Суд: П'ятий апеляційний адміністративний суд
Інстанція: Апеляційна
Юрисдикція: Адміністративне
Категорія: загальнообов’язкового державного пенсійного страхування, з них
Дата: 10 листопада 2026 р.
Справа: №420/28347/24
Суддя: Катаєва Е.В.
П`ЯТИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД
————————————————————————
П О С Т А Н О В А
І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И
11 листопада 2026 р.м. ОдесаСправа № 420/28347/24
Перша інстанція: суддя Хом`якова В.В.,
повний текст судового рішення
складено 14.09.2026, м. Одеса
П`ятий апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів:
головуючого судді – Катаєвої Е.В.,
суддів – Джабурії О.В., Коваля М.П,
розглянувши в порядку письмового провадження в місті Одеса за апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Одеського окружного адміністративного суду від 14 вересня 2026 року у справі №420/28347/24 за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Головного управління Пенсійного фонду України в Одеській області, Державної казначейської служби України про визнання протиправною бездіяльності та стягнення коштів,-
В С Т А Н О В И В:
09.09.2024 року до Одеського окружного адміністративного суду звернулась з позовом ОСОБА_1 до Головного управління Пенсійного фонду України в Одеській області (далі ГУ ПФУ), Державної казначейської служби України, в якому просила:
визнати протиправною бездіяльність ГУ ПФУ щодо не здійснення їй перерахунку та виплати пенсії у розмірі відшкодування фактичних збитків відповідно до ст.54 Закону України «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи» за період з 01.01.2015 по 30.06.2021 виходячи із 8 мінімальних пенсій за віком;
стягнути з держави Україна на її користь матеріальну шкоду у сумі 658771,92 грн. заподіяної прийняттям неконституційного правового акту, шляхом безспірного списання Державною казначейською службою України коштів з відповідного рахунку Державного бюджету.
Рішенням Одеського окружного адміністративного суду від 14 вересня 2026 року у задоволенні адміністративного позову ОСОБА_1 до ГУ ПФУ, Державної казначейської служби України відмовлено.
Не погоджуючись з вказаним судовим рішенням ОСОБА_1 подано апеляційну скаргу, в якій апелянт просить скасувати оскаржуване рішення та ухвалити нове рішення про задоволення позовних вимог.
Доводи апеляційної скарги обґрунтовано тим, що суд першої інстанції не врахував, що за висновками Конституційного Суду України, викладеними у рішенні від 07.04.2021 №1-р(II)/2021, держава має відшкодувати шкоду громадянам України, на яких поширюється дія ст. 54 Закону №796-XII, завдану їм внаслідок дії ч.3 ст.54 Закону №796-XII у редакції Закону №76-VIII.
На думку апелянта відсутність спеціального закону не може бути підставою для відмови у задоволенні позову, поданого на підставі ч.3 ст.152 Конституції України, про відшкодування шкоди, завданої неконституційним актом, оскільки норми Конституції України є нормами прямої дії і не допускають звуження змісту та обсягу конституційних прав особи внаслідок бездіяльності законодавця.
Враховуючи вищевикладене, апелянт вважає що суд першої інстанції дійшов помилкових висновків щодо відсутності підстав для задоволення вимог про відшкодуванні шкоди внаслідок дії неконституційної норми закону, мотивуючи таке рішення відсутністю закону, який визначає порядок здійснення такого відшкодування, оскільки, відсутність відповідного закону не може бути підставою для відмови у задоволенні позову.
Представником ГУ ПФУ поданий відзив на апеляційну скаргу, в якому просить суд апеляційну скаргу залишити без задоволення, а рішення Одеського окружного адміністративного суду від 14 вересня 2026 року - без змін.
В обґрунтування відзиву представник вказує про неможливість застосування до спірних правовідносин положень ст.1173 ЦК України, оскільки на момент нарахування та виплати позивачці пенсії в період 2015-2020 рр. ГУ ПФУ діяло відповідно до правових норм, які були чинними і закріплювали відповідне право так діяти, а тому його дії чи рішення не можна визнати неправомірними. Отже, суд першої інстанції правильно зазначив, що для настання відповідальності щодо відшкодування шкоди на підставі ст.1173 ЦК України, необхідно, що б незаконність рішень, дій чи бездіяльності відповідачів була доведена в порядку адміністративного судочинства, що в даному спорі відсутнє.
Представником Державної казначейської служби України наданий відзив на апеляційну скаргу, в обґрунтування якого вказано, що сам факт визнання окремого положення закону неконституційним не означає автоматичного визнання такого закону незаконним у розумінні ст.1175 ЦК України та, відповідно, не створює безумовної підстави для застосування зазначеної норми до спірних правовідносин.
У відповідності до ч.1 ст. 308 КАС України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
Розглянувши апеляційну скаргу, перевіривши матеріали справи та дослідивши докази, проаналізувавши на підставі встановлених фактичних обставин справи правильність застосування судом першої інстанції норм законодавства, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає частковому задоволенню.
Судом першої інстанції, а також колегію суддів встановлено, що ОСОБА_1 , має статус учасника ліквідації аварії на Чорнобильській АЕС 1 категорії, перебуває на обліку у Головному управлінні Пенсійного фонду України в Одеській області та отримує пенсію по інвалідності 2 групи відповідно до ст. 54 Закону України від 28.02.1991 №796-ХІІ «Про статус та соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи» від 28 лютого 1991 року (далі - Закон №796-XII), якій за його преамбулою визначає основні положення щодо реалізації конституційного права громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи, на охорону їх життя і здоров`я та створює єдиний порядок визначення категорій зон радіоактивно забруднених територій, умов проживання і трудової діяльності на них, соціального захисту потерпілого населення.
Пенсійне забезпечення осіб, які віднесені до І категорії постраждалих внаслідок Чорнобильської катастрофи врегульовано положеннями статті 54 Закону №796-XII, яка неодноразово зазнавала змін.
Зокрема, згідно ч. 4 статті 54 Закону № 796-XII (у редакції ЗУ № 230/96-ВР від 06 червня 1996 року), в усіх випадках розміри пенсій для інвалідів, щодо яких встановлено зв`язок з Чорнобильською катастрофою, не можуть бути нижчими: по I групі інвалідності - 10 мінімальних пенсій за віком; по II групі інвалідності - 8 мінімальних пенсій за віком; по III групі інвалідності - 6 мінімальних пенсій за віком; дітям-інвалідам - 3 мінімальних пенсій за віком.
28 грудня 2014 року прийнято Закон № 76-VIII, яким ст. 54 Закону № 796-XII викладено у такій редакції: "Пенсії по інвалідності, що настала внаслідок каліцтва чи захворювання, і пенсії у зв`язку з втратою годувальника внаслідок Чорнобильської катастрофи можуть призначатися за бажанням громадянина із заробітку, одержаного за роботу в зоні відчуження в 1986-1990 роках, у розмірі відшкодування фактичних збитків, який визначається згідно із законодавством. В усіх випадках розмір середньомісячної заробітної плати для обчислення пенсії за роботу у зоні відчуження у 1986-1990 роках не може перевищувати 3,0 тис. карбованців. Умови, порядок призначення та мінімальні розміри пенсії по інвалідності, що настала внаслідок каліцтва чи захворювання, і пенсії у зв`язку з втратою годувальника внаслідок Чорнобильської катастрофи визначаються актами Кабінету Міністрів України з відповідних питань".
Рішенням Конституційного Суду України від 07.04.2021 року №1-р(ІІ)/2021 визнано такою, що не відповідає Конституції України (є неконституційною) ч.3 ст.54 Закону №796-ХІІ у редакції Закону №76-VIII щодо уповноваження Верховною Радою України Кабінету Міністрів України визначати своїми актами мінімальні розміри пенсії за інвалідністю, що настала внаслідок каліцтва чи захворювання, і пенсії у зв`язку з втратою годувальника внаслідок Чорнобильської катастрофи.
Рішенням Конституційного Суду України від 07.04.2021 року №1-р(ІІ)/2021 визначено, що ч.3 ст.54 Закону №796-ХІІ у редакції Закону №76-VIII щодо уповноваження Верховною Радою України Кабінету Міністрів України визначати своїми актами мінімальні розміри пенсії за інвалідністю, що настала внаслідок каліцтва чи захворювання, і пенсії у зв`язку з втратою годувальника внаслідок Чорнобильської катастрофи, визнана неконституційною, втрачає чинність через три місяці з дня ухвалення Конституційним Судом України цього Рішення.
Також рішенням визначено Верховній Раді України протягом трьох місяців з дня ухвалення Конституційним Судом України цього Рішення привести нормативне регулювання, встановлене ст.54 Закону №796-ХІІ у редакції Закону №76-VIII у відповідність із Конституцією України та цим Рішенням.
У разі неприведення нормативного регулювання, встановленого ст.54 Закону №796-ХІІ у редакції Закону №76-VIII у відповідність із Конституцією України та цим Рішенням через три місяці з дня ухвалення Конституційним Судом України цього Рішення застосуванню підлягатиме ч.4 ст.54 Закону №796-ХІІ у редакції Закону від 6 червня 1996 року № 230/96-ВР:
В Рішенні Конституційного Суду України від 07.04.2021 року № 1-р(ІІ)/2021 також вказано, що громадяни України, на яких поширюється дія ст.54 Закону №796-ХІІ мають право на відшкодування шкоди, якої вони зазнали внаслідок дії ч.3 ст.54 Закону №796-ХІІ у редакції Закону №76-VIII.
Верховною Радою прийнятий Закон після рішення Конституційного Суду України.
Згідно ч. 3 ст. 54 Закону №796-XII (у редакції ЗУ №1584-IX від 29 червня 2021 року), в усіх випадках розміри пенсії по інвалідності, що настала внаслідок каліцтва чи захворювання внаслідок Чорнобильської катастрофи, не можуть бути нижчими: для I групи інвалідності - 6000 гривень; для II групи інвалідності - 4800 гривень; для III групи інвалідності - 3700 гривень; для дітей з інвалідністю - 3700 гривень.
05.03.2024 року позивачка ОСОБА_1 вважала себе такою, що має право на відшкодування шкоди, якої вона зазнали внаслідок дії ч.3 ст.54 Закону №796-ХІІ у редакції Закону №76-VIII, період з 01.01.2015 до 01.07.2021 та звернулась до ГУ ПФУ, у якій просила відшкодувати матеріальну шкоду, яка виникла внаслідок зменшення розміру виплачуваної пенсії.
Листом від 01.04.2024 року ГУ ПФУ відмовив у відшкодуванні вказаної шкоди у зв`язку з відсутністю правових підстав, оскільки пенсію обчислено без врахування заробітної плати в мінімальному розмірі згідно Порядком №1210 та її розмір відповідає вимогам чинного законодавства.
Вважаючи протиправною бездіяльність ГУ ПФУ щодо не здійснення виплати пенсії у розмірі відшкодування фактичних збитків за період з 01.01.2015 по 30.06.2021 завданих застосуванням неконституційного акту, позивачка звернулась до суду з даним позовом.
Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції виходив з того, рішення Конституційного Суду України від 07.04.2021 №1-р(ІІ)/2021 має лише пряму (перспективну) дію в часі і не поширюється на правовідносини, що виникли до втрати неконституційною нормою чинності (тобто до 07.07.2021). Рішення Конституційного Суду України не поширює свою дію на правовідносини, які виникли до дати втрати чинності нормативно-правого акту, визнаного неконституційним, тобто до 07.07.2021 включно та не містить положень, які б визначали порядок виконання п.4 щодо відшкодування такої шкоди громадянам України.
Суд першої інстанції вважав, що право на компенсацію шкоди, заподіяної внаслідок прийняття акту, який визнаний неконституційним, не може виникнути на підставі ч.3 ст.152 Конституції України, без відповідного закону, який визначає порядок реалізації цього права.
Суд першої інстанції відхилив доводи позивачці щодо наявності підстави на відшкодування шкоди з посиланням на ст.ст.1173 або 1166 Цивільного кодексу України, зазначивши, що вказані норми вимагають доведеності незаконності рішень чи дій органу влади, тоді як визнання закону неконституційним не є тотожним визнанню рішень ПФУ незаконними.
Вирішуючи у рішенні від 14 вересня 2026 року питання дотримання строку звернення до суду з урахуванням викладених у відзиві на позов доводів представника ГУ ДКСУ в Одеській області про його пропущення, суд першої інстанції дійшов висновку, що на підставі положень ст.51 Закону України «Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування», у разі порушення прав пенсіонера на отримання пенсії в належному розмірі органом, що призначає і виплачує пенсію, адміністративний позов з вимогами, пов`язаними з виплатами сум пенсії за минулий час, може бути подано без обмеження будь-яким строком.
Суд апеляційної інстанції погоджується з висновками суду першої інстанції викладеними у рішенні від 14 вересня 2026 року лише в частині того, що на спірні правовідносини не розповсюджуються положення ст.ст. 1173, 1166 Цивільного кодексу України.
Вказані норми Цивільного кодексу України регламентують інші правовідносини, а саме відшкодування шкоди завданої незаконними рішеннями, дією чи бездіяльністю органу державної влади або органу місцевого самоврядування. , та шкоди, завданої органом державної влади, органом влади Автономної Республіки Крим або органом місцевого самоврядування заподіяною незаконним актом органів державної влади. Суд першої інстанції правильно зазначив, що для настання відповідальності щодо відшкодування шкоди на підставі вказаних норм ЦК України, необхідно, що б незаконність рішень, дій чи бездіяльності відповідачів була доведена в порядку адміністративного судочинства, що в даному спорі відсутнє.
Системне співставлення цих норм з положеннями статей 1 та 7 Закону України від 13.07.2017 №2136-VIII «Про Конституційний Суд України» (далі - Закон №2136-VIII), які визначають повноваження Конституційного Суду України, дають підстави стверджувати про відсутність у Конституційного Суду України компетенції визнавати незаконними й на цій підставі скасовувати нормативно-правові акти, що додатково свідчить про непоширеність статті 1175 ЦКУ на правовідносини щодо відшкодування шкоди завданої фізичним або юридичним особам актами і діями, що визнані Конституційним Судом України неконституційними.
З іншими висновками суду першої інстанції колегія судів не погоджується з огляду на таке.
Спірні правовідносини виникли с підстав відшкодування шкоди заподіяною нормативним актом визнаним неконституційним та регламентовані ст.152 Конституції України, якою встановлено, що закони, інші акти або їх окремі положення, що визнані неконституційними, втрачають чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України рішення про їх неконституційність, якщо інше не встановлено самим рішенням, але не раніше дня його ухвалення. Матеріальна чи моральна шкода, завдана фізичним або юридичним особам актами і діями, що визнані неконституційними, відшкодовується державою у встановленому законом порядку.
Судом першої інстанції правильно вказано, що на сьогодні в Україні відсутні конкретні законодавчі механізми відшкодування державою шкоди, завданої фізичним або юридичним особам актами і діями, що визнані неконституційними.
Проте є помилковим висновок суду першої інстанції, що відсутність такого порядку, може перешкоджати в отриманні відшкодування при наявності на це законних підстав.
Велика Палата Верховного Суду неодноразово звертала увагу, що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам. Подібні висновки сформульовані, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 05 червня 2018 року у справі № 338/180/17 (провадження № 14-144цс18), від 11 вересня 2018 року у справі № 905/1926/16 (провадження № 12-187гс18), від 30 січня 2019 року у справі № 569/17272/15-ц (провадження №14-338цс18), від 04 червня 2019 року у справі №916/3156/17 (провадження № 12-304гс18).
Оскільки спеціального закону, який визначав би порядок відшкодування шкоди, право на яке визначене ч.3 ст.152 Конституції України, не прийнято, то враховуючи висновки Верховного Суду, у правовідносинах щодо відшкодування особам шкоди, завданої актами та діями, визнаними неконституційними, саме норми Конституції підлягають застосуванню як норми прямої дії. Прогалина в законодавстві не має унеможливлювати захист прав особи, які гарантовані Конституцією України.
Верховний Суд у постанові від 24.02.2026 у справі №160/6949/20, констатуючи, що закон, який би встановлював порядок відшкодування державою матеріальної чи моральної шкоди, завданої актами і діями, що визнані неконституційними, незважаючи на вимоги ст.152 Конституції України не прийнятий, зазначив, що ст.8 Конституції України закріплює визнання та дію принципу верховенства права і роз`яснює його зміст наступним чином: а) як найвищу юридичну силу Конституції України, яка передбачає, що закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України та повинні відповідати їй; б) як пряму дію норм Основного Закону країни, що передбачає гарантування звернення до суду для захисту конституційних прав та свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України.
Пряма дія норм Конституції України означає, що ці норми застосовуються безпосередньо. Законами України та іншими нормативно-правовими актами можна лише розвивати конституційні норми, а не змінювати їх зміст.
У зв`язку з відсутністю нормативні механізми відшкодування шкоди, завданої актами та діями, визнаними неконституційними з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень можливе ініціювання заінтересованими особами відшкодування шкоди (матеріальної та/або моральної) в судовому порядку.
У п.66 вказаної постанови сформований правовий висновок, що відсутність спеціального закону не може бути підставою для відмови у задоволенні позову, поданого на підставі ч.3 ст.152 Конституції України, про відшкодування шкоди, завданої неконституційним актом, оскільки норми Конституції України є нормами прямої дії і не допускають звуження змісту та обсягу конституційних прав особи внаслідок бездіяльності законодавця.
Також колегія суддів вважає неправильним висновок суду першої інстанції щодо строку звернення до суду з цим позовом.
Суд першої інстанції, оцінюючи доводи представника Державної казначейської служби України про пропуск позивачкою шестимісячного строку звернення до суду з даним позовом, яка звернулась до суду більше ніж на 3 роки з наступного дня після ухвалення рішення Конституційним Судом, застосував положення ст.51 Закону України «Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування» та вважав, що у разі порушення прав пенсіонера на отримання пенсії в належному розмірі органом, що призначає і виплачує пенсію, адміністративний позов з вимогами, пов`язаними з виплатами сум пенсії за минулий час, може бути подано без обмеження будь-яким строком.
Такий висновок суду першої інстанції є помилковим, оскільки ст.51 Закону України «Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування» регламентує інші правовідносини, які стосуються неправомірних дій пенсійного органу щодо належного нарахування та виплати у відповідності до діючого законодавства пенсії.
У цій справі пенсія позивачці нараховувалась у відповідності до діючої норми Закону, яка в наступному визнана такою, що не відповідає Конституції України (є неконституційною), а отже вступає в силу інша норма – право на відшкодування шкоди, завданої неконституційним актом, а не на перерахунок пенсії.
Верховний Суд у складі колегії суддів об`єднаної палати Касаційного адміністративного суду у постанові від 24 лютого 2026 року у справі №160/6949/20 зазначив, що Верховний Суд у своїй постанові від 20.12.2023 у справі №420/17886/21 слушно зауважив, що шкода завдана неконституційним актом виникає у період, коли акт діяв та ще не був визнаний неконституційним, тобто в минулому, оскільки не можна заподіяти шкоду неконституційним актом після того, як він за рішенням Конституційного Суду України втратив чинність. Заподіяння шкоди завжди відбувається внаслідок вже прийнятого та застосовного в минулому до особи неконституційного акта і відсутність передбаченого ч.3 ст.152 Конституції України спеціального закону, який установлює порядок відшкодування зазначеної шкоди не звільняє державу від обов`язку здійснити таку компенсацію.
Суд першої інстанції правильно визначився з юрисдикцією спірних правовідносин - адміністративне судочинство.
Верховний Суд у пунктах 55, 57 постанові від 24 лютого 2026 року у справі № 160/6949/20 зазначив, що найголовнішою ознакою відповідальності держави є її специфічний, правовідновлюючий, публічно-правовий характер, оскільки держава, реалізуючи ст.1 Конституції, що проголошує Україну суверенною, незалежною, демократичною, соціальною, правовою державою, за власною ініціативою повинна вживати заходи для поновлення визнаних нею і порушених з її вини прав, свобод та законних інтересів приватних осіб чи територіальних громад, хоча прямо публічно-правовий характер відповідальності держави в законодавстві не проголошується. Верховний Суд у постанові від 19.03.2025 у справі № 757/25182/23-ц підкреслив, що Конституція України закріплює принцип відповідальності держави перед людиною за свою діяльність, який має не лише політичний чи моральний, а й юридичний характер, оскільки держава та її органи зобов`язані нести публічно-правову відповідальність за невиконання або неналежне виконання своїх конституційних обов`язків, а також забезпечити ефективний міжнародно-правовий та/або конституційно-правовий механізм захисту порушених прав відповідно до статей 55 і 152 Конституції України, остання з яких прямо покладає на державу обов`язок відшкодувати матеріальну чи моральну шкоду, завдану актами або діями, що визнані неконституційними.
Про публічно-правову природу спірних правовідносин зазначено у постанові Верховного Суду від 08.02.2023 року у справі №751/6418/21. У вказаній постанові Верховний Суд дійшов правового висновку, що оскільки предметом даного позову є майнова шкода, розмір якої дорівнює розміру недоотриманої пенсії, передбаченої ч.3 ст.54 Закону України «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи», вирішення цього спору по суті буде залежати від правомірності нарахування та виплати позивачу недоотриманої пенсії, а такі правовідносини за своїм змістом є публічно-правовими та ґрунтуються на нормах публічного права, а тому мають розглядатися в порядку адміністративного судочинства.
З огляду на те, що справи щодо відшкодування шкоди, заподіяної особі в публічно-правових відносинах внаслідок застосування акту, визнаного неконституційним, підлягають розгляду в порядку адміністративного судочинства, а спеціального закону не існує, для визначення строку звернення до суду з відповідним позовом слід керуватися положеннями Кодексу адміністративного судочинства України.
Відповідно до ч.ч.1.2 ст.122 КАС України позов може бути подано в межах строку звернення до адміністративного суду, встановленого цим Кодексом або іншими законами. Для звернення до адміністративного суду за захистом прав, свобод та інтересів особи встановлюється шестимісячний строк, який, якщо не встановлено інше, обчислюється з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів.
Згідно з ч.3 ст.122 КАС України для захисту прав, свобод та інтересів особи цим Кодексом та іншими законами можуть встановлюватися інші строки для звернення до адміністративного суду, які, якщо не встановлено інше, обчислюються з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів.
Таким чином, строк звернення до адміністративного суду це проміжок часу після виникнення спору у публічно-правових відносинах, протягом якого особа має право звернутися до адміністративного суду із заявою за вирішенням цього спору і захистом своїх прав, свобод чи інтересів. При цьому перебіг такого строку починається з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів.
Встановлення строків звернення до суду з відповідними позовними заявами законом передбачено з метою дисциплінування учасників адміністративного судочинства та своєчасного виконання ними передбачених КАС України певних процесуальних дій. Інститут строків в адміністративному процесі сприяє досягненню юридичної визначеності у публічно-правових відносинах, а також стимулює учасників адміністративного процесу добросовісно ставитися до виконання своїх обов`язків.
Таким чином, право на звернення до суду не є абсолютним і може бути обмеженим, в тому числі і встановленням строків для звернення до суду, якими чинне законодавство обмежує звернення до суду за захистом прав, свобод та інтересів. Це, насамперед, зумовлено специфікою соціальних спорів, які розглядаються в порядку адміністративного судочинства, а запровадження таких строків спричинене досягненням юридичної визначеності у публічно-правових відносинах. Ці строки обмежують час, протягом якого такі правовідносини можуть вважатися спірними. Після їх завершення, якщо ніхто не звернувся до суду за вирішенням спору, відносини стають стабільними.
Рішенням Конституційного Суду України №17-рп/2011 від 13.12.2011 визначено, що держава за допомогою встановлення відповідних процесуальних строків, може обмежувати строк звернення до суду, що не впливає на зміст та обсяг конституційного права на судовий захист і доступ до правосуддя.
Аналіз положень частин 2 і 3 ст.152 Конституції України та ч.1 ст.91 Закону №2136-VIII свідчить про те, що для звернення до адміністративного суду із позовом про відшкодування шкоди, заподіяної застосуванням акту, визнаного неконституційним, встановлюється шестимісячний строк, який повинен обчислюватися з дня, наступного за днем втрати чинності положеннями (актом), визнаних неконституційними. Такий підхід кореспондується з висновком Верховного Суду в постанові від 24.02.2026 року у справі №160/6949/20, відповідно до якого шкода, завдана неконституційним актом, пов`язується з періодом у минулому й втратою чинності неконституційним актом. Тлумачення ч.3 ст.152 Конституції України дає підстави пов`язувати такий день виключно з фактом констатації судом неконституційності акту, який збігається з датою ухвалення такого рішення.
Колегія суддів враховує, що Рішення Конституційного Суду України від 07.04.2021 №1-р(ІІ)/2021 опубліковано у "Віснику Конституційного Суду України" №3/2021 від 11.06.2021 року.
Відтак, саме з 11.06.2021 року слід обчислювати шестимісячний строк на звернення до суду з адміністративним позовом з вимогою про відшкодування матеріальної шкоди, заподіяної прийняттям неконституційного правового акта, шляхом безспірного списання Державною казначейською службою України коштів з відповідного рахунку Державного бюджету.
Разом з тим, позивач звернулась до суду з цим позовом 09.09.2024 року, тобто з пропуском шестимісячного строку звернення на 3 роки.
Отже, колегією суддів встановлено порушення судом першої інстанції норм процесуального права в частині строку звернення з відповідним адміністративним позовом та це порушення призвело до неправильного вирішення справи.
Згідно з п.4 ч.1 ст.317 КАС України підставами для скасування судового рішення суду першої інстанції повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права.
Частиною 2 ст. 317 КАС України визначено, що:
неправильним застосуванням норм матеріального права вважається: неправильне тлумачення закону або застосування закону, який не підлягає застосуванню, або незастосування закону, який підлягав застосуванню;
порушення норм процесуального права може бути підставою для скасування або зміни рішення, якщо це порушення призвело до неправильного вирішення справи.
Суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що суд першої інстанції допустив порушення норм процесуального права, помилково вирішивши по суті спір, позовні вимоги щодо якого підлягали залишенню без розгляду у зв`язку з пропуском строків звернення до суду.
Згідно п.3 ч.1 ст.315 КАС України за наслідками розгляду апеляційної скарги на судове рішення суду першої інстанції суд апеляційної інстанції має право скасувати судове рішення повністю або частково і у відповідній частині закрити провадження у справі повністю або частково або залишити позовну заяву без розгляду повністю або частково.
Відповідно до ч.1 ст.319 КАС України судове рішення першої інстанції, яким закінчено розгляд справи, підлягає скасуванню повністю або частково в апеляційному порядку і позовна заява залишається без розгляду з підстав, встановлених ст. 240 цього Кодексу.
Приписи п.8 ч.1 ст.240 КАС України визначають, що суд своєю ухвалою залишає позовну заяву без розгляду з підстав, визначених частинами 3 та 4 ст.123 цього Кодексу, зміст яких зазначено вище.
За таких обставин колегія суддів доходить висновку про необхідність часткового задоволення апеляційної скарги та скасування рішення суду першої інстанції із залишенням позовної заяви без розгляду.
На підставі викладеного, керуючись ст. ст. 243, 250, 308, 310, 315, 319, 321, 322, 325, 329 КАС України, суд, -
П О С Т А Н О В И В:
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Одеського окружного адміністративного суду від 14 вересня 2026 року у справі №420/28347/24 – задовольнити частково.
Рішення Одеського окружного адміністративного суду від 14 вересня 2026 року у справі №420/28347/24 - скасувати.
Адміністративний позов ОСОБА_1 до Головного управління Пенсійного фонду України в Одеській області, Державної казначейської служби України про визнання протиправною бездіяльності та стягнення коштів - залишити без розгляду.
Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дати її ухвалення та оскарженню в касаційному порядку не підлягає, за винятком підстав, передбачених ст. 328 КАС України.
Головуючий суддя Е.В. Катаєва
Судді О.В.Джабурія
М.П. Коваль
Оригінал: reyestr.court.gov.ua