Суд: Південно-західний апеляційний господарський суд
Інстанція: Апеляційна
Юрисдикція: Господарське
Категорія: щодо припинення права користування земельною ділянкою, з них
Дата: 09 листопада 2026 р.
Справа: №916/4818/25
Суддя: Ярош А.І.
ПІВДЕННО-ЗАХІДНИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД
_____________________________________________________________________________________________
П О С Т А Н О В А
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
10 листопада 2026 рокум. ОдесаСправа № 916/4818/25
Південно-західний апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:
головуючого судді: Ярош А.І.,
суддів: Діброви Г.І., Савицького Я.Ф.,
секретар судового засідання: Кияшко Р.О.
за участю представників учасників справи:
від Інститут проблем ринку та економіко-екологічних досліджень Національної Академії наук України: Лейко О.І., Чайка О.М.,
від Одеської обласної державної (військова) адміністрації: не з`явився
від Товариства з обмеженою відповідальністю "ЕСТЕЙТ СЕРВІС МЕНЕДЖМЕНТ": Мельник М.М.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Одесі
апеляційну скаргу Інституту проблем ринку та економіко-екологічних досліджень Національної Академії наук України
на рішення Господарського суду Одеської області від 04.05.2026 року, суддя в І інстанції Малярчук І.А., повний текст якого складено 08.05.2026, в м. Одесі
у справі: №916/4818/25
за позовом: Інституту проблем ринку та економіко-екологічних досліджень Національної Академії наук України
до відповідача: Одеської обласної державної (військова) адміністрації
за участю третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні відповідача: Товариства з обмеженою відповідальністю "ЕСТЕЙТ СЕРВІС МЕНЕДЖМЕНТ"
про визнання дій протиправними та припинення права постійного користування земельною ділянкою
ВСТАНОВИВ
Інститут проблем ринку та економіко-екологічних досліджень Національної Академії наук України звернувся до Господарського суду Одеської області з позовною заявою до Одеської обласної державної (військова) адміністрації, в якій просив суд:
- визнати протиправним відхилення Одеською обласною державною (військовою) адміністрацією заяви Інституту проблем ринку та економіко екологічних досліджень Національної академії наук України про припинення права постійного користування земельною ділянкою 0,6926 га (кадастровий номер 5110137500:41:006:0018) за адресою: м.Одеса, вул.Французький бульвар, 29;
- визнати припиненим право постійного користування Інституту проблем ринку та економіко-екологічних досліджень Національної академії наук України земельною ділянкою загальною площею 0,6926 га із кадастровим номером 5110137500:41:006:0018, яка розташована за адресою: м.Одеса, вул.Французький бульвар, 29 (запис про державну реєстрацію прав на земельну ділянку у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно інше речове право речове право №21073061).
В обґрунтування позову зазначає, що земельна ділянка площею 0,8812 га за адресою: м. Одеса, Французький бульвар, 29, яка перебувала у постійному користуванні Інституту проблем ринку та економіко-екологічних досліджень НАН України, у 2017 році була поділена на земельні ділянки площею 0,6926 га (кадастровий номер 5110137500:41:006:0018) та 0,1886 га (кадастровий номер 5110137500:41:006:0017).
На виконання договору № 01271206 від 27.12.2006, укладеного між Інститутом та ТОВ «Зарс», на земельній ділянці площею 0,1886 га збудовано та введено в експлуатацію адміністративну будівлю, яка закріплена за правонаступником Інституту на праві оперативного управління.
На земельній ділянці площею 0,6926 га ТОВ «Зарс» збудовано багатоквартирний житловий будинок, введений в експлуатацію 30.12.2020, у якому Інститут отримав сім квартир загальною площею 610 кв. м.
Інститут не є балансоутримувачем житлового будинку, не здійснює його обслуговування та фактично не користується зазначеною земельною ділянкою, у зв`язку з чим звернувся до Одеської обласної державної адміністрації із заявою про припинення права постійного користування нею.
Водночас у листі від 27.11.2024 Одеська обласна державна адміністрація повідомила Інституту, що на земельній ділянці розташований об`єкт нерухомого майна, та послалася на частину п`яту статті 120 Земельного кодексу України, відповідно до якої у разі переходу права оперативного управління чи господарського відання на об`єкт нерухомого майна право постійного користування земельною ділянкою переходить до особи, до якої перейшло відповідне право на нерухомість, крім випадків розміщення на земельній ділянці інших об`єктів нерухомого майна. Припинення права на земельну ділянку, за позицією Одеської обласної державної адміністрації, має відбуватися одночасно з оформленням речових прав нового власника нерухомого майна.
Позивач вважає безпідставною відмову Одеської обласної державної адміністрації у припиненні права постійного користування земельною ділянкою площею 0,6926 га, кадастровий номер 5110137500:41:006:0018, з посиланням на частину п`яту статті 120 Земельного кодексу України, оскільки багатоквартирний житловий будинок не передавався Інституту на праві оперативного управління чи господарського відання, а наведена норма, на думку позивача, не регулює такі правовідносини.
Рішенням Господарського суду Одеської області від 04.05.2026 у справі №916/4818/25 відмовлено повністю у задоволенні позову.
Суд дійшов висновку, що відповідно до п. «а» ч. 1 ст. 141, чч.3, 4 ст. 142 Земельного кодексу України добровільна відмова є підставою припинення права користування земельною ділянкою, а припинення права постійного користування здійснюється власником на підставі заяви землекористувача. Водночас таке рішення не є автоматичним наслідком подання заяви, а приймається з урахуванням правового режиму земельної ділянки, її фактичного використання та прав інших осіб. Отже, доводи позивача про обов`язок відповідача припинити право постійного користування виключно на підставі поданої заяви є необґрунтованими.
Суд врахував, що земельна ділянка розташована під багатоквартирним житловим будинком та має відповідне цільове призначення, у зв`язку з чим її правовий режим є спеціальним і пов`язаний із правами співвласників будинку. За таких обставин припинення права постійного користування позивача без одночасного врегулювання подальшого правового режиму земельної ділянки та визначення належного землекористувача могло б призвести до правової невизначеності та залишення земельної ділянки без визначеного суб`єкта користування.
Посилання позивача на те, що він не є балансоутримувачем, не управляє та не обслуговує будинок, саме по собі не є безумовною підставою для припинення його права постійного користування. Так само помилкове посилання відповідача на ч. 5 ст. 120 Земельного кодексу України не свідчить автоматично про протиправність результату розгляду звернень позивача, оскільки вирішальним є відсутність у відповідача безумовного обов`язку припинити право постійного користування у запропонований спосіб. При цьому доводи щодо неналежного оформлення заяв позивача не мають визначального значення, оскільки незалежно від їх формальних недоліків правові підстави для припинення права постійного користування без врегулювання подальшого оформлення прав на земельну ділянку відсутні.
Таким чином, суд дійшов висновку, що позивач не довів протиправності дій Одеської обласної державної (військової) адміністрації та наявності у неї безумовного обов`язку припинити право постійного користування земельною ділянкою у заявлений спосіб, а також правових підстав для припинення такого права в судовому порядку. У зв`язку з цим у задоволенні позову Інституту проблем ринку та економіко-екологічних досліджень Національної Академії наук України відмовлено повністю.
До Південно-західного апеляційного господарського суду надійшла апеляційна скарга Інституту проблем ринку та економіко-екологічних досліджень Національної Академії наук України, в якій скаржник просить рішення Господарського суду Одеської області від 04.05.2026 року у справі №916/4818/25 скасувати; постановити нове судове рішення, яким задовольнити позовну заяву Інституту проблем ринку та економіко-екологічних досліджень Національної академії наук України до Одеської обласної державної (військова) адміністрації про визнання дій протиправними та припинення права постійного користування земельною ділянкою.
Апелянт наголошує, що Інститут не володіє та не здійснює управління багатоквартирним будинком, не є його балансоутримувачем та не здійснює його обслуговування. У будинку Інституту належать лише 7 квартир, у зв`язку з чим він є одним зі співвласників будинку. На думку апелянта, відповідно до п. «а» ч. 1 ст. 141, чч. 3, 4 ст. 142 ЗК України добровільна відмова є самостійною підставою припинення права користування земельною ділянкою, а закон не ставить таке припинення у залежність від попереднього визначення її подальшого землекористувача.
Апелянт не погоджується з висновком суду першої інстанції про необхідність одночасного врегулювання подальшого правового режиму земельної ділянки та визначення належного землекористувача. Зазначає, що ст. 141, 142 ЗК України не передбачають відповідної умови, а Інститут не має повноважень визначати подальшого користувача земельної ділянки чи зобов`язувати до цього співвласників багатоквартирного будинку.
Також апелянт вказує на помилкове застосування відповідачем та судом першої інстанції ст. 120 ЗК України. На думку позивача, зазначена норма регулює перехід права на земельну ділянку у зв`язку з переходом прав на об`єкт нерухомості та не встановлює підстав для відмови у добровільному припиненні права постійного користування у ситуації, коли позивач не володіє і не управляє багатоквартирним будинком. Крім того, п. 5 ст. 120 ЗК України містить спеціальне регулювання щодо об`єктів державної власності та не передбачає переходу права постійного користування у зв`язку з переходом прав на багатоквартирний будинок.
Апелянт посилається на ст. 42 ЗК України, Закон України «Про особливості здійснення права власності у багатоквартирному будинку» та ст. 382 ЦК України, зазначаючи, що права на земельну ділянку, на якій розташований багатоквартирний будинок, пов`язані з правами його співвласників, а порядок використання такої земельної ділянки визначається співвласниками. Відтак, на думку позивача, припинення його права постійного користування не може залежати від попереднього оформлення прав співвласників на земельну ділянку.
Позивач також наголошує, що суд першої інстанції не навів норми матеріального права, яка б ставила припинення права постійного користування у залежність від одночасного визначення нового землекористувача, а тому відповідний висновок суду ґрунтується на припущенні щодо можливих наслідків припинення такого права.
З огляду на те, що Одеська обласна державна (військова) адміністрація є власником земельної ділянки та уповноважена розпоряджатися землями державної власності, апелянт вважає, що за наявності його заяви про добровільну відмову відповідно до ст. 141, 142 ЗК України відповідач був зобов`язаний прийняти рішення про припинення права постійного користування. Відмову у задоволенні такої заяви позивач вважає протиправною.
Посилаючись на постанову Великої Палати Верховного Суду від 22.06.2021 у справі №200/606/18 та постанови Верховного Суду від 04.09.2018 у справі №915/1283/17 і від 20.11.2018 у справі №910/23415/17, апелянт зазначає про взаємопов`язаність прав на земельну ділянку та розташований на ній об`єкт нерухомості, а також про необхідність забезпечення юридичної визначеності у земельних правовідносинах. На його думку, відсутність врегульованого механізму передачі земельної ділянки співвласникам багатоквартирного будинку не може покладатися у негативні наслідки на Інститут.
У зв`язку з наведеним позивач вважає, що відповідач безпідставно відмовив у припиненні права постійного користування земельною ділянкою, а висновки суду першої інстанції про відсутність підстав для задоволення позову є помилковими.
У відзиві на апеляційну скаргу третя особа – ТОВ «ЕСТЕЙТ СЕРВІС МЕНЕДЖМЕНТ» – підтримує апеляційну скаргу Інституту та вважає висновки суду першої інстанції щодо застосування статей 42, 120, 141, 142 ЗК України, статті 382 ЦК України та положень Закону України «Про особливості здійснення права власності у багатоквартирному будинку» помилковими.
Третя особа зазначає, що є виключно управителем багатоквартирного будинку на договірних засадах, не є його співвласником і не може бути землекористувачем спірної земельної ділянки. ТОВ «ЕСТЕЙТ СЕРВІС МЕНЕДЖМЕНТ» не наділене повноваженнями оформлювати, набувати чи припиняти речові права на земельну ділянку або заміщувати співвласників у вирішенні питання її правового режиму. Відповідні питання мають вирішуватися власником землі та співвласниками багатоквартирного будинку.
На думку третьої особи, право на оформлення земельної ділянки, на якій розташований багатоквартирний будинок, належить саме його співвласникам відповідно до ст. 42 ЗК України, ст. 382 ЦК України та Закону України «Про особливості здійснення права власності у багатоквартирному будинку». При цьому наявність зареєстрованого за Інститутом права постійного користування фактично перешкоджає співвласникам реалізувати право на оформлення відповідних речових прав на земельну ділянку.
Третя особа звертає увагу, що спірна земельна ділянка площею 0,6926 га, кадастровий номер 5110137500:41:006:0018, використовується для розміщення введеного в експлуатацію багатоквартирного будинку, а Інститут не є його балансоутримувачем, не здійснює управління чи обслуговування та фактично не користується земельною ділянкою. Водночас Інститут є лише одним зі співвласників будинку, за яким зареєстровано право власності на 7 квартир.
Третя особа погоджується з доводами апеляційної скарги щодо неправильного застосування ст. 120 ЗК України. Зокрема, ч. 5 цієї статті встановлює правила переходу права постійного користування у зв`язку з переходом права оперативного управління або господарського відання на об`єкт нерухомості, при цьому прямо виключає багатоквартирний будинок. Відтак, на думку ТОВ «ЕСТЕЙТ СЕРВІС МЕНЕДЖМЕНТ», посилання на цю норму як підставу для відмови у припиненні права постійного користування є необґрунтованим.
Крім того, третя особа зазначає, що відповідно до п. «а» ч. 1 ст. 141, чч.3, 4 ст. 142 ЗК України добровільна відмова є підставою припинення права користування земельною ділянкою, а закон не пов`язує припинення права постійного користування з попереднім визначенням нового землекористувача чи одночасним оформленням прав на земельну ділянку іншою особою. Тому висновок суду першої інстанції про необхідність такого одночасного врегулювання, на думку третьої особи, фактично створює не передбачену законом підставу для відмови у припиненні права.
Посилаючись на ч. 2 ст. 19 Конституції України, третя особа наголошує, що орган державної влади має діяти лише на підставі, у межах повноважень та у спосіб, передбачені законом. У зв`язку з цим відсутність визначеного нового землекористувача, на її думку, не може бути самостійною підставою для відмови Інституту у добровільній відмові від права постійного користування.
З огляду на викладене ТОВ «ЕСТЕЙТ СЕРВІС МЕНЕДЖМЕНТ» вважає, що збереження права постійного користування за Інститутом, який фактично не користується земельною ділянкою та не здійснює управління розташованим на ній багатоквартирним будинком, перешкоджає реалізації співвласниками будинку своїх прав на земельну ділянку. У зв`язку з цим третя особа просить задовольнити апеляційну скаргу, скасувати рішення суду першої інстанції та задовольнити позовні вимоги.
У письмових поясненнях відповідач зазначає, що позивач неодноразово звертався до Одеської обласної державної адміністрації щодо припинення права постійного користування земельною ділянкою площею 0,6926 га (кадастровий номер 5110137500:41:006:0018) за адресою: м. Одеса, Французький бульвар, 29. При цьому ОДА послідовно наголошувала, що припинення права постійного користування не може відбуватися ізольовано, без одночасного врегулювання питання оформлення речових прав на земельну ділянку під багатоквартирним будинком, введеним в експлуатацію 30.12.2020.
Відповідач зазначає, що протягом понад п`яти років співвласники будинку або уповноважена ними особа не вчинили належних дій щодо оформлення права на землю. Позицію ТОВ «ЕСТЕЙТ СЕРВІС МЕНЕДЖМЕНТ» про необхідність припинення права Інституту без визначення наступного землекористувача відповідач вважає спробою уникнення обов`язку щодо належного оформлення землекористування.
Посилаючись на підпункт «а» пункту 1 статті 141 та частини 3, 4 статті 142 Земельного кодексу України, відповідач зазначає, що добровільна відмова землекористувача є підставою для припинення права користування, однак таке припинення здійснюється власником на підставі відповідної заяви землекористувача з повідомленням органів державної реєстрації.
Крім того, відповідач посилається на частину 1 статті 42 Земельного кодексу України, відповідно до якої земельні ділянки під багатоквартирними будинками державної або комунальної власності надаються в постійне користування підприємствам, установам та організаціям, які здійснюють управління такими будинками. У зв`язку з цим відповідач вважає, що ТОВ «ЕСТЕЙТ СЕРВІС МЕНЕДЖМЕНТ», як управитель будинку, має вжити заходів щодо оформлення землекористування, а не вимагати припинення права попереднього землекористувача без визначення належного правонаступника.
Також відповідач заперечує твердження третьої особи про те, що зареєстроване право Інституту перешкоджає реалізації прав інших осіб, зазначаючи, що законодавством передбачено механізм переходу прав на земельну ділянку, який потребує участі нового землекористувача.
Ухвалою Південно-західного апеляційного господарського суду від 25.06.2026 відкрито апеляційне провадження за вказаною апеляційною скаргою та призначено справу №916/4818/25 до розгляду на 25.08.2026 об 11:30. У зв`язку з перебуванням судді-члена колегії Савицького Я.Ф. у відпустці з 03.08.2026 по 11.09.2026 згідно наказу голови суду від 21.07.2026 №193-в, судове засідання у призначений день та час не відбулось, про що секретарем судового засідання складено відповідну довідку. Ухвалою Південно-західного апеляційного господарського суду від 14.09.2026 призначено справу до розгляду на 13.10.2026 об 11:00 та в подальшому оголошено перерву до 10.11.2026 о 12:30.
В судовому засіданні брали участь представники Інститут проблем ринку та економіко-екологічних досліджень Національної Академії наук України та Товариства з обмеженою відповідальністю "ЕСТЕЙТ СЕРВІС МЕНЕДЖМЕНТ"
Від Одеської обласної державної (військова) адміністрації участі не брали, про дату, час і місце судового засідання повідомлені належним чином.
Відповідно до ч. 12 ст. 270 Господарського процесуального кодексу України неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи.
Зважаючи на те, що в ході апеляційного розгляду справи судом апеляційної інстанції було створено сторонам необхідні умови для встановлення фактичних обставин справи і правильного застосування законодавства, надано достатньо часу та створено відповідні можливості для реалізації кожним учасником своїх процесуальних прав, передбачених ст. 42 ГПК України, оскільки неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи, суд вважає за можливе розглянути вказану апеляційну скаргу за відсутності представника Одеської обласної державної (військова) адміністрації за наявними матеріалами справи, яких достатньо для розгляду апеляційної скарги по суті.
Розглянувши матеріали справи, апеляційну скаргу, обговоривши доводи апеляційної скарги, перевіривши наявні матеріали справи на предмет правильності застосування судом норм матеріального та процесуального права, колегія суддів дійшла наступних висновків.
Судом встановлено, Розпорядженням Одеської обласної адміністрації № 544/А-2016 від 10.08.2016 було надано згоду на об`єднання земельних ділянок загальною площею 0,8812 га кадастрові 5110137500:41:006:0011, номери 5110137500:41:006:0010, 5110137500:41:006:0012 за адресою: місто Одеса, Французький бульвар,29, які перебувають у постійному користуванню Інституту проблем ринку та економіко екологічних досліджень Національної академії наук України.
Відповідно до інформаційної довідки з державного реєстру речових прав на нерухоме майно від 16.12.2016, земельна ділянка 0,8812 га (кадастровий номер 51120137500:41:006:0016) зареєстрована 09.12.2016, цільове призначення: для будівництва та обслуговування будівель і споруд закладів науки, власник - Одеська обласна державна адміністрація, право постійного користування - Інституту проблем ринку та економіко-екологічних досліджень Національної академії наук України (код ЄДРПОУ 05539991).
27.12.2006 між Інститутом проблем ринку та економіко – екологічних досліджень Національної академії наук України (Сторона-1) та ТОВ “Зарс” (Сторона-2) був укладений договір № 01271206, предметом якого є правове регулювання діяльності Сторін у проектуванні, будівництві та введені в експлуатацію на земельній ділянці площею 1,3 га нової адміністративної будівлі Сторони 1 загальною площею не менше 3500 кв.м замість старих будівель, які підлягають списанню, відповідно до порядку встановленим чинним законодавством, розташованих за адресою: місто Одеса, Французський бульвар, 29 та нової багатоповерхової житлової будівлі орієнтовною загальною площею 15 000 кв.м. та безкоштовне отримання Стороною 1 не менше ніж 600 кв.м загальної площі житла у порядку визначеному цим Договором та чинним законодавством України.
На виконання розпорядження Одеської обласної державної (військової) адміністрації від 24.02.2017 №155/А-2017 “Про надання згоди Інституту проблем ринку та економіко- екологічних досліджень НАН України на поділ земельної ділянки м. Одеса, вул. Французький бульвар, 29” земельна ділянка загальною площею 0,8812 га (кадастровий номер 51120137500:41:006:0016), була поділена на дві окремі земельні ділянки 0,6926 га та 0,1886 га.
Відповідно до витягу з Державного земельного кадастру на земельну ділянку №НВ-5104442532017 від 10.05.2017 земельній ділянці, площею 0,1886 га присвоєний кадастровий номер 5110137500:41:006:0017, яка зареєстрована в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно реєстраційний №1283376351101 від 10.05.2017 на праві державної власності за Одеською обласною державною (військовою) адміністрацією, правокористувач - Інститут проблем ринку та економіко-екологічних досліджень НАН України за яким закріплено право постійного користування земельною ділянкою, цільове призначення - для будівництва та обслуговування будівель та споруд закладів науки.
Відповідно до витягу з Державного земельного кадастру на земельну ділянку №НВ-5105223882017 від 28.09.2017 земельній ділянці, площею 0,6926 га присвоєний кадастровий номер 5110137500:41:006:0018, зареєстровано в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно реєстраційний № 1283567551101 від 23.06.2017 на праві державної (військової) авласності за Одеською обласною державною (військовою) адміністрацією, правокористувач - Інститут проблем ринку та економіко-екологічних досліджень НАН України за яким закріплено право постійного користування земельною ділянкою, цільове призначення – для будівництва та обслуговування багатоквартирного житлового будинку.
Згідно розпорядження Одеської обласної державної (військової) адміністрації від 21.09.2017 №829/А-2017 був затверджений проект землеустрою щодо відведення земельної ділянки із зміною цільового призначення площею 0,6926 га, кадастровий номер 5110137500:41:006:0018, з для будівництва та обслуговування будівель та споруд закладів науки на – для будівництва і обслуговування багатоквартирного житлового будинку.
Відповідно до сертифікату №ОД122201229795 від 30.12.2020 року про відповідність закінченого будівництвом об`єкту багатоквартирні житлові будинки, площею 3530,9 кв.м. та 610 кв.м., на земельних ділянках площею 0,1886 га, кадастровий номер 5110137500:41:006:0017 та площею 0,6926 га, кадастровий номер 5110137500:41:006:0018, розташованих за адресою: м. Одеса, вул. Французький бульвар, 29 введені до експлуатації.
07.11.2024, через Центр надання адміністративних послуг, Інститут звернувся до Одеської обласної державної (військової) адміністрації щодо припинення права постійного користування земельною ділянкою 0,6926 га, кадастровий 5110137500:41:006:0018, за адресою м. Одеса, вул. Французький бульвар, 29. Згідно опису вхідного пакету документів на отримання адміністративної послуги від 07.11.2024 року № І1-2566091-ю/о до звернення були надані заява суб`єкта звернення про надання адміністративної послуги, заява про добровільну відмову від права постійного користування земельною ділянкою, витяг з державного земельного кадастру, інформаційна довідка з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, згода уповноваженого органу, до сфери управління якого належить установа на припинення права постійного користування земельною ділянкою у разі добровільної відмови – Постанова НАНУ №69 від 28.02.2024 року на підставі якої НАНУ надано згоду на припинення права постійного користування земельною ділянкою 0,6926 га, кадастровий номер 5110137500:41:006:0018, за адресою: м. Одеса, вул. Французький бульвар, 29.
У листі від 27.11.2024 Одеська обласна державна адміністрація надала відповідь Інституту, у якій зазначила, що на земельній ділянці знаходиться об`єкт нерухомості, що належить Інституту та послався на п.5 ст.120 Земельного кодексу де передбачено, що у разі переходу права оперативного управління, господарського відання на об`єкт нерухомого майна (жилий будинок (крім багатоквартирного), іншу будівлю або споруду), об`єкт незавершеного будівництва державної (військової) власності, що розміщений на земельній ділянці державної (військової) власності, яка перебуває у постійному користуванні попереднього суб`єкта права оперативного управління, господарського відання на такий об`єкт, право постійного користування земельною ділянкою переходить особі, до якої перейшло право оперативного управління, господарського відання на такий об`єкт, крім випадків, коли на земельній ділянці розміщені інші об`єкти нерухомого майна. У разі переходу права оперативного управління, господарського відання на об`єкт нерухомого майна (жилий будинок (крім багатоквартирного), іншу будівлю або споруду), об`єкт незавершеного будівництва комунальної власності, який розміщений на земельній ділянці комунальної власності, яка перебуває у постійному користуванні попереднього суб`єкта права оперативного управління, господарського відання на такий об`єкт, право постійного користування земельною ділянкою переходить особі, до якої перейшло право оперативного управління, господарського відання на такий об`єкт, крім випадків, коли на земельній ділянці розміщені інші об`єкти нерухомого майна. Припинення права на земельну ділянку має відбуватися нерозривно з процедурою оформлення речових прав нового власника нерухомого майна, розташованого на земельній ділянці, що перебуває на праві постійного користування.
18.12.2024, через Центр надання адміністративних послуг, Інститут повторно звернувся до Одеської обласної державної (військової) адміністрації щодо припинення права постійного користування земельною ділянкою 0,6926 га, кадастровий номер 5110137500:41:006:0018, за адресою: м. Одеса, вул. Французький бульвар, 29. Згідно опису вхідного пакету документів на отримання адміністративної послуги від 18.12.2024 № І1-287822-ю/о до звернення був наданий необхідний пакет документів.
30.12.2024 Інститут отримав лист від Одеської обласної державної (військової) адміністрації №17430/4/01-29/16654/2-24 з аналогічною відповіддю на перше звернення Інституту – 07.11.2024.
19.02.2025, через Центр надання адміністративних послуг, Інститут повторно звернувся до Одеської обласної державної (військової) адміністрації щодо припинення права постійного користування земельною ділянкою 0,6926 га, кадастровий номер 5110137500:41:006:0018, за адресою м. Одеса, вул. Французький бульвар, 29. Згідно опису вхідного пакету документів на отримання адміністративної послуги до звернення був наданий необхідний пакет документів.
18.02.2025 Інститут звернувся з листом №2 до Одеської обласної державної (військової) адміністрації про припинення права постійного користування земельної ділянки 5110137500:41:006:0018, у якому Інститут зазначив, що будь-якої нерухомості, що розташована на земельній ділянці 0,6926 га (кадастровий номер 5110137500:41:006:0018) на балансі Інституту не значиться, багатоквартирний будинок не передавався у власність або у оперативне управління Інституту.
07.07.2025 Інститут звернувся до ООДА з листом №4 прийняти рішення про припинення за Інститутом проблем ринку та економіко - екологічних досліджень НАН України права постійного користування земельною ділянкою: місце розташування м. Одеса, Французький бульвар, буд. 29, кадастровий номер 5110137500:41:006:0018, загальна площа 0.6926 га.
21.08.2025 позивачем було отримано лист від ООДА № 10480/7/01-29/10906/2-25, відповідно до якого зазначено, що з вищевказаного питання ООДА неодноразово було надано відповіді за № 3056/7/01-29/2979/2-25 від 04.08.2025, № 3120/7/01-29/3094/2-25 від 06.03.2025, № 4281/7/01-29/5536/2-25 від 23.04.2025.
В матеріалах справи наявна інформація з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна щодо об`єкта нерухомого майна про власників квартир та приміщень за адресою Французький бульвар, 29-А (частково), м. Одеса увесь перелік власників квартир.
Предметом апеляційного перегляду є вимоги позивача про визнання протиправним відхилення Одеською обласною державною (військовою) адміністрацією заяви Інституту проблем ринку та економіко екологічних досліджень Національної академії наук України про припинення права постійного користування земельною ділянкою та визнання припиненим право постійного користування Інституту проблем ринку та економіко-екологічних досліджень Національної академії наук України земельною ділянкою загальною площею 0,6926 га із кадастровим номером 5110137500:41:006:0018, яка розташована за адресою: м.Одеса, вул.Французький бульвар, 29 (запис про державну реєстрацію прав на земельну ділянку у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно інше речове право речове право №21073061).
Надаючи правову оцінку обставинам справи суд виходить з наступного.
За приписами ст. 4 ГПК України передбачено, що право на звернення до господарського суду в установленому цим Кодексом порядку гарантується. Ніхто не може бути позбавлений права на розгляд його справи у господарському суді, до юрисдикції якого вона віднесена законом. Юридичні особи та фізичні особи - підприємці, фізичні особи, які не є підприємцями, державні органи, органи місцевого самоврядування мають право на звернення до господарського суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав та законних інтересів у справах, віднесених законом до юрисдикції господарського суду, а також для вжиття передбачених законом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням.
У статті 2 ГПК України закріплено, що завданням господарського судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів, пов`язаних із здійсненням господарської діяльності, та розгляд інших справ, віднесених до юрисдикції господарського суду, з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав і законних інтересів фізичних та юридичних осіб, держави.
Отже, завданням господарського судочинства є ефективний захист саме порушених, невизнаних або оспорюваних прав чи законних інтересів. Такий захист можливий за умови, що права чи інтереси позивача власне порушені, а учасники використовують господарське законодавство для такого захисту.
Таким чином, захисту підлягає наявне законне порушене право (інтерес) особи, яка є суб`єктом (носієм) порушених прав чи інтересів та звернулася за таким захистом до суду. Тому для того, щоб особі було надано судовий захист, суд встановлює, чи особа дійсно має порушене право (інтерес), і чи це право (інтерес) порушено відповідачем (такий висновок наведено у постанові об`єднаної палати Верховного Суду у складі суддів Касаційного господарського суду від 16.10.2020 у справі № 910/12787/17).
Здійснюючи правосуддя, господарський суд захищає права та інтереси фізичних і юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного права чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону (частини перша, друга статті 5 ГПК України).
За статтею 15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.
Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.
У статті 16 ЦК України унормовано, що кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.
Способами захисту цивільних прав та інтересів можуть бути: 1) визнання права; 2) визнання правочину недійсним; 3) припинення дії, яка порушує право; 4) відновлення становища, яке існувало до порушення; 5) примусове виконання обов`язку в натурі; 6) зміна правовідношення; 7) припинення правовідношення; 8) відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди; 9) відшкодування моральної (немайнової) шкоди; 10) визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб.
Суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом чи судом у визначених законом випадках.
Під захистом права розуміється державно-примусова діяльність, спрямована на відновлення порушеного права суб`єкта правовідносин і забезпечення виконання юридичного обов`язку зобов`язаною стороною, внаслідок чого реально відбудеться припинення порушення (чи оспорювання) прав цього суб`єкта, він компенсує витрати, що виникли у зв`язку з порушенням його прав, або в інший спосіб нівелює негативні наслідки порушення його прав.
Спосіб захисту втілює безпосередню мету, якої прагне досягти суб`єкт захисту (позивач), вважаючи, що таким чином буде припинено порушення (чи оспорювання) його прав, він компенсує витрати, що виникли у зв`язку з порушенням його прав, або в інший спосіб нівелює негативні наслідки порушення його прав.
Під ефективним способом необхідно розуміти такий, що призводить до потрібних результатів, наслідків, дає найбільший ефект. Ефективний спосіб захисту повинен забезпечити поновлення порушеного права, бути адекватним наявним обставинам.
Застосування конкретного способу захисту цивільного права чи інтересу залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Отже, суд має захистити право чи інтерес у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам. Спосіб захисту порушеного права або інтересу має бути таким, щоб у позивача не виникала необхідність повторного звернення до суду.
Якщо суд дійде висновку, що обраний позивачем спосіб захисту не передбачений законом або договором та/або є неефективним для захисту порушеного права позивача, у цих правовідносинах позовні вимоги останнього не підлягають задоволенню. Однак, якщо обраний позивачем спосіб захисту не передбачений законом або договором, проте є ефективним та не суперечить закону, а закон або договір у свою чергу не визначають іншого ефективного способу захисту, то порушене право позивача підлягає захисту обраним ним способом (постанова Великої Палати Верховного Суду від 19.01.2021 у справі № 916/1415/19).
Обрання позивачем неналежного способу захисту своїх прав є самостійною підставою для відмови у позові (див., зокрема, постанови Великої Палати Верховного Суду від 19.01.2021 у справі № 916/1415/19 (пункт 6.21), від 02.02.2021 у справі № 925/642/19 (пункт 54), від 06.04.2021 у справі № 910/10011/19 (пункт 99), від 22.06.2021 у справі № 200/606/18 (пункт 76), від 02.11.2021 у справі № 925/1351/19 (пункт 6.56), від 25.01.2022 у справі № 143/591/20 (пункт 8.46), від 23.11.2021 у справі № 359/3373/16-ц (пункт 155), від 06.07.2022 у справі № 914/2618/16 (пункт 28).
Так само підставою для відмови у позові є відсутність у позивача того права чи законного інтересу, про який він стверджує.
Гарантоване статтею 55 Конституції України й конкретизоване у законах України право на судовий захист передбачає можливість звернення до суду за захистом порушеного права, але вимагає, щоб твердження позивача про порушення було обґрунтованим. Таке порушення прав має бути реальним, стосуватися індивідуально виражених прав або інтересів особи, яка стверджує про їх порушення.
Відповідно до пункту 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов`язків цивільного характеру або встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення. Водночас зазначені норми не означають, що кожний позов, поданий до суду, має бути задоволений. Якщо позивач не довів порушення його права чи безпосереднього інтересу, в позові слід відмовити. Близький за змістом правовий висновок викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 28.09.2021 у справі № 761/45721/16-ц.
Таким чином, підставою для звернення особи до суду є наявність у неї порушеного права та/або законного інтересу. Таке звернення здійснюється особою, якій це право належить, і саме з метою його захисту. Відсутність обставин, які підтверджували б наявність порушення права та/або законного інтересу особи, за захистом якого вона звернулася, є підставою для відмови у задоволенні такого позову.
Особа, яка звертається до суду з позовом вказує у позові власне суб`єктивне уявлення про її порушене право та/або охоронюваний інтерес та спосіб його захисту.
У свою чергу, суд має перевірити доводи, на яких ґрунтуються заявлені вимоги, зокрема, щодо матеріально-правового інтересу у спірних відносинах.
Оцінка предмета заявленого позову, а отже, наявності підстав для захисту порушеного права та/або інтересу позивача, про яке ним зазначається в позовній заяві, здійснюється судом, на розгляд якого передано спір, крізь призму оцінки спірних правовідносин та обставин (юридичних фактів), якими позивач обґрунтовує заявлені вимоги (такий правовий висновок Верховного Суду викладений у постановах від 19.09.2019 у справі № 924/831/17, від 28.11.2019 у справі № 910/8357/18, від 22.09.2022 у справі № 924/1146/21, від 06.10.2022 у справі № 922/2013/21, від 17.11.2022 у справі № 904/7841/21).
У постановах від 04.12.2019 у справі № 910/15262/18, від 03.03.2020 у справі № 910/6091/19, від 16.10.2020 у справі № 910/12787/17, від 29.08.2023 у справі № 910/5958/20, від 22.03.2023 у справі № 509/5080/18 Верховний Суд зазначив, що при вирішенні спору суд з`ясовує, чи існує у позивача право або законний інтерес; якщо так, то чи має місце його порушення, невизнання або оспорювання відповідачем; якщо так, то чи підлягає право або законний інтерес захисту і чи буде такий захист ефективний за допомогою того способу, який визначено відповідно до викладеної в позові вимоги. В іншому випадку у позові потрібно відмовити. Відсутність порушення прав та законних інтересів позивача є самостійною, достатньою підставою для відмови у позові незалежно від інших встановлених судом обставин.
Порушенням є такий стан суб`єктивного права, за якого воно зазнало протиправного впливу з боку правопорушника, внаслідок чого суб`єктивне право особи зменшилось або зникло як таке. Порушення права пов`язане з позбавленням можливості здійснити, реалізувати своє право повністю або частково.
Верховний Суд неодноразово зазначав, що вказаний вище підхід є загальним і може застосовуватись при розгляді будь-яких категорій спорів, оскільки недоведеність порушення прав, за захистом яких було пред`явлено позов, у будь-якому випадку є підставою для відмови у його задоволенні.
Відповідно до принципу диспозитивності господарського судочинства, закріпленого у статті 14 ГПК України, суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Збирання доказів у господарських справах не є обов`язком суду, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Диспозитивність - це один з базових принципів судочинства, керуючись яким, позивач самостійно вирішує, які позовні вимоги заявляти. Суд позбавлений можливості формулювати позовні вимоги замість позивача.
Позовом у процесуальному сенсі є звернення до суду з вимогою про захист своїх прав та інтересів, який складається із двох елементів: предмета і підстави позову.
Предметом позову є певна матеріально-правова вимога позивача до відповідача, а підставою позову - факти, які обґрунтовують вимогу про захист права чи законного інтересу. При цьому особа, яка звертається до суду з позовом, самостійно визначає у позовній заяві, яке її право чи охоронюваний законом інтерес порушено особою, до якої пред`явлено позов, та зазначає, які саме дії необхідно вчинити суду для відновлення порушеного права. У свою чергу, суд має перевірити доводи, на яких ґрунтуються позовні вимоги, у тому числі щодо матеріально-правового інтересу у спірних відносинах, і у разі встановлення порушеного права з`ясувати, чи буде воно відновлено у заявлений спосіб.
Як установлено судом першої інстанції та підтверджується матеріалами справи, на підставі розпорядження Одеської обласної державної (військової) адміністрації №544/А-2016 від 10.08.2016 за Інститутом проблем ринку та економіко-екологічних досліджень Національної академії наук України було оформлено право постійного користування земельною ділянкою державної власності площею 0,8812 га.
У подальшому внаслідок поділу цієї земельної ділянки було сформовано, зокрема, окрему земельну ділянку площею 0,6926 га, кадастровий номер 5110137500:41:006:0018, розташовану за адресою: м. Одеса, Французький бульвар, 29, із цільовим призначенням для будівництва та обслуговування багатоквартирного житлового будинку.
Власником земельної ділянки є держава, а Інститут є її постійним землекористувачем. Ці обставини сторонами не заперечуються.
На зазначеній земельній ділянці товариством з обмеженою відповідальністю «Зарс» збудовано багатоквартирний житловий будинок, який введено в експлуатацію 30.12.2020. При цьому Інституту належать сім квартир у цьому будинку.
Посилаючись на те, що він не є балансоутримувачем багатоквартирного будинку, не здійснює управління ним, його обслуговування та фактично не користується спірною земельною ділянкою, Інститут неодноразово звертався до Одеської обласної державної (військової) адміністрації із заявами про припинення права постійного користування земельною ділянкою в порядку добровільної відмови відповідно до статей 141, 142 Земельного кодексу України.
Водночас відповідач листами від 27.11.2024, 30.12.2024, 04.03.2025, 23.04.2025 та 21.08.2025 повідомляв позивача про відсутність підстав для припинення права постійного користування у запропонований ним спосіб, зазначаючи про необхідність вирішення питання подальшого правового режиму земельної ділянки та оформлення прав належного землекористувача.
Не погоджуючись із такою позицією відповідача, Інститут звернувся до суду з позовом про визнання протиправними дій щодо відмови у припиненні права постійного користування та про припинення такого права в судовому порядку.
Відмовляючи в задоволенні позову, суд першої інстанції виходив із того, що спірна земельна ділянка зайнята багатоквартирним житловим будинком, квартири в якому належать різним особам, у тому числі позивачу. За таких обставин питання припинення права постійного користування не може вирішуватися без урахування правового режиму земельної ділянки, прав співвласників будинку та необхідності визначення подальшого порядку її використання.
Також суд зазначив, що сам факт неподальшого використання земельної ділянки Інститутом, відсутність у нього функцій з управління та обслуговування багатоквартирного будинку не є достатньою підставою для припинення зареєстрованого права постійного користування без урахування інших обставин справи.
Судова колегія погоджується з такими висновками суду першої інстанції та вважає за необхідне додатково зазначити таке.
Підстави припинення права користування земельною ділянкою визначені в ст. 141-143 Земельного кодексу України.
Відповідно до статті 141 Земельного кодексу України підставами припинення права користування земельною ділянкою є: а) добровільна відмова від права користування земельною ділянкою; б) вилучення земельної ділянки у випадках, передбачених цим Кодексом; в) припинення діяльності релігійних організацій, державних чи комунальних підприємств, установ та організацій, крім перетворення державних підприємств у випадках, визначених статтею 120-1 цього Кодексу; г) використання земельної ділянки способами, які суперечать екологічним вимогам; ґ) використання земельної ділянки не за цільовим призначенням; д) систематична несплата земельного податку або орендної плати; е) набуття іншою особою права власності на жилий будинок, будівлю або споруду, які розташовані на земельній ділянці; є) використання земельної ділянки у спосіб, що суперечить вимогам охорони культурної спадщини; ж) передача приватному партнеру, концесіонеру нерухомого майна, розміщеного на земельній ділянці, що перебуває в користуванні державного або комунального підприємства та є об`єктом державно-приватного партнерства або об`єктом концесії; з) припинення права користування надрами у разі закінчення встановленого спеціальним дозволом на користування надрами строку користування надрами (у разі передачі земельної ділянки державної, комунальної власності користувачу надр для здійснення діяльності з користування надрами); и) невиконання акціонерним товариством, товариством з обмеженою відповідальністю, 100 відсотків акцій (часток) у статутному капіталі якого належать державі, яке утворилося шляхом перетворення державного підприємства, вимог, визначених статтею 120-1 цього Кодексу.
Частиною 1 статті 142 Земельного кодексу України встановлено, що припинення права власності на земельну ділянку у разі добровільної відмови власника землі на користь держави або територіальної громади здійснюється за його заявою до відповідного органу.
Поряд з цим, ст. 143 Земельного кодексу України регламентує, що примусове припинення прав на земельну ділянку здійснюється у судовому порядку у разі: а) використання земельної ділянки не за цільовим призначенням; б) неусунення допущених порушень законодавства (забруднення земель радіоактивними і хімічними речовинами, відходами, стічними водами, забруднення земель бактеріально-паразитичними і карантинно-шкідливими організмами, засмічення земель забороненими рослинами, пошкодження і знищення родючого шару ґрунту, об`єктів інженерної інфраструктури меліоративних систем, порушення встановленого режиму використання земель, що особливо охороняються, а також використання земель способами, які завдають шкоди здоров`ю населення) в строки, встановлені приписами органів, що здійснюють державний контроль за використанням та охороною земель; в) конфіскації земельної ділянки; г) примусового відчуження земельної ділянки з мотивів суспільної необхідності; ґ) примусового звернення стягнень на земельну ділянку по зобов`язаннях власника цієї земельної ділянки; ґ-1) примусового звернення стягнень на право емфітевзису, суперфіцію за зобов`язаннями особи, яка використовує земельну ділянку на такому праві.
Отже, законодавством передбачено, що питання припинення права постійного користування внаслідок добровільної відмови вирішується власником земельної ділянки на підставі відповідної заяви землекористувача. При цьому подання такої заяви саме по собі не припиняє зареєстрованого речового права, а є підставою для вирішення власником питання про його припинення.
У цій справі визначальним є те, що Інститут просить припинити право постійного користування не вільною земельною ділянкою, а земельною ділянкою, на якій розташований введений в експлуатацію багатоквартирний житловий будинок.
Тобто спірна земельна ділянка безпосередньо пов`язана з багатоквартирним будинком та правами його співвласників.
Тому, як було вірно відзначено судом першої інстанції, вирішення питання про припинення права постійного користування має відбуватися з урахуванням особливостей правового режиму таких земельних ділянок.
Так, статтею 42 ЗК України передбачено спеціальний порядок використання земельних ділянок, на яких розташовані багатоквартирні будинки. Зокрема, такі земельні ділянки державної або комунальної власності надаються в постійне користування підприємствам, установам і організаціям, які здійснюють управління відповідними будинками, а порядок використання земельних ділянок визначається співвласниками багатоквартирного будинку.
Крім того, відповідно до статті 382 ЦК України власники квартир та нежитлових приміщень у багатоквартирному будинку є співвласниками спільного майна такого будинку, а права на земельну ділянку, на якій він розташований, пов`язані з правовим режимом цього майна та правами його співвласників.
Отже, земельна ділянка під багатоквартирним будинком не може розглядатися окремо від самого будинку та прав осіб, яким належать квартири і нежитлові приміщення в ньому.
За таких обставин припинення права постійного користування Інституту без з`ясування подальшого правового режиму земельної ділянки створило б невизначеність щодо її використання, оскільки на ній розташований багатоквартирний житловий будинок, права співвласників якого мають бути враховані під час вирішення цього питання.
Судова колегія погоджується з тим, що положення статей 141, 142 ЗК України прямо не передбачають визначення нового землекористувача як окремої умови добровільної відмови від права постійного користування. Однак це не означає, що під час вирішення відповідного питання відсутня необхідність враховувати наявність на земельній ділянці багатоквартирного будинку та права його співвласників, про що фактично і стверджував відповідач, відмовляючи позивачу у його заяві про припинення права користування земельною ділянкою.
Судова колегія також погоджується з висновком суду першої інстанції щодо помилкового застосування відповідачем статті 120 ЗК України. Так, ця норма регулює перехід прав на земельну ділянку у зв`язку з переходом права власності на розташоване на ній нерухоме майно. Частина п`ята статті 120 ЗК України не може бути застосована до спірних правовідносин без урахування особливостей правового режиму багатоквартирного будинку. Разом із тим саме по собі посилання відповідача на цю норму у своїх листах не є достатньою підставою для висновку про протиправність результату розгляду заяв Інституту.
Визначальним у цій справі є те, чи мав відповідач безумовний обов`язок припинити право постійного користування земельною ділянкою саме у спосіб, запропонований позивачем. З огляду на встановлені обставини, зокрема розташування на земельній ділянці багатоквартирного будинку та наявність інших його співвласників, судова колегія погоджується з висновком місцевого господарського суду про відсутність підстав вважати такий обов`язок безумовним.
Заявляючи вимоги про визнання дій відповідача протиправними та безпосереднє припинення права постійного користування земельною ділянкою, Інститут фактично просить суд підмінити власника земельної ділянки у вирішенні питання, яке відповідно до статті 142 ЗК України має вирішуватися ним шляхом прийняття відповідного рішення за результатами розгляду заяви землекористувача.
Однак у межах цієї справи суд не може обмежитися лише встановленням факту подання позивачем заяви про добровільну відмову та на цій підставі безпосередньо припинити зареєстроване право постійного користування, не врахувавши правового режиму земельної ділянки та прав інших осіб, пов`язаних із її використанням.
У цьому випадку ефективний судовий захист має бути спрямований на усунення порушення, допущеного під час розгляду заяви Інституту, та забезпечення вирішення компетентним органом питання про припинення права постійного користування відповідно до вимог закону. Натомість безпосереднє припинення судом такого права не вирішує всього комплексу правовідносин щодо подальшого використання земельної ділянки під багатоквартирним будинком і не визначає правового становища його співвласників.
Судова колегія звертає увагу, що позивач не позбавлений можливості оскаржити дії, рішення або бездіяльність Одеської обласної державної (військової) адміністрації в порядку адміністративного судочинства, якщо вважає, що під час розгляду його заяв відповідач як суб`єкт владних повноважень порушив установлений законом порядок їх розгляду, не надав належної відповіді або безпідставно відмовив у вчиненні відповідних дій. У межах такого спору може бути надана оцінка правомірності поведінки органу державної влади під час здійснення ним владних управлінських функцій.
З огляду на викладене судова колегія вважає, що заявлена вимога про безпосереднє припинення права постійного користування земельною ділянкою не забезпечує належного вирішення питання щодо подальшого її використання та прав співвласників багатоквартирного будинку. Тому обраний позивачем спосіб захисту в межах заявлених вимог не може бути визнаний ефективним.
Доводи апеляційної скарги наведених висновків не спростовують.
Згідно з статтею 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.
Європейський суд з прав людини в рішенні у справі "Серявін та інші проти України" вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях, зокрема, судів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожний аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною залежно від характеру рішення.
Названий Суд зазначив, що, хоча пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, це не може розумітись як вимога детально відповідати на кожен довід (рішення Європейського суду з прав людини у справі "Трофимчук проти України").
Тому інші доводи скаржника, що викладені в апеляційній скарзі, колегія суддів не бере до уваги, оскільки вони висновків суду не спростовують та з урахуванням всіх обставин даної справи, встановлених судом, не впливають на правильність вирішення спору по суті та остаточний висновок.
Статтею 276 ГПК України визначено, що суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
З урахуванням того, що наведені в апеляційній скарзі порушення не знайшли свого підтвердження, колегія суддів не вбачає підстав для скасування рішення Господарського суду Одеської області від 04.05.2026 у справі №916/4818/25.
За таких обставин, апеляційна скарга на рішення задоволенню не підлягає, а оскаржуване рішення суду першої інстанції у даній справі залишається без змін.
Відповідно до статті 129 Господарського процесуального кодексу України, витрати по сплаті судового збору за апеляційний перегляд судового рішення покладаються на скаржника.
Керуючись статтями 129, 253, 269, 270, 275, 276, 281-284 Господарського процесуального кодексу України, суд
УХВАЛИВ:
Апеляційну скаргу Інституту проблем ринку та економіко-екологічних досліджень Національної Академії наук України на рішення Господарського Одеської області від 04.05.2026 у справі №916/4818/25 - залишити без задоволення.
Рішення Господарського суду Одеської області від 04.05.2026 у справі №916/4818/25 - залишити без змін.
Постанова набирає законної сили з дня її ухвалення та може бути оскаржена до Верховного Суду протягом двадцяти днів з дня її проголошення згідно зі статтями 286-289 ГПК України.
Повний текст постанови складено 12.11.2026.
Головуючий суддя А.І. Ярош
судді Г.І. Діброва
Я.Ф. Савицький
Оригінал: reyestr.court.gov.ua