Суд: Одеський апеляційний суд
Інстанція: Апеляційна
Юрисдикція: Цивільне
Категорія: споживчого кредиту
Дата: 09 листопада 2026 р.
Справа: №521/9834/25
Суддя: Назарова М. В.
Номер провадження: 22-ц/813/3584/26
Справа № 521/9834/25
Головуючий у першій інстанції Скриль Ю. А.
Доповідач Назарова М. В.
ОДЕСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД
ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
10.11.2026 року м. Одеса
Одеський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати у цивільних справах: Назарової М.В. (суддя-доповідач), Карташова О.Ю., Коновалової В.А.,
учасники справи: позивач – Товариство з обмеженою відповідальністю «ВІН ФІНАНС», відповідач - ОСОБА_1 ,
розглянувши в порядку письмового провадження апеляційну скаргу ОСОБА_1 в особі свого представника Грушанського Артема Валерійовича
на рішення Київського районного суду м. Одеси від 17 листопада 2025 року, ухвалене Київським районним судом м. Одеси у складі: судді Скриль Ю.А. в приміщенні того ж суду,
у цивільній справі за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «ВІН ФІНАНС» до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за кредитним договором,
в с т а н о в и в:
У червні 2025 року ТОВ «ВІН ФІНАНС» звернулося до суду з вказаним позовом, який мотивувало тим, що 14 травня 2013 року Малиновський районний суд міста Одеси ухвалив рішення по справі № 521/2158/13-ц, за яким вирішено стягнути з ОСОБА_1 на користь ПАТ «Дельта Банк» заборгованість за кредитним договором № 11379828000 від 04.08.2008 року у розмірі 258430,16 грн. З моменту набрання рішенням законної сили вчинялись дії щодо примусового виконання рішення, але воно так і не було виконане в розумінні чинного законодавства. Таким чином, рішення, яке виніс Малиновський районний суд міста Одеси не виконувалось відповідачем у період з 23.02.2019 до 23.02.2022.
Ухвалою Малиновського (Хаджибейського) районного суду м. Одеси від 11 листопада 2019 року підтверджено перехід права вимоги за вказаним кредитним договором до ТОВ «ФК «Довіра та Гарантія», найменування якого 25 липня 2024 року змінено на ТОВ «ВІН ФІНАНС».
Позивач зазначав, що рішення суду не виконане, у зв`язку із чим відповідачка допустила прострочення виконання грошового зобов`язання, що є триваючим правопорушенням та відповідно до статті 625 ЦК України породжує право кредитора на отримання інфляційних втрат і трьох процентів річних за весь час прострочення.
Посилаючись на наведене, позивач здійснив розрахунок заборгованості за період з 23 лютого 2019 року до 23 лютого 2022 року, визначивши три проценти річних у розмірі 23237,47 грн та інфляційні втрати в розмірі 56505,49 грн, що загалом становить 79746,96 грн.
З огляду на викладене ТОВ «ВІН ФІНАНС» просило стягнути з ОСОБА_1 зазначену суму інфляційних втрат і трьох процентів річних, а також понесені судові витрати.
Рішенням Київського районного суду м. Одеси від 17 листопада 2025 року позовну заяву ТОВ «ВІН ФІНАНС» про стягнення заборгованості за кредитним договором задоволено.
Стягнуто з ОСОБА_1 на користь ТОВ «ВІН ФІНАНС» заборгованість за несвоєчасне виконання заочного рішення суду від 14.05.2013 у справі 521/2158/13-ц у розмірі 75961,96 гривень.
Стягнуто з ОСОБА_1 на користь ТОВ «ВІН ФІНАНС» судовий збір в розмірі 2422,40 грн.
В апеляційній скарзі відповідач ОСОБА_1 в особі свого представника Грушанського А.В. просить скасувати оскаржуване рішення та ухвалити нове судове рішення про відмову в задоволенні позову в повному обсязі.
В обґрунтування апеляційної скарги зазначає, що суд першої інстанції дійшов помилкового висновку про наявність у позивача права на стягнення інфляційних втрат і трьох процентів річних відповідно до статті 625 ЦК України, не врахувавши правову природу таких нарахувань, їх залежність від основного грошового зобов`язання та наслідки спливу строку пред`явлення виконавчих документів до примусового виконання.
Посилається на те, що рішенням Малиновського районного суду м. Одеси від 14 травня 2013 року у справі № 521/2158/13-ц з неї на користь ПАТ «Дельта Банк» стягнуто заборгованість за кредитним договором № 11379828000 від 04 серпня 2008 року в розмірі 258430,16 грн. На виконання цього рішення були видані виконавчі листи, за якими відкривалися виконавчі провадження № 43090208 та № 43090356, однак надалі виконавчі документи були повернуті стягувачу.
Згідно з відповіддю Управління забезпечення примусового виконання рішень в Одеській області Південного міжрегіонального управління Міністерства юстиції від 17 грудня 2025 року № 53914/03.2-06, виконавче провадження № 43090208 перебувало на виконанні з 24 квітня 2014 року до 30 червня 2019 року, а виконавче провадження № 43090356 – з 24 квітня 2014 року до 12 квітня 2021 року. В обох випадках виконавчі документи повернуто стягувачу на підставі пункту 5 частини першої статті 37 Закону України «Про виконавче провадження». При цьому, матеріали виконавчих проваджень знищено у зв`язку із закінченням установленого строку їх зберігання.
На думку скаржниці, наведені обставини свідчать про сплив строків пред`явлення виконавчих документів до примусового виконання та втрату кредитором можливості реалізувати своє право за допомогою механізму примусового виконання судового рішення. При цьому ТОВ «ВІН ФІНАНС» як правонаступник первісного стягувача набуло права вимоги в тому обсязі та на тих умовах, які існували на момент переходу права вимоги, а тому саме по собі правонаступництво не відновлює пропущеного строку пред`явлення виконавчого документа до виконання.
Посилаючись на постанову Великої Палати Верховного Суду від 08 лютого 2022 року у справі № 2-7763/10, скаржниця зазначає, що стадія виконавчого провадження як завершальна стадія судового процесу має визначені законом часові межі та закінчується, зокрема, зі спливом строку пред`явлення виконавчого документа до виконання. За таких обставин, на її переконання, позивач не може обґрунтовувати вимоги за статтею 625 ЦК України самим фактом невиконання судового рішення без урахування наслідків спливу зазначених строків.
Крім того, скаржниця вважає, що вимоги про стягнення інфляційних втрат і трьох процентів річних мають акцесорний характер, є похідними від основного грошового зобов`язання та поділяють його правову долю. На підтвердження цього посилається на висновки Великої Палати Верховного Суду, викладені в постановах від 07 квітня 2020 року у справі № 910/4590/19, від 19 липня 2023 року у справі № 910/16820/21 та від 03 жовтня 2023 року у справі № 366/203/21.
Також наводить висновок Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду, викладений у постанові від 06 березня 2019 року у справі № 757/44680/15-ц, відповідно до якого кредитор за натуральним зобов`язанням не має права нараховувати три проценти річних та інфляційні втрати, оскільки вимога за таким зобов`язанням не підлягає судовому (примусовому) захисту. Вважає, що внаслідок спливу строку пред`явлення виконавчих документів до виконання основне зобов`язання набуло ознак натурального, а тому відсутні підстави для задоволення похідних вимог позивача.
Окремо скаржниця зазначає про неправильне застосування судом першої інстанції норм щодо позовної давності. Вказує, що вимоги за статтею 625 ЦК України виникають у зв`язку з простроченням виконання грошового зобов`язання, а тому до них застосовується загальна трирічна позовна давність, передбачена статтею 257 ЦК України. Оскільки позивач просив стягнути інфляційні втрати та три проценти річних за період з 23 лютого 2019 року до 23 лютого 2022 року, відповідна позовна давність, на думку скаржниці, спливла 23 лютого 2025 року, тоді як із позовом ТОВ «ВІН ФІНАНС» звернулося лише 13 червня 2025 року.
При цьому вважає, що передбачене пунктом 19 Прикінцевих та перехідних положень ЦК України зупинення перебігу позовної давності на період дії воєнного стану не може поновлювати строк, який сплив до запровадження відповідного правового режиму, або відновлювати можливість судового захисту вимоги, щодо якої така можливість уже була втрачена.
Відзив на апеляційну скаргу до суду не надходив.
23.03.2026 від позивача до суду надійшли додаткові пояснення, які підлягають поверненню без розгляду, оскільки такі не належать до заяв по суті справи, вичерпний перелік яких визначено статтею 174 ЦПК України. (а.с. 83-85)
Частиною шостою статті 19 ЦПК України визначено, що малозначними справами є справи, у яких ціна позову не перевищує тридцяти розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб; справи незначної складності, визнані судом малозначними, крім справ, які підлягають розгляду лише за правилами загального позовного провадження, та справ, ціна позову в яких перевищує вісімдесят розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб.
Предметом позову в цій справі є вимога про стягнення заборгованості у розмірі 75961,96 грн, тому справа є малозначною в силу прямої вказівки в ЦПК України.
Оскільки справа є малозначною, то розгляд апеляційної скарги проводиться без повідомлення учасників справи відповідно до приписів ч. 1 ст. 369 ЦПК України.
Згідно з ч. 1 ст. 8 ЦПК України ніхто не може бути позбавлений права на інформацію про дату, час і місце розгляду своєї справи або обмежений у праві отримання в суді усної або письмової інформації про результати розгляду його судової справи.
Інформація про призначення даної справи до розгляду у апеляційному суді без повідомлення учасників справи завчасно розміщена на офіційному веб-порталі судової влади України.
Дослідивши матеріали справи, перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах апеляційної скарги, обговоривши доводи апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.
Згідно з частиною першою статті 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
Суд апеляційної інстанції не обмежений доводами та вимогами апеляційної скарги, якщо під час розгляду справи буде встановлено порушення норм процесуального права, які є обов`язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права (частина 4 вказаної норми).
Згідно зі ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом.
Судом установлено та матеріалами справи підтверджено, що заочним рішенням Малиновського (Хаджибейського) районного суду м. Одеси від 14 травня 2013 року у справі № 521/2158/13-ц з ОСОБА_1 на користь ПАТ «ДЕЛЬТА-БАНК» у солідарному порядку стягнуто заборгованість за кредитним договором № 11379828000 від 04 серпня 2008 року в розмірі 258430,16 грн. Зазначене рішення набрало законної сили та було пред`явлено до примусового виконання.
У подальшому, ухвалою Малиновського (Хаджибейського) районного суду м. Одеси від 11 листопада 2019 року у справі № 521/2158/13-ц стягувача ПАТ «ДЕЛЬТА-БАНК» замінено його правонаступником — ТОВ «ФК «Довіра та Гарантія» (код ЄДРПОУ 38750239).
25 липня 2024 року товариством змінено найменування на ТОВ «ВІН ФІНАНС», що підтверджується відповідними відомостями з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань.
Посилаючись на невиконання відповідачкою зазначеного судового рішення, позивач здійснив нарахування відповідно до статті 625 ЦК України за період з 23 лютого 2019 року до 23 лютого 2022 року, визначивши розмір трьох процентів річних у сумі 23237,47 грн та інфляційних втрат у сумі 56505,49 грн, які разом становлять 79746,96 грн.
Задовольняючи позов, суд першої інстанції виходив із того, що заочним рішенням Малиновського (нині Хаджибейського) районного суду м. Одеси від 14 травня 2013 року у справі № 521/2158/13-ц з ОСОБА_1 на користь ПАТ «ДЕЛЬТА-БАНК» стягнуто заборгованість за кредитним договором у розмірі 258 430,16 грн, однак зазначене судове рішення відповідачкою не виконано, у зв`язку із чим грошове зобов`язання залишається невиконаним. Суд урахував, що ухвалою від 11 листопада 2019 року у вказаній справі стягувача замінено на його правонаступника — ТОВ «ФК «Довіра та Гарантія», яке згодом змінило найменування на ТОВ «ВІН ФІНАНС», а тому позивач набув право вимоги за відповідним зобов`язанням.
Пославшись на положення статей 526, 610, 625 ЦК України та правові висновки Верховного Суду, суд дійшов висновку, що невиконання боржником грошового зобов`язання є триваючим правопорушенням, яке надає кредиторові право вимагати сплати інфляційних втрат і трьох процентів річних за весь час прострочення. При цьому суд зазначив, що до таких вимог застосовується загальна трирічна позовна давність, однак перебіг її зупиняється на час дії воєнного стану відповідно до пункту 19 Прикінцевих та перехідних положень ЦК України.
З огляду на це, суд визнав обґрунтованим нарахування позивачем інфляційних втрат і трьох процентів річних за період з 23 лютого 2019 року до 23 лютого 2022 року та дійшов висновку про наявність підстав для стягнення відповідних сум.
Колегія суддів погоджується з таким висновком суду першої інстанції, з огляду на таке.
Відповідно до частини першої статті 509 ЦК України зобов`язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов`язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплати гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов`язку.
Згідно з частиною другою статті 509 ЦК України зобов`язання виникають з підстав, встановлених статтею 11 цього Кодексу.
Відповідно до частини другої статті 11 ЦК України підставами виникнення цивільних прав та обов`язків є не лише договори й інші правочини, а й завдання майнової (матеріальної) і моральної шкоди іншій особі та інші юридичні факти.
Завдання майнової (матеріальної) і моральної шкоди породжує зобов`язання між особою, яка таку шкоду завдала, та потерпілою особою. Залежно від змісту такого зобов`язання воно може бути грошовим або негрошовим.
Частиною 1 ст. 612 ЦК України передбачено, що боржник вважається таким, що прострочив, якщо він не приступив до виконання зобов`язання або не виконав його у строк, встановлений договором або законом.
Згідно з ч. 2 ст. 625 ЦК України боржник, який прострочив виконання грошового зобов`язання, на вимогу кредитора зобов`язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 08 листопада 2019 року у справі № 127/15672/16-ц дійшла до висновку про те, що невиконання боржником грошового зобов`язання є триваючим правопорушенням, тому право на позов про стягнення коштів на підставі статті 625 ЦК України виникає у кредитора з моменту порушення грошового зобов`язання до моменту його усунення і обмежується останніми трьома роками, які передували подачі такого позову.
Правовий аналіз положень статей 526, 599, 611, 625 ЦК України дає підстави для висновку, що наявність судового рішення про стягнення суми боргу за договором, яке боржник не виконав, не припиняє правовідносин сторін цього договору, не звільняє боржника від відповідальності за невиконання грошового зобов`язання та не позбавляє кредитора права на отримання сум, передбачених статтею 625 цього Кодексу, за увесь час прострочення. Зазначена позиція підтверджена у постановах Великої Палати Верховного Суду від 04 липня 2018 року у справі № 310/11534/13-ц (провадження № 14-154цс18), від 04 червня 2019 року у справі № 916/190/18 (провадження № 12-302гс18).
Отже, у розумінні наведених приписів кредитор вправі вимагати стягнення в судовому порядку суми інфляційних нарахувань та 3% річних до повного виконання грошового зобов`язання. При цьому, базою (основою) для нарахування 3% річних та інфляційних втрат, згідно з вимогами наведених норм, є сума основного боргу, не обтяжена іншими нарахуваннями.
Аналогічний правовий висновок викладено в постанові Верховного Суду від 12 березня 2018 року по справі № 914/712/16.
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 24 квітня 2024 року у справі № 657/1024/16-ц (провадження № 14-5цс23) зауважила, що оскільки внаслідок невиконання боржником грошового зобов`язання у кредитора виникає право на отримання сум, передбачених статтею 625 цього Кодексу, за увесь час прострочення, тобто таке прострочення є триваючим правопорушенням, то право на позов про стягнення інфляційних втрат і трьох процентів річних виникає за кожен місяць з моменту порушення грошового зобов`язання до моменту його усунення.
Крім того, Велика Палата Верховного Суду у постанові від 04 червня 2019 року у справі № 916/190/18 (провадження № 12-302гс18) вказала, що чинне законодавство не пов`язує припинення зобов`язання з наявністю судового рішення чи відкриттям виконавчого провадження з його примусового виконання, а наявність судових актів про стягнення заборгованості не припиняє грошових зобов`язань боржника та не позбавляє кредитора права на отримання передбачених частиною другою статті 625 Цивільного кодексу України сум. Вирішення судом спору про стягнення грошових коштів за договором не змінює природи зобов`язання та підстав виникнення відповідного боргу.
У відповідності до частини першої та третьої статті 549 Цивільного кодексу України неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума а бо інше майно, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов`язання. Пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов`язання за кожен день прострочення виконання.
Зі змісту рішення Малиновського районного суду міста Одеси від 14 травня 2013 року по справі № 521/2158/13-ц, вбачається стягнення в солідарному порядку з ОСОБА_1 заборгованості за кредитним договором № 11379828000 від 04.08.2008 року у розмірі 258430,16 грн.
Позивачем здійснено розрахунок заборгованості, відповідно до якого розмір трьох процентів річних становить 23237,47 грн, а інфляційних втрат, — 56509,49 грн.
З огляду на викладене, колегія суддів здійснює перевірку наданого позивачем розрахунку заборгованості та наводить власний:
розрахунок 3 % річних становить:
Період розрахунку: з 25.02.2019 року по 31.12.2019 року - 310 днів
[Проценти] = 258430,00 грн (сума боргу) ? 3,000% (процентна ставка) / 100% ? 310 (кількість днів) / 365 (днів у році) = 6584,65 грн
Період розрахунку: з 01.01.2020 року по 31.12.2020 року - 366 днів
[Проценти] = 258430,00 грн (сума боргу) ? 3,000% (процентна ставка) / 100% ? 366 (кількість днів) / 366 (днів у році) = 7752,90 грн
Період розрахунку: з 01.01.2021 року по 31.12.2021 року - 365 днів
[Проценти] = 258430,00 грн (сума боргу) ? 3,000% (процентна ставка) / 100% ? 365 (кількість днів) / 365 (днів у році) = 7752,90 грн
Період розрахунку: з 01.01.2022 року по 23.02.2022 року - 54 дні
[Проценти] = 258430,00 грн (сума боргу) ? 3,000% (процентна ставка) / 100% ? 54 (кількість днів) / 365 (днів у році) = 1147,00 грн
Разом 23237,45 грн.
Інфляційні нарахування:
У період з 01.03.2019 року по 23.02.2022 року індексація на суму 258 430,16 грн
[Сукупний індекс інфляції] = 100,90% ? 101,00% ? 100,70% ? 99,50% ? 99,40% ? 99,70% ? 100,70% ? 100,70% ? 100,10% ? 99,80% ? 100,20% ? 99,70% ? 100,80% ? 100,80% ? 100,30% ? 100,20% ? 99,40% ? 99,80% ? 100,50% ? 101,00% ? 101,30% ? 100,90% ? 101,30% ? 101,00% ? 101,70% ? 100,70% ? 101,30% ? 100,20% ? 100,10% ? 99,80% ? 101,20% ? 100,90% ? 100,80% ? 100,60% ? 101,30% ? 101,60% = 121,866% (за період Березень 2019 - Лютий 2022)
[Інфляційні нарахування] = 258430,16 грн (сума боргу) ? 121,866% (сукупний індекс інфляції) / 100% - 258430,16 грн (сума боргу) = 56509,49 грн.
Таким чином, здійснений колегією суддів розрахунок узгоджується з розрахунком, наданим позивачем, як за розміром трьох процентів річних, так і за розміром інфляційних втрат.
Доводи скаржниці про втрату позивачем права на стягнення інфляційних втрат і трьох процентів річних у зв`язку зі спливом строку пред`явлення виконавчих документів до виконання не свідчать про відсутність підстав для застосування статті 625 ЦК України.
Сплив такого строку стосується можливості примусового виконання відповідного судового рішення в межах виконавчого провадження, однак не є тотожним припиненню присудженого судом грошового зобов`язання.
Об`єднана палата Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду у постанові від 06 березня 2019 року у справі № 757/44680/15-ц (провадження № 61-32171сво18) дійшла висновку, що системне тлумачення частини першої статті 509, частини першої статті 267, статті 625 ЦК України у їх взаємозв`язку дає підстави для висновку, що натуральним є зобов`язання, вимога в якому хоча і існує, проте не може бути захищена в судовому (примусовому) порядку, але добровільне виконання якої не є безпідставно набутим майном. Положення статті 625 ЦК України щодо нарахування 3% річних та інфляційних втрат як спеціальної міри відповідальності за порушення грошового зобов`язання може бути застосовано до такого грошового зобов`язання, вимога в якому може бути захищена в судовому (примусовому) порядку, отже кредитор в натуральному зобов`язанні не має права на захист в судовому (примусовому) порядку вимоги про нарахування 3% річних та інфляційних втрат.
У цій справі скаржниця не навела доказів того, що судом було відмовлено у поновленні строку пред`явлення виконавчих документів до виконання, а отже, не підтвердила остаточної втрати позивачем можливості примусового стягнення присудженої заборгованості.
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 11 лютого 2026 року у справі № 754/511/23 зазначено, що можливість примусового стягнення кредитором заборгованості, про стягнення якої ухвалено рішення суду, вичерпується після закінчення строку пред`явлення до виконання виконавчого документа на виконання вказаного рішення, якщо такий строк не було поновлено судом в установленому законом порядку.
Оскільки право на примусове виконання обмежене строком пред`явлення виконавчого документа до виконання, то в разі пропуску такого строку та за умови, що суд відмовив у його поновленні, право на примусове виконання судового рішення вважається остаточно втраченим. Держава більше не забезпечує реалізацію цього рішення через виконавчу службу. Це означає, що рішення стає таким, яке не можна виконати примусово. У такому випадку за загальним правилом судове рішення про стягнення боргу не припиняє самого зобов`язання (борг як цивільно-правовий обов`язок формально продовжує існувати), але реалізація цього зобов`язання неможлива через примусове виконання.
Кредитор не може повторно пред`явити виконавчий документ на виконання (строк пропущено, а в його поновленні відмовлено), повторно звернутися до суду про той самий борг (наявне судове рішення щодо цього боргу), вимагати виконання через державні механізми. Боржник уже не зобов`язаний повертати борг через примус і може посилатися на остаточну втрату можливості виконання рішення.
Водночас втрата права на примусове виконання судового рішення, припинення можливості його реалізації через пропуск строку пред`явлення виконавчого документа до виконання і відмову у його поновленні судом свідчить про неможливість захисту такої вимоги в примусовому порядку.
Однак це не виключає можливого погашення боргу боржником добровільно, що не буде вважатися безпідставно отриманим майном.
У такій ситуації зобов`язання не є задавненим у класичному розумінні, оскільки позовна давність застосовується до звернення з позовом, а тут вже є судове рішення, яке набрало законної сили.
У зв`язку з пропуском строку пред`явлення виконавчого документа до виконання та відмовою суду в його поновленні право стягувача на примусове виконання судового рішення є остаточно втраченим, а можливість виконання такого рішення - припиненою.
Сплив строку пред`явлення виконавчого документа до виконання не є формальністю, а є самостійною підставою для припинення можливості примусового виконання судового рішення. Відмова в поновленні строку судом означає остаточність правової ситуації, відсутність будь-яких подальших процесуальних механізмів виконання судового рішення, а отже, відносини щодо примусового виконання стають стабільними.
Натомість, у цій справі матеріали не містять відомостей про звернення стягувача із заявами про поновлення строків пред`явлення виконавчих листів до виконання та про відмову в задоволенні таких заяв, а сам факт повернення виконавчих документів на підставі пункту 5 частини першої статті 37 Закону України «Про виконавче провадження», відсутність на цей час відкритих виконавчих проваджень та знищення матеріалів виконавчих проваджень у зв`язку із закінченням строку їх зберігання не підтверджують остаточної втрати можливості примусового виконання судового рішення.
За таких обставин посилання скаржниці на постанову Великої Палати Верховного Суду від 08 лютого 2022 року у справі № 2-7763/10 не спростовують висновків суду першої інстанції, оскільки наведена правова позиція стосується часових меж виконавчого провадження, однак не встановлює автоматичного припинення грошового зобов`язання внаслідок повернення виконавчого документа стягувачу.
Не заслуговують на увагу й доводи скаржниці про те, що вимоги за статтею 625 ЦК України як похідні від основного зобов`язання автоматично припиняються внаслідок спливу строку пред`явлення виконавчого документа до виконання, оскільки визначення таких нарахувань як похідних не означає, що вони не можуть бути предметом окремої судової вимоги за наявності невиконаного грошового зобов`язання, яке зберігає можливість примусового захисту.
Щодо доводів скарги про сплив позовної давності, колегія суддів вказує таке.
Статтею 256 Цивільного кодексу України унормовано, що позовна давність це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.
За приписами статті 257 Цивільного кодексу України загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки.
Перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила. За зобов`язаннями з визначеним строком виконання перебіг позовної давності починається зі спливом строку виконання (частини перша та п`ята статті 261 Цивільного кодексу України).
Аналіз змісту статей 256, 257, 258 та 261 Цивільного кодексу України в їх сукупності і взаємозв`язку дозволяє зробити висновок, що до правових наслідків порушення грошового зобов`язання, передбачених статтею 625 Цивільного кодексу України, застосовується загальна позовна давність тривалістю у три роки, а до правових наслідків порушення грошового зобов`язання, передбачених статтею 549 Цивільного кодексу України спеціальна позовна давність тривалістю в один рік.
Як указала Велика Палата Верховного Суду в постанові від 08 листопада 2019 року у справі №127/15672/16-ц (провадження №14-254цс19), невиконання боржником грошового зобов`язання є триваючим правопорушенням, тому право на позов про стягнення коштів на підставі статті 625 Цивільного кодексу України виникає у кредитора з моменту порушення грошового зобов`язання до моменту його усунення і обмежується останніми трьома роками, які передували подачі такого позову.
Таким чином, з огляду на вищенаведені правові висновки право позивача на звернення до суду з позовом про стягнення інфляційних втрат і трьох процентів річних мало б обмежуватися останніми трьома роками, які передували поданню такого позову.
У відповідності до правового висновку, викладеного у постанові Великої Палати Верховного Суду від 02 липня 2025 по справі № 903/602/24, установлення часових меж судового захисту порушеного права забезпечує правову стабільність та сприяє усуненню правової невизначеності. Позовна давність спонукає учасників правовідносин до вчинення дій, спрямованих на захист порушених прав, у чітко визначені строки, які мають бути розумними. За загальним правилом позовна давність триває безперервно з моменту усвідомлення учасником правовідносин порушення його права і до спливу цього строку звернення до суду. Законодавство може визначати певні обставини, які впливають на перебіг позовної давності і змінюють порядок її обчислення. До таких обставин відноситься зупинення перебігу позовної давності та її переривання, що передбачено статтями 263 та 264 Цивільного кодексу України. Водночас під час дії карантину та воєнного стану законодавець застосував нову конструкцію, якою тимчасово доповнив перелік обставин, які впливають на перебіг позовної давності, а саме продовження позовної давності.
Так, постановою Кабінету Міністрів України від 11 березня 2020 року № 211 «Про запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2» з 12 березня 2020 року на всій території України було встановлено карантин.
Законом України від 30 березня 2020 року № 540-IX «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України, спрямованих на забезпечення додаткових соціальних та економічних гарантій у зв`язку з поширенням коронавірусної хвороби (COVID-19)» (далі - Закон № 540-IX) розділ «Прикінцеві та перехідні положення» Цивільного кодексу України доповнено пунктом 12, відповідно до якого під час дії карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України з метою запобігання поширенню коронавірусної хвороби (COVID-19), строки, визначені статтями 257, 258, 362, 559, 681, 728, 786, 1293 цього Кодексу, продовжуються на строк дії такого карантину. Цей Закон набрав чинності 02 квітня 2020 року.
Відтак початок продовження строку для звернення до суду потрібно пов`язувати саме з моментом набрання чинності 02 квітня 2020 року Законом № 540-IX.
Подібний правовий висновок висловила Велика Палата Верховного Суду в постанові від 06 вересня 2023 року у справі № 910/18489/20 (провадження № 12-46гс22).
Строк дії карантину неодноразово продовжувався, а відмінений він був з 24 години 00 хвилин 30 червня 2023 року відповідно до постанови Кабінету Міністрів України від 27 червня 2023 року № 651 «Про відміну на всій території України карантину, встановленого з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2».
Отже, під час дії карантину позовна давність була продовжена з 02 квітня 2020 року до 30 червня 2023 року.
Поряд із цим, Указом Президента України від 24 лютого 2022 року №64/2022 «Про введення воєнного стану в Україні» було введено воєнний стан в Україні із 05 години 30 хвилин 24 лютого 2022 року строком на 30 діб у зв`язку з військовою агресією російської федерації проти України. Надалі строк дії воєнного стану в Україні неодноразово продовжувався Указами Президента України.
Законом України від 15 березня 2022 року № 2120-ІХ «Про внесення змін до Податкового кодексу України та інших законодавчих актів України щодо дії норм на період дії воєнного стану» (далі - Закон № 2120-ІХ) розділ «Прикінцеві та перехідні положення» Цивільного кодексу України доповнено пунктом 19, згідно з яким у період дії в Україні воєнного, надзвичайного стану строки, визначені статтями 257-259, 362, 559, 681, 728, 786, 1293 цього Кодексу, продовжуються на строк його дії. Закон № 2102-IX набрав чинності 17 березня 2022 року.
Надалі Законом України від 08 листопада 2023 року № 3450-ІХ «Про внесення змін до Цивільного кодексу України щодо вдосконалення порядку відкриття та оформлення спадщини» (далі - Закон № 3450-ІХ) пункт 19 розділу «Прикінцеві та перехідні положення» Цивільного кодексу України викладено в новій редакції, відповідно до якої у період дії воєнного стану в Україні, введеного Указом Президента України «Про введення воєнного стану в Україні» від 24 лютого 2022 року № 64/2022, затвердженим Законом України від 24 лютого 2022 року № 2102-IX «Про затвердження Указу Президента України «Про введення воєнного стану в Україні», перебіг позовної давності, визначений цим Кодексом, зупиняється на строк дії такого стану. Закон № 3450-ІХ набрав чинності 30 січня 2024 року.
Таким чином, в умовах дії воєнного стану строк звернення до суду (позовна давність) було продовжено від початку воєнного стану до 29 січня 2024 року, а після 30 січня 2024 року перебіг такого строку зупинився.
04 вересня 2025 набрав чинності Закон України «Про внесення зміни до розділу «Прикінцеві та перехідні положення» Цивільного кодексу України щодо поновлення перебігу позовної давності від 14.05.2025 №4434-ІХ, відповідно до статті 1 якого пункт 19 розділу «Прикінцеві та перехідні положення» Цивільного кодексу України виключено, тобто перебіг позовної давності відновлено 04 вересня 2025.
Згідно правового висновку, викладеного у постанові Великої Палати Верховного Суду від 02 липня 2025 по справі № 903/602/24, у разі якщо позовна давність не спливла станом на 02 квітня 2020 року, то цей строк звернення до суду спочатку було продовжено (до 30 червня 2023 року - на строк дії карантину, а надалі до 29 січня 2024 року - на строк дії воєнного стану), а з 30 січня 2024 року перебіг строку звернення до суду зупинився на строк дії воєнного стану.
З матеріалів справи вбачається, що звертаючись до суду із вказаним позовом товариство просило стягнути із відповідача 3 % річних та інфляційні втрати за період з 23.02.2019 по 23.02.2022, надавши відповідний розрахунок.
Отже, у цій справі станом на 02 квітня 2020 року позовна давність щодо позовних вимог про стягнення трьох процентів річних не спливла, оскільки перебіг цього строку є зупиненим внаслідок продовження на строк дії карантину.
За таких обставин, звернення до суду з позовними вимогами про стягнення трьох процентів річних та інфляційних втрат, нарахованих за період з 23.02.2019 по 23.02.2022, є обґрунтованим та цілком охоплюється диспозитивністю цивільного процесу, коли позивачем на власний розсуд визначено відповідний період нарахувань, який повністю збігається із визначеним законодавчо, а доводи апеляційної скарги в наведеній частині не ґрунтуються на наведених приписах нормативно-правових актів, що підлягають застосуванню.
Аналогічний висновок правозастосування висловлений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 02 липня 2025 року в справі № 903/602/24 (провадження № 12-19гс25) з подібними правовідносинами.
Отже, суд першої інстанції вірно визначився із характером правовідносин сторін, дав їм належну правову оцінку та застосував відповідні норми права, вірно витлумачивши їх у світлі виниклих спірних правовідносин сторін та ухвалив законне та обґрунтоване рішення, вірно оцінивши надані сторонами докази у їх сукупності, а помилкові доводи апеляційної скарги цих висновків не спростували.
Відповідно до ст. 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням вимог матеріального та процесуального права.
З урахуванням викладеного, колегія суддів вважає, що рішення суду ухвалено з дотриманням норм матеріального та процесуального права, тому відповідно до ст. 375 ЦПК України апеляційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а рішення суду першої інстанції без змін.
Відповідно до п. 2 ч. 3 ст. 389 ЦПК України судові рішення у малозначних справах не підлягають касаційному оскарженню. Малозначними, зокрема, є справи, у яких ціна позову не перевищує тридцяти розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб (п. 1 ч. 6 ст. 19 ЦПК України). Дана справа є малозначною в силу вимог закону.
Керуючись ст. 367, 374, 375 ЦПК України, апеляційний суд
п о с т а н о в и в:
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 в особі свого представника Грушанського Артема Валерійовича залишити без задоволення.
Рішення Київського районного суду м. Одеси від 17 листопада 2025 року залишити без змін.
Постанова набирає законної сили з дня її прийняття і оскарженню у касаційному порядку не підлягає, крім випадків, передбачених п. 2 ч. 3 ст. 389 ЦПК України.
Дата складення повного тексту постанови – 10 листопада 2026 року
Судді: М.В. Назарова
О.Ю. Карташов
В.А. Коновалова
Оригінал: reyestr.court.gov.ua