Постанова від 11 листопада 2026 р. у справі №750/8036/25 — Чернігівський апеляційний суд

Суд: Чернігівський апеляційний суд

Інстанція: Апеляційна

Юрисдикція: Цивільне

Категорія: визнання права власності

Дата: 11 листопада 2026 р.

Справа: №750/8036/25

Суддя: Луговець О. А.

ЧЕРНІГІВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

П О С Т А Н О В А

іменем України

12 листопада 2026 рокум. Чернігів

Унікальний номер справи № 750/8036/25

Головуючий у першій інстанції – Маринченко О. А.

Апеляційне провадження № 22-ц/4823/1793/26

Чернігівський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ: Луговця О.А. (головуючий), Мамонової О.Є., Стельмаха А.П.,

секретар судового засідання Хілик М.О.

учасники справи:

первісний позивач (зустрічний відповідач) ОСОБА_1 ,

первісний відповідач (зустрічний позивач) ОСОБА_2 ,

особа, яка подала апеляційну скаргу, ОСОБА_2 ,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в порядку спрощеного позовного провадження з повідомленням учасників справи апеляційну скаргу ОСОБА_3 на рішення Деснянського районного суду м. Чернігова від 28 травня 2026 року та додаткове рішення цього ж суду від 05 червня 2026 року (суддя – Маринченко О.А., місце ухвалення – м. Чернігів, дата складання повного рішення – 05.06.2026, додаткового рішення – 05.06.2026) у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_3 про поділ майна подружжя та за зустрічним позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_1 про визнання майна особистою приватною власністю, поділ майна подружжя,

У С Т А Н О В И В:

У червні 2025 року ОСОБА_1 звернувся з позовом до ОСОБА_4 , у якому просив у порядку поділу спільного сумісного майна подружжя визнати за позивачем право власності на 1/2 частку в праві власності на квартиру за адресою: АДРЕСА_1 .

Позовні вимоги обгрунтовані тим, що 03 жовтня 2014 року між сторонами було укладено шлюб, від якого мають неповнолітню дочку ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_1 ; рішенням суду від 20.12.2023 шлюб розірвано. В період шлюбу сторонами за спільні кошти було придбано вказану квартиру, в якій вони проживали разом з дочкою до розлучення. Договір купівлі-продажу квартири від 04.07.2018 оформлений на відповідачку, яка проживає у спільно придбаній квартирі та не бажає добровільно здійснити її поділ, що і спонукало позивача звернутися до суду за захистом свого права.

У липні 2025 року ОСОБА_4 звернулася із зустрічним позовом до ОСОБА_1 , у якому просила визнати її особистою приватною власністю квартиру

АДРЕСА_2 ; стягнути з ОСОБА_1 на її користь компенсацію вартості 1/2 частки за автомобіль «Мазда 6», 2002 р.в., відповідно до висновку експерта.

Зустрічні позовні вимоги обгрунтовані тим, що 04.07.2018 на підставі договору купівлі-продажу була придбана двокімнатна квартира АДРЕСА_2 . За цим договором ціна квартири вказана 123675 грн, однак, фактично позивачем було сплачено 559000 грн, що еквівалентно 21500 доларів США. Дана квартира була придбана за її особисті кошти, отримані від продажу в той самий день трикімнатної квартири АДРЕСА_3 , що належала ОСОБА_2 та її матері ОСОБА_6 . У договорі ціна продажу вказана 71666 грн, хоча фактично квартира була продана за 27000 доларів США. Тому отриманих від продажу цієї квартири коштів було цілком достатньо для придбання спірної квартири, у зв`язку з чим вона є особистою власністю позивача. Крім того, на момент укладення вказаних правочинів позивач була вагітна й про існування заяви, наданої ОСОБА_1 , у якій зазначено, що кошти, витрачені на придбання спірної квартири, є спільною сумісною власністю подружжя, їй не було відомо. В один день фактично здійснювалося укладення декількох правочинів: продаж квартири, яка належала позивачу та її матері, та придбання нової квартири, оформленої виключно на позивача. З огляду на вказане, а також з урахуванням джерела походження коштів, позивач обґрунтовано вважала, що придбана квартира є її особистою власністю, а не спільною сумісною власністю подружжя. Також, під час зареєстрованого шлюбу сторонами був придбаний автомобіль марки «MAZDA 6», який є спільним сумісним майном подружжя, проте він був проданий відповідачем без згоди позивача, у зв`язку з чим вона має право на отримання половини вартості вказаного транспортного засобу.

Рішенням Деснянського районного суду м. Чернігова від 28.05.2026 позов ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про поділ майна подружжя задоволено. Визнано за ОСОБА_1 та ОСОБА_2 право власності по 1/2 частки квартири АДРЕСА_2 . Стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 1000 грн у відшкодування витрат на проведення автотоварознавчого дослідження, 9742,41 грн у відшкодування витрат по сплаті судового збору та 9000 грн витрат на правничу допомогу. Зустрічний позов ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про визнання майна особистою приватною власністю, поділ майна подружжя задоволено частково. Стягнуто з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 грошову компенсацію за 1/2 частку автомобіля марки «MAZDA 6», VIN НОМЕР_1 , 2002 року випуску, в сумі 51939,58 грн. У задоволенні решти вимог відмовлено. Стягнуто з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 311,28 грн витрати по сплаті судового збору.

Додатковим рішенням Деснянського районного суду м. Чернігова від 05 червня 2026 року стягнуто з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 понесені нею витрати на професійну правничу допомогу у розмірі 308,40 грн.

В апеляційній скарзі ОСОБА_2 просить рішення суду першої інстанції від 28.05.2026:

- скасувати в частині задоволення первісного позову ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про поділ майна подружжя щодо квартири АДРЕСА_2 та в частині відмови у задоволенні зустрічного позову ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про визнання цієї квартири її особистою приватною власністю, ухвалити в цій частині нове рішення, яким у задоволенні первісного позову ОСОБА_1 відмовити, зустрічний позов ОСОБА_2 у цій частині задовольнити та визнати зазначену квартиру особистою приватною власністю ОСОБА_2 ;

- залишити без змін в частині стягнення з ОСОБА_1 на її користь грошової компенсації за 1/2 частку автомобіля в сумі 51939,58 грн;

- скасувати в частині розподілу судових витрат та додаткове рішення Деснянського районного суду м. Чернігова від 05.06.2026 та ухвалити нове рішення, котрим відмовити ОСОБА_1 у стягненні з ОСОБА_2 1000 грн витрат на проведення автотоварознавчого дослідження, 9742,41 грн судового збору та 9000 грн витрат на професійну правничу допомогу;

- стягнути з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 понесені нею та документально підтверджені судові витрати у суді першої інстанції, у тому числі судовий збір за подання зустрічного позову, витрати на проведення оцінки майна, а також витрати на професійну правничу допомогу у розмірі 12000 грн;

- вирішити питання щодо повернення ОСОБА_2 надмірно сплаченого судового збору за подання зустрічного позову;

- стягнути з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 судовий збір за подання апеляційної скарги в розмірі 11690,90 грн та витрати на професійну правничу допомогу в суді апеляційної інстанції, попередній орієнтовний розмір яких становить 20000,00 грн.

Доводи апеляційної скарги ОСОБА_2 узагальнено зводяться до того, що рішення суду першої інстанції є незаконним, необґрунтованим, ухваленим з неповним з`ясуванням обставин, що мають значення справи, невідповідністю висновків, викладених у рішенні суду, обставинам справи, неправильним застосуванням норм матеріального права та порушенням норм процесуального права.

За доводами скаржника, суд першої інстанції формально послався на презумпцію спільності майна подружжя, однак не надав належної оцінки доказам, які підтверджують, що квартира АДРЕСА_2 була придбана за кошти, отримані від продажу квартири, яка належала ОСОБА_2 та її матері ОСОБА_6 , а не за спільні кошти подружжя. Адже вартість цієї відчуженої квартири істотно перевищувала вартість спірної придбаної квартири й отриманих від продажу попереднього житла коштів було достатньо для придбання спірної квартири. Дійсна вартість продажу-купівлі цих квартир сторонами не оспорювалась.

Апелянт вказує на помилковість висновку місцевого суду, що вона не довела особистого характеру коштів, за які була придбана квартира, та взяв до уваги пояснення ОСОБА_1 і його родичів, що для придбання квартири він начебто надав 10000 доларів США, отриманих від брата за усною домовленістю про відмову від частки у «батьківській» квартирі, оскільки така версія не підтверджена об`єктивними письмовими доказами і не спростовує доведеного ОСОБА_2 джерела походження коштів. Сам факт реєстрації місця проживання ОСОБА_1 у квартирі його батьків або брата не є майновим правом, яке могло бути предметом відчуження чи компенсації у розмірі 10000 доларів США, а пояснення близьких родичів ОСОБА_1 не можуть мати переваги над письмовими доказами продажу квартири ОСОБА_2 та її матері і придбання спірної квартири в той самий день.

Скаржник зазначає, що суд першої інстанції надав вирішального значення заяві ОСОБА_1 від 04 липня 2018 року, адресованій приватному нотаріусу, в якій він зазначив, що дає згоду на придбання дружиною квартири, а кошти, які витрачаються на придбання квартири, є спільною сумісною власністю. При цьому судом не встановлено наявності домовленості саме між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 про набуття квартири у спільну сумісну власність. Тому, посилання суду на односторонню заяву ОСОБА_1 , яка не відображає волі ОСОБА_2 , є помилковими.

Звертає увагу на показання допитаного в судовому засіданні свідка ОСОБА_7 , яка пояснила, що саме вона як ріелтор брала участь в організації продажу трикімнатної квартири матері ОСОБА_2 та подальшого придбання двох об`єктів нерухомості. Свідок пояснила, що мати ОСОБА_2 звернулася до неї з наміром продати трикімнатну квартиру та за отримані кошти придбати квартиру для доньки і житло для себе. При цьому, за словами свідка, власних коштів на доплату не було, тому об`єкти підбиралися саме в межах бюджету, отриманого від продажу попередньої квартири. Свідок підтвердила, що спочатку була продана трикімнатна квартира, після чого у той самий день придбано двокімнатну квартиру по АДРЕСА_4 та будинок у с. Шестовиця, а отримані від продажу кошти були одразу спрямовані на придбання цих двох об`єктів.

Зазначає, що судом не взято до уваги пояснення свідка ОСОБА_6 , що саме вона ініціювала продаж належної їй та ОСОБА_2 квартири, оскільки після смерті сина не мала наміру надалі проживати у цьому житлі та бажала за рахунок отриманих коштів придбати окреме житло для доньки і майбутньої онуки, а також житло для себе. Свідок пояснила, що родина ОСОБА_1 відмовилася брати участь у придбанні житла, коштів від його родини на придбання спірної квартири не надходило, а під час укладення правочинів розрахунок здійснювався саме з коштів, отриманих від продажу попередньої квартири.

За доводами скаржника, суд невірно визначив суму судового збору, яка підлягала стягненню з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 , оскільки слід окремо визначити результат розгляду первісного позову, результат розгляду зустрічної вимоги щодо квартири, результат розгляду зустрічної вимоги щодо автомобіля, судові витрати, пов`язані з кожним із цих самостійних процесуальних блоків, та після цього здійснити взаємне зарахування сум, які підлягають стягненню між сторонами.

Апелянт вважає безпідставним стягнення з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 1000 грн витрат на проведення автотоварознавчого дослідження, оскільки уточнений звіт про оцінку автомобіля був поданий самим ОСОБА_1 та використаний судом для задоволення зустрічної вимоги ОСОБА_2 про компенсацію за автомобіль. Тому покладення витрат за такий звіт на ОСОБА_2 є необґрунтованим, бо саме її вимога щодо автомобіля була задоволена.

Вказує, що додаткове рішення суду від 05.06.2026 також ґрунтується на помилковому висновку суду про те, що зустрічний позов ОСОБА_2 задоволено лише на 2,57%. Зауважує, що суд не поставив під сумнів реальність, документальне підтвердження або розумність указаних витрат, однак стягнув на користь ОСОБА_2 лише 308,40 грн, застосувавши той самий помилковий відсоток 2,57%. Тому, оскільки вимога ОСОБА_2 щодо автомобіля була фактично задоволена повністю в узгодженому сторонами розмірі, а вимога щодо квартири підлягала задоволенню, додаткове рішення про стягнення лише 308,40 грн витрат на правничу допомогу є незаконним та підлягає скасуванню.

Представник ОСОБА_1 - адвокат Усова Ю.О. подала відзив на апеляційну скаргу, в якому просить відмовити в задоволенні апеляційної скарги, а рішення суду першої інстанції без змін; стягнути понесені ОСОБА_1 судові витрати за розгляд справи в суді апеляційної інстанції з ОСОБА_2 .

Заперечуючи проти доводів апеляційної скарги, представник первісного позивача зазначила, що рішення суду першої інстанції є законним, обґрунтованим і таким, що відповідає нормам чинного законодавства.

Вказує, що факт продажу квартири АДРЕСА_3 в один день із придбанням спірної квартири жодним чином не доводить, що вся сума коштів, отриманих від її продажу, була особистими коштами саме ОСОБА_2 , та що саме ці кошти були використані для придбання спірної квартири.

Звертає увагу, що сама ОСОБА_2 під час розгляду справи підтвердила наявність спільного бюджету подружжя.

Стверджує, що жодного документального доказу на підтвердження викладеної ОСОБА_2 версії, а саме передачі ОСОБА_6 своїй дочці коштів від продажу належної їй частки квартири як особистої майнової допомоги виключно для придбання квартири ОСОБА_2 , до матеріалів справи не надано. У справі відсутні будь-які письмові угоди між ОСОБА_6 та ОСОБА_2 про передачу коштів або розписка про передачу коштів. Наголошує, якщо керуватися логікою апеляційної скарги, відповідно до якої показання свідка без письмового підтвердження не можуть бути покладені в основу висновку про походження коштів, такий самий підхід має бути застосований і до показань ОСОБА_6 .

Зауважує, що під час придбання спільної квартири позивач та її мати були цілком обізнані, що квартира є об`єктом спільної сумісної власності подружжя і придбавалась за спільні кошти в інтересах сім`ї. Під час підписання договору купівлі-продажу квартири нотаріусом було роз`яснено позивачці, що квартира є спільною сумісною власністю подружжя.

Звертає увагу, що у матеріалах нотаріальної заяви відсутні документи, які підтверджували б право особистої приватної власності позивача на об`єкти нерухомості, як і відсутня відмітка про це, адже вказане майно в дійсності було набуто за спільні кошти, договір за яким було набуто таке майно, було укладено другим із подружжя в інтересах сім`ї, а саме майно, одержане за договором купівлі-продажу мало намір використовуватись в інтересах сім`ї. Більше того, позивач, будучи стороною договору купівлі-продажу підписала його за таких умов та не заявила про незгоду із визначеним заяві її чоловіка правовим режимом майна. Вона не заперечувала проти набуття квартири у спільну сумісну власність подружжя, не вимагала внесення до договору застереження про особистий характер квартири та не вчиняла будь-яких інших дій, які б свідчили про протилежне волевиявлення.

Заслухавши суддю-доповідача, пояснення сторін та їх представників, дослідивши матеріали справи, перевіривши законність та обґрунтованість ухваленого судового рішення в межах доводів апеляційної скарги, обговоривши доводи апеляційної скарги та відзиву на неї, колегія суддів приходить до такого висновку.

Згідно з ч. 1, 2 ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї.

Суд апеляційної інстанції не обмежений доводами та вимогами апеляційної скарги, якщо під час розгляду справи буде встановлено порушення норм процесуального права, які є обов`язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права (ч. 4 ст. 367 ЦПК України).

За приписами ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим (ч. 1). Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права (ч. 2). Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом (ч. 3). При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (ч. 4). Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторонни посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні (ч. 5).

Судом у справі встановлені такі обставини та визначені відповідно до них правовідносини.

ОСОБА_1 та ОСОБА_4 із 03.10.2014 перебували у зареєстрованому шлюбі, який було розірвано рішенням Деснянського районного суду м. Чернігова від 20.12.2023 (а.с. 17-18 т. 1).

Згідно копії свідоцтва про народження серії НОМЕР_2 від 01.03.2019 ОСОБА_1 та ОСОБА_8 є батьками малолітньої ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_1 (а.с. 19 т. 1).

Відповідно до договору купівлі-продажу квартири від 04 липня 2018 року, посвідченого приватним нотаріусом Чернігівського міського нотаріального округу Реус Р.В., зареєстрованого в реєстрі за №4526, ОСОБА_9 продав, а ОСОБА_8 купила квартиру АДРЕСА_2 . Згідно п. 2.1 договору продаж квартири за домовленістю сторін вчиняється за 123675,00 грн, які отримані продавцем від покупця до підписання даного договору. Нотаріусом роз`яснено сторонам правові наслідки укриття розміру дійсної ціни майна. Оціночна вартість квартири складає 123675,00 грн (п. 2.3). У п. 4.13 договору зазначено, що цей договір вчиняється зі згоди чоловіка покупця, ОСОБА_1 , що підтверджується заявою від 04 липня 2018 року за реєстровим номером 4518, підпис на заяві якого засвідчено приватним нотаріусом Чернігівського міського нотаріального округу Реусом Р.В., що зберігається в справах приватного нотаріуса (а.с. 20-21 т. 1). Зазначене також підтверджується Інформацією Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна щодо об`єкта нерухомого майна від 07.04.2025 (а.с. 22 т. 1).

У заяві ОСОБА_1 від 04 липня 2018 року, поданої приватному нотаріусу Чернігівського міського нотаріального округу Реусу Р.В., зазначено, що ОСОБА_1 дає свою згоду на купівлю його дружиною ОСОБА_8 квартири АДРЕСА_2 , за ціну та на умовах на її розсуд. ОСОБА_1 підтверджує, що гроші, які витрачаються на придбання квартири, є спільною сумісною власністю. Придбана квартира також буде об`єктом права спільної сумісної власності як таке, що набувається ними перебуваючи в шлюбі. Стверджує, що договір купівлі-продажу укладається дружиною в інтересах сім`ї на умовах, які вони попередньо обговорили і вважають вигідними для них (а.с. 27 т. 1).

Відповідно до довідки про оціночну вартість об`єкта нерухомості від 04.06.2025, оціночна вартість квартири АДРЕСА_2 складає 1948481,22 грн (а.с. 28-29 т. 1).

Згідно з копією звіту №076/06/025 про оцінку майна від 27.06.2025, складеного ТОВ «Майнова оцінка плюс», станом на 03 липня 2018 року ринкова вартість квартири АДРЕСА_2 , становить 654599 грн (а.с. 106 т. 1).

Відповідно до копії розписки, складеної ОСОБА_9 04 липня 2018 року, останній отримав від ОСОБА_8 грошові кошти в сумі 559000 грн, що еквівалентно 21500 доларів США, за належну йому квартиру АДРЕСА_2 , яку він продав ОСОБА_8 (а.с. 105 т. 1).

04 липня 2018 року між ОСОБА_6 (матір`ю позивача ОСОБА_2 ), ОСОБА_10 (продавці) та ОСОБА_11 (покупець) було укладено договір купівлі-продажу квартири, посвідчений приватним нотаріусом Чернігівського міського нотаріального округу Реусом Р.В., зареєстрований у реєстрі за №4507, відповідно до якого продавці передали майно в таких частинах: ОСОБА_6 (3/4 частки), ОСОБА_8 (1/4 частку) квартири АДРЕСА_3 , у власність покупця, а покупець прийняв майно в цілому та сплатив обговорену за нього суму (а.с. 101-102 т. 1).

Згідно з п. 2.1, 2.3 цього договору продаж квартири за домовленістю вчиняється за 71666,00 грн, які отримані продавцем від покупця до підписання договору. Нотаріусом роз`яснено сторонам правові наслідки укриття розміру дійсної ціни майна. Оціночна (ринкова) вартість квартири складає 71666,00 грн. згідно звіту про проведення незалежної оцінки вартості нерухомого майна, зробленого суб`єктом оціночної діяльності, фізичною особою-підприємцем 03 липня 2018 року.

За копією звіту №080/06/025 про оцінку майна від 27.06.2025, складеного ТОВ «Майнова оцінка плюс», станом на 03 липня 2018 року ринкова вартість квартири АДРЕСА_3 , становить 859464 грн (а.с. 102 зворот-103 т. 1).

04.07.2018 між ОСОБА_12 (продавець) та ОСОБА_6 (покупець) укладено договір купівлі-продажу житлового будинку, посвідчений приватним нотаріусом Чернігівського районного нотаріального округу Кириченко Т.В., зареєстрованого в реєстрі за №1039, за яким ОСОБА_12 передав житловий будинок АДРЕСА_5 , а ОСОБА_6 прийняла цей будинок та зобов`язалася сплатити за нього обговорену грошову суму. За домовленістю сторін продаж житлового будинку з господарськими будівлями та спорудами вчинено за 140365,91 грн, які продавець одержав від покупця до підписання цього договору в спосіб, встановлений чинним законодавством (п. 2.1) (а.с. 162-164 т. 1). Зазначене підтверджується Інформацією з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно від 14.07.2025 (а.с. 156 т. 1).

Згідно інформації РСЦ ГСЦ МВС в Київській та Чернігівській областях №31/33/05/761-аз/10-2025-799-2025 від 12.08.2025, з 17.07.2021 за ОСОБА_1 було зареєстровано транспортний засіб марки «MAZDA 6», 2002 року випуску, VIN НОМЕР_1 , свідоцтво про реєстрацію серії НОМЕР_3 . 03 лютого 2024 року вказаний транспортний засіб був перереєстрований на іншу особу на підставі договору купівлі-продажу від 03 лютого 2024 року (а.с. 172 т. 1).

Відповідно до копії звіту про оцінку №138/25 автомобіля «MAZDA 6», VIN НОМЕР_1 , 2002 року випуску, здійсненого суб`єктом оціночної діяльності ОСОБА_13 25 серпня 2025 року на замовлення ОСОБА_8 , ринкова вартість автомобіля на дату оцінки складає 137888,23 грн. При цьому, при проведенні оцінки автомобіль оцінювачу для огляду не надавався (а.с. 169-171 т. 1).

Рахунком-фактурою №138/25 від 23 липня 2025 року підтверджується сплата ОСОБА_8 ФОП ОСОБА_13 2500,00 грн за проведення автотоварознавчого дослідження №138/25 (а.с. 174 зворот).

Згідно з копією звіту про оцінку (уточненого) №138/1/25 автомобіля «MAZDA 6», VIN НОМЕР_1 , 2002 року випуску, здійсненого суб`єктом оціночної діяльності ОСОБА_13 18 вересня 2025 року на замовлення ОСОБА_1 , ринкова вартість автомобіля на дату оцінки складає 103879,16 грн. Із вказаного звіту слідує, що спеціалісту автотоварознавцю для проведення огляду був наданий колісний транспортний засіб – легковий автомобіль «MAZDA 6», державний реєстраційний номер НОМЕР_4 (а.с. 182-184 т. 1).

Рахунком-фактурою №138/1/25 від 12 вересня 2025 року підтверджується сплата ОСОБА_1 ФОП ОСОБА_13 1000,00 грн за проведення автотоварознавчого дослідження №138/1/25 (а.с. 208 т. 1).

Статтею 15 ЦК України визначено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право на захист цивільного інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного судочинства. Способи захисту цивільних прав та інтересів визначені ч. 2 ст. 16 ЦК України.

За приписами ст. 3, 4 ЦПК України захисту підлягають порушене, невизнане або оспорюване право особи чи інтерес, а також державний чи суспільний інтерес.

Згідно з ч. 1 ст. 5 ЦПК України здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором.

Сімейні відносини регулюються на засадах справедливості, добросовісності та розумності, відповідно до моральних засад суспільства (ч. 9 ст. 7 СК України).

Особистою приватною власністю дружини, чоловіка є майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але за кошти, які належали їй, йому особисто (п. 3 ч. 1 ст. 57 СК України).

Майно, набуте подружжям за час шлюбу, є їхньою спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено договором або законом (ч. 3 ст. 368 ЦК України).

Відповідно до ч. 1 ст. 60 CK України, майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу).

Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя.

У ч. 1 ст. 61 СК України передбачено, що об`єктом права спільної сумісної власності подружжя може бути будь-яке майно, за винятком виключеного з цивільного обороту.

Згідно зі ст. 63 СК України дружина та чоловік мають рівні права на володіння, користування і розпоряджання майном, що належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено домовленістю між ними.

Поділ спільного майна подружжя здійснюється за правилами, встановленими статтями 69-72 СК України та ст. 372 ЦК України.

У ч. 1 ст. 69 СК України визначено, що дружина і чоловік мають право на поділ майна, що належить їм на праві спільної сумісної власності, незалежно від розірвання шлюбу. Законодавцем визначено, що право на поділ майна, яке перебуває на праві спільної сумісної власності подружжя, належить кожному з них незалежно від того, в який момент здійснюється поділ: під час шлюбу або після його розірвання. Поділ може бути здійснений як за домовленістю подружжя, так і за судовим рішенням.

У разі поділу майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором (ч. 1 ст. 70 СК України).

За приписами ч. 1, 2 ст. 71 СК України, майно, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, ділиться між ними в натурі. Якщо дружина та чоловік не домовилися про порядок поділу майна, спір може бути вирішений судом. При цьому суд бере до уваги інтереси дружини, чоловіка, дітей та інші обставини, що мають істотне значення. Неподільні речі присуджуються одному з подружжя, якщо інше не визначено домовленістю між ними.

Згідно зі ст. 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: письмовими, речовими і електронними доказами; висновками експертів; показаннями свідків.

Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування (ч. 1 ст. 77 ЦПК України).

Обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування (ч. 2 ст. 78 ЦПК України).

Згідно зі ст. 79 ЦПК України достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи.

Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання (ст. 80 ЦПК України).

За приписами ст. 12, 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень; докази подаються сторонами та іншими учасниками справи; доказування не може ґрунтуватися на припущеннях; кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій (засада змагальності цивільного судочинства).

Згідно зі ст. 89 ЦПК України, суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності.

Задовольняючи первісний позов ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про поділ майна подружжя, суд першої інстанції виходив з того, що в ході судового розгляду ОСОБА_2 не була спростована презумпція права спільної сумісної власності на спірну квартиру, яка набута в період перебування сторін у шлюбі, та не доведено, що спірна квартира придбавалася не в інтересах сім`ї. При цьому суд врахував, що показання свідків ОСОБА_14 , ОСОБА_15 співвідносяться з показаннями ми свідка ОСОБА_16 щодо передачі матір`ю ОСОБА_1 золотих прикрас для подальшої їх реалізації і використання коштів для купівлі спірної квартири. Суд виснував, що сам по собі факт того, що договір купівлі-продажу квартири ОСОБА_2 та її матері ОСОБА_6 був укладений в один день із договором купівлі-продажу спірної квартири, не є достатнім доказом факту сплати лише ОСОБА_2 коштів за придбану в шлюбі квартиру.

Задовольняючи частково зустрічний позов ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про визнання майна особистою приватною власністю, поділ майна подружжя, суд першої інстанції виходив з того, що сторонами визнається, що спірний автомобіль був придбаний під час перебування їх у зареєстрованому шлюбі, у зв`язку з чим він є неподільною річчю та спільним майном подружжя і був відчужений ОСОБА_1 без згоди ОСОБА_2 , а тому суд дійшов висновку, що вимоги позивача за зустрічним позовом про стягнення з відповідача грошової компенсації за 1/2 частку автомобіля є ефективним способом захисту порушеного права позивача. При цьому, суд вважав належним доказом у справі щодо вартості спільного автомобіля саме ціну, визначену в звіті про оцінку (уточненого) №138/1/25 від 18.09.2025, складеного суб`єктом оціночної діяльності ОСОБА_13 після безпосереднього огляду спірного автомобіля, з якою погодилися і сторони в судовому засіданні. Тому з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 судом стягнено грошову компенсація за 1/2 частку автомобіля в сумі 51939,58 грн. Враховуючи складність справи, заявлене клопотання про зменшення таких витрат, суд вважав за необхідне стягнути з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 витрати на правничу допомогу в сумі 9000,00 грн. Враховуючи, що вимоги позивача за зустрічним позовом задоволено частково (2,57%) (1948481,22 + 68944,12 грн (1/2 вартості автомобіля) = 2017425,34 грн); (51939,58 грн від 2017425,34 грн = 2,57%), суд з відповідача за зустрічним позовом на користь позивача стягнув витрати по сплаті судового збору пропорційно до задоволених позовних вимог в сумі 311,28 грн (2,57% від 12112 грн = 311,28 грн). Крім того, враховуючи, що судом в якості належного доказу в справі взято до уваги саме звіт про оцінку (уточнений) №138/1/25, здійснений суб`єктом оціночної діяльності ОСОБА_13 18.09.2025 на замовлення ОСОБА_1 , судом з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 стягнуто понесені витрати на проведення автотоварознавчого дослідження в сумі 1000,00 грн.

Враховуючи, що вимоги ОСОБА_2 задоволено частково (2,57%), додатковим рішенням суду від 05.06.2026 стягнуто з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 витрати на правничу допомогу пропорційно до задоволених позовних вимог в сумі 308,40 грн.

Апеляційний суд погоджується з означеними висновками суду першої інстанції щодо вирішення спору по суті, проте не повністю згоден у частині вирішення питання розподілу судових витрат, з огляду на таке.

За загальним правилом усе майно, яке набуте подружжям за час перебування у шлюбі, є його спільною сумісною власністю.

В основу поділу покладається презумпція рівності часток подружжя, яка може бути спростована домовленістю подружжя або судовим рішенням.

Законом встановлено презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу. Ця презумпція може бути спростована, й один із подружжя може оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об`єкт, у тому числі в судовому порядку. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, який її спростовує (постанови Великої Палатою Верховного Суду від 21.11.2018 у справі №372/504/17, від 11.10.2023 у справі №756/8056/19).

Як зазначено в п. 22-24 постанови Пленуму Верховного Суду України №11 від 21.12.2007 «Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя», при розгляді спорів між подружжям про майно необхідно встановлювати обсяг спільно нажитого майна, наявного на час припинення спільного ведення господарства, з`ясовувати джерело і час його придбання. До складу майна, що підлягає поділу включається загальне майно подружжя, наявне у нього на час розгляду справи, та те, що знаходиться у третіх осіб. При поділі майна враховуються також борги подружжя та правовідносини за зобов`язаннями, що виникли в інтересах сім`ї. Вартість майна, що підлягає поділу, визначається за погодженням між подружжям, а при недосягненні згоди – виходячи з дійсної його вартості на час розгляду справи.

Належність майна до спільної сумісної власності подружжя визначається не тільки фактом придбання його під час шлюбу, але й спільною участю подружжя коштами або працею в набутті майна. Для визнання спільної сумісної власності подружжя на майно, суд повинен установити не тільки факт набуття майна під час шлюбу, але й той факт, що джерелом його набуття були спільні сумісні кошти або спільна праця подружжя.

За змістом апеляційної скарги спірним питанням між сторонами є належність квартири до об`єктів спільної сумісної власності подружжя чи перебування цього нерухомого майна в особистій приватній власності ОСОБА_2 .

Апеляційний суд вважає, що з урахуванням встановлених обставини та оцінки наявних у справі доказів в їх сукупності (показань свідків, письмових доказів), суд першої інстанції дійшов правильного висновку, що ОСОБА_2 не була спростована презумпція права спільної сумісної власності на спірну квартиру, яка набута в період перебування сторін у шлюбі, та не доведено, що спірна квартира придбавалася не в інтересах сім`ї.

У справі, що переглядається, відчуження ОСОБА_2 та її матір`ю ОСОБА_6 належної їм квартири за адресою: АДРЕСА_6 , за готівкові кошти і купівля в той же день (04 липня 2018 року) іншої спірної квартири за адресою: АДРЕСА_1 , оформленої на ОСОБА_2 , а також придбання житлового будинку в АДРЕСА_5 , оформленого на ОСОБА_6 , за наявності згоди іншого з подружжя на придбання спірного нерухомого майна за спільні кошти, не є достатнім доказом того, що саме особисті готівкові кошти ОСОБА_2 були витрачені на придбання спірного об`єкту та не підтверджує виникнення в неї особистої приватної власності.

Подібний висновок викладений у постанові Верховного Суду від 18.05.2023 у справі № 344/5528/22.

При цьому, апеляційний суд констатує, що ОСОБА_2 належала лише 1/4 частка у відчужуваній квартирі, тоді як її матері ОСОБА_6 3/4 частки, а матеріали справи не містять жодних письмових доказів укладення між цими особами угод дарування грошей чи надання їх у позику, як то акцентує увагу ОСОБА_1 у відзиві на апеляційну скаргу. Водночас отриманих ОСОБА_2 готівкових коштів від продажу вказаної 1/4 частки квартири було вочевидь недостатньо для придбання спірної квартири.

Однією з підстав виникнення зобов`язання є договір (п. 1 ч. 2 ст. 11 ЦК України).

Договір як універсальний регулятор приватних відносин, покликаний забезпечити їх регулювання та має бути направлений на встановлення, зміну або припинення приватних прав та обов`язків. За допомогою такого універсального регулятора приватних відносин як договір його сторони можуть регулювати, зокрема, вчинення між сторонами односторонніх правочинів, підстави для односторонньої відмови і коли ці правочини породжують відповідні правові наслідки щодо розірвання договору.

Для приватного права апріорі притаманна диспозитивність, яка проявляється, зокрема, в тому, що особа, з урахуванням принципу свободи правочину, сама вирішує вчиняти чи не вчиняти певний правочин.

Верховний Суд у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду в постанові від 03.06.2024 у справі №712/3590/22 виснував таке: «Вчинення згоди іншим з подружжя на розпорядження спільним майном є одностороннім правочином, розрахованим на його сприйняття іншими особами, а саме – подружжям, який є стороною договору, та третьою особою (інша сторона договору). Волевиявлення іншого з подружжя (співвласника) на розпорядження спільним майном, яке виражено у згоді, адресоване та сприймається як подружжям, який виступає стороною договору, так і контрагентом за таким договором.

Згода іншого з подружжя (співвласника) на розпорядження спільним майном має значення на стадії укладення договору та є необхідним юридичним фактом для укладення відповідного договору іншим з подружжя, який є стороною договору, з його контрагентом. Сторона договору (інший з подружжя) представляє у відносинах з своїм контрагентом права та інтереси того з подружжя, який надав згоду.

Сприйняття волевиявлення іншого з подружжя на розпорядження спільним майном відбувається шляхом відображення такої згоди у відповідному договорі. У такому випадку регулюючий ефект договору поширюється як на сторони договору, так і на іншого з подружжя (співвласника), який надав згоду на розпорядження спільним майном.

Згода одного з подружжя на вчинення другим з подружжя договору з розпорядження спільним майном як односторонній правочин є одним із правомірних обмежень свободи договору, оскільки визначена законодавцем необхідність одержання згоди обмежує як того з подружжя, хто укладає договір з розпорядження майном, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, так і контрагента за договором, оскільки він має переконатися, що особа, з якою укладається договір, перебуваючи в шлюбі, має згоду на укладення такого договору.

Згода іншого з подружжя (співвласника) на розпорядження майном, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя поширюється на як на випадки відчуження майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, так і на випадки набуття майна подружжям у право спільної сумісної власності.

Надання згоди іншим з подружжя на набуття майна подружжям (стороною договору) свідчить про набуття майна подружжям у право спільної сумісної власності, оскільки у такому випадку відбувається розпорядження коштами, які належать подружжю на праві спільної сумісної власності.

Не виключається вчинення усного договору між подружжям про набуття майна в спільну сумісну власність, зовнішнім вираженням якого є згода одного з подружжя на розпоряджаються майном (коштами) на набуття майна в спільну сумісну власність. Така згода може бути зафіксована безпосередньо у договорі про набуття майна, вчиненим іншим з подружжя.

Наявність письмової згоди одного з подружжя на укладення іншим із подружжя договору купівлі-продажу майна, зафіксованої у такому договорі, свідчить про придбання майна за спільні кошти у спільну сумісну власність, оскільки згода іншого подружжя на набуття майна підтверджує придбання такого майна за спільні кошти подружжя.

У разі, якщо інший з подружжя надав згоду на розпорядження майном (коштами) для набуття майна в спільну сумісну власність і така згода зафіксована безпосередньо у договорі купівлі-продажу майна, який вчинено іншим з подружжя, то суд не може своїм рішенням підміняти домовленість подружжя про набуття майна в спільну сумісну власність».

Як вбачається з матеріалів справи, у п. 4.13 договору купівлі-продажу спірної квартири від 04.07.2018 зазначено, що цей договір вчиняється зі згоди чоловіка покупця ОСОБА_1 , що підтверджується його нотаріально посвідченою заявою від 04.07.2018, в якій вказано про придбання квартири за спільні сумісні кошти і дана квартира буде об`єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Посилання ОСОБА_2 на те, що вона на час підписання договору була вагітна й не повністю розуміла значення таких дій, не спростовують презумпції правомірності правочину та спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу.

Апеляційний суд відхиляє твердження скаржника, що суд не встановив наявності домовленості саме між нею та ОСОБА_1 про набуття квартири у спільну сумісну власність, надавши перевагу односторонній заяві ОСОБА_1 , яка не відображає волі ОСОБА_2 . Адже, виражена в п. 4.13 договору купівлі-продажу квартири згода чоловіка покупця ОСОБА_1 на вчинення цього правочину, підписаного особисто ОСОБА_2 , і є підтвердженням домовленості сторін про поширення на спірну квартиру режиму права спільної сумісної власності подружжя, що узгоджується з правовим висновком Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду в постанові від 03.06.2024 у справі №712/3590/22.

Апелювання ОСОБА_2 до показань свідків не є прийнятним, оскільки показання свідків не можуть превалювати над вираженою в договорі волею сторін та презумпцією правомірності нотаріально вчиненого правочину.

За таких обставин, колегія суддів вважає, що доводи апеляційної скарги ОСОБА_2 не спростовують правильності висновку суду першої інстанції, який ухвалив законне й обгрунтоване рішення по суті виниклого між сторонами спору, задовольнивши первісний позов ОСОБА_1 та частково задовольнивши зустрічний позов ОСОБА_2 .

Водночас частково слушними є доводи апелянта щодо помилковості вирішення місцевим судом питання розподілу судових витрат (як в основному рішенні, так і в додатковому рішенні).

Відповідно до ч. 1, 3 ст. 133 ЦПК України судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов`язаних з розглядом справи, до яких належать й витрати на професійну правничу допомогу.

Згідно з ч. 1, 2 ст. 141 ЦПК України, судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Інші судові витрати, пов`язані з розглядом справи, покладаються: 1) у разі задоволення позову - на відповідача; 2) у разі відмови в позові - на позивача; 3) у разі часткового задоволення позову - на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

У ч. 1 ст. 176 ЦПК України встановлено, що ціна позову визначається: у позовах, що складаються з кількох самостійних вимог, - загальною сумою всіх вимог.

Визначаючи ОСОБА_2 необхідність сплати судового збору за зустрічну позовну заяву в розмірі 12112,00 грн виходячи з вартості спірного нерухомого та рухомого майна та обраховуючи пропорційне співвідношення задоволених позовних вимог (2,57%), місцевий суд залишив поза увагою ту обставину, що між сторонами фактично виник спір щодо половини квартири, про що свідчить і вказана ОСОБА_1 ціна позову 974240,61 грн, яка становить 50% вартості квартири (1948481,22 грн).

Ціна зустрічного позову ОСОБА_2 становила 1043184,73 грн (974240,61 + 68944,12), а задоволено її вимоги на суму 51939,58 грн.

Зустрічний позов був оплачений ОСОБА_2 судовим збором у сумі 12112,00 грн, тоді як з огляду на ціну позову вона мала сплатити 10431,85 грн, тобто ОСОБА_2 надмірно внесено 1680,15 грн судового збору.

Отже, процентне співвідношення частково задоволених позовних вимог ОСОБА_2 буде становити 4,98% (51939,58 : 1043184,73), а не 2,57%.

У зв`язку з цим, розмір судових витрат, які підлягають стягненню з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 , повинен становити:

- судовий збір: 519,51 грн (10431,85 грн х 4,98%);

- витрати на професійну правничу допомогу (в додатковому рішенні): 597,60 грн (12000,00 грн х 4,98%).

Оскільки позовна вимога ОСОБА_2 про стягнення 1/2 вартості автомобіля була задоволена частково виходячи зі звіту про оцінку (уточненого) №138/1/25, здійсненого суб`єктом оціночної діяльності ОСОБА_13 18.09.2025 на замовлення ОСОБА_1 , то з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 належить пропорційно стягнути понесені витрати на проведення автотоварознавчого дослідження в сумі 327,40 грн ((68944,12 – 51939,58) : 51939,58 х 1000).

Вимога апеляційної скарги ОСОБА_2 щодо вирішення питання про повернення їй надмірно сплаченого судового збору за подання зустрічного позову не може бути предметом розгляду апеляційного суду з огляду на таке.

Згідно з ч. 2 ст. 133 ЦПК України розмір судового збору, порядок його сплати, повернення і звільнення від сплати встановлюються законом.

Правові засади справляння судового збору, платників, об`єкти та розміри ставок судового збору, порядок сплати, звільнення від сплати та повернення судового збору визначає Закон України «Про судовий збір» від 8 липня 2011 року №3674-VI (далі – Закон №3674-VI).

Відповідно до п. 2 ч. 1 ст. 7 Закону №3674-VI сплачена сума судового збору повертається за клопотанням особи, яка його сплатила за ухвалою суду в разі повернення заяви або скарги.

Повернення сплаченої суми судового збору здійснюється в порядку, встановленому центральним органом виконавчої влади із забезпечення реалізації державної фінансової політики (ч. 5 ст. 7 Закону №3674-VI).

У ст. 9 Закону №3674-VI встановлено, що судовий збір сплачується за місцем розгляду справи та зараховується до спеціального фонду Державного бюджету України. Суд перед відкриттям (порушенням) провадження у справі, прийняттям до розгляду заяв (скарг) перевіряє зарахування судового збору до спеціального фонду Державного бюджету України.

Відповідно до Порядку повернення (перерахування) коштів, помилково або надміру зарахованих до державного та місцевих бюджетів, затвердженого наказом Міністерства фінансів України від 03.09.2013 №787 (із змінами та доповненнями) (далі – Порядок №787), органи Казначейства здійснюють повернення судового збору в усіх випадках виключно на підставі електронного подання, сформованого відповідним судовим органом.

Таке подання формується відповідним судовим органом на підставі поданої платником (його уповноваженою особою) заяви про повернення коштів з бюджету, складеної із зазначенням усіх необхідних реквізитів, визначених пунктом 5 Порядку №787.

Відповідно до п. 15 розділу I Порядку №787 повернення (перерахування) помилково або надміру зарахованих до бюджету податків, зборів, пені, платежів та інших доходів бюджету здійснюється з того бюджету, до якого такі кошти були зараховані (з урахуванням положень пунктів 39-1 та 39-2 розділу VI «Прикінцеві та перехідні положення» Бюджетного кодексу України). Якщо платіж, що повертається, був сплачений до загального (спеціального) фонду державного або місцевих бюджетів, але згідно з бюджетним законодавством не передбачений серед джерел надходжень бюджетів у поточному бюджетному році, то повернення (перерахування) здійснюється за рахунок податків та зборів, не віднесених до інших категорій (код класифікації доходів бюджету 19090500) або інших надходжень (код класифікації доходів бюджету 24060300) відповідного бюджету.

Аналіз вищезазначених положень законодавства вказує на те, що для повернення судового збору платнику, або його уповноваженій особі (в залежності від коду класифікації доходів бюджету, за яким була здійснення сплата) необхідно звернутися із заявою до відповідного суду, на рахунки якого сплачено судовий збір (за ККДБ 22030101 «Судовий збір»).

Як вбачається з матеріалів справи, згідно квитанції про сплату №2340-9342-4012-7024 від 27.06.2025 та платіжної інструкції №0.0.4442318584.1 від 04.07.2025 сплачені ОСОБА_2 кошти судового збору були зараховані до спеціального фонду державного бюджету України на реквізити Деснянського районного суду м. Чернігова (ГУК у Черніг.обл/Деснянс. р-н/22030101, рахунок отримувача: UA318999980313121206000025741).

За таких обставин, апеляційний суд приходить до переконання, що питання повернення надмірно сплаченого судового збору за зустрічним позовом ОСОБА_2 має вирішуватися саме Деснянським районним судом м. Чернігова.

Згідно з п. 1 ч. 1 ст. 374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право залишити судове рішення без змін, а скаргу без задоволення.

Відповідно до ст. 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Згідно з п. 2 ч. 1 ст. 374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право скасувати судове рішення повністю або частково і ухвалити у відповідній частині нове рішення або змінити рішення.

Відповідно до п. 4 ч. 1 ст. 376 ЦПК України підставою для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення є порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права.

Підсумовуючи викладене, на основі повно та всебічно з`ясованих обставин, на які посилаються учасники справи, як на підставу своїх вимог та заперечень, підтверджених доказами, оцінивши їх належність, допустимість, а також достатність, взаємозв`язок у їх сукупності, встановивши правовідносини, які випливають із встановлених обставин та правові норми, які підлягають застосуванню до цих правовідносин, колегія суддів висновлює, що апеляційна скарга ОСОБА_2 підлягає частковому задоволенню лише в частині вирішення питання розподілу судових витрат, а рішення Деснянського районного суду м. Чернігова області від 28 травня 2026 року та додаткове рішення цього ж суду від 05 червня 2026 року – зміні, шляхом зменшення визначеної до стягнення з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 суми витрат на проведення автотоварознавчого дослідження з 1000,00 грн до 327,40 грн, та збільшення визначених до стягнення з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 сум судового збору з 311,28 грн до 519,51 грн і витрат на правничу допомогу з 308,40 грн до 597,60 грн; в інших частинах зазначені рішення та додаткове рішення суду першої інстанції слід залишити без змін.

Керуючись ст. 141, 367-369, 374, 375, 376 ч. 1 п. 4, 381-384, 389-391 ЦПК України,

У Х В А Л И В:

Апеляційну скаргу ОСОБА_3 – задовольнити частково.

Рішення Деснянського районного суду м. Чернігова від 28 травня 2026 року – змінити у частині розподілу судових витрат, зменшивши визначену до стягнення з ОСОБА_3 на користь ОСОБА_1 суму витрат на проведення автотоварознавчого дослідження з 1000,00 грн до 327,40 грн, та збільшивши визначену до стягнення з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_3 суму судового збору з 311,28 грн до 519,51 грн.

В іншій частині рішення суду першої інстанції – залишити без змін.

Додаткове рішення Деснянського районного суду м. Чернігова від 05 червня 2026 року – змінити, збільшивши визначену до стягнення з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_3 суму витрат на правничу допомогу з 308,40 грн до 597,60 грн.

В іншій частині додаткове рішення суду першої інстанції – залишити без змін.

Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її ухвалення і може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.

Повне судове рішення складено 16 листопада 2026 року.

Головуючий О.А. Луговець

Судді О.Є. Мамонова

А.П. Стельмах

Оригінал: reyestr.court.gov.ua