Постанова від 26 жовтня 2026 р. у справі №521/11968/25 — Одеський апеляційний суд

Суд: Одеський апеляційний суд

Інстанція: Апеляційна

Юрисдикція: Цивільне

Категорія: споживчого кредиту

Дата: 26 жовтня 2026 р.

Справа: №521/11968/25

Суддя: Таварткіладзе О. М.

Номер провадження: 22-ц/813/6922/26

Справа № 521/11968/25

Головуючий у першій інстанції Роїк Д.Я.

Доповідач Таварткіладзе О. М.

ОДЕСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

27.10.2026 року м. Одеса

Одеський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:

головуючого – Таварткіладзе О.М.,

суддів: Абухіна Р.Д., Погорєлової С.О.,

за участю секретаря судового засідання: Немировської Д.В.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Одесі апеляційну скаргу ОСОБА_1 , від імені якого діє представник ОСОБА_2 , на рішення Хаджибейського районного суду міста Одеси від 14 квітня 2026 року у цивільній справі за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_1 про стягнення боргу за договором позики, -

В С Т А Н О В И В:

У липні 2025 року ОСОБА_3 звернувся до Хаджибейського районного суду м. Одеси з позовом до ОСОБА_1 про стягнення коштів.

Позовна заява обґрунтована тим, що 09.12.2021 року між ОСОБА_3 та ОСОБА_1 укладено договір безпроцентної позики, за яким ОСОБА_3 (Позикодавець) передав у власність ОСОБА_1 (Позичальнику) грошові кошти в сумі 8 500 000 (вісім мільйонів п`ятсот тисяч) гривень строком до 09.03.2022 року.

З огляду на невиконання зобов`язань за договором позики, позикодавець ОСОБА_3 змушений звернутися до суду з відповідним позовом про стягнення заборгованості за договором позики.

Рішенням Хаджибейського районного суду міста Одеси від 14 квітня 2026 року позовні вимоги ОСОБА_3 до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за договором позики задоволено повністю.

Стягнуто ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_1 ) на користь ОСОБА_3 (РНОКПП НОМЕР_2 ), заборгованість за договором позики від 09.12.2021 р. в сумі 13 535 713,73 грн., з яких заборгованість за основним боргом – 8 500 000 грн., 4 239 275,37 грн. - інфляційне збільшення, 796 438,36 грн. – 3% річних.

Стягнуто з ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_1 ) на користь ОСОБА_3 (РНОКПП НОМЕР_2 ) витрати по сплаті судового збору в сумі 15 140,00 грн.

Не погоджуючись з таким рішенням суду, ОСОБА_1 , від імені якого діє представник ОСОБА_2 , звернувся з апеляційною скаргою, в якій просить рішення Хаджибейського районного суду міста Одеси від 14 квітня 2026 року скасувати та ухвалити нове судове рішення, яким відмовити у задоволення позову у повному обсязі, посилаючись на порушення судом першої інстанції норм матеріального і процесуального права.

Апеляційна скарга обґрунтована тим, що: «суд першої інстанції, задовольняючи позовні вимоги ОСОБА_3 , виходив з того, що договір позики від 09.12.2021 року про надання грошових коштів у позику відповідає вимогам статті 1046 ЦК норм чинного законодавства, Відповідно до України за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов`язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками. Однак факт передачі грошей не підтверджений. На думку Суду не є істотним порушенням невідповідність тексту позовної заяви доданим доказам до позову, пояснення Позивача, які не ґрунтуються на доказах і суперечать, як тексту позовної заяви так і підставам та предмету самого договору та розписки.

Ще одним суттєвим порушенням норм ЦПК з боку Суду є порядок ухвалення даного рішення, а саме: останнє судове засідання, яке відбулося 04.03.2026 року, Суд начебто видалився до нарадчої кімнати для ухвалення рішення. Проте, протягом 41 дня! Суд начебто складав рішення, що значно перевищує встановленні строки нормами чинного законодавства. 14.04.2026 року проголошено було рішення в приміщенні суду, але копії скороченого та або повного тексту рішення сторонам видано не було. Лише після спливу ще 13 днів, дане рішення було опубліковане в Єдиному реєстрі судових рішень та його копію направлено до Електронного кабінету представника Відповідача та його представника. Складання повного тексту ухвали, залежно від складності справи, може бути відкладено на строк не більш як п`ять днів резолютивної частин ухвали.

Суд першої інстанції неправильно застосував положення статей 1046, 1047, 1049 та 1051 України без врахування висновків, викладених у постанові Верховного Суду від 26 лютого 2020 року у справі № 205/5292/15, згідно якої судом встановлено, що позичальник за спірним договором позики фактично кошти у борг не отримував, а тому вказаний договір позики є неукладеним та не породжує у його сторін прав та обов`язків. Судом не було встановлено походження грошових коштів у Позивача, до позовної заяви представник Позивача не надав жодного документу їх наявності та/ або доказу офіційного працевлаштування. Всупереч цьому, в рішенні суду зазначається, що «… грошові кошти в розмірі 7 млн. грн. Позивач взяв у сейфі офісу в м. Миколаїв, другу частину грошових коштів мав отримати від дистриб`ютора…», однак матеріали справи не містять жодних доказів працевлаштування Позивача та наявність найманих працівників, офісу та сейфів, тощо.

У поясненнях ОСОБА_3 плутався, розповідаючи про борг Апелянта перед ним за господарською діяльністю та розповідаючи про співпрацю з 2012 року та виявляв бажання принести з авто накладні, що підтвердили б борг ОСОБА_1 перед ним. З приводу розписки та договору позики від 09.12.2021 року надав пояснення, що грошові кошти мали йти на купівлю складського приміщення, яке мало б у майбутньому використовуватися в їх спільній роботі, з яких підстав це не було зазначено в позові не зрозуміло, також Позивач не зміг пояснити дуже стислий строк для повернення боргу зважаючи на суттєву суму позики.

Також Суду з пояснень ОСОБА_3 у залі суду стало відомо, що між ОСОБА_3 , як роботодавцем, та ОСОБА_1 , як працівником (Позивач назвав Відповідача дистриб`ютором), не було оформлено трудових правовідносин, податки та обов`язкові платежі не сплачувалися. Позивач у тексті позовної заяви цей факт приховав, тому у даних правовідносинах суд мав враховувати концепцію прихованого працевлаштування (deemed employment) і встановлення вказаних обставин у сукупності може свідчити про наявність трудових відносин, а належних та допустимих доказів, які б підтверджували взаємовідносини між роботодавцем ОСОБА_3 та дистриб`ютором ОСОБА_1 , як такі, що ґрунтуються на трудовому договорі. Матеріали справи такі дані не містять.

Позивач у судовому засіданні пояснив, що позичав грошові кошти на купівлю складу для спільної роботи, однак Апелянт з цим не погоджується, про своє бажання придбати склад почув вперше в судовому засіданні, оскільки ОСОБА_1 звертався з метою придбати власний будинок для родини. Можливо через розбіжність в меті позики, ОСОБА_3 після підписання договору та розписки, не передав грошові кошти Апелянту

Щодо доказу, а саме відеозапису, який був долучений стороною Позивача в якості доказу, звертаємо увагу суду, що даний доказ по справі не посвідчує факт передачі грошей Позивачем - Відповідачу, а також не засвідчує факт перерахунку вказаних грошових коштів, а засвідчує лише факт складання документів та дієздатність Відповідача.

Фактично на записі відображено лише, що Відповідач пише на аркуші паперу розписку, при цьому заготовлений текст списується з телефону, а за кадром чути голос із загальною фразою, яка жодним чином не стосується безпосередньо отримання грошових коштів. Жодної передачі коштів та наявність коштів під час зустрічі взагалі це відео не фіксує, не встановлює зміст написаного тексту, не підтверджує ані факту передачі грошей, ані їх розміру.

Позовна заява подана Позивачем з пропуском строку позовної давності та просить застосувати, до позовної заяви про стягнення заборгованості, строки позовної давності виходячи з наступного. Відповідна заява про застосування строків позовної давності було подано 05.09.2025 року. Позивачем було подано до Суду позовну заяву про стягнення року між Позивачем та Відповідачем було укладено договір Відповідно до п. 1 Договору позики «Позикодавець передав у власність Позичальникові грошові кошти 8 500 000 (вісім мільйонів п`ятсот тисяч) гривень (сума позики), а Позичальник зобов`язується повернути Позикодавцеві таку ж саму суму грошових коштів (суму позики), а саме 8 500 000 (вісім мільйонів п`ятсот тисяч) гривень у строк до 09.03.2022 (дев`яте березня дві тисячі двадцять другого року) у порядку, передбаченому цим Договором». Таким чином, відповідно до п. 1 Договору позики строком виконання зобов`язання є 09.03.2022 року. Таким чином, строк в який Позивач мав право звернутися до Суду з даними позовними вимогами сплив 09.03.2025 року, між тим Позивач звертається до Суду з позовною заявою лише 11.07.2025 року - строк пропущено на 154 календарних дні (4 місяці і 2 дні). Отже, Позивачем було пропущено строк на звернення до Суду».

Присутній у судовому засіданні представник ОСОБА_1 адвокат Торган Лілія Миколаївна підтримала доводи апеляційної скарги.

В судовому засіданні представник ОСОБА_3 адвокат Цвігун Віталій Васильович заперечував проти доводів апеляційної скарги.

Заслухавши суддю-доповідача, доводи апеляційної скарги, перевіривши законність та обґрунтованість рішення в межах доводів та вимог апеляційної скарги, колегія суддів вважає за необхідне апеляційну скаргу залишити без задоволення, виходячи з наведених у цій постанові підстав.

Відповідно до ч.1,2 ст.367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги; суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї.

Відповідно до ч.1 п.1 ст.374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право залишити судове рішення без змін, а скаргу без задоволення.

Відповідно до ст.375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Згідно ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Зазначеним вимогам закону оскаржуване судове рішення суду першої інстанції відповідає.

Задовольняючи позовні вимоги ОСОБА_3 до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за договором позики, стягуючи з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_3 , заборгованість за договором позики від 09.12.2021 року в сумі 13 535 713.73 грн., з яких заборгованість за основним боргом – 8 500 000 грн., 4 239 275.37 грн. - інфляційне збільшення, 796 438.36 грн. – 3% річних, розподіляючи судові витрати, суд першої інстанції виходив з того, що на підставі письмових доказів судом встановлено факт надання позивачем в борг відповідачу грошових коштів в сумі 8 500 000,00 грн. строком до 09.03.2022 року та факт неповернення цих коштів позикодавцю, а відтак позовні вимоги про стягнення основної суми заборгованості підлягають задоволенню.

Судом перевірено розрахунок позивача щодо нарахування 3% річних та інфляційних, помилок не виявлено. Відповідач не спростовував наданий позивачем розрахунок заборгованості. Відтак, суд вважає, що позовні вимоги про стягнення 3% річних та інфляційних теж підлягають задоволенню в повному обсязі.

Колегія суддів погоджується з такими висновками суду першої інстанції.

Судом встановлено, матеріалами справи підтверджено, що за обставинами справи сторони визнають що вони обговорювали можливість укладання договору позики в сумі 8,5 млн. грн. Відповідач не заперечує факт підписання ним договору позики та факт написання розписки про отримання в борг грошових коштів в сумі 8,5 млн. грн., факт передання цієї розписки позивачу. Однак, відповідач заперечує факт отримання коштів за цими борговими документами.

Що стосується дати підписання договору і розписки, то суд враховує наступне. Договір позики датований 09.12.2021 року. За поясненням позивача саме в цей день було підписано договір позики і передано кошти в сумі 7 млн. грн. Будь-яких доказів підписання цього договору в іншу дату матеріали справи не містять. Тож дані обставини суд вважає доведеними.

Написана відповідачем розписка має наступний текст: Я, ОСОБА_1 , РНОКПП НОМЕР_1 , 09 грудня 2021 року отримав у свою власність від ОСОБА_3 РНОКПП НОМЕР_2 готівкою 8 500 000 (вісім мільйонів п`ятсот тисяч гривень у позику і зобов`язуюсь повернути їх ОСОБА_3 РНОКПП НОМЕР_2 вказану суму позики, а саме 8 500 000 (вісім мільйонів п`ятсот тисяч гривень, у строк 09.03.2022 року»

Також, судом встановлено, що текст розписки містить умови що підтверджують факт надання коштів у борг та строк повернення коштів, відтак між сторонами склались відносини пов`язані з договором позики.

Як встановлено з пояснень позивача в судовому засіданні 09.12.2021 року позивач передав відповідачу 7 млн. грн., а 11.12.2021 року ще 1,5 млн. грн., після чого йому і було передано відповідну розписку. Загальна сума позичених грошей складає 8,5 млн. грн. що відповідає умовам договору позики і тексту розписки.

Відповідаючи на питання в судовому засіданні, представник відповідача пояснила, що ОСОБА_1 11.12.2021 року дійсно писав розписку про те, що він отримав позику 09.12.2021 року і проставив дату 09.12.2021 року, тому що так було зазначено в зразку, з якого він переписував текст розписки.

Згідно з п. 9 Договору позики від 09.12.2021 року «Договір укладено з моменту передання Позикодавцем Позичальникові грошей (суми позики), що підтверджується представленою позикодавцеві розпискою позичальника і діє до повного виконання кожною зі Сторін своїх зобов`язань за цим договором».

Враховуючи, що відповідачем факт написання розписки датованої 09.12.2021 року не оспорюється, то само по собі написання даної розписки не 09.12.22 року, а 11.12.2021 року не спростовує доводів позивача про факт укладання договору позики, факт передання суми позики позичальнику та наявність заборгованості за основним боргом в сумі 8,5 млн. грн., адже на момент розгляду справи оригінал договору і розписки знаходиться у позивача, що є підтвердженням факту неповернення позики.

Безгрошовість написаної розписки має доводитись відповідачем, який про її безгрошовість заявив.

Проте будь-яких доказів безгрошовості розписки від 09.12.2021 року ОСОБА_1 не доведена, зокрема представник відповідача не надала переконливих пояснень щодо необхідності передачі відповідачем написаної ним розписки позивачу без отримання грошових коштів та не звернення до правоохоронних органів через ймовірні насильницькі або шахрайські дії позивача, який завдяки оригіналу розписки відповідача отримав юридичні підстави вимагати повернення грошової суми у розмірі 8 500 000 грн., яких, як стверджується, у позику фактично не передавались.

Позивачем надано розрахунок заборгованості станом на 23.04.2025 року, за яким загальний розмір заборгованості за договором позики від 09.12.2021 року склав 13 535 713.73 грн., з яких заборгованість за основним боргом – 8 500 000 грн., 4 239 275.37 грн. - інфляційне збільшення, 796 438.36 грн. – 3% річних.

Колегія суддів виходить з наступного.

Згідно ст. 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

Згідно ст. 12 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Відповідно до ст. 89 ЦПК України, суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.

Частиною 1 ст. 15 ЦК України визначено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Вирішуючи спір, суд повинен встановити, чи були порушені, не визнані або оспорені права, свободи чи інтереси позивача, і залежно від установленого вирішити питання про задоволення позовних вимог або відмову в їх задоволенні.

Частиною першою статті 509 ЦК України передбачено, що зобов`язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов`язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від вчинення певної дії (негативне зобов`язання), а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов`язку.

У частині першій статті 526 ЦК України передбачено, що зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

Згідно з частинами першою, другою статті 598 ЦК України зобов`язання припиняється частково або у повному обсязі на підставах, встановлених договором або законом. Припинення зобов`язання на вимогу однієї із сторін допускається лише у випадках, встановлених договором або законом.

Зобов`язання припиняється виконанням, проведеним належним чином (стаття 599 ЦК України).

Згідно зі статтею 610 ЦК України порушенням зобов`язання є його невиконання або виконання з порушенням умов визначених змістом зобов`язання (неналежне виконання).

У разі порушення зобов`язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема, припинення зобов`язання внаслідок односторонньої відмови від зобов`язання, якщо це встановлено договором або законом, або розірвання договору; зміна умов зобов`язання; сплата неустойки; відшкодування збитків та моральної шкоди (частина перша статті 611 ЦК України).

Договір є обов`язковим до виконання сторонами (стаття 629 ЦК України).

За договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов`язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками (стаття 1046 ЦК України).

Договір позики укладається у письмовій формі, якщо його сума не менш як у десять разів перевищує встановлений законом розмір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, а у випадках, коли позикодавцем є юридична особа, - незалежно від суми. На підтвердження укладення договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей (стаття 1047 ЦК України).

Відповідно до вимог ст. 1051 ЦК України позичальник має право оспорити договір позики на тій підставі, що грошові кошти або речі насправді не були одержані ним від позикодавця або були одержані у меншій кількості, ніж встановлено договором.

Якщо договір позики має бути укладений у письмовій формі, рішення суду не може ґрунтуватися на свідченнях свідків для підтвердження того, що гроші або речі насправді не були одержані позичальником від позикодавця або були одержані у меншій кількості, ніж встановлено договором. Це положення не застосовується до випадків, коли договір був укладений під впливом обману, насильства, зловмисної домовленості представника позичальника з позикодавцем або під впливом тяжкої обставини.

Згідно зі статтею 1049 ЦК України позичальник зобов`язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором. Позика вважається повернутою в момент передання позикодавцеві речей, визначених родовими ознаками, або зарахування грошової суми, що позичалася, на його банківський рахунок.

За своїми правовими ознаками договір позики є реальною, односторонньою, оплатною або безоплатною угодою, на підтвердження якої може бути надана розписка позичальника, яка є доказом не лише укладення договору, але й посвідчує факт передання грошової суми позичальнику.

Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, і може не співпадати з датою складання розписки, яка посвідчує цей факт, однак у будь-якому разі складанню розписки має передувати факт передачі коштів у борг.

За своєю суттю розписка про отримання в борг грошових коштів є документом, який видається боржником кредитору за договором позики після отримання коштів, підтверджуючи як факт укладення договору та зміст умов договору, так і факт отримання боржником від кредитора певної грошової суми.

Факт отримання коштів у борг підтверджує не будь-яка розписка, а саме розписка про отримання коштів, зі змісту якої можливо установити, що відбулася передача певної суми коштів від позикодавця до позичальника.

Досліджуючи боргові розписки чи інші письмові документи, суд для визначення факту укладення договору повинен виявляти справжню правову природу правовідносин сторін незалежно від найменування документа та, залежно від установлених результатів, зробити відповідні правові висновки.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 26 жовтня 2022 року у справі № 227/3760/19-ц виснувала, що у випадку, коли сторона не виявляла свою волю до вчинення правочину, до набуття обумовлених ним цивільних прав та обов`язків, тому правочин є таким, що не вчинений, права та обов`язки за таким правочином особою взагалі не набуті, а правовідносини за ним не виникли. Натомість виконання правочину його учасниками може бути способом волевиявлення до вчинення правочину, відповідно до його істотних умов, передбачених законодавством.

Верховний Суд у постановах від 22 серпня 2019 року у справі № 369/3340/16-ц, від 18 травня 2020 року у справі № 177/1659/17, від 03 червня 2020 року у справі № 461/9270/18-ц виснував, що у разі пред`явлення позову про стягнення боргу позивач повинен підтвердити своє право вимагати від відповідача виконання боргового зобов`язання. Для цього, з метою правильного застосування статей 1046, 1047 ЦК України, суд повинен установити наявність між позивачем і відповідачем правовідносин за договором позики, виходячи з дійсного змісту та достовірності документа, на підставі якого доказується факт укладення договору позики і його умов. Факт отримання коштів у борг підтверджує не будь-яка розписка, а саме розписка про отримання коштів, зі змісту якої можливо установити, що відбулася передача певної суми коштів від позичальника до позикодавця.

Як вбачається зі змісту розписки від 09.12.2021 року, складеною відповідачем, останній підтверджує факт отримання за договором позики від 09.12.2021 року, грошових коштів в розмірі 8 500 000 грн та зобов`язується повернути грошові кошти позивачу до 09.03.2022 року.

Судом встановлено, що текст розписки містить умови що підтверджують факт надання коштів у борг та строк повернення коштів, відтак між сторонами склались відносини пов`язані з договором позики.

Крім того в матеріалах справи міститься договір позики від 09.12.2021 року що підписані особисто як позивачем так і відповідачем.

Згідно з п. 9 Договору позики від 09.12.2021 року передбачено, що договір укладено з моменту передання Позикодавцем Позичальникові грошей (суми позики), що підтверджується представленою позикодавцеві розпискою позичальника і діє до повного виконання кожною зі Сторін своїх зобов`язань за цим договором.

Судова колегія погоджується з висновком суду, що складена власноруч ОСОБА_1 розписка підтверджує як факт укладення договору позики так і факт отримання ним від ОСОБА_3 грошової суми та обов`язок її повернути.

Аналогічного висновку дійшов Верховний Суд у постанові від 16 січня 2019 року при розгляді справи № 388/1354/17-ц (провадження № 61-45859св18), у якому зазначено, що письмова форма договору позики унаслідок його реального характеру є доказом не лише факту укладання договору, але й факту передачі грошової суми позичальнику.

Відповідно до статті 204 ЦК України вчинений сторонами правочин є дійсним, тобто таким, що породжує, змінює або припиняє цивільні права та обов`язки, тоді як обов`язок щодо спростування презумпції правомірності правочину покладається на відповідача.

З метою захисту майнових інтересів позичальника від недобросовісного позикодавця стаття 1051 ЦК України надає позичальникові право оспорювати договір позики на тій підставі, що грошові кошти або речі насправді не були одержані ним від позикодавця або були одержані у меншій кількості, ніж встановлено договором. Обставину стосовно передання чи навпаки, не передання грошових коштів або речей, доводить та сторона, яка посилається на таку обставину.

При встановленні судом факту неотримання позичальником від позикодавця грошей або речей, визначених родовими ознаками, договір позики вважається не укладеним. Якщо договір позики має бути укладений у письмовій формі, рішення суду не може ґрунтуватися на свідченнях свідків для підтвердження того, що гроші або речі насправді не були одержані позичальником від позикодавця або були одержані у меншій кількості, ніж встановлено договором. Це положення не застосовується до випадків, коли договір був укладений під впливом обману, насильства, зловмисної домовленості представника позичальника з позикодавцем або під впливом тяжкої обставини.

Відповідно до статті 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: письмовими, речовими і електронними доказами; висновками експертів; показаннями свідків.

Згідно з частиною другою статті 78 ЦПК України обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування.

Відповідач заперечуючи проти наявності боргу посилався на те що розписка була переписана з примірника, проте одразу грошові кошти йому не було передано, через деякий час відповідачу вже не були потрібні позичені кошти, тому фактичної передачі грошових коштів не відбулось тому у відповідача відсутні будь-які грошові зобов`язання перед позивачем.

Водночас, судова колегія погоджується з висновком суду, що вказані доводи відповідача не підтверджені належними та допустимими доказами.

В матеріалах справи відсутні докази того що відповідач звертався до правоохоронних органів з заявою про вчинення відносно нього шахрайських дій з боку позивача, введення в оману відповідача під час складання відповідної розписки та інших доказів на підтвердження своїх заперечень.

Наявність оригіналу боргових розписок у позивача, кредитора, свідчить про те, що боргові зобов`язання не виконані.

Вказане також узгоджується з висновками Верховного Суду України, які викладені у постановах від 18 вересня 2013 року у справі № 6-63цс13; від 02 липня 2014 року у справі № 6-79цс14.

Доказів повернення відповідачем боргу матеріали справи не містять.

Таким чином, доводи скаржника про відсутність грошових зобов`язань перед позивачем належним чином не доведені, рішення суду про визнання договору позики удаваними суду не надано. Тому судова колегія вважає зазначені скаржником доводи необґрунтованими.

Ураховуючи зазначене, суд першої інстанції дійшов правильного висновку про те, що між сторонами в належній формі укладений договір позики, проте ОСОБА_1 порушив свої зобов`язання щодо повернення грошових коштів. Вчинена сторонами письмова форма договору позики є доказом не лише факту укладення договору, але й факту передачі грошової суми позичальнику.

Перевіряючи рішення суду в частині правильності нарахування інфляційних втрат та трьох процентів річних, колегія суддів виходить із такого.

Відповідно до частини другої статті 625 ЦК України боржник, який прострочив виконання грошового зобов`язання, на вимогу кредитора зобов`язаний сплатити суму боргу з урахуванням установленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

За встановлених судом обставин прострочення виконання грошового зобов`язання відповідачем, правильним є взято до уваги наданий позивачем розрахунок заборгованості станом на 23.04.2025 року, за яким загальний розмір заборгованості за договором позики від 09.12.2021 року склав 13 535 713.73 грн., з яких заборгованість за основним боргом – 8 500 000 грн., 4 239 275.37 грн. - інфляційне збільшення, 796 438.36 грн. – 3% річних.

При цьому, суд апеляційної інстанції враховує, що власного контррозрахунку скаржник не надав, як і не містить апеляційна скарга доводів щодо неправильного обрахунку судом першої інстанції суми заборгованості за договором позики розміру 3% річних.

Доводи апеляційної скарги про те, що позивачем подано позов з пропуском строку позовної давності не заслуговують на увагу, оскільки договір позики укладено між сторонами 09.12.2021 року, строк виконання зобов`язання вказано як 09.03.2022 року, з позовом позивач звернувся до суду 11.07.2025 року, тому оскільки відповідно до пункту 12 розділу «Прикінцеві та перехідні положення» Цивільного кодексу України (у редакції, чинній на період встановлення карантину), на час дії карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України з метою запобігання поширенню COVID-19, перебіг процесуальних строків, у тому числі строків звернення до суду, було зупинено.

Крім того, згідно з пунктом 19 розділу «Прикінцеві та перехідні положення» ЦК України (у редакції Закону України, прийнятого у зв`язку із введенням воєнного стану), на період дії воєнного стану в Україні перебіг строків звернення до суду також зупиняється (норма діяла до 04.09.2025 року).

Посилання в апеляційній скарзі на те, що факт передачі грошей не підтверджений, апеляційний суд відхиляє, як не підтвердженні належним чином, оскільки процесуальне законодавство передбачає, що обставини цивільних справ з`ясовуються судом на засадах змагальності, в межах заявлених вимог і на підставі наданих сторонами доказів. Щодо обов`язку доказування і подання доказів, то кожна сторона, згідно вимог ч. 3 ст. 12, ч. 1 ст. 81 ЦПК України повинна довести ті обставини, на які вона посилається, як на підставу своїх вимог і заперечень.

Твердження в апеляційний скарзі про те, що судом не було встановлено походження грошових коштів у Позивача, до позовної заяви представник Позивача не надав жодного документу їх наявності та/або доказу офіційного працевлаштування, не ґрунтується на положеннях процесуального законодавства, оскільки ст. 175 ЦПК України не містить у переліку необхідних документів до позовної заяви додавання таких доказів.

Доводи апеляційної скарги про те, що у даних правовідносинах суд мав враховувати концепцію прихованого працевлаштування (deemed employment) і встановлення вказаних обставин у сукупності може свідчити про наявність трудових відносин, а належних та допустимих доказів, які б підтверджували взаємовідносини між роботодавцем ОСОБА_3 та дистриб`ютором ОСОБА_1 , як такі, що ґрунтуються на трудовому договорі, апеляційним судом відхиляються, оскілки скаржник не звертався до суду із позовною заявою про визнання договору недійсним/фіктивним.

Інші доводи апеляційної скарги не дають підстав для висновку про неправильне застосування судом першої інстанції норм матеріального права та порушення норм процесуального права, яке призвело або могло призвести до неправильного вирішення справи.

Скаржник не довів інші обставини, на які посилається як на підставу своєї апеляційної скарги, жодного належного та допустимого доказу на спростування висновків суду першої інстанції не надав.

У Висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень, серед іншого (пункти 32-41), звертається увага на те, що усі судові рішення повинні бути зрозумілими, викладеними чіткою і простою мовою і це є необхідною передумовою розуміння рішення сторонами та громадськістю; для цього потрібно логічно структурувати рішення і викласти його в чіткому стилі, доступному для кожного; судові рішення повинні, у принципі, бути обґрунтованим; у викладі підстав для прийняття рішення необхідно дати відповідь на аргументи сторін та доречні доводи, здатні вплинути на вирішення спору; виклад підстав для прийняття рішення не повинен неодмінно бути довгим, оскільки необхідно знайти належний баланс між стислістю та правильним розумінням ухваленого рішення; обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент заявника на підтримку кожної підстави захисту; обсяг цього обов`язку суду може змінюватися залежно від характеру рішення.

Зазначений Висновок також звертає увагу на те, що згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах.

Європейський суд з прав людини вказав, що пункт перший статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматися як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними, залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (пункт 23 рішення ЄСПЛ від 18 липня 2006 року у справі «Проніна проти України»).

Таким чином, апеляційна скарга підлягає залишенню без задоволення, рішення суду - без змін.

На підставі викладеного та керуючись ст. ст. 367, 374, 376, 381, 383 ЦПК України, Одеський апеляційний суд, -

П О С Т А Н О В И В:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 , від імені якого діє представник ОСОБА_2 - залишити без задоволення.

Рішення Хаджибейського районного суду міста Одеси від 14 квітня 2026 року – залишити без змін.

Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття, однак може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного тексту постанови.

Повний текст постанови складено: 13.11.2026 року.

Головуючий О.М. Таварткіладзе

Судді: Р.Д. Абухін

С.О. Погорєлова

Оригінал: reyestr.court.gov.ua