Рішення від 10 листопада 2026 р. у справі №140/8095/26 — Волинський окружний адміністративний суд

Суд: Волинський окружний адміністративний суд

Інстанція: Перша

Юрисдикція: Адміністративне

Категорія: реєстрації та обмеження пересування і вільного вибору місця проживання, з них:

Дата: 10 листопада 2026 р.

Справа: №140/8095/26

Суддя: Ксензюк Андрій Ярославович

ВОЛИНСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

11 листопада 2026 рокуЛуцькСправа № 140/8095/26

Волинський окружний адміністративний суд у складі:

головуючого-судді Ксензюка А.Я.,

розглянувши за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Військової частини НОМЕР_1 , третя особа на стороні позивача, яка не заявляє самостійних вимог ОСОБА_2 про визнання протиправним та скасування рішення, зобов`язання вчинити дії,

ВСТАНОВИВ:

ОСОБА_1 (далі – ОСОБА_1 , позивач) звернувся з позовом до Військової частини НОМЕР_1 (далі – В/ч НОМЕР_1 , відповідач), третя особа на стороні позивача, яка не заявляє самостійних вимог ОСОБА_2 (далі – ОСОБА_2 , третя особа) про визнання протиправним та скасування рішення про відмову в перетинанні державного кордону України, прийняте заступником начальника відділення інспекторів прикордонної служби « ІНФОРМАЦІЯ_1 » з морально-психологічного забезпечення відділу прикордонної служби « ІНФОРМАЦІЯ_2 » лейтенантом ОСОБА_3 від 10 червня 2026 року; зобов`язати утриматися від повторного прийняття рішення про відмову у перетинанні державного кордону України за наявності документів, що були надані 10.06.2026 року, та з підстав, зазначених у скасованому рішенні від 10.06.2026 року.

Позовні вимоги обґрунтовані тим, що позивач є опікуном свого батька, ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , якого рішенням Бориспільського міськрайонного суду Київської області від 04.08.2025 у справі №359/7898/24 визнано недієздатним, встановлено над ним опіку та призначено позивача опікуном.

10.06.2026 під час спроби виїзду за межі України через пункт пропуску «Устилуг» позивачу відмовлено у перетинанні державного кордону з мотивів неповернення в Україну іншої особи, яка раніше супроводжувала його батька.

Позивач вважає таку відмову протиправною, оскільки він не може нести відповідальність за дії іншої особи, а наявність у нього статусу опікуна та документів, що підтверджують право на виїзд, є достатньою підставою для перетинання державного кордону відповідно до пункту 2-1 Правил, затверджених постановою Кабінету Міністрів України №57. Також зазначає, що має оформлену відстрочку від призову на військову службу під час мобілізації на підставі пункту 10 частини першої статті 23 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію».

Ухвалою судді Волинського окружного адміністративного суду від 29.06.2025 прийнято позовну заяву до розгляду, відкрито провадження у справі за цим позовом та постановлено судовий розгляд справи проводити за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін.

Відповідач у відзиві проти задоволення позову заперечує та просить відмовити в його задоволенні. Зазначає, що рішення про відмову ОСОБА_1 в перетинанні державного кордону України прийнято в межах наданих повноважень та відповідно до вимог законодавства.

Обґрунтовуючи свою позицію, відповідач посилається на положення Закону України «Про прикордонний контроль», Правил перетинання державного кордону громадянами України, затверджених постановою Кабінету Міністрів України №57, та Порядку, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України №1455. Вказує, що в умовах воєнного стану перетинання державного кордону військовозобов`язаними особами здійснюється з урахуванням установлених законодавством обмежень та за умови подання документів, які підтверджують право на виїзд.

Відповідач зазначає, що позивач не визначив та не обґрунтував конкретної правової підстави, яка надавала б йому право на перетинання державного кордону під час дії воєнного стану. Сам факт наявності відстрочки від призову або перебування на військовому обліку, на думку відповідача, не є самостійною підставою для виїзду за межі України.

Також відповідач вважає, що під час прикордонного контролю уповноважені службові особи мають право перевіряти подані документи та оцінювати наявність підстав для пропуску особи через державний кордон, а за відсутності таких підстав — відмовити у перетинанні кордону.

Отже, відповідач вважає оскаржуване рішення правомірним, а доводи позивача — безпідставними та необґрунтованими.

Позивач у відповіді на відзив не погоджується із запереченнями відповідача та вважає їх безпідставними, такими, що ґрунтуються на формальному тлумаченні законодавства та не спростовують доводів позовної заяви.

Зазначає, що саме по собі введення воєнного стану не встановлює абсолютної заборони на виїзд за межі України для всіх чоловіків віком від 18 до 60 років, а обмеження конституційного права на свободу пересування мають застосовуватися з дотриманням принципів законності, правової визначеності та пропорційності.

Позивач наголошує, що є опікуном свого батька, ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , якого рішенням Бориспільського міськрайонного суду Київської області від 04.08.2025 у справі №359/7898/24 визнано недієздатним, встановлено над ним опіку та призначено позивача опікуном. Вказане рішення набрало законної сили 04.07.2025. На підтвердження свого права на виїзд позивач посилається на пункт 2-1 Правил перетинання державного кордону громадянами України, який передбачає можливість виїзду опікунів недієздатних осіб за умови супроводження таких осіб та наявності відповідних документів.

Також позивач зазначає, що має оформлену відстрочку від призову на військову службу під час мобілізації на підставі пункту 10 частини першої статті 23 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію», що підтверджується військово-обліковим документом у застосунку «Резерв+» від 10.06.2026. Вважає, що його статус опікуна та наявність відстрочки підтверджують право на перетинання державного кордону за умови супроводження батька.

Заперечуючи посилання відповідача на судову практику Верховного Суду, позивач вказує, що наведені відповідачем постанови стосуються інших правовідносин, зокрема виїзду студентів за кордон, та не є подібними до обставин цієї справи, оскільки правовою підставою виїзду позивача є здійснення опіки над недієздатною особою.

Крім того, позивач стверджує, що відповідач не зазначив, яких саме документів не вистачало для перетинання державного кордону, не навів конкретних обставин, які стали підставою для відмови, та не довів, що подані позивачем документи були неналежними або недостовірними. На його думку, формальне посилання на ненадання документів, які підтверджують право на виїзд, не відповідає вимогам законодавства щодо обґрунтованості індивідуального рішення.

Позивач також заперечує проти доводів відповідача про правомірність реалізації дискреційних повноважень, зазначаючи, що такі повноваження не є необмеженими та мають здійснюватися в межах закону. При цьому обов`язок довести правомірність оскаржуваного рішення покладається на відповідача відповідно до статті 77 КАС України, однак належних доказів на підтвердження законності відмови ним не надано.

Окремо позивач просить врахувати, що відповідь на відзив подана у встановлений процесуальний строк, оскільки останній день його подання припав на вихідний день, а тому строк було перенесено на наступний робочий день.

З огляду на викладене позивач просить прийняти відповідь на відзив та задовольнити позовні вимоги в повному обсязі.

Інших заяв по суті справи на адресу суду не надходило.

Дослідивши письмові докази та письмові пояснення, викладені у заявах по суті справи, суд дійшов висновку, що позов не підлягає до задоволення з таких мотивів та підстав.

Як убачається з матеріалів справи, позивач ОСОБА_1 ІНФОРМАЦІЯ_4 є сином ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , що аідтведжується свідоцтвом про народження НОМЕР_2 .

Рішенням Бориспільського міськрайонного суду Київської області від 04.08.2025 у справі №359/7898/24 ОСОБА_2 визнано недієздатним, над ним встановлено опіку та призначено ОСОБА_1 його опікуном. Вказане судове рішення набрало законної сили 04.07.2025.

Відповідно до довідки до акту огляду МСЕК №0405700, ОСОБА_2 є особою з інвалідністю першої групи.

Також матеріалами справи підтверджується, що позивач є учасником бойових дій, що посвідчується посвідченням серії НОМЕР_3 від 31.08.2024. Разом з тим, відповідно до витягу з мобільного застосунку «Резерв+» станом на 10.06.2026 у позивача наявна відстрочка від призову на підставі п.10 ч.1 статті 23 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» до завершення мобілізації.

10.06.2026 позивач мав намір перетнути державний кордон України через пункт пропуску «Устилуг». Однак рішенням В/ч НОМЕР_1 від 10.06.2026 йому було відмовлено у перетині державного кордону України з причини порушення абзацу 4 п.2-1 ПКМУ №57 «Про затвердження Правил перетинання державного кордону громадянами України від 27.01.1995, оскільки попередня особа, що супроводжувала батька позивача ОСОБА_2 не повернулася на територію України. У зв`язку із цим прикордонним органом було зроблено висновок про відсутність у позивача права на перетинання державного кордону.

Позивач не погодився з такою відмовою та зазначив, що під час проходження прикордонного контролю надав документи, які, на його переконання, підтверджували наявність законних підстав для виїзду за межі України, тому звернувся до суду з цим позовом.

При вирішенні спору суд застосовує такі нормативно-правові акти.

Відповідно до ст.19 Конституції України орган державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Відповідно до статті 33 Конституції України кожному, хто на законних підставах перебуває на території України, гарантуються свобода пересування, вільний вибір місця проживання, право вільно залишати територію України, за винятком обмежень, установлених законом.

Громадянин України не може бути позбавлений права у будь-який час повернутися в Україну.

Статтею 64 Конституції України, що Конституційні права і свободи людини і громадянина не можуть бути обмежені, крім випадків, передбачених Конституцією України.

Згідно з ч. 1 ст. 1 Закону України «Про порядок виїзду з України і в`їзду в Україну громадян України» громадянин України має право виїхати з України, крім випадків, передбачених цим Законом, та в`їхати в Україну.

Відповідно до п. 6 ч. 1 ст. 8 Закону України «Про правовий режим воєнного стану» в Україні або в окремих її місцевостях, де введено воєнний стан, військове командування разом із військовими адміністраціями (у разі їх утворення) можуть самостійно або із залученням органів виконавчої влади, Ради міністрів Автономної Республіки Крим, органів місцевого самоврядування запроваджувати та здійснювати в межах тимчасових обмежень конституційних прав і свобод людини і громадянина, зокрема, встановлювати у порядку, визначеному Кабінетом Міністрів України, особливий режим в`їзду і виїзду, обмежувати свободу пересування громадян, іноземців та осіб без громадянства, а також рух транспортних засобів.

Указом Президента України від 24 лютого 2022 року № 64/2022 (далі - Указ № 64/2022), затвердженим Законом України від 24 лютого 2022 року № 2102-ІХ, у зв`язку з військовою агресією російської федерації проти України, на підставі пропозиції Ради національної безпеки і оборони України, відповідно до пункту 20 частини першої статті 106 Конституції України, Закону України «Про правовий режим воєнного стану» в Україні введено воєнний стан із 5 години 30 хвилин 24 лютого 2022 року строком на 30 діб (строк дії воєнного стану в Україні продовжено з 5 години 30 хвилин 26 березня 2022 року строком на 30 діб згідно з Указом Президента від 14 березня 2022 року № 133/2022, затвердженого Законом України від 15 березня 2022 року №2119-IX, а надалі іншими Указами цей строк продовжений до сьогоднішнього дня).

Пунктом 3 цього Указу передбачено, що у зв`язку із введенням в Україні воєнного стану тимчасово, на період дії правового режиму воєнного стану, можуть обмежуватися конституційні права і свободи людини і громадянина, передбачені статтями 30-34, 38, 39, 41-44, 53 Конституції України, а також вводитися тимчасові обмеження прав і законних інтересів юридичних осіб в межах та обсязі, що необхідні для забезпечення можливості запровадження та здійснення заходів правового режиму воєнного стану, які передбачені частиною першою статті 8 Закону України «Про правовий режим воєнного стану».

Частиною 2 статті 17 Закону України «Про оборону України» передбачено, що громадяни України чоловічої статі, придатні до проходження військової служби за станом здоров`я і віком, а жіночої статі - також за відповідною фаховою підготовкою, повинні виконувати військовий обов`язок згідно із законодавством.

Згідно з ч. 5 ст. 1 Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу» від виконання військового обов`язку громадяни України звільняються на підставах, визначених цим Законом.

Згідно з ч. 5 ст. 1 Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу» від виконання військового обов`язку громадяни України звільняються на підставах, визначених цим Законом.

Виконання військового обов`язку громадянами України забезпечують державні органи, органи місцевого самоврядування, утворені відповідно до законів України військові формування, підприємства, установи і організації незалежно від підпорядкування і форм власності в межах їх повноважень, передбачених законом, та районні (об`єднані районні), міські (об`єднані міські) військові комісаріати (далі районні (міські) військові комісаріати), військові комісаріати Автономної Республіки Крим, областей, міст Києва та Севастополя, а також територіальні центри (в Автономній Республіці Крим, областях, місті Києві) та філіали (в районах та містах) комплектування військовослужбовцями за контрактом.

Відповідно до ч. 14 ст. 2 Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу» виконання військового обов`язку в особливий період здійснюється з особливостями, визначеними цим Законом та іншими нормативно-правовими актами, зокрема Законом України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію».

За приписами абз. 4 ст. 1 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» мобілізація - комплекс заходів, здійснюваних з метою планомірного переведення національної економіки, діяльності органів державної влади, інших державних органів, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ і організацій на функціонування в умовах особливого періоду, а Збройних Сил України, інших військових формувань, Оперативно-рятувальної служби цивільного захисту - на організацію і штати воєнного часу.

Відповідно до ч. 8 ст. 4 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» з моменту оголошення мобілізації (крім цільової) чи введення воєнного стану в Україні або в окремих її місцевостях настає особливий період функціонування національної економіки, органів державної влади, інших державних органів, органів місцевого самоврядування, Збройних Сил України, інших військових формувань, сил цивільного захисту, підприємств, установ і організацій (частина восьма статті 4 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію»).

Призов військовозобов`язаних та резервістів на військову службу у зв`язку з мобілізацією та звільнення з військової служби у зв`язку з демобілізацією проводяться в порядку, визначеному Законом України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію», статтею 22 якого визначено такий обов`язок громадян як з`являтися за викликом до військових комісаріатів для постановки на військовий облік та визначення призначення на воєнний час.

Статтею 23 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» передбачено відстрочку від призову на військову службу під час мобілізації, зокрема, відповідно до абз. 13 ч.1 призову на військову службу під час мобілізації, на особливий період, серед інших, не підлягають особи які мають одного із своїх батьків з інвалідністю I чи II групи або одного з батьків дружини (чоловіка) з числа осіб з інвалідністю I чи II групи, за умови відсутності інших осіб, які не є військовозобов`язаними та відповідно до закону зобов`язані їх утримувати (крім випадків, якщо такі особи самі є особами з інвалідністю, потребують постійного догляду, перебувають під арештом (крім домашнього арешту), відбувають покарання у вигляді обмеження чи позбавлення волі). У разі відсутності невійськовозобов`язаних осіб здійснювати догляд за особою з інвалідністю I чи II групи може лише одна особа з числа військовозобов`язаних за вибором такої особи з інвалідністю

Відповідно до ст. 2 Закону України "Про порядок виїзду з України і в`їзду в Україну громадян України" (далі Закон України №3857-XIІ) документами, що дають право громадянину України на виїзд з України і в`їзд в Україну, є: паспорт громадянина України для виїзду за кордон; дипломатичний паспорт України; службовий паспорт України; посвідчення особи моряка; посвідчення члена екіпажу; посвідчення особи на повернення в Україну (дає право на в`їзд в Україну). У передбачених міжнародними договорами України випадках замість документів, зазначених у частині першій цієї статті, для виїзду з України і в`їзду в Україну можуть використовуватися інші документи.

Згідно з ст. 3 Закону України №3857-XIІ перетинання громадянами України державного кордону України здійснюється в пунктах пропуску через державний кордон України після пред`явлення одного з документів, зазначених у статті 2 цього Закону.

Правила перетинання державного кордону України громадянами України встановлюються Кабінетом Міністрів України відповідно до цього Закону та інших законів України.

Загальний порядок перетину державного кордону України визначений Правилами перетинання державного кордону громадянами України, затвердженими постановою Кабінету Міністрів України від 17 січня 1995 року № 57 (далі - Правила № 57),

Відповідно до п. 2 Правил № 57 перетинання громадянами України (далі - громадяни) державного кордону здійснюється в пунктах пропуску через державний кордон та пунктах контролю (далі - пункти пропуску), якщо інше не передбачено законом, за одним з таких документів, що дають право на виїзд з України і в`їзд в Україну: 1) паспорт громадянина України для виїзду за кордон; 2) дипломатичний паспорт; 3) службовий паспорт; 4) проїзний документ дитини (чинний протягом строку, на який він виданий); 5) посвідчення особи моряка; 6) посвідчення члена екіпажу.

У разі коли громадянин, який постійно проживає в Україні, втратив зазначені документи (далі - паспортні документи) за межами України або якщо строк дії таких документів закінчився під час перебування громадянина за межами України, або встановлено, що вони є недійсними з інших причин, документом, що дає право на в`їзд в Україну, є посвідчення особи на повернення в Україну, яке видається дипломатичним представництвом або консульською установою України за кордоном.

У передбачених міжнародними договорами або законодавством України випадках перетинання громадянином державного кордону здійснюється також за іншими документами. У такому разі прикордонний контроль здійснюється у порядку, який застосовується під час надання громадянином паспортних документів.

У випадках, визначених законодавством, для перетинання державного кордону громадяни крім паспортних документів повинні мати також підтверджуючі документи.

Згідно з підп. 3, 4 п. 2-1 Правил № 57 у разі введення на території України надзвичайного або воєнного стану перетинати державний кордон мають право:

особи, які мають одного із своїх батьків чи батьків дружини (чоловіка) із числа осіб з інвалідністю I чи II групи і супроводжують одного із таких батьків для виїзду за межі України, за наявності документів (їх нотаріально засвідчених копій), що підтверджують родинні зв`язки, інвалідність, а також документів, що підтверджують спільне проживання (їх задеклароване або зареєстроване місце проживання (перебування) збігається із задекларованим або зареєстрованим місцем проживання (перебування) їх батьків чи батьків дружини (чоловіка), або здійснення догляду за своїми батьками чи батьками дружини (чоловіка), що підтверджується актом встановлення факту здійснення догляду за одним із своїх батьків чи батьків дружини (чоловіка), або документів (посвідчення, довідки) про отримання компенсації (допомоги, надбавки) на догляд. Акт встановлення факту здійснення догляду складається на підставі звернення особи з інвалідністю I чи II групи або особи, яка здійснює догляд, до районної, районної у мм. Києві та Севастополі держадміністрації, виконавчого органу сільської, селищної, міської ради із заявою про здійснення особою такого догляду. У випадку, якщо особа з інвалідністю I чи II групи є взятою на облік внутрішньо переміщеною особою, звернення із заявою про здійснення догляду подається за місцем реєстрації фактичного місця проживання такої внутрішньо переміщеної особи. На підставі такого звернення особи з інвалідністю I чи II групи або особи, яка здійснює догляд, районною, районною у мм. Києві та Севастополі держадміністрацією, виконавчим органом сільської, селищної, міської ради не пізніше ніж протягом п`яти робочих днів після надходження заяви складається акт встановлення факту здійснення догляду в довільній формі. Зазначений акт надсилається заявнику або видається особисто за його бажанням;

особи, які здійснюють постійний догляд за особами з інвалідністю I чи II групи і супроводжують таких осіб для виїзду за межі України, за наявності документів (посвідчення, довідки) про отримання компенсації (допомоги, надбавки) на догляд або документів, що підтверджують інвалідність, та акта встановлення факту здійснення догляду. Акт встановлення факту здійснення догляду за особою з інвалідністю I чи II групи складається на підставі звернення особи з інвалідністю I чи II групи або особи, яка здійснює догляд, до районної, районної у мм. Києві та Севастополі держадміністрації, виконавчого органу сільської, селищної, міської ради із заявою про здійснення особою такого догляду. У випадку, якщо особа з інвалідністю I чи II групи є взятою на облік внутрішньо переміщеною особою, звернення із заявою про здійснення догляду подається за місцем реєстрації фактичного місця проживання такої внутрішньо переміщеної особи. На підставі такого звернення особи з інвалідністю I чи II групи або особи, яка здійснює догляд, районною, районною у мм. Києві та Севастополі держадміністрацією, виконавчим органом сільської, селищної, міської ради не пізніше ніж протягом п`яти робочих днів після надходження заяви складається акт встановлення факту здійснення догляду в довільній формі. Зазначений акт надсилається заявнику або видається особисто за його бажанням

Відповідно до підп. 13 пункту п. 2-1 Правил № 57 громадяни України чоловічої статі віком від 23 до 60 років, зазначені в абзацах третьому - сьомому, дев`ятому і десятому цього пункту, які супроводжували осіб з інвалідністю, дітей з інвалідністю, осіб, які потребують постійного догляду, чи дітей, визначених пунктом 2-2 цих Правил, для виїзду за межі України, зобов`язані повернутися в Україну не пізніше повернення на територію України осіб, яких вони супроводжували.

Відтак суд зазначає про те, що право на перетин кордону в умовах воєнного стану наділені особи, які мають які мають одного із своїх батьків з інвалідністю I чи II групи або одного з батьків дружини (чоловіка) з числа осіб з інвалідністю I чи II групи, за умови відсутності інших осіб, які не є військовозобов`язаними та відповідно до закону зобов`язані їх утримувати (крім випадків, якщо такі особи самі є особами з інвалідністю, потребують постійного догляду, перебувають під арештом (крім домашнього арешту), відбувають покарання у вигляді обмеження чи позбавлення волі). У разі відсутності невійськовозобов`язаних осіб здійснювати догляд за особою з інвалідністю I чи II групи може лише одна особа з числа військовозобов`язаних за вибором такої особи з інвалідністю. Водночас такі особи зобов`язані повернутися в Україну не пізніше повернення на територію України осіб, яких вони супроводжували.

Суд встановив, що 10.06.2026 позивач, супроводжував свого батька ОСОБА_2 , якому згідно довідки МСЕК №0405700 з 03.03.2014 безтерміново встановлено першу групу інвалідності. Під час спроби перетину державного кордону України в пункті пропуску міжнародного автомобільного пропуску «Устилуг» він отримав рішення заступника начальника відділення інспекторів прикордонного контролю відділення інспекторів прикордонної служби « ІНФОРМАЦІЯ_1 », відділу прикордонної служби « ІНФОРМАЦІЯ_2 » старшого лейтенанта ОСОБА_4 про відмову в перетинанні державного кордону, з причини порушення абзацу 4 п.2-1 ПКМУ №57 «Про затвердження Правил перетинання державного кордону громадянами України від 27.01.1995, оскільки попередня особа, що супроводжувала батька позивача ОСОБА_2 не повернулася на територію України.

Суд наголошує про те, що відповідно до ч. 2 ст. 7 Закону України «Про прикордонний контроль» у ході перевірки документів уповноважені службові особи Державної прикордонної служби України використовують технічні засоби контролю для пошуку ознак підробки у документах, здійснюють пошук необхідної інформації у базах даних Державної прикордонної служби України, а також за результатами оцінки ризиків проводять опитування осіб, які прямують через державний кордон.

Отже, за змістом наведеної норми уповноважені службові особи Державної прикордонної служби України у ході перевірки документів під час здійснення прикордонного контролю осіб наділені правом пошуку необхідної інформації у відповідних базах даних Державної прикордонної служби України.

У спірній ситуації під час здійснення прикордонного контролю позивача відповідачем встановлено, що відповідно до інформації у відповідних базах даних щодо дотримання приписів абз.13 п. 2-1 Правил № 57 особа, яка уже раніше супроводжувала особу з інвалідністю І групи – батька позивача ОСОБА_2 , здійснюючи супровід не дотримався приписів абзацу 13 п. 2-1 Правил, а саме недотримано обов`язку щодо повернення такого в Україну не пізніше повернення на територію України особи, яку такий супроводжував.

Тобто підставою для обмеження виїзду позивача за межі України був супровід батька з інвалідністю, який за обставин, встановлених посадовою особою прикордонної служби вже повертався з-за кордону без особи, яка його супроводжувала.

Отже, у розглядуваних правовідносинах відповідач дійшов обґрунтованого висновку про наявність порушення пункту 2-1 Правил № 57, у зв`язку з чим спірним рішенням відмовив позивачу в перетинанні державного кордону України.

Спірне рішення відповідача від 10.06.2026 про відмову в перетинанні державного кордону України громадянину України ОСОБА_1 відповідає формі, затвердженій наказом Міністерства внутрішніх справ України від 05.06.2023 № 457.

У рішенні вказано персональні дані позивача, його паспортний документ. Також зазначено підстави його ухвалення (як нормативні, такі і фактичні), а саме: позивач порушив умови пункту 2-1 Постанови КМ України від 27.01.1995 № 57 «Про затвердження Правил перетинання державного кордону громадянами України» в умовах дії правового режиму воєнного стану.

Отже, відповідач в оскаржуваному рішенні зазначив конкретні нормативні та фактичні підстави для обмеження позивача у виїзді за кордон.

Верховний Суд, застосовуючи критерії, визначені ст. 2 КАС України, у постанові від 17 серпня 2023 року у справі № 380/7792/22 дійшов висновку про те, що враховуючи першочерговий пріоритет публічного інтересу, обумовлений безпрецедентним масштабом загрози для суверенітету та незалежності України, спосіб реалізації державою у тих умовах прав, свобод та інтересів її громадян визначався потребою мобілізації оборонних людських та матеріальних ресурсів для забезпечення захисту державності, а тому є співмірним із застосованим до позивача обмеженням та не є свавільним.

Крім того, суд підкреслює, що оскаржуване рішення має разовий характер і вичерпало свою дію фактом його виконання, тому у разі пред`явлення позивачем документів, які надають право на перетин державного кордону на виїзд з України, спірне рішення від 10.06.2026 у жодний спосіб не створить перешкод для перетину позивачем державного кордону України за наявності на те законних підстав.

Така ж правова позиція підтримана Верховним Судом у постановах від 31 серпня 2023 року у справі № 380/572/23, від 29 листопада 2023 року у справі № 260/2807/22.

Щодо доводів позивача про те, що в оскаржуваному рішенні відповідач не конкретизував, які саме документи позивач не надав для підтвердження права на перетинання державного кордону, суд зазначає, що такі обставини самі по собі не свідчать про протиправність прийнятого рішення. Як убачається з доводів відповідача, викладених у відзиві на позовну заяву, відмова у перетинанні державного кордону була зумовлена відсутністю підтверджених підстав для виїзду позивача за межі України відповідно до встановлених законодавством обмежень на період дії воєнного стану. При цьому відповідач наголошує, що наявність у позивача відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації сама по собі не надає безумовного права на виїзд за межі України. За таких обставин суд вважає, що відсутність в оскаржуваному рішенні детального переліку документів, які, на думку відповідача, не підтверджували право позивача на виїзд, не є самостійною підставою для висновку про протиправність такого рішення.

Також суд повторно зазначає, що перелік підстав, передбачених статтею 6 Закону України «Про порядок виїзду з України і в`їзду в Україну громадян України», не є вичерпним, а передбачене частиною першою статті 33 Конституції України право кожного вільно залишати територію України може бути тимчасово обмежене в умовах воєнного стану, у порядку, визначеному Кабінетом Міністрів України, а саме відповідно до Правил №57.

Як вбачається із змісту оскаржуваного рішення, його форма відповідає затвердженій наказом Адміністрації Державної прикордонної служби України № 967 від 14.12.2020. Суд вважає, що посадовою особою відповідача зазначені конкретні нормативні акти, на підставі яких позивача тимчасово обмежений у праві виїзду за кордон.

Відповідно до ст. 90 КАС України суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об`єктивному дослідженні.

Виходячи із заявлених позовних вимог, системного аналізу положень чинного законодавства України та доказів, зібраних у справі, суд дійшов висновку, що у задоволенні позов слід відмовити повністю.

Згідно з ч. 1 ст. 2 КАС України завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень.

Згідно з ст. 77 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених ст. 78 цього Кодексу. В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.

Відповідно до статті 139 КАС України у зв`язку з відмовою позивачу в задоволенні позову питання про розподіл судових витрат судом не вирішується.

Керуючись статями 243, 245, 246, 262, 295, 297 КАС України, суд

ВИРІШИВ:

В задоволенні адміністративного позову ОСОБА_1 до Військової частини НОМЕР_1 , третя особа на стороні позивача, яка не заявляє самостійних вимог ОСОБА_2 про визнання протиправним та скасування рішення, зобов`язання вчинити дії, відмовити.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Рішення суду може бути оскаржене в апеляційному порядку повністю або частково шляхом подання апеляційної скарги до Восьмого апеляційного адміністративного суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.

Позивач: ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_4 ).

Відповідач: Військова частина НОМЕР_1 ( АДРЕСА_2 , код ЄДРПОУ НОМЕР_5 ).

Суддя А.Я.Ксензюк

Оригінал: reyestr.court.gov.ua