Постанова від 10 листопада 2026 р. у справі №640/1153/20 — Касаційний адміністративний суд Верховного Суду

Суд: Касаційний адміністративний суд Верховного Суду

Інстанція: Касаційна

Юрисдикція: Адміністративне

Категорія: звільнення з публічної служби, з них

Дата: 10 листопада 2026 р.

Справа: №640/1153/20

Суддя: Мацедонська В.Е.

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

11 листопада 2026 року

м. Київ

справа № 640/1153/20

адміністративне провадження № К/990/15003/23

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду:

судді-доповідача Мацедонської В.Е.,

суддів - Кашпур О.В., Смоковича М.І.,

розглянувши у порядку письмового провадження адміністративну справу

№ 640/1153/20 за позовом ОСОБА_1 до Першої кадрової комісії, Офісу Генерального прокурора про визнання протиправними та скасування рішення та наказу, поновлення на посаді та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, провадження у якій відкрито

за касаційною скаргою Офісу Генерального прокурора

на постанову Шостого апеляційного адміністративного суду від 19 січня 2023 року (головуючий суддя - Мельничук В.П., судді: Лічевецький І.О., Оксененко О.М.)

та додаткову постанову Шостого апеляційного адміністративного суду від 26 січня 2023 року (головуючий суддя - Мельничук В.П., судді: Лічевецький І.О., Оксененко О.М.),

УСТАНОВИВ:

І. Суть спору

16 січня 2020 року ОСОБА_1 (далі - позивач, ОСОБА_1 ) звернувся до суду з адміністративним позовом до Першої кадрової комісії, Офісу Генерального прокурора, в якому просив:

- визнати протиправним і скасувати рішення Першої кадрової комісії від 12 грудня 2019 року про неуспішне проходження ним атестації;

- визнати протиправним та скасувати наказ Генерального прокурора від 21 грудня 2019 року № 2147ц про звільнення ОСОБА_1 з посади прокурора Відділу організації і процесуального керівництва в особливо важливих кримінальних провадженнях, досудове розслідування у яких здійснюється слідчими територіальних управлінь Державного бюро розслідувань, Управління організації процесуального керівництва досудовим розслідуванням, яке здійснюється слідчими територіальних управлінь Державного бюро розслідувань Департаменту організації і процесуального керівництва досудовим розслідуванням кримінальних правопорушень та підтримання публічного обвинувачення у кримінальних провадженнях Державного бюро розслідувань, нагляду за додержанням законів його оперативними підрозділами Генеральної прокуратури України та органів прокуратури;

- поновити ОСОБА_1 на посаді прокурора Відділу організації і процесуального керівництва в особливо важливих кримінальних провадженнях, досудове розслідування у яких здійснюється слідчими територіальних управлінь Державного бюро розслідувань, Управління організації процесуального керівництва досудовим розслідуванням, яке здійснюється слідчими територіальних управлінь Державного бюро розслідувань Департаменту організації і процесуального керівництва досудовим розслідуванням кримінальних правопорушень та підтримання публічного обвинувачення у кримінальних провадженнях Державного бюро розслідувань, нагляду за додержанням законів його оперативними підрозділами Генеральної прокуратури України;

- стягнути з Офісу Генерального прокурора на його користь середній заробіток за час вимушеного прогулу, починаючи з 24 грудня 2019 року по день ухвалення судового рішення, без утримання податків та інших обов`язкових платежів.

В обґрунтування позовних вимог позивач вказує на протиправність звільнення його з посади з підстав неуспішного проходження атестації - невідповідності вимогам професійної компетентності, професійної етики та доброчесності, оскільки рішення Першої кадрової комісії від 12 грудня 2019 року, на підставі якого останнього звільнено з посади, не відповідають вимогам обґрунтованості, безсторонності та є лише суб`єктивною думкою членів комісії.

Також позивач звертає увагу, що Перша кадрова комісія не мала правових підстав для проведення атестації прокурорів Генеральної прокуратури України з метою переведення їх до Офісу Генерального прокурора, оскільки Офіс Генерального прокурора не розпочав свою роботу. Крім того, вказує, що члени Першої кадрової комісії не відповідають критеріям, визначеним Порядком роботи кадрових комісій, затвердженим Наказом Генерального прокурора від 17 жовтня 2019 року № 233.

ІІ. Установлені судами фактичні обставини справи

Наказом Генеральної прокуратури України від 10 грудня 2019 року № 1855-ц позивача призначено на посаду Прокурора відділу організації і процесуального керівництва в особливо важливих кримінальних провадженнях, досудове розслідування у яких здійснюється слідчими територіальних управлінь Державного бюро розслідувань, управління організації процесуального керівництва досудовим розслідуванням, яке здійснюється слідчими територіальних управлінь Державного бюро розслідувань Департаменту організації і процесуального керівництва досудовим розслідуванням кримінальних правопорушень та підтримання публічного обвинувачення у кримінальних провадженнях Державного бюро розслідувань, нагляду за додержанням законів його оперативними підрозділами Генеральної прокуратури України.

11 жовтня 2019 року позивач подав заяву про переведення на посаду прокурора в Офісі Генерального прокурора та про намір пройти у зв`язку з цим атестацію.

Судами попередніх інстанцій установлено, що позивач успішно пройшов перші два етапи атестації та був допущений до наступного етапу - співбесіди.

За наслідками проведення співбесіди Першою кадровою комісією прийнято рішення від 12 грудня 2019 року № 7/4 (зі змінами внесеними відповідно до протоколу № 11 від 23 грудня 2019 року - про виправлення описки в імені позивача) про неуспішне проходження ОСОБА_1 атестації.

У вказаному рішенні зазначено, що на підставі дослідження матеріалів атестації, у тому числі отриманих пояснень прокурора, у Комісії наявні обґрунтовані сумніви щодо:

- відповідності вимогам доброчесності прокурора у зв`язку з тим, що дружина ОСОБА_1 у 2018 році за договором дарування від третьої особи (яка не є для неї та ОСОБА_1 близькою особою) безоплатно набула право власності на нежитлове приміщення площею 290,2 кв.м. у Шевченківському районі м. Києва (зазначена вартість 1 392 000 грн). Наразі приміщення використовується в її підприємницькій діяльності;

- відповідності вимогам професійної етики у зв`язку з тим, що ОСОБА_1 у 2015 році здійснив поїздку на територію Автономної Республіки Крим із туристичною метою.

Наказом Генерального прокурора від 21 грудня 2019 року № 2147ц, керуючись статтею 9 Закону України "Про прокуратуру", підпунктом 2 пункту 19 розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо першочергових заходів із реформи органів прокуратури" ОСОБА_1 звільнено із займаної посади на підставі пункту 9 частини першої статті 51 Закону України "Про прокуратуру" з 24 грудня 2019 року. Підставою для звільнення стало рішення Першої кадрової комісії № 7/4.

Не погоджуючись з указаним рішенням Кадрової комісії та наказом про звільнення, позивач звернувся до адміністративного суду із цим позовом.

ІІІ. Рішення судів попередніх інстанцій та мотиви їх ухвалення.

Рішенням Окружного адміністративного суду міста Києва від 19 жовтня 2022 року у задоволенні позову відмовлено.

Відмовляючи у задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції дійшов висновку, що хоча дарунок і був прийнятий дружиною позивача, а не власне позивачем, між тим, вказана деталь, враховуючи єдність сімейних відносин та пов`язаного з цим взаєморозуміння подружжя та матеріальна єдність у звичайних сімейних відносинах, не спростовує висновків про наявність очевидних ознак недоброчесності прокурора, дискредитацію органів прокуратури та допущення дій, які шкодять авторитету прокуратури. При цьому, у матеріалах справи відсутні докази того, що позивач заперечував прийняття дружиною у дар вказаного нерухомого майна. А тому, суд дійшов висновку про законність та обґрунтованість рішення Кадрової комісії, яке (рішення) у достатній мірі є обґрунтованим та зрозумілим, є вірним по суті.

Щодо доводів Кадрової комісії про поїздку позивача у 2015 році з туристичною метою на тимчасово окуповану територію АР Крим, суд першої інстанції вказав, що виходячи із сутності настанов, закладених у Кодексі професійної етики та поведінки працівників прокуратури, позивач, маючи високий державний статус, будучи представником Держави Україна у відповідних відносинах, з метою запобігання дискредитації органів прокуратури вочевидь мав би уникати вступу у відносини з окупаційною владою рф, які починаються при перетині адміністративної межі з АР Крим та супроводжується сплатою товарів, робіт, послуг, які оподатковуються за правилами країни-агресора та з операцій, за якими сплачуються податки до бюджетів рф, за рахунок яких, відповідно, фінансується збройна агресія рф проти України.

Вчинення таких дій, на переконання суду, компрометує високе звання прокурора, шкодить репутації та авторитету прокуратури, яка є складовою системи правосуддя, що у сукупності є несумісним із званням прокурора.

А тому, і за цим епізодом суд вважає рішення Кадрової комісії законним та у достатній мірі обґрунтованим, вірним по суті.

Водночас, судом не встановлено вагомих та істотних порушень процедури, які б могли зумовлювати висновок про протиправність прийнятого (спірного) рішення.

Разом з тим, судом першої інстанції спростовано доводи позивача щодо того, що на дату прийняття відповідачами оскаржуваного рішення та наказу, жодного оголошення про початок роботи Офісу Генерального прокурора не зроблено. Так суд вказав, що Офіс Генерального прокурора та Генеральна прокуратура України зареєстровані як юридична особа публічного права, під одним кодом в ЄДР, є однією юридичною особою публічного права. У рамках заходів, пов`язаних із реалізацією норм профільного законодавства щодо реформування органів прокуратури, відбулась зміна назви цього державного органу, а відтак, доводи позивача щодо прийняття рішень щодо атестації не тим органом не знаходять свого підтвердження під час розгляду справи.

Крім того, суд визнав неприйнятними доводи позивача щодо недовіри членам Комісії та непогодженням зі складом комісії, оскільки останній, приймаючи участь у співбесіді, погодився з її складом, та не був позбавлений права заявити відвід, однак таким правом не скористався.

Водночас, суд першої інстанції зауважив, що позивача звільнено з посади у зв`язку із непроходженням останнім атестації, а не у зв`язку із реалізацією дисциплінарного стягнення, а тому доводи, що відносно нього не вносилось жодного подання відповідного органу, що здійснює дисциплінарне провадження щодо прокурорів, не заслуговують на увагу.

Таким чином, оскільки оскаржуваний наказ про звільнення позивача є похідним від рішення Кадрової комісії про непроходження атестації, та на підставі якого Офіс Генерального прокурора приймає наказ про звільнення, то суд не вбачає підстав для висновку про його протиправність та, відповідно, не вбачає підстав для його скасування.

Постановою Шостого апеляційного адміністративного суду від 19 січня 2023 року рішення Окружного адміністративного суду м. Києва від 19 жовтня 2022 року скасовано та прийнято нове судове рішення, яким позов задоволено:

- визнано протиправним та скасовано рішення Першої кадрової комісії від 12 грудня 2019 року про неуспішне проходження ОСОБА_1 атестації;

- визнано протиправним та скасовано наказ Генерального прокурора від 21 грудня 2019 року №2147ц про звільнення ОСОБА_1 з посади прокурора Відділу організації і процесуального керівництва в особливо важливих кримінальних провадженнях, досудове розслідування у яких здійснюється слідчими територіальних управлінь Державного бюро розслідувань, Управління організації процесуального керівництва досудовим розслідуванням, яке здійснюється слідчими територіальних управлінь Державного бюро розслідувань Департаменту організації і процесуального керівництва досудовим розслідуванням кримінальних правопорушень та підтримання публічного обвинувачення у кримінальних провадженнях Державного бюро розслідувань, нагляду за додержанням законів його оперативними підрозділами Генеральної прокуратури України та органів прокуратури;

- поновлено ОСОБА_1 на посаді прокурора Відділу організації і процесуального керівництва в особливо важливих кримінальних провадженнях, досудове розслідування у яких здійснюється слідчими територіальних управлінь Державного бюро розслідувань, Управління організації процесуального керівництва досудовим розслідуванням, яке здійснюється слідчими територіальних управлінь Державного бюро розслідувань Департаменту організації і процесуального керівництва досудовим розслідуванням кримінальних правопорушень та підтримання публічного обвинувачення у кримінальних провадженнях Державного бюро розслідувань, нагляду за додержанням законів його оперативними підрозділами Генеральної прокуратури України;

- стягнуто на користь ОСОБА_1 з Офісу Генерального прокурора середній заробіток за час вимушеного прогулу в сумі 1 168 209 грн 48 коп.

Скасовуючи рішення першої інстанції, та задовольняючи позовні вимоги, суд апеляційної інстанції керувався позицією Верховного Суду, викладеною у постанові від 11 квітня 2018 року у справі № 814/886/17, відповідно до якої здійснення контролю та перевірки декларації осіб, уповноважених на виконання функцій держави або місцевого самоврядування, зокрема, щодо достовірності і повноти відомостей, зазначених суб`єктом декларування у декларації, належить до виключної компетенції Національного агентства з питань запобігання корупції.

Таким чином, саме цей компетентний орган вправі стверджувати, приймати відповідні рішення та формувати висновки щодо порушення позивачем вимог щодо декларування, необхідності декларування фактів, що випливають з наведених вище обставин.

При цьому, апеляційним судом зазначено, що в матеріалах даної адміністративної справи відсутні докази звернення Кадрової комісії до Національного агентства з питань запобігання корупції з приводу задекларованого позивачем його майна та майна членів його сім`ї.

Разом з тим, Кадрова комісія під час прийняття рішення, не повинна перебирати на себе компетенцію інших органів влади в частині встановлення фактів, що згідно з нормами чинного законодавства України прямо не належать до компетенції Кадрової комісії, а віднесені до компетенції інших органів держави, зокрема, наводити висновки щодо достатності підстав вважати встановленими відповідні обставини, у разі відсутності рішення такого компетентного органу, прийнятого у визначеному чинним законодавством України порядку.

А тому, колегія суддів дійшла висновку, що виявлення Кадровою комісією за результатом здійснення аналізу декларації особи, уповноваженої на виконання функцій держави або місцевого самоврядування, ознак можливого відображення у декларації недостовірних відомостей та ознак можливого незаконного збагачення, не є підставою для висновку про невідповідність особи критеріям доброчесності, оскільки відповідні обставини мають бути перевірені уповноваженим на це органом та підтверджені допустимими доказами.

В частині рішення Кадрової комісії, що ОСОБА_1 у 2015 році здійснив поїздку на територію Автономної Республіки Крим із туристичною метою, суд апеляційної інстанції зазначив, ані протокол засідання Комісії № 7 від 12 грудня 2019 року, ані оскаржуване рішення не містить відомостей та їх документального підтвердження щодо мети поїздки позивача до Автономної Республіки Крим у 2015 році.

Водночас, позивач у позові та апеляційній скарзі зазначив, що під час співбесіди він пояснив, що дійсно в 2015 році разом з дружиною відвідав Автономну Республіку Крим, однак з метою відвідати хворого дідуся дружини, який там проживав. Суд апеляційної інстанції, урахувавши положення Закону України «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України», дійшов висновку, що законодавство України станом на 2015 рік будь-яких обмежень для громадян щодо поїздок на територію Автономної Республіки Крим не встановлювало, у зв`язку із чим висновки Першої кадрової комісії, що факт поїздки до Автономної Республіки Крим є порушенням вимог професійної етики не ґрунтуються на нормах чинного законодавства.

Проаналізувавши матеріали справи, суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що оскаржуване рішення Першої кадрової комісії стосовно позивача є протиправним та підлягає скасуванню, так як не відповідає критеріям обґрунтованості та безсторонності, оскільки відповідачами не надано доказів, які вважаються встановленими та мали вирішальне значення для його прийняття, а зміст оскаржуваного рішення фактично є констатацією сумніву у доброчесності прокурора за відсутності достатніх підстав, сумнівів та відповідних доказів, які б могли підтвердити такі сумніви, а тому підлягають задоволенню позовні вимоги в частині визнання протиправним та скасування рішення Першої кадрової комісії від 12 грудня 2019 року про неуспішне проходження атестації позивачем.

Так, оскільки колегія суддів суду апеляційної інстанції дійшла висновку про протиправність оскаржуваного рішення Першої кадрової комісії, то наявні правові підстави для визнання протиправним та скасування наказу Генерального прокурора від 21 грудня 2019 року № 2147ц про звільнення ОСОБА_1 , як похідної позовної вимоги.

При цьому, суд вказав, що належним способом поновлення порушеного права позивача у даній справі є поновлення останнього на посаді та в орган, з якого його було звільнено.

Разом з тим, суд апеляційної інстанції у своїй постанові визначив, що середній заробіток за час вимушеного прогулу ОСОБА_1 за період з 26 грудня 2019 року по 19 січня 2023 року становить 1 168 209,48 грн (1 529,07 грн*764 роб.дн.).

Додатковою постановою Шостого апеляційного адміністративного суду від 26 січня 2023 року стягнуто за рахунок бюджетних асигнувань Офісу Генерального прокурора на користь ОСОБА_1 судові витрати на професійну правничу допомогу у сумі 45 000,00 грн.

Так суд апеляційної інстанції, керувався правовим висновком, викладеним у постановах Верховного Суду від 21 грудня 2022 року у справі № 580/6044/21, від 25 листопада 2022 року у справі № 340/8537/21, від 29 листопада 2022 року у справі № 340/9016/21, від 08 грудня 2022 року у справі № 640/9945/19, відповідно до якого саме відповідачі, як особи, які заперечують зазначений позивачем розмір витрат на оплату правничої допомоги, зобов`язані навести обґрунтування та надати відповідні докази на підтвердження своїх доводів щодо неспівмірності заявлених судових витрат, подавши відповідне клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги, а суд, керуючись принципом співмірності, обґрунтованості та фактичності, вирішує питання розподілу судових витрат керуючись критеріями, закріпленими у статті 139 КАС України.

Разом з тим, судом апеляційної інстанції встановлено, що позивачем подано документи в підтвердження понесених витрат та розрахунок таких витрат, натомість відповідачами, як суб`єктами владних повноважень, не надано доказів, та не зазначено обставин, які б спростували співмірність розміру судових витрат із обсягом виконаних адвокатом у даній адміністративній справі робіт. При цьому, відповідачами не заявлялись клопотання із наведенням обґрунтувань про зменшення витрат на оплату правничої допомоги. Водночас, розглянувши заяву ОСОБА_1 про стягнення витрат на правничу допомогу, суд дійшов висновку, що доцільно стягнути з Офісу Генерального прокурора витрати на професійну правничу допомогу у сумі 45 000,00 грн, понесені позивачем під час розгляду даної справи у суді апеляційної інстанції.

IV. Провадження в суді касаційної інстанції

24 квітня 2023 року Офіс Генерального прокурора звернувся до Верховного Суду з касаційною скаргою на постанову Шостого апеляційного адміністративного суду від 19 січня 2023 року та додаткову постанову Шостого апеляційного адміністративного суду від 26 січня 2023 року.

Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду (суддя-доповідач Калашнікова О.В., судді - Білак М.В., Губська О.А.) від 23 травня 2023 року відкрито касаційне провадження за вказаною касаційною скаргою на підставі пунктів 1, 3 частини четвертої статті 328 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України).

Згідно з протоколом повторного автоматизованого розподілу судової справи між суддями, який здійснено на підставі розпорядження заступника керівника апарату Верховного Суду - керівника секретаріату Касаційного адміністративного суду від 04 серпня 2023 року №1270/0/78-23 (у зв`язку з ухваленням Вищою радою правосуддя рішення від 03 серпня 2023 року №770/0/15-23 «Про звільнення ОСОБА_2 з посади судді Верховного Суду у зв`язку з поданням заяви про відставку», згідно з наказом Голови Верховного Суду від 03 серпня 2023 року №2457-к «Про відрахування судді ОСОБА_2 зі штату Верховного Суду»), визначено новий склад колегії суддів: головуючий суддя (суддя - доповідач) Мацедонська В.Е., судді: Данилевич Н.А., Кашпур О.В.

Протоколом повторного автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 07 серпня 2026 року (у зв`язку з настанням обставин, які унеможливлюють участь судді Данилевич Н.А. у цій справі) для розгляду справи № 640/1153/20 визначено колегію суддів у складі головуючого судді Мацедонської В.Е., суддів: Кашпур О.В., Смоковича М.І.

V. Касаційне оскарження

У касаційній скарзі Офіс Генерального прокурора просить скасувати постанову Шостого апеляційного адміністративного суду від 19 січня 2023 року та додаткову постанову Шостого апеляційного адміністративного суду від 26 січня 2023 року, а рішення Окружного адміністративного суду м. Києва від 19 жовтня 2022 року залишити в силі. У задоволені заяви про стягнення витрат на професійну правничу допомогу відмовити.

Так скаржник посилається на пункти 1 та 3 частини четвертої статті 328 КАС України, як на підстави касаційного оскарження, які обґрунтовує наступним.

Офіс Генерального прокурора зазначає, що неправильність застосування норм права, зокрема, неправильне тлумачення пункту 8 частини 1 статті 11, частини 1 статті 4 Закону України "Про запобігання корупції" від 14 жовтня 2014 року № 1700-VII та незастосування підпункту З пункту 15 розділу II "Прикінцеві і перехідні положення" Закону України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо першочергових заходів із реформи органів прокуратури" від 19 вересня 2019 року № 113-ІХ (далі - Закон № 113-ІХ) полягає у неврахуванні висновку Верховного Суду щодо застосування цих норм, викладених у постановах Верховного Суду від 14 липня 2022 року № 640/1083/20, від 15 вересня 2022 року № 380/4314/21.

Також відповідач вказує, що станом на момент подання касаційної скарги у справі Верховним Судом не викладено позицію з питань застосування пунктів 12, 17 розділу II "Прикінцеві та перехідні положення" Закону № 113-ІХ, пунктів 13, 14 розділу IV Порядку проходження прокурорами атестації від 03 жовтня 2019 року № 221 (далі - Порядок № 221), пункту 12 Порядку роботи кадрових комісій від 17 жовтня 2019 року № 233 (далі - Порядок № 233) щодо дискреційних повноважень кадрової комісії стосовно належного обґрунтування рішення комісії про неуспішне проходження прокурором атестації за результатами співбесіди, в частині оцінки відповідності прокурора вимогам професійної етики у разі здійснення ним поїздок на тимчасово окуповану територію АР Крим.

Серед іншого, наголошує, що наразі відсутній висновок Верховного Суду щодо застосування пунктів 9,12,17 розділу ІІ "Прикінцеві і перехідні положення" Закону № 113-ІХ та положень Порядку № 221 (пункту 8 розділу І, пунктів 15, 16 розділу IV Порядку № 221), а також положень пункту 12 Порядку № 233 щодо вмотивованості та обґрунтованості рішення кадрової комісії про неуспішне проходження прокурором атестації.

У цьому аспекті стверджує, що судом апеляційної інстанції неправильно застосовано норми пунктів 15, 17 розділу II «Прикінцеві і перехідні положення» Закону №113-ІХ, пункту 8 частини першої статті 11, частини першої статті 4 Закону України від 14 жовтня 2014 року №1700-VII «Про запобігання корупції» (далі - Закон №1700-VII), та Порядку відбору декларацій осіб, уповноважених на виконання функцій держави або місцевого самоврядування, для проведення їх повної перевірки та визначення черговості такої перевірки від 15 квітня 2020 року № 144/20 щодо дискреційних повноважень кадрових комісій під час проходження прокурором співбесіди надавати оцінку його професійної компетентності, професійної етики та доброчесності за результатами опрацювання масиву даних у тому числі тих, які знаходяться у вільному доступі, зокрема на офіційному сайті Національного агентства з питань запобігання корупції (далі також - НАЗК).

Відповідач вказує, що суд апеляційної інстанції припустився помилки, визначивши, що саме Національне агентство з питань запобігання корупції є уповноваженим органом на здійснення моніторингу, зокрема, способу життя суб`єктів декларування. Водночас, за висновками суду, Комісія фактично самостійно, замість НАЗК, провела перевірку майна позивача та достовірності відомостей, вказаних у його декларації, що не відповідає вищенаведеним законодавчим приписам та суперечить, зокрема, приписам Закону № 1700-VII.

Крім того, судом апеляційної інстанції у цій справі не враховано, що підпунктом 3 пункту 15 розділу II «Прикінцеві і перехідні положення» Закону №113-ІХ чітко визначено, що відповідність витрат і майна прокурора та членів його сім`ї, а також близьких осіб задекларованим доходам, у тому числі копії відповідних декларацій, поданих прокурором відповідно до законодавства у сфері запобігання корупції є предметом дослідження кадровою комісією дотримання прокурором правил професійної етики та доброчесності. Водночас наявність у НАЗК виключних повноважень на здійснення повної перевірки декларацій, яка полягає, зокрема, у з`ясуванні достовірності задекларованих відомостей, точності оцінки задекларованих активів, перевірці на наявність конфлікту інтересів та ознак незаконного збагачення суб`єкта декларування, не обмежує кадрові комісії у здійсненні ними перевірок відповідності прокурора вимогам професійної етики та доброчесності відповідно до положень Закону № 113-ІХ.

На думку Офісу Генерального прокурора, неправильним застосуванням пунктів 9, 12, 17 розділу II «Прикінцеві і перехідні положення» Закону № 113-ІХ та положень Порядку № 221 (пунктів 8 розділу І, пунктів 15, 16 розділу IV Порядку № 221), а також положень пункту 12 Порядку № 233 є те, що за наявності конкретних відомостей щодо невідповідності прокурора вимогам професійної компетентності, професійної етики і доброчесності суди дійшли помилкового висновку про відсутність у рішенні, прийнятому за наслідками атестації, мотивів, з яких Кадрова комісія дійшла висновку про неуспішне проходження атестації прокурором.

Водночас, на думку скаржника, правильним застосуванням вищевказаних норм права буде таке їх тлумачення, згідно з яким за умови наявності конкретних відомостей щодо невідповідності прокурора вимогам професійної компетентності, професійної етики і доброчесності (у даному випадку безоплатне отримання (у дарунок) дружиною прокурора нерухомого майна вагомою вартістю від особи, яка не має родинного зв`язку з родиною прокурора, не є навіть далеким родичем та поїздка позивача у 2015 році з туристичною метою на тимчасово окуповану територію АР Крим) кадрова комісія прийняла правомірне, обґрунтоване рішення про неуспішне проходження прокурором атестації.

Крім того, Офіс Генерального прокурора не погоджується із висновками суду апеляційної інстанції, викладеними у додатковій постанові від 26 січня 2023 року, та вказує, що судом не враховано висновок щодо застосування статті 134 КАС України, викладений в постанові Верховного Суду від 14 липня 2020 року у справі № 809/1466/15, відповідно до якого суд не зобов`язаний присуджувати стороні, на користь якої ухвалене судове рішення, всі понесені нею витрати на професійну правничу допомогу, якщо, керуючись принципами справедливості та верховенства права, встановить, що розмір гонорару, визначений стороною та його адвокатом, є завищеним щодо іншої сторони спору, враховуючи такі критерії, як складність справи, витрачений адвокатом час, значення спору для сторони тощо.

Також зазначено, що відповідно до позиції Верховного Суду, викладеної у постановах від 11 червня 2020 року у справі №821/227/17, від 09 червня 2020 року у справі №466/9758/16-ц та від 15 квітня 2020 року у справі №199/3939/18-ц, аналізовані витрати сторони судового процесу мають бути документально підтверджені та доведені. Крім того, у згаданих вище постановах Верховний Суд зазначає, що при визначенні розміру витрат на правничу допомогу на підставі поданих сторонами доказів, суд має виходити з критеріїв: їхньої реальності (тобто встановлення їхньої дійсності та необхідності); розумності їхнього розміру (виходячи з конкретних обставин справи та фінансового стану обох сторін).

Так, на думку Офісу Генерального прокурора, вирішуючи питання про визначення розміру витрат на правничу допомогу, які підлягають стягненню, суд має виходити з оцінки складності справи та обсягу наданих адвокатом послуг позивачу, часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (послуг).

А тому, з огляду на викладене, відповідач вважає, що сума судових витрат на правничу допомогу під час розгляду справи у розмірі 45 000,00 грн, зважаючи на категорію складності справи, не є співмірною та не відповідає принципу справедливості.

06 червня 2023 року позивачем подано відзив на касаційну скаргу Офісу Генерального прокурора, в якому останній, посилаючись на те, що вимоги касаційної скарги є необґрунтованими, просить залишити оскаржувані постанову Шостого апеляційного адміністративного суду від 19 січня 2023 року та додаткову постанову Шостого апеляційного адміністративного суду від 26 січня 2023 року без змін, а касаційну скаргу - без задоволення.

Позивач зазначає, що з касаційною скаргою звернулась особа, яка не має адміністративної процесуальної дієздатності, що у відповідності до пункту 1 частини 5 статті 332 КАС України є підставою для повернення касаційної скарги.

Крім того, ОСОБА_1 не погоджується із твердженням відповідача про те, що подарунок дружині зроблений дідусем без надання будь-якого підтвердження, що відповідає висновку Верховного Суду, викладеному у постанові від 15 вересня 2022 року у справі № 380/4314/21. Натомість, такий висновок є безпідставним, а справа на яку посилається скаржник є не подібною.

Позивач вказує, що з метою підтвердження дотримання ним вимог доброчесності, останнім надано до суду відповідні докази, а саме довідки про проходження ОСОБА_1 таємної перевірки доброчесності від 19 вересня 2017 року №25/2-11114-17 та від 01 серпня 2018 року №25/2-16-11214ра-18, яка проводилась управлінням внутрішньої безпеки Генеральної прокуратури України, листи Національного агентства з питань запобігання корупції від 20 січня 2020 року №41- 04/1846/20 та від 14 лютого 2020 року №42-11/5123/20, відповідно до яких у Національного агентства з питань запобігання корупції відсутня інформація про порушення позивачем та його дружиною вимог антикорупційного законодавства. Фактично оскаржуване рішення Першої кадрової комісії в цій частині зводиться до констатації фактів існування між дружиною позивача та третіми особами певних цивільно-правових відносин з приводу дарування майна. Водночас, за твердженням, ОСОБА_1 такі відносини чинним законодавством не заборонені.

Також позивач наголошує, що висновки апеляційного суду узгоджуються зі сталою практикою Верховного Суду, а саме, що завданням кадрової комісії є не доведення того, що прокурор порушив закон, а визначення наявності обґрунтованих сумнівів щодо його відповідності вимогам професійної етики і доброчесності прокурора (постанова від 20 жовтня 2022 року у справі № 160/9294/20);

- рішення кадрової комісії про невідповідність прокурора, який проходить атестацію, критеріям компетентності, професійної етики або доброчесності, не просто повинно містити мотиваційну частину, а ця мотиваційна частина повинна доповнюватися документами, які перевіряються, і які містять інформацію та посилання на порушення прокурором певних стандартів професійної етики та доброчесності (постанова від 07 травня 2022 року у справі № 560/214/20);

- при цьому, посилання на певні обставини, які у членів Кадрової комісії викликають сумнів, потребує як належного підтвердження, так і пояснень у чому він полягає. Припущення та домисли, які можуть виникати на основі інформації щодо особи прокурора, не можна вважати аргументом, який пояснює «обґрунтований сумнів» членів Кадрової комісії (постанова від 06 жовтня 2022 року у справі №640/1160/20).

Крім того, позивач звертає увагу, що законодавством України станом на 2015 рік не встановлювалось будь-яких обмежень для громадян України щодо поїздок на територію Автономної Республіки Крим, а отже висновки Першої кадрової комісії та суду першої інстанції про те, що факт поїздки до Автономної Республіки Крим є порушенням вимог професійної етики не ґрунтуються на нормах чинного законодавства України.

ОСОБА_1 , із посиланням на практику Верховного Суду, викладену у постановах від 13 травня 2021 року у справі № 120/3458/20-а, від 28 вересня 2022 року у справі № 640/20767/20, від 01 вересня 2022 року у справі № 640/21496/20, заперечує твердження скаржника у частині відсутності повноважень у суду на оцінку рішення кадрових комісій про неуспішне проходження атестації.

При цьому, позивач вказує, що рішення кадрової комісії про невідповідність прокурора, який проходить атестацію, критеріям доброчесності, має не просто містити мотиваційну частину, а також доповнюватися документами, які перевіряються, і які містять інформацію та посилання на порушення прокурором певних стандартів професійної етики та доброчесності, що відповідає висновку Верховного Суду, викладеному у постанові від 27 жовтня 2021 року у справі №340/3563/20.

Також, щодо скасування додаткової постанови Шостого апеляційного адміністративного суду від 26 січня 2023 року у справі №640/1153/20, позивач зазначив, що останнім було подано документи на підтвердження понесених витрат разом із відповідними розрахунком. Натомість, відповідачами не було надано доказів, та не зазначено обставин, які б спростували співмірність розміру судових витрат із обсягом виконаних адвокатом у даній адміністративній справі робіт, що свідчить про вмотивованість оскаржуваної додаткової постанови.

20 березня 2025 року, 01 квітня 2025 року та 22 травня 2025 року від позивача до Верховного Суду надійшли клопотання про закриття касаційного провадження у справі.

На обґрунтування цих клопотань позивач посилається на пункти 4 та 5 частини першої статті 339 КАС України, та вказує, що суд касаційної інстанції закриває касаційне провадження, якщо: після відкриття касаційного провадження виявилося, що Верховний Суд у своїй постанові вже викладав висновок щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах, порушеного в касаційній скарзі; після відкриття касаційного провадження на підставі пункту 1 частини четвертої статті 328 цього Кодексу судом встановлено, що висновок щодо застосування норми права, який викладений у постанові Верховного Суду та на який посилався скаржник у касаційній скарзі, стосується правовідносин, які не є подібними.

На переконання позивача, правовідносини у справах № 640/1083/20, № 380/4314/21, на які посилається скаржник в обґрунтування підстави касаційного оскарження, передбаченої пунктом 1 частини 4 статті 328 КАС України, не можуть вважатися подібними з огляду на різні фактичні обставини, відмінну поведінку суб`єктів та різні підстави прийняття рішень. У вказаних справах встановлено об`єктивні розбіжності між доходами та витратами, а також ненадання або суперечливість пояснень, що свідчить про можливі порушення доброчесності. Натомість, у справі № 640/1153/20 підтверджено законність операції дарування, а всі пояснення були повними та документально обґрунтованими. Рішення у цій справі ґрунтується не на фактах недоброчесності, а на суб`єктивному припущенні про потенційну неетичність, що не має аналогії в інших двох справах.

Також ОСОБА_1 вказує, що правовідносини у справах № 809/1466/15 та № 640/1153/20 щодо відшкодування витрат на правничу допомогу не є подібними. Так у справі № 809/1466/15 Верховний Суд встановив конкретні факти завищення часу, витраченого адвокатом, що призвело до зменшення розміру відшкодування. Натомість, у справі № 640/1153/20 скаржник не надав жодних доказів неспівмірності витрат чи завищення гонорару, а суд апеляційної інстанції підтвердив обґрунтованість заявлених витрат на основі наданих документів. Відсутність заперечень з боку скаржника та повне документальне підтвердження, на думку позивача, виключають можливість застосування висновків, викладених у справі № 809/1466/15, до справи № 640/1153/20.

Крім того, ОСОБА_1 вказує, що станом на день подання даної касаційної скарги Верховний Суд вже сформував правові висновки щодо застосування у подібних правовідносинах пунктів 9, 12, 17 розділу II «Прикінцеві і перехідні положення» Закону № 113-IX та положень Порядку № 221 (пункту 8 розділу I, пунктів 15, 16 розділу IV Порядку № 221), а також положень пункту 12 Порядку № 233 щодо вмотивованості та обґрунтованості рішення кадрової комісії про неуспішне проходження прокурором атестації.

З огляду на вищевказане, позивач стверджує про відсутність підстав касаційного оскарження у цій справі, та необхідність закриття Верховним Судом касаційного провадження.

VI. Релевантні джерела права й акти їх застосування

Частиною другою статті 19 Конституції України встановлено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Правові засади організації та діяльності прокуратури України, статус прокурорів, порядок здійснення прокурорського самоврядування, а також систему прокуратури України визначає Закон України «Про прокуратуру» від 14 жовтня 2014 року №1697-VII (тут і далі - Закон №1697-VII у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин).

Відповідно до статті 4 Закону №1697-VII організація та діяльність прокуратури України, статус прокурорів визначаються Конституцією України, цим та іншими законами України, чинними міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України.

Законом №113-IX запроваджено реформування системи органів прокуратури, у зв`язку із чим до Закону №1697-VII були внесені зміни.

Статтею 14 Закону № 1697-VII, у зв`язку із внесенням до неї змін Законом № 113-ІХ, передбачено скорочення кількості прокурорів органів прокуратури. Зокрема, змінами, унесеними законодавцем, установлено, що загальна чисельність прокурорів органів прокуратури становить не більше 10 000 осіб. У тексті Закону №1697-VII слова "Генеральна прокуратура України", "регіональні прокуратури", "місцеві прокуратури" замінено відповідно словами "Офіс Генерального прокурора", "обласні прокуратури", "окружні прокуратури".

Пунктом 6 розділу II "Прикінцеві і перехідні положення" Закону №113-ІХ визначено, що з дня набрання чинності цим Законом усі прокурори Генеральної прокуратури України, регіональних прокуратур, місцевих прокуратур, військових прокуратур вважаються такими, що персонально попереджені у належному порядку про можливе майбутнє звільнення з посади на підставі пункту 9 частини першої статті 51 Закону України "Про прокуратуру".

Згідно з пунктом 7 розділу II "Прикінцеві і перехідні положення" Закону №113- ІХ прокурори, які на день набрання чинності цим Законом займають посади прокурорів у Генеральній прокуратурі України, регіональних прокуратурах, місцевих прокуратурах, військових прокуратурах, можуть бути переведені на посаду прокурора в Офісі Генерального прокурора, обласних прокуратурах, окружних прокуратурах лише у разі успішного проходження ними атестації, яка проводиться у порядку, передбаченому цим розділом.

Згідно з пунктом 9 розділу II "Прикінцеві і перехідні положення" Закону №113-ІХ атестація здійснюється згідно з Порядком проходження прокурорами атестації, який затверджується Генеральним прокурором.

Атестація прокурорів проводиться кадровими комісіями Офісу Генерального прокурора, кадровими комісіями обласних прокуратур (пункт 11 розділу II "Прикінцеві і перехідні положення" Закону №113-ІХ).

Відповідно до пункту 12 розділу II "Прикінцеві і перехідні положення" Закону №113-ІХ предметом атестації є оцінка: 1) професійної компетентності прокурора; 2) професійної етики та доброчесності прокурора.

За пунктом 13 розділу II "Прикінцеві і перехідні положення" Закону №113-ІХ атестація прокурорів включає такі етапи: 1) складення іспиту у формі анонімного письмового тестування або у формі анонімного тестування з використанням комп`ютерної техніки з метою виявлення рівня знань та умінь у застосуванні закону, відповідності здійснювати повноваження прокурора. Результати анонімного тестування оприлюднюються кадровою комісією на офіційному вебсайті Генеральної прокуратури України або Офісу Генерального прокурора не пізніше ніж за 24 години до проведення співбесіди; 2) проведення співбесіди з метою виявлення відповідності прокурора вимогам професійної компетентності, професійної етики та доброчесності. Для оцінки рівня володіння практичними уміннями та навичками прокурори виконують письмове практичне завдання.

Атестація може включати інші етапи, непроходження яких може бути підставою для ухвалення кадровою комісією рішення про неуспішне проходження атестації прокурором. Перелік таких етапів визначається у Порядку проходження прокурорами атестації, який затверджує Генеральний прокурор.

Згідно з пунктом 15 розділу II "Прикінцеві і перехідні положення" Закону №113-ІХ для проведення співбесіди кадрові комісії вправі отримувати в усіх органах прокуратури, у Раді прокурорів України, секретаріаті Кваліфікаційно-дисциплінарної комісії прокурорів, Національному антикорупційному бюро України, Державному бюро розслідувань, Національному агентстві з питань запобігання корупції, інших органах державної влади будь-яку необхідну для цілей атестації інформацію про прокурора, в тому числі інформацію про: 1) кількість дисциплінарних проваджень щодо прокурора у Кваліфікаційно-дисциплінарній комісії прокурорів та їх результати; 2) кількість скарг, які надходили на дії прокурора до Кваліфікаційно-дисциплінарної комісії прокурорів та Ради прокурорів України, з коротким описом суті скарг; 3) дотримання прокурором правил професійної етики та доброчесності: а) відповідність витрат і майна прокурора та членів його сім`ї, а також близьких осіб задекларованим доходам, у тому числі копії відповідних декларацій, поданих прокурором відповідно до законодавства у сфері запобігання корупції; б) інші дані щодо відповідності прокурора вимогам законодавства у сфері запобігання корупції; в) дані щодо відповідності поведінки прокурора вимогам професійної етики; г) матеріали таємної перевірки доброчесності прокурора; 4) зайняття прокурором адміністративних посад в органах прокуратури з копіями відповідних рішень.

Фізичні та юридичні особи, органи державної влади, органи місцевого самоврядування мають право подавати до відповідної кадрової комісії відомості, які можуть свідчити про невідповідність прокурора критеріям компетентності, професійної етики та доброчесності. Для цього графік проведення співбесід із зазначенням прізвища, імені та по батькові прокурора, його посади, заздалегідь оприлюднюється на офіційному вебсайті Генеральної прокуратури України або Офісу Генерального прокурора.

За змістом пункту 17 розділу ІІ "Прикінцеві і перехідні положення" Закону №113-IX кадрові комісії за результатами атестації прокурора ухвалюють одне із таких рішень: рішення про успішне проходження прокурором атестації або рішення про неуспішне проходження прокурором атестації. Кадрові комісії за результатами атестації подають Генеральному прокурору інформацію щодо прокурорів, які успішно пройшли атестацію, а також щодо прокурорів, які неуспішно пройшли атестацію. Повторне проходження одним і тим самим прокурором атестації або одного з її етапів забороняється.

Підпунктом 2 пункту 19 розділу ІІ "Прикінцеві і перехідні положення" Закону №113-IX установлено, що прокурори, які на день набрання чинності цим Законом займають посади у Генеральній прокуратурі України, регіональних прокуратурах, місцевих прокуратурах, військових прокуратурах, звільняються Генеральним прокурором, керівником регіональної (обласної) прокуратури з посади прокурора на підставі пункту 9 частини першої статті 51 Закону України "Про прокуратуру" за умови рішення кадрової комісії про неуспішне проходження атестації прокурором Генеральної прокуратури України, регіональної прокуратури, місцевої прокуратури, військової прокуратури

На виконання вимог Закону №113-IX наказом Генерального прокурора від 03 жовтня 2019 року затверджено Порядок №221, пунктами 6, 8 розділу I "Загальні положення" якого визначено, що атестація включає такі етапи: 1) складання іспиту у формі анонімного тестування з використанням комп`ютерної техніки з метою виявлення рівня знань та умінь у застосуванні закону, відповідності здійснювати повноваження прокурора; 2) складання іспиту у формі анонімного тестування на загальні здібності та навички з використанням комп`ютерної техніки; 3) проведення співбесіди з метою виявлення відповідності прокурора вимогам професійної компетентності, професійної етики та доброчесності. Для оцінки рівня володіння практичними уміннями та навичками прокурори виконують письмове практичне завдання.

За результатами атестації прокурора відповідна кадрова комісія ухвалює одне із таких рішень: 1) рішення про успішне проходження прокурором атестації; 2) рішення про неуспішне проходження прокурором атестації.

Розділ IV Порядку №221 визначає порядок проведення співбесіди з метою виявлення відповідності прокурора вимогам професійної компетентності, професійної етики та доброчесності і виконання практичного завдання для оцінки рівня володіння практичними уміннями та навичками прокурора.

Згідно з пунктом 9 розділу IV Порядку №221 для проведення співбесіди кадрова комісія вправі отримувати в усіх органах прокуратури, у Раді прокурорів України, секретаріаті Кваліфікаційно-дисциплінарної комісії прокурорів, Національному антикорупційному бюро України, Державному бюро розслідувань, Національному агентстві з питань запобігання корупції, інших органах державної влади будь-яку необхідну для цілей атестації інформацію про прокурора, в тому числі про: 1) кількість дисциплінарних проваджень щодо прокурора у Кваліфікаційно-дисциплінарної комісії прокурорів та їх результати; 2) кількість скарг, які надходили на дії прокурора до Кваліфікаційно-дисциплінарної комісії прокурорів та Ради прокурорів України, з коротким описом суті скарг; 3) дотримання прокурором правил професійної етики та доброчесності: а) відповідність витрат і майна прокурора та членів його сім`ї, а також близьких осіб задекларованим доходам, у тому числі копії відповідних декларацій, поданих прокурором відповідно до законодавства у сфері запобігання корупції; б) інші дані щодо відповідності прокурора вимогам законодавства у сфері запобігання корупції; в) дані щодо відповідності поведінки прокурора вимогам професійної етики; г) матеріали таємної перевірки доброчесності прокурора; 4) інформацію про зайняття прокурором адміністративних посад в органах прокуратури з копіями відповідних рішень.

Фізичні та юридичні особи, органи державної влади, органи місцевого самоврядування мають право подавати до відповідної кадрової комісії відомості, у тому числі на визначену кадровою комісією електронну пошту, які можуть свідчити про невідповідність прокурора критеріям компетентності, професійної етики та доброчесності. Кадровою комісією під час проведення співбесіди та ухвалення рішення без додаткового офіційного підтвердження можуть братися до уваги відомості, отримані від фізичних та юридичних осіб (у тому числі анонімно) (пункт 10 розділу IV).

Відповідно до пунктів 11, 12 розділу IV Порядку №221 дослідження вказаної інформації, відомостей щодо прокурора, який проходить співбесіду (далі - матеріали атестації), здійснюється членами кадрової комісії.

Перед проведенням співбесіди члени комісії можуть надіслати на електронну пошту прокурора, яка вказана у заяві про намір пройти атестацію, повідомлення із пропозицією надати письмові пояснення щодо питань, пов`язаних з матеріалами атестації. У цьому випадку протягом трьох днів з дня отримання повідомлення, але не пізніше ніж за день до дня проведення співбесіди, прокурор може подати комісії електронною поштою письмові пояснення (у разі необхідності - скановані копії документів).

Співбесіда полягає в обговоренні результатів дослідження членами комісії матеріалів атестації щодо дотримання прокурором правил професійної етики та доброчесності, а також рівня професійної компетентності прокурора, зокрема, з огляду на результати виконаного ним практичного завдання.

Співбесіда прокурора складається з таких етапів: 1) дослідження членами комісії матеріалів атестації; 2) послідовне обговорення з прокурором матеріалів атестації, у тому числі у формі запитань та відповідей, а також обговорення питання виконаного ним практичного завдання. Співбесіда проходить у формі засідання комісії (пункт 13 розділу IV).

Члени комісії мають право ставити запитання прокурору, з яким проводять співбесіду, щодо його професійної компетентності, професійної етики та доброчесності (пункт 14 розділу IV).

Після завершення обговорення з прокурором матеріалів атестації та виконаного ним практичного завдання члени комісії без присутності прокурора, з яким проводиться співбесіда, обговорюють її результати, висловлюють пропозиції щодо рішення комісії, а також проводять відкрите голосування щодо рішення комісії стосовно прокурора, який проходить атестацію. Результати голосування вказуються у протоколі засідання (пункт 15 розділу IV).

Залежно від результатів голосування комісія ухвалює рішення про успішне проходження прокурором атестації або про неуспішне проходження прокурором атестації (пункт 16 розділу IV).

Відповідно до пунктів 4, 5 розділу V "Інші питання, пов`язані із проведенням атестації прокурорів" Порядку №221 кадрові комісії за результатами атестації регулярно подають Генеральному прокурору інформацію щодо прокурорів, які успішно пройшли атестацію, а також щодо прокурорів, які неуспішно пройшли атестацію.

Рішення кадрових комісій, протоколи засідань, матеріали атестації прокурорів зберігаються в органі прокуратури, при якому функціонує відповідна кадрова комісія.

Відповідно до пункту 12 Порядку №233 рішення комісії, крім зазначених в абзаці другому цього пункту, в тому числі процедурні, обговорюється її членами і ухвалюються шляхом відкритого голосування більшістю голосів присутніх на засіданні членів комісії. Член комісії вправі голосувати "за" чи "проти" рішення комісії. У разі рівного розподілу голосів, приймається рішення, за яке проголосував голова комісії.

Рішення про успішне проходження прокурором атестації за результатами співбесіди ухвалюється шляхом відкритого голосування більшістю від загальної кількості членів комісії. Якщо рішення про успішне проходження прокурором атестації за результатами співбесіди не набрало чотирьох голосів, комісією ухвалюється рішення про неуспішне проходження прокурором атестації.

Рішення про неуспішне проходження атестації повинно бути мотивованим із зазначенням обставин, що вплинули на його прийняття.

Пунктом 6 розділу V "Інші питання, пов`язані із проведенням атестації прокурорів" Порядку №221 визначено, що рішення кадрової комісії про неуспішне проходження атестації є підставою для видання наказу Генерального прокурора, керівника регіональної (обласної) прокуратури про звільнення відповідного прокурора на підставі пункту 9 частини першої статті 51 Закону України "Про прокуратуру". Відповідний наказ Генерального прокурора, керівника регіональної (обласної) прокуратури може бути оскаржений прокурором у порядку, встановленому законодавством.

Згідно з пунктом 10 частини першої статті 3, пунктом 4 частини четвертої статті 19 Закону №1697-VII діяльність прокуратури ґрунтується на засадах неухильного дотримання вимог професійної етики та поведінки. Прокурор зобов`язаний додержуватися правил прокурорської етики, зокрема не допускати поведінки, яка дискредитує його як представника прокуратури та може зашкодити авторитету прокуратури.

Відповідно до статті 11 Кодексу професійної етики та поведінки прокурорів прокурор повинен постійно дбати про свою компетентність, професійну честь і гідність.

Своєю доброчесністю, принциповістю, компетентністю, неупередженістю та сумлінним виконанням службових обов`язків сприяти підвищенню авторитету прокуратури та зміцненню довіри громадян до неї.

У разі поширення неправдивих відомостей, які принижують його честь, гідність і ділову репутацію, за необхідності вживає заходів до спростування такої інформації, у тому числі в судовому порядку. Сприяти йому в цьому повинні керівники відповідних прокуратур.

Згідно зі статтею 16 Кодексу професійної етики та поведінки прокурорів при виконанні службових обов`язків прокурор має дотримуватися загальноприйнятих етичних норм поведінки, бути взірцем доброчесності, вихованості і культури. Порушення службової дисципліни, непристойна поведінка є неприпустимими для прокурора і тягнуть за собою передбачену законом відповідальність.

Прокурор повинен використовувати ввірене йому службове майно бережливо та лише за призначенням.

Відповідно до статті 21 Кодексу професійної етики та поведінки прокурорів прокурор діє на підставі закону, неупереджено, незважаючи на приватні інтереси, особисте ставлення до будь-яких осіб, на свої ідеологічні, релігійні або інші особисті погляди чи переконання.

Прокурору слід уникати особистих зав`язків, фінансових і ділових взаємовідносин, що можуть вплинути на неупередженість і об`єктивність виконання професійних обов`язків, скомпрометувати звання прокурора, не допускати дій, висловлювань і поведінки, які можуть зашкодити його репутації та авторитету прокуратури, викликати негативний суспільний резонанс.

Поза службою поводитися коректно і пристойно. При з`ясуванні будь-яких обставин з представниками правоохоронних і контролюючих органів не використовувати свій службовий статус, у тому числі посвідчення прокурора з метою впливу на посадових осіб.

VІI. Висновки Верховного Суду

У силу положень статті 341 КАС України суд касаційної інстанції переглядає судові рішення в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої та апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права.

Питанням, що належить вирішити в межах розгляду цієї справи судом касаційної інстанції є застосування приписів пунктів 9,12,17 розділу ІІ "Прикінцеві і перехідні положення" Закону № 113-ІХ та положень Порядку № 221 (пункту 8 розділу І, пунктів 13, 14, 15, 16 розділу IV Порядку № 221), а також положень пункту 12 Порядку № 233 шляхом формування відповідного висновку, за обставин, установлених судами у цій справі.

Також ключовими аргументами касаційної скарги є:

- співбесіда є обов`язковою складовою процедури атестації;

- відповідність витрат і майна прокурора та членів його сім`ї, а також близьких осіб, задекларованим доходам, є критерієм дотримання прокурором правил професійної етики та доброчесності, як і оцінка дій, що дискредитують позивача як представника прокуратури та може зашкодити її авторитету;

- повноваження кадрової комісії у площині визначення відповідності прокурора критерію доброчесності та професійної етики є дискреційними;

- зазначення обставин, що сформували обґрунтований сумнів Комісії, свідчить про обґрунтованість та вмотивованість рішення Кадрової комісії.

Відповідаючи на визначене питання, Верховний Суд зазначає таке.

Верховним Судом за подібних правовідносин уже сформовано правовий висновок щодо застосування пунктів 7, 9, 11, 12, 13, 15, 17 розділу ІІ "Прикінцеві і перехідні положення" Закону № 113-IX в аспекті дискреційних повноважень кадрових комісій у процедурі атестації прокурорів і меж судового контролю у справах про оскарження рішень останніх за наслідками третього етапу атестації (співбесіди). У постановах від 21 жовтня 2021 року у справі № 640/154/20, від 02 листопада 2021 року у справі № 120/3794/20-а, від 18 листопада 2021 року у справі № 640/1598/20, від 04 листопада 2021 року у справі № 640/537/20, від 02 грудня 2021 року у справі № 640/25187/19, від 16 грудня 2021 року у справі № 640/26168/19, від 22 грудня 2021 року у справі № 640/1208/20 Верховний Суд висловився щодо обґрунтованості і вмотивованості рішення кадрової комісії про неуспішне проходження прокурором атестації як необхідної умови його відповідності критеріям, визначеним статтею 2 КАС України, а також, що рішення цього органу (кадрової комісії) можуть піддаватися судовому контролю, що аж ніяк не заперечує й не протирічить дискреційним повноваженням цього органу під час атестування прокурорів й ухвалення за наслідками цієї процедури відповідних рішень.

У постанові від 12 травня 2022 року у справі № 540/1053/21 Верховний Суд зазначив, що досягнути мети атестування прокурорів, яку відповідач означив як підвищення ефективності діяльності прокуратури і рівня довіри до прокурорів, неможливо без зрозумілої, чіткої і передбачуваної процедури та можливості її перевірки судом, а механізм, визначений Законом № 113-ІХ для цілей атестації чинних прокурорів, не може применшувати чи заперечувати існуючих гарантій, зокрема на судовий захист.

У постановах від 29 червня 2022 року у справі № 420/10211/20, від 11 серпня 2022 року у справі № 160/8111/20, від 07 липня 2022 року у справі № 560/214/20, не заперечуючи наявність у кадрової комісії дискреційних повноважень надавати оцінку дотриманню прокурором правил професійної етики та доброчесності, а також рівня професійної компетентності та ухвалювати рішення за наслідками проходження прокурорами атестації, Верховний Суд зазначив, що така дискреція не може бути свавільною, а повинна ґрунтуватися на приписах закону.

За загальним правилом, під дискреційними повноваженнями слід розуміти повноваження, які адміністративний орган, приймаючи рішення, може здійснювати з певною свободою розсуду, тобто, коли такий орган може обирати з кількох юридично допустимих рішень те, яке він вважає найкращим за даних обставин. Тобто, дискреційним є право суб`єкта владних повноважень обирати у конкретній ситуації між альтернативами, кожна з яких є правомірною.

Належна мотивація рішення (як форма зовнішнього вираження дискреційних повноважень) дає можливість перевірити, як саме (за якими ознаками) відбувалася процедура атестації і чи була дотримана процедура його прийняття.

Обсяг і ступінь мотивації рішення залежить від конкретних обставин, які були предметом обговорення, але у будь-якому випадку має показувати, приміром, що доводи/пояснення прокурора взято до уваги і, що важливо, давати розуміння чому і чим керувалася Комісія, коли оцінювала прокурора під час проведення співбесіди, тобто встановити мотиви ухваленого рішення. Особливо-виняткової значимості обґрунтованість/вмотивованість рішення набуває тоді, коли йдеться про непроходження прокурором атестації, з огляду на наслідки, які це потягне.

Загальними вимогами, які висуваються до актів індивідуальної дії, як актів правозастосування, є їхня обґрунтованість і вмотивованість, тобто наведення суб`єктом владних повноважень конкретних підстав його прийняття (фактичних і юридичних), а також переконливих і зрозумілих мотивів його прийняття.

Стосовно зазначеного, є сталою позиція Верховного Суду, що вмотивоване рішення демонструє особі, що вона була почута, дає стороні можливість апелювати проти нього. Лише за умови винесення обґрунтованого рішення може забезпечуватися належний публічний та, зокрема, судовий контроль за адміністративними актами суб`єкта владних повноважень. І навпаки, не наведення мотивів прийнятих рішень "суб`єктивізує" акт державного органу і не дає змоги суду встановити дійсні підстави та причини, з яких цей орган дійшов саме таких висновків, надати їм правову оцінку, та встановити законність, обґрунтованість, пропорційність рішення (постанови Верховного Суду від 18 вересня 2019 року у справі № 826/6528/18, від 10 квітня 2020 року у справі № 819/330/18, від 10 січня 2020 року у справі № 2040/6763/18).

Розвиваючи вже сформовану правову позицію, Верховний Суд у постановах від 19 травня 2025 року у справі № 420/15162/23, від 26 червня 2025 року у справі №440/4268/20, констатував, що рішення можна вважати вмотивованим, якщо: в ньому зазначено обставини, що мають значення для правильного вирішення кожного з перелічених у Порядку №221 питань, які мають бути дослідженні під час атестації прокурора; є посилання на докази, на підставі яких ці обставини встановлено; є оцінка доводів та аргументів особи, щодо якої застосовується процедура атестації; є посилання на норми права, якими керувалася Комісія. Таке рішення повинно містити судження Комісії щодо професійної, особистої, соціальної компетентності прокурора, його доброчесності та професійної етики, відтак його здатності на належному рівні здійснювати покладені на нього законом обов`язки на займаній посаді.

В аспекті порушених у касаційній скарзі питань та з огляду на правозастосовчу практику Верховного Суду у цій категорії спорів, Суд відхиляє посилання скаржника на необмежену дискрецію кадрових комісій та не погоджується з його доводами про те, що у Суду відсутні повноваження надавати оцінку рішенням атестаційних комісій.

Так, одним із критеріїв процедури перевірки дотримання прокурором правил професійної етики та доброчесності (підпункт 3 пункту 9 розділу ІV Порядку №221), є відповідність витрат і майна прокурора та членів його сім`ї, а також близьких осіб задекларованим доходам, у тому числі копії відповідних декларацій, поданих прокурором відповідно до законодавства у сфері запобігання корупції.

Колегія суддів зауважує, що Верховний Суд у постановах від 14 липня 2022 року у справі №640/1083/20 та від 15 вересня 2022 року у справі №380/4314/21 підкреслював, що визначена чинним законодавством атестація не передбачає проведення повної перевірки декларанта на запити прокурора чи кадрових комісій. Моніторинг способу життя суб`єкта декларування передбачає лише вибіркову перевірку та на підставі повідомлень фізичних чи юридичних осіб, а також із засобів масової інформації та інших відкритих джерел інформації, яка містить відомості про невідповідність рівня життя суб`єктів декларування, задекларованим ним майну і доходам.

Так, встановлений Законом України «Про запобігання корупції» порядок перевірки декларацій особи, уповноваженої на виконання функцій держави або місцевого самоврядування, та передбачена Законом №113-ІХ процедура атестації з проведенням співбесіди з метою виявлення відповідності прокурора вимогам професійної компетентності, професійної етики та доброчесності є двома різними, окремими, законодавчо врегульованими процедурами, які мають різні правові наслідки, не підміняють та не суперечать одна одній.

Тому, наявність у НАЗК виключних повноважень на здійснення повної перевірки декларацій, яка полягає, зокрема, у з`ясуванні достовірності задекларованих відомостей, точності оцінки задекларованих активів, перевірці на наявність конфлікту інтересів та ознак незаконного збагачення суб`єкта декларування не обмежує кадрові комісії у здійсненні ними перевірок відповідності прокурора вимогам професійної етики та доброчесності відповідно до положень Закону №113-ІХ.

Аналогічні за змістом висновки викладені Верховним Судом у постановах від 01 жовтня 2026 року у справі № 160/8851/20, від 10 липня 2026 року у справі №420/5756/21, від 17 жовтня 2025 року у справі №640/1262/20, від 26 червня 2025 року у справі №440/4268/20, від 19 травня 2025 року у справі №420/15162/23, від 12 лютого 2025 року у справі №640/456/20, від 16 січня 2025 року у справі №460/6135/20, від 28 листопада 2024 року у справі №400/3003/21, від 08 серпня 2024 року у справі №420/7076/20, від 24 червня 2024 року у справі №260/1134/23, від 10 травня 2024 року у справі №640/1273/20, від 11 квітня 2024 року у справі №420/10138/20, від 21 березня 2024 року у справі №460/6862/20, від 09 лютого 2024 року у справі №140/608/21, від 02 листопада 2023 року у справі №380/6044/21, від 26 жовтня 2023 року у справі №240/2118/21, від 28 вересня 2023 року у справі №640/39174/21, від 06 липня 2023 року у справі №640/21878/20, від 08 червня 2023 року у справі №420/23643/21, від 31 травня 2023 року у справі №160/5323/21, від 18 квітня 2023 року у справі №640/1652/20, від 28 березня 2023 року у справі №160/8851/20, від 22 грудня 2022 року у справі №420/11824/20, від 17 листопада 2022 року у справі №640/16131/20, від 27 жовтня 2022 року у справі №640/3612/20, від 22 вересня 2022 року у справі №200/7541/20-а, від 30 серпня 2022 року у справі №420/7408/20 та інших.

Аналізуючи питання компетенції кадрових комісій при перевірці відповідності прокурора вимогам доброчесності через призму повноважень НАЗК, суд апеляційної інстанції у цій справі, виходячи із встановлених обставин у справі, дійшов вірних висновків про те, що спірне рішення кадрової комісії не відповідає вимогам обґрунтованості та підлягало скасуванню.

Водночас, суд апеляційної інстанції помилково зазначив, що виявлення Кадровою комісією за результатом здійснення аналізу декларації особи, уповноваженої на виконання функцій держави або місцевого самоврядування, ознак можливого відображення у декларації недостовірних відомостей та ознак можливого незаконного збагачення, не є підставою для висновку про невідповідність особи критеріям доброчесності, оскільки відповідні обставини мають бути перевірені уповноваженим на це органом (НАЗК).

Однак, таке помилкове застосування Закону України «Про запобігання корупції» не призвело до неправильного вирішення спору, оскільки оскаржуване рішення скасоване з підстав його невідповідності критеріям обгрунтованості та безсторонності, ненадання відповідачем доказів, які вважаються встановленими та мали вирішальне значення для його прийняття, неврахування пояснень позивача та наданих ним документальних підтверджень щодо запитуваної інформації, а зміст рішення фактично є констатацією сумніву у доброчесності та професійній етиці позивача за відсутності достатніх підстав та відповідних доказів, які могли б підтвердити зазначені сумніви.

Отже, доводи касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, частково знайшли своє підтвердження під час розгляду справи в суді касаційної інстанції, однак не спростовують висновків, викладених в оскаржуваній постанові.

Відповідно до пункту 6 розділу V Порядку №221 рішення кадрової комісії про неуспішне проходження атестації є підставою для видання наказу Генерального прокурора, керівника регіональної (обласної) прокуратури про звільнення відповідного прокурора на підставі пункту 9 частини першої статті 51 Закону України «Про прокуратуру». Відповідний наказ Генерального прокурора, керівника регіональної (обласної) прокуратури може бути оскаржений прокурором у порядку, встановленому законодавством.

З огляду на те, що підставою для прийняття наказу Генеральної прокуратури України від 21 грудня 2019 року № 2147ц про звільнення позивача з посади у зв`язку із неуспішним проходженням атестації було протиправне рішення кадрової комісії, то вірним є висновок суду апеляційної інстанції, що оскаржуваний наказ також є протиправним та підлягав скасуванню.

Суд першої інстанції вказаним доводам оцінки не надав. Натомість, суд апеляційної інстанції уважав безпідставними доводи ОСОБА_1 щодо протиправності спірного наказу у зв`язку із, зокрема, відсутністю обставин, зазначених у пункті 9 частини першої статті 51 Закону України «Про прокуратуру».

Колегія суддів додатково зауважує, що після відкриття касаційного провадження у цій справі Конституційний Суд України ухвалив Рішення від 18 грудня 2024 року №11-р(ІІ)/2024 у справі №3-157/2023(290/23) за конституційною скаргою ОСОБА_3 щодо відповідності Конституції України (конституційності) пункту 9 частини першої статті 51, підпункту 1 пункту 5-1 розділу XIII «Перехідні положення» Закону України «Про прокуратуру» (щодо конституційних гарантій незалежності прокурора), та визнав таким, що не відповідає Конституції України (є неконституційним), пункт 9 частини першої статті 51 Закону України «Про прокуратуру» зі змінами.

У резолютивній частині цього Рішення зазначено, що пункт 9 частини першої статті 51 Закону України «Про прокуратуру» зі змінами, визнаний неконституційним, утрачає чинність через шість місяців із дня ухвалення Конституційним Судом України цього Рішення.

У вказаному Рішенні Конституційний Суд України, серед іншого, зазначив, що приписи Конституції України та Закону України «Про прокуратуру» надають Генеральному прокурору як особі, що очолює прокуратуру, дискреційні повноваження, зокрема щодо організації діяльності органів прокуратури України. Водночас згідно з вимогами принципу правовладдя для захисту учасників суспільних відносин від свавільних рішень та дій органів публічної влади приписами права має бути чітко та зрозуміло визначено обсяг будь-якого з дискреційних повноважень, наданого цим органам.

Конституційний Суд України указав, що за пунктом 9 частини першої статті 51 Закону України «Про прокуратуру» підставою для звільнення прокурора з посади, яку він обіймає в органі прокуратури, є не індивідуальний акт права - відповідне персоналізоване кадрове рішення Генерального прокурора стосовно прокурора Офісу Генерального прокурора (пункт 1 частини другої статті 51 Закону України «Про прокуратуру») або керівника обласної прокуратури щодо прокурора обласної чи окружної прокуратури (пункт 2 частини другої статті 51 Закону України «Про прокуратуру»), а організаційне рішення Генерального прокурора щодо ліквідації чи реорганізації органу прокуратури, у якому прокурор обіймає посаду, або скорочення кількості посад прокурорів органу прокуратури. Отже, реалізація Генеральним прокурором повноваження з ліквідації чи реорганізації органу прокуратури або скорочення кількості посад прокурорів органу прокуратури має не лише такий юридичний наслідок, як ліквідація чи реорганізація органу прокуратури або скорочення кількості посад прокурорів органу прокуратури, а також прихований юридичний наслідок - звільнення прокурора з посади, яку він обіймає у відповідному органі прокуратури.

Аналізуючи пункт 9 частини першої статті 51 Закону України «Про прокуратуру», Конституційний Суд України урахував також і те, що внаслідок його застосування уможливлена ситуація, за якої прокурор «виключається зі штатного розпису» органу прокуратури, однак зберігає статус прокурора без можливості реалізації відповідних функцій, що створює юридичну невизначеність у правовідносинах та їх юридичних наслідках, зокрема в аспекті його функціональних обов`язків та професійного майбутнього. Значущим у цьому аспекті конституційного контролю є й те, що звільнення прокурора з посади на підставі пункту 9 частини першої статті 51 Закону України «Про прокуратуру» уможливлює вплив чи тиск на незалежність прокурора у зв`язку з тим, що прокурора може бути звільнено з посади не лише внаслідок його рішень, дій або бездіяльності, а також і через ухвалення рішення щодо ліквідації чи реорганізації органу прокуратури або скорочення кількості посад прокурорів органу прокуратури. Отже, пункт 9 частини першої статті 51 Закону України «Про прокуратуру» надає Генеральному прокурору дискреційні повноваження без чіткого визначення їх обсягу.

З огляду на викладене Конституційний Суд України дійшов висновку, що пункт 9 частини першої статті 51 Закону України «Про прокуратуру» суперечить частині першій статті 8, пункту 14 частини першої статті 92, частині другій статті 131-1 Конституції України.

Статтею 152 Конституції України визначено, що закони та інші акти за рішенням Конституційного Суду України визнаються неконституційними повністю чи в окремій частині, якщо вони не відповідають Конституції України або якщо була порушена встановлена Конституцією України процедура їх розгляду, ухвалення або набрання ними чинності. Закони, інші акти або їх окремі положення, що визнані неконституційними, втрачають чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України рішення про їх неконституційність, якщо інше не встановлено самим рішенням, але не раніше дня його ухвалення.

Рішенням Конституційного Суду України у справі за конституційним поданням Президента України щодо відповідності Конституції України (конституційності) Постанови Верховної Ради України «Про чинність Закону України «Про Рахункову палату», офіційного тлумачення положень частини другої статті 150 Конституції України, а також частини другої статті 70 Закону України «Про Конституційний Суд України» стосовно порядку виконання рішень Конституційного Суду України (справа про порядок виконання рішень Конституційного Суду України) від 14.21.2000 (справа №1-31/2000) визначено, що рішення Конституційного Суду України мають пряму дію.

Абзацом 1 частини четвертої статті 7 КАС України визначено, що якщо суд доходить висновку, що закон чи інший правовий акт суперечить Конституції України, суд не застосовує такий закон чи інший правовий акт, а застосовує норми Конституції України як норми прямої дії.

Належним до врахування під час розгляду цієї справи є те, що у постанові від 10 грудня 2024 року у справі №240/19209/21 Верховий Суд у складі Судової палати з розгляду справ щодо захисту соціальних прав Касаційного адміністративного суду відступив від правового висновку, викладеного у постанові Верховного Суду від 21 березня 2023 року у справі №240/7411/21, про неможливість застосування частини четвертої статті 7 КАС України до правових актів, які визнані неконституційними за рішенням Конституційного Суду України.

Зокрема, в указаній постанові Судова палата дійшла таких висновків:

1) на будь-якій стадії судового процесу у випадку, якщо суд доходить висновку, що закон чи інший правовий акт суперечить Конституції, він не застосовує такий закон чи інший правовий акт, зокрема й до правовідносин, які виникли до ухвалення рішення Конституційного Суду України, яким положення закону визнані неконституційними, а застосовує норми Конституції України як норми прямої дії, оскільки принцип прямого (безпосереднього) застосування Конституції у поєднанні з принципом її верховенства над іншими правовими актами неминуче передбачає повноваження судів відмовитись від застосування будь-якого правового акта, який вони визначають таким, що суперечить Конституції України;

2) суди застосовують процесуальний механізм, передбачений частиною четвертою статті 7 КАС України, зокрема й у випадку, коли Конституційним Судом України сформульовано юридичну позицію щодо положення закону, яке підлягало застосуванню на час виникнення відповідних правовідносин.

У постановах від 10 липня 2026 року у справі №420/5756/21, від 26 червня 2026 року у справі №640/22579/19 та від 30 червня 2026 року у справі №380/6090/21 Верховним Судом до подібних правовідносин застосовано підхід, викладений у постанові Судової палати з розгляду справ щодо захисту соціальних прав Касаційного адміністративного суду від 10 грудня 2024 року у справі №240/19209/21 та ураховано, у тому числі, Рішення Конституційного Суду України від 18 грудня 2024 року №11-р(ІІ)/2024 у справі №3-157/2023(290/23) при вирішенні спору.

З огляду на викладене, колегія суддів уважає за необхідне врахувати наведений підхід при вирішенні цього спору в суді касаційної інстанції та доповнити мотиви оскаржуваного судового рішення.

Відповідно до частин першої-четвертої статті 242 КАС України рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи. Судове рішення має відповідати завданню адміністративного судочинства, визначеному цим Кодексом.

При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду (частина п`ята статті 242 КАС України).

Відповідно до частини першої статті 350 КАС України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо рішення, переглянуте в передбачених статтею 341 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Відповідно до частин першої, четвертої статті 351 КАС України суд скасовує судове рішення повністю або частково і ухвалює нове рішення у відповідній частині або змінює його, якщо таке судове рішення, переглянуте в передбачених статтею 341 цього Кодексу межах, ухвалено з неправильним застосуванням норм матеріального права або порушенням норм процесуального права.

Зміна судового рішення може полягати в доповненні або зміні його мотивувальної та (або) резолютивної частин.

Враховуючи наведене, перевіривши за матеріалами справи доводи касаційної скарги, які стали підставами для відкриття касаційного провадження, колегія суддів дійшла висновків, що касаційну скаргу слід задовольнити частково та змінити оскаржувані судові рішення, доповнивши їх мотивами цієї постанови, а в решті - судові рішення слід залишити без змін.

Колегія суддів уважає, що Судом надано відповідь на всі доводи, які можуть вплинути на правильне вирішення справи на цій стадії судового розгляду.

Щодо вимог касаційної скарги у частині оскарження додаткової постанови суду апеляційної інстанції від 26 січня 2023 року, Суд зазначає таке.

Частиною першою статті 139 КАС України визначено, що при задоволенні позову сторони, яка не є суб`єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб`єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа.

Згідно з частиною першою статті 252 КАС України суд, що ухвалив судове рішення, може за заявою учасника справи чи з власної ініціативи ухвалити додаткове рішення, якщо, зокрема, судом не вирішено питання про судові витрати.

Як вбачається із заяви про ухвалення додаткового рішення, заявник просив відшкодувати судові витрати на професійну правничу допомогу у сумі 45 000,00 (сорок п`ять тисяч) грн.

При цьому, позивач просив врахувати висновки Верховного Суду, викладені у постанові від 21 січня 2021 року у справі №280/2635/20, відповідно до якої відшкодуванню підлягають витрати на професійну правничу допомогу незалежно від того, чи їх фактично сплачено стороною/третьою особою чи тільки має бути сплачено.

Приймаючи додаткову постанову, суд апеляційної інстанції, врахував практику Верховного Суду, викладену постановах від 25 листопада 2022 року у справі № 340/8537/21, 29 листопада 2022 року у справі № 340/9016/21, 08 грудня 2022 року у справі № 640/9945/19, від 21 грудня 2022 року у справі № 580/6044/21, відповідно до якої саме на відповідача покладено обов`язок щодо доведення неспівмірності заявлених позивачем судових витрат.

Як вбачається із матеріалів справи та зазначено судом апеляційної інстанції, відповідачем, як суб`єктом владних повноважень, не надано доказів, та не зазначено обставин, які б спростували співмірність розміру судових витрат із обсягом виконаних адвокатом у даній адміністративній справі робіт. Клопотання відповідачем із наведенням обґрунтувань про зменшення витрат на оплату правничої допомоги не заявлялися.

Водночас, подані Офісом Генерального прокурора заперечення на заяву про стягнення витрат на правову допомогу, не могли бути враховані судом апеляційної інстанції, оскільки подані (здані на пошту) відповідачем 26 січня 2023 року, та надійшли до суду 30 січня 2023 року, тоді як повний текст оскаржуваної додаткової постанови складено 26 січня 2023 року.

При цьому, суд апеляційної інстанції, виходячи із наданих позивачем доказів, які свідчать про понесення останнім витрат на професійну правничу допомогу, а саме: договору про надання правової допомоги від 12 лютого 2021 року на 3 арк.; доручення про надання правової допомоги від 20 жовтня 2022 року на 1 арк.; додаткової угоди від 20 жовтня 2022 року до договору про надання правової допомоги від 12 лютого 2021 року на 1 арк.; акту про надання правової допомоги від 19 січня 2023 року до договору про надання правової допомоги від 12 лютого 2021 року на 1 арк., задовольнив вказану заяву та стягнув за рахунок бюджетних асигнувань Офісу Генерального прокурора на його користь понесені витрати на професійну правничу допомогу у розмірі 45000,00 (сорок п`ять тисяч) грн.

Оскільки зменшення розміру витрат на правничу допомогу, що підлягають розподілу між сторонами, відповідно до норм процесуального кодексу можливо виключно на підставі клопотання іншої сторони з підстав недотримання вимог щодо співмірності витрат, суд, ураховуючи принципи диспозитивності та змагальності, не має права вирішувати питання про зменшення суми судових витрат на правничу допомогу, що підлягають розподілу з власної ініціативи.

Верховний Суд погоджується із висновками суду апеляційної інстанції, викладеними у додатковій постанові від 26 січня 2019 року, про доведеність позивачем понесених витрат на професійну правничу допомогу та доцільність їх відшкодування за рахунок відповідача.

З огляду на викладене, висновки суду апеляційної інстанції є правильними, обґрунтованими, відповідають нормам матеріального та процесуального права, підстави для скасування чи зміни оскаржуваного судового рішення відсутні.

Доводи ж касаційної скарги не спростовують висновків суду апеляційної інстанції і зводяться до переоцінки встановлених судами обставин справи.

Зважаючи на приписи статті 350 КАС України, касаційну скаргу необхідно залишити без задоволення, а оскаржуване судове рішення - без змін.

Щодо питання поновлення виконання оскаржуваної постанови

Ухвалою Верховного Суду від 10 жовтня 2023 року зупинено виконання постанови Шостого апеляційного адміністративного суду від 19 січня 2023 року у справі № 640/1153/20 у частині стягнення з Офісу Генерального прокурора на користь ОСОБА_1 середнього заробітку за час вимушеного прогулу в сумі 1 168 209 грн 48 коп. до закінчення касаційного провадження.

Відповідно до частини третьої статті 375 КАС України суд касаційної інстанції у постанові за результатами перегляду оскаржуваного судового рішення вирішує питання про поновлення його виконання (дії).

Ураховуючи результат касаційного перегляду, слід поновити виконання оскаржуваного судового рішення.

Щодо заявленого позивачем клопотання про закриття касаційного провадження за касаційною скаргою Офісу Генерального прокурора у цій справі, то Верховний Суд не знаходить підстав для його задоволення з огляду на таке.

Відповідно до пунктів 4 та 5 частини першої статті 339 КАС України суд касаційної інстанції закриває касаційне провадження, якщо: після відкриття касаційного провадження виявилося, що Верховний Суд у своїй постанові вже викладав висновок щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах, порушеного в касаційній скарзі; після відкриття касаційного провадження на підставі пункту 1 частини четвертої статті 328 цього Кодексу судом встановлено, що висновок щодо застосування норми права, який викладений у постанові Верховного Суду та на який посилався скаржник у касаційній скарзі, стосується правовідносин, які не є подібними.

Проаналізувавши подані позивачем клопотання, Верховний Суд не вбачає підстав для їх задоволення.

Суд враховує, що висновки, викладені у постановах Верховного Суду, перебувають у нерозривному зв`язку із обсягом обставин, встановлених у кожній конкретній справі окремо.

Обговоривши доводи, наведені у клопотанні про закриття касаційного провадження у цій справі на підставі пунктів 4, 5 частини першої статті 339 КАС України, Верховний Суд дійшов висновку про те, що у розглядуваному випадку згадані підстави для закриття не є абсолютно беззаперечними та такими, що повною мірою усувають потребу касаційного перегляду оскаржуваного судового рішення з урахуванням тих підстав, з яких касаційне провадження було відкрито, а отже, з метою забезпечення повного, всебічного та об`єктивного перегляду справи, у задоволенні заявленого клопотання необхідно відмовити.

При цьому Верховний Суд звертає увагу на те, що позивач скористався своїм правом та подав відзив на касаційну скаргу Офісу Генерального прокурора, у якому виклав заперечення щодо доводів касаційної скарги.

Також Верховний Суд зауважує, що касаційний перегляд оскаржуваних судових рішень здійснюється з урахуванням вимог статті 341 КАС України та передбачає здійснення перевірки повноти з`ясування судами встановлених фактичних обставин справи, правильність застосування ними норм матеріального і процесуального права.

Враховуючи, що серед доводів касаційної скарги Офісу Генерального прокурора є підстави, передбачені пунктами 1 та 3 частини четвертої статті 328 КАС України, то з урахуванням встановлених судами попередніх інстанцій обставин справи, є доцільним перевірити доводи касаційної скарги в порядку касаційного перегляду та відмовити у задоволенні клопотання про закриття касаційного провадження.

Також щодо клопотання ОСОБА_1 про повернення касаційної скарги Офісу Генерального прокурора, оскільки з касаційною скаргою звернулась особа, яка не має адміністративної процесуальної дієздатності, колегія суддів уважає за доцільне зазначити таке.

Відповідно до пункту 1 частини п`ятої статі 332 КАС України касаційна скарга не приймається до розгляду і повертається суддею-доповідачем також, якщо касаційна скарга подана особою, яка не має адміністративної процесуальної дієздатності, не підписана або підписана особою, яка не має права її підписувати, або особою, посадове становище якої не зазначено.

Водночас, відповідно до приписів частини 6 статті 332 КАС України питання про повернення касаційної скарги суд касаційної інстанції вирішує протягом двадцяти днів з дня надходження касаційної скарги або з дня закінчення строку на усунення недоліків.

З огляду на те, що Верховним Судом відкрито касаційне провадження ухвалою від 23 травня 2023 року, а також з огляду на надання представником відповідача копій документів, які підтверджують повноваження на підписання касаційної скарги та здійснення самопредставництва Офісу Генерального прокурора без додаткового уповноваження, клопотання позивача про повернення касаційної скарги Офісу Генерального прокурора не підлягає задоволенню.

З огляду на результат касаційного розгляду судові витрати розподілу не підлягають.

Керуючись статтями 341, 345, 349, 350, 355, 356, 359 КАС України, Верховний Суд

ПОСТАНОВИВ:

У задоволенні клопотання ОСОБА_1 про закриття касаційного провадження відмовити.

Касаційну скаргу Офісу Генерального прокурора задовольнити частково.

Постанову Шостого апеляційного адміністративного суду від 19 січня 2023 року у справі № 640/1153/20 змінити, доповнивши її мотивувальну частину мотивами цієї постанови. В іншій частині постанову - залишити без змін.

Додаткову постанову Шостого апеляційного адміністративного суду від 26 січня 2023 року - залишити без змін.

Поновити виконання постанови Шостого апеляційного адміністративного суду від 19 січня 2023 року у справі № 640/1153/20.

Судові витрати розподілу не підлягають.

Постанова набирає законної сили з дати її ухвалення, є остаточною та оскарженню не підлягає.

Суддя-доповідач В. Е. Мацедонська

Судді О. В. Кашпур

М. І. Смокович

Оригінал: reyestr.court.gov.ua