Суд: Жидачівський районний суд Львівської області
Інстанція: Перша
Юрисдикція: Цивільне
Категорія: Справи у спорах, що виникають із сімейних відносин, з них
Дата: 09 листопада 2026 р.
Справа: №443/1262/26
Суддя: РАВЛІНКО Р. Г.
Справа №443/1262/26
Провадження №2/443/1015/26
РІШЕННЯ
іменем України
(заочне)
10 листопада 2026 року місто Жидачів
Жидачівський районний суд Львівської області в складі:
головуючого - судді Равлінка Р.Г.,
секретар судового засідання Рибакова І.І,
провів у відкритому судовому засіданні в порядку загального позовного провадження в залі суду в м. Жидачеві розгляд справи за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про поділ спільного майна подружжя та визнання права власності на нерухоме майно,-
встановив:
Позивачка ОСОБА_1 звернулася до суду з позовною заявою до ОСОБА_2 в якій просить здійснити поділ спільного майна подружжя ОСОБА_1 та ОСОБА_2 ; визнати за ОСОБА_1 право власності на квартиру, розташовану за адресою: АДРЕСА_1 , визнати з ОСОБА_1 право власності на 100% зазначеної квартири, у разі, якщо суд не вважатиме можливим передати квартиру у власність позивачки, визначити частки сторін у праві власності на спірну квартиру та стягнути з відповідача на користь позивачки судові витрати.
Обґрунтування позовних вимог.
В обґрунтування позовної заяви позивачка ОСОБА_1 покликається на те, що 27.06.2009 між нею, ОСОБА_1 , та ОСОБА_2 було укладено шлюб, який зареєстровано виконавчим комітетом Новострілищанської селищної ради Жидачівського району Львівської області. Рішенням Жидачівського районного суду Львівської області від 19.03.2019 шлюб між сторонами розірвано. До цього часу питання поділу спірного майна між сторонами не вирішувалося. Під час перебування у шлюбі, а саме 08.06.2015, позивачкою було придбано квартиру за адресою: АДРЕСА_1 . Загальна площа квартири становить 37,2 кв.м., житлова площа - 17,5 кв.м. Право власності на зазначену квартиру зареєстровано за позивачкою у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно. Фактично придбання квартири здійснювалось за кошти позивачки. Відповідач не брав участі у придбанні даного майна, не здійснював фінансових вкладень у його придбання, утримання чи ремонт. Після припинення сімейних відносин відповідач фактично усунувся від виконання обов`язків щодо утримання сім`ї, не проживає разом із позивачкою, не бере участі у житті та вихованні дитини, матеріальної допомоги не надає та тривалий час відсутній за місцем проживання. Будь-який зв`язок з відповідачем відсутній, його фактичне місце перебування позивачці невідоме. Відповідач не проживає у спірній квартирі, не здійснює її утримання, не бере участі у витратах на оплату комунальних послуг та не заявляє вимог щодо даного майна. Враховуючи те, що відповідач не бере участі у житті сім`ї, не проживає у квартирі, не здійснює її утримання та не заявляє будь-яких вимог щодо спірного майна, позивачка вважає, що передача всієї квартири у її власність не порушує прав та законних інтересів відповідача. Враховуючи, що у квартирі проживає позивачка разом із дитиною, передача квартири у власність позивачки відповідає інтересам дитини та забезпечує стабільність її житлових умов
Процесуальні рішення, постановлені по справі.
Ухвалою судді Жидачівського районного суду Львівської області Равлінка Р.Г. від 07.07.2026 позовну заяву залишено без руху, позивачці надано строк для усунення недоліків /а.с.26-27/
Ухвалою судді Жидачівського районного суду Львівської області Равлінко Р.Г. від 17.07.2026 позовну заяву прийнято до розгляду та відкрито провадження у справі. Справу призначено до відкритого підготовчого засідання в порядку загального позовного провадження на 06.08.2026 /а.с.69-70/.
06.08.2026 у зв`язку з неявкою відповідача підготовче судове засідання відкладено на 28.09.2026 /а.с.76-77 на звороті/.
Ухвалою Жидачівського районного суду Львівської області від 28.09.2026 підготовче провадження у справі закрито та справу призначено до судового розгляду по суті на 15.10.2026 /а.с.85-86/.
Ухвалою Жидачівського районного суду Львівської області від 15.10.2026 у зв`язку з першою неявкою відповідача справу розглядом відкладено на 06.11.2026 /а.с.94/.
Розгляд справи по суті відбувся 06.11.2026 без участі сторін.
Заяви та клопотання сторін, узагальнення їх доводів та інші процесуальні дії у справі
Позивачка ОСОБА_1 , будучи належним чином повідомленою про час та місце розгляду справи, в судове засідання не з`явилася. Подала заяву у якій просить розглядати справу у її відсутності, а також не заперечує проти винесення заочного рішення.
Згідно відомостей Західного міжрегіонального управління Державної міграційної служби, місце реєстрації ОСОБА_2 є АДРЕСА_2 .
Судом скеровувались виклики ОСОБА_2 у судові засідання на зазначену адресу та конверти з рекомендованими повідомленнями повернулись до суду із відміткою засобу зв`язку «Укрпошта» «адресат відсутній за вказаною адресою», що відповідно до п. 4 ч. 8 ст. 128 ЦПК України є належним врученням виклику у судове засідання.
Відповідач ОСОБА_2 будучи належним чином повідомленим про дату, час і місце розгляду справи у судове засідання повторно не з`явився, про причини неявки суд не повідомив, заяв про розгляд справи за його відсутності не подав, правом на подання відзиву не скористався.
Також судом розміщувались оголошення на офіційному веб-порталі судової влади України, що відповідно до ч. 11 ст. 128 ЦПК України є належним викликом у судове засідання.
Відтак, суд вважає, що наявні умови для проведення заочного розгляду справи на підставі наявних у справі даних та доказів, що відповідає вимогам частини 4 статті 223 та статті 280 ЦПК України.
У зв`язку з неявкою в судове засідання осіб, які беруть участь у справі, фіксування судового процесу в порядку ст. 247 ЦПК України за допомогою звукозаписувального технічного засобу не здійснювалося.
Небажання відповідача надавати докази в обґрунтування своїх заперечень проти позову, зокрема, з причини ухилення від участі в судових засіданнях, дає суду право при заочному розгляді справи обмежитися доказами, наданими позивачкою, що повністю відповідає положенням ч. 1 ст. 280 ЦПК України.
Згідно ч.1 ст. 223 ЦК України, неявка у судове засідання будь-якого учасника справи за умови, що його належним чином повідомлено про дату, час і місце цього засідання, не перешкоджає розгляду справи по суті, крім випадків, визначених цією статтею.
За таких обставинах суд визнав неявку відповідача неповажною та розглянув справу за його відсутності, провівши на підставі вимог ст. 281 ЦПК України заочний розгляд справи.
Частиною четвертою статті 268 ЦПК України передбачено, що у разі неявки всіх учасників справи у судове засідання, яким завершується розгляд справи, або розгляду справи без повідомлення (виклику) учасників справи, суд підписує рішення без його проголошення.
Згідно ч. 5 статті 268 ЦПК України зазначено, що датою ухвалення рішення є дата його проголошення (незалежно від того, яке рішення проголошено - повне чи скорочене). Датою ухвалення рішення, ухваленого за відсутності учасників справи, є дата складення повного судового рішення.
Отже, враховуючи наведені вище вимоги процесуального закону, датою ухвалення судом судового рішення в даній справі, призначеній до розгляду на 06.11.2026, є дата складення повного тексту судового рішення – 10.11.2026.
Суд, дослідивши матеріали справи, всебічно і повно з`ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтуються позовні вимоги, об`єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, враховуючи вимоги ст. 6 Європейської конвенції з прав людини та основоположних свобод, відповідно до якої кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов`язків, суд вважає, що справу слід вирішити в межах тих доказів, які були отримані в ході судового розгляду, а також на підставі наявних письмових доказів, які містяться у матеріалах справи. Дотримуючись принципів змагальності та диспозитивності судового процесу, оцінивши докази з точки зору належності, допустимості та достатності, суд дійшов висновку, що неявка відповідача не є перешкодою для розгляду справи, оскільки в матеріалах справи достатньо доказів про права та взаємовідносини сторін і позов слід задовольнити частково, ухваливши заочне рішення.
Судом встановлені наступні факти та відповідні їм правовідносини.
Відповідно до рішення Жидачівського районного суду Львівської області від 19.03.2019 у справі №443/1791/18, позов ОСОБА_1 задоволено частково. Розірвано шлюб між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , який зареєстрований 27.06.2009 у виконавчому комітеті Новострілищанської селищної ради Жидачівського району Львівської області ( актовий запис №3). Після розірвання шлюбу позивачці залишено прізвище « ОСОБА_3 ». У решті позовних вимог відмовлено /а.с.9-11 на звороті/.
Згідно з договором купівлі-продажу квартири від 08.06.2015, продавець ОСОБА_4 , яка діє на підставі довіреності від імені ОСОБА_5 , продала, а покупець ( ОСОБА_1 , купила квартиру АДРЕСА_3 . Квартира, що відчужується, має наступні характеристики: 1 житлова кімната та 1 кухня. Загальна площа: 37,2 кв.м. Житлова площа: 17,5 кв.м /а.с.12-13/.
Згідно з витягом з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності №38731196 від 08.06.2015, квартира, загальною площею 37,2 кв.м., житловою площею 17,5 кв.м., розташована за адресою: АДРЕСА_1 , на підставі договору купівлі- продажу квартири №650 від 08.06.2015, на праві приватної власності належить ОСОБА_1 /а.с.14/.
Відповідно до відомостей про зареєстрованих у житловому приміщенні осіб №1215 від 24.10.2025, за адресою: АДРЕСА_1 , незареєстровано жодної особи /а.с.15/.
Згідно з свідоцтвом про народження серії НОМЕР_1 , ОСОБА_6 народився ІНФОРМАЦІЯ_1 , про що було зроблено відповідний актовий запис №1, а його батьками є ОСОБА_2 та ОСОБА_1 /а.с.16/.
Відповідно до свідоцтва про народження серії НОМЕР_2 від 23.11.2018, ОСОБА_6 народилась ІНФОРМАЦІЯ_2 , про що було зроблено відповідний актовий запис №175, а її батьками є ОСОБА_2 та ОСОБА_1 /а.с.17/.
Відповідно до звіту про оцінку майна від 14.07.2026, ринкова вартість об`єкта оцінки 1-но кімнатної квартири, загальною площею 37,2 кв.м., що розташована за адресою АДРЕСА_1 , без ПДВ складає 250 516 грн /а.с.33-68/.
При вирішенні позовних вимог судом підлягають застосуванню наступні норми чинного законодавства.
За положенням ч.ч. 1, 2 ст. 21 Сімейного кодексу України шлюбом є сімейний союз жінки та чоловіка, зареєстрований у державному органі реєстрації актів цивільного стану. Проживання однією сім`єю жінки та чоловіка без шлюбу не є підставою для виникнення у них прав та обов`язків подружжя.
Відповідно до ч. 1 ст. 36 цього Кодексу шлюб є підставою для виникнення прав та обов`язків подружжя.
У статті 60 СК України закріплено, що майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя.
Таке ж положення містить і стаття 368 ЦК України.
Частиною першою статті 57 СК України встановлено, що особистою приватною власністю дружини, чоловіка, є: 1) майно, набуте нею, ним до шлюбу; 2) майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але на підставі договору дарування або в порядку спадкування; 3) майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але за кошти, які належали їй, йому особисто.
За ч.6 ст.57 СК України суд може визнати особистою приватною власністю дружини, чоловіка майно, набуте ним, нею за час їхнього окремого проживання у зв`язку з фактичним припиненням шлюбних відносин.
Згідно з ч.7 ст.57 СК України, якщо у придбання майна вкладені крім спільних коштів кошти, що належали одному із подружжя, то частка у цьому майні, відповідно до розміру внеску, є його особистою приватною власністю.
За змістом статей 69, 70 СК України дружина і чоловік мають право на поділ майна, що належить їм на праві спільної сумісної власності, незалежно від розірвання шлюбу. У разі поділу майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором.
Зазначені норми закону свідчать про презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу. Ця презумпція може бути спростована й один із подружжя може оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об`єкт, в тому числі в судовому порядку. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, який її спростовує.
Така правова позиція висловлена в постанові Великої Палати Верховного Суду від 21 листопада 2018 року у справі № 372/504/17 (провадження N 14-325цс18).
Як роз`яснено в пунктах 23, 24 постанови Пленуму Верховного Суду України від 21 грудня 2007 року №11 "Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя", вирішуючи спори між подружжям про майно, необхідно встановлювати обсяг спільно нажитого майна, наявного на час припинення спільного ведення господарства, з`ясовувати джерело і час його придбання. Спільною сумісною власністю подружжя, що підлягає поділу (статті 60, 69 СК України, частина третя статті 368 ЦК України) відповідно до частин другої, третьої статті 325 ЦК України можуть бути будь-які види майна, за винятком тих, які згідно із законом не можуть їм належати (виключені з цивільного обороту), незалежно від того, на ім`я кого з подружжя вони були придбані чи внесені грошовими коштами, якщо інше не встановлено шлюбним договором чи законом. Не належить до спільної сумісної власності майно одного з подружжя, набуте особою до шлюбу; набуте за час шлюбу на підставі договору дарування або в порядку спадкування; набуте за час шлюбу, але за кошти, які належали одному з подружжя особисто; речі індивідуального користування, в тому числі коштовності, навіть якщо вони були придбані за рахунок спільних коштів подружжя; кошти, одержані як відшкодування за втрату (пошкодження) речі, що належала особі, а також як відшкодування завданої їй моральної шкоди; страхові суми, одержані за обов`язковим або добровільним особистим страхуванням, якщо страхові внески сплачувалися за рахунок коштів, що були особистою власністю кожного з них.
Відповідно до п. 30 постанови Пленуму ВСУ від 21.12.2007 № 11 «Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя», передбачено рівність прав кожного із подружжя на володіння, користування і розпоряджання майном, що належить їм на праві спільної сумісної власності (якщо інше не встановлено домовленістю між ними) та необхідність взаємної згоди подружжя на розпорядження майном, що є об`єктом права його спільної сумісної власності, передбачено ч. 1 ст.63, ч. 1 ст.65 СК України.
Відповідно до частини першої статті 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.
Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування (частина перша статті 77 ЦПК України).
Згідно із положеннями частини третьої статті 12 та частини першої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи, і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Відповідно до ч. 2 ст. 83 ЦПК України позивач, особи, яким законом надано право звертатися до суду в інтересах інших осіб, повинні подати докази разом з поданням позовної заяви.
Копії доказів (крім речових доказів), що подаються до суду, заздалегідь надсилаються або надаються особою, яка їх подає, іншим учасникам справи. Суд не бере до уваги відповідні докази у разі відсутності підтвердження надсилання (надання) їх копій іншим учасникам справи, крім випадку, якщо такі докази є у відповідного учасника справи або обсяг доказів є надмірним, або вони подані до суду в електронній формі, або є публічно доступними (ч. 9 ст. 83 ЦПК України).
Для визнання майна особистою приватною власністю одного із подружжя є необхідність доведення перед судом факту набуття такого майна хоча і за час шлюбу, але за кошти, які належали одному з подружжя особисто.
Велика Палата Верховного Суду у постанові Справа № 523/14489/15-ц (Провадження № 14-22цс20) вказала, що при розгляді справ про поділ спільного сумісного майна подружжя (жінки та чоловіка, які проживають однією сім`єю, але не перебувають у шлюбі між собою або в будь-якому іншому шлюбі) встановлення обсягу спільно нажитого майна є передусім питаннями доведення відповідних обставин, спростування чи не спростування презумпції спільної сумісної власності, які суд вирішує в мотивувальній частині свого рішення. Більше того, відповідне судове рішення лише підтверджує наявність режиму спільного сумісного майна, і для такого підтвердження заявлено вимоги про визнання певних об`єктів спільним сумісним майном та, як наслідок, зазначення в резолютивній частині судового рішення про таке визнання не є необхідним. Ефективним способом захисту за таких умов є саме вирішення вимоги про поділ спільного сумісного майна.
Відповідно до ч.ч. 2, 3 ст. 70 СК України, при вирішенні спору про поділ майна суд може відступити від засади рівності часток подружжя за обставин, що мають істотне значення, зокрема якщо один із них не дбав про матеріальне забезпечення сім`ї, ухилявся від участі в утриманні дитини (дітей), приховав, знищив чи пошкодив спільне майно, витрачав його на шкоду інтересам сім`ї. За рішенням суду частка майна дружини, чоловіка може бути збільшена, якщо з нею, ним проживають діти, а також непрацездатні повнолітні син, дочка, за умови, що розмір аліментів, які вони одержують, недостатній для забезпечення їхнього фізичного, духовного розвитку та лікування.
Оцінка доказів судом та висновки суду за результатами розгляду справи.
З матеріалів справи вбачається, що спірне майно, а саме: квартира, яка розташована за адресою: АДРЕСА_1 , сторонами була придбана за час перебування у шлюбі, а відтак, таке майно є спільною сумісною власністю подружжя, де частки чоловіка та дружини є рівними, що повністю узгоджується з правовою позицією Великої Палати Верховного Суду, викладеною у постанові від 21 листопада 2018 року у справі № 372/504/17 (провадження № 14-325цс18) та у постанові від 12 лютого 2020 року у справі №725/1676/18 (провадження № 61-7911св19).
При укладенні договорів одним із подружжя вважається, що він діє за згодою другого в подружжя. Дружина, чоловік має право на звернення до суду з позовом про визнання договору недійсним як такого, що укладений другим із подружжя без її, його згоди, якщо цей договір виходить за межі дрібного побутового (частина друга статті 65 СК України).
При таких обставинах за нормами сімейного законодавства умовою належності того майна, яке одержане за договором, укладеним одним із подружжя, до об`єктів спільної сумісної власності подружжя є визначена законом мета укладення договору інтереси сім`ї, а не власні, не пов`язані із сім`єю інтереси одного з подружжя.
Таким чином, якщо один із подружжя уклав договір в інтересах сім`ї, то цивільні права та обов`язки за цим договором виникають в обох із подружжя.
Такі висновки викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 30 червня 2020 року у справі № 638/18231/15-ц (провадження № 14-712цс19).
З урахуванням наведеного суд вважає доведеним, що квартира за адресою: АДРЕСА_1 , придбана під час шлюбу, є спільним сумісним майном подружжя, оскільки стороною позивачки не доведено придбання спірною квартири за особисті кошти, оскільки матеріали справи не містять жодних доказів, що спірна квартира була придбана за особисті кошти позивачки, а згідно ст. 60 СК України та 368 ЦК України набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя.
В той же час позивачкою в позовній заяві стверджується, що відповідач ОСОБА_2 не бере участі у житті та вихованні дитини, матеріальної допомоги не надає та тривалий час відсутній за місцем проживання. Будь-який зв`язок з відповідачем відсутній, його фактичне місце перебування позивачці невідоме. Відповідач не проживає у спірній квартирі, не здійснює її утримання, не бере участі у витратах на оплату комунальних послуг та не заявляє вимог щодо даного майна.
Водночас суд критично оцінює такі твердження позивачки, оскільки до матеріалів справи не долучено жодних доказів того, що відповідач не проживає у спірній квартирі (довідок, актів обстеження тощо) та не здійснює її утримання, а також не бере участі у житті та вихованні дітей.
Також позивачкою не долучено доказів того, що малолітні діти проживають разом із нею, оскільки згідно відомостей про зареєстрованих у житловому приміщенні осіб №1215 від 24.10.2025, за адресою: АДРЕСА_1 , незареєстровано жодної особи.
Відтак самі лише твердження позивачки про відсутність відповідача за місцем проживання, його неучасть в утриманні квартири та вихованні дітей не можуть бути самостійною підставою для відступлення від принципу рівності часток подружжя у праві спільної сумісної власності.
Вирішуючи питання щодо визначення часток у спільному майні подружжя, суд виходить із положень статті 70 Сімейного кодексу України, відповідно до якої у разі поділу майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором.
При цьому підстав для відступлення від засади рівності часток подружжя, передбачених частинами другою та третьою статті 70 СК України, судом не встановлено, оскільки позивачкою не доведено обставин, які б свідчили про наявність передбачених законом підстав для такого відступлення.
Отже, виходячи із законодавчо закріпленого принципу рівності часток подружжя у праві спільної сумісної власності, враховуючи наявні в справі докази, суд вважає, що позивачка ОСОБА_1 має право на 1/2 частку спірної квартири.
Враховуючи вищенаведене, суд приходить до висновку, що позовні вимоги є підставними і такими, що підлягають до часткового задоволення.
На підставі викладеного та керуючись ст. ст.89,259, 263, 265, 280-284 ЦПК України, суд
постановив
Позовну заяву ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про поділ спільного майна подружжя та визнання права власності на нерухоме майно – задовольнити частково.
Поділити майно, що є спільною сумісною власністю ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , та ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_4 , наступним чином: визнати за ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , право власності на 1/2 (одну другу) частину квартира, яка розташована за адресою: АДРЕСА_1 ; визнати за ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_4 , право власності на 1/2 (одну другу) частину квартира, яка розташована за адресою: АДРЕСА_1 .
В задоволенні решти позовних вимог – відмовити.
Заочне рішення може бути переглянуте судом, що його ухвалив, за письмовою заявою відповідача.
Заяву про перегляд заочного рішення може бути подано протягом тридцяти днів з дня його проголошення.
Учасник справи, якому повне заочне рішення суду не було вручене у день його проголошення, має право на поновлення пропущеного строку на подання заяви про його перегляд - якщо така заява подана протягом двадцяти днів з дня вручення йому повного заочного рішення суду.
Строк на подання заяви про перегляд заочного рішення може бути також поновлений в разі пропуску з інших поважних причин.
Заочне рішення може бути оскаржено позивачем в апеляційному порядку. Апеляційна скарга на заочне рішення може бути подана до Львівського апеляційного суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.
Заочне рішення набирає законної сили, якщо протягом вказаних строків не подані заява про перегляд заочного рішення або апеляційна скарга, або якщо рішення залишено в силі за результатами апеляційного розгляду справи.
Суддя Р.Г. Равлінко
Оригінал: reyestr.court.gov.ua