Суд: Чернівецький апеляційний суд
Інстанція: Апеляційна
Юрисдикція: Цивільне
Категорія: інших фактів, з них:.
Дата: 11 листопада 2026 р.
Справа: №718/2507/26
Суддя: Одинак О. О.
ЧЕРНІВЕЦЬКИЙ
АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД
ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
12 листопада 2026 року
міста Чернівців
справа № 718/2507/26
провадження № 22-ц/822/2350/26
Чернівецький апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:
судді-доповідача Одинака О. О.
суддів: Кулянди М. І., Литвинюк І. М.
за участю секретаря судового засідання Тодоряка Г. Д.
розглянувши цивільну справу
за заявою ОСОБА_1
заінтересовані особи: Головне управління пенсійного фонду України в Чернівецькій області, Головне управління пенсійного фонду України в Житомирській області
про встановлення факту належності правовстановлюючого документа
за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на ухвалу Кіцманського районного суду Чернівецької області від 16 вересня 2026 року, постановлену суддею Скорейком В. В.,
ВСТАНОВИВ:
Описова частина
Короткий зміст заявлених вимог
У серпні 2026 року ОСОБА_1 звернулася до суду із заявою про встановлення факту належності правовстановлюючого документа. Просила суд встановити факт належності їй свідоцтва про народження дитини ОСОБА_2 серії НОМЕР_1 від 22 жовтня 1988 року.
Заява обґрунтована тим, що при виконанні рішення Чернівецького окружного адміністративного суду від 09 жовтня 2025 року щодо призначення заявниці пенсії за віком, пенсійний орган не зарахував до її загального страхового стажу період догляду за дитиною до досягнення нею 3-річного віку. Відмова ГУ ПФУ в Житомирській області мотивована тим, що у свідоцтві про народження дитини прізвище матері « ОСОБА_3 » не відповідає її паспортним даним « ОСОБА_3 ».
Зазначає, що факт належності їй вказаного свідоцтва про народження підтверджується іншими документами, зокрема свідоцтвом про укладення шлюбу (в якому її дівоче прізвище « ОСОБА_4 » змінено на « ОСОБА_3 ») та трудовою книжкою, де прізвище на титульній сторінці виправлено на « ОСОБА_3 ». Вважає відмову пенсійного органу у зарахуванні цього періоду до страхового стажу надмірним формалізмом.
Вказувала, що встановлення факту належності їй правовстановлюючого документа має юридичне значення та є необхідним для зарахування до її загального страхового стажу періоду догляду за дитиною до досягнення нею 3-річного віку.
Короткий зміст ухвали суду першої інстанції
Ухвалою Кіцманського районного суду Чернівецької області від 16 вересня 2026 року провадження у справі за заявою ОСОБА_1 про встановлення факту належності правовстановлюючого документа закрито.
Ухвала суду мотивована тим, що згідно з частиною 3 статті 315 ЦПК України справи про встановлення факту належності особі свідоцтв, що їх видають органи ДРАЦС, судовому розгляду в окремому провадженні не підлягають. Заяви про встановлення із зазначених підстав факту належності особі свідоцтв про реєстрацію актів громадянського стану вирішуються органом, який видав документ.
Суд зауважив, що заявниця просить встановити факт належності їй свідоцтва про народження її сина, що суперечить вимогам закону, оскільки свідоцтво про народження є документом, що посвідчує народження дитини та її походження, видається на ім`я дитини і юридично не може «належати» матері як документ, що посвідчує її власні дані.
З огляду на це суд дійшов висновку, що зазначена заява не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства, що є підставою для закриття провадження у справі відповідно до пункту 1 частини 1 статті 255 ЦПК України.
Короткий зміст вимог апеляційної скарги
В апеляційній скарзі ОСОБА_1 просить ухвалу Кіцманського районного суду Чернівецької області від 16 вересня 2026 року скасувати та направити справу для продовження розгляду до суду першої інстанції.
Узагальнені доводи особи, яка подала апеляційну скаргу
ОСОБА_1 посилається на те, що оскаржувана ухвала суду першої інстанції про закриття провадження є незаконною, оскільки ухвалена з неповним з`ясуванням обставин справи, невідповідністю висновків суду обставинам справи, а також з порушенням норм процесуального права.
Скаржниця стверджує, що суд залишив поза увагою вимоги та підстави її заяви. Наголошує, що розбіжність у написанні прізвища матері у свідоцтві про народження дитини (« ОСОБА_3 » замість « ОСОБА_3 ») є об`єктивною, оскільки згідно з правилами української мови у разі зміни жіночого прізвища на чоловіче, зокрема « ОСОБА_3 », прізвище жінки стає відповідно « ОСОБА_3 ». Зазначає, що під час видачі паспорта громадянина України у 2001 році неможливо було передбачити вимоги діловодства щодо обов`язкового збереження прізвища саме як « ОСОБА_3 ». Вважає, що цю розбіжність суд мав кваліфікувати як допущений органом ДРАЦС формалізм, а не підставу для закриття провадження.
Зазначає, що суд помилково послався на частину четверту статті 315 ЦПК України, мотивуючи тим, що заява містить вимогу про встановлення факту належності свідоцтва про народження дитини. Скаржниця підкреслює, що її вимога полягає у встановленні належності їй документа, який засвідчує особливий статус особи – як документа про народження матері цієї дитини, а не як свідоцтва про народження самої дитини. Стверджує, що відповідно до Порядку ведення реєстру актів цивільного стану, у разі виявлення розбіжностей у написанні прізвища, імені та по батькові в наданих заявником документах, належність цих документів встановлюється саме в судовому порядку.
Скаржниця вважає, що суд безпідставно застосував частину третю статті 315 ЦПК України замість частин першої та другої тієї ж статті, які дозволяють встановлювати в судовому порядку інші факти, від яких залежить виникнення, зміна або припинення особистих чи майнових прав, якщо законом не передбачено іншого порядку їх встановлення.
Крім того, на її думку, суд порушив або неправильно застосував статті 4, 5, 10, 76-80, 263, 264, 293 ЦПК України, що призвело до помилкового висновку про непідвідомчість справи судам цивільної або адміністративної юрисдикції та безпідставного закриття провадження на підставі пункту 1 частини першої статті 255 ЦПК України.
Щодо поданого представником Головного управління пенсійного фонду України в Житомирській області відзиву на апеляційну скаргу
Відповідно до пункту 6 частини другої статті 43 ЦПК України учасники справи зобов`язані виконувати процесуальні дії у встановлені законом або судом строки.
У частинах сьомій, восьмій статті 178 ЦПК України зазначено, що відзив подається в строк, встановлений судом, який не може бути меншим п`ятнадцяти днів з дня вручення ухвали про відкриття провадження у справі. Суд має встановити такий строк подання відзиву, який дозволить відповідачу підготувати його та відповідні докази, а іншим учасникам справи – отримати відзив не пізніше першого підготовчого засідання у справі. У разі ненадання відповідачем відзиву у встановлений судом строк без поважних причин суд вирішує справу за наявними матеріалами.
Перебіг процесуального строку починається з наступного дня після відповідної календарної дати або настання події, з якою пов`язано його початок (стаття 123 ЦПК України).
Згідно із частиною першою статті 126 ЦПК України право на вчинення процесуальної дії втрачається із закінченням строку, встановленого законом або судом.
Відповідно до частин першої, другої статті 127 ЦПК України суд за заявою учасника справи поновлює пропущений процесуальний строк, встановлений законом, якщо визнає причини його пропуску поважними, крім випадків, коли цим Кодексом встановлено неможливість такого поновлення. Встановлений судом процесуальний строк може бути продовжений судом за заявою учасника справи, поданою до закінчення цього строку, чи з ініціативи суду.
Зазначена норма права визначає право, а не обов`язок суду продовжити встановлений судом процесуальний строк. Продовження процесуального строку, встановленого судом або законом, можливе за певних обставин: наявність поданого клопотання або ініціативи суду, дійсних об`єктивних обставин, які унеможливлюють вчинення учасником справи процесуальних дій до закінчення встановленого процесуального строку, належно обґрунтованих та підтверджених доказами (див. постанову Верховного Суду від 13 січня 2025 року у справі № 686/11230/22).
За обставин цієї справи, відкриваючи провадження у справі, Чернівецький апеляційний суд встановив ГУ пенсійного фонду України в Житомирській області термін для подачі відзиву на апеляційну скаргу до 28 жовтня 2026 року. Вказану ухвалу отримано представником заінтересованої особи 20 жовтня 2026 року, що підтверджується наявною в матеріалах справи довідкою.
Не зважаючи на встановлений апеляційним судом термін, із відзивом на апеляційну скаргу представник ГУ пенсійного фонду України в Житомирській області звернувся 10 листопада 2026 року, проте питання про продовження пропущеного строку, із наведенням поважності такого пропуску представник заінтересованої особи перед апеляційним судом не порушував.
Крім цього колегія суддів зауважує, що до відзиву на апеляційну скаргу представник заінтересованої особи не додав доказів направлення його копії іншим учасникам справи, зокрема заявниці.
Такі дії представника ГУ пенсійного фонду України в Житомирській області не є виконанням вимог процесуального законодавства щодо належного направлення копій відзиву іншим учасникам справи для ознайомлення.
Відповідно до частини четвертої статті 178 ЦПК України копія відзиву та доданих до нього документів іншим учасникам справи повинна бути надіслана (надана) одночасно з надісланням (наданням) відзиву до суду.
До відзиву додаються документи, що підтверджують надіслання (надання) відзиву і доданих до нього доказів іншим учасникам справи (частина п`ята статті 178, частина четверта статті 395 ЦПК України).
Суд, встановивши, що письмову заяву (клопотання, заперечення) подано без додержання вимог частини першої або другої цієї статті, повертає її заявнику без розгляду (частина четверта статті 183 ЦПК України).
Враховуючи, що доказів надсилання копії відзиву на апеляційну скаргу іншим учасникам справи немає, а також, що представник заінтересованої особи подав відзив на апеляційну скаргу після закінчення строку, визначеного апеляційним судом, та не порушував питання про його продовження, апеляційний суд повертає такий відзив без розгляду.
Близькі за змістом висновки наведені Верховним Судом у постанові від 22 липня 2026 року у справі № 543/671/25.
Мотивувальна частина
Обставини справи, встановлені судом апеляційної інстанцій
ОСОБА_1 народилася ІНФОРМАЦІЯ_1 в селі Оршівці Кіцманського (наразі Чернівецького) району Чернівецької області, що підтверджується копією паспорта громадянина України серії НОМЕР_2 , виданого 05 лютого 2001 року Кіцманським РВ УМВС України в Чернівецькій області.
Згідно зі свідоцтвом про укладення шлюбу серії НОМЕР_3 від 03 жовтня 1987 року, заявниця (дошлюбне прізвище – « ОСОБА_4 ») уклала шлюб з ОСОБА_5 , після чого їй було присвоєно прізвище чоловіка – « ОСОБА_3 ». Відповідно до копії трудової книжки колгоспника № НОМЕР_4 від 20 березня 1990 року, прізвище заявниці також було виправлено з « ОСОБА_3 » на « ОСОБА_3 » на підставі вказаного паспорта.
З копії свідоцтва про народження серії НОМЕР_1 від 22 жовтня 1988 року вбачається, що ІНФОРМАЦІЯ_2 народився ОСОБА_2 . У вказаному свідоцтві про народження батьками дитини записані батько – « ОСОБА_6 » та мати – « ОСОБА_1 ».
На звернення заявниці ОСОБА_1 до територіальних органів Пенсійного фонду України із заявою про призначення пенсії за віком, рішенням Головного управління Пенсійного фонду України в Житомирській області від 03 червня 2024 року № 241670067742 їй було відмовлено у призначенні пенсії. Під час вивчення поданих заявницею документів пенсійним органом виявлено розбіжності у написанні прізвища, у зв`язку з чим до страхового стажу не зараховано період догляду за дитиною до досягнення нею 3-річного віку, оскільки вказане у свідоцтві про народження прізвище матері « ОСОБА_3 » не відповідає зазначеним у паспорті даним « ОСОБА_3 ».
Зазначена обставина також підтверджується листом-відповіддю Головного управління ПФУ в Чернівецькій області від 04 червня 2026 року № 7074-6389/В-17/8-2400/26, у якому повторно констатовано факт незарахування вказаного періоду догляду за дитиною з тих самих підстав.
Позиція апеляційного суду
Заслухавши доповідача, обговоривши доводи скарги та перевіривши матеріали справи, суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що у задоволенні апеляційної скарги слід відмовити з наступних підстав.
Враховуючи характер спірних правовідносин, основне питання, яке постало перед апеляційним судом у цій справі, полягає у правовій можливості встановлення в порядку окремого провадження факту належності матері свідоцтва про народження її дитини.
За обставин цієї справи, колегія суддів апеляційного суду виснувала, що подана заява про встановлення факту належності свідоцтва про народження не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства.
Відповідно до частини другої статті 2 ЦПК України суд та учасники судового процесу зобов`язані керуватися завданням цивільного судочинства, яке превалює над будь-якими іншими міркуваннями в судовому процесі.
Відповідно до частин першої, другої та п`ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.
Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Ухвала суду першої інстанції відповідає зазначеним вище вимогам з огляду на наступне.
Застосовані норми права та мотиви, з яких виходить суд при ухваленні постанови
У частині першій статті 4 ЦПК України зазначено, що кожна особа має право у порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.
Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі – Конвенція) кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов`язків цивільного характеру.
За змістом норм статей 12, 13 ЦПК України суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. При цьому кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Частиною першою статті 15 ЦК України визначено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.
Відповідно до частини першої статті 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.
Згідно з частиною першою статті 293 ЦПК України, окреме провадження – це вид непозовного провадження, в порядку якого розглядаються цивільні справи про підтвердження наявності або відсутності юридичних фактів, що мають значення для охорони прав, свобод та інтересів особи або створення умов здійснення нею особистих немайнових чи майнових прав або підтвердження наявності чи відсутності неоспорюваних прав.
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 10 квітня 2019 року в справі № 320/948/18 (провадження № 14-567цс18) зроблено висновок про те, що у порядку окремого провадження розглядаються справи про встановлення фактів, за наявності певних умов. А саме, якщо: згідно з законом такі факти породжують юридичні наслідки, тобто від них залежить виникнення, зміна або припинення особистих чи майнових прав громадян; чинним законодавством не передбачено іншого порядку їх встановлення; заявник не має іншої можливості одержати або відновити загублений чи знищений документ, який посвідчує факт, що має юридичне значення; встановлення факту не пов`язується з наступним вирішенням спору про право. Чинне цивільне процесуальне законодавство відносить до юрисдикції суду справи про встановлення фактів, від яких залежить виникнення, зміна або припинення суб`єктивних прав громадян. Проте не завжди той чи інший факт, що має юридичне значення, може бути підтверджений відповідним документом через його втрату, знищення архівів тощо. Тому закон у певних випадках передбачає судовий порядок встановлення таких фактів. Справи про встановлення фактів, що мають юридичне значення, належать до юрисдикції суду за таких умов: -факти, що підлягають встановленню, повинні мати юридичне значення, тобто від них мають залежати виникнення, зміна або припинення особистих чи майнових прав громадян. Для визначення юридичного характеру факту потрібно з`ясувати мету встановлення; -встановлення факту не пов`язується з подальшим вирішення спору про право.
Відповідно до статті 315 ЦПК України суд розглядає справи про встановлення факту: родинних відносин між фізичними особами; перебування фізичної особи на утриманні; каліцтва, якщо це потрібно для призначення пенсії або одержання допомоги по загальнообов`язковому державному соціальному страхуванню; реєстрації шлюбу, розірвання шлюбу, усиновлення; проживання однією сім`єю чоловіка та жінки без шлюбу; належності правовстановлюючих документів особі, прізвище, ім`я, по батькові, місце і час народження якої, що зазначені в документі, не збігаються з прізвищем, ім`ям, по батькові, місцем і часом народження цієї особи, зазначеним у свідоцтві про народження або в паспорті; народження особи в певний час у разі неможливості реєстрації органом державної реєстрації актів цивільного стану факту народження; смерті особи в певний час у разі неможливості реєстрації органом державної реєстрації актів цивільного стану факту смерті; смерті особи, яка пропала безвісти за обставин, що загрожували їй смертю або дають підстави вважати її загиблою від певного нещасного випадку внаслідок надзвичайних ситуацій техногенного та природного характеру.
Отже, в порядку окремого провадження розглядаються справи про встановлення фактів, зокрема якщо згідно із законом такі факти породжують юридичні наслідки, тобто від них залежить виникнення, зміна або припинення особистих чи майнових прав громадян.
Юридичні факти можуть бути встановлені для захисту, виникнення, зміни або припинення особистих чи майнових прав самого заявника, за умови, що вони не стосуються прав чи законних інтересів інших осіб ( див. постанову Верховного Суду від 17 червня 2024 року у справі № 753/21178/21 (провадження № 61-15630св23)).
У постанові від 10 квітня 2019 року у справі № 320/948/18 (провадження № 14-567цс18) Велика Палата Верховного Суду сформувала такий висновок: «В порядку окремого провадження розглядаються справи про встановлення фактів, за наявності певних умов, а саме, якщо: згідно із законом такі факти породжують юридичні наслідки, тобто від них залежить виникнення, зміна або припинення особистих чи майнових прав громадян; чинним законодавством не передбачено іншого порядку їх встановлення; заявник не має іншої можливості одержати або відновити загублений чи знищений документ, який посвідчує факт, що має юридичне значення; встановлення факту не пов`язується з наступним вирішенням спору про право. Чинне цивільне процесуальне законодавство відносить до юрисдикції суду справи про встановлення фактів, від яких залежить виникнення, зміна або припинення суб`єктивних прав громадян. Проте не завжди той чи інший факт, що має юридичне значення, може бути підтверджений відповідним документом через його втрату, знищення архівів тощо. Тому закон у певних випадках передбачає судовий порядок встановлення таких фактів.
Справи про встановлення фактів, що мають юридичне значення, належать до юрисдикції суду за таких умов:
– факти, що підлягають встановленню, повинні мати юридичне значення, тобто від них має залежати виникнення, зміна або припинення особистих чи майнових прав громадян. Для визначення юридичного характеру факту потрібно з`ясувати мету встановлення;
– встановлення факту не пов`язується з подальшим вирішенням спору про право. Якщо під час розгляду справи про встановлення факту заінтересованими особами буде заявлений спір про право або суд сам дійде висновку, що у цій справі встановлення факту пов`язане з необхідністю вирішення в судовому порядку спору про право, суд залишає заяву без розгляду і роз`яснює цим особам, що вони вправі подати позов на загальних підставах;
– заявник не має іншої можливості одержати чи відновити документ, який посвідчує факт, що має юридичне значення. Для цього заявник разом із заявою про встановлення факту подає докази на підтвердження того, що до її пред`явлення він звертався до відповідних організацій за одержанням документа, який посвідчував би такий факт, але йому в цьому було відмовлено із зазначенням причин відмови (відсутність архіву, відсутність запису в актах цивільного стану тощо);
– чинним законодавством не передбачено іншого позасудового порядку встановлення юридичних фактів».
До подібних висновків дійшла також Велика Палата Верховного Суду у постанові від 18 січня 2024 року у справі № 560/17953/21 (провадження № 11-150апп23).
Справи про встановлення факту належності особі паспорта, військового квитка, квитка про членство в об`єднанні громадян, а також свідоцтв, що їх видають органи державної реєстрації актів цивільного стану, судовому розгляду в окремому провадженні не підлягають.
У постанові Верховного Суду від 08 грудня 2021 року в справі № 464/6696/20 зазначено, що в разі коли установи, які видали правовстановлюючі документи, не можуть виправити допущені в них помилки, особи мають право звернутись до суду з заявою про встановлення факту належності правовстановлюючого документа відповідно до положень вищезазначеної норми. При розгляді цих справ суд встановлює саме належність особі документа, а не тотожність осіб, які неоднаково названі у різних документах.
Якщо за законом заява не підлягає судовому розгляду, суддя мотивованою ухвалою відмовляє у відкритті провадження, а коли справу вже відкрито – закриває провадження у ній.
Наведене узгоджується з правовим висновком, викладеним у постановах Верховного Суду від 16 листопада 2022 року у справі № 363/5518/21, від 04 травня 2022 року у справі № 372/285/21,від 19 жовтня 2022 року у справі № 522/19790/18.
Звертаючись з цією заявою до суду, ОСОБА_1 зазначала, що її прізвище як матері, зазначене у свідоцтві про народження її сина, не збігається з її прізвищем, зазначеним у паспорті громадянина України, у зв`язку з чим просила встановити факт належності їй правовстановлюючого документу – вказаного свідоцтва про народження дитини. Таким чином, заявниця фактично просила встановити факт належності їй свідоцтва, що видається органами державної реєстрації актів цивільного стану, розгляд якого в окремому провадженні прямо заборонено частиною третьою статті 315 ЦПК України, що виключає можливість розгляду такої заяви в порядку цивільного судочинства.
Окрім того, колегія суддів зауважує, що для встановлення факту, про який просить заявниця у даній справі, передбачений позасудовий порядок його встановлення.
У постанові Верховного Суду від 08 грудня 2021 року в справі № 464/6696/20 зазначено, що при вирішенні питання про прийняття заяви про встановлення факту, що має юридичне значення, суддя, окрім перевірки відповідності поданої заяви вимогам закону щодо форми та змісту, зобов`язаний з`ясувати питання про підсудність та юрисдикційність. Оскільки чинним законодавством передбачено позасудове встановлення певних фактів, що мають юридичне значення, то суддя, приймаючи заяву, повинен перевірити, чи може взагалі ця заява розглядатися в судовому порядку і чи не віднесено її розгляд до повноважень іншого органу.
З урахуванням наведеного можна констатувати, що існує два порядки (способи) встановлення фактів, що мають юридичне значення, – позасудовий і судовий, які за своїм змістом є взаємовиключними.
У разі оскарження до суду відмови відповідного органу в установленні юридичного факту, який підлягає встановленню у позасудовому порядку, такий спір слід розглядати в порядку адміністративного судочинства і суди насамперед перевіряють, чи відповідає оскаржуване рішення суб`єкта владних повноважень критеріям, визначеним частиною другою статті 2 КАС України, а відповідач в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень відповідно до частини другої статті 77 КАС України повинен довести правомірність свого рішення, дії чи бездіяльності.
Відповідно до положень статті 49 ЦК України актами цивільного стану є події та дії, які нерозривно пов`язані з фізичною особою і започатковують, змінюють, доповнюють або припиняють її можливість бути суб`єктом цивільних прав та обов`язків. Актами цивільного стану є народження фізичної особи, встановлення її походження, набуття громадянства, вихід з громадянства та його втрата, досягнення відповідного віку, надання повної цивільної дієздатності, обмеження цивільної дієздатності, визнання особи недієздатною, шлюб, розірвання шлюбу, усиновлення, позбавлення та поновлення батьківських прав, зміна імені, інвалідність, смерть тощо. Державній реєстрації підлягають народження фізичної особи та її походження, громадянство, шлюб, розірвання шлюбу у випадках, передбачених законом, зміна імені, смерть.
Відділи державної реєстрації актів цивільного стану проводять державну реєстрацію народження фізичної особи та її походження, шлюбу, розірвання шлюбу, зміни імені, смерті, вносять зміни до актових записів цивільного стану, поновлюють та анулюють їх; формують Державний реєстр актів цивільного стану громадян, ведуть його, зберігають архівний фонд; здійснюють відповідно до законодавства інші повноваження (частина перша статті 6 Закону України «Про державну реєстрацію актів цивільного стану»).
Згідно з частиною першою статті 9 Закону України «Про державну реєстрацію актів цивільного стану» державна реєстрація актів цивільного стану проводиться з метою забезпечення реалізації прав фізичної особи та офіційного визнання і підтвердження державою фактів народження фізичної особи та її походження, шлюбу, розірвання шлюбу, зміни імені, смерті.
Частиною першою статті 22 Закону України «Про державну реєстрацію актів цивільного стану» передбачено, що внесення змін до актового запису цивільного стану проводиться відповідним органом державної реєстрації актів цивільного стану за наявності достатніх підстав. За наслідками перевірки зібраних документів орган державної реєстрації актів цивільного стану складає обґрунтований висновок про внесення змін до актового запису цивільного стану або про відмову в цьому. У разі відмови у внесенні змін до актового запису цивільного стану у висновку вказуються причини відмови та зазначається про можливість її оскарження в судовому порядку.
Порядок внесення змін до актових записів цивільного стану регулюють Правила внесення змін до актових записів цивільного стану, їх поновлення та анулювання, затверджені наказом Міністерства юстиції України від 12 січня 2011 року № 96/5 (далі – Правила).
Згідно з пунктом 1.1 розділу І Правил внесення змін до актових записів цивільного стану, які складено органами державної реєстрації актів цивільного стану України, проводиться відділами державної реєстрації актів цивільного стану міжрегіонального управління Міністерства юстиції України у випадках, передбачених чинним законодавством. У разі відмови у внесенні змін до актових записів цивільного стану у висновку відділу державної реєстрації актів цивільного стану вказуються причини відмови та зазначається про можливість оскарження його у судовому порядку.
Підпунктами 2.13.1, 2.13.2 пункту 2.13 розділу ІІ Правил визначено, що підставою для внесення змін в актові записи цивільного стану є, зокрема, рішення суду про встановлення неправильності в актовому записі цивільного стану, постанова адміністративного суду.
Отже, органи державної реєстрації актів цивільного стану можуть вносити зміни до актових записів за заявою громадян або на підставі рішень суду, якими встановлено неправильність таких записів та зазначено про внесення до них конкретних змін.
Згідно із усталеною судовою практикою при розгляді справи про встановлення факту належності правовстановлюючих документів особі, прізвище, ім`я, по батькові, місце і час народження якої зазначені в документі, не збігаються з ім`ям, по батькові, прізвищем, місцем і часом народження цієї особи, вказаним у свідоцтві про народження або в паспорті, в тому числі, факту належності правовстановлюючого документа, в якому допущені помилки у прізвищі, імені, по батькові або замість імені чи по батькові зазначені ініціали, суд повинен запропонувати заявникові подати докази про те, що правовстановлюючий документ належить йому і що організація, яка видала документ, не має можливості внести до нього відповідні виправлення.
Заяви про встановлення із зазначених підстав факту належності особі вироку або рішення суду, квитка про членство в об`єднанні громадян, військового квитка, посвідчення до ордена або медалі, паспорта, чи свідоцтв, що їх видають органи реєстрації актів цивільного стану, та інших документів, що посвідчують особу, не підлягають розгляду в порядку встановлення факту належності правовстановлюючого документа, оскільки ці питання вирішуються органом, який видав документ. Судами також не встановлюється тотожність особи (див. постанову Верховного Суду від 08 січня 2026 року № 344/6220/24)
За таких обставин, подана ОСОБА_1 заява про встановлення факту, що має юридичне значення, а саме належності свідоцтва про народження, не підлягає судовому розгляду.
Аналіз змісту цієї заяви свідчить про те, що заявник фактично просить суд встановити факт тотожності особи з метою підтвердження належності їй вказаного свідоцтва про народження. Однак встановлення тотожності особи не належить до переліку юридичних фактів, які можуть встановлюватися у порядку окремого провадження відповідно до статті 315 ЦПК України. Саме тому суд першої інстанції зробив правильний висновок про неможливість розгляду такої заяви в межах цивільного судочинства та, як наслідок, про необхідність закриття провадження.
Такий висновок апеляційного суду узгоджується з правовим висновком, викладеним Верховним Судом у постановах від 24 жовтня 2018 року у справі № 560/1080/16-ц, від 08 грудня 2021 року у справі № 464/6696/20, від 13 грудня 2023 року у справі № 290/1005/22, від 08 січня 2026 року № 344/6220/24.
Згідно з пунктом 1 частини першої статті 255 ЦПК України суд своєю ухвалою закриває провадження у справі, якщо справа не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства.
Як вже зазначалося вище, якщо за законом заява не підлягає судовому розгляду, суддя мотивованою ухвалою відмовляє у відкритті провадження, а коли справу вже відкрито – закриває провадження у ній (постанова Великої Палати Верховного Суду від 10 квітня 2019 року у справі № 320/948/18 (провадження № 14-567цс18)).
Приписи «суддя відмовляє у відкритті провадження у справі, якщо заява не підлягає розгляду в судах у порядку цивільного судочинства» (пункт 1 частини першої статті 186 ЦПК України), «суд своєю ухвалою закриває провадження у справі, якщо справа не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства» (пункт 1 частини першої статті 255 ЦПК України) стосуються як позовів, які не можна розглядати за правилами цивільного судочинства, так і тих позовів, які суди взагалі не можуть розглядати (див. аналогічні висновки Великої Палати Верховного Суду, викладені, зокрема, у постановах від 18 грудня 2019 року у справі № 688/2479/16-ц (провадження № 14-477цс19), від 26 лютого 2020 року у справі № 1240/1981/18 (провадження № 11-36апп1), від 28 квітня 2020 року у справі № 607/15692/19 (провадження № 14-39цс20)).
Поняття «спір, який не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства» слід тлумачити в більш широкому значенні, тобто як поняття, що стосується тих спорів, які не підлягають розгляду в порядку цивільного судочинства, так і тих, які взагалі не підлягають судовому розгляду. Таку правову позицію висловлено в постановах Великої Палати Верховного Суду від 22 березня 2018 року у справі № 800/559/17, від 03 квітня 2018 року у справі № 9901/152/18, від 30 травня 2018 року у справі № 9901/497/18, від 06 лютого 2019 року у справі № 522/12901/17-ц та від 20 листопада 2019 року № 591/5619/17.
Відтак, встановивши, що встановлення юридичного факту, про який просила заявниця, не підлягає розгляду в судах у порядку цивільного судочинства, суд першої інстанції дійшов правильного висновку про закриття провадження у справі на підставі пункту 1 частини першої статті 255 ЦПК України, та з таким висновком погоджується і апеляційний суд.
Близькі за змістом висновки наведені Верховним Судом у постановах від 18 жовтня 2024 року № 148/524/23, від 12 серпня 2026 року № 384/138/24.
Водночас, посилання скаржника на порушення (неправильне застосування) судом першої інстанції норм процесуального права не знайшли свого підтвердження під час апеляційного перегляду справи.
Висновки апеляційного суду за результатами розгляду апеляційної скарги
Враховуючи наведене вище, ухвала суду першої інстанції від 16 вересня 2026 року постановлена з дотриманням норм процесуального права, а тому її слід залишити без змін.
Керуючись статтями 367, 368, 374, 379, 381, 382 ЦПК України, Чернівецький апеляційний суд
УХВАЛИВ:
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.
Ухвалу Кіцманського районного суду Чернівецької області від 16 вересня 2026 року залишити без змін.
Постанова набирає законної сили з дня її ухвалення.
На постанову може бути подана касаційна скарга до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повної постанови.
Повна постанова складена 12 листопада 2026 року.
Суддя-доповідач Олександр ОДИНАК
Судді : Мирослава КУЛЯНДА
Ірина ЛИТВИНЮК
Оригінал: reyestr.court.gov.ua