Постанова від 02 листопада 2026 р. у справі №755/24203/25 — Київський апеляційний суд

Суд: Київський апеляційний суд

Інстанція: Апеляційна

Юрисдикція: Цивільне

Категорія: позики, кредиту, банківського вкладу, з них

Дата: 02 листопада 2026 р.

Справа: №755/24203/25

Суддя: Писана Таміла Олександрівна

справа № 755/24203/25

провадження № 22-ц/824/7744/2026

головуючий у суді І інстанції Галаган В.І.

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

ПОСТАНОВА

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

03 листопада 2026 року м. Київ

Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:

головуючого судді - Писаної Т.О.

суддів - Приходька К.П., Журби С.О.

за участю секретаря судового засідання - Тихої П.О.

розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю «ДіджиФінанс» на рішення Дніпровського районного суду м. Києва від 29 грудня 2025 року у цивільній справі за позовом ОСОБА_1 до Товариства з обмеженою відповідальністю «Діджи Фінанс», третя особа: Дніпровський відділ державної виконавчої служби у м. Києві Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Київ), про визнання виконавчого напису нотаріуса таким, що не підлягає виконанню та стягнення безпідставно набутих коштів,

ВСТАНОВИВ:

У листопаді 2025 позивач ОСОБА_1 звернулась до суду з позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю «Діджи Фінанс» (далі - ТОВ «Діджи Фінанс») з вимогою визнати таким, що не підлягає виконанню, виконавчий напис, вчинений приватним нотаріусом Івано-Франківського міського нотаріального округу Личука Тараса Володимировича від 31.03.2024 року № НСА 482791 про звернення стягнення на квартиру АДРЕСА_1 , та позивач просить суд стягнути з відповідача на її користь безпідставно отримані кошти у розмірі 5 714,13 грн, що є сумою, утриманою внаслідок виконання оспорюваного виконавчого напису нотаріуса.

Рішенням Дніпровського районного суду м. Києва від 29 грудня 2025 року позов ОСОБА_1 до Товариства з обмеженою відповідальністю «ДіджиФінанс», третя особа: Дніпровський відділ державної виконавчої служби у м. Києві Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Київ), про визнання виконавчого напису нотаріуса таким, що не підлягає виконанню та стягнення безпідставно набутих коштів, - задоволено.

Визнано таким, що не підлягає виконанню, виконавчий напис, вчинений приватним нотаріусом Івано-Франківського міського нотаріального округу Личуком Тарасом Володимировичем від 31.03.2024 року № НСА 482791 про звернення стягнення на квартиру АДРЕСА_1 .

Стягнуто з Товариства з обмеженою відповідальністю «ДіджиФінанс» (ЄДРПОУ 42649746, м. Київ, вул. Сікорвського, б. 8) на користь ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_1 , проживає за адресою: АДРЕСА_2 ) безпідставно набуті грошові кошти в сумі 5 714 (п`ять тисяч сімсот чотирнадцять) гривень 13 копійок.

Стягнуто з Товариства з обмеженою відповідальністю «ДіджиФінанс» (ЄДРПОУ 42649746, м. Київ, вул. Сікорвського, б. 8) на користь ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_1 , проживає за адресою: АДРЕСА_2 ) судовий збір у розмірі 3 028 (три тисячі двадцять вісім) гривень 00 копійок.

Не погоджуючись із вказаним рішенням, представник Товариства з обмеженою відповідальністю «Діджи Фінанс» - Романенко Михайло Едуардович, звернувся до суду із апеляційною скаргою, в якій просив рішення суду першої інстанції скасувати та ухвалити нове рішення, яким відмовити у задоволенні позовних вимог у повному обсязі.

Доводи апеляційної скарги обґрунтовані тим, що судом першої інстанції при винесенні рішення у вищевказаній справі було враховано, що 21.04.2025 року рішенням Дніпровського районного суду м. Києва у справі № 755/11534/24, яке залишено без змін постановою Київського апеляційного суду від 28.08.2025 року, позов ОСОБА_1 до Товариства з обмеженою відповідальні «ДіджиФінанс», Товариства з обмеженою відповідальністю «ОТП Факторинг Україна», третя особа ОСОБА_2 про припинення іпотеки, - задоволено. Визнано Іпотечний договір № ML-008/168/2008 від 06 червня 2008 року, укладений між ЗАТ «ОТП «Банк» та ОСОБА_1 , посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Зубко І.І., зареєстрований в реєстрі за № 1673 - припиненим, отже зроблено висновок, що право застави припинено на підставі ч. 1 ст. 523, ч. 1 ст. 593, ст. 607 ЦК України, а також статтею 28 Закону України «Про заставу», якою передбачено, що застава припиняється з припиненням забезпеченого заставою зобов`язання.

Однак, на думку апелянта, судом першої інстанції було залишено поза увагою ухвалу Верховного Суду від 24.10.2025 року, якою було відкрито касаційне провадження у справі №755/11534/24 за позовом ОСОБА_1 до Товариства про припинення іпотеки.

ТОВ «Діджи Фінанс» вважає, що судом першої інстанції, при задоволенні позовної заяви, було неправильно застосовано норми матеріального права, не повною мірою досліджено надані докази, що призвело до ухвалення незаконного рішення оскільки забезпечене заставою зобов`язання не є припиненим та Відповідачем були надані приватному нотаріусу всі необхідні документи щодо підтвердження розміру безспірності заборгованості.

Звертає увагу на те, що позивачем не надано до суду жодного доказу, який підтверджував би безпідставність вчинення приватним нотаріусом виконавчого напису.

Вказує, що відповідно до копії спадкової справи, 01.05.2024 року, ОСОБА_2 подав заяву приватному нотаріусу Патрєвій Ю.П. про прийняття спадщини після померлого батька ОСОБА_3 . Однак сам факт подачі ОСОБА_2 заяви про прийняття спадщини, на переконання апелянта, не є доказом заміни боржника у зобов`язанні, оскільки в тексті оскаржуваного рішення відсутня інформація щодо отримання спадкоємцем свідоцтва про право на спадщину.

Таким чином, вважає, що оскільки заміна у в зобов`язанні не відбулась, відсутні підстави припинення іпотеки з доводів вказаних позивачем.

Тому, ТОВ «Діджи Фінанс» вважає, що відмова ОСОБА_1 забезпечувати зобов`язання по кредитному договору № ML-008/168/2008 від 06.06.2008 року за новим боржником, а саме своїм сином ОСОБА_2 містить ознаки фраудаторності, безсумнівно направлена на шкоду добросовісного кредитора та іпотекодержателя та не може бути підставою для припинення договору іпотеки.

21 липня 2026 року до Київського апеляційного суду від ОСОБА_1 надійшов відзив на апеляційну скаргу, у якому вона просить апеляційну скаргу залишити без задоволення, а рішення суду першої інстанції залишити без змін.

Представник ОСОБА_1 - Близнюк Наталія Володимирівна в судовому засіданні призначеному на 03 листопада 2026 року просила апеляційну скаргу залишити без задоволення, рішення суду першої інстанції залишити без змін.

Інші учасники справи у судове засідання не з`явилися, про дату, час і місце судового засідання були повідомлені належним чином, що підтверджується звітами про доставку вихідної кореспонденції Київського апеляційного суду.

Відповідно до положень статей 223, 372 ЦПК України неявка належним чином повідомлених учасників справи не перешкоджає її апеляційному розгляду.

Відповідно до вимог ч. 1 ст. 372 ЦПК України суд апеляційної інстанції відкладає розгляд справи в разі неявки у судове засідання учасника справи, щодо якого немає відомостей про вручення йому судової повістки, або за його клопотанням, коли повідомлені ним причини неявки буде визнано судом поважними.

Разом з тим частина друга вказаної статті передбачає, що неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи.

Тобто, процесуальним законом суду апеляційної інстанції надано право розгляду справи за відсутності сторін, які належним чином повідомлені про розгляд справи.

Відкладення розгляду справи є правом та прерогативою суду, передумовою якого є не відсутність учасників справи, а неможливість вирішення спору в судовому засіданні (правові висновки, викладені в постанові Верховного Суду від 25 червня 2024 року в справі №359/6678/19, провадження № 61-17877св23).

Перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги, дослідивши матеріали справи, обговоривши доводи апеляційної скарги та відзиву на неї, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.

Відповідно до частини першої статті 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

Згідно зі статтею 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права, а обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених доказами, дослідженими судом.

Як убачається з матеріалів справи та встановлено судом першої інстанції, 31 березня 2024 року приватним нотаріусом Івано-Франківського міського нотаріального округу Личуком Т.В. вчинено виконавчий напис, зареєстрований у реєстрі за № НСА 482791, про звернення стягнення на належну ОСОБА_1 квартиру АДРЕСА_1 в рахунок погашення заборгованості за кредитним договором у розмірі 2 138 334,77 грн.

Вирішуючи спір, суд першої інстанції виходив із того, що виконавчий напис вчинено за відсутності належного підтвердження безспірності заборгованості, зокрема з огляду на наявність судового рішення від 14 серпня 2014 року, яким заборгованість за відповідним кредитним договором стягнуто з ОСОБА_3 , а в задоволенні вимог до ОСОБА_1 відмовлено, а також з урахуванням подальшого визнання іпотечного договору припиненим судовим рішенням, яке набрало законної сили.

Колегія суддів погоджується з такими висновками суду першої інстанції з огляду на таке.

Відповідно до статті 18 ЦК України нотаріус здійснює захист цивільних прав шляхом вчинення виконавчого напису на борговому документі у випадках і в порядку, встановлених законом.

Порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами та посадовими особами органів місцевого самоврядування встановлюється Законом України «Про нотаріат» (тут і далі - у редакції, чинній на час вчинення нотаріальної дії) та іншими актами законодавства України (частина перша статті 39 Закону України «Про нотаріат»). Таким актом є, зокрема Порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, затверджений наказом Міністерства юстиції України від 22 лютого 2012 року № 296/5 (далі - Порядок).

Правове регулювання процедури вчинення нотаріусами виконавчих написів міститься у главі 14 Закону України «Про нотаріат» та главі 16 розділу ІІ Порядку.

Згідно зі статтею 87 Закону України «Про нотаріат» для стягнення грошових сум або витребування від боржника майна нотаріуси вчиняють виконавчі написи на документах, що встановлюють заборгованість. Перелік документів, за якими стягнення заборгованості провадиться у безспірному порядку на підставі виконавчих написів, встановлюється Кабінетом Міністрів України.

Статтею 88 Закону України «Про нотаріат» визначено умови вчинення виконавчих написів. Відповідно до приписів цієї статті Закону нотаріус вчиняє виконавчі написи, якщо подані документи підтверджують безспірність заборгованості або іншої відповідальності боржника перед стягувачем та за умови, що з дня виникнення права вимоги минуло не більше трьох років, а у відносинах між підприємствами, установами та організаціями - не більше одного року. Якщо для вимоги, за якою видається виконавчий напис, законом встановлено інший строк давності, виконавчий напис видається у межах цього строку.

Аналогічні положення містяться у главі 16 розділу ІІ Порядку вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, затвердженого наказом Міністерства юстиції України від 22 лютого 2012 року № 296/5.

Так, відповідно до підпункту 2.3 пункту 2 глави 16 розділу ІІ зазначеного Порядку вчинення виконавчого напису в разі порушення основного зобов`язання та (або) умов іпотечного договору здійснюється нотаріусом після спливу тридцяти днів з моменту надіслання іпотекодержателем письмової вимоги про усунення порушень іпотекодавцю та боржнику, якщо він є відмінним від іпотекодавця.

Відповідно до підпунктів 3.2, 3.5 пункту 3 глави 16 розділу ІІ Порядку безспірність заборгованості підтверджують документи, передбачені Переліком документів, за якими стягнення заборгованості провадиться у безспірному порядку на підставі виконавчих написів нотаріусів, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 29 червня 1999 року № 1172. При цьому нотаріус повинен перевірити, чи подано на обґрунтування стягнення документи, зазначені у вказаному Переліку.

Разом із тим сама по собі наявність у стягувача документів, передбачених зазначеним Переліком, не є безумовним підтвердженням відсутності спору щодо заборгованості.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 27 березня 2019 року у справі № 137/1666/16-ц (провадження № 14-84цс19) викладено правовий висновок про те, що при вирішенні спору про визнання виконавчого напису таким, що не підлягає виконанню, суд не повинен обмежуватися лише перевіркою додержання нотаріусом формальних процедур і факту подання стягувачем документів на підтвердження безспірної заборгованості боржника згідно з Переліком документів. Для правильного застосування положень статей 87, 88 Закону України «Про нотаріат» у такому спорі суд повинен перевірити доводи боржника у повному обсязі й установити та зазначити в рішенні, чи справді на момент вчинення нотаріусом виконавчого напису боржник мав безспірну заборгованість перед стягувачем, тобто чи існувала заборгованість взагалі, чи була заборгованість саме такого розміру, як зазначено у виконавчому написі, та чи не було невирішених по суті спорів щодо заборгованості або її розміру станом на час вчинення нотаріусом виконавчого напису.

Така правова позиція Великої Палати Верховного Суду відповідає висновкам, викладеним у раніше ухвалених нею постановах від 27 березня 2019 року у справі № 137/1666/16-ц (провадження № 14-84цс19) та від 02 липня 2019 року у справі № 916/3006/17 (провадження № 14-278 гс18) з подібних правовідносин.

Отже, у спорах цієї категорії суд має перевірити не лише дотримання нотаріусом процедури вчинення виконавчого напису, а й наявність у стягувача права вимоги, його обсяг та безспірність на момент вчинення відповідної нотаріальної дії.

У цій справі судом першої інстанції встановлено, що рішенням Дніпровського районного суду м. Києва від 14 серпня 2014 року у справі № 2-6689/11 позов ТОВ «ОТП Факторинг Україна» до ОСОБА_3 та ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за кредитним договором № ML-008/168/2008 від 06 червня 2008 року задоволено частково.

Зазначеним рішенням стягнуто з ОСОБА_3 на користь кредитора заборгованість за кредитним договором у розмірі 1 423 460,51 грн, а також пеню в сумі 711 730,26 грн. В іншій частині позову відмовлено. Крім того, відмовлено в задоволенні зустрічного позову ОСОБА_1 .

Таким чином, судовим рішенням, яке набрало законної сили, визначено особу боржника, з якої підлягала стягненню заборгованість за кредитним договором, а саме ОСОБА_3 , тоді як вимоги кредитора до ОСОБА_1 як поручителя задоволені не були.

При цьому колегія суддів звертає увагу, що ОСОБА_1 була іпотекодавцем, а не позичальником за кредитним договором. Саме по собі передання належного їй нерухомого майна в іпотеку не свідчить про виникнення в неї статусу боржника за кредитним зобов`язанням та не надає кредитору права стягувати з неї заборгованість як із позичальника.

Відповідно до статті 11 ЦК України цивільні права та обов`язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов`язки.

За змістом статей 509, 527 ЦК України зобов`язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов`язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію(передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо), або утриматися від вчинення певної дії (негативне зобов`язання), а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов`язку, а боржник повинен виконати свій обов`язок належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу.

Водночас іпотека відповідно до статті 1 Закону України «Про іпотеку» є видом забезпечення виконання зобов`язання нерухомим майном (неподільним об`єктом незавершеного будівництва, майбутнім об`єктом нерухомості), що залишається у володінні та користуванні іпотекодавця, за яким іпотекодержатель має право в разі невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов`язання задовольнити свої вимоги за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими кредиторами такого боржника у порядку, встановленому цим Законом.

Отже, необхідно розмежовувати особисте зобов`язання позичальника повернути кредит та майнове зобов`язання іпотекодавця забезпечити виконання такого зобов`язання належним йому майном.

За встановлених у справі обставин саме по собі існування заборгованості за кредитним договором, стягнутої судовим рішенням із ОСОБА_3 , не є достатньою підставою для висновку про наявність у ОСОБА_1 особистої заборгованості у розмірі, зазначеному в оспорюваному виконавчому написі.

Більше того, матеріали справи не містять належних доказів того, що визначений нотаріусом розмір заборгованості у сумі 2 138 334,77 грн був безспірним та належним чином підтвердженим на дату вчинення виконавчого напису.

Зокрема, як правильно встановив суд першої інстанції, у матеріалах справи відсутні належні докази, які б давали можливість перевірити правильність визначення розміру заборгованості, період її нарахування та наявність правових підстав для стягнення відповідних сум саме з іпотекодавця.

Доводи апелянта про те, що позивач не надала доказів безпідставності вчинення виконавчого напису, колегія суддів відхиляє, оскільки вони ґрунтуються на неправильному розумінні положень процесуального законодавства щодо розподілу обов`язку доказування.

Відповідно до частин першої, шостої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Отже, позивач має довести обставини, на які посилається як на підставу позову, однак це не звільняє відповідача від обов`язку довести обставини, якими він обґрунтовує правомірність своїх вимог до боржника, зокрема наявність та розмір заборгованості, а також існування права звернення стягнення на предмет іпотеки.

Саме відповідач, який ініціював вчинення виконавчого напису та звернувся до органу державної виконавчої служби з метою примусового виконання, повинен мати належні документи, що підтверджують існування його права вимоги та дотримання встановлених законом умов для реалізації такого права.

Відтак посилання апелянта на ненадання позивачем доказів безпідставності виконавчого напису не спростовує висновків суду першої інстанції щодо відсутності належного підтвердження безспірності заборгованості.

Крім того, істотне значення для вирішення цього спору мають обставини припинення іпотеки.

Як установлено судом першої інстанції, рішенням Дніпровського районного суду м. Києва від 21 квітня 2025 року у справі № 755/11534/24 позов ОСОБА_1 до ТОВ «ДіджиФінанс», ТОВ «ОТП Факторинг Україна» про припинення іпотеки задоволено. Визнано припиненим іпотечний договір № ML-008/168/2008 від 06 червня 2008 року, укладений між ЗАТ «ОТП Банк» та ОСОБА_1 .

Постановою Київського апеляційного суду від 28 серпня 2025 року зазначене рішення залишено без змін.

Згодом, постановою Верховного Суду від 04 серпня 2026 року касаційну скаргу ТОВ «ДіджиФінанс» залишено без задоволення, а рішення Дніпровського районного суду м. Києва від 21 квітня 2025 року та постанову Київського апеляційного суду від 28 серпня 2025 року залишено без змін.

Відповідно до частини четвертої статті 82 ЦПК України обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом.

Таким чином, на момент звернення ТОВ «ДіджиФінанс» до органу державної виконавчої служби із заявою про примусове виконання виконавчого напису, а саме 03 жовтня 2025 року, судове рішення про припинення іпотечного договору набрало законної сили.

За таких обставин колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про те, що на час відкриття виконавчого провадження правова підстава для звернення стягнення на належну позивачу квартиру як на предмет іпотеки була відсутня.

Щодо доводів апеляційної скарги про неврахування судом першої інстанції ухвали Верховного Суду від 24 жовтня 2025 року про відкриття касаційного провадження у справі № 755/11534/24 колегія суддів зазначає таке.

Рішенням Дніпровського районного суду міста Києва від 21 квітня 2025 року у справі № 755/11534/24 позов ОСОБА_1 до ТОВ «ДіджиФінанс», ТОВ «ОТП Факторинг Україна» про припинення іпотеки задоволено та визнано припиненим іпотечний договір № ML-008/168/2008 від 06 червня 2008 року, укладений між ЗАТ «ОТП Банк» та ОСОБА_1 .

Постановою Київського апеляційного суду від 28 серпня 2025 року зазначене рішення суду першої інстанції залишено без змін.

У подальшому Верховний Суд за результатами касаційного перегляду залишив без змін рішення Дніпровського районного суду міста Києва від 21 квітня 2025 року та постанову Київського апеляційного суду від 28 серпня 2025 року.

Отже, обставини щодо припинення іпотеки, встановлені судовими рішеннями у справі № 755/11534/24, підтверджені також судом касаційної інстанції. За таких обставин посилання апелянта на сам факт відкриття Верховним Судом касаційного провадження не спростовує висновків суду першої інстанції, оскільки за результатами касаційного перегляду судові рішення залишено без змін.

Колегія суддів також враховує, що виконавчий напис нотаріуса вчинено 31 березня 2024 року, тобто до ухвалення рішення суду про припинення іпотеки. Водночас на час відкриття виконавчого провадження № НОМЕР_2 03 жовтня 2025 року та подальшого стягнення з позивачки коштів 28 жовтня 2025 року рішення про припинення іпотеки вже набрало законної сили. Таким чином, на момент здійснення примусового виконання виконавчого напису правова підстава для звернення стягнення на предмет іпотеки була відсутня.

Разом із тим колегія суддів зауважує, що сама по собі обставина припинення іпотеки на підставі судового рішення, ухваленого після вчинення виконавчого напису, не є єдиною підставою для визнання такого напису таким, що не підлягає виконанню. Законність вчинення виконавчого напису має оцінюватися з урахуванням обставин, які існували на момент його вчинення, зокрема щодо наявності безспірної заборгованості, дотримання порядку направлення письмової вимоги та строків, передбачених законом.

Як убачається з матеріалів справи, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про відсутність належного підтвердження безспірності заборгованості, на підставі якої нотаріусом було вчинено оспорюваний виконавчий напис, а також про недоведеність дотримання передбаченого законом порядку повідомлення іпотекодавця про усунення порушень зобов`язання.

Крім того, рішенням Дніпровського районного суду міста Києва від 14 серпня 2014 року у справі № 2-6689/11 уже було вирішено питання про стягнення кредитної заборгованості, зокрема достроково визначено обсяг грошових зобов`язань за кредитним договором. За таких обставин подальше нарахування договірних процентів після пред`явлення вимоги про дострокове повернення кредиту потребувало окремого правового обґрунтування та належного підтвердження, чого відповідачем не було забезпечено.

Відповідно до правового висновку Великої Палати Верховного Суду, викладеного у постановах від 28 березня 2018 року у справі № 444/9519/12 та від 04 липня 2018 року у справі № 310/11534/13-ц, що право кредитодавця нараховувати передбачені договором проценти за кредитом припиняється після спливу визначеного договором строку кредитування чи у разі пред`явлення до позичальника вимоги згідно з частиною другою статті 1050 ЦК України. В охоронних правовідносинах права та інтереси позивача забезпечені частиною другою статті 625 ЦК України, яка регламентує наслідки прострочення виконання грошового зобов`язання.

Отже, наведені апелянтом доводи не спростовують висновків суду першої інстанції щодо відсутності правових підстав для вчинення виконавчого напису та його подальшого примусового виконання, а тому не можуть бути підставою для скасування оскаржуваного рішення.

Доводи апелянта про те, що забезпечене заставою зобов`язання не припинилося, а отже, відсутні підстави для припинення іпотеки, також не спростовують правильності висновків суду першої інстанції.

Так, відповідно до статті 17 Закону України «Про іпотеку» іпотека припиняється, зокрема, у разі припинення основного зобов`язання або закінчення строку дії іпотечного договору, а також з інших підстав, передбачених цим Законом.

За змістом статті 593 ЦК України право застави припиняється у випадках, установлених договором або законом.

Відповідно до частини першої статті 523 ЦК України порука або застава, встановлена іншою особою, припиняється після заміни боржника, якщо поручитель або заставодавець не погодився забезпечувати виконання зобов`язання новим боржником.

Зазначена норма підлягає застосуванню з урахуванням правових висновків Великої Палати Верховного Суду, викладених у постанові від 04 липня 2023 року у справі № 570/3891/14.

У цій постанові Велика Палата Верховного Суду зазначила, що у випадку смерті боржника за кредитним договором його права й обов`язки за цим договором переходять до спадкоємців, які зобов`язані задовольнити вимоги кредитора повністю, але в межах вартості майна, одержаного у спадщину (частина перша статті 1282 ЦК України). Отже, у разі смерті позичальника за кредитним договором за наявності спадкоємців відбувається заміна боржника в основному зобов`язанні, який несе відповідальність у межах вартості майна, одержаного у спадщину. Наведений висновок повністю узгоджується із сталою судовою практикою, викладеною, зокрема, у постанові Верховного Суду України від 17 квітня 2013 року у справі № 6-18цс13 та постанові Великої Палати Верховного Суду від 13 березня 2019 року у справі № 520/7281/15-ц (провадження № 14-49цс19).

Водночас, зобов`язання за договором поруки нерозривно пов`язані з особою боржника, тому у разі смерті цього боржника, кредитор, який хоче задовольнити свої вимоги, повинен отримати від поручителів померлого та/або іпотекодавців відповідну згоду забезпечувати виконання зобов`язання новим боржником (спадкоємцем).

У разі отримання такої згоди правовідносини поруки/іпотеки за своїм змістом і природою продовжують існувати за основними своїми характеристиками.

У разі ж недосягнення згоди і неотримання кредитором згоди поручителя та/або іпотекодавця забезпечувати виконання зобов`язання новим боржником (спадкоємцем), порука та/або іпотека визнаються припиненими.

Отже, сам факт переходу обов`язків померлого позичальника до спадкоємця не означає автоматичного збереження іпотеки, наданої іншою особою, за відсутності згоди останньої забезпечувати виконання зобов`язання новим боржником.

01 травня 2024 року ОСОБА_2 звернувся до приватного нотаріуса із заявою про прийняття спадщини після смерті батька - ОСОБА_3 .

Посилання апелянта на те, що сама заява про прийняття спадщини не підтверджує видачу спадкоємцю свідоцтва про право на спадщину, не спростовує висновків суду першої інстанції з огляду на таке.

Відповідно до статей 1216, 1218 ЦК України спадкуванням є перехід прав та обов`язків (спадщини) від фізичної особи, яка померла (спадкодавця), до інших осіб (спадкоємців). До складу спадщини входять усі права та обов`язки, що належали спадкодавцеві на момент відкриття спадщини і не припинилися внаслідок його смерті.

За змістом статті 1296 ЦК України спадкоємець, який прийняв спадщину, може одержати свідоцтво про право на спадщину, а відсутність свідоцтва про право на спадщину не позбавляє спадкоємця права на спадщину.

Таким чином, отримання свідоцтва про право на спадщину не є єдиною умовою виникнення спадкового правонаступництва. Водночас для встановлення факту заміни боржника необхідно з`ясувати обставини прийняття спадщини відповідним спадкоємцем.

У цій справі визначальним є не лише факт звернення спадкоємця із заявою про прийняття спадщини, а й те, що питання припинення іпотеки вже було предметом судового розгляду у справі № 755/11534/24, за результатами якого набрало законної сили рішення про припинення іпотечного договору.

Отже, апелянт не може в межах перегляду рішення в цій справі фактично домагатися повторної оцінки обставин, які були предметом дослідження в іншій справі та отримали судову оцінку в рішенні, що набрало законної сили.

При цьому доводи ТОВ «ДіджиФінанс» про фраудаторність поведінки позивача, спрямованої нібито на завдання шкоди кредитору, мають характер припущень та не підтверджені належними і допустимими доказами.

Саме по собі небажання іпотекодавця забезпечувати виконання зобов`язання новим боржником не може розцінюватися як зловживання правом, оскільки таке право прямо передбачене частиною першою статті 523 ЦК України.

Відповідно до статей 13, 16 ЦК України особа здійснює свої цивільні права у межах, установлених договором або актами цивільного законодавства, та має право на захист свого цивільного права у разі його порушення.

Згідно з частиною третьою статті 13 ЦК України не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах.

Разом із тим для кваліфікації поведінки особи як зловживання правом необхідно встановити конкретні обставини, які свідчать про недобросовісну поведінку та спрямованість її дій на заподіяння шкоди іншій особі.

Таких обставин апелянтом не доведено.

Відтак наведені доводи апеляційної скарги не спростовують правомірності припинення іпотеки та не підтверджують наявності у відповідача права на звернення стягнення на належну позивачу квартиру.

Колегія суддів також погоджується з висновком суду першої інстанції щодо відсутності належних підстав для стягнення заборгованості в зазначеному у виконавчому написі розмірі з огляду на те, що кредитор ще до вчинення оспорюваного виконавчого напису звернувся до суду з вимогами про дострокове стягнення заборгованості за кредитним договором.

Так, у постанові Великої Палати Верховного Суду від 04 липня 2018 року у справі № 310/11534/13-ц (провадження № 14-154цс18) сформульовано правовий висновок, відповідно до якого звернення з позовом про дострокове стягнення кредиту незалежно від способу такого стягнення змінює порядок, умови і строк дії кредитного договору. На час звернення з таким позовом вважається, що настав строк виконання договору в повному обсязі. Право кредитора нараховувати передбачені договором проценти за кредитом припиняється у разі пред`явлення до позичальника вимог згідно з частиною другою статті 1050 ЦК України.

Наявність судового рішення про дострокове задоволення вимог кредитора щодо всієї суми заборгованості, яке не виконано в повному обсязі, не є підставою для подальшого нарахування процентів за користування кредитом відповідно до умов договору після зміни строку виконання основного зобов`язання.

Ураховуючи, що кредитор звернувся до суду з вимогами про дострокове стягнення заборгованості ще у 2010 році, а виконавчий напис вчинено 31 березня 2024 року, нотаріус мав перевірити правові підстави та період нарахування заборгованості, зокрема з`ясувати, чи не включено до її складу проценти за користування кредитом за період після зміни строку виконання основного зобов`язання.

Однак матеріали справи не містять належних доказів того, що визначений у виконавчому написі розмір заборгованості враховував зазначені обставини та відповідав фактичному обсягу невиконаних зобов`язань.

Крім того, відповідно до статті 88 Закону України «Про нотаріат» нотаріус вчиняє виконавчі написи, якщо подані документи підтверджують безспірність заборгованості або іншої відповідальності боржника перед стягувачем та за умови, що з дня виникнення права вимоги минуло не більше трьох років.

Отже, виконавчий напис може бути вчинений у межах установленого законом строку з дня виникнення права вимоги.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 02 липня 2019 року у справі № 916/3006/17 зазначено, що строк не може бути змінений договором. Статтею 88 Закону України «Про нотаріат» та підпунктами 3.1, 3.3 пункту 3 глави 16 розділу ІІ Порядку вчинення нотаріальних дій передбачено, що якщо для вимоги, за якою видається виконавчий напис, законом установлено інший строк давності, виконавчий напис видається у межах цього строку. Тобто інший строк давності для вчинення виконавчого напису нотаріуса повинен бути прямо передбачений саме законом, і не може бути змінений домовленістю сторін.

За встановлених у цій справі обставин звернення кредитора з позовом про дострокове стягнення заборгованості у 2010 році має значення для визначення моменту настання строку виконання основного зобов`язання та початку перебігу строку для вчинення виконавчого напису.

Таким чином, суд першої інстанції обґрунтовано врахував попереднє судове рішення та обставини зміни строку виконання кредитного зобов`язання, а також відсутність належного підтвердження розміру заборгованості, зазначеної у виконавчому написі.

З огляду на наведене колегія суддів вважає, що сукупність установлених обставин свідчить про відсутність належного підтвердження безспірності заборгованості та правових підстав для звернення стягнення на предмет іпотеки.

Щодо вимоги про стягнення з відповідача на користь позивача 5 714,13 грн колегія суддів зазначає таке.

Відповідно до частини першої статті 1212 ЦК України особа, яка набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи без достатньої правової підстави, зобов`язана повернути потерпілому це майно. Особа зобов`язана повернути майно і тоді, коли підстава, на якій воно було набуте, згодом відпала.

Як убачається з матеріалів справи, 03 жовтня 2025 року на підставі заяви ТОВ «ДіджиФінанс» державним виконавцем відкрито виконавче провадження № НОМЕР_2 з примусового виконання оспорюваного виконавчого напису, а 28 жовтня 2025 року в межах зазначеного виконавчого провадження з рахунку ОСОБА_1 стягнуто грошові кошти в сумі 5 714,13 грн.

Зазначені обставини підтверджуються випискою по рахунку АТ КБ «ПриватБанк» та сторонами не спростовані.

Оскільки виконавчий напис, на підставі якого здійснено стягнення коштів, визнано таким, що не підлягає виконанню, правова підстава для набуття відповідачем відповідних коштів відпала.

За таких обставин суд першої інстанції дійшов правильного висновку про стягнення з ТОВ «ДіджиФінанс» на користь ОСОБА_1 5 714,13 грн як безпідставно набутих коштів.

Отже, доводи апеляційної скарги не спростовують висновків суду першої інстанції, не свідчать про неправильне застосування ним норм матеріального права або порушення норм процесуального права, які призвели чи могли призвести до неправильного вирішення справи.

Інші доводи апеляційної скарги зводяться до незгоди з наданою судом першої інстанції оцінкою доказів та фактично спрямовані на повторне дослідження обставин, яким судом уже надано належну правову оцінку. Водночас сама по собі незгода сторони з висновками суду не є підставою для скасування судового рішення.

Відповідно до статті 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

З урахуванням наведеного колегія суддів доходить висновку, що суд першої інстанції повно та всебічно з`ясував обставини справи, надав належну оцінку поданим сторонами доказам, правильно визначив характер спірних правовідносин та застосував норми матеріального права, які підлягали застосуванню до цих правовідносин.

Підстав для скасування чи зміни оскаржуваного рішення з мотивів, наведених в апеляційній скарзі, колегія суддів не вбачає.

Керуючись ст. 367, 374, 375, 381, 382 ЦПК України, апеляційний суд,

ПОСТАНОВИВ:

Апеляційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю «ДіджиФінанс» залишити без задоволення.

Рішення Дніпровського районного суду м. Києва від 29 грудня 2025 року залишити без змін.

Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена до Верховного Суду протягом тридцяти днів.

Головуючий Т.О. Писана

Судді К.П. Приходько

С.О. Журба

Оригінал: reyestr.court.gov.ua