Постанова від 04 листопада 2026 р. у справі №544/1082/20 — Касаційний кримінальний суд Верховного Суду

Суд: Касаційний кримінальний суд Верховного Суду

Інстанція: Касаційна

Юрисдикція: Кримінальне

Категорія: Злочини проти безпеки руху та експлуатації транспорту

Дата: 04 листопада 2026 р.

Справа: №544/1082/20

Суддя: Макаровець Алла Миколаївна

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

05 листопада 2026 року

м. Київ

справа № 544/1082/20

провадження № 51-6028 км 20

Верховний Суд колегією суддів Першої судової палати Касаційного кримінального суду у складі:

головуючої ОСОБА_1 ,

суддів ОСОБА_2 , ОСОБА_3 ,

за участю:

секретаря судового засідання ОСОБА_4 ,

прокурора ОСОБА_5 ,

захисника ОСОБА_6 (у режимі відеоконференції),

засудженого ОСОБА_7 (у режимі відеоконференції),

розглянув у відкритому судовому засіданні кримінальне провадження № 12020170000000276 від 16 травня 2020 року за обвинуваченням

ОСОБА_7 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , громадянина України, уродженця м. Гусєва Калінінградської області РФ, мешканця АДРЕСА_1 ,

у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 3 ст. 286 КК України,

за касаційними скаргами захисника ОСОБА_6 , який діє в інтересах засудженого ОСОБА_7 , та представника цивільного відповідача ПАТ «Страхова група ТАС» - адвоката ОСОБА_8 на вирок Пирятинського районного суду Полтавської області від 29 січня 2024 року та ухвалу Полтавського апеляційного суду від 22 липня 2025 року стосовно ОСОБА_7 .

Зміст оскаржуваних судових рішень і встановлені судами першої та апеляційної інстанцій обставини

Вироком Пирятинського районного суду Полтавської області від 29 січня 2024 року ОСОБА_7 засуджено за ч. 3 ст. 286 КК України до покарання у виді позбавлення волі на строк 8 років з позбавленням права керувати транспортними засобами на строк 3 роки.

Цивільний позов потерплих ОСОБА_9 , ОСОБА_10 задоволено частково та стягнуто:

- з ФОП ОСОБА_11 на користь кожного з потерпілих 371 662 грн на відшкодування моральної шкоди;

- ОСОБА_7 на користь кожного з потерпілих 14 000 грн на відшкодування процесуальних витрат на правову допомогу.

Цивільний позов потерпілої ОСОБА_12 задоволено частково і стягнуто:

- з ПрАТ «Страхова група «ТАС» 56 676 грн на відшкодування матеріальної шкоди та 56 676 грн на відшкодування моральної шкоди;

- ФОП ОСОБА_11 18 110,50 грн на відшкодування матеріальної шкоди і 343 324 грн на відшкодування моральної шкоди.

За обставин, детально наведених у вироку, ОСОБА_7 було визнано винуватим у тому, що він 16 травня 2020 року приблизно о 04:20, керуючи сідловим тягачем DAF XF 95 430, реєстраційний номер НОМЕР_1 , із напівпричепом «Pacton Т2-002», реєстраційний номер НОМЕР_2 , рухався по автодорозі Київ-Харків-Довжанський зі сторони м. Києва в напрямку м. Полтави, де, проїжджаючи 127 км вказаного автошляху, в Пирятинському районі Полтавської області, порушив вимоги пунктів 12.2 та 12.3 Правил дорожнього руху (далі - ПДР), а саме, рухаючись у темну пору доби, не вибрав безпечної швидкості для свого руху, не врахував видимості дороги, не вжив своєчасно заходів для зменшення швидкості та в результаті допустив наїзд на пішоходів ОСОБА_13 і ОСОБА_14 , які в цей час перебували на проїзній частині автодороги біля заднього лівого колеса власного автомобіля марки «Mercedes-Benz Sprinter 311 CDI», реєстраційний номер НОМЕР_3 , розташованого частково на проїзній частині та частково на асфальтованому узбіччі автодороги.

У результаті дорожньо-транспортної пригоди (далі - ДТП) пішоходи ОСОБА_13 та ОСОБА_14 отримали тяжкі тілесні ушкодження, від яких загинули на місці події.

Ухвалою Полтавського апеляційного суду від 22 липня 2025 року апеляційні скарги представника цивільного відповідача ПрАТ «Страхова група «ТАС» ОСОБА_15 , представника цивільного відповідача ФОП ОСОБА_11 - адвоката ОСОБА_16 та захисника ОСОБА_17 , який діяв в інтересах обвинуваченого ОСОБА_7 , залишено без задоволення, а вирок суду першої інстанції - без зміни.

Вимоги, викладені в касаційних скаргах, та узагальнені доводи осіб, які їх подали

У касаційній скарзі захисник ОСОБА_6 , який діє в інтересах засудженого ОСОБА_7 , посилаючись на істотні порушення вимог кримінального процесуального закону та неправильне застосування закону України про кримінальну відповідальність, просить скасувати оскаржувані судові рішення та призначити новий розгляд у суді першої інстанції.

На обґрунтування своїх вимог захисник зазначає таке:

1) суди попередніх інстанцій не надали оцінки діям потерпілих ОСОБА_13 та ОСОБА_14 , які, на думку сторони захисту, порушили пункти 4.1, 4.4, 9.10 ПДР.

Також захисник, посилаючись на зміст приписів ПДР, які регулюють питання руху, зупинки та стоянки на узбіччі, зокрема і в темну пору доби та в умовах недостатньої видимості (пункти 1.2, 1.10, 15.1, 15.11, 15.14, 15.15, 27.5 ПДР), зауважує, що експерт ОСОБА_18 у ході експертизи не досліджував впливу порушень наведених пунктів ПДР на механізм ДТП та причинний зв`язок її виникнення. При цьому захисник вказує, що з додатків до протоколу огляду місця події від 16 травня 2020 року видно, що автомобіль потерпілих був зупинений із порушенням, адже був розташований частково на проїзній частині та частково на узбіччі, що, на думку сторони захисту, впливає на механізм ДТП і виключає наявність у діях ОСОБА_7 складу злочину (причинно наслідкового зв`язку).

Разом з тим захисник стверджує, що місцевий суд не надав оцінки доводам сторони захисту щодо зазначених порушень, а суд апеляційної інстанції необґрунтовано відмовив у дослідженні цих обставин;

2) висновки судів попередніх інстанцій про те, що ОСОБА_7 у разі виявлення іншого транспортного засобу мав застосувати саме екстрене гальмування і зупинити керований ним транспортний засіб, на думку захисника, є неаргументованими, оскільки суперечать змісту п. 12.3 ПДР. При цьому захисник зауважує, що:

- місцевий суд усупереч доводам сторони захисту відмовився досліджувати факт, коли саме ОСОБА_7 виявив потерпілих;

- сторона обвинувачення та суди попередніх інстанцій не з`ясували, чи мав обвинувачений об`єктивну спроможність виявити потерпілих, які в темну пору доби, будучи одягненими в одяг темного кольору, перебували на проїзній частині дороги в сидячому чи лежачому положенні, адже здійснювали ремонт заднього лівого колеса свого автомобіля;

- допитаний у суді експерт ОСОБА_18 повідомив, що проводив експертне дослідження виключно на підставі даних, наведених у постанові слідчого. Разом з тим питання про момент виникнення небезпеки в ОСОБА_7 , а також можливість в останнього здійснити безпечний об`їзд перешкоди експерт не досліджував;

- під час автотехнічної експертизи експерт не мав показань ОСОБА_7 ;

- сторона обвинувачення, порушуючи статті 91, 92 КПК України, не установила і не довела, коли саме ОСОБА_7 міг побачити потерпілих на проїзній частині дороги та чи мав можливість уникнути наїзду;

- у протоколі огляду (слідчого експерименту) від 19 червня 2020 року не відображено дій працівників поліції щодо визначення відстані видимості пішоходів для водія ОСОБА_7 ;

3) з показань ОСОБА_7 випливає зовсім інший механізм ДТП, ніж той, що викладений в обвинувальному акті, а саме: наїзд на потерпілих здійснено внаслідок об`єктивної неспроможності обвинуваченого виявити потерпілих, які з порушенням ПДР у темну пору доби здійснювали ремонт свого автомобіля на проїзній частині дороги;

4) версія обвинуваченого про механізм ДТП і неможливість виявлення потерпілих на проїзній частині не була спростована в ході судового розгляду, адже місцевий суд необґрунтовано відмовив у задоволенні клопотання сторони захисту про призначення комплексної транспортно-трасологічної та автотехнічної експертизи;

5) суди попередніх інстанцій не надали обґрунтованої відповіді на доводи сторони захисту щодо недопустимості наявних у справі доказів, а саме протоколу огляду місця події від 16 травня 2020 року (з додатками), показань свідків (слідчих) ОСОБА_19 , ОСОБА_20 , висновку автотехнічної експертизи від 28 липня 2020 року № 481, висновків судово-медичних експертиз від 27 серпня 2020 року № 035 і 036, протоколу огляду (слідчого експерименту) від 19 червня 2020 року;

6) суд апеляційної інстанції, порушивши вимоги процесуального закону:

- формально поставився до вирішення клопотання сторони захисту про повторне дослідження доказів та необґрунтовано відмовив у його задоволенні;

- не навів належних мотивів відмови у задоволенні клопотання захисника про призначення комплексної транспортно-трасологічної та автотехнічної експертизи;

- не надав оцінки наявним у справі доказам, не перевірив допущених місцевим судом суперечностей та не спростував доводів апеляційної скарги сторони захисту.

У касаційній скарзі представник цивільного відповідача ПАТ «Страхова група «ТАС» - адвокат ОСОБА_8 , посилаючись на порушення норм матеріального та процесуального права, просить скасувати оскаржувані судові рішення про стягнення з відповідача на користь потерпілої ОСОБА_12 56 676 грн моральної шкоди та призначити новий розгляд у суді першої інстанції в частині позовних вимог до страхової групи.

На обґрунтування своїх вимог представник, посилаючись на п. 27.3 ст. 27 Закону України від 21 травня 2024 року № 3720-IX, зазначає, що визначена судами попередніх інстанцій моральна шкода для потерпілої ОСОБА_12 у розмірі 56 676 грн є необґрунтованою, адже за вказаною нормою Закону для неї сума такого страхового відшкодування мала становити 14 169 грн, тобто від 56 676 грн.

Від учасників судового провадження заперечень на касаційні скарги захисника та представника цивільного відповідача не надходило.

Позиції інших учасників судового провадження

У судовому засіданні захисник ОСОБА_6 і засуджений ОСОБА_7 підтримали касаційні скарги сторони захисту та представника цивільного відповідача та просили їх задовольнити.

Прокурор ОСОБА_5 заперечувала щодо касаційних скарг захисника та представника цивільного відповідача.

Заслухавши суддю-доповідача, думку учасників провадження, перевіривши матеріали кримінального провадження, наведені в касаційних скаргах захисника та представника цивільного відповідача доводи, колегія суддів дійшла висновку, що ці скарги підлягають частковому задоволенню з огляду на таке.

Мотиви Суду

Відповідно до ст. 433 КПК України суд касаційної інстанції перевіряє правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права, правової оцінки обставин і не має права досліджувати докази, встановлювати та визнавати доведеними обставини, що не були встановлені в оскарженому судовому рішенні, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу.

За приписами пунктів 1-2 ч. 1 ст. 438 КПК України підставами для скасування або зміни судових рішень при розгляді справи в суді касаційної інстанції є істотне порушення вимог кримінального процесуального закону та неправильне застосування закону України про кримінальну відповідальність. Під час вирішення питання про наявність зазначених підстав суд касаційної інстанції має керуватися статтями 412-413 цього Кодексу (ч. 2 ст. 438 КПК України).

З урахуванням зазначеного Верховний Суд під час розгляду кримінального провадження позбавлений процесуальної можливості надавати оцінку доказам, перевіряти правильність такої оцінки та виходить лише з тих фактичних обставин кримінального провадження, які були встановлені судами попередніх інстанцій.

Статтею 370 КПК України визначено, що судове рішення повинно бути законним, обґрунтованим і вмотивованим. Законним є рішення, ухвалене компетентним судом згідно з нормами матеріального права з дотриманням вимог щодо кримінального провадження. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі об`єктивно з`ясованих обставин, які підтверджені доказами, дослідженими під час судового розгляду та оціненими судом відповідно до ст. 94 КПК України. Вмотивованим є рішення, в якому наведені належні і достатні мотиви та підстави його ухвалення.

Істотними порушеннями вимог кримінального процесуального закону є такі порушення вимог цього Кодексу, які перешкодили чи могли перешкодити суду ухвалити законне та обґрунтоване судове рішення (ч. 1 ст. 412 КПК України).

Положеннями ч. 1 ст. 413 КПК України передбачено, що неправильним застосуванням закону України про кримінальну відповідальність, що тягне за собою скасування або зміну судового рішення, серед іншого, є: 1) незастосування судом закону, який підлягає застосуванню; 2) застосування закону, який не підлягає застосуванню; 3) неправильне тлумачення закону, яке суперечить його точному змісту.

Європейський суд з прав людини в рішеннях зазначав, що метою викладення мотивів рішення є показати сторонам, що їх почули. Водночас це зобов`язує суд обґрунтовувати свої міркування об`єктивними аргументами і дотримуватися прав сторін (справа «Ruiz Torija v. Spain»). Хоча суд не мусить надавати відповідь на кожне порушене питання (справа «Van de Hurk v. the Netherlands», проте з рішення має бути зрозуміло, що головні проблеми, порушені у справі, було вивчено (справа «Boldea v. Romania»).

Зі змісту положень, передбачених п. 2 ч. 1 ст. 419 КПК України, вбачається, що в мотивувальній частині ухвали суду апеляційної інстанції, крім іншого, зазначаються встановлені судом апеляційної інстанції обставини з посиланням на докази, а також мотиви визнання окремих доказів недопустимими чи неналежними та мотиви, з яких суд апеляційної інстанції виходив при постановленні ухвали, і положення закону, яким він керувався.

Згідно з ч. 2 ст. 419 КПК України при залишенні апеляційної скарги без задоволення в ухвалі суду апеляційної інстанції мають бути зазначені підстави, з яких апеляційну скаргу визнано необґрунтованою.

Тобто суд апеляційної інстанції має перевірити рішення суду першої інстанції з точки зору його законності й обґрунтованості, що передбачає оцінку його відповідності нормам матеріального та процесуального права, фактичним обставинам справи, а також дослідженим у судовому засіданні доказам.

Разом з тим у своєму рішенні апеляційний суд повинен проаналізувати доводи скаржника і, зіставивши їх з фактичними даними, наявними у справі, дати на них вичерпну відповідь, переконливо аргументувавши свою позицію. Формальний апеляційний перегляд є несумісним із закріпленими у статтях 2, 7 КПК України завданнями та загальними засадами кримінального провадження.

Також Верховний Суд звертає увагу на те, що суд апеляційної інстанції фактично виступає останньою інстанцією, яка надає можливість сторонам перевірити повноту судового розгляду й правильність встановлення фактичних обставин кримінального провадження судом першої інстанції (ч. 1 ст. 409 КПК України), і це покладає на апеляційний суд відповідний обов`язок щодо дослідження та оцінки доказів за наявності підстав, передбачених КПК України. Разом з тим у певних випадках дослідження доказів апеляційним судом може бути визнано додатковою гарантією забезпечення права на справедливий суд, у тому числі гарантією щодо забезпечення надання належної оцінки доводам апеляційної скарги із зазначених у ній підстав.

Однак, на переконання колегії суддів, під час розгляду кримінального провадження в порядку апеляційної процедури суд апеляційної інстанції вказаних вимог закону не дотримався.

Як видно з матеріалів кримінального провадження, суд першої інстанції визнав ОСОБА_7 винуватим у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 3 ст. 286 КК України.

Під час судового розгляду обвинувачений заперечував свою вину та, серед іншого, вказував, що 16 травня 2020 року приблизно о 04:00 він рухався автодорогою, яка мала дві смуги руху в одному напрямку, а по ходу руху було асфальтоване узбіччя шириною не менше 3 м. Під час руху він побачив транспортний засіб, який стояв на асфальтованому узбіччі справа від нього. У цей момент він рухався зі швидкістю приблизно 60-70 км/год, дорога була вільна, на лівій смузі та попереду нього автомобілів не було, позаду їхав транспортний засіб, але був далеко. Коли він (обвинувачений) наблизився до транспортного засобу, що стояв на узбіччі, у світлі фар власного автомобіля побачив бус для пасажирських перевезень, який стояв із увімкненими аварійними вогнями. Людей біля буса не бачив, двері з його боку були зачинені, а сам транспортний засіб стояв на узбіччі, але його половина була на проїзній частині. Далі, щоб уникнути зіткнення із вказаним автомобілем, він, виконуючи вимоги п. 12.3 ПДР, почав здійснювати маневр вліво, з метою безпечного об`їзду вказаної перешкоди. Коли об`їжджав зазначений автомобіль, відстань між ними була приблизно 70 см. У момент, коли кабіна його автомобіля наблизилася до задньої частини буса, почув удар об якийсь предмет. Дорога була слизька, натиснув на гальма, авто зупинилося та він пішов до місця, де був удар, і побачив, що перед бусом на дорозі лежало тіло жінки, а біля лівого переднього колеса - тіло чоловіка, які були одягнені в темний одяг, світловідбивних жилетів на них не було. Також обвинувачений стверджував, що автомобіль потерпілих знизу був темного кольору, а інша частина - жовтого кольору, будь-які пошкодження на ньому були відсутні. Оскільки вага його автомобіля була приблизно 40 т, то в разі їх зіткнення транспортний засіб потерпілих впав би з домкрата або відсунувся. Біля транспортного засобу потерпілих ніяких знаків, які б указували на те, що здійснюється його ремонт, встановлено не було, просто він стояв і блимав аварійними вогнями. Зауважував, що не бачив потерпілих на проїзній частині дороги (зі слів свідків, останні сиділи під автомобілем). Якби потерпілі були у світловідбивних жилетах, він би їх побачив. Стосовно того, чому вирішив здійснювати об`їзд, а не екстрене гальмування аж до зупинки свого транспортного засобу, пояснив, що бачив, як автомобіль стоїть на узбіччі, тому екстрене гальмування не застосовував. Він не бачив потерпілих, оскільки вони були одягнені в темний одяг сиділи під бусом біля колеса, і, мабуть, коли почули наближення його автомобіля, вискочили. З даними протоколу огляду від 19 червня 2020 року (додаткового) не погоджувався, оскільки момент виникнення небезпеки визначено неправильно. Він бачив мікроавтобус, а не пішоходів.

Не погодившись із вказаним рішенням місцевого суду, захисник ОСОБА_17 оскаржив його в апеляційному порядку.

Зі змісту апеляційної скарги видно, що, посилаючись на неповноту судового розгляду, невідповідність висновків місцевого суду фактичним обставинам справи, істотні порушення вимог кримінального процесуального закону та неправильне застосування закону України про кримінальну відповідальність, сторона захисту, серед іншого, наводила доводи про те, що місцевий суд:

- безпідставно визначив момент виникнення небезпеки для руху автомобіля під керуванням водія ОСОБА_7 саме з моменту виявлення останнім мікроавтобуса потерпілих, який перебував на асфальтному узбіччі дороги із частковим розміщенням лівої його частини (приблизно до 0,9 м) на проїзній частині дороги з увімкненими аварійними вогнями;

- вказуючи на порушення обвинуваченим п. 12.3 ПДР, визначив єдину можливу поведінку ОСОБА_7 - застосування саме екстреного гальмування аж до зупинки транспортного засобу з метою уникнення зіткнення з мікроавтобусом потерпілих, що не відповідає змісту цієї норми законодавства, яка надавала ОСОБА_7 можливість здійснити безпечний об`їзд перешкоди (транспортного засобу потерпілих), що він і зробив;

- не надав оцінки показанням обвинуваченого в частині механізму ДТП та не з`ясував, чи мав ОСОБА_7 об`єктивну спроможність у темну пору доби виявити перешкоду для свого руху у вигляді двох потерпілих, які були одягнені в одяг темного кольору без світловідбивних жилетів та перебували на проїзній частині в сидячому / лежачому (або близькому до цього) положенні, здійснюючи ремонт автомобіля.

Крім того, посилаючись на те, що судом першої інстанції не було надано належної оцінки змісту наявних у справі доказів, захисник в апеляційній скарзі зазначав таке:

- відповідно до наданих у ході судового розгляду показань експерта ОСОБА_18 питання про відповідність моменту виникнення небезпеки для руху водія ОСОБА_7 саме моменту виявлення ним на проїзній частині дороги потерпілих взагалі не досліджувалося, адже у постанові слідчого про призначення експертизи це питання не ставилося. Також експерт не розглядав передбаченої п. 12.3 ПДР можливості здійснення обвинуваченим безпечного для інших учасників руху об`їзду перешкоди у вигляді появи на проїзній частині дороги потерпілих;

- у протоколі слідчого експерименту від 19 червня 2020 року вказано, що обвинувачений не погоджувався зі встановленими замірами через те, що обстановка, у якій проходила слідча дія, не відповідала обстановці, яка була на момент ДТП, зокрема видимість об`єктів (транспортного засобу потерпілих) визначалася з кабіни автомобіля, який стояв, а не рухався;

- у ході зазначеної вище слідчої дії версія ОСОБА_7 щодо механізму ДТП, а також його аргументи про те, що виникнення небезпеки для його руху сталося саме з моменту можливості виявлення ним потерпілих на проїзній частині дороги, взагалі не перевірялися. При цьому у протоколі слідчого експерименту відсутні відомості про здійснення органом досудового розсування будь-яких дій для визначення відстані видимості пішоходів для водія ОСОБА_7 ;

- сторона обвинувачення, порушивши положення, передбачені статтями 91, 92 КПК України, не встановила та не довела, коли саме ОСОБА_7 міг побачити потерпілих на проїзній частині дороги і чи мав можливість уникнути наїзду на них.

Залишаючи апеляційну скаргу захисника без задоволення, а вирок місцевого суду без зміни, суд апеляційної інстанції всупереч п. 2 ч. 1, ч. 2 ст. 419 КПК України вказані доводи належним чином не перевірив та обґрунтованих мотивів на їх спростування не навів, а лише формально послався на правильність висновків суду першої інстанції в частині встановлення механізму ДТП (моменту виявлення небезпеки для руху ОСОБА_7 ), зауваживши, що:

- обвинувачений бачив транспортний засіб потерпілих, який частково перебував на проїзній частині автодороги з увімкненими покажчиками аварійної зупинки;

- сторона захисту не навела доводів про наявність перешкод для зменшення ОСОБА_7 швидкості, виконання зупинки чи безпечного об`їзду припаркованого автомобіля;

- водій ОСОБА_7 , установивши наявність перешкоди у вигляді транспортного засобу потерпілих, повинен був ужити всіх необхідних заходів, щоб уникнути ДТП.

Разом з тим Суд наголошує, що обов`язковими ознаками об`єктивної сторони злочину, передбаченого ст. 286 КК України, є діяння, обстановка, наслідки та причинний зв`язок між діянням і наслідками. При цьому встановлення моменту виникнення небезпеки для руху водія є ключовим у визначенні механізму ДТП і впливає на наявність у діях особи складу кримінального правопорушення, передбаченого ст. 286 КК України (постанова Верховного Суду від 19 березня 2026 року у справі № 676/2180/16-к).

Таким чином, колегія суддів звертає увагу, що суд апеляційної інстанції, проігнорувавши доводи сторони захисту щодо необхідності перевірки питання про можливість виникнення небезпеки для руху водія ОСОБА_7 саме з моменту, коли він був спроможний виявити потерпілих на проїзній частині дороги, а не їх транспортний засіб (з огляду на те, що йому інкримінувався саме наїзд на пішоходів, а не зіткнення з їхнім автомобілем), не врахував, що зазначене може істотно вплинути на обставини кримінального провадження.

Крім того, як видно зі змісту апеляційної скарги захисника, останній, наводячи детальні аргументи, також звертав увагу суду апеляційної інстанції на те, що в момент ДТП у діях потерпілих були наявні порушення вимог ПДР, а саме:

- п. 4.4 - у темну пору доби та в умовах недостатньої видимості пішоходи, які рухаються проїзною частиною чи узбіччям, повинні використовувати світлоповертальні елементи (стрічку, наклейку, жилет тощо) або бути в одязі, який має світлоповертальні елементи, для своєчасного їх виявлення іншими учасниками дорожнього руху;

- п. 15.1 - зупинка і стоянка транспортних засобів на дорозі повинні здійснюватись у спеціально відведених місцях чи на узбіччі;

- п. 15.11 - у темну пору доби і в умовах недостатньої видимості стоянка поза населеними пунктами дозволяється лише на майданчиках для стоянки або за межами дороги;

- п. 15.14 - у разі вимушеної зупинки в місці, де зупинку заборонено, водій повинен вжити всіх заходів, щоб прибрати транспортний засіб, а за неможливості це зробити - діяти згідно з вимогами пунктів 9.9-9.11 цих Правил;

- п. 15.15 - на проїзній частині забороняється встановлення предметів, що перешкоджають проїзду чи паркуванню транспортних засобів;

- п. 27.5 - у разі вимушеної зупинки на проїзній частині автомагістралі або дороги для автомобілів водій повинен позначити транспортний засіб відповідно до вимог пунктів 9.9-9.11 цих Правил і вжити заходів для того, щоб прибрати його за межі проїзної частини праворуч.

Однак, виходячи зі змісту оскаржуваної ухвали, зазначені доводи, усупереч п. 2 ч. 1, ч. 2 ст. 419 КПК України, не знайшли свого відображення в рішенні суду апеляційної інстанції.

При цьому Суд зауважує, що відповідно до положень ч. 2 ст. 1193 ЦК України та практики суду касаційної інстанції (постанова від 11 червня 2026 року у справі № 357/10154/23) у разі наявності в діях потерпілого грубої необережності у зв`язку з порушенням ПДР розмір морального відшкодування за завдану внаслідок ДТП шкоду підлягає зменшенню.

Отже, колегія суддів звертає увагу, що суд апеляційної інстанції, не перевіривши аргументів сторони захисту про можливу невідповідність дій потерпілих вимогам ПДР, не врахував, що зазначена обставина може істотно вплинути на розмір заподіяної шкоди, яка відповідно до п. 3 ч. 1 ст. 91 КПК України підлягає доказуванню у кримінальному провадженні.

Щодо доводів про порушення судом апеляційної інстанції положень, передбачених ч. 3 ст. 404 КПК України

У касаційній скарзі захисник стверджує, що суд апеляційної інстанції формально поставився до вирішення клопотання сторони захисту про повторне дослідження наявних у справі доказів та необґрунтовано відмовив у його задоволенні.

Відповідно до визначених у ст. 2 КПК України завдань кримінального провадження апеляційний суд, виконуючи обов`язок щодо ретельної перевірки аргументів апелянта, повинен використати всі процесуальні можливості, в тому числі дослідити обставини в необхідному обсязі за правилами ст. 404 цього Кодексу.

Згідно з ч. 3 ст. 404 КПК України за клопотанням учасників судового провадження суд апеляційної інстанції зобов`язаний повторно дослідити обставини, встановлені під час кримінального провадження, за умови, що вони досліджені судом першої інстанції не повністю або з порушеннями, та може дослідити докази, які не досліджувалися судом першої інстанції, виключно якщо про дослідження таких доказів учасники судового провадження заявляли клопотання під час розгляду в суді першої інстанції або якщо вони стали відомі після ухвалення судового рішення, що оскаржується.

Крім того, положеннями ч. 2 ст. 110 КПК України встановлено, що судове рішення приймається у формі ухвали, постанови або вироку, які мають відповідати вимогам, передбаченим статтями 369, 371-374 цього Кодексу.

Частинами 3, 4 ст. 371 КПК України визначено, що у випадках, передбачених цим Кодексом, ухвала постановляється в нарадчій кімнаті складом суду, який здійснював судовий розгляд. Ухвали, постановлені без виходу до нарадчої кімнати, заносяться секретарем судового засідання в журнал судового засідання.

Відповідно до ч. 2 ст. 372 КПК України в ухвалі, яку суд постановляє без виходу до нарадчої кімнати, оголошуються висновок суду та мотиви, з яких суд дійшов такого висновку.

Однак вказаних вимог кримінального процесуального закону суд апеляційної інстанції також не дотримався, про що свідчить таке.

Як видно зі змісту апеляційної скарги захисника ОСОБА_17 , останній, наводячи відповідні аргументи, просив суд апеляційної інстанції повторно дослідити покладені в основу вироку письмові докази та допитати свідків.

Відповідно до змісту технічного запису судового засідання від 13 лютого 2025 року, колегія суддів апеляційного суду заслухала пояснення захисника щодо заявленого клопотання, з`ясувала думку учасників судового розгляду та порадившись на місці, відмовила стороні захисту в повторному дослідженні доказів, при цьому будь-яких обґрунтувань свого рішення не навела, що, на переконання Суду, не узгоджується із зазначеними вище положеннями кримінального процесуального закону, в тому числі ч. 2 ст. 372 КПК України.

Висновки Верховного Суду щодо оскаржуваної ухвали суду апеляційної інстанції

Беручи до уваги наведене вище, колегія суддів доходить переконання, що установлені в ході касаційного розгляду порушення положень, передбачених п. 2 ч. 1, ч. 2 ст. 419, ч. 2 ст. 372 КПК України, є істотними, адже вони перешкодили апеляційному суду постановити законне й обґрунтоване рішення (ч. 1 ст. 412 КПК України), що у свою чергу могло вплинути на застосування закону України про кримінальну відповідальність (ст. 413 КПК України).

Щодо інших доводів сторони захисту та касаційної скарги представника цивільного відповідача

Зважаючи на наявність указаних порушень, передбачених статтями 412, 413 КПК України, які є підставами для скасування судового рішення і призначення нового розгляду в суді апеляційної інстанції, Верховний Суд не вбачає підстав для перевірки доводів касаційної скарги захисника в іншій частині (зокрема, стосовно недопустимості наявних у справі доказів), а також доводів касаційної скарги представника цивільного відповідача щодо необґрунтованості висновків судів попередніх інстанцій у частині встановленого розміру моральної шкоди, яку стягнуто на користь потерпілої ОСОБА_12 , оскільки зазначене може бути вирішене лише після усунення вказаних істотних порушень КПК України.

Висновки Верховного Суду за результатом касаційного розгляду

Беручи до уваги згадане вище, а також ураховуючи, що встановлені Судом порушення, з огляду на зміст доводів апеляційних скарг та наявних у справі клопотань сторони захисту про повторне дослідження доказів і призначення комплексної судової транспортно-трасологічної автотехнічної експертизи, можуть бути усунуті на стадії апеляційного розгляду, колегія суддів уважає, що касаційні скарги захисника ОСОБА_6 та представника цивільного відповідача ОСОБА_8 підлягають частковому задоволенню, а ухвала суду апеляційної інстанції на підставі ч. 1 ст. 412, ст. 413, пунктів 1, 2 ч. 1 ст. 438 КПК України - скасуванню з призначенням нового розгляду в суді апеляційної інстанції (п. 2 ч. 1 ст. 436 цього Кодексу), під час якого апеляційний суд має врахувати згадане вище, провести судовий розгляд відповідно до положень процесуального закону та постановити законне й обґрунтоване рішення.

Щодо запобіжного заходу

Згідно з ч. 3 ст. 433 КПК України суд касаційної інстанції розглядає питання про обрання запобіжного заходу під час скасування судового рішення і призначення нового розгляду у суді першої чи апеляційної інстанції.

Разом з тим, беручи до уваги усталену практику Європейського суду з прав людини (зокрема, рішення від 16 жовтня 2014 року у справі «Shabalin v. Russia») про неприпустимість тримання особи під вартою без судового рішення, а також з огляду на те, що:

- до набрання вироком законної сили судом першої інстанції до обвинуваченого ОСОБА_7 було застосовано запобіжний захід у вигляді особистого зобов`язання;

- на стадії апеляційного розгляду вказаний запобіжний захід не змінювався,

колегія суддів вважає за необхідне ОСОБА_7 , який наразі, відповідно до матеріалів провадження на виконання оскаржуваних судових рішень відбуває покарання в ДУ «Кагарлицька виправна колонія (№ 115)», звільнити із зазначеної установи для відбування покарання.

Керуючись статтями 412, 413, 419, 433, 434, 436, 438, 441, 442 КПК України, Верховний Суд

ухвалив:

Касаційні скарги захисника ОСОБА_6 , який діє в інтересах засудженого ОСОБА_7 , та представника цивільного відповідача ПАТ «Страхова група ТАС» - адвоката ОСОБА_8 задовольнити частково.

Ухвалу Полтавського апеляційного суду від 22 липня 2025 року стосовно ОСОБА_7 скасувати та призначити новий розгляд у суді апеляційної інстанції.

Звільнити засудженого ОСОБА_7 з ДУ «Кагарлицька виправна колонія (№ 115)».

Постанова набирає законної сили з моменту проголошення, є остаточною та оскарженню не підлягає.

Судді:

ОСОБА_1 ОСОБА_2 ОСОБА_3

Оригінал: reyestr.court.gov.ua