Постанова від 23 грудня 2025 р. у справі №361/7715/24 — Київський апеляційний суд

Суд: Київський апеляційний суд

Інстанція: Апеляційна

Юрисдикція: Цивільне

Категорія: про визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням

Дата: 23 грудня 2025 р.

Справа: №361/7715/24

Суддя: Ящук Тетяна Іванівна

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

03680 м. Київ , вул. Солом`янська, 2-а

Номер апеляційного провадження: 22-ц/824/11873/2025

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

24 грудня 2025 року м. Київ

Справа № 361/7715/24

Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:

головуючого судді-доповідача Ящук Т.І.,

суддів Кирилюк Г.М., Рейнарт І.М.

за участю секретаря судового засідання Слив`юк С.В.

розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду апеляційну скаргу ОСОБА_1 , яка подана представником ОСОБА_2 , на рішення Броварського міськрайонного суду Київської області від 05 травня 2025 року, ухвалене у складі судді Гізатуліної Н.М.,

у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_3 , ОСОБА_4 в особі їх законного представника - ОСОБА_5 , третя особа - Служба у справах дітей Броварської міської ради про визнання осіб такими, що втратили право користування житловим приміщенням,

встановив:

У серпні 2024 року позивач ОСОБА_1 звернулася до Броварського міськрайонного суду Київської області з позовом до відповідачів ОСОБА_3 , ОСОБА_4 в особі їх законного представника - ОСОБА_5 , в якому просила визнати ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , та ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , такими, що втратили право користування будинком, розташованим за адресою АДРЕСА_1 .

В обґрунтування позову зазначила, що вона є одноособовим власником зазначеного житлового будинку, в якому зареєстровані: позивач, неповнолітні сини: ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , та ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , повнолітня дочка - ІНФОРМАЦІЯ_2 .

01 березня 2022 року діти виїхали до Німеччини разом з їх батьком - ОСОБА_5 , де зареєстроване їх місце проживання.

Позивач має бажання продати належний їй будинок, однак, перешкодою цьому є реєстрація у ньому неповнолітніх дітей, які у ньому не проживають більше 2-ох років та зареєстровані за іншою адресою у Німеччині. Самостійно зняти неповнолітніх дітей з реєстрації у будинку вона не може.

Зазначила, що оскільки її неповнолітні діти не проживають у будинку, який належить їй, проте є зареєстрованими у ньому, порушуються її права, як власника, зокрема є складнощі у продажі будинку через реєстрацію їхнього місця проживання. Обмеження власника будинку розпоряджатись власністю є недопустимим.

Вважає, що права дітей не будуть порушені зняттям їх з реєстрації, оскільки вони зареєстровані та проживають у Німеччині разом з їх батьком.

Рішенням Броварського міськрайонного суду Київської області від 05 травня 2025 року в задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.

Не погоджуючись з рішенням, представник позивача звернувся з апеляційною скаргою, в якій просить скасувати рішення суду першої інстанції та ухвалити нове судове рішення, яким позов задовольнити.

В обґрунтування апеляційної скарги зазначає, що її діти самостійно визначили місце проживання разом з батьком у Німеччині, де вони проживають чотири роки і планують продовжити там проживати.

Натомість, місцевий суд самостійно, без будь-яких на те підстав, зробив необґрунтовані висновки щодо причини переїзду до Німеччини її дітей разом з їхнім батьком, а також про те, що у разі задоволення позову права дітей зазнають порушення. Зауважує, що станом на момент ухвалення судом першої інстанції рішення дітям виповнилося 17 років, тобто вони майже досягли повноліття і з 14 років вправі самостійно обирати місце проживання. В такий спосіб суд не захистив їхні права від можливого порушення, а фактично створив перешкоди їхнім батькам для покращення умов життя дітей.

Висновок суду першої інстанції є необґрунтованим, оскільки позивач хотіла після продажу будинку переїхати до Німеччини, де з отриманих внаслідок відчуження коштів вона змогла би з родиною придбати власну нерухомість, у якій вона зможе продовжити проживати разом зі сім`єю.

04 липня 2025 року від відповідача ОСОБА_3 до апеляційного суду надійшла заява, в якій він визнав позов, зазначивши, що підтверджує вказану у позові інформацію, що з 01 березня 2022 року з братом виїхали до Німеччини, де з 14 березня 2022 року вони зареєстровані та проживають по день подання цієї заяви, у зв`язку з чим в нього відсутня необхідність бути надалі зареєстрованим у будинку матері. Вони зазначили, що дійсно проживають у вищевказаному житловому будинку і жодних його прав задоволення позову не порушить.

08 липня 2025 року від відповідача ОСОБА_4 надійшла заява аналогічного змісту.

Правом на подання відзиву на апеляційну скаргу інші учасники справи не скористалися.

В судовому засіданні представник позивача ОСОБА_1 - ОСОБА_2 вимоги апеляційної скарги підтримав, просив рішення суду першої інстанції скасувати та ухвалити нове судове рішення, яким позов задовольнити.

Відповідачі в судове засідання не з`явилися, про дату, час та місце розгляду справи повідомлені належним чином, причини неявки не повідомили. Надали заяви про визнання позову, просили позов задовольнити, зазначали, що обізнані про наслідки такої процесуальної дії.

Вивчивши пояснення учасників справи, докази та обставини справи, колегія суддів дійшла висновку про відсутність підстав для задоволення вимог апеляційної скарги з огляду на такі обставини.

Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції керувався тим, що відсутність батька та дітей у спірному житлі відбувається з поважних причин, оскільки вони вибули за межі території України внаслідок форс-мажорних обставин, пов`язаних з повномасштабним вторгненням військ російської федерації на територію України. Крім того, суд дійшов висновку, що оскільки позивач не надала належних та достатніх доказів на підтвердження наявності житла у батька на праві власності або користування на території Республіки Німеччини житла, а спір стосується прав неповнолітніх дітей, то визнав підстави позовних вимог недоведеними. З цих же підстав суд відхилив заяви відповідачів щодо визнання позову.

З такими висновками колегія суддів погоджується, керуючись такими обставинами.

Судом встановлено, що 03 липня 2003 року ОСОБА_5 та ОСОБА_6 зареєстрували шлюб у Відділі реєстрації актів громадянського стану Дніпровського районного управління юстиції м. Києва, актовий запис № 798, свідоцтво про шлюб серії НОМЕР_1 . Після укладення шлюбу прізвище дружини - « ОСОБА_7 ».

ОСОБА_1 на праві власності належить житловий будинок АДРЕСА_2 , що підтверджується інформацією з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна щодо суб`єкта від 22 липня 2024 року № 387815853.

ОСОБА_5 та ОСОБА_1 є батьками ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , та ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , свідоцтва про народження № НОМЕР_2 , № НОМЕР_3 .

Як вбачається із витягу про реєстрацію у житловому приміщенні/будинку осіб виданого адміністратором відділу реєстрації місця проживання фізичних осіб Центру обслуговування «Прозорий офіс» виконавчого комітету Броварської міської ради Броварського району Київської області від 14 червня 2024 року № 1.12.3-04/655к, за адресою: АДРЕСА_1 зареєстровані: ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , та ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , ОСОБА_8 , ІНФОРМАЦІЯ_2 .

Крім того, на підтвердження реєстрації місця проживання ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , та ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , за адресою: АДРЕСА_1 , надані довідки виконавчого комітету Княжицької сільської ради Броварського району Київської області від 01 жовтня 2019 року № № 2063, 2064.

Відповідно до даних паспортів громадянина України для виїзду закордон НОМЕР_4 ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_4 , НОМЕР_5 ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , НОМЕР_6 ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , 01 березня 2022 року проставлена відмітка про перетин державного кордону автомобілем, пункт пропуску через державний кордон України на кордоні з Молдовою «Росошани» та 01 березня 2022 року відмітка пункту пропуску «Брічень», Молдова.

Згідно з довідками Центру обслуговування населення міста Неккаргемюнд про постановку на облік за місцем проживання (згідно з § 24 абз. 2 BMG) ОСОБА_9 , ІНФОРМАЦІЯ_4 , ОСОБА_10 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , ОСОБА_11 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , зареєстровані 14 березня 2022 року за адресою: АДРЕСА_3 .

Між сторонами виник спір щодо визнання неповнолітніх дітей такими, що втратили право користування житлом, у зв`язку з наявністю у позивача перешкод у розпорядженні належним їй на праві приватної власності будинком.

Відповідно до статті 47 Конституції України кожен має право на житло. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше, як на підставі закону за рішенням суду.

У статті 379 ЦК України зазначено, що житлом фізичної особи є житловий будинок, квартира, інше приміщення, призначені та придатні для постійного проживання в них.

Відповідно до статті 64 ЖК України члени сім`ї наймача, які проживають разом з ним, користуються нарівні з наймачем усіма правами і несуть усі обов`язки, що випливають з договору найму жилого приміщення. Повнолітні члени сім`ї несуть солідарну з наймачем майнову відповідальність за зобов`язаннями, що випливають із зазначеного договору. До членів сім`ї наймача належать дружина наймача, їх діти і батьки. Членами сім`ї наймача може бути визнано й інших осіб, якщо вони постійно проживають разом з наймачем і ведуть з ним спільне господарство. Якщо особи, зазначені в частині другій цієї статті, перестали бути членами сім`ї наймача, але продовжують проживати в займаному жилому приміщенні, вони мають такі ж права і обов`язки, як наймач та члени його сім`ї.

Частиною четвертою статті 9 ЖК України передбачено, що ніхто не може бути виселений із займаного жилого приміщення або обмежений у праві користування жилим приміщенням інакше як з підстав і в порядку, передбачених законом.

Відповідно до частини першої статті 71 ЖК України при тимчасовій відсутності наймача або членів його сім`ї за ними зберігається жиле приміщення протягом шести місяців.

У частині третій статті 71 ЖК України наведено випадки, у яких жиле приміщення зберігається за тимчасово відсутнім наймачем або членами його сім`ї понад шість місяців.

Вичерпного переліку поважності причин не проживання в житловому приміщенні законодавство не встановлює, у зв`язку з чим зазначене питання суд вирішує в кожному конкретному випадку, з урахуванням конкретних обставин справи.

Відповідно до статті 72 ЖК України визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням внаслідок відсутності цієї особи понад встановлені строки, провадиться в судовому порядку.

Відповідно до висновків Верховного Суду у постановах від 03 квітня 2019 року у справі № 454/2025/15-ц, від 21 липня 2021 року у справі 227/1044/20, від 15 березня 2023 року у справі № 522/4382/21, від 09 січня 2024 року у справі № 761/38440/21, у справах про визнання наймача або члена його сім`ї таким, що втратив право користування жилим приміщенням, необхідно з`ясовувати причини відсутності відповідача понад встановлені строки. При вирішенні спору про визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням, необхідно встановити факт відсутності особи у жилому приміщення понад шість місяців та поважність причин такої відсутності.

Поважність причин відсутності особи за місцем проживання визначаються судом у кожному конкретному випадку з урахуванням обставин справи та норм ЦПК України щодо оцінки доказів.

При тимчасовій відсутності за особою продовжує зберігатись намір ставитися до жилого приміщення як до свого постійного місця проживання, тому при розгляді позову про визнання особи такою, що втратила право на жилу площу, суд повинен ретельно дослідити обставини, які мають значення для встановлення причин довготривалої відсутності.

Суд має всебічно перевірити доводи сторін щодо поважності причин відсутності у жилому приміщенні понад зазначені у статті 71 ЖК України строки.

При вирішенні питання про визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням, враховуються причини її відсутності. Підставою для визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням, може слугувати лише свідома поведінка такої особи, яка свідчить про втрату нею інтересу до такого жилого приміщення.

Статтею 405 ЦК України врегульовано, що члени сім`ї власника житла, які проживають разом з ним, мають право на користування цим житлом відповідно до закону. Житлове приміщення, яке вони мають право займати, визначається його власником. Член сім`ї власника житла втрачає право на користування цим житлом у разі відсутності члена сім`ї без поважних причин понад один рік, якщо інше не встановлено домовленістю між ним і власником житла або законом.

У справах про визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням, на позивача покладається обов`язок із доведення відсутності відповідача у спірному приміщенні понад строк, із яким законом пов`язана можливість збереження права користування житлом за відсутнім наймачем (користувачем), а на відповідача, відповідно, покладається обов`язок із доведення поважності причин відсутності у спірному приміщенні понад встановлений законом строк.

Відповідно до статті 8 Конвенції кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров`я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.

Стаття 8 Конвенції гарантує кожній особі право на повагу до її житла. Воно охоплює насамперед право займати житло, не бути виселеною чи позбавленою свого житла.

Такий загальний захист поширюється як на власника квартири (рішення у справі Gillow v. the U.K. від 24 листопада 1986 року), так і на наймача або членів його сім`ї (рішення у справі Larkos v. Cyprus від 18 лютого 1999 року).

Пункт 2 статті 8 Конвенції визначає підстави, за яких втручання держави у використання особою прав, зазначених у пункті 1 цієї статті, є виправданим. Таке втручання має бути передбачене законом і необхідне в демократичному суспільстві, а також здійснюватися в інтересах національної і громадської безпеки або економічного добробуту країни, для охорони порядку і запобігання злочинності, охорони здоров`я чи моралі, захисту прав і свобод інших осіб. Цей перелік підстав для втручання є вичерпним і не підлягає розширеному тлумаченню. Водночас державі надаються широкі межі розсуду, які не є однаковими і в кожному конкретному випадку залежать від цілей, зазначених у пункті 2 статті 8 Конвенції.

Відповідно до рішення Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) у справі «Кривіцька і Кривіцький проти України», рішення від 02 грудня 2010 року) поняття «житло» не обмежується приміщенням, в якому особа проживає на законних підставах або яке було у законному порядку встановлено, а залежить від фактичних обставин, а саме існування достатніх і тривалих зв`язків з конкретним місцем. Втрата житла будь-якою особою є крайньою формою втручання у право на житло.

Відповідно до статті 6 СК України правовий статус дитини має особа до досягнення нею повноліття.

У цій справі позовні вимоги пред`явлено до неповнолітніх дітей, цивільні права яких відповідно до частини першої статті 60 ЦПК України здійснює їх законний представник - батько ОСОБА_5 .

Статтею 4 Декларації прав дитини визначено, що дитині належить право на відповідне житло, а ст. 3 Конвенції про права дитини зобов`язує в усіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, судами, першочергову увагу приділяти забезпеченню інтересів дитини.

Відповідно до частини другої статті 18 Закону України «Про охорону дитинства» діти - члени сім`ї наймача або власника жилого приміщення мають право користуватися займаним приміщенням нарівні з власником або наймачем.

Обидва відповідачі на час подання позову досягли шістнадцятирічного віку, а отже згідно з приписами частини третьої статті 160 СК України набули право самостійно обирати місце свого проживання, однак їх право користування житловим приміщенням все ще знаходиться у прямій залежності від наявності або відсутності права користування житлом їх батьків.

Суд першої інстанції, надаючи оцінку обставинам, у зв`язку з якими відповідачі перестали користуватися житловим приміщенням, визначив, що відповідачі 01 березня 2022 року покинули територію України у зв`язку з повномасштабним вторгненням військ російської федерації на територію України. Зазначена обставина є загальновідомою, а отже відповідно до частини третьої статті 82 ЦПК України не потребує доказування.

Законом України від 24 лютого 2022 року № 2102-ІХ затверджено Указ Президента України від 24 лютого 2022 року № 64/2022 «Про введення воєнного стану в Україні». Пунктом 1 зазначеного Указу в Україні введено воєнний стан з 05 години 30 хвилин 24 лютого 2022 року строком на 30 діб, який у подальшому продовжувався та на час звернення до суду з позовом не припинений, оскільки на частині територій України продовжуються бойові дії та не припинилася потенційна загроза на всій території України щодо ураження далекобійною зброєю противника.

З огляду на зазначене, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції щодо поважності причин відсутності відповідачів у спірному житлі, які не дозволяють визнати відповідачів такими, що втратили право користування житловим приміщенням у зв`язку з відсутністю за зареєстрованим місцем проживання в Україні.

Крім того, іншою важливою умовою для визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням, є наявність у осіб іншого житла на праві власності або праві користування, в якому вони постійно проживають.

Позивач не довела, що у відповідачів на праві постійного користування або праві власності наявне інше житло на території Республіки Німеччини, а також, що уповноваженими органами вказаної держави відповідачам надано дозвіл на постійне місце проживання у Німеччині.

Надавши оцінку доказам у справі, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції, що докази взяття відповідачів на облік за місцем проживання не містять достатньої інформації щодо права володіння відповідачами зазначеним житлом, зокрема з огляду на віковий ценз відповідачів відсутні докази, на підставі якого права батько ОСОБА_5 володіє цим житлом. А отже, навіть враховуючи тривалу відсутність відповідачів у спірному житлі, в контексті положень Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод втручання державного органу у право відповідачів на житло шляхом задоволення цього позову буде надмірним втручанням у їх право з огляду на недоведеність позивачем наявності у користуванні відповідачів іншого житла.

Колегія суддів також бере до уваги визнання позову батьком відповідачів та погоджується з висновком суду першої інстанції щодо відсутності підстав для прийняття відмови від позову, оскільки в контексті імперативної вимоги частини шостої статті 49 ЦПК України такі дії законного представника суперечать інтересам дітей стосовно їх права на користування жилим приміщенням.

Колегія суддів відхиляє доводи апеляційної скарги стосовно достатності довідок про взяття відповідачів на облік за місцем проживання як доказ постійності їх проживання, оскільки такі доводи зводяться до надання суб`єктивної оцінки доказам, які були предметом аналізу суду першої інстанції, що не є безумовною підставою для скасування законного та обґрунтованого рішення.

Крім того, суд апеляційної інстанції зауважує, що подані позивачем докази про взяття відповідачів на облік на території Республіки Німеччини видані за правилами, встановленими національним законодавством країни Республіки Німеччини, однак національні суди уповноважені тлумачити подані сторонами докази виключно через призму вимог норми національного законодавства України. За таких умов без якомога точніших та повних формулювань суд позбавлений можливості встановити всю повноту зазначеної у поданих позивачем документах, оскільки під час розгляду питань щодо втрати права користування житлом необхідно уникати суб`єктивних доводів на підставі недостатніх доказів.

Безпідставними визнає колегія суддів посилання заявника на те, що відповідачі самостійно визначили своє місце проживання з батьком на території Республіки Німеччини, оскільки протягом всього розгляду справи заяви по суті спору надходили виключно від законного представника відповідачів, що неможливо тлумачити як безапеляційну згоду неповнолітніх дітей в контексті положень статті 160 СК України.

Інші доводи апеляційної скарги стосовно безпідставності висновків суду першої інстанції, що причиною виїзду відповідачів за кордон стало запровадження воєнного стану на території України, щодо відсутності заперечень з боку відповідачів по суті позовних вимог, також не можуть бути прийняті до уваги, оскільки зводяться до незгоди з висновком суду першої інстанції та до надання суб`єктивної оцінки обставинам, які були предметом аналізу суду першої інстанції.

Відповідно до статті 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Враховуючи зазначене, надавши оцінку доводам апеляційної скарги та оскаржуваному судовому рішенню, колегія суддів дійшла висновку про те, що суд першої інстанції надав повну та всебічну оцінку доказам та обставинам справи, внаслідок чого дійшов обґрунтованого висновку про недоведеність позовних вимог, а отже апеляційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а оскаржуване рішення - залишенню без змін.

Керуючись ст.ст. 268, 367, 368, 374 - 376, 381 - 383 ЦПК України, суд

постановив:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 , яка подана представником ОСОБА_2 , - залишити без задоволення

Рішення Броварського міськрайонного суду Київської області від 05 травня 2025 року - залишити без змін.

Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дня її ухвалення, але може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повної постанови шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до суду касаційної інстанції.

Повний текст постанови складено 10 листопада 2026 року.

Суддя - доповідач: Ящук Т.І.

Судді: Кирилюк Г.М.

Рейнарт І.М.

Оригінал: reyestr.court.gov.ua