Суд: Львівський апеляційний суд
Інстанція: Апеляційна
Юрисдикція: Цивільне
Категорія: визнання права власності
Дата: 11 листопада 2026 р.
Справа: №454/686/24
Суддя: Ніткевич А. В.
Справа № 454/686/24 Головуючий у 1 інстанції: Веремчук О. А.
Провадження № 22-ц/811/507/26 Доповідач в 2-й інстанції: Ніткевич А. В.
ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
12 листопада 2026 року Львівський апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ
головуючого - судді Ніткевича А.В.
суддів - Бойко С.М., Копняк С.М.
секретаря Гаврилюк Я.Ю.
з участю представника позивача ОСОБА_1
розглянувши у відкритому судовому засіданні у м. Львові цивільну справу за апеляційною скаргою скаргою представника ОСОБА_2 - адвоката Бордюка Михайла Йосиповича на рішення Сокальського районного суду Львівської області від 14 листопада 2025 року та додаткове рішення цього ж суду від 02 грудня 2025 року в складі судді Веремчука О.А. у справі за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_3 про визнання майна особистою приватною власністю, -
встановив:
У лютому 2024 року позивач ОСОБА_2 звернувся до суду з позовом до відповідачки ОСОБА_3 про визнання майна особистою приватною власністю, просить визнати особистою приватною власністю автомобіль марки «Ford» моделі «Focus», д.н.з. НОМЕР_1 , ідентифікаційний номер КТЗ (VIN) НОМЕР_2 , тип ТЗ- загальний легковий універсал – В; 2012 року випуску, чорного кольору.
Вимоги обґрунтовує тим, що сторони перебували у зареєстрованому шлюбі з 22.09.2009. За час перебування у шлюбі він за власні кошти придбав спірний автомобіль.
Зокрема, автомобіль був придбаний за кошти отримані ним від продажу успадкованого після смерті батька, який помер у 2016 рці, житлового будинку, який розташований в АДРЕСА_1 . Просив позов задовольнити.
Оскаржуваним рішенням Сокальського районного суду Львівської області від 14 листопада 2025 року у позові ОСОБА_2 до ОСОБА_3 про визнання майна особистою приватною власністю – відмовлено.
Додатковим рішенням Сокальського районного суду Львівської області від 02 грудня 2025 року заяву задоволено.
Стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_3 20000 (двадцять тисяч) грн. витрат на правничу допомогу.
Рішення суду по суті спору та додаткове рішення оскаржив представник позивача ОСОБА_2 – адвокат Бордюк М.Й., з рішеннями суду не згідний, оскільки такі незаконні, необґрунтовані та ухвалені з порушенням процесуального права та неправильним застосуванням норм матеріального права.
Зазначає, що позов у справі обґрунтований приписами ст. 57 СК України про те, що майно, набуте одним з подружжя в порядку спадкоємства та майно, яке набуте за кошти, які належали йому особисто, відтак є особистою власністю подружжя.
Зазначає, що позивач успадкувавши батьківське будинковолодіння, в подальшому за грошові кошти, які отримав за відчуження такого 16.07.2020, що підтверджується договором купівлі продажу, менше ніж за два тижні, а саме 29.07.2020 придбав спірний автомобіль.
Таким чином, позивач придбав спірний автомобіль за особисті кошти, виручені від продажу особистого майна, набутого у порядку спадкування та приватизації, до чого відповідачка не має жодного відношення, вартість якого згідно експертного висновку становить 258430,00 грн.
Про відповідні обставини у судовому засіданні підтвердили свідки ОСОБА_4 та ОСОБА_5 .
Покликається на висновки Верховного Суду викладені у постанові від 22.01.2020 у справі № 711/2302/18, за якою у разі придбання майна хоч і у шлюбі, але за особисті кошти одного з подружжя, це майно не може вважатися об`єктом спільної сумісної власності подружжя, а є особистою приватною власністю того з подружжя, за особисті кошти якого воно придбано.
Висновок про відмову у позові суд побудував на запереченнях сторони про те, що відповідно до копій трудової книжки відповідачка працювала.
Поряд з цим, у відповідний час відповідачка стояла на обліку у центрі зайнятості, як непрацездатна та незначні періоди працювала, а за кордон виїжджала на короткий термін в основному після припинення шлюбних відносин з початку 2022 року.
Зазначає, що і у справі № 451/440/23 про визнання майна спільною сумісною власністю подружжя, відповідачка, яка є позивачкою у цій справі, не зазначає за які кошти придбаний автомобіль, акцентуючи увагу лише на тому, що такий придбаний у період шлюбу.
Вважає, що факт придбання автомобіля за власні кошти не спростований судом, а згоди на придбання автомобіля відповідачка не давала.
На думку апелянта, присуджені до сплати витрати на правничу допомогу є явно завищеними і не співрозмірними, відповідно до тих критеріїв, які зазначені у статті 137 ЦПК України.
Крім цього, відповідачка не заявляла про свої витрати ні попередньо, ні до закінчення судових дебатів, тому не було підстав стягувати судові витрати на правову допомогу та ухвалювати додаткове рішення.
Просить скасуватити рішення Сокальського районного суду Львівської області від 14 листопада 2025 року та додаткове рішення цього ж суду від 02 грудня 2025 року.
В судовому засіданні представник позивача ОСОБА_1 апеляційну скаргу підтримав, в обгрунтування надав пояснення, аналогічні доводам скарги.
Відповідачка ОСОБА_3 та її представник ОСОБА_6 в судове засідання не прибули, представник подав письмові пояснення, в яких заперечив доводи апеляційної скарги, а також звернувся із клопотанням про розгляд справи у його відсутність.
Заслухавши суддю-доповідача, поясненняпредставника позивача ОСОБА_1 на підтримку доводів скарги, перевіривши матеріали справи та законність і обґрунтованість рішень суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційну скаргу необхідно задовольнити враховуючи таке.
Згідно із ч. 1 ст. 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.
На підставі ст. 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.
Відповідно до ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Ухвалюючи оскаржуване рішення по суті спору суд першої інстанції виходив з того, що Сімейним кодексом України встановлено презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу. Разом із тим, зазначена презумпція може бути спростована, й один із подружжя може оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об`єкт, в тому числі в судовому порядку. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, який її спростовує.
Разом з цим, твердження позивача про те, що спірний автомобіль марки «Ford Focus», д.н.з. НОМЕР_1 , придбаний лише за кошти ОСОБА_2 не знайшло свого підтвердження в судовому засіданні.
При цьому, судом встановлено, що відповідачка ОСОБА_3 за час перебування у шлюбі працювала на ДП «Алдан Україна», ТОВ «Євро-Комерс», Сокальській районній філії Львівського ОЦЗ, ФОП « ОСОБА_7 », що стверджується копією трудової книжки, їздила на сезонні роботи за кордон, що стверджується копією паспорта громадянина України для виїзду за кордон.
В свою чергу, ОСОБА_2 17.04.2025 придбав квартиру АДРЕСА_2 на підставі договору купівлі-продажу посвідченого приватним нотаріусом Львівського міського нотаріального округу Кулиняк І.Я.
Таким чином, позивач знав, чи повинен був знати, що придбане під час перебування у шлюбі майно буде спільною сумісною власністю, однак, придбаваючи вказане майно не обумовив в договорі те, що майно є його особистою власністю, навпаки, право власності оформлено на нього, отримано згоду дружини на придбання майна у спільну сумісну власність.
Таким чином, суд дійшов висновку, що автомобіль марки «Ford» моделі «Focus», д.н.з. НОМЕР_1 , є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, у зв`язку з чим позовні вимоги про визнання такого особистою приватною власністю позивача задоволенню не підлягають.
При вирішенні спору суд врахував правові висновки Верховного Суду викладені у постановах від 27.01.2020 у справі № 442/8047/16-ц та від 29.01.2021 у справі №161/14048/19, які зводяться до того, що якщо майно придбано під час шлюбу, то реєстрація прав на нього (транспортний засіб, житловий будинок чи іншу нерухомість) лише на ім`я одного із подружжя не спростовує презумпцію належності його до спільної сумісної власності подружжя.
Що стосується додаткового рішення про стягнення з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_3 20000 (двадцять тисяч) грн. витрат на правничу допомогу, то суд дійшов висновку, що адвокатом Чернявським Р.І. надавалися послуги професійної правничої допомоги ОСОБА_3 на підставі Договору №15-23 від 15.02.2023 та ордеру від 15.02.2023, Актом-розрахунком витрат про надання професійної правничої допомоги від 18.11.2025, слідуючи якому ОСОБА_3 прийняла надану їй професійну правову допомогу адвоката та оплатила її в повному обсязі в розмірі 20000,00 грн., відтак суд дійшов висновку, що такі витрати відповідатимуть і будуть співмірними із складністю справи витраченим часом, обсягом наданих адвокатом послуг.
Перевіряючи законність оскаржуваного судового рішення колегія суддів враховує таке.
За змістом частин першої та сьомої статті 41 Конституції України, частин першої та п`ятої статті 319 ЦК України кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, і таке використання не може завдавати шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства.
Статтями 316, 317, 319, 321, 328 ЦК України визначено, що власникові належать права володіння, користування та розпорядження своїм майно, які ним здійснюються на власний розсуд. Право власності є непорушним та ніхто не може бути позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.
За загальним правом власник самостійно розпоряджається своїм майном. Розпорядження об`єктом спільної власності має свої особливості.
Відповідно до статті 392 ЦК України власник майна може пред`явити позов про визнання його права власності, якщо це право оспорюється або не визнається іншою особою, а також у разі втрати ним документа, який засвідчує його право власності.
Відповідно до статті 60 СК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя.
Згідно з частинами першою, другою статті 61 СК України об`єктом права спільної сумісної власності подружжя може бути будь-яке майно, за винятком виключеного з цивільного обороту. Об`єктом права спільної сумісної власності є заробітна плата, пенсія, стипендія, інші доходи, одержані одним із подружжя.
Як роз`яснено в пунктах 23, 24 постанови Пленуму Верховного Суду України від 21 грудня 2007 року № 11 «Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя», вирішуючи спори між подружжям про майно, необхідно встановлювати обсяг спільно нажитого майна, наявного на час припинення спільного ведення господарства, з`ясовувати джерело і час його придбання. Спільною сумісною власністю подружжя, що підлягає поділу (статті 60, 69 СК України, частина третя статті 368 ЦК України) відповідно до частин другої, третьої статті 325 ЦК України можуть бути будь-які види майна, за винятком тих, які згідно із законом не можуть їм належати (виключені з цивільного обороту), незалежно від того, на ім`я кого з подружжя вони були придбані чи внесені грошовими коштами, якщо інше не встановлено шлюбним договором чи законом. Не належить до спільної сумісної власності майно одного з подружжя, набуте особою до шлюбу; набуте за час шлюбу на підставі договору дарування або в порядку спадкування; набуте за час шлюбу, але за кошти, які належали одному з подружжя особисто.
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 21 листопада 2018 року у справі №372/504/17-ц (провадження № 14-325цс18) зроблено висновок про те, що існує презумпція спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу. Водночас законодавство передбачає можливість спростування поширення правового режиму спільного сумісного майна одним із подружжя, що є процесуальним обов`язком особи, яка з ним не погоджується. Тягар доказування обставин для спростування презумпції покладається на того з подружжя, який її спростовує.
Аналогічні висновки Верховний Суд зробив у постанові від 22 січня 2020 року у справі №711/2302/18 (провадження № 61-13953св19), у якій суд також зазначив, що законодавством передбачено презумпцію віднесення придбаного під час шлюбу майна до спільної сумісної власності подружжя. Це означає, що ані дружина, ані чоловік не зобов`язані доводити наявність права спільної сумісної власності на майно, набуте у шлюбі, оскільки воно вважається таким, що належить подружжю. Якщо майно придбано під час шлюбу, то реєстрація прав на нього (транспортний засіб, житловий будинок чи іншу нерухомість) лише на ім`я одного із подружжя не спростовує презумпцію належності його до спільної сумісної власності подружжя. Заінтересована особа може довести, що майно придбане нею у шлюбі, але за її особисті кошти. У цьому разі презумпція права спільної сумісної власності на це майно буде спростована. Якщо ж заява, одного з подружжя про те, що річ була куплена на його особисті кошти не буде належним чином підтверджена, презумпція права спільної сумісної власності подружжя залишиться непохитною. Отже, тягар доказування у справах цієї категорії покладено на того із подружжя, хто заперечує проти визнання майна об`єктом спільної сумісної власності подружжя.
У постанові від 25 травня 2020 року у справі № 347/955/16 (провадження № 61-44843св18) Верховний Суд звернув увагу на те, що у статті 60 СК України встановлено презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу. Водночас зазначена презумпція може бути спростована й один із подружжя може оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об`єкт, у тому числі в судовому порядку. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, який її спростовує.
Подібні висновки щодо презумпції належності майна, придбаного в період шлюбу, до спільної сумісної власності подружжя та щодо розподілу тягаря доказування на спростування цієї презумпції, викладено в інших постановах, зокрема в постанові Верховного Суду України від 24 травня 2017 року у справі № 6-843цс17, у постановах Верховного Суду від 28 серпня 2019 року у справі № 646/6271/16-ц (провадження № 61-34723св18), від 06 лютого 2018 року у справі № 235/9895/15-ц (провадження № 61-2446св18), від 05 квітня 2018 року у справі № 404/1515/16-ц (провадження № 61-8518св18), від 10 червня 2020 року у справі № 454/2786/17-ц (провадження № 61-975св20).
Таким чином, законодавство та судова практика з вирішення зазначених питань є послідовною та усталеною.
Судом встановлено, що сторони перебували у зареєстрованому шлюбі, що підтверджується Свідоцтвом про шлюб від 22.09.2009 Серія НОМЕР_3 , шлюб розірваний рішенням Сокальського районного суду Льввської області від 25 липня 2023 року у справі № 454/1854/23.
З дослідженого свідоцтва про право на спадщину встановлено, що ОСОБА_2 успадкував після смерті ОСОБА_8 , який помер ІНФОРМАЦІЯ_1 , житловий будинок АДРЕСА_1 , що підтверджується Свідоцтвом про право на спадщину за законом від 05.07.2017 (т. 1 а.с. 69).
В свою чергу, на підставі договору купівлі-продажу житлового будинку та земельної ділянки від 16.07.2020, посвідченого приватним нотаріусом Сокальського районного нотаріального округу Сироїд Г.І., ОСОБА_2 продав ОСОБА_9 житловий будинок та земельну ділянку площею 0,2500 га, які знаходяться в АДРЕСА_1 . Згідно розділу 2 Договору, сторони оцінили продаж в сумі 141003,79 грн. (т. 1 а.с. 63-65).
При цьому, у 2020 році позивач набув у власність автомобіль.
Зокрема, як вбачається із свідоцтва про реєстрацію транспортного засобу, 29.07.2020 ОСОБА_2 зареєстрував автомобіль марки «Ford» моделі «Focus», д.н.з. НОМЕР_1 , ідентифікаційний номер КТЗ (VIN) НОМЕР_2 , тип ТЗ загальний легковий універсал – В; 2012 року випуску, чорного кольору (т. 1 а.с. 10).
Зазначені обставини визнаються сторонами, відтак в силу ст. 82 ЦПК України не підлягають доказуванню.
Звертаючись до суду з позовними вимогами, ОСОБА_2 стверджує, що спірний автомобіль придбаний ним за особисті кошти, тому просить визнати такий його особистою приватною власністю.
Враховуючи характер спірних правовідносин та заявлені вимоги, колегія суддів констатує, що виключним правовим питанням у даному спорі є спростування презумпції спільної сумісної власності майна подружжя, можливість віднесення спірного майна до особистого майна одного із подружжя, з врахуванням цього необхідним для встановлення є час придбання майна та джерела коштів для придбання такого.
Сімейні відносини регулюються на засадах справедливості, добросовісності та розумності, відповідно до моральних засад суспільства (частина дев`ята статті 7 СК України).
Особистою приватною власністю дружини, чоловіка є майно, набуте нею, ним до шлюбу (пункт 1 частини першої статті 57 СК України).
Особистою приватною власністю дружини, чоловіка є майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але за кошти, які належали їй, йому особисто (пункт 3 частини першої статті 57 СК України).
У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 18 червня 2018 року у справі № 711/5108/17 (провадження № 61-1935св18) зроблено висновок по застосуванню пункту 3 частини першої статті 57 СК України та вказано, що «у випадку набуття одним із подружжя за час шлюбу майна за власні кошти, таке майно є особистою приватною власністю».
Тлумачення пункту 1 частини другої статті 16 ЦК України свідчить, що по своїй суті такий спосіб захисту як визнання права може застосовуватися тільки тоді, коли суб`єктивне цивільне право виникло і якщо це право порушується (оспорюється або не визнається) іншою особою (постанова Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 21 вересня 2022 року в справі № 127/23627/20 (провадження № 61-17025св21), постанова Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 05 грудня 2022 року в справі № 233/4580/20 (провадження №61-12524сво21)).
Такий спосіб захисту як визнання права може застосовуватися для захисту (невизнання чи оспорювання) різноманітних приватних прав (зобов`язальних, речових, виключних, спадкових, права на частку в спільній частковій власності і т. д.) (постанова Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 19 лютого 2024 року у справі № 567/3/22 (провадження № 61-5252сво23)).
Здоровий глузд (засада розумності) характерний як для оцінки / врахування поведінки учасників цивільного обороту, тлумачення матеріальних приватноправових норм, що здійснюється під час вирішення спорів, так і для тлумачення процесуальних норм (постанова Верховного Суду у справі № 554/4741/19, постанова Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 18 квітня 2022 року у справі № 520/1185/16-ц, постанова Великої Палати Верховного Суду від 08 лютого 2022 року у справі № 209/3085/20).
Колегія суддів зауважує, що одними із основних засад (принципів) цивільного судочинства є змагальність сторін, диспозитивність, неприпустимість зловживання процесуальними правами (пункти 4, 5, 22 частини третьої статті 2 ЦПК України).
У частині третій статті 12, частині першій статті 81 ЦПК України закріплено загальне правило розподілу обов`язків з доказування, а саме кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, надавши належні, допустимі, достовірні та достатні докази відповідно до вимог статей 77-80 ЦПК України.
У додатковій постанові Великої Палати Верховного Суду від 19 лютого 2020 в справі №755/9215/15-ц (провадження № 14-382цс19) зазначено, що із запровадженням з 15 грудня 2017 року змін до ЦПК України законодавцем принципово по новому визначено роль суду у позовному провадженні, а саме: як арбітра, що надає оцінку тим доказам та доводам, що наводяться сторонами у справі, та не може діяти на користь будь ьякої із сторін, що не відповідатиме основним принципам цивільного судочинства.
Принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи та покладає тягар доказування на сторони. Водночас цей принцип не створює для суду обов`язок вважати доведеною та встановленою обставину, про яку стверджує сторона. Таку обставину треба доказувати таким чином, аби реалізувати стандарт більшої переконливості, за яким висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається вірогіднішим, ніж протилежний (постанови Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 2 жовтня 2018 року у справі № 910/18036/17, від 23 жовтня 2019 року у справі №917/1307/18(пункт 41)). Тобто, певна обставина не може вважатися доведеною, допоки інша сторона її не спростує (концепція негативного доказу), оскільки за такого підходу принцип змагальності втрачає сенс (пункт 43 постанови Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 23 жовтня 2019 року у справі № 917/1307/18).
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 листопада 2023 року у справі № 11-228сап21 зазначено, що ефективність справедливого розгляду досягається тоді, коли сторони процесу мають право представити перед судом ті аргументи, які вони вважають важливими для справи. При цьому такі аргументи мають бути «почуті», тобто ретельно розглянуті судом. Іншими словами, суд має обов`язок провести ретельний розгляд подань, аргументів та доказів, поданих сторонами.
Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування (ч.1 ст.77 ЦПК України), а доказування не може ґрунтуватися на припущеннях (ч.6 ст.81 ЦПК України).
При цьому, належність доказів - правова категорія, яка свідчить про взаємозв`язок доказів з обставинами, що підлягають встановленню, як для вирішення всієї справи, так і для здійснення окремих процесуальних дій.
Колегія суддів вважає, що у спірних правовідносинах наявні достатні докази, які у своїй сукупності свідчать про те, що спірний автомобіль був придбаний за особисті кошти позивача, відтак не є спільним майном подружжя, з огляду на так.
Так, диспозитивність - один з базових принципів судочинства, керуючись яким, позивач самостійно вирішує, які позовні вимоги заявляти. Якщо особою заявляється позовна вимога, яка може її ефективно захистити, суд вирішує спір з огляду відсутності необхідності особи повторно звертатись до суду за захистом своїх прав (які при цьому могли бути ефективно захищені), що невиправдано затягне вирішення справи по суті (пункт 118 постанови Великої Палати Верховного Суду від 21 грудня 2022 року в справі № 914/2350/18 (914/608/20) (провадження № 12-83гс21)).
Як вже зазначалося, позивач звернувся до суду з вимогою про визнання автомобіля особистою приватною власністю, тому слідуючи принципу диспозитивності першочерговим для встановлення з метою вирішення спору є час придбання майна, погодження та джерела коштів для придбання такого, з погляду обставин на які покликається позивач.
З огляду на зазначене обставини щодо місця праці відповідачки ОСОБА_3 за час перебування у шлюбі, виїзд її на сезонні роботи за кордон після часу придбання спірного автомобіля, як і придбання позивачем ОСОБА_2 17.04.2025 квартири у м. Львові, не мають правового значення, оскільки виходять за межі доказування.
Крім цього, сам факт періодичних виїздів за кордон, як і праця відповідачки на території України, не може безумовно свідчити про наявність у неї грошової суми, яка була потрачена на придбання автомобіля, при цьому, про купівлю такого у спосіб складення коштів, зароблених сторонами, як подружжям, а відтак наявності у таких статусу спільних, останні не зазначають.
Більше того, заперечуючи позовні вимоги, відповідачка не надала суду конкретних доказів її доходу у відповідний період, при цьому, відповідні доводи позивача спростовувала виключно тим, що їй невідомо про кошти за відчуження ОСОБА_2 отриманого у спадок майна.
Так, Верховний Суд у постанові від 04 вересня 2024 року у справі № 754/9261/19 звернув увагу, що досить часто учасники цивільного обороту, в спорах про поділ майна, за допомогою договору позики чи розписки про отримання в позику грошових коштів, в яких вказано, що ці грошові кошти передаються на придбання певного конкретного майна, намагаються спростувати презумпцію спільності майна подружжя (чи жінки та чоловіка, які проживали однією сім`єю, але не перебували у шлюбі між собою або в будь-якому іншому шлюбі). Касаційний суд зауважив, що використання таким чином договору позики (в якому передбачено, що грошові кошти передаються на придбання певного конкретного майна) очевидно не враховує, що регулююча сила договору стосується його сторін, а тому не може кваліфікуватися як добросовісне та є неприпустимим (постанова Верховного Суду від 10 травня 2023 року у справі № 215/1191/17 (провадження №61-9767св22).
Дійсно, отримання одним із подружжя позики під час перебування у шлюбі для придбання майна (житла для проживання сім`ї чи автомобіля для користування таким в інтересах сім`ї) ніяким чином не свідчить, що отримані в такий спосіб кошти є особистою власністю чоловіка чи дружини.
За таких обставин, майно, придбане подружжям за кошти отримані в позику, є спільною сумісною власністю такого подружжя та підлягає поділу між ними, як і грошові зобов`язання з повернення такої позики, відтак не можуть бути належними і допустимими доказами у розумінні статей 77-78 ЦПК України та прийматися до уваги, як такі, що спростовують презумпцію спільності майна подружжя.
В свою чергу, майно, набуте за час шлюбу, але на підставі договору дарування або в порядку спадкування, є особистою приватною власністю.
Беззаперечним є те, що позивач ОСОБА_2 успадкував після смерті батька ОСОБА_8 , який помер ІНФОРМАЦІЯ_1 , житловий будинок АДРЕСА_1 , що підтверджується Свідоцтвом про право на спадщину за законом від 05.07.2017, а також те, що такі об`єкти нерухомого майна були відчужені ним на підставі договору купівлі-продажу житлового будинку та земельної ділянки від 16.07.2020 за 141003,79 грн. (т. 1 а.с. 63-65, 69).
Зазначене нерухоме майно було особистою приватною власністю ОСОБА_2 , оскільки набуте ним у порядку спадкування.
Фактично ОСОБА_2 свої доводи зводить до того, що спірний автомобіль є його особистою приватною власністю, оскільки придбаний за грошові кошти, які він отримав за відчуження спадкового майна.
Як зазначалося, спірний автомобіль зареєстрований на ім`я позивача у ТСЦ 4641 РСЦ ГСЦ МВС у Львівській області 29.07.2020, тобто на тринадцятий день після продажу ним спадкового майна.
Будь яких доводів з приводу недостатності коштів для купівлі спірного автомобіля матеріали справи також не містять.
Таким чином, набувши у приватну власність майно у порядку спадкування, позивач розпорядився таким, тому кошти отримані від відчуження такого майна були також його особистими, відтак останній міг придбати спірний автомобіль за кошти, що накопичив самостійно.
Згода - одностороннє волевиявлення суб`єкта права. Вчинення згоди - односторонній правочин, оскільки особа тим самим реалізує своє право та робить це можливим для інших осіб здійснити своє право. Згода може бути: (а) передумовою для встановлення правовідносин між особою, яка надала цю згоду, та адресатом згоди або між останнім та іншими особами; (б) юридичним фактом у вже існуючих правовідносинах, що дозволяє або обумовлює ті чи інші етапи їх існування; (в) дією, спрямованою на припинення правовідносин.
Згода іншого з подружжя має значення на стадії укладення договору та є необхідним юридичним фактом для укладення відповідного договору. Відсутність згоди іншого з подружжя може мати наслідком, зокрема, визнання договору недійсним у разі недобросовісності контрагента іншого з подружжя. Суб`єкт, який надає згоду на укладення договору іншим з подружжя, не стає стороною договору. Сторона договору (інший з подружжя) представляє у відносинах з третьою особою права та інтереси того з подружжя, який надав згоду.
Наявність згоди одного з подружжя на укладення другим з подружжя договору щодо розпорядження спільним майном наділяє його необхідним обсягом повноважень на вчинення такого правочину (постанова Великої Палати Верховного Суду від 29 червня 2021 року у справі № 916/2813/18 (провадження № 12-71гс20)).
Надання згоди іншим з подружжя на набуття майна подружжям (стороною договору) свідчить про набуття майна подружжям у право спільної сумісної власності, оскільки у такому випадку відбувається розпорядження коштами, які належать подружжю на праві спільної сумісної власності; не виключається вчинення усного договору між подружжям про набуття майна в спільну сумісну власність, зовнішнім вираженням якого є згода одного з подружжя на розпоряджаються майном (коштами) на набуття майна в спільну сумісну власність. Така згода може бути зафіксована безпосередньо у договорі про набуття майна, вчиненим іншим з подружжя; наявність письмової згоди одного з подружжя на укладення іншим із подружжя договору купівлі-продажу майна, зафіксованої у такому договорі, свідчить про придбання майна за спільні кошти у спільну сумісну власність, оскільки згода іншого подружжя на набуття майна підтверджує придбання такого майна за спільні кошти подружжя. У разі, якщо інший з подружжя надав згоду на розпорядження майном (коштами) для набуття майна в спільну сумісну власність і така згода зафіксована безпосередньо у договорі купівлі-продажу майна, який вчинено іншим з подружжя, то суд не може своїм рішенням підміняти домовленість подружжя про набуття майна в спільну сумісну власність (постанова Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 03 червня 2024 року у справі № 712/3590/22 (провадження № 61-14297сво23)).
Враховуючи наведне, колегія суддів дійшла висновку, що презумпція спільності права власності подружжя на спірний автомобіль, як такий, що придбаний у період шлюбу, спростована, оскільки транспортний засіб придбаний за особисті грошові кошти позивача ОСОБА_2 .
Як наслідок, доводи апеляційної скарги про відсутність згоди відповідачки на придбання автомобіля та придбання автомобіля за власні кошти кошти позивача знайшли своє підтвердження та мають наслідком скасування оскаржуваного рішення з одночасним ухваленням нового по суті спору про задоволення позовних вимог.
Відповідно до ст. 279 ЦПК України, суд, що ухвалив рішення, може за заявою учасників справи чи з власної ініціативи ухвалити додаткове рішення, якщо, зокрема, судом не вирішено питання про судові витрати.
Як зазначено вище, додатковим рішенням Сокальського районного суду Львівської області від 02 грудня 2025 року стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_3 20000 (двадцять тисяч) грн. витрат на правничу допомогу.
Додаткове рішення - це акт правосуддя, яким усуваються недоліки судового рішення, пов`язані з порушенням вимог щодо його повноти. Водночас, додаткове рішення не може змінити суті основного рішення або містити в собі висновки про права та обов`язки осіб, які не брали участі у справі, чи вирішувати вимоги, не досліджені в судовому засіданні. У разі скасування рішення у справі, ухвалене додаткове рішення втрачає силу. Тобто додаткове рішення є невід`ємною частиною рішення у справі (див., зокрема, постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 27 червня 2018 року в справі № 756/4441/17 (провадження № 61-17081св18)).
Таким чином, додаткове рішення є невід`ємною частиною рішення у справі. У разі скасування рішення у справі ухвалене додаткове рішення втрачає силу. Подібні висновки викладені у постановах Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 23 грудня 2021 року у справі № 925/81/21, від 09 лютого 2022 року у справі № 910/17345/20, від 15 лютого 2023 року у cправі №911/956/17(361/6664/20), від 07 березня 2023 року у справі № 922/3289/21.
З урахуванням того, що рішення Сокальського районного суду Львівської області від 14 листопада 2025 року по суті спору підлягає скасуванню, додаткове рішення цього ж суду від 02 грудня 2025 року за будь яких обставин не може залишатися у законній силі і також підлягає скасуванню.
Відповідно до вимог ст. 376 ЦПК України підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення є: неповне з`ясування обставин, що мають значення для справи; невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи; порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права.
Враховуючи зазначене, колегія суддів дійшла висновку про необхідність задоволення апеляційної скарги позивача ОСОБА_10 , скасування рішення Сокальського районного суду Львівської області від 14 листопада 2025 року та додаткового рішення цього ж суду від 02 грудня 2025 року, з одночасним ухваленням нового судового рішення про задоволення позову.
Згідно з ч. 1 ст. 133 ЦПК України судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов`язаних з розглядом справи.
Судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог (ч. 1 ст. 141 ЦПК України).
Відповідно до ч. 13 ст. 141 ЦПК України, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.
Керуючись ст.ст. 259, 367, 368, п. 2 ч. 1 ст. 374, ст.ст. 376, 381, 382, 383, 384 ЦПК України, суд, -
ухвалив:
Апеляційну скаргу представника ОСОБА_2 - адвоката Бордюка Михайла Йосиповича – задовольнити.
Рішення Сокальського районного суду Львівської області від 14 листопада 2025 року та додаткове рішення цього ж суду від 02 грудня 2025 року – скасувати.
Ухвалити у справі нове рішення, яким позов ОСОБА_2 до ОСОБА_3 про визнання майна особистою приватною власністю – задовольнити.
Визнати особистою приватною власністю ОСОБА_2 автомобіль марки «Ford» моделі «Focus», реєстраційний номер НОМЕР_1 , ідентифікаційний номер КТЗ (VIN) НОМЕР_2 , тип ТЗ – загальний легковий універсал – В; 2012 року випуску, чорного кольору.
Стягнути з ОСОБА_3 на користь ОСОБА_2 судовий збір за розгляд справи у суді першої інстанції в розмірі 1333,00 грн. та за подання апеляційної скарги в розмірі 3876, 45 грн., а всього 5209 (п`ять тисяч двісті дев`ять) гривень 45 копійок.
Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дня її ухвалення та може бути оскаржена в касаційному порядку шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду протягом 30 днів з дня складання повного тексту постанови.
Повний текст постанови складено 12 листопада 2026 року.
Головуючий А.В. Ніткевич
Судді: С.М. Бойко
С.М. Копняк
Оригінал: reyestr.court.gov.ua