Постанова від 26 жовтня 2026 р. у справі №521/14818/24 — Одеський апеляційний суд

Суд: Одеський апеляційний суд

Інстанція: Апеляційна

Юрисдикція: Цивільне

Категорія: визнання права власності

Дата: 26 жовтня 2026 р.

Справа: №521/14818/24

Суддя: Таварткіладзе О. М.

Номер провадження: 22-ц/813/5406/26

Справа № 521/14818/24

Головуючий у першій інстанції Маркарова С.В.

Доповідач Таварткіладзе О. М.

ОДЕСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

27.10.2026 року м. Одеса

Одеський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:

головуючого – Таварткіладзе О.М.,

суддів: Абухіна Р.Д., Погорєлової С.О.,

за участю секретаря судового засідання: Немировської Д.В.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Одесі апеляційну скаргу ОСОБА_1 , від імені якої діє представник ОСОБА_2 , на рішення Хаджибейського районного суду міста Одеси від 09 лютого 2026 року у цивільній справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_3 про визнання права власності, -

В С Т А Н О В И В:

У вересні 2024 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_3 , в якому просила суд визнати за ОСОБА_1 право власності за набувальною давністю на квартиру за адресою: АДРЕСА_1 .

В обґрунтування своїх вимог позивачка послалася на те, що в 19 липня 2001 року уклала договір оренди квартири АДРЕСА_2 із ОСОБА_4 , строк оренди кімнати становив 12 місяців – до 20.09.2022 року та помісячна плата за користування житлом була узгоджена сторонами у розмірі 30 у.о. (на той момент 150 гривень). Між сторонами договору також було узгоджено, що на період строку оренди ОСОБА_4 буде займати іншу кімнату в квартирі, жити в ній.

У листопаді 2001 року вранці ОСОБА_1 поїхала з дому по своїх справах, та коли повернулася, ОСОБА_4 та її речей не було, та побачила в квартирі записку її сестри ОСОБА_5 , адресовану позивачу. З його змісту позивач зрозуміла, що ОСОБА_5 забирає жити ОСОБА_4 до себе в Росію.

ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_4 померла в Росії у м. Іпатово, Іпатовського р-ну, Ставропольський край, про що її сестра ОСОБА_5 розповіла ОСОБА_1 при телефонній розмові, та надіслала поштою лист. ОСОБА_5 просила, щоб позивач не залишала квартиру, мешкала та користувалася нею, продовжувала сплачувати комунальні платежі і не допускала відключення комунікацій за борги.

Пізніше сестра ОСОБА_4 . ОСОБА_5 вислала ОСОБА_1 поштою копії Свідоцтва про смерть, Свідоцтва про народження та документів на квартиру. Після серпня місяця 2005 року ОСОБА_5 не писала не дзвонила, на листи позивача не відповідала.

На час вирішення спору власником спірного майна є відповідач ОСОБА_3 .

Враховуючи тривалий час проживання в спірній квартирі, оплату за власника комунальних платежів, здійснення певних ремонтних робіт та не використання спірного майна відповідачем, позивач вважала можливим в порядку статті 344 ЦК України визнання за нею за судовим рішенням права власності на спірну квартиру.

Рішенням Хаджибейського районного суду міста Одеси від 09 лютого 2026 року у задоволенні позову ОСОБА_1 до ОСОБА_3 про визнання права власності – відмовлено.

Не погоджуючись з таким рішенням суду, ОСОБА_1 , від імені якої діє представник ОСОБА_2 , звернулася з апеляційною скаргою, в якій просить рішення Хаджибейського районного суду міста Одеси від 09 лютого 2026 року скасувати та ухвалити нове судове рішення, яким позовні вимоги задовольнити у повному обсязі, посилаючись на порушення судом норм матеріального і процесуального права.

Будучи в розумінні ч.8 ст. 128 ЦПК України належним чином повідомленими про дату, час і місце розгляду справи на 27.10.2026 року на 14-30 год, учасники справи в судове засідання не з`явилися, заяв про відкладення судового засідання з повідомленням про причини не явки не подавали.

Відповідно до ч.2 ст.372 ЦПК України неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи.

Таким чином, законодавець передбачив, що явка до апеляційного суду належним чином повідомленого учасника справи не є обов`язковою. Апеляційний суд може розглянути справу за відсутності її учасників. Апеляційний суд може відкласти розгляд справи у разі, коли причини неявки належним чином повідомленого учасника справи будуть визнані апеляційним судом поважними. Таким чином, з врахуванням даної конкретної ситуації по справі, вирішення питання про розгляд справи або відкладення розгляду справи віднесено до дискреційних повноважень апеляційного суду.

Враховуючи наведене та приймаючи до уваги розумний строк розгляді справи в апеляційній інстанції, колегія суддів вважає за можливе розглядати справу за відсутності належним чином повідомлених сторін.

Заслухавши суддю-доповідача, доводи апеляційної скарги, перевіривши матеріали справи, законність і обґрунтованість рішення в межах позовної заяви та доводів апеляційної скарги, судова колегія вважає, що апеляційна скарга підлягає залишенню без задоволення на таких підставах.

Відповідно до ч. 1 ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

Відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право залишити судове рішення без змін, а апеляційну скаргу без задоволення.

Відповідно до ст.375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Згідно ст. 263 ЦПК України, рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права, з дотриманням норм процесуального права. Обгрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються, як на підставу своїх вимог або заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені у судовому засіданні.

Рішення суду першої інстанції зазначеним вимогам відповідає.

Відмовляючи у позові, суд першої інстанції виходив з того, що

- підставою добросовісного заволодіння майном не може бути, зокрема, будь-який договір, що опосередковує передання майна особі у володіння (володіння та користування), проте не у власність;

- володіння майном за договором, що опосередковує передання майна особі у володіння (володіння та користування), проте не у власність, виключає можливість набуття майна у власність за набувальною давністю, адже у цьому разі володілець володіє майном не як власник

- після заволодіння чужим майном подальше володіння особою таким майном має бути безтитульним, тобто таким фактичним володінням, яке не спирається на будь-яку правову підставу володіння чужим майном;

- володіння майном на підставі певного юридичного титулу виключає застосування набувальної давності;

- позов про право власності за давністю володіння не може заявляти особа, яка володіє майном за волею власника й завжди знала, хто є власником.

- обставини, за яких власник не відмовився від права власності на спірний об`єкт нерухомого майна, унеможливлюють застосування до спірних правовідносин положень ст. 344 ЦК України

Такий висновок суду першої інстанції відповідає встановленим у справі обставинам, узгоджується з дослідженими судом доказами та заснований на законодавстві.

Судом встановлено, що:

Відповідач ОСОБА_3 згідно з договором купівлі-продажу № 25326, зареєстрованого в КП «ОМБТІ» № 331, є власником квартири АДРЕСА_2 .

За показаннями допитаних в суді свідків ОСОБА_6 , ОСОБА_7 , ОСОБА_8 позивач з 2000-х років вселилась в спірну квартиру як орендар по договору із ОСОБА_4 , на час вирішення спору продовжує проживати там, опікується майном. Власник квартири ОСОБА_3 тривалий час в Україні не проживає.

Показання свідків узгоджуються із договором оренди спірного майна від 19.07.2001 року, актом про проживання від 09.09.2024 року.

Колегія суддів виходить з такого.

Статтею 15 Цивільного кодексу України передбачено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Відповідно до статті 328 ЦК України право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом.

Згідно з положеннями частин першої та четвертої статті 344 ЦК України особа, яка добросовісно заволоділа чужим майном і продовжує відкрито, безперервно володіти нерухомим майном протягом десяти років або рухомим майном - протягом п`яти років, набуває право власності на це майно (набувальна давність), якщо інше не встановлено цим Кодексом. Право власності за набувальною давністю на нерухоме майно, транспортні засоби, цінні папери набувається за рішенням суду.

Правовий інститут набувальної давності опосередковує один із первинних способів виникнення права власності, тобто це такий спосіб, відповідно до якого право власності на річ виникає вперше або незалежно від права попереднього власника на цю річ, воно ґрунтується не на попередній власності та відносинах правонаступництва, а на сукупності обставин, зазначених у частині першій статті 344 ЦК України, а саме: наявність суб`єкта, здатного набути у власність певний об`єкт; законність об`єкта володіння; добросовісність заволодіння чужим майном; відкритість володіння; безперервність володіння; сплив установлених строків володіння; відсутність норми закону про обмеження або заборону набуття права власності за набувальною давністю. Для окремих видів майна право власності за набувальною давністю виникає виключно на підставі рішення суду (юридична легітимація).

Аналізуючи поняття добросовісності заволодіння майном як підстави для набуття права власності за набувальною давністю відповідно до статті 344 ЦК України, слід виходити з того, що добросовісність як одна із загальних засад цивільного судочинства означає фактичну чесність суб`єктів у їх поведінці, прагнення сумлінно захистити свої цивільні права та забезпечити виконання цивільних обов`язків. При вирішенні спорів має значення факт добросовісності заявника саме на момент отримання ним майна (заволодіння майном), тобто на той початковий момент, який включається в повний давнісний строк володіння майном, визначений законом. Володілець майна в момент його заволодіння не знає (і не повинен знати) про неправомірність заволодіння майном. Крім того, позивач як володілець майна повинен бути впевнений у тому, що на це майно не претендують інші особи і він отримав це майно за таких обставин і з таких підстав, які є достатніми для отримання права власності на нього.

Отже йдеться про добросовісне, але неправомірне, в тому числі безтитульне, заволодіння майном особою, яка в подальшому претендуватиме на набуття цього майна у власність за набувальною давністю. Підставою добросовісного заволодіння майном не може бути, зокрема, будь-який договір, що опосередковує передання майна особі у володіння (володіння та користування), проте не у власність. Володіння майном за договором, що опосередковує передання майна особі у володіння (володіння та користування), виключає можливість набуття майна у власність за набувальною давністю, адже у цьому разі володілець володіє майном не як власник.

Відповідна особа має добросовісно заволодіти саме чужим майном, тобто об`єкт давнісного володіння повинен мати власника або бути річчю безхазяйною (яка не має власника або власник якої невідомий). Нерухоме майно може стати предметом набуття за набувальною давністю якщо воно має такий правовий режим, тобто є об`єктом нерухомості, який прийнято в експлуатацію.

Відкритість володіння майном означає, що володілець володіє річчю відкрито, без таємниць, не вчиняє дій, спрямованих на приховування від третіх осіб самого факту давнісного володіння. При цьому володілець не зобов`язаний спеціально повідомляти інших осіб про своє володіння. Володілець має поводитися з відповідним майном так само, як поводився б з ним власник.

Давнісне володіння має бути безперервним протягом певного строку, тобто бути тривалим. Для нерухомого майна тривалість володіння складає десять років.

Набуття відповідною особою права власності за набувальною давністю можливе лише за наявності всіх указаних умов у сукупності.

При вирішенні спорів, пов`язаних із набуттям права власності за набувальною давністю, необхідним є встановлення, зокрема, добросовісності та безтитульності володіння. Наявність у володільця певного юридичного титулу унеможливлює застосування набувальної давності. При цьому безтитульність визначена як фактичне володіння, яке не спирається на будь-яку правову підставу володіння чужим майном. Отже, безтитульним є володіння чужим майном без будь-якої правової підстави. Натомість володіння є добросовісним, якщо особа при заволодінні чужим майном не знала і не могла знати про відсутність у неї підстав для набуття права власності.

Подібні висновки викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 14 травня 2019 року у справі № 910/17274/17 (провадження № 12-291гс18), а також у постановах Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 01 серпня 2018 року у справі № 201/12550/16-ц (провадження № 61-19156св18), від 27 червня 2019 року у справі № 175/2338/16-ц (провадження № 61-2017св18).

Таким чином відповідно до статті 344 Цивільного кодексу України, для набуття права власності за набувальною давністю володіння майном обов`язково має бути добросовісним.

Відсутність добросовісності: Добросовісність означає, що особа при заволодінні майном не знала і не могла знати про відсутність у неї підстав для набуття права власності.

Отже:

- початкове заволодіння майном на підставі договору оренди;

- обізнаність позивача про власника майна і, як слідство, про те, що це майно не належить самому позивачу;

- подальший сплив строку дії договору і продовження після припинення договору оренди через сплив строку дії договору оренди;

- фактичне не витребування власником майна у позивача і зникнення власника;

- продовження відкритого користування спірною квартирою протягом наступних 20 років;

не надає підстав для висновку про добросовісне володіння позивачем спірною квартирою у юридичному сенсі.

Тобто, якщо володілець знає, що володіє чужою річчю на договірних засадах (чи після їх припинення), набувальна давність не починається.

Встановивши, що ОСОБА_1 вселилась у квартиру на підставі договору оренди і таким чином, вселення не було безтитульним, що ОСОБА_1 знала в момент вселення і знає до тепер хто саме є власником квартири, що власник квартири ОСОБА_3 не відмовлялась у встановленому порядку від свого права власності, суд першої інстанції вірно вважав , що:

- володіння майном на підставі певного юридичного титулу виключає застосування набувальної давності;

- позов про право власності за давністю володіння не може заявляти особа, яка володіє майном за волею власника й завжди знала, хто є власником;

- обставини, за яких власник не відмовився від права власності на спірний об`єкт нерухомого майна, унеможливлюють застосування до спірних правовідносин положень ст. 344 ЦК України.

Сам по собі факт тривалого часу проживання в спірній квартирі, оплата за власника комунальних платежів, здійснення певних ремонтних робіт та не використання спірного майна власником квартири, не надає підстав для набуття позивачем права власності на спірну квартиру в порядку статті 344 ЦК України.

Доводи апеляційної скарги не дають підстав для висновку, що при розгляді справи судом допущено порушення норм матеріального та процесуального права, які давали б підстави для скасування оскаржуваного судового рішення, а фактично зводяться до переоцінки доказів і незгоди з висновками суду з їх оцінки, без наведення будь-яких обставин,які бставили підсумнів набутий судом висновок або свідчили б про невірну оцінку судом доказів, які надані сторонами та невірне застосування законодавства, яке регулює спірні правовідносини, а тому апеляційна скарга підлягає відхиленню.

У Висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень, серед іншого (пункти 32-41), звертається увага на те, що усі судові рішення повинні бути зрозумілими, викладеними чіткою і простою мовою і це є необхідною передумовою розуміння рішення сторонами та громадськістю; для цього потрібно логічно структурувати рішення і викласти його в чіткому стилі, доступному для кожного; судові рішення повинні, у принципі, бути обґрунтованим; у викладі підстав для прийняття рішення необхідно дати відповідь на аргументи сторін та доречні доводи, здатні вплинути на вирішення спору; виклад підстав для прийняття рішення не повинен неодмінно бути довгим, оскільки необхідно знайти належний баланс між стислістю та правильним розумінням ухваленого рішення; обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент заявника на підтримку кожної підстави захисту; обсяг цього обов`язку суду може змінюватися залежно від характеру рішення.

Враховуючи вищевикладене,судова колегія вважає, що суд першої інстанції порушень матеріального та процесуальногоправа при вирішенні справи, які є підставою для скасування рішення, не допустив, а наведені в скаргах доводи правильність висновків суду не спростовують, внаслідок чого апеляційна скарга задоволенню не підлягають.

На підставі викладеного та керуючись ст. ст. 367, 368, 375, 381, 383, 384 ЦПК України, Одеський апеляційний суд, -

П О С Т А Н О В И В:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 , від імені якої діє представник ОСОБА_2 - залишити без задоволення.

Рішення Хаджибейського районного суду міста Одеси від 09 лютого 2026 року – залишити без змін.

Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття, однак може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного тексту постанови.

Повний текст постанови складено: 11.11.2026 року.

Головуючий О.М. Таварткіладзе

Судді: Р.Д. Абухін

С.О. Погорєлова

Оригінал: reyestr.court.gov.ua