Суд: Вищий антикорупційний суд
Інстанція: Перша
Юрисдикція: Кримінальне
Категорія: Легалізація (відмивання) майна, одержаного злочинним шляхом
Дата: 28 жовтня 2026 р.
Справа: №991/10524/25
Суддя: Литвинко Т. В.
Справа № 991/10524/25
Провадження № 1-кп/991/130/25
ВИЩИЙ АНТИКОРУПЦІЙНИЙ СУД
ОКРЕМА ДУМКА
29 жовтня 2026 року м. Київ
щодо ухвали Вищого антикорупційного суду від 29 жовтня 2026 року у справі № 991/10524/25 про відмову в задоволенні клопотання представника власника майна про скасування арешту майна
У провадженні Вищого антикорупційного суду перебуває кримінальне провадження № 52017000000000841 від 29.11.2017 за обвинуваченням ОСОБА_1 , ОСОБА_2 та інших осіб. ОСОБА_2 обвинувачується у вчиненні кримінальних правопорушень, передбачених ч. 5 ст. 191 КК України.
Згідно з матеріалами провадження ухвалою слідчого судді Вищого антикорупційного суду від 19.09.2023 у справі № 991/8004/23, постановленою у кримінальному провадженні № 42019110350000029, яке надалі об`єднано з кримінальним провадженням № 52017000000000841, накладено арешт із забороною відчуження та розпорядження на квартиру за адресою: АДРЕСА_1 (реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна 2211847132224), яка належить на праві власності ОСОБА_3 . Арешт накладено з метою забезпечення конфіскації майна як виду покарання та відшкодування шкоди, завданої кримінальним правопорушенням.
Представник власника майна - адвокат ОСОБА_4 звернулася до суду з клопотанням про скасування арешту зазначеної квартири. Клопотання мотивоване тим, що ОСОБА_3 не має і ніколи не мала процесуального статусу в цьому кримінальному провадженні; покарання у виді конфіскації майна може бути застосоване виключно до майна засудженого (ст. 59 КК України); квартира не відповідає критеріям спеціальної конфіскації, визначеним ст. 96-2 КК України; ОСОБА_3 придбала квартиру 24.11.2020 за власні кошти і мала для цього фінансову можливість.
Прокурор у судовому засіданні заперечив проти задоволення клопотання, зазначивши, що сторона обвинувачення вважає квартиру такою, що належить обвинуваченій ОСОБА_2 , і має намір доводити цю обставину під час судового розгляду з метою застосування до обвинуваченої покарання у виді конфіскації майна.
Ухвалою Вищого антикорупційного суду від 29 жовтня 2026 року, постановленою колегією суддів у складі головуючого судді ОСОБА_5 , суддів ОСОБА_6 , ОСОБА_7 , у задоволенні клопотання відмовлено.
Відмовляючи у задоволенні клопотання, суд виходив з того, що надані власницею документи не підтверджують її фінансової спроможності придбати квартиру у 2020 році; суд ще не дослідив доказів, на які посилається сторона обвинувачення на обґрунтування належності квартири обвинуваченій; питання про долю майна, на яке накладено арешт, підлягає вирішенню у вироку відповідно до п. 12 ч. 1 ст. 368 КПК України.
Не погоджуючись із зазначеною ухвалою на підставі ч. 3 ст. 375 КПК України викладаю окрему думку, виходячи з наступного.
Відповідно до абз. 2 ч. 1 ст. 174 КПК України арешт майна може бути скасований повністю чи частково ухвалою суду під час судового провадження за клопотанням, зокрема, іншого власника майна, якщо він доведе, що в подальшому застосуванні цього заходу відпала потреба або арешт накладено необґрунтовано.
Вирішуючи таке клопотання, суд не переоцінює ухвалу слідчого судді від 19.09.2023. Ця ухвала постановлена на іншій стадії кримінального провадження, коли досудове розслідування тривало, обсяг доказів формувався, а розвиток розслідування, у тому числі щодо кола осіб, правової кваліфікації та майна, яке могло стати предметом спеціальної конфіскації чи забезпечення цивільного позову, міг бути різним.
Натомість на стадії судового розгляду суд має оцінити, чи є арешт обґрунтованим з огляду на обставини, які існують на момент надходження обвинувального акта до суду. На цей момент досудове розслідування завершено (ст. 283 КПК України), обвинувачення висунуто і його межі визначені обвинувальним актом (ч. 1 ст. 337 КПК України), а збирання доказів стороною обвинувачення в порядку досудового розслідування закінчено. Отже, питання про те, чи зберігається потреба в арешті, має вирішуватися з урахуванням вже сформульованого обвинувачення та тієї мети, на яку посилається сторона обвинувачення.
Єдиною заявленою прокурором потребою в подальшому застосуванні арешту є намір довести в цьому провадженні належність квартири обвинуваченій і домогтися її конфіскації як виду покарання. Тому вирішальним є питання, чи може суд у межах цього кримінального провадження, ухвалюючи вирок щодо ОСОБА_2 , визнати за нею право власності на квартиру, зареєстровану за особою, яка не має жодного процесуального статусу у провадженні, та конфіскувати цю квартиру як покарання. На переконання судді, відповідь на це питання є негативною.
Відповідно до ч. 1 ст. 59 КК України покарання у виді конфіскації майна полягає в примусовому безоплатному вилученні у власність держави всього або частини майна, яке є власністю засудженого. Отже, об`єктом цього покарання закон визначає лише майно, яке належить засудженому на праві власності.
Цьому положенню кореспондує ч. 5 ст. 170 КПК України, згідно з якою у разі накладення арешту з метою забезпечення конфіскації майна як виду покарання арешт накладається на майно підозрюваного, обвинуваченого, засудженого або юридичної особи, щодо якої здійснюється провадження. Наведене коло осіб є вичерпним і третіх осіб не охоплює.
Поряд із цим законодавець у тій самій статті прямо передбачив можливість арешту майна третьої особи, однак лише з метою забезпечення спеціальної конфіскації і лише за визначених умов: якщо третя особа набула майно безоплатно або за ціною, вищою чи нижчою за ринкову вартість, і знала або повинна була знати, що таке майно відповідає ознакам, передбаченим пунктами 1-4 ч. 1 ст. 96-2 КК України (абз. 2 ч. 4 ст. 170 КПК України). Так само абз. 1 ч. 1 ст. 170 КПК України згадує третіх осіб виключно у зв`язку зі спеціальною конфіскацією.
Таким чином, механізм звернення стягнення на майно третьої особи, зареєстроване на її ім`я, законодавець свідомо обмежив інститутом спеціальної конфіскації з окремо визначеними умовами. Щодо конфіскації майна як виду покарання такого механізму закон не містить, а суд не вправі запроваджувати його шляхом розширювального тлумачення, оскільки застосування закону про кримінальну відповідальність за аналогією заборонено (ч. 4 ст. 3 КК України). Наведене узгоджується з конституційними гарантіями індивідуального характеру юридичної відповідальності (ч. 2 ст. 61 Конституції України) та з положенням ч. 6 ст. 41 Конституції України, за яким конфіскація майна може бути застосована виключно за рішенням суду у випадках, обсязі та порядку, встановлених законом.
Кримінальний процесуальний закон не передбачає і процедури, в межах якої суд міг би у вироку вирішити питання про належність майна, зареєстрованого за третьою особою. Судовий розгляд проводиться лише стосовно особи, якій висунуте обвинувачення, і лише в межах висунутого обвинувачення відповідно до обвинувального акта (ч. 1 ст. 337 КПК України). ОСОБА_3 не є ані обвинуваченою, ані цивільним відповідачем; процесуальний статус третьої особи, передбачений ст. 64-2 КПК України, пов`язаний лише з вирішенням питання про арешт і не наділяє її засобами захисту свого права власності від вимоги про визнання цього права за обвинуваченою.
Верховний Суд у постанові Касаційного кримінального суду від 09.04.2020 у справі № 676/2199/19 (провадження № 51-5641км19) констатував неправильне застосування закону в ситуації, коли суд у кримінальному провадженні, всупереч зареєстрованому праву власності іншої особи, фактично вирішив спір про право власності на майно, та наголосив на неприпустимості вирішення такого спору в кримінальному провадженні.
Отже, ні КК України, ні КПК України не містять норми і, відповідно, процедури, яка дозволяла б суду в кримінальному провадженні змінити власника майна з метою застосування покарання у виді конфіскації. З огляду на це, а також на позицію прокурора, який стверджує про належність квартири обвинуваченій всупереч зареєстрованому праву власності іншої особи, суддя вважає за необхідне оцінити, чи передбачають можливість досягнення такого результату норми цивільного законодавства.
Згідно з витягом з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно право власності на квартиру зареєстровано 24.11.2020 за ОСОБА_3 (номер запису про право власності 39345169) на підставі договору купівлі-продажу, посвідченого 24.11.2020 приватним нотаріусом Києво-Святошинського районного нотаріального округу Київської області ОСОБА_8 за реєстровим № 8397. Відповідно до квитанції № 190 від 24.11.2020 кошти в сумі 524 000 грн внесено на поточний рахунок ОСОБА_3 в АТ «РВС БАНК» із призначенням платежу згідно з договором № 70369/1 від 24.11.2020, а збір з операції купівлі-продажу нерухомого майна сплачено ОСОБА_3 (квитанція № 24-1209816/1/с від 24.11.2020).
Право власності на нерухоме майно виникає з моменту його державної реєстрації (ч. 4 ст. 334 ЦК України). Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом (ч. 2 ст. 328 ЦК України). Правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним (ст. 204 ЦК України). Договір купівлі-продажу від 24.11.2020 ніким не оспорений, недійсним, фіктивним чи удаваним не визнаний.
За таких обставин намір сторони обвинувачення довести належність квартири обвинуваченій по суті означає вимогу до суду, ухвалюючи вирок, встановити, що фактичним покупцем квартири за договором від 24.11.2020 була не ОСОБА_3 , а ОСОБА_2 , визнати право власності на квартиру за обвинуваченою і припинити зареєстроване право власності ОСОБА_3 . Такі питання становлять спір про цивільне право, який вирішується в порядку цивільного судочинства (ст. 19 ЦПК України) за участю власника як сторони спору, з усіма процесуальними гарантіями, які таке судочинство забезпечує.
Більше того, навіть у порядку цивільного судочинства чинне законодавство не передбачає способу захисту, який дозволяв би досягти такого результату. Верховний Суд у постанові Касаційного цивільного суду від 31.03.2023 у справі № 589/3045/19 (провадження № 61-10291св22) розглянув спір, у якому позивач стверджував, що саме він сплатив кошти за транспортний засіб, тоді як право власності за обопільною згодою було зареєстровано на ім`я іншої особи, і просив визнати договір купівлі-продажу недійсним у частині покупця. Застосувавши висновок Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду, викладений у постанові від 14.02.2022 у справі № 346/2238/15-ц (провадження № 61-14680сво20), про те, що удаваним є правочин, вчинений для приховання іншого правочину, а не сторони правочину, і що ЦК України не допускає позову про визнання недійсним договору в частині сторони договору, Верховний Суд погодився з відмовою в позові. При цьому Верховний Суд зазначив, що за встановлених обставин дійсне і вільне волевиявлення обох осіб було спрямоване на придбання майна саме на ім`я відповідача, право власності сторони за обопільною згодою зареєстрували на відповідача і не мали на меті приховати вчинення іншого правочину. Верховний Суд також залишив без змін судові рішення, у яких як такі, що ґрунтуються на припущеннях, відхилено доводи про неможливість зареєстрованого власника накопичити кошти на придбання майна.
Отже, оформлення права власності на майно на ім`я іншої особи за згодою учасників правочину саме по собі не свідчить про вчинення удаваного правочину і не породжує права власності особи, яка, за твердженням сторони обвинувачення, фактично сплатила кошти за майно. Так само недостатність доходів зареєстрованого власника не є підставою для висновку про належність майна іншій особі.
Звернення стягнення на майно, зареєстроване за третьою особою, можливе лише в межах механізмів, спеціально передбачених для цього законом, зокрема спеціальної конфіскації за умов, визначених ст. 96-2 КК України та абз. 2 ч. 4 ст. 170 КПК України. Конфіскація майна як вид покарання до таких механізмів не належить.
Самостійною підставою припинення права власності поряд із конфіскацією (п. 10 ч. 1 ст. 346 ЦК України) закон визначає визнання активів необґрунтованими та їх стягнення в дохід держави (п. 12 ч. 1 ст. 346 ЦК України). Ця підстава реалізується в окремій процедурі - у порядку цивільного судочинства за правилами глави 12 розділу IV ЦПК України за позовом прокурора, а не в межах кримінального провадження під час вирішення питання про конфіскацію майна як виду покарання.
Не може бути збережений арешт і з метою забезпечення цивільного позову, оскільки згідно з ч. 6 ст. 170 КПК України арешт з цією метою накладається на майно підозрюваного, обвинуваченого, засудженого або фізичної чи юридичної особи, яка в силу закону несе цивільну відповідальність за шкоду, завдану їхніми діями. ОСОБА_3 до жодної з цих категорій не належить.
Доводи, якими обґрунтовано ухвалу суду, наведеного висновку не спростовують.
По-перше, оцінка достатності доходів ОСОБА_3 для придбання квартири не має правового значення для вирішення клопотання, оскільки навіть за умови, що власниця не довела законного походження коштів, суд у цьому провадженні все одно не вправі визнати право власності за обвинуваченою і конфіскувати квартиру як її майно. Ба більше, досліджуючи джерела доходів ОСОБА_3 та оцінюючи її фінансову спроможність, суд по суті розпочав вирішувати спір про право власності, тобто вийшов за межі повноважень суду в кримінальному провадженні. Тим самим на особу, яка не є учасником провадження, фактично покладено обов`язок доводити законність походження коштів, витрачених на придбання майна. Такого обов`язку не передбачають ані ст. 59 КК України, ані ст. 170 КПК України; він не узгоджується і з презумпцією правомірності набуття права власності (ч. 2 ст. 328 ЦК України).
По-друге, посилання на п. 12 ч. 1 ст. 368 КПК України не усуває зазначеної проблеми. Ця норма зобов`язує суд вирішити у вироку питання про те, що належить вчинити з майном, на яке накладено арешт, проте не наділяє суд повноваженнями конфіскувати як покарання майно особи, яка не є засудженою. Ухвалюючи вирок, суд стикнеться з тією самою правовою перешкодою, а отже, результат вирішення питання щодо цієї квартири є наперед визначеним: у разі незастосування до неї конфіскації арешт підлягає скасуванню (ч. 4 ст. 174 КПК України).
По-третє, намір прокурора доводити належність квартири обвинуваченій під час судового розгляду не є визначальним. Жоден результат дослідження доказів сторони обвинувачення не може надати суду повноважень, яких кримінальний процесуальний закон йому не надає.
З огляду на ст. 16 КПК України, за якою позбавлення або обмеження права власності під час кримінального провадження здійснюється лише на підставі вмотивованого судового рішення, ухваленого в порядку, передбаченому цим Кодексом, подальше збереження арешту за відсутності юридично досяжної мети не відповідає вимогам закону.
Щодо того чи були наявні у суду правові інструменти та достатні підстави дійти висновку про наявність/відсутність підстав для продовження дії арешту на початку судового розгляду, а не по його завершенню.
Суд, погодившись із позицією прокурора, виходив з того, що питання про арешт квартири має бути вирішене за результатами розгляду кримінального провадження по суті. Суддя з таким підходом не погоджується.
Абзац 2 ч. 1 ст. 174 КПК України не пов`язує вирішення клопотання про скасування арешту з певною стадією судового розгляду чи із завершенням дослідження доказів. Відкладення його вирішення до ухвалення вироку може бути виправданим лише тоді, коли відповідь залежить від обставин, які ще мають бути встановлені в судовому розгляді.
У цьому випадку такої залежності немає. Питання про те, чи вправі суд у вироку припинити зареєстроване право власності ОСОБА_3 , визнати власницею квартири обвинувачену та конфіскувати квартиру як вид покарання, є фундаментально питанням права. Відповідь на нього визначається змістом ч. 1 ст. 59 КК України, ч. 5 ст. 170, ч. 1 ст. 337 КПК України, а також ч. 4 ст. 334, ч. 2 ст. 328, ст. 204, 235 ЦК України і не може бути іншою за результатами дослідження будь-яких доказів сторін.
Обставини, від яких залежить ця відповідь, а саме державна реєстрація права власності за ОСОБА_3 на підставі неоспореного нотаріально посвідченого договору та відсутність у неї процесуального статусу обвинуваченої чи цивільного відповідача, існували на момент надходження обвинувального акта до суду, підтверджені документально і в ході судового розгляду залишаться незмінними.
Водночас ці обставини не належать до предмета доказування у кримінальному провадженні. Частина 1 ст. 91 КПК України визначає обставини, які підлягають доказуванню. Щодо майна вона передбачає лише обставини, які підтверджують, що майно, яке підлягає спеціальній конфіскації, одержане внаслідок вчинення кримінального правопорушення, є доходом від такого майна, предметом кримінального правопорушення або засобом чи знаряддям його вчинення (п. 6), а також обставини, що є підставою для застосування заходів кримінально-правового характеру до юридичних осіб та спеціальної конфіскації (п. 7). Належність третій особі майна, не пов`язаного з інкримінованим діянням, до предмета доказування не входить. Не охоплюється вона і п. 4 ч. 1 ст. 91 КПК України: обставини, що характеризують особу обвинуваченого, стосуються її індивідуальних властивостей, значущих для оцінки ступеня тяжкості діяння та призначення покарання, і не можуть слугувати засобом встановлення права власності на майно, зареєстроване за іншою особою, яка не є учасником провадження.
Саме цим питання про можливість конфіскації квартири як покарання відрізняється від питань спеціальної конфіскації та долі речових доказів (статті 98, 100 КПК України). Останні вирішуються на підставі доказів, досліджених у судовому розгляді, тому їх вирішення до виходу суду до нарадчої кімнати (ст. 366 КПК України) може бути передчасним. Натомість обставина, яку прокурор має намір доводити, не може бути встановлена шляхом доказування в цьому провадженні, а отже, вирішення клопотання не потребує очікування його результатів.
За таких умов відкладення вирішення клопотання до ухвалення вироку не наближає суд до відповіді, а лише продовжує обмеження права власності особи, яка не є учасником обвинувачення. Це не узгоджується з вимогою ч. 1 ст. 28 КПК України про те, що кожне процесуальне рішення повинно бути прийняте в розумні строки.
З наведених підстав суддя вважає, що клопотання представника власника майна ОСОБА_3 - адвоката ОСОБА_4 слід було задовольнити та скасувати арешт квартири за адресою: АДРЕСА_1 , накладений п. 3 резолютивної частини ухвали слідчого судді Вищого антикорупційного суду від 19.09.2023 у справі № 991/8004/23.
Суддя ОСОБА_7
Оригінал: reyestr.court.gov.ua