Постанова від 10 листопада 2026 р. у справі №289/555/25 — Касаційний кримінальний суд Верховного Суду

Суд: Касаційний кримінальний суд Верховного Суду

Інстанція: Касаційна

Юрисдикція: Кримінальне

Категорія: Порушення правил безпеки дорожнього руху або експлуатації транспорту особами, які керують транспортними засобами

Дата: 10 листопада 2026 р.

Справа: №289/555/25

Суддя: Іваненко Ігор Володимирович

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

11 листопада 2026 року

м. Київ

справа № 289/555/25

провадження № 51-3123 км 26

Верховний Суд колегією суддів Третьої судової палати Касаційного кримінального суду у складі:

головуючого ОСОБА_1 ,

суддів ОСОБА_2 , ОСОБА_3 ,

за участю:

секретаря судового засідання ОСОБА_4 ,

прокурора ОСОБА_5 ,

захисника (відеоконференція) ОСОБА_6 ,

розглянув у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу захисника ОСОБА_6 в інтересах засудженого ОСОБА_7 на вирок Радомишльського районного суду Житомирської області від 03 лютого 2026 року та ухвалу Житомирського апеляційного суду від 04 травня 2026 року в кримінальному провадженні, внесеному до Єдиного реєстру досудових розслідувань за № 12024060000000910 за обвинуваченням

ОСОБА_7 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , уродженця м. Радомишль Житомирської області, громадянина України, проживаючого у АДРЕСА_1 , раніше не судимого,

у вчиненні кримінальних правопорушень, передбачених ч. 1 ст. 135, ч. 2 ст. 286 КК України.

Зміст судових рішень і встановлені судами першої та апеляційної інстанцій обставини

Вироком Радомишльського районного суду Житомирської області від 03 лютого 2026 року ОСОБА_7 засуджено за ч. 1 ст. 135 КК України до покарання у виді позбавлення волі на строк 1 рік; за ч. 2 ст. 286 КК України - до покарання у виді позбавлення волі на строк 6 років з позбавленням права керувати транспортними засобами на строк 3 роки.

На підставі положень ч. 1 ст. 70 КК України за сукупністю кримінальних правопорушень шляхом повного складання призначених покарань ОСОБА_7 призначено остаточне покарання у виді позбавлення волі на строк 7 років з позбавленням права керувати транспортними засобами на строк 3 роки.

Стягнуто з ОСОБА_7 на користь потерпілої ОСОБА_8 моральну шкоду в розмірі 1 000 000 грн.

Згідно з вироком ОСОБА_7 визнаний винуватим та засуджений за те, що він 14 грудня 2024 року, близько 23:46, керуючи автомобілем «VOLKSWAGEN TRANSPORTER» та рухаючись по проїзній частині у с. Лутівка Радомишльської ТГ Житомирського району Житомирської області (вул. Велика Лутовецька) поблизу будинку № 62, в порушення вимог пунктів 2.3 б), 2.3 д), 12.2 та 12.3 Правил дорожнього руху, будучи неуважним до дорожньої обстановки та її змін, перевищив максимально допустиму швидкість руху, не вжив своєчасних заходів для зменшення швидкості аж до зупинки керованого ним транспортного засобу, у смузі свого руху здійснив наїзд на пішохода неповнолітню ОСОБА_9 , яка рухалась попереду біля правого краю проїзної частини у попутному з автомобілем напрямку. У результаті дорожньо-транспортної пригоди потерпіла ОСОБА_9 отримала тяжкі тілесні ушкодження, внаслідок яких настала її смерть.

Крім того, після наїзду на пішохода ОСОБА_9 . ОСОБА_7 у порушення вимог пунктів г), ґ) п. 2.10 Правил дорожнього руху не переконався у тому, чи потребує потерпіла допомоги, не вжив усіх можливих заходів для надання їй першої медичної допомоги, не викликав карету швидкої медичної допомоги, не відправив потерпілу до лікувального закладу, не повідомив про дорожньо-транспортну пригоду орган поліції, а натомість з метою уникнення відповідальності за скоєне, на причетному до події транспортному засобі зник з місця пригоди, чим завідомо залишив без допомоги неповнолітню потерпілу ОСОБА_9 , яка перебувала у небезпечному для життя стані та була позбавлена можливості вжити заходів до самозбереження, внаслідок безпорадного стану, коли водій ОСОБА_7 сам поставив потерпілу у небезпечний для життя стан та був зобов`язаний і мав змогу надати потерпілій допомогу.

Ухвалою Житомирського апеляційного суду від 04 травня 2026 року вирок місцевого суду залишено без зміни.

Вимоги касаційної скарги і узагальнені доводи особи, яка її подала

У касаційній скарзі захисник, посилаючись на істотні порушення вимог кримінального процесуального закону, неправильне застосування закону України про кримінальну відповідальність та невідповідність призначеного покарання тяжкості кримінального правопорушення й особі засудженого, просить оскаржувані судові рішення змінити, а саме скасувати судові рішення в частині засудження ОСОБА_7 за ч. 1 ст. 135 КК України, закривши кримінальне провадження у цій частині на підставі п. 2 ч. 1 ст. 284 КПК України, виключивши застосування ч. 1 ст. 70 КК України. Покарання за ч. 2 ст. 286 КК України просить пом`якшити й зменшити розмір моральної шкоди до 400 000 грн.

На обґрунтування своїх вимог захисник зазначає, що суди попередніх інстанцій неправильно застосували закон України про кримінальну відповідальність, безпідставно кваліфікувавши дії ОСОБА_7 за ч. 1 ст. 135 КК України, оскільки, судами не встановлено обов`язкової ознаки цього складу кримінального правопорушення - завідомості. Вказує, що у провадженні не встановлено належними доказами, що засуджений усвідомлював факт наїзду саме на людину та її перебування у небезпечному для життя стані, а висновки судів щодо наявності такої обізнаності ґрунтуються на припущеннях.

Стверджує, що суд апеляційної інстанції належним чином не перевірив доводи сторони захисту щодо відсутності у діях засудженого складу злочину, передбаченого ч. 1 ст. 135 КК України; не усунув суперечностей стосовно механізму дорожньо-транспортної пригоди, місця наїзду та можливості виявлення потерпілої за конкретних дорожніх і погодних умов, а також не надав належної оцінки поведінці потерпілої у контексті причинного зв`язку, з огляду на що ухвала апеляційного суду, на думку захисника, не відповідає вимогам статей 370 та 419 КПК України.

Крім того, вважає, що під час апеляційного перегляду не було належним чином перевірено доводи сторони захисту щодо порушення судом першої інстанції таємниці нарадчої кімнати, оскільки апеляційний суд обмежився посиланням на пояснення судді, не витребувавши об`єктивні відомості автоматизованої системи документообігу суду, які, на переконання сторони захисту, могли підтвердити або спростувати наведені обставини, адже судді, перебуваючи у цій справі в нарадчій кімнаті, ухвалювали інші рішення.

Також зазначає про істотне порушення права ОСОБА_7 на захист, посилаючись на те, що суд першої інстанції безпідставно перейшов до судових дебатів за відсутності одного із двох обраних захисників, не з`ясувавши позицію обвинуваченого щодо можливості продовження судового розгляду без участі цього захисника, й апеляційний суд таких порушень не усунув.

Окрім цього вважає призначене ОСОБА_7 покарання явно несправедливим унаслідок суворості. Зазначає, що суди не навели належного обґрунтування застосування повного складання покарань відповідно до положень ст. 70 КК України, не врахували у достатній мірі дані про особу засудженого, його посткримінальну поведінку, спробу добровільного відшкодування шкоди та безпідставно повторно врахували тяжкі наслідки кримінального правопорушення при індивідуалізації покарання.

Також захисник не погоджується з рішеннями судів у частині вирішення цивільного позову, вважаючи визначений судами розмір відшкодування моральної шкоди завищеним.

Позиції учасників судового провадження

Захисник підтримала подану касаційну скаргу.

Прокурор заперечував проти задоволення касаційної скарги захисника.

Іншим учасникам судового провадження були направлені повідомлення про дату, час та місце касаційного розгляду, однак у судове засідання вони не з`явилися. Клопотань про його відкладення не надходило.

Мотиви Суду

Відповідно до положень ч. 2 ст. 433 КПК України суд касаційної інстанції переглядає судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій у межах касаційної скарги.

Згідно з вимогами ч. 1 ст. 433 КПК України суд касаційної інстанції перевіряє правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права, правової оцінки обставин і не має права досліджувати докази, встановлювати та визнавати доведеними обставини, що не були встановлені в оскарженому судовому рішенні, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу.

Касаційний суд не перевіряє судові рішення в частині неповноти судового розгляду та невідповідності висновків суду фактичним обставинам кримінального провадження. Зазначені обставини були предметом перевірки суду апеляційної інстанції.

Крім цього касаційний суд не може втручатися в аспекти оцінки судами нижчих інстанцій дослідженої ними сукупності належних, допустимих і достовірних доказів на предмет підтвердження чи не підтвердження ними обставин, які підлягають доказуванню в провадженні. Таку оцінку кожен суд здійснює незалежно і самостійно шляхом формування власного внутрішнього переконання як щодо кожної з обставин, що підлягають доказуванню, так і стосовно винуватості особи у вчиненні інкримінованого їй кримінального правопорушення в цілому.

Відповідно до змісту ст. 433 КПК України суд касаційної інстанції не має права досліджувати докази, встановлювати нові фактичні обставини чи переоцінювати докази, якщо суди попередніх інстанцій надали їм оцінку відповідно до вимог ст. 94 КПК України.

Верховний Суд погоджується з висновками судів нижчих інстанцій про те, що винуватість ОСОБА_7 у вчиненні інкримінованих йому кримінальних правопорушень підтверджується сукупністю доказів, наданих стороною обвинувачення та досліджених місцевим судом відповідно до вимог КПК України.

Доводи захисника щодо відсутності у діях засудженого складу кримінального правопорушення, передбаченого ч. 1 ст. 135 КК України, були предметом перевірки суду апеляційної інстанції й були обґрунтовано визнані безпідставними.

Як убачається з вироку, суд першої інстанції, дослідивши докази в їх сукупності, дійшов висновку, що після вчинення дорожньо-транспортної пригоди ОСОБА_7 , усвідомлюючи свою причетність до неї, маючи реальну можливість надати допомогу потерпілій, свідомо залишив місце пригоди, чим завідомо залишив без допомоги особу, яка перебувала в небезпечному для життя стані.

Із показань засудженого ОСОБА_7 вбачається, що після удару він зупинив транспортний засіб, вийшов з автомобіля, виявив, що у автомобіля була розбита фара і тріснутий бампер.

Звернув увагу на те, що він рухався по дорозі, на узбіччя не з`їжджав, після удару зупинився саме на дорозі, а не на узбіччі. Зазначив, що матеріалами справи не було зафіксовано слідів від коліс на узбіччі. Потерпілої на дорозі та узбіччі він не побачив, слідів крові не було, оглянув за допомогою ліхтарика на телефоні ділянку дороги і узбіччя довжиною двадцяти метрів у напрямку м. Радомишль, але нікого не помітив. Будь-яких ознак того, що він збив пішохода, не було. Тому він не викликав поліцію і поїхав далі, залишивши місце події, не повідомивши правоохоронні органи та не викликавши екстрені служби. При цьому сам засуджений пояснив, що після події вирішив залишити пошкоджений автомобіль біля домоволодіння знайомого, оскільки не хотів, щоб люди побачили, що він пошкодив автомобіль, а наступного дня поїхав на роботу до м. Києва, не повідомивши про дорожньо-транспортну пригоду компетентні органи до того моменту, поки про неї не дізнався від працівників поліції.

Суб`єктивна сторона вказаного кримінального правопорушення полягає у прямому умислі. Завідоме залишення без допомоги особи означає, що винний усвідомлює, що інша особа перебуває у небезпечному для життя стані, а він зобов`язаний і має можливість надати їй допомогу, але відмовляє у цьому. Кримінальне правопорушення, передбачене ст. 135 КК України, вважається закінченим з моменту ненадання допомоги або залишення в небезпеці незалежно від того, чи настали тяжкі наслідки, чи ні. Крім того, не має значення, якщо хтось інший надав допомогу залишеному в небезпеці.

Повертаючись до матеріалів цього провадження, необхідно зазначити, що суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про доведеність того факту, що після вчинення наїзду на пішохода ОСОБА_9 водій ОСОБА_7 , достовірно знаючи, що пішохід отримала тілесні ушкодження та залишилась на місці пригоди, позбавлена реальної можливості до самозбереження, усвідомлюючи, що в результаті його дій можуть настати тяжкі наслідки, не вжив заходів для надання першої медичної допомоги потерпілій, залишивши місце події.

Ці висновки суду підтверджуються протоколом огляду місця дорожньо-транспортної пригоди від 15 грудня 2024 року та відеозаписом до нього, відповідно до якого на місці події були зафіксовані сліди відкидання та волочіння тіла на засніженому узбіччі, речовина бурого кольору, схожа на кров, уламки транспортного засобу, а також місце наїзду на потерпілу, яке розташоване на узбіччі на відстані 3,9 м від краю смуги руху (т. 2 а.п. 15-36).

Згідно з висновком експерта № 135 від 30 січня 2025 року, на який послався суд першої інстанції, потерпіла в момент первинного контакту з травмуючим об`єктом перебувала до нього задньою лівою частиною тіла з подальшим відкиданням тіла (т. 2 а.п. 63-64).

Крім цього, місцевий суд дослідив висновок експерта №31-СЕ-19/106-25/4408-ІТ від 21.03.2025 (комплексної судово-медичної, медико-криміналістичної та транспортно-трасологічної експертизи), згідно з яким комісія експертів, зіставивши локалізацію виявлених тілесних ушкоджень на тілі ОСОБА_9 , пошкоджень одягу з механічними пошкодженнями кузова автомобіля «VOLKSWAGEN TRANSPORTER», вважає, що контактуючими, травмуючими, слідоутворюючими елементами кузова вищевказаного транспортного засобу, крім іншого, були: права частина переднього вітрового скла - утворення крововиливу під м`які покриви голови, перелому кісток склепіння та основи черепа, пошкодження задньої поверхні коміра куртки ззовні.

Тому суд, аналізуючи показання самого засудженого про те, що після того, як він відчув удар, він знизив швидкість руху, зупинився, вийшов і побачив, що у автомобіля була розбита фара і тріснутий бампер, оглянув за допомогою ліхтарика на телефоні ділянку дороги і узбіччя, дійшов обґрунтованого висновку, що засуджений не міг не побачити сліди волочіння тіла загиблої.

Також суд дав належну оцінку показанням обвинуваченого про те, що наїзд на потерпілу відбувся саме внаслідок порушення ОСОБА_9 Правил дорожнього руху, оскільки вони спростовані схемою до протоколу огляду місця дорожньо-транспортної пригоди від 15.12.2024, відповідно до якої місце наїзду на потерпілу розташоване на узбіччі на відстані 3,9 м від краю смуги руху (т. 2 а.п. 24).

За таких обставин колегія суддів не знаходить підстав вважати, що суд першої інстанції, з висновком якого обґрунтовано погодився й апеляційний суд, неправильно застосував закон України про кримінальну відповідальність при кваліфікації окремих дій ОСОБА_7 за ч. 1 ст. 135 КК України.

Не вбачаються обґрунтованими й доводи касаційної скарги про те, що під час апеляційного перегляду не було належним чином перевірено доводи сторони захисту щодо порушення судом першої інстанції таємниці нарадчої кімнати.

Як убачається з матеріалів кримінального провадження, відповідні доводи сторони захисту були предметом перевірки суду апеляційної інстанції та отримали належну правову оцінку.

Із листа головуючого судді ОСОБА_10 , який був наданий на запит прокурора, вбачається, що всі судові рішення, про які вказує захисник ОСОБА_6 в апеляційній та касаційній скаргах, а саме постанови у справах про адміністративні правопорушення, ухвали про відкриття проваджень та про витребування доказів під час відкриття проваджень, були ухвалені та підписані до виходу суду до нарадчої кімнати у цьому кримінальному провадженні. Окрім того, справи, які були призначені у період з 21.01.2026 по 02.02.2026, були зняті з розгляду (т. 4 а.п. 153).

Оцінюючи зазначене, апеляційний суд обґрунтовано виходив із того, що будь-яких об`єктивних даних, які б свідчили про здійснення суддею процесуальної діяльності в інших судових справах після виходу до нарадчої кімнати, матеріали кримінального провадження не містять, а доводи сторони захисту ґрунтуються виключно на припущеннях.

Окрім того, в касаційній скарзі не вказано з огляду на обставини справи, як це перешкодило або могло перешкодити суду ухвалити законне й обґрунтоване судове рішення.

В цьому аспекті колегія суддів дотримується висновку, викладеному в постанові об`єднаної палати Касаційного кримінального суду Верховного Суду від 24 лютого 2020 року (справа № 128/2455/15-к, провадження № 51-7241 кмо 18), де вказано, що з урахуванням положень ст. 367 КПК України, вчинення процесуальних дій та ухвалення суддями (суддею) під час перебування в нарадчій кімнаті по кримінальному провадженні судових рішень по інших справах, слід вважати порушенням таємниці наради суддів, яке на підставі ч. 1 ст. 412 КПК України може бути визнано істотним порушенням вимог кримінального процесуального закону у разі, коли воно за своїм характером та з огляду на обставини конкретної справи перешкодило або могло перешкодити суду ухвалити законне та обґрунтоване судове рішення, тобто в тих випадках, коли вказане порушення обґрунтовано ставить під сумнів незалежність і неупередженість суддів (судді) при обговоренні та ухваленні відповідного судового рішення.

Не вбачаються підставними й доводи касаційної скарги про істотне порушення права ОСОБА_7 на захист у зв`язку з тим, що суд першої інстанції перейшов до судових дебатів за відсутності одного з двох захисників, а апеляційний суд не усунув цього порушення.

Як убачається з матеріалів кримінального провадження, зазначені доводи були предметом перевірки суду апеляційної інстанції та отримали належну оцінку.

Переглядаючи вирок за апеляційною скаргою сторони захисту, апеляційний суд встановив, що інтереси ОСОБА_7 під час судового розгляду здійснювали два захисники: адвокати ОСОБА_6 та ОСОБА_11 .

Водночас суд апеляційної інстанції зазначив, що під час переходу суду першої інстанції до стадії судових дебатів захисник ОСОБА_6 була присутня та брала участь у розгляді кримінального провадження, реалізовуючи всі процесуальні права сторони захисту, тоді як відсутність іншого захисника не була пов`язана з будь-якими діями суду.

При цьому апеляційний суд установив, що ОСОБА_7 не заявляв заперечень щодо продовження судового розгляду, не порушував питання про неможливість проведення дебатів за відсутності адвоката ОСОБА_11 , не просив про відкладення судового засідання й не заявляв клопотань щодо забезпечення його участі, а присутній у судовому засіданні захисник ОСОБА_6 повністю здійснювала захист обвинуваченого.

Оцінюючи наведені доводи, апеляційний суд дійшов обґрунтованого висновку, що відсутність одного із захисників за наявності іншого захисника, який здійснював захист обвинуваченого, сама по собі не свідчить про порушення права на захист, оскільки матеріали кримінального провадження не містять будь-яких даних про те, що така обставина обмежила можливість сторони захисту реалізувати свої процесуальні права чи вплинула на законність судового розгляду.

Окрім цього, згідно зі звукозаписами судових засідань в суді першої інстанції:

- у підготовчому судовому засіданні 08.04.2025 брали участь як захисник ОСОБА_11 , так і захисник ОСОБА_12 ;

- у наступному судовому засіданні, яке було 29.04.2025, була присутня тільки захисник ОСОБА_6 ;

- у судових засіданнях 28.05., 15.07., 06.08., 20.08., 27.08. та 30.09.2025 також був відсутній захисник ОСОБА_11 , причини неявки невідомі. При цьому обвинувачений ОСОБА_7 не просив про відкладення розгляду справи за відсутності захисника ОСОБА_11 .

Наступне судове засідання 14.10.2025 відбувалося за участі захисника ОСОБА_11 . У цьому засіданні суд оголосив перерву для підготовки до судових дебатів й справу було відкладено на 06.11.2025.

В наступне судове засідання 06.11.2025 захисник ОСОБА_11 не з`явився. В цьому судовому засіданні суд відновив з`ясування обставин та перевірки доказів.

В послідуючих судових засіданнях, які були 20.11 та 27.11.2025, захисник ОСОБА_11 також був відсутній, й при цьому обвинувачений не заявляв клопотання про відкладення розгляду справи через відсутність захисника ОСОБА_11 . У судовому засіданні 27.11.2025 захисник ОСОБА_6 повідомила, що сторона захисту готова до судових дебатів.

Згідно зі звукозаписом судового засідання 21.01.2026, коли суд перейшов до судових дебатів, обвинувачений також не просив відкласти судове засідання через неявку захисника ОСОБА_11 .

Відповідно до змісту статей 20, 46, 47, 54 КПК України право на захист гарантується, зокрема, можливістю користуватися правовою допомогою захисника. При цьому кримінальний процесуальний закон не містить вимоги про обов`язкову одночасну участь усіх захисників, яких залучила сторона захисту, якщо інтереси обвинуваченого фактично забезпечуються певним захисником, а сам обвинувачений не наполягає на відкладенні судового розгляду чи на одночасній участі ще одного чи кількох адвокатів.

Підставою для скасування судового рішення є не будь-яке формальне відхилення від процесуального порядку, а лише таке порушення права на захист, яке було реальним, істотним та призвело або могло призвести до обмеження процесуальних прав обвинуваченого чи вплинути на законність ухваленого рішення. Сам по собі факт відсутності одного із кількох обраних захисників за наявності іншого захисника, який здійснював належний захист, без встановлення будь-яких негативних наслідків для реалізації права на захист, не свідчить про істотне порушення вимог кримінального процесуального закону.

Також не вбачаються обґрунтованими й доводи захисника про те, що розмір відшкодування моральної шкоди є завищеним.

Із матеріалів кримінального провадження вбачається, що потерпіла ОСОБА_8 заявила цивільний позов до ОСОБА_7 про відшкодування моральної шкоди в розмірі 10 000 000 гривень. Суд першої інстанції позов задовольнив частково та визначив розмір відшкодування моральної шкоди потерпілій ОСОБА_8 у розмірі 1 000 000 (один мільйон) гривень.

Статтею 23 ЦК України передбачено, що особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав. Моральна шкода полягає: 1) у фізичному болю та стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку з каліцтвом або іншим ушкодженням здоров`я; 2) у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім`ї чи близьких родичів; 3) у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку із знищенням чи пошкодженням її майна; 4) у приниженні честі та гідності фізичної особи, а також ділової репутації фізичної або юридичної особи.

Відповідно до статті 1167 ЦК України моральна шкода, завдана фізичній або юридичній особі неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю, відшкодовується особою, яка її завдала, за наявності її вини, крім випадків, встановлених частиною другою цієї статті.

Розмір грошового відшкодування моральної шкоди визначається судом залежно від характеру правопорушення, глибини фізичних та душевних страждань, погіршення здібностей потерпілого або позбавлення його можливості їх реалізації, ступеня вини особи, яка завдала моральної шкоди, якщо вина є підставою для відшкодування, а також з урахуванням інших обставин, які мають істотне значення. При визначенні розміру відшкодування враховуються вимоги розумності і справедливості.

Цих вимог у частині стягнення з ОСОБА_7 на користь потерпілої розміру відшкодування моральної шкоди суд дотримався.

Як убачається з матеріалів провадження, діянням обвинуваченого потерпілій була заподіяна моральна шкода, яка полягає в моральних переживаннях і стражданнях через смерть неповнолітньої дочки. При цьому суд врахував, що потерпіла ОСОБА_8 втратила душевний спокій, весь час перебуває у стані постійного напруження та стресу, суттєво були порушені її нормальні життєві зв`язки, вона змушена докладати значних зусиль для організації свого життя, що підтверджується відповідними медичними документами та її показаннями у судовому засіданні (т. 1 а.п. 60, 62, 221-224).

У зв`язку з цим суд першої інстанції з урахуванням характеру та обсягу моральних страждань потерпілої дійшов обґрунтованого висновку, що розмір відшкодування моральної шкоди в сумі 1 000 000 (один мільйон) гривень відповідатиме вимогам розумності, виваженості та справедливості.

Разом із тим, перевіривши доводи касаційної скарги захисника в частині призначеного покарання, колегія суддів Верховного Суду дійшла таких висновків.

За вимогами статей 50, 65 КК України особі, яка вчинила кримінальне правопорушення, має бути призначене покарання, необхідне і достатнє для її виправлення і попередження нових кримінальних правопорушень.

Дотримання загальних засад призначення покарання є гарантією обрання винній особі необхідного й доцільного заходу примусу, яке б ґрунтувалося на засадах законності, гуманізму, індивідуалізації та сприяло б досягненню справедливого балансу між правами й свободами людини і захистом інтересів держави та суспільства.

Питання щодо призначення покарання визначають форму реалізації кримінальної відповідальності в кожному конкретному випадку з огляду на суспільну небезпечність і характер кримінального правопорушення, обставини справи, особу винного, а також обставини, які пом`якшують або обтяжують покарання.

Як убачається із матеріалів кримінального провадження, ОСОБА_7 вперше притягується до кримінальної відповідальності, за місцем проживання характеризується як такий, щодо якого скарг від сусідів та мешканців села не надходило; на обліку у лікарів психіатра та нарколога не перебуває, є особою молодого віку, на утриманні має малолітню дитину. Окрім того, обставини, що обтяжують покарання згідно з вироком місцевого суду відсутні.

Однак, місцевий суд, призначаючи ОСОБА_7 основне покарання за ч. 2 ст. 286 КК України у виді позбавлення волі на строк 6, тобто покарання наближене до максимальної межі санкції, належним чином свого рішення про це не мотивував, а також не навів належного обґрунтування застосування ним принципу повного складання покарань відповідно до положень ч. 1 ст. 70 КК України. Апеляційний суд, переглядаючи кримінальне провадження за апеляційною скаргою сторони захисту, на вказане також уваги не звернув.

Тому Верховний Суд, з огляду на зазначене вище й беручи до уваги обставини цього конкретного кримінального провадження, вважає необхідним вирок та ухвалу апеляційного суду щодо ОСОБА_7 змінити, у зв`язку з чим касаційна скарга захисника підлягає частковому задоволенню.

Таким чином, керуючись положеннями статей 434, 436, 438, 441, 442 КПК України, Верховний Суд

ухвалив:

Касаційну скаргу захисника ОСОБА_6 задовольнити частково.

Вирок Радомишльського районного суду Житомирської області від 03 лютого 2026 року та ухвалу Житомирського апеляційного суду від 04 травня 2026 року щодо ОСОБА_7 змінити.

Призначити ОСОБА_7 за ч. 1 ст. 135 КК України покарання у виді позбавлення волі строком на 1 рік; за ч. 2 ст. 286 КК України - у виді позбавлення волі строком на 5 років із позбавленням права керувати транспортними засобами на строк 3 роки.

На підставі ч. 1 ст. 70 КК України за сукупністю кримінальних правопорушень шляхом поглинення менш суворого покарання більш суворим остаточно призначити ОСОБА_7 покарання у виді позбавлення волі на строк 5 років із позбавленням права керувати транспортними засобами строком на 3 роки.

В решті судові рішення залишити без зміни.

Постанова Верховного Суду набирає законної сили з моменту проголошення, є остаточною й оскарженню не підлягає.

Судді:

ОСОБА_1 ОСОБА_2 ОСОБА_3

Оригінал: reyestr.court.gov.ua