Суд: Дніпровський апеляційний суд
Інстанція: Апеляційна
Юрисдикція: Цивільне
Категорія: спори про відшкодування шкоди, заподіяної від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, які спричинили втрату працездатності
Дата: 11 листопада 2026 р.
Справа: №215/7611/24
Суддя: Остапенко В. О.
ДНІПРОВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД
Провадження № 22-ц/803/11245/26 Справа № 215/7611/24 Суддя у 1-й інстанції - Лиходєдов А.В. Суддя у 2-й інстанції - Остапенко В. О.
ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
12 листопада 2026 року м. Кривий Ріг
справа № 215/7611/24
Дніпровський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:
головуючого – судді Остапенко В.О.,
суддів Акуленка В.В., Бондар Я.М.
секретар судового засідання Дяченко Д.П.
сторони:
позивач ОСОБА_1
відповідач Акціонерне товариство «Північний гірничо - збагачувальний комбінат»
розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Кривому Розі Дніпропетровської області, відповідно до ч. 2 ст. 247 ЦПК України, без фіксації судового засідання за допомогою звукозаписувального технічного засобу, без участі учасників справи, в порядку спрощеного позовного провадження, апеляційні скарги ОСОБА_1 та Приватного акціонерного товариства «Північний гірничо-збагачувальний комбінат» на рішення Тернівського районного суду м. Кривого Рогу Дніпропетровської області від 31 серпня 2026 року, яке ухвалено суддею Лиходєдовим А.В. у місті Кривому Розі Дніпропетровської області та повне судове рішення складено 14 вересня 2026 року,
УСТАНОВИВ:
В грудні 2024 року ОСОБА_1 звернулась до суду з позовом до Приватного акціонерного товариства «Північний гірничо-збагачувальний комбінат» про відшкодування моральної шкоди, яка заподіяна ушкодженням здоров`я, пов`язаним з виконанням трудових обов`язків.
В обґрунтування позову позивачка зазначила, що вона працювала у ВАТ «Північний гірничо-збагачувальний комбінат» (на теперішній час – ПрАТ «Північний гірничо-збагачувальний комбінат») у цеху по виробництву обкотишів № 2 дозувальником з правом на пільгове пенсійне забезпечення за Списком № 1. Під час виконання трудових обов`язків позивач виконувала важку фізичну роботу, зокрема переносила вантажі вручну, перебувала у вимушеній позі, переносила гумові шланги, здійснювала гідрозмив робочого майданчика, брала участь у регулюванні конвеєрної стрічки та виконувала інші роботи.
Зазначає, що внаслідок фізичних навантажень у неї виникло професійне захворювання, яке у 2006 році було встановлено Криворізьким науково-дослідним інститутом промислової медицини. Згідно з актом розслідування хронічного професійного захворювання від 20 липня 2006 року № 22 причинами професійного захворювання визначено, зокрема, важку роботу в умовах дії несприятливого мікроклімату, а винними особами визнано адміністрацію ВАТ «Північний гірничо-збагачувальний комбінат» у зв`язку з порушенням вимог законодавства про охорону праці.
При первинному огляді висновком МСЕК позивачці було встановлено 40 % втрати професійної працездатності. Незважаючи на тривале лікування, стан її здоров`я погіршувався. За висновком МСЕК від 18 липня 2024 року, під час повторного огляду МСЕК, позивачці було встановлено вже 60 % стійкої втрати працездатності та III групу інвалідності безстроково.
Позивач посилається на те, що професійне захворювання призвело до істотних змін у її житті, постійного фізичного болю, обмеження рухів та порушення ходи, неможливості виконувати важку фізичну роботу, піднімати та переносити вантажі, тривалий час перебувати в одному положенні, користуватися громадським транспортом без труднощів, а також до необхідності постійного лікування та медичних обстежень. У зв`язку з погіршенням стану здоров`я, інвалідністю та обмеженнями життєдіяльності позивач зазнає душевних переживань, морально-психологічної пригніченості, змушена вести замкнутий спосіб життя, що, за її твердженням, негативно позначилося також на її взаєминах з родичами та оточуючими.
Крім того, позивач вважає, що у зв`язку з професійним захворюванням була позбавлена можливості працювати за професіями, які виконувала у відповідача, а після звільнення не мала можливості працевлаштуватися, оскільки, за її твердженням, роботодавці відмовляли їй у прийнятті на роботу через стан здоров`я. Також вказує на необхідність тривалого та неодноразового лікування, що спричиняє додаткові матеріальні витрати.
Все це постійно і негативно позначається на душевному та фізичному стані, тому позивач просила суд стягнути з відповідача на свою користь 450 000 грн в рахунок відшкодування моральної шкоди у зв`язку з ушкодженням здоров`я без утримання податку з доходу фізичних осіб та інших платежів.
Рішенням Тернівського районного суду м. Кривого Рогу Дніпропетровської області від 31 серпня 2026 року позов задоволено частково.
Стягнуто з ПрАТ «ПівнГЗК» на користь ОСОБА_2 моральну шкоду в розмірі 240 000 грн, та стягнуто на користь держави судовий збір в розмірі 2 400 грн. В задоволені решти позовних вимог відмовлено.
В апеляційній скарзі позивачка ставить питання про зміну рішення суду в частині розміру моральної шкоди, стягнутої на користь позивачки з відповідача, просить збільшити розмір моральної шкоди до заявленого у позові, оскільки визначений судом першої інстанції розмір моральної шкоди значно занижений та не відповідає глибині моральних страждань позивачки та принципу розумності, виваженості і справедливості. Зазначає, що судом першої інстанції не враховано характер отриманих позивачкою професійних захворювань, стан здоров`я, який не поліпшується, тяжкість вимушених змін у життєвих стосунках, час та зусилля, які необхідні позивачці для поліпшення стану здоров`я.
Внаслідок втрати професійної працездатності позивач не має змоги вести звичне життя, вимушена постійно проходити курси лікування, оскільки її постійно турбує стан його здоров`я. Судом першої інстанції не повністю враховано, що позивачка, внаслідок отриманих професійних захворювань, втратила 60 % професійної працездатності та стала особою з інвалідністю.
Відзив на апеляційну скаргу не подано.
В апеляційній скарзі відповідач ПрАТ «ПівнГЗК» ставить питання про скасування рішення суду першої інстанції в частині задоволених позовних вимог та ухвалення в цій частині нового рішення у справі про відмову в задоволенні позовних вимоги позивача.
Апеляційна скарга мотивована тим, що судом неправильно застосовані ст.ст. 153, 237-1 КЗпП України, оскільки до спірних правовідносин, на переконання відповідача, підлягає застосуванню Закон України «Про загальнообов`язкове державне соціальне страхування» від 23 вересня 1999 року №1105-XIV (в редакції, чинній на момент звільнення позивача - 2006 рік), далі - Закон №1105-XIV. Згідно із нормами даного закону, компенсація моральної шкоди за отримане позивачем профзахворювання повинна сплачуватися Пенсійним фондом України як правонаступником ФССНВ. Даний висновок пов`язаний із тим, що згідно Акту за ф. П-4 від 26 квітня 2006 року хронічні професійні захворювання позивача виникли під час роботи позивача на підприємстві відповідача до моменту його звільнення 24 березня 2004 року, остаточний діагноз позивачці встановлений 27 липня 2005 року, тобто в той час, коли за Законом №1105-XIV обов`язок по відшкодуванню моральної шкоди було покладено на ФССНВ. Отже, судом помилково стягнуто з відповідача моральну шкоду, оскільки належним відповідачем в даній справ є Пенсійний фонд України.
Апелянт зазначає, що суд, встановивши факт первинного визначення 40 % втрати професійної працездатності у 2006 році, без належної правової підстави переніс момент виникнення права на 17 вересня 2007 року.
Також зазначає, що суд першої інстації, встановив, що первинно у 2006 році позивачці було встановлено 40 % втрати професійної працездатності; 17 вересня 2007 року - 25 % безстроково; 18 липня 2024 року - 60 % безстроково. Водночас, мотивуючи розмір компенсації, суд неодноразово зазначив про «збільшення» ступеня втрати професійної працездатності з 25 % до 60 %, залишивши поза цією оцінкою встановлені ним же первинні 40 %. Ця непослідовність істотна, оскільки первинні 40 % є ключовою обставиною саме для визначення часу виникнення права. Суд не міг, з одного боку, визнавати первинне встановлення професійної втрати у 2006 році, а з іншого - фактично не надавати цьому факту правового значення лише через наявність строку переогляду.
Крім того апелянт звертає увагу на те, що навіть у разі відхилення основного доводу апеляції щодо неналежного відповідача у справі, визначений судом першої інстанції розмір моральної шкоди підлягає перегляду. Судом було встановилено, що професійний маршрут позивачки становив 22 роки 4 місяці роботи в умовах, сприятливих для розвитку відповідної патології, тоді як у ВАТ «Північний ГЗК» вона працювала з 14 квітня 1998 року до 30 листопада 2006 року, тобто 7 років 08 місяців. Суд також визнав, що інші періоди роботи могли сприяти розвитку патології і що на відповідача не може бути покладено відповідальність за всі негативні наслідки стану здоров`я. Проте після такого висновку суд визначив 240 000 грн без наведення конкретного способу, яким враховано тривалість роботи на інших підприємствах, співвідношення професійних чинників, первинні 40 %, подальші 25 % та 60 %, доведеність конкретних немайнових наслідків і причинний зв`язок кожного з них саме з періодом роботи у відповідача. Загальне посилання на засади розумності, виваженості та справедливості не замінює індивідуалізованої оцінки обставин, які сам суд визнав істотними.
Судом неправильно застосований п. «а» п.п. 164.2.14 пункту 164.2 статті 164 ПК України зі змінами, внесеними згідно із Законом України від 16 січня 2020 року № 466 ІХ «Про внесення змін до Податкового кодексу України щодо вдосконалення адміністрування податків, усунення технічних та логічних неузгодженостей у податковому законодавстві». Моральна шкода не є шкодою життю та здоров`ю, позивач звернулась до суду за стягненням моральної шкоди, позовних вимог про відшкодування шкоди життю та здоров`ю позивач не заявляла. Спори про оподаткування не відносяться до цивільної юрисдикції, тому суд не може розглядати подібні спори, а провадження в цій частині підлягає закриттю.
Відзив на апеляційну скаргу не подано.
Учасники справи, будучи завчасно належним чином повідомленими про час і місце розгляду справи, в судове засідання не з`явилися, про причини своєї неявки суд не повідомили, що, у відповідності до ч.2 ст. 372 ЦПК України, не перешкоджає розглядові справи.
Неявка осіб, які беруть участь у справі, належним чином повідомлених про час та місце судового розгляду справи являється їх волевиявленням, яке свідчить про відмову від реалізації свого права на безпосередню участь у судовому розгляді справи та інших процесуальних прав, тому не може бути перешкодою для розгляду судом апеляційної інстанції питання по суті.
Така правова позиція викладена Верховний Судом у постанові від 24 січня 2018 року у справі № 907/425/16.
У постанові Верховного Суду від 01 жовтня 2020 року у справі № 361/8331/18 суд дійшов висновку про те, що якщо представники сторін чи інших учасників судового процесу не з`явилися в судове засідання, а суд апеляційної інстанції вважає, що наявних у справі матеріалів достатньо для розгляду справи та ухвалення законного і обґрунтованого рішення, не відкладаючи розгляду справи, він може вирішити спір по суті. Основною умовою відкладення розгляду справи є не відсутність у судовому засіданні представників сторін, а неможливість вирішення спору у відповідному судовому засіданні.
Колегія суддів не вбачає підстав для визнання обов`язкової явки сторін по справі в судове засідання, оскільки наявні у справі матеріали є достатніми для розгляду справи та ухвалення законного і обґрунтованого рішення, не відкладаючи розгляду справи.
Відповідно до ст. 247 ЦПК України фіксування судового засідання технічними засобами не здійснювалося.
Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду в межах заявлених позовних вимог та доводів апеляційних скарг, за наявними матеріалами справи, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга позивача підлягає задоволенню, апеляційна скарга відповідача підлягає залишенню без задоволення, з наступних підстав.
Судом установлено та убачається з матеріалів справи, що з 14 квітня 1998 року по 30 листопада 2006 року позивачка працювала у ВАТ «Північний гірничо-збагачувальний комбінат» (на теперішній час - ПрАТ «Північний гірничо-збагачувальний комбінат») у цеху з виробництва обкотишів № 2 на посаді дозувальника з правом на пільгове пенсійне забезпечення за Списком № 1.
Позивачка 30 листопада 2006 року звільнилася з підприємства за власним бажанням, у зв`язку з виходом на пенсію. Факт роботи позивачки у відповідача підтверджується відомостями трудової книжки та Актом розслідування хронічного професійного захворювання (а.с.9-11,14-15).
Згідно з Актом розслідування хронічного професійного захворювання від 20 липня 2006 року № 22, під час роботи у ВАТ «Північний гірничо-збагачувальний комбінат» на посаді дозувальника позивачка виконувала переважно роботи ручного характеру, зокрема була змушена переносити та утримувати вантажі вручну лопатою, переносити гумовий шланг, здійснювати гідрозмив робочого майданчика, брати участь у регулюванні конвеєрної стрічки, а також перебувати у вимушеній робочій позі.
Також відповідно до Акту розслідування хронічного професійного захворювання від 20 липня 2006 року № 22, причинами професійного захворювання ОСОБА_1 визначено важку роботу в умовах дії несприятливого мікроклімату. В акті також зазначено про порушення адміністрацією ВАТ «Північний гірничо-збагачувальний комбінат» вимог статті 153 КЗпП України та статті 13 Закону України «Про охорону праці».
У 2006 році позивачці було встановлено професійне захворювання, основним діагнозом якого визначено шийну та попереково-крижову радикулопатію з вираженими статико-динамічними порушеннями, стійким больовим та периферичним нейросудинним синдромами, нейродистрофією у вигляді деформуючого артрозу колінних суглобів другого ступеня.
При первинному огляді висновком МСЕК позивачці було встановлено 40 % втрати професійної працездатності (а.с.88,89), а згідно з висновком МСЕК від 17 вересня 2007 року - 25 % втрати професійної працездатності безстроково у зв`язку з радикулопатією (а.с.8).
У подальшому стан здоров`я позивачки погіршився. Діагноз її професійного захворювання було уточнено та визначено двобічну шийну та попереково-крижову радикулопатію, переважно праворуч, зі стійкими вираженими статико-динамічними порушеннями, больовим та м`язово-тонічним синдромами, периферичним нейросудинним синдромом, явищами нейрогенної переміжної кульгавості, нейродистрофічними проявами у вигляді деформуючого артрозу у поєднанні з періартрозом колінних суглобів, з порушенням функції ходи, у стадії загострення.
Медичним висновком лікарсько-експертної комісії спеціалізованого профпатологічного закладу охорони здоров`я ДУ «Український науково-дослідний інститут промислової медицини» від 19 березня 2024 року № 454 підтверджено раніше встановлений у 2006 році діагноз хронічного професійного захворювання позивачки. У висновку наведено дані про прогресування захворювання, його клінічні прояви та результати обстежень, а також зазначено, що професійне захворювання пов`язане з патологією периферичної нервової системи та опорно-рухового аппарату (а.с.16-17).
З медичного висновку також убачається, що професійний маршрут позивачки становив 22 роки 4 місяці роботи в умовах, сприятливих для розвитку патології периферичної нервової системи та опорно-рухового апарату.
18 липня 2024 року за результатами повторного огляду МСЕК позивачці встановлено стійку втрату професійної працездатності у розмірі 60 % та третю групу інвалідності безстроково (а.с.7).
Ухвалюючи рішення про часткове задоволення позовних вимог, суд першої інстанції керувався вимогами ст.ст. 153, 237-1 КЗпП України й виходив з обов`язку відповідача відшкодувати на користь позивачки моральну шкоду, завдану у зв`язку з отриманими нею на виробництві професійними захворюваннями.
Колегія суддів погоджується з такими висновками суду, так як їх суд першої інстанції дійшов на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилались, як на підставу своїх вимог і заперечень, підтвердженими тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Згідно з нормами Конституції України людина, її життя і здоров`я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю, а утвердження і забезпечення прав і свобод людини головним обов`язком держави (ст.3 Конституції України).
Крім того, статтею 46 Конституції України закріплено, що громадяни мають право на соціальний захист, що включає право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та інших випадках, передбачених законом.
Згідно ст.4 Закону України «Про охорону праці» державна політика в галузі охорони праці базується, зокрема на принципах пріоритету життя і здоров`я працівників, повної відповідальності роботодавця за створення належних, безпечних і здорових умов праці; соціального захисту працівників, повного відшкодування шкоди особам, які потерпіли від нещасних випадків на виробництві та професійних захворювань.
Відповідно до частин 1, 3 ст.13 Закону України «Про охорону праці», роботодавець зобов`язаний створити на робочому місці в кожному структурному підрозділі умови праці відповідно до нормативно-правових актів,а також забезпечити додержання вимог законодавства щодо прав працівників у галузі охорони праці. Роботодавець несе безпосередню відповідальність за порушення зазначених вимог.
Так, відповідно до ч.ч. 1-4 ст.153 КЗпП України, на всіх підприємствах, в установах, організаціях створюються безпечні і нешкідливі умови праці. Забезпечення безпечних і нешкідливих умов праці покладається на власника або уповноважений ним орган. Умови праці на робочому місці, безпека технологічних процесів, машин, механізмів, устаткування та інших засобів виробництва, стан засобів колективного та індивідуального захисту, що використовуються працівником, а також санітарно-побутові умови повинні відповідати вимогам нормативних актів про охорону праці. Власник або уповноважений ним орган повинен впроваджувати сучасні засоби техніки безпеки, які запобігають виробничому травматизмові, і забезпечувати санітарно-гігієнічні умови, що запобігають виникненню професійних захворювань працівників.
Відповідно до вимог ст. 173 КЗпП України шкода, заподіяна працівникам каліцтвом або іншим ушкодженням здоров`я, пов`язаним з виконанням трудових обов`язків, відшкодовується у встановленому законодавством порядку.
Частиною першої ст. 237-1 КЗпП України передбачено відшкодування власником або уповноваженим ним органом моральної шкоди працівнику у разі порушення його законних прав, що призвело до моральних страждань, втрати нормальних життєвих зв`язків і вимагають від нього додаткових зусиль для організації свого життя.
Відповідно до рішення Конституційного Суду України від 27 січня 2004 року, моральна шкода потерпілого від нещасного випадку на виробництві чи професійного захворювання полягає, зокрема, у фізичному болю, фізичних та душевних стражданнях, яких він зазнає у зв`язку з каліцтвом або іншим ушкодженням здоров`я. Ушкодження здоров`я, заподіяні потерпілому під час виконання трудових обов`язків, незалежно від ступеня втрати професійної працездатності спричиняють йому моральні та фізичні страждання.
Водночас, пунктом 13 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 31 березня 1995 року № 4 «Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди» роз`яснено, що відповідно до статті 237-1 КЗпП України за наявності порушення прав працівника у сфері трудових відносин, зокрема: виконання робіт у небезпечних для життя і здоров`я умовах, яке призвело до його моральних страждань, втрати нормальних життєвих зв`язків, чи вимагає від нього додаткових зусиль для організації свого життя, обов`язок по відшкодуванню моральної (немайнової) шкоди покладається на власника або уповноважений ним орган незалежно від форми власності, виду діяльності чи галузевої належності.
При заподіянні особі моральної шкоди, обов`язок по її відшкодуванню покладається на винних осіб незалежно від того, чи була заподіяна потерпілому майнова шкода та чи відшкодована вона.
Відповідно до Акту розслідування хронічного професійного захворювання від 20 липня 2006 року № 22, причинами професійного захворювання ОСОБА_1 визначено важку роботу в умовах дії несприятливого мікроклімату.
Професійне захворювання позивачки виникло, зокрема, за умов виконання нею роботи на посаді дозувальника у відповідача. В Акті безпосередньо зазначено, що під час виконання трудових обов`язків позивачка була змушена вручну переносити та утримувати вантажі за допомогою лопати, переносити гумовий рукав, виконувати гідравлічне миття робочого місця, брати участь у регулюванні конвеєрної стрічки. Робота переважно виконувалась вручну та була пов`язана з вимушеною робочою позою.
В акті також зазначено про порушення адміністрацією ВАТ «Північний гірничо-збагачувальний комбінат» вимог статті 153 КЗпП України та статті 13 Закону України «Про охорону праці».
Разом з тим, у подальшому стан здоров`я позивачки погіршився. Діагноз її професійного захворювання було уточнено та визначено двобічну шийну та попереково-крижову радикулопатію, переважно праворуч, зі стійкими вираженими статико-динамічними порушеннями, больовим та м`язово-тонічним синдромами, периферичним нейросудинним синдромом, явищами нейрогенної переміжної кульгавості, нейродистрофічними проявами у вигляді деформуючого артрозу у поєднанні з періартрозом колінних суглобів, з порушенням функції ходи, у стадії загострення.
Медичним висновком лікарсько-експертної комісії спеціалізованого профпатологічного закладу охорони здоров`я ДУ «Український науково-дослідний інститут промислової медицини» від 19 березня 2024 року № 454 підтверджено раніше встановлений у 2006 році діагноз хронічного професійного захворювання позивачки. У висновку наведено дані про прогресування захворювання, його клінічні прояви та результати обстежень, а також зазначено, що професійне захворювання пов`язане з патологією периферичної нервової системи та опорно-рухового аппарату (а.с.16-17).
18 липня 2024 року за результатами повторного огляду МСЕК позивачці встановлено стійку втрату професійної працездатності у розмірі 60 % та третю групу інвалідності безстроково (а.с.7).
Отже, роботодавець ПрАТ «ПівнГЗК», під час роботи позивача, допустив перевищення гранично допустимого рівня концентрації небезпечних та шкідливих факторів виробничого середовища, що є порушенням ст. 153 КЗпП України та ст. 13 Закону України «Про охорону праці».
Колегія суддів відхиляє доводи апеляційної скарги відповідача ПрАТ «ПівнГЗК» про те, що в діях відповідача відсутня протиправна поведінка, оскільки Актом розслідування хронічного професійного захворювання від 20 липня 2006 року № 22 встановлено порушення відповідачем законодавства про охорону праці, гігієнічні регламенти і нормативи.
Крім того, відсутність причинного зв`язку між завданою позивачу шкодою і протиправною поведінкою відповідача, не може бути підставою для відмови у задоволенні позову про відшкодування моральної шкоди, завданої ушкодженням здоров`я на виробництві, оскільки до юридичного складу, який є підставою правовідносин по відшкодуванню моральної шкоди, входять моральні страждання працівника або втрата нормальних життєвих зв`язків, або необхідність для працівника додаткових зусиль для організації свого життя. При цьому, вина власника не названа серед юридичних фактів, які входять до такого юридичного складу.
Отже, Закон не перешкоджає стягненню з власника моральної шкоди за відсутності його вини, якщо є юридичні факти, що складають підставу обов`язку власника відшкодувати моральну шкоду.
Посилання представника відповідача в апеляційній скарзі на те, що обов`язок з відшкодування моральної шкоди у спірних правовідносинах покладається на Пенсійний фонд України, колегією суддів не приймаються до уваги, з огляду на таке.
Відповідно до правових висновків Верховного Суду право на відшкодування моральної шкоди, завданої професійним захворюванням, виникає з дня встановлення потерпілому висновком МСЕК стійкої втрати професійної працездатності.
Як установлено судом першої інстанції, при первинному огляді МСЕК позивачці було встановлено втрату професійної працездатності у розмірі 40 % на визначений період - з 18 вересня 2006 року до 01 жовтня 2007 року, тобто зазначений висновок не встановлював стійкої втрати професійної працездатності безстроково.
Відповідно до абзацу 4 статті 1, підпункту «е» пункту 1 частини першої статті 21, частини третьої статті 34 Закону України «Про загальнообов`язкове державне соціальне страхування від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, які спричинили втрату працездатності» завданнями страхування від нещасного випадку є, зокрема відшкодування матеріальної та моральної шкоди застрахованим і членам їх сімей.
У разі настання страхового випадку Фонд зобов`язаний у встановленому законодавством порядку своєчасно та в повному обсязі відшкодовувати шкоду, заподіяну працівникові внаслідок ушкодження його здоров`я або в разі його смерті, виплачуючи йому або особам, які перебували на його утриманні, зокрема, грошову суму за моральну шкоду за наявності факту заподіяння цієї шкоди потерпілому. Моральна (немайнова) шкода, заподіяна умовами виробництва, яка не спричинила втрати потерпілим професійної працездатності, відшкодовується Фондом за заявою потерпілого з викладом характеру заподіяної моральної (немайнової) шкоди та за поданням відповідного висновку медичних органів. Відшкодування здійснюється у вигляді одноразової страхової виплати незалежно від інших видів страхових виплат. Сума страхової виплати за моральну (немайнову) шкоду визначається в судовому порядку.
Пунктом 27 статті 77 Закону України від 20 грудня 2005 року «Про Державний бюджет України на 2006 рік» та пунктом 22 статті 71 Закону України «Про Державний бюджет України на 2007 рік» зупинено дію абзацу 4 статті 1, підпункту «е» пункту 1 частини першої статті21, частини третьої статті 28та частини третьої статті 34 Закону № 1105-XIV, якими обов`язок відшкодування моральної шкоди було покладено на Фонд.
Крім того, Законом України від 23 лютого 2007 року № 717-V «Про внесення змін до Закону України «Про загальнообов`язкове державне соціальне страхування від нещасних випадків на виробництві та професійного захворювання, які спричинили втрату працездатності», що набрав чинності 20 березня 2007 року, виключено частину третю статті 34 Закону № 1105-XIV, яка передбачала право потерпілого на відшкодування моральної шкоди.
Конституційний Суд України у рішенні від 08 жовтня 2008 року у справі № 1-32/2008 зазначені зміни до Закону України «Про загальнообов`язкове державне соціальне страхування від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, які спричинили втрату працездатності» визнав такими, що відповідають Конституції України (є конституційними) з огляду на те, що право громадян на відшкодування моральної шкоди не порушено, оскільки статтею 1167 ЦК України та статтею 237-1 КЗпП України їм надано право на відшкодування моральної шкоди за рахунок власника або уповноваженого ним органу (роботодавця).
Законом України від 28 грудня 2014 року № 77-VIII «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо реформування загальнообов`язкового державного соціального страхування та легалізації фонду оплати праці» викладено у новій редакції Закон України «Про загальнообов`язкове державне соціальне страхування від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, які спричинили втрату працездатності», в тому числі змінено його назву на Закон України «Про загальнообов`язкове державне соціальне страхування».
Закон України «Про загальнообов`язкове державне соціальне страхування» набрав чинності 01 січня 2015 року.
Відповідно до частини восьмої статті 36 Закону України «Про загальнообов`язкове державне соціальне страхування» відшкодування моральної (немайнової) шкоди потерпілим від нещасних випадків на виробництві або професійних захворювань і членам їхніх сімей не є страховою виплатою та здійснюється незалежно від часу настання страхового випадку відповідно до положень ЦК України та КЗпП України.
Проте, акти цивільного законодавства регулюють відносини, які виникли з дня набрання ними чинності. Акт цивільного законодавства не має зворотної дії у часі, крім випадків, коли він пом`якшує або скасовує цивільну відповідальність особи. Якщо цивільні відносини виникли раніше і регулювалися актом цивільного законодавства, який втратив чинність, новий акт цивільного законодавства застосовується до прав та обов`язків, що виникли з моменту набрання ним чинності (стаття 5 ЦК України).
Позицію щодо незворотності дії в часі законів та інших нормативно-правових актів неодноразово висловлював Конституційний Суд України. Зокрема, у рішеннях від 13 травня 1997 року № 1-зп, від 09 лютого 1999 року № 1-рп/99, від 05 квітня 2001 року № 3-рп/2001, від 13 березня 2012 року № 6-рп/2012 Конституційний Суду України зазначив, що закони та інші нормативно-правові акти поширюють свою дію тільки на ті відносини, які виникли після набуття законами чи іншими нормативно-правовими актами чинності; дію нормативно-правового акта в часі треба розуміти так, що вона починається з моменту набрання цим актом чинності і припиняється із втратою ним чинності, тобто до події, факту застосовується той закон або інший нормативно-правовий акт, під час дії якого вони настали або мали місце; дія закону та іншого нормативно-правового акта не може поширюватися на правовідносини, які виникли і закінчилися до набрання чинності цим законом або іншим нормативно-правовим актом.
Отже, з урахуванням вищезазначеного, застраховані громадяни, які потерпіли на виробництві від нещасного випадку або професійного захворювання, мали право на відшкодування моральної шкоди за рахунок Фонду (наразі Пенсійного фонду України) з моменту набрання чинності Законом України «Про загальнообов`язкове державне соціальне страхування від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, які спричинили втрату працездатності», тобто з 01 квітня 2001 року та до 01 січня 2006 року, оскільки з цього часу суб`єктом, за рахунок коштів якого здійснюється відшкодування такої шкоди, є роботодавець.
Вищевикладене узгоджується з правовим висновком Великої Палати Верховного Суду від 23 січня 2019 року у справі № 210/2104/16-ц, провадження № 14-597цс18.
Конституційний Суд України у Рішенні від 08 жовтня 2008 року № 20-рп/2008 зазначив, що скасування відшкодування моральної шкоди за рахунок Фонду не позбавило потерпілих права на таке відшкодування, оскільки статтею 1167 ЦК України та статтею 237-1 КЗпП України передбачено право на відшкодування моральної шкоди за рахунок власника або уповноваженого ним органу (роботодавця).
Таким чином, з огляду на дату виникнення у позивачки права на відшкодування моральної шкоди 18 вересня 2006 року, та чинне на цей час законодавство, належним суб`єктом відповідальності за заподіяну позивачці моральну шкоду є роботодавець, а саме ПрАТ «Північний гірничо-збагачувальний комбінат», а не орган Пенсійного фонду України.
З огляду на викладене доводи відповідача, наведені в апеляційній скарзі про необхідність залучення Головного управління Пенсійного фонду України в Дніпропетровській області як особи, на яку покладається обов`язок з відшкодування моральної шкоди, є безпідставними.
При цьому поммилкове посилання суду першої інстанції на те, що право позивачки на відшкодування моральної шкоди у зв`язку зі стійкою втратою професійної працездатності виникло у останньої 17 вересня 2007 року не впливає на вирішення спору по суті.
Таким чином, судом вірно встановлено порушення ПрАТ «ПівнГЗК» норм трудового законодавства, що призвело до виникнення у позивача професійного захворювання, а тому саме на роботодавця покладається обов`язок з відшкодування завданої моральної шкоди.
Визначаючи розмір моральної шкоди у сумі 240 000 грн, суд виходив з обставин отримання шкоди позивачем, наявності фізичних та душевних страждань, їх тривалість, істотність вимушених змін у способі життя позивачки, зменшення обсягу трудової діяльності, необхідність проходження курсу лікування, обмеження життєвої активності позивача і необхідність додаткових зусиль для організації свого життя, неможливість відновлення попереднього стану та відсоток втрати ним професійної працездатності, із визнанням людиною з інвалідністю.
Колегія суддів не може повністю погодитись з такими висновками суду, так як їх суд першої інстанції дійшов без повного та всебічного з`ясованих обставин, на які сторони посилались, як на підставу своїх вимог і заперечень, підтвердженими тими доказами, які були досліджені судом, у зв`язку з чим колегія суддів погоджується з доводами апеляційних скарг щодо необґрунтованого розміру моральної шкоди, визначеного судом до стягнення з відповідача на користь позивача.
Зокрема, колегія суддів дійшла висновку, що розмір моральної шкоди, визначений судом до стягнення з відповідача на користь позивача без повного урахування роз`яснень п. 9 Постанови Пленуму Верховного Суду України № 4 від 31 березня 1995 року (з подальшими змінами) «Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди», відповідно до якого розмір відшкодування моральної (немайнової) шкоди суд визначає в межах заявлених вимог залежно від характеру та обсягу заподіяних позивачеві моральних і фізичних страждань, з урахуванням в кожному конкретному випадку ступеня вини відповідача та інших обставин.
Так, Європейський суд з прав людини в своїх рішеннях («Шевченко проти України», «Харук та інші проти України», «Скордіно проти Італії») і в Практичній інструкції по зверненню в ЄСПЛ від 28 березня 2007 року, затвердженій Головою ЄСПЛ на підставі ст. 32 Регламенту ЄСПЛ, посилається на те, що в справах про присудження морального відшкодування, суд має визначити розмір моральної шкоди з огляду на розміри присудження компенсації у подібних справах та об`єктивної оцінки психотравматичної ситуації.
Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
05 грудня 2018 року Велика Палата Верховного у справі № 210/5258/16-ц (провадження № 14-463цс18) прийняла постанову, у якій зробила правовий висновок про те, що у справах щодо відшкодування моральної шкоди, завданої у зв`язку з каліцтвом або іншим ушкодженням здоров`я, суди, встановивши факт завдання моральної шкоди, повинні особливо ретельно підійти до того, аби присуджена ними сума відшкодування була домірною цій шкоді. Сума відшкодування моральної шкоди має бути аргументованою судом з урахуванням, зокрема, визначених у частині третій статті 23 ЦК України критеріїв і тоді, коли таке відшкодування присуджується у сумі суттєво меншій, аніж та, яку просив позивач.
В судовому засіданні встановлено, що у зв`язку з професійними захворюваннями позивачці заподіяно моральну шкоду, яка полягає в тому, що вона втратила професійну працездатність у загальному розмірі 60 % та визнана людиною з інвалідністю ІІІ групи, що свідчить про тяжкість та незворотність вимушених змін у її життєвих і виробничих стосунках, а також неможливість відновлення попереднього стану.
Після втрати працездатності первинно стан здоров`я позивачки не поліпшувався а навпаки погіршувався, про що свідчить збільшення відсотку втрати останньою працездатності, у позивача змінилися умови життя, вона позбавлена можливості реалізовувати свої звички та бажання, оскільки її постійно турбує біль та вона періодично проходить лікування, незважаючи на постійні курси лікування покращення в стані здоров`я не спостерігається.
Виходячи з цих обставин, колегія суддів, беручи до уваги характер і тривалість фізичних і моральних страждань позивачки, істотність вимушених змін у її життєвих стосунках, внаслідок отриманого професійного захворювання, працю в шкідливих умовах праці на ПрАТ «ПівнГЗК», яким не було виконано вимоги законодавства щодо створення на робочому місці працівника умов праці відповідно до нормативно-правових актів, що потягло втрату працездатності у загальному розмірі 60 % та визнання людиною з інвалідністю ІІІ групи, що безумовно тягне за собою невідворотні зміни, як у професійному, так і у буденному житті позивача, вважає за необхідне, відповідно до п. 2 ч. 1 ст. 376 ЦПК України, змінити рішення суду в частині визначеного судом розміру моральної шкоди і збільшити її з 240 000 грн до 450 000 грн, без утримання податку з доходу фізичних осіб, а тому задовольняє апеляційну скаргу позивачки ОСОБА_1 та залишає без задоволення апеляційну скарга відповідача ПрАТ «ПівнГЗК».
Що стосується посилання відповідача ПрАТ «ПівнГЗК» про стягнення моральної шкоди без порядку оподаткування моральної шкоди, то вони колегією суддів не приймаються, з наступних підстав.
Відповідно до статті 67 Конституції України кожен зобов`язаний сплачувати податки і збори в порядку і розмірах, встановлених законом.
Порядок оподаткування доходів, отриманих фізичними особами, врегульовано розділом IV ПК України, яким визначено види отриманих фізичними особами доходів, які включаються до загального місячного (річного) оподатковуваного доходу (стаття 164 ПК України), та доходів, що не включаються до розрахунку загального (річного) оподатковуваного доходу (стаття 165 ПК України).
Підпункт 14.1.180 пункту 14.1 статті 14 ПК України визначає податковим агентом щодо податку на доходи фізичних осіб, зокрема, юридичну особу (її філію, відділення, інший відокремлений підрозділ), яка незалежно від організаційно правового статусу та способу оподаткування іншими податками та/або форми нарахування (виплати, надання) доходу (у грошовій або негрошовій формі) зобов`язана нараховувати, утримувати та сплачувати податок, передбачений розділом IV цього Кодексу, до бюджету від імені та за рахунок фізичної особи з доходів, що виплачуються такій особі, вести податковий облік, подавати податкову звітність контролюючим органам та нести відповідальність за порушення його норм в порядку, передбаченому статтею 18 та розділом IV цього Кодексу.
Відповідно до статті 18 ПК України податковим агентом визнається особа, на яку цим Кодексом покладається обов`язок з обчислення, утримання з доходів, що нараховуються (виплачуються, надаються) платнику, та перерахування податків до відповідного бюджету від імені та за рахунок коштів платника податків. Податкові агенти прирівнюються до платників податку і мають права та виконують обов`язки, встановлені цим Кодексом для платників податків.
Згідно з підпунктом 168.1.1 пункту 168.1 статті 168 ПК України податковий агент, який нараховує (виплачує, надає) оподатковуваний дохід на користь платника податку, зобов`язаний утримувати податок із суми такого доходу за його рахунок, використовуючи ставку податку, визначену в статті 167 цього Кодексу.
У пункті 163.1 статті 163 ПК України передбачено, що об`єктом оподаткування резидента є загальний місячний (річний) оподатковуваний дохід; доходи з джерела їх походження в Україні, які остаточно оподатковуються під час їх нарахування (виплати, надання); іноземні доходи - доходи (прибуток), отримані з джерел за межами України.
Базою оподаткування є загальний оподатковуваний дохід, з урахуванням особливостей, визначених цим розділом. Загальний оподатковуваний дохід - будь-який дохід, який підлягає оподаткуванню, нарахований (виплачений, наданий) на користь платника податку протягом звітного податкового періоду. Загальний оподатковуваний дохід складається з доходів, які остаточно оподатковуються під час їх нарахування (виплати, надання), доходів, які оподатковуються у складі загального річного оподатковуваного доходу, та доходів, які оподатковуються за іншими правилами, визначеними цим Кодексом (пункт 164.1 статті 164 ПК України та підпункт 164.1.1 цього пункту).
Відповідно до пункту «а» підпункту 164.2.14 пункту 164.2 статті 164 ПК України зі змінами, внесеними згідно із Законом України від 16 січня 2020 року № 466 ІХ «Про внесення змін до Податкового кодексу України щодо вдосконалення адміністрування податків, усунення технічних та логічних неузгодженостей у податковому законодавстві», який набрав чинності 23 травня 2020 року, до загального місячного (річного) оподатковуваного доходу платника податку включається дохід у вигляді неустойки (штрафів, пені), відшкодування матеріальної або немайнової (моральної) шкоди, крім сум, що за рішенням суду спрямовуються на відшкодування збитків, завданих платнику податку внаслідок заподіяння йому матеріальної шкоди, а також шкоди життю та здоров`ю, а також відшкодувань моральної шкоди в розмірі, визначеному рішенням суду, але не вище чотирикратного розміру мінімальної заробітної плати, встановленої законом на 1 січня звітного (податкового) року, або в розмірі, визначеному законом.
Отже, чинним податковим законодавством передбачено, що стягнуті за рішенням суду суми на відшкодування шкоди життю та здоров`ю не включаються до загального місячного (річного) оподатковуваного доходу платника податку.
Аналогічний правовий висновок викладено й у постанові Верховного Суду від 21 червня 2022 року у справі № 599/645/21 та зазначено про те, що чиним податковим законодавством передбачено, що суми відшкодування немайнової (моральної) шкоди, стягнуті на підставі судового рішення, включаються до оподатковуваного доходу платника податку, відповідно підлягають оподаткуванню, крім сум, що за рішенням суду спрямовуються на відшкодування шкоди життю та здоров`ю.
Як вбачається з матеріалів справи, в даному випадку мова йде про суми відшкодування збитків, завданих платнику податків внаслідок заподіяння йому шкоди життю та здоров`ю, отже, вищевказані зміни не поширюються на оподаткування сум, що за рішенням суду спрямовуються на відшкодування збитків, завданих платнику внаслідок заподіяння йому шкоди життю та здоров`ю.
Отже, врахувавши вищевикладене, колегія суддів вважає, що стягнення суми моральної шкоди без урахування утримання податку з доходів фізичних осіб та інших обов`язкових платежів відповідає вимогам чинного законодавства.
Вказане узгоджується з висновками Верховного Суду, викладеними в постанові від 04 серпня 2026 року у справі № 215/8978/25, постанові від 14 вересня 2026 року у справі № 215/272/226.
Відповідно до ч.13 ст. 141 ЦПК України, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.
Відповідно до ст. 141 ЦПК України, якщо суд апеляційної інстанції змінює рішення або ухвалює нове, суд відповідно змінює розподіл судових витрат.
Судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.
У зв`язку з чим, колегія суддів змінює рішення суду першої інстанції в частині розміру судового збору, стягнутого з ПрАТ «ПівнГЗК» на користь держави та збільшує цей розмірі з 2 400 грн. до 4 500 грн, тобто до одного відсотка від стягнутого розміру моральної шкоди.
Крім того, з відповідача ПрАТ «ПівнГЗК» на користь держави, підлягає стягненню судовий збір 6 750 грн за подання позивачем апеляційної скарги (4 500 грн х 150%).
В іншій частині рішення суду відповідає нормам матеріального та процесуального права.
Керуючись ст.ст. 367, ст. 374, п. 2 ч. 1 ст. 376, ст. ст. 381, 382 ЦПК України,
ПОСТАНОВИВ:
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити.
Апеляційну скаргу Приватного акціонерного товариства «Північний гірничо-збагачувальний комбінат» залишити без задоволення.
Рішення Тернівського районного суду м. Кривого Рогу Дніпропетровської області від 31 серпня 2026 року змінити в частині розміру моральної шкоди, стягнутої з Приватного акціонерного товариства «Північний гірничо-збагачувальний комбінат» на користь ОСОБА_1 , збільшивши цей розмір з 240 000 грн до 450 000 (чотириста п`ятдесят тисяч) гривень.
Рішення суду змінити в частині розміру судового збору, стягнутого з Приватного акціонерного товариства «Північний гірничо-збагачувальний комбінат» на користь держави, збільшивши цей розмір з 2 400 грн до 4 500 (три тисячі п`ятсот) грн.
Стягнути з Приватного акціонерного товариства «Північний гірничо - збагачувальний комбінат» за подання апеляційної скарги позивачем на користь держави судовий збір у розмірі 6 750 (шість тисяч сімсот п`ятдесят) грн.
Постанова набирає законної сили з дня її прийняття та оскарженню в касаційному порядку не підлягає.
Повний текст постанови складено 12 листопада 2026 року.
Головуючий:
Судді:
Оригінал: reyestr.court.gov.ua