийнятих на військову службу за контрактом, у тому числі військовозобов`язаних, які проходять збори, та резервістів під час мобілізації.
Частиною 3 вказаної статті передбачено, що закінченням проходження військової служби вважається день виключення військовослужбовця зі списків особового складу військової частини (військового навчального закладу, установи тощо) у порядку, встановленому положеннями про проходження військової служби громадянами України.
Згідно частини 1 статті 26 Закону №2232-ХІІ звільнення військовослужбовців з військової служби здійснюється:
а) у запас, якщо військовослужбовці не досягли граничного віку перебування в запасі і за станом здоров`я придатні до військової служби або під час дії воєнного стану визнані військово-лікарськими комісіями непридатними за станом здоров`я до військової служби з переоглядом через 6-12 місяців;
б) у відставку, якщо військовослужбовці досягли граничного віку перебування в запасі або визнані військово-лікарськими комісіями непридатними за станом здоров`я до військової служби з виключенням з військового обліку.
Згідно частини 7 статті 26 Закону №2232-ХІІ звільнення військовослужбовців з військової служби здійснюється в порядку, передбаченому положеннями про проходження військової служби громадянами України.
Отже, з вищевикладеного слідує, що початком проходження військової служби для громадян, прийнятих на військову службу, вважається день зарахування до списків особового складу військової частини, а закінченням проходження військової служби вважається день виключення військовослужбовця зі списків особового складу військової частини.
Оскільки спеціальними актами права з приводу проходження військової служби не передбачено ані порядку та умов проведення розрахунку із військовослужбовцем при звільненні, ані будь-яких застережень з цього приводу, то суд вважає за необхідне поширити на дані відносини дію положень ст.47 Кодексу законів про працю України.
Так, положеннями ст.47 Кодексу законів про працю у редакції до внесення змін Законом України від 01.07.2022р. №2352-ІХ було визначено, що указано, що власник або уповноважений ним орган зобов`язаний в день звільнення видати працівникові належно оформлену трудову книжку і провести з ним розрахунок у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу. У разі звільнення працівника з ініціативи власника або уповноваженого ним органу він зобов`язаний також у день звільнення видати йому копію наказу про звільнення з роботи. В інших випадках звільнення копія наказу видається на вимогу працівника.
Утім, згідно з ч.1 ст.47 Кодексу законів про працю у редакції Закону України від 01.07.2022р. №2352-ІХ роботодавець зобов`язаний у день звільнення видати працівникові копію наказу (розпорядження) про звільнення, письмове повідомлення про нараховані та виплачені йому суми при звільненні (стаття 116) та провести з ним розрахунок у строки, визначені статтею 116 цього Кодексу, а також на вимогу працівника внести належні записи про звільнення до трудової книжки, що зберігається у працівника.
Статтею 116 КЗпП України визначено, що при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред`явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про суми, нараховані та виплачені працівникові при звільненні, із зазначенням окремо кожного виду виплати (основна та додаткова заробітна плата, заохочувальні та компенсаційні виплати, інші виплати, на які працівник має право згідно з умовами трудового договору і відповідно до законодавства, у тому числі при звільненні) роботодавець повинен письмово повідомити працівника в день їх виплати.
У разі спору про розмір сум, нарахованих працівникові при звільненні, роботодавець у будь-якому разі повинен у визначений цією статтею строк виплатити не оспорювану ним суму.
Згідно із ст.117 КЗпП України у разі невиплати з вини роботодавця належних звільненому працівникові сум у строки, визначені статтею 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку, але не більш як за шість місяців.
При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум роботодавець повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування у разі, якщо спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору, але не більш як за період, встановлений частиною першою цієї статті.
Системний аналіз викладених правових норм дозволяє стверджувати, що передбачений ч. 1 ст. 117 КЗпП України обов`язок роботодавця щодо виплати середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні настає за умови невиплати з його вини належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені у ст. 116 КЗпП України.
Відповідно до рішення Конституційного Суду України від 22.02.2012р. № 4-рп/2012 у справі № 1-5/2012 за статтею 47 КЗпП України роботодавець зобов`язаний виплатити працівникові при звільненні всі суми, що належать йому від підприємства, установи, організації у строки, зазначені у статті 116 КЗпП України, а саме в день звільнення або не пізніше наступного дня після пред`явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Непроведення з вини власника або уповноваженого ним органу розрахунку з працівником у зазначені строки є підставою для відповідальності, передбаченої статтею 117 КЗпП України, тобто виплати працівникові його середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку.
У силу висновків постанови Великої Палати Верховного Суду від 26.06.2019р. у справі №761/9584/15-ц, постанови Великої Палати Верховного Суду від 26.02.2020р. у справі №821/1083/17, постанови Верховного Суду від 20.05.2020р. у справі №816/1640/17, постанови Верховного Суду від 16.07.2020р. у справі №812/1259/17, компенсаційний характер запровадженого ст.117 Кодексу законів про працю України заходу юридичної відповідальності вимагає застосування принципів розумності, справедливості та пропорційності, що зумовлює необхідність урахування таких юридично факторів як: - розмір простроченої заборгованості роботодавця щодо виплати працівнику при звільненні всіх належних сум, передбачених на день звільнення трудовим законодавством, колективним договором, угодою чи трудовим договором; - період затримки (прострочення) виплати такої заборгованості, а також те, з чим була пов`язана тривалість такого періоду з моменту порушення права працівника і до моменту його звернення з вимогою про стягнення відповідних сум; - ймовірний розмір пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника; - інші обставини справи, встановлені судом, зокрема, дії працівника та роботодавця у спірних правовідносинах, співмірність ймовірного розміру пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника та заявлених позивачем до стягнення сум середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні, і у залежності від цих критеріїв допускає зменшення розміру середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні працівника.
Висновки перелічених судових актів за правилами ч.5 ст.242 КАС України мають пріоритет у застосуванні за правилами ієрархічності та часу формулювання.
При цьому, визначальними є такі юридично значимі обставини, як невиплата належних працівникові сум при звільненні з вини роботодавця та факт проведення з ним остаточного розрахунку.
Отже, непроведення з вини власника або уповноваженого ним органу розрахунку з працівником у зазначені строки є підставою для відповідальності, передбаченої ст. 117 КЗпП України, тобто виплати працівникові його середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку.
Вказаний правовий висновок щодо застосування положень ст. ст. 116, 117 КЗпП України викладений, зокрема, у постановах Верховного Суду від 20 жовтня 2022 року у справі №280/3370/21, від 29 вересня 2022 року у справі №160/2006/21, від 15 вересня 2022 року у справі №640/25949/19, від 20 травня 2020 року у справі № 816/1640/17, від 16 липня 2020 року у справі № 400/2884/18.
Крім того, суд вважає за необхідне підкреслити, що оскільки ухвалення судового рішення про стягнення з роботодавця виплат, які передбачені після звільнення, не припиняє відповідний обов`язок роботодавця, то відшкодування, передбачене статтею 117 Кодексу законів про працю України, спрямоване на компенсацію працівнику майнових втрат, яких він зазнає внаслідок несвоєчасного здійснення з ним розрахунку з боку роботодавця, у спосіб, спеціально передбачений для трудових відносин, за весь період такого невиконання, у тому числі й після прийняття судового рішення.
Аналогічна правова позиція висловлена Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 13 травня 2020 року у справі № 810/451/17 та у подальшому підтримана у постановах Верховного Суду від 22 липня 2022 року у справі № 420/428/20, від 26 січня 2022 у справі №280/4816/20.
Отже суд доходить до переконання про те, що складовими елементами правопорушення з боку публічного роботодавця згідно з положеннями ст.117 Кодексу законів про працю України є: 1) подія звільнення працівника з роботи/служби; 2) подія невиконання у повному обсязі зобов`язань з приводу виплати винагороди за працю/службу у повному обсязі станом на дату звільнення; 3) подія проведення грошового платежу як еквіваленту винагороди за працю/службу після календарної дати звільнення публічного службовця (тобто подія погашення боргу з оплати праці); 4) існування затримки в остаточному розрахунку при звільнені, котра включає проміжок часу від наступної за подією звільнення календарної дати до попередньої до події здійснення остаточного розрахунку календарної дати.
Водночас, застосовуючи наведені правові висновки до обставин цієї справи, суд враховує, що позивач пов`язує вимогу про виплату середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, зокрема, з невиплатою компенсації невикористаної додаткової відпустки за 2023р., як учаснику бойових дій.
Разом із тим, як встановлено судом, питання щодо наявності у позивача права на отримання такої компенсації та обов`язку відповідача здійснити її нарахування і виплату є предметом розгляду в межах цієї ж справи. При цьому на час розгляду справи відповідна сума позивачу фактично не виплачена, а остаточний розрахунок у цій частині спірних правовідносин не проведений.
Отже, на момент вирішення спору відсутня подія фактичного погашення заборгованості, з якою пов`язується визначення кінцевої дати затримки розрахунку та, відповідно, обчислення періоду, за який може бути присуджено середній заробіток відповідно до статті 117 КЗпП України. За таких обставин суд позбавлений можливості встановити остаточну тривалість затримки розрахунку, оцінити її у співвідношенні з розміром невиплаченої суми та визначити співмірний розмір відповідного відшкодування з урахуванням принципів розумності, справедливості та пропорційності.
Таким чином, оскільки виплата додаткової винагороди, невиплатою якої позивач обґрунтовує наявність затримки остаточного розрахунку при звільненні, на час розгляду справи ще не здійснена, вимога про зобов`язання відповідача виплатити середній заробіток за весь час такої затримки є передчасною.
Продовжуючи вирішення спору, суд зважає, що критерії законності управлінського волевиявлення (як у формі рішення, так і у формі діяння) владного суб`єкта викладені законодавцем у приписах ч.2 ст.2 КАС України, а у силу ч.2 ст.77 КАС України обов`язок доведення факту дотримання цих критеріїв покладений на владного суб`єкта шляхом подання до суду доказів та наведення у процесуальних документах доводів як відповідності закону вчиненого волевиявлення, так і помилковості аргументів іншого учасника справи.
Тому відповідність закону рішення чи діяння (управлінського волевиявлення) суб`єкта владних повноважень як у спорі про набуття приватною особою додаткового блага чи активу, так і у спорі про спростування новоствореного публічного обов`язку, зокрема, за критеріями дотримання компетенції, меж повноважень, способу дій, приводу реалізації функції контролю, обґрунтованості, безсторонності (неупередженості), добросовісності, розсудливості, рівності перед законом, унеможливлення дискримінації, пропорційності, своєчасності, права особи на участь у процесі прийняття рішення, має доводитись, насамперед, відповідачем - суб`єктом владних повноважень.
При цьому, із положень частин 1 і 2 ст.77 КАС України у поєднанні з приписами ч.4 ст.9, абз.2 ч.2 ст.77, частин 3 і 4 ст.242 КАС України слідує, що владний суб`єкт повинен доводити обставини фактичної дійсності у спорі за стандартом доказування - "поза будь-яким розумним сумнівом" (тобто запропоноване сприйняття ситуації повинно виключати реальну ймовірність існування у дійсності будь-якого іншого варіанту), у той час як до приватної особи підлягає застосуванню стандарт доказування - "баланс вірогідностей" (тобто запропоноване сприйняття ситуації не повинно суперечити умовам реальної дійсності і бути можливим до настання).
Разом із тим, суд вважає, що саме лише неспростування владним суб`єктом задекларованого, але не доведеного документально твердження приватної особи про конкретну обставину фактичної дійсності, не спричиняє виникнення безумовних та беззаперечних підстав для висновку про реальне існування такої обставини у дійсності.
І хоча спір безумовно підлягає вирішенню у порядку ч.2 ст.77 КАС України, однак суд повторює, що реальність (справжність та правдивість) конкретної обставини фактичної дійсності не може бути сприйнята доведеною виключно через неспростування одним із учасників справи (навіть суб`єктом владних повноважень) декларативно проголошеного, але не доказаного твердження іншого учасника справи, позаяк протилежне явно та очевидно прямо суперечить меті правосуддя - з`ясування об`єктивної істини у справі.
Правильність саме такого тлумачення змісту ч.1 ст.77 та ч.2 ст.77 КАС України підтверджується правовим висновком постанови Великої Палати Верховного Суду від 25.06.2020р. по справі №520/2261/19, де указано, що визначений ст. 77 КАС України обов`язок відповідача - суб`єкта владних повноважень довести правомірність рішення, дії чи бездіяльності не виключає визначеного частиною першою цієї ж статті обов`язку позивача довести ті обставини, на яких ґрунтуються його вимоги.
Окрім того, саме таке тлумачення стандартів доказування є цілком релевантним правовому висновку постанови Великої Палати Верховного Суду від 21.06.2023р. у справі №916/3027/21.
У розумінні ч.1 ст.72 КАС України доказами в адміністративному судочинстві є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи.
При цьому, згідно з ч.1 ст.73 КАС України належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування, а у силу запроваджених частинами 1 і 2 ст.74 КАС України застережень суд не бере до уваги докази, які одержані з порушенням встановленого законом порядку або не підтверджені визначеними законом певними засобами доказування.
Відповідно до ч.1 ст.75 КАС України достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи, а за правилом ч.1 ст.76 КАС України достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування.
Згідно з ч.1 ст.2 КАС України завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень.
Тлумачення змісту цієї норми процесуального закону було викладено Верховним Судом у постанові від 07.11.2019р. по справі №826/1647/16 (адміністративне провадження № К/9901/16112/18), де указано, що обов`язковою умовою визнання протиправним волевиявлення суб`єкта владних повноважень є доведеність приватною особою факту порушення власних прав (інтересів) та доведеність факту невідповідності закону оскарженого управлінського волевиявлення.
Перевіряючи наведені учасниками спору аргументи приєднаними до справи доказами, оцінивши добуті докази в їх сукупності за правилами ст.ст.72-77, 90, 211 КАС України, суд доходить до переконання про те, що у спірних правовідносинах заявник має право на отримання компенсації невикористаної додаткової відпустки за 2023р. як учасник бойових дій.
У цій частині суду належить застосувати ч.2 ст.5 і ч.2 ст.9 КАС України, вийти за межі позову, надати праву заявника захист у спосіб, що визначений в резолютивній частині даного судового акту.
У решті вимог позов належить залишити без задоволення через безпідставність, недоведеність і передчасність вимог заявника.
За визначенням п.6 ч.1 ст.2 Бюджетного кодексу України бюджетне асигнування - повноваження розпорядника бюджетних коштів, надане відповідно до бюджетного призначення, на взяття бюджетного зобов`язання та здійснення платежів, яке має кількісні, часові та цільові обмеження, а за змістом п.7 ч.1 ст.2 Бюджетного кодексу України бюджетне зобов`язання - будь-яке здійснене відповідно до бюджетного асигнування розміщення замовлення, укладення договору, придбання товару, послуги чи здійснення інших аналогічних операцій протягом бюджетного періоду, згідно з якими необхідно здійснити платежі протягом цього ж періоду або у майбутньому.
Як то указано у ч.1 ст.47 Бюджетного кодексу України, відповідно до затвердженого розпису бюджету розпорядники бюджетних коштів одержують бюджетні асигнування, що є підставою для затвердження кошторисів. Порядок складання, розгляду, затвердження та основних вимог до виконання кошторисів бюджетних установ встановлюється Кабінетом Міністрів України.
Згідно з ч.1 ст.48 Бюджетного кодексу України розпорядники бюджетних коштів беруть бюджетні зобов`язання та здійснюють платежі тільки в межах бюджетних асигнувань, встановлених кошторисами, враховуючи необхідність виконання бюджетних зобов`язань минулих років.
Відповідно до ч.1 ст.51 Бюджетного кодексу України керівники бюджетних установ утримують чисельність працівників, військовослужбовців, осіб рядового і начальницького складу, поліцейських, співробітників Служби судової охорони та здійснюють фактичні видатки на заробітну плату (грошове забезпечення), включаючи видатки на премії та інші види заохочень чи винагород, матеріальну допомогу, лише в межах бюджетних асигнувань на заробітну плату (грошове забезпечення), затверджених для бюджетних установ у кошторисах.
За правовою суттю діяння з приводу невиконання суб”єктом владних повноважень покладеного законом обов`язку з повної оплати праці публічного службовця (у межах даного спору - військовослужбовця Збройних Сил України) підлягає кваліфікації у якості бездіяльності, зумовлює виникнення боргу минулих періодів, потребує видання наказу про призначення виплати (у межах даного спору - додаткової винагороди у порядку постанови КМУ від 28.02.2022р. №168), ініціювання процедури внесення змін до кошторису бюджетної установи та отримання додаткових асигнувань.
Протилежне тлумачення змісту перелічених норм права явно та очевидно є неправильним, позаяк призводить до абсолютної неможливості виконання суб”єктом владних повноважень – розпорядником бюджетних коштів нижчого рівня, зокрема, як вимог ст.235 Кодексу законів про працю України в частині оплати часу вимушеного прогулу через незаконне звільнення, так і вимог ст.24 Закону України від 24.03.1995р. №108/95-ВР «Про оплату праці», ст.115 Кодексу законів про працю України в частині виплати боргу з винагороди за працю/службу за хронологічно попередні проміжки часу, позаяк такі нездійснені своєчасно витрати минулих періодів взагалі не відображаються у складі відомостей кошторису бюджетної установи.
Стосовно доводів суб"єкта владних повноважень про пропуск заявником строку звернення до суду необхідно зазначити, що у силу правових висновків постанови Верховного Суду від 04.12.2025р. у справі №380/25392/24: 1) законодавство не встановлює форму інформування роботодавцем працівника про складові нарахованих і виплачених сум заробітної плати, а тому суд, при вирішенні питання дотримання строку звернення до суду, повинен, крім іншого, з`ясовувати таку форму повідомлення, що буде відповідати дотриманню принципу офіційності в адміністративному судочинстві; 2) для встановлення дат, з якими частина перша статті 233 КЗпП України пов`язує початок обчислення строку звернення до суду з позовними вимогами, суд повинен з`ясувати, чи виконав відповідач передбачений статтею 110 КЗпП України обов`язок щодо позивача (якщо так, то в якій формі), та коли позивач набув документально підтвердженої інформації про обсяг і характер виплачених йому сум грошового забезпечення за кожен місяць зазначених періодів; 3) для обрахунку передбаченого частиною другою статті 233 КЗпП України строку звернення до суду суд повинен встановити дату одержання позивачем письмового повідомлення про суми, нараховані та виплачені йому при звільненні.
У ході розгляду справи за правилами ч.1 ст.77 КАС України суб"єкт владних повноважень не подав доказів належного інформування заявника про структуру грошового забезпечення ані в аспекті ч.1 ст.233 Кодексу законів про працю України, ані в аспекті ч.2 ст.233 Кодексу законів про працю України.
Тому стан оформлення позову в частині вимог ч.6 ст.161 КАС України у даному конкретному випадку не містить підстав для застосування наслідків за ч.13 ст.171, ч.15 ст.171, ч.3 ст.123, ч.4 ст.123 КАС України.
При розв`язанні спору, суд, зважаючи на практику Європейського суду з прав людини щодо застосування ст.6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року (далі за текстом Конвенція; рішення від 21.01.1999р. у справі Гарсія Руїз проти Іспанії, від 22.02.2007р. у справі Красуля проти Росії, від 05.05.2011р. у справі Ільяді проти Росії, від 28.10.2010р. у справі Трофимчук проти України, від 09.12.1994р. у справі Хіро Балані проти Іспанії, від 01.07.2003р. у справі Суомінен проти Фінляндії, від 07.06.2008р. у справі Мелтекс ЛТД (MELTEX LTD) та Месроп Мовсесян (MESROP MOVSESYAN) проти Вірменії), вичерпно реалізував усі діючі правові механізми зясування об`єктивної істини; надав всебічну оцінку усім юридично значимим факторам, доводам і обставинам справи; дослухався до усіх ясно і чітко сформульованих та здатних вплинути на результат вирішення спору аргументів сторін; виклав достатній поза розумним сумнівом обсяг міркувань з приводу конкретного тлумачення змісту належних норм матеріального і процесуального права.
Розгорнуті і детальні мотиви та висновки суду з приводу юридично значимих аргументів, доводів учасників справи та обставин справи викладені у тексті судового акту.
Решта доводів сторін окремій оцінці у тексті судового акту не підлягає, позаяк не впливає на правильність розв`язання спору по суті.
Розподіл судових витрат належить провести за правилами ст.ст.139-143 КАС України.
Керуючись ст.ст. 8, 19, 124, 129 Конституції України, ст.ст.4-12, 72-77, 90, 211, 241-243, 255, 262, 295 Кодексу адміністративного судочинства України, суд
вирішив:
Клопотання Військової частини НОМЕР_1 від 17.09.2026р. про залишення позову без розгляду - залишити без задоволення.
Позов - задовольнити частково.
Вийти за межі доводів і вимог позову.
Визнати протиправною бездіяльність Військової частини НОМЕР_2 з приводу нарахування ОСОБА_1 (р.н.о.к.п.п. НОМЕР_4 , зареєстрована адреса місця проживання - АДРЕСА_1 ) грошової компенсації за 14 діб додаткової відпустки як учасника бойових дій за 2023 р., виходячи із грошового забезпечення станом на день звільнення з військової служби - 27.06.2023 р. і передачі до ІНФОРМАЦІЯ_2 документів для проведення виплат.
Зобов”язати Військову частину НОМЕР_1 (ідентифікаційний код - НОМЕР_5 ) нарахувати і виплатити ОСОБА_1 (р.н.о.к.п.п. НОМЕР_4 , зареєстрована адреса місця проживання - АДРЕСА_1 ) грошову компенсацію за 14 діб додаткової відпустки як учаснику бойових дій за 2023 р., виходячи із грошового забезпечення станом на день звільнення з військової служби - 27.06.2023 р.
Позов у решті вимог - залишити без задоволення.
Роз`яснити, що судове рішення набирає законної сили відповідно до ст.255 КАС України (після закінчення строку подання скарги усіма учасниками справи або за наслідками процедури апеляційного перегляду); підлягає оскарженню шляхом подання апеляційної скарги до Другого апеляційного адміністративного суду у строк згідно з ч.1 ст.295 КАС України (протягом 30 днів з дати складення повного судового рішення).
Суддя А.В. Сліденко
Оригінал: reyestr.court.gov.ua