Рішення від 11 листопада 2026 р. у справі №420/30075/26 — Одеський окружний адміністративний суд

Суд: Одеський окружний адміністративний суд

Інстанція: Перша

Юрисдикція: Адміністративне

Категорія: перебуванням іноземців та осіб без громадянства на території України, з них

Дата: 11 листопада 2026 р.

Справа: №420/30075/26

Суддя: Попов В.Ф.

Справа № 420/30075/26

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

12 листопада 2026 року м. Одеса

Одеський окружний адміністративний суд у складі головуючого судді Попова В.Ф., розглянувши в письмовому провадженні адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Головного управління Державної міграційної служби в Одеській області про визнання протиправним та скасування рішення,

встановив:

Позивач звернувся до суду із позовною заявою Головного управління Державної міграційної служби в Одеській області, в якій просить:

- скасувати рішення №5101110100018622 від 09 липня 2026 року про заборону в`їзду в Україну строком на 5 років громадянина Туреччини ОСОБА_2 ( ОСОБА_3 ), ІНФОРМАЦІЯ_1 ;

- скасування рішення №5101100100000910 від 08 липня 2026 року про примусове видворення з України громадянина Туреччини ОСОБА_2 ( ОСОБА_3 ), ІНФОРМАЦІЯ_1 .

Обґрунтовуючи позовні вимоги позивач зазначив, що він вчасно сплатив адміністративний штраф, однак оскаржувані рішення були ухвалені з грубими процесуальними порушеннями, без залучення обов`язкових понятих, перекладача та надання правової допомоги. Крім того, відповідач формально підійшов до розгляду справи та не врахував, що позивач з 2022 року проживає у цивільному шлюбі з громадянкою України і повністю утримує двох її малолітніх дітей, що свідчить про незаконне втручання в його право на сім`ю, а також проігнорував наявність у нього важкого захворювання, яке перешкоджало його утриманню в спеціальних пунктах та потребувало лікування.

За змістом відзиву відповідач позовні вимоги не визнає та у задоволенні позову просить відмовити. Зазначає, що рішення про примусове видворення та заборону в`їзду строком на 5 років були прийняті правомірно та згідно із законом через нелегальне перебування позивача на території України без дійсного паспортного документа та посвідки на проживання. Відповідач наголошує, що сплата адміністративного штрафу та наявність родини не легалізують статус іноземця і не звільняють його від обов`язку самостійно оформлювати дозвільні документи згідно з міграційним законодавством. Доводи позивача про порушення його процесуальних прав спростовуються матеріалами справи, йому було невідкладно призначено адвоката з Центру надання безоплатної правової допомоги, а на всіх етапах оформлення матеріалів був забезпечений перекладач. Крім того, відповідач зазначає, що рішення про видворення вже фактично виконано, і позивач залишив територію України 21 вересня 2026 року.

У відповіді на відзив позивач не погодився з доводами викладеними у відзиві та просив задовольнити позовні вимоги.

Судом встановлені такі обставини по справі.

Позивач - ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , є громадянином Турецької Республіки.

За даними електронних баз даних ДМС України (ЄІАС УМП та «Аркан-ДМС»), він не документований посвідками на тимчасове чи постійне проживання в Україні.

08.07.2026 року під час проведення профілактичних заходів «Мігрант» за адресою: м. Одеса, вул. Тараса Кузьміна, 33, співробітники УМП ГУНП в Одеській області та ГУ ДМС в Одеській області виявили позивача без документів на право проживання (перебування) в Україні. Того ж дня, о 21 год. 25 хв. його було затримано на підставі протоколу про адміністративне затримання серії МОД № 000404 (відповідно до ч. 2 ст. 263 КУпАП) з метою встановлення особи та з`ясування обставин правопорушення.

08.07.2026 року відносно ОСОБА_1 складено протокол про адміністративне правопорушення серії ПР МОД № 013146 та винесено постанову серії ПН МОД № 013237 за ч. 2 ст. 203 КУпАП, якою накладено штраф у розмірі 5100 грн. 10.07.2026 року, який позивач добровільно сплатив, що підтверджується квитанцією № 57093855.

08.07.2026 року ГУ ДМС в Одеській області прийняло рішення № 5101100100000910 про примусове видворення ОСОБА_1 з України.

09.07.2026 року відповідач прийняв рішення № 5101110100018622 про заборону позивачу в`їзду в Україну строком на 5 років, з 09.07.2026 до 09.07.2031, відповідно до ст. 30 Закону України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства».

Вважаючи оскаржувані рішення протиправними позивач звернувся до суду з цим позовом.

Дослідивши позиції сторін, викладені у заявах по суті спірних правовідносин, враховуючи приписи діючого законодавства суд приходить до наступних висновків.

Закон України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства» від 22 вересня 2011 року №3773-VI (далі - Закон №3773-VI) визначає правовий статус іноземців та осіб без громадянства, які перебувають в Україні, та встановлює порядок їх в`їзду в Україну та виїзду з України.

Згідно абз. 1 ч. 8 ст. 26 Закону №3773-VI, примусове повернення не застосовується до іноземців та осіб без громадянства, які не досягли 18-річного віку, до іноземців та осіб без громадянства, на яких поширюється дія Закону України Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, а так само не може бути застосовано до осіб, які не мають документів, що посвідчують особу та дають право на виїзд з України (такі іноземці та особи без громадянства затримуються у встановленому законом порядку з метою ідентифікації, документування та забезпечення передачі відповідно до міжнародних договорів України про реадмісію або примусового видворення відповідно до цього Закону).

Згідно ч. 1 ст. 30 Закону №3773-VI, центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері міграції (імміграції та еміграції), у тому числі протидії нелегальній (незаконній) міграції, громадянства, реєстрації фізичних осіб, біженців та інших визначених законодавством категорій мігрантів, його територіальні органи та територіальні підрозділи, органи охорони державного кордону або органи Служби безпеки України можуть приймати рішення про примусове видворення з України іноземців та осіб без громадянства, якщо такі особи затримані за незаконне перетинання (спробу незаконного перетинання) державного кордону України або є обґрунтовані підстави вважати, що іноземець або особа без громадянства ухилятиметься від виконання рішення про примусове повернення, або якщо така особа не виконала у встановлений строк без поважних причин рішення про примусове повернення, а також в інших передбачених законом випадках.

Згідно ч. 4 ст. 30 Закону №3773-VI, іноземці та особи без громадянства, які не мають законних підстав для перебування на території України, затримані в установленому порядку та підлягають примусовому видворенню за межі України, у тому числі прийняті відповідно до міжнародних договорів України про реадмісію, розміщуються в пунктах тимчасового перебування іноземців та осіб без громадянства, які незаконно перебувають в Україні, протягом строку, необхідного для їх ідентифікації та забезпечення примусового видворення (реадмісії) за межі України, але не більш як на вісімнадцять місяців.

У разі звернення особи під час її перебування в пункті тимчасового перебування іноземців та осіб без громадянства, які незаконно перебувають в Україні, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту в Україні, вона продовжує перебувати в зазначеному пункті до остаточного прийняття рішення за заявою.

Згідно ч. 5 ст. 30 Закону №3773-VI, рішення про примусове видворення іноземця або особи без громадянства виконується центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері міграції (імміграції та еміграції), у тому числі протидії нелегальній (незаконній) міграції, громадянства, реєстрації фізичних осіб, біженців та інших визначених законодавством категорій мігрантів, крім рішень, прийнятих органами охорони державного кордону, що виконуються такими органами. Контроль за правильністю і своєчасністю виконання рішення про примусове видворення здійснює орган, який прийняв таке рішення. З метою контролю за виконанням іноземцем або особою без громадянства рішення про примусове видворення службові особи органу охорони державного кордону або центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері міграції (імміграції та еміграції), у тому числі протидії нелегальній (незаконній) міграції, громадянства, реєстрації фізичних осіб, біженців та інших визначених законодавством категорій мігрантів, здійснюють супровід такого іноземця або особи без громадянства.

В обґрунтування адміністративного позову позивач зазнчає наступне:

ГУ ДМС в Одеській області було порушено прийняття й оголошення спірних рішень оскільки це відбулось у відсутності перекладача;

спірні рішення підписані позивачем за відсутності двох понятих, обов`язкова присутність яких передбачена пунктом другим Розділу II Інструкції про примусове повернення і примусове видворення з України іноземців та осіб без громадянства, у разі відмови іноземця від підпису та відсутності перекладача та законного представника;

під час прийняття рішень оскаржуваних рішень ГУ ДМС України в Одеській області порушено право позивача на адвоката. В документах, які були отримані відсутні докази, які підтверджують те, що йому були надані правові послуги. Крім того, відсутні відомості про будь яке рішення Центру з надання безоплатної правової допомоги. Відсутні навіть відомості, що така допомога взагалі пропонувалась;

ГУ ДМС в Одеській області не було проведено перевірку наявності родинних зв`язків позивача на території України та не надано належно оцінку даному факту.

Щодо доводів представника позивача, суд зазначає наступне.

Виходячи зі змісту ч. 2 ст. 16 Закону України «Про забезпечення функціонування української мови як державної» з особою, яка не розуміє державної мови, працівник державного органу спеціального призначення з правоохоронними функціями може спілкуватися мовою, прийнятною для сторін, а також за допомогою перекладача.

Згідно пункту « 11. Перекладач» Довідки про особу, яка видана позивачу зазначено наступне, що перекладач не потрібен та українську мову розуміє, про що стоїть підпис позивача .

Отже, відповідно до ч. 2 ст. 16 Закону України «Про забезпечення функціонування української мови як державної» позивачу були роз`яснені усі матеріали особової справи без залучення перекладача у зв`язку з тим, що він його не потребував.

Верховний Суд в постанові від 07.02.2023 по справі № 522/7918/22 зазначив, що «Стосовно покликань скаржника про порушення органом міграційного контролю процедури прийняття й оголошення оскаржуваного рішення з огляду на відсутність перекладача, Суд зазначає про таке.

Також право іноземця на перекладача закріплено в пункті 1 статті 5 Декларації про права людини стосовно осіб, які не є громадянами країни, в якій проживають, проголошеної Генеральною Асамблеєю ООН 13 грудня 1985 року на виконання Міжнародних пактів про права людини, що ратифіковані Україною.

У пункті 2 статті 5 Європейської Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод також визначено, що кожен, кого заарештовано, має бути негайно поінформований зрозумілою для нього мовою про підстави його арешту і про будь-яке обвинувачення, висунуте проти нього.

Про важливість забезпечення права особи на перекладача неодноразово наголошувалось в рішеннях Європейського суду з прав людини (рішення у справі «Лудіке, Белкасем і Коч проти ФРН» від 28 листопада 1978 року, у справі «Камазінскі проти Австрії» від 19 грудня 1989 року, у справі «Артіко проти Італії» від 30 травня 1980 року)."

Дійсно, Верховний Суд у постановах від 8 липня 2020 року у справі №522/14605/17, від 4 березня 2020 року у справі №813/2417/18, від 8 листопада 2018 року у справі №750/8187/16-а висловив правову позицію, згідно якої за для забезпечення права особи на розуміння суті та змісту рішення міграційного органу, має бути залучений перекладач.

Верховний Суд неодноразово наголошував, що дотримання права іноземця на перекладача при прийнятті суб`єктом владних повноважень рішень відносно нього є достатньою і необхідною правовою підставою вважати, що він обізнаний з його змістом і сутністю, а отже, знає або повинен знати про втручання в його права.

Одночасно, у вказаних постановах, про незастосування яких наголошує скаржник, особи, щодо яких вирішувалось питання про примусове повернення в країну походження, не розуміли української мови, а територіальне управління міграційної служби не забезпечило цих осіб перекладачем.

У спірних же правовідносинах позивач сам відмовився від свого права на залучення перекладача, адже зазначив, що його не потребує. Указана обставина підтверджена відповідним підписом позивача на протоколі про адміністративне правопорушення.

Стосовно залучення понятих, слід значити, що відповідно до п. 2 Розділу II «Інструкції про примусове повернення і примусове видворення з України іноземців та осіб без громадянства», а саме: рішення про примусове повернення оголошується іноземцю протягом 72 годин з дати його ухвалення, за винятком випадків, коли місцезнаходження іноземця не встановлено, в присутності перекладача та/або законного представника (на вимогу особи) під підпис та обліковується посадовою особою органу ДМС, органу охорони державного кордону та органу СБУ, яка уповноважена складати документи для примусового повернення, у журналі обліку прийнятих рішень про примусове повернення та видворення з України іноземців та осіб без громадянства.

У разі відмови іноземця від особистого підпису в рішенні про примусове повернення посадова особа робить про це запис у рішенні про примусове повернення в присутності двох свідків.

Однак, предметом розгляду адміністративної цієї справи є рішення про примусове видворення позивача, а не про примусове повернення. Враховуючи викладене посилання представника позивача на відсутність двох понятих під час прийняття рішення про примусове повернення є необґрунтованим та не стосується предмету спору.

Окрім цього, залучення двох понятих відповідно до зазначеної норми є необхідним лише у випадку відмови іноземця від підпису, однак під час складання документів позивач не відмовлявся від підпису, що підтверджується матеріалами справи.

Реалізація кожним права на правову допомогу не може залежати від статусу особи та характеру правовідносин з іншими суб`єктами права. Конституційний припис ст. 59 Конституції України передбачає, що кожен має право на професійну правничу допомогу, кожен є вільним у виборі захисника свої прав. Зазначена стаття за свої змістом є загальним і стосується не лише підозрюваного, обвинуваченого чи підсудного, а й інших фізичних осіб, яким гарантується право вільного вибору захисника з метою захисту своїх прав та законних інтересів, що виникають з цивільних, трудових, сімейних, адміністративних та інших правовідносин.

Позивачу доведена інформація про можливість звернення до Центру з надання безоплатної вторинної правової допомоги.

Відповідно «Доручення для надання безоплатної вторинної правничої допомоги особі, до якої застосовано адміністративне затримання» від 08.07.2026 № 2-15-2026-003624 призначено адвоката Ковальчук Світлану Сергіївну.

Проте, позивач не реалізував своє право на професійну правничу допомогу.

Стосовно родинних зв`язків позивача в Україні, слід зазначити, що сам по собі факт перебування цивільної дружини та її дітей, які є громадами України, не спростовує встановлені ГУ ДМС в Одеській області порушення з боку позивача та не є підставою для скасування оскаржуваного рішення, адже чинним законодавством не передбачено виключень із загальних для всіх іноземців правил перебування на території України і не звільняють особу від відповідальності за вчинення порушення міграційного законодавства України.

Вказані факти можуть бути підставою для оформлення права такої особи на проживання (перебування) в Україні, але не можуть самі по собі заміняти передбачені законом дії такої особи для реалізації цього права.

Аналогічного правового висновку дійшов Верховний Суд у своїх постановах від 10.10.2019 року по справі №2340/2910/18 та від 18.03.2021 по справі №522/14416/18, від 29.05.2023 по справі №522/5683/22.

Водночас, позивач не був позбавлений можливості звернення до органів ДМС у письмовому вигляді, шляхом направлення таких звернень засобами поштового або електронного зв`язку.

Бажання іноземця чи особи без громадянств, зберегти свої родинні зв`язки покладає саме на цю особу передбачені діючим законодавством обов`язки щодо оформлення права на проживання (перебування) в Україні, а за відсутності волевиявлення та здійснення будь-яких дій такої особи з метою легалізації на території України (щонайменше звернення до міграційних органів з цього приводу), вказані права не можуть бути реалізовані шляхом незастосування державними органами до цієї особи наслідків незаконного перебування в Україні всупереч діючого законодавства.

Саме по собі проживання особи на території України протягом тривалого часу та факт наявності родинних стосунків, не означає автоматично, що особа абсолютно захищена від примусового видворення до країни походження та заборони в`їзду до України міркуваннями збереження її приватного життя, внаслідок зобов`язань держави відповідно до статті 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

Так, у справі Jeunesse v. the Netherlands (no 12738/10) Європейський суд з прав людини відзначив, що: «коли держава-учасниця толерує присутність іноземця на своїй території… така держава-учасниця дозволяє іноземцю приєднатися до суспільства приймаючої країни, формувати стосунки та створити родину. Однак це не тягне за собою автоматично обов`язку влади держави-учасниці, внаслідок зобов`язань відповідно до статті 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, дозволити йому чи їй оселитися в цій країні».

Таким чином, позивач порушуючи чинне законодавство України та у належний спосіб не звернувся до органів ДМС з оформленням документів на право проживання в Україні.Як встановлено у цій справі позивач не мав жодних документів щодо права проживання чи перебування на території України і цих обставин не спростовує.

З огляду на встановлені обставини, суд дійшов висновку, про відмову у задоволені позовних вимог.

Керуючись ст. 242- 246 КАС України, суд

вирішив:

У задоволені адміністративного позову ОСОБА_1 до Головного управління Державної міграційної служби в Одеській області про визнання протиправним та скасування рішення - відмовити.

Рішення може бути оскаржене в апеляційному порядку до П`ятого апеляційного адміністративного суду шляхом подачі апеляційної скарги в 30-денний строк з дня складання повного судового рішення безпосередньо до суду апеляційної інстанції.

Рішення набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо вона не була подана у встановлений строк. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після закінчення апеляційного розгляду справи.

Суддя Попов В.Ф.

.

Оригінал: reyestr.court.gov.ua