Постанова від 09 листопада 2026 р. у справі №635/7609/21 — Харківський апеляційний суд

Суд: Харківський апеляційний суд

Інстанція: Апеляційна

Юрисдикція: Цивільне

Категорія: споживчого кредиту

Дата: 09 листопада 2026 р.

Справа: №635/7609/21

Суддя: Пилипчук Н. П.

ХАРКІВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

__________________________________________________________________

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

10 листопада 2026 року

м. Харків

справа № 635/7609/21

провадження № 22-ц/818/3485/26

Харківський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:

головуючого – Пилипчук Н.П.,

суддів – Маміної О.В., Тичкової О.Ю.,

учасники справи:

позивач – Акціонерне товариство Комерційний банк «ПриватБанк»,

відповідач – ОСОБА_1 ,

розглянув в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Харківського районного суду Харківської області від 25 лютого 2026 року в складі судді Карасави І.О.

в с т а н о в и в:

У вересні 2021 року Акціонерне товариство Комерційний банк «ПриватБанк» звернулося до суду з позовом до ОСОБА_1 про стягнення трьох відсотків річних та інфляційних втрат за кредитним договором.

Позовна заява мотивована тим, що судовим наказом Фрунзенського районного суду Харкова від 02.11.2007 стягнуто заборгованість у розмірі 21542,97 грн нарахованих станом на 18.10.2007.

Зазначило, що винесення судового наказу не свідчить про припинення договірних правовідносин сторін, оскільки договір діє до повного виконання сторонами зобов`язань та не звільняє боржника від відповідальності за невиконання ним грошового зобов`язання.

Вказав, що прострочена сума заборгованість становить 15156,03 грн. Оскільки, з відповідача стягнуто заборгованість за кредитним договором №б/н від 17.10.2005 за період з 17.10.2005 по 18.10.2007, то за період після подання заяви від 20.10.2007, з 21.10.2007 по 31.08.2021 відповідач має заборгованість у розмірі 54 776,78 грн, яка складається з наступного: 48 473,53 грн - індекс інфляції за прострочення виконання зобов`язання; 6 303,25грн - 3% річних від простроченої суми.

Просило стягнути з ОСОБА_1 на користь АТ КБ «ПриватБанк» заборгованість за кредитним договором № б/н від 17.10.2005 у розмірі 54776,78 грн, судовий збір у розмірі 2270,00 грн.

Рішенням Харківського районного суду Харківської області від 25 лютого 2026 року позов АТ КБ «ПриватБанк» – задоволено, стягнуто з ОСОБА_1 на користь АТ КБ «ПриватБанк» за прострочення виконання грошового зобов`язання, визначеного судовим наказом Фрунзенського районного суду Харкова від 02.11.2007 три проценти річних за період з 21.10.2007 по 31.08.2021 у розмірі 6303,25 грн та інфляційні втрати за період з 21.10.2007 по 31.08.2021 у розмірі 48 473,53 грн, а також витрати по сплаті судового збору у розмірі 2270,00 грн.

Не погоджуючись з рішенням суду ОСОБА_1 подав апеляційну скаргу, в якій просив рішення скасувати, ухвалити нове судове рішення, яким повністю відмовити у задоволенні позовних вимог.

Апеляційна скарга мотивована тим, що позивачем пропущено строк пред`явлення судового наказу до примусового виконання. У позові банк просив стягнути заборгованість за кредитним договором, а не на підставі відповідного судового наказу. Обставини виконання або невиконання ним зобов`язань за кредитним договором не встановлювалися та не перевірялися. Договір від 17.10.2005 він не підписував, кредитну картку в банку не оформлював та не отримував, грошових коштів також не отримував. Про судовий наказ йому не було відомо. Він звільнений від сплати судового збору, оскільки є інвалідом ІІ групи.

20.08.2026 до суду апеляційної інстанції від ОСОБА_1 надійшли пояснення, в яких зазначив, що скасування судового наказу Фрунзенського районного суду м. Харкова від 02.11.2007.

Ухвалами Харківського апеляційного суду від 10 квітня 2026 року відповідно до вимог ч.1 ст.369 ЦПК України розгляд справи призначено без повідомлення (виклику) учасників справи.

Судова колегія, заслухавши суддю-доповідача, дослідивши матеріали справи, обговоривши доводи апеляційної скарги вважає, що апеляційну скаргу ОСОБА_1 необхідно задовольнити, рішення суду – скасувати.

Судом встановлено та підтверджується матеріалами справи, що 02.11.2007 між банком та ОСОБА_1 укладено договір про надання банківських послуг шляхом підписання відповідної заяви, в якій зазначено, що кредитний ліміт надано в сумі 11500,00 грн, базова процентна ставка за кредитом становить 2,5% в місяць з розрахунку 360 днів у році (а.с.27-28).

Згідно судового наказу Фрунзенського районного суду Харкова від 02.11.2007 № 2-н-379/2007 стягнуто з ОСОБА_1 на користь АТ КБ «ПриватБанк» заборгованість за кредитним договором №б/н від 17.10.2005 у розмірі 21 542,97 грн (а.с.11).

За розрахунком банку розмір індексу інфляції за прострочення виконання зобов`язання за період з 21.10.2007 по 31.08.2021 становить 48 473,53 грн, а 3% річних від простроченої суми за цей же період становить 6303,25 грн.

Ухвалою Немишлянського районного суду м. Харкова від 13.08.2026 у справі № 2-н-379/2007 поновлено ОСОБА_1 строк на подання заяви про скасування судового наказу; заяву ОСОБА_1 про скасування судового наказу – задоволено, судовий наказ №2-н-379/2007, виданий Фрунзенським районним судом м. Харкова 02.11.2007, яким стягнуто з ОСОБА_1 на користь ЗАТ КБ «ПриватБанк» - 21542,97 грн та судовий збір та витрати по сплаті інформаційно-технічного забезпечення у розмірі 122,71 грн, що були сплачені при подачі заяви – скасовано, роз`яснено АТ КБ «ПриватБанк» право на звернення до суду із тими самими вимогами в порядку спрощеного позовного провадження.

За відкритими даними Автоматизованої системи виконавчого провадження вбачається, що виконавчі провадження, де боржником є ОСОБА_1 , а стягувачем є АТ КБ «ПриватБанк», відсутні.

Відповідно до частини першої статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Статтею 10 ЦПК України визначено, що суд при розгляді справи керується принципом верховенства права.

Частиною першою статті 15 ЦК України передбачено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Згідно з частиною першою статті 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Суд також може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом чи судом у визначених законом випадках.

Відповідно до частини першої статті 509 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) зобов`язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов`язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від вчинення певної дії (негативне зобов`язання), а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов`язку.

За змістом статей 524, 533-535 і 625 ЦК України грошовим є зобов`язання, виражене у грошових одиницях, що передбачає обов`язок боржника сплатити гроші на користь кредитора, який має право вимагати від боржника виконання цього обов`язку. Тобто грошовим є будь-яке зобов`язання, в якому праву кредитора вимагати від боржника сплати коштів кореспондує обов`язок боржника з такої сплати (постанови Великої Палати Верховного Суду від 11 квітня 2018 року у справі № 758/1303/15, від 16 травня 2018 року у справі № 686/21962/15).

Згідно з частиною першою статті 526 ЦК України зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. Якщо в зобов`язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (частина перша статті 530 ЦК України).

За відсутності інших підстав, передбачених договором або законом, зобов`язання припиняється виконанням, проведеним належним чином (стаття 599 ЦК України).

Належним є виконання зобов`язання, яке прийняте кредитором і в результаті якого припиняються права та обов`язки сторін зобов`язання.

Боржник вважається таким, що прострочив, якщо він не приступив до виконання зобов`язання або не виконав його у строк, встановлений договором або законом (частина перша статті 612 ЦК України).

Відповідно до статті 625 ЦК України боржник не звільняється від відповідальності за неможливість виконання ним грошового зобов`язання. Боржник, який прострочив виконання грошового зобов`язання, на вимогу кредитора зобов`язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

Нарахування інфляційних втрат на суму боргу та трьох процентів річних входить до складу грошового зобов`язання і є особливою мірою відповідальності боржника за прострочення грошового зобов`язання, оскільки виступає способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення грошових коштів унаслідок інфляційних процесів та отриманні компенсації від боржника за неналежне виконання зобов`язання.

Передбачене частиною другою статті 625 ЦК України нарахування трьох процентів річних має компенсаційний, а не штрафний характер, оскільки виступає способом захисту майнового права та інтересу, який полягає в отриманні компенсації від боржника (постанова Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16).

У статті 625 ЦК України визначені загальні правила відповідальності за порушення будь-якого грошового зобов`язання незалежно від підстав його виникнення (договір чи делікт). Тобто приписи цієї статті поширюються на всі види грошових зобов`язань, якщо інше не передбачено договором або спеціальними нормами закону, який регулює, зокрема, окремі види зобов`язань (постанова Великої Палати Верховного Суду від 16 травня 2018 року у справі № 686/21962/15-ц).

За загальним правилом судове рішення забезпечує примусове виконання зобов`язання, яке виникло з підстав, що існували до його ухвалення, але не породжує такого зобов`язання, крім випадків, коли положення норм чинного законодавства передбачають виникнення зобов`язання саме з набранням законної сили рішенням суду.

З аналізу глави 50 ЦК України, яка врегульовує питання припинення зобов`язання, слідує, що чинне законодавство не пов`язує припинення зобов`язання з наявністю судового рішення чи відкриттям виконавчого провадження з його примусового виконання, а наявність судових актів про стягнення заборгованості не припиняє грошових зобов`язань боржника та не позбавляє кредитора права на отримання передбачених частиною другою статті 625 ЦК України сум. Вирішення судом спору про стягнення грошових коштів за договором не змінює природи зобов`язання та підстав виникнення відповідного боргу.

Подібний висновок викладено у пункті 64 постанови Великої Палати Верховного Суду від 04 червня 2019 року у справі № 916/190/18.

У пункті 99 постанови Великої Палати Верховного Суду від 10 вересня 2025 року у справі № 369/13444/20 зазначено, що ухвалення судового рішення щодо стягнення заборгованості за договором не є підставою заміни зобов`язання за договором - новим зобов`язанням за рішенням суду, а вказує лише на охоронний характер таких правовідносин, яким надано захист судовим рішенням. Таке судове рішення не змінює обсягу прав та обов`язків сторін зобов`язання, а лише підтверджує їх наявність та надає можливість примусового виконання цивільного зобов`язання у процедурах виконавчого провадження. Пункт 98 цієї постанови подібний до змісту пункту 64 постанови Великої Палати Верховного Суду від 04 червня 2019 року у справі № 916/190/18 про те, що чинне законодавство не пов`язує припинення зобов`язання з ухваленням судового рішення щодо нього чи відкриттям виконавчого провадження з його примусового виконання, а наявність актів правосуддя про стягнення заборгованості не припиняє зобов`язань сторін.

Верховний Суд у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду у постанові від 06 березня 2019 року у справі № 757/44680/15-ц здійснив тлумачення частини першої статті 509, частини першої статті 267, статті 625 ЦК України та дійшов висновку про те, що:

- натуральним є зобов`язання, вимога в якому не може бути захищена в судовому (примусовому) порядку, але добровільне виконання якої не є безпідставно набути майном;

- конструкція статті 625 ЦК України щодо нарахування 3 % річних та інфляційних втрат розрахована на її застосування до такого грошового зобов`язання, вимога в якому може бути захищена в судовому (примусовому) порядку;

- кредитор в натуральному зобов`язанні не має права на нарахування 3 % річних та інфляційних втрат, оскільки вимога в такому зобов`язанні не може бути захищена в судовому (примусовому) порядку.

Виконання судового рішення є завершальною стадією судового провадження. Конституційний Суд України у своєму Рішенні від 13 грудня 2012 року у справі № 18-рп/2012 зазначив, що виконання судового рішення є невідокремним складником права кожного на судовий захист і охоплює визначений у законі комплекс дій, спрямованих на захист і поновлення порушених прав, свобод, законних інтересів фізичних та юридичних осіб, суспільства, держави (абзац третій пункту 2 мотивувальної частини).

Стадія виконавчого провадження як завершальна стадія судового процесу має встановлені законом строкові межі. Зокрема, така стадія починається після видачі виконавчого документа стягувачу та закінчується фактичним виконанням судового рішення або зі спливом строку пред`явлення виконавчого документа до виконання, оскільки якщо цей строк пропущено, виконавчий документ повертається стягувачу органом державної виконавчої служби, приватним виконавцем без прийняття до виконання (пункт 2 частини четвертої статті 4 Закону України «Про виконавче провадження»). За пунктом 1 частини першої статті 26 Закону України від 21 квітня 1999 року № 606-XIV «Про виконавче провадження» (в редакції, яка діяла до набрання 05 жовтня 2016 року чинності Законом України від 02 червня 2016 року № 1404-VІІІ «Про виконавче провадження») пропуск встановленого строку пред`явлення документів до виконання визначався як підстава для відмови у відкритті виконавчого провадження.

Тобто поза межами цього строку (строку пред`явлення виконавчого документа до виконання) виконавчі дії не вчиняються, а строк виконавчого провадження як завершальної стадії судового процесу спливає одночасно зі строком пред`явлення виконавчого документа до виконання.

Можливість примусового стягнення кредитором заборгованості, про стягнення якої ухвалено рішення суду, вичерпується після закінчення строку пред`явлення до виконання виконавчого документа на виконання вказаного рішення, якщо такий строк не було поновлено судом в установленому законом порядку.

Оскільки право на примусове виконання обмежене строком пред`явлення виконавчого документа до виконання, то в разі пропуску такого строку та за умови, що суд відмовив у його поновленні, право на примусове виконання судового рішення вважається остаточно втраченим. Держава більше не забезпечує реалізацію цього рішення через виконавчу службу. Це означає, що рішення стає таким, яке не можна виконати примусово.

У разі пропуску строку на пред`явлення виконавчого листа до виконання та відмови суду у поновленні цього строку стягувач з огляду на принцип добросовісності учасників цивільного процесу у користуванні своїми процесуальними правами втрачає право на вжиття щодо боржника заходів, визначених частиною другою статті 625 ЦК України. Також зазначила, що будучи позивачем у справі та стягувачем за виконавчим документом, особа не може бути необізнаною з наявністю провадження у вказаній справі та із встановленим законом строком для пред`явлення виконавчого документа до виконання. Реалізація своїх процесуальних прав у цьому випадку залежить виключно від волі самого кредитора (позивача, стягувача). Крім того, зауважила, що можливі аргументи на користь стягувача про те, що невиконання судового рішення, яке набрало законної сили, суперечить принципу верховенства права, складовою якого є принцип правової визначеності, у цьому випадку не можуть вважатись доречними, оскільки саме надання стягувачу можливості постійно пред`являти вимоги до боржника про стягнення 3 % річних та інфляційних втрат, нарахованих на невиконувану вимогу, буде суперечити принципу правової визначеності (постанова Великої Палати Верховного Суду від 11 лютого 2026 року у справі № 754/511/23).

Зобов`язання зі сплати інфляційних втрат та 3% річних, визначене частиною другою статті 625 ЦК України, є акцесорним, додатковим до основного зобов`язанням, тобто залежить від основного, поділяє його долю, нерозривно пов`язане з ним. Відповідно й вимога про стягнення інфляційних втрат та 3% річних є додатковою до основної вимоги.

Оскільки судове рішення про відмову у поновленні строку для пред`явлення виконавчого листа до виконання засвідчує факт остаточної втрати стягувачем права на примусове виконання судового рішення про стягнення основного боргу, то до основної грошової вимоги, щодо якої вичерпана можливість стягнення у примусовому порядку, не підлягають застосуванню правила частини другої статті 625 ЦК України. Факт не перебування виконавчого листа за основним борговим зобов`язанням на примусовому виконанні в органах державної виконавчої служби в сукупності з відмовою суду у задоволенні заяви стягувача про поновлення строку на пред`явлення виконавчого листа до виконання унеможливлює застосування положень частини другої статті 625 ЦК України до спірних правовідносин, оскільки зазначена норма застосовується судом виключно за грошовим зобов`язанням, яке підлягає виконанню (постанова Великої Палати Верховного Суду від 11 лютого 2026 року у справі № 754/511/23).

Матеріали справи свідчать про те, що 02.11.2007 Фрунзенським районним судом Харкова винесено судовий наказ № 2-н-379/2007, яким стягнуто з ОСОБА_1 на користь АТ КБ «ПриватБанк» заборгованість за кредитним договором №б/н від 17.10.2005 у розмірі 21 542,97 грн.

Між тим, матеріали справи не містять, а позивач не надав доказів наявності відкритого виконавчого провадження з примусового виконання вказаного судового наказу № 2-н-379/2007 від 02.11.2007.

За відкритими даними Автоматизованої системи виконавчого провадження вбачається, що виконавчі провадження, де боржником є ОСОБА_1 , а стягувачем є АТ КБ «ПриватБанк», відсутні.

Позивач, маючи статус кредитора, не реалізував своє право на звернення у встановлений законом строк до примусового виконання судового рішення про стягнення заборгованості за кредитом, втративши своє право вимоги на примусове виконання відповідачем своїх зобов`язань за кредитним договором та судового рішення.

У свою чергу, матеріали справи свідчать про те, що ухвалою Немишлянського районного суду м. Харкова від 13.08.2026 у справі № 2-н-379/2007, судовий наказ №2-н-379/2007, виданий Фрунзенським районним судом м. Харкова 02.11.2007, яким стягнуто з ОСОБА_1 на користь ЗАТ КБ «ПриватБанк» - 21542,97 грн та судовий збір та витрати по сплаті інформаційно-технічного забезпечення у розмірі 122,71 грн, що були сплачені при подачі заяви – скасовано, роз`яснено АТ КБ «ПриватБанк» право на звернення до суду із тими самими вимогами в порядку спрощеного позовного провадження.

Ухвала не була оскаржена стягувачем та набрала законної сили.

Колегія суддів наголошує на тому, що зобов`язання зі сплати інфляційних втрат та 3% річних, визначене частиною другою статті 625 ЦК України, є акцесорним, додатковим до основного зобов`язанням, тобто залежить від основного, поділяє його долю, нерозривно пов`язане з ним. Відповідно й вимога про стягнення інфляційних втрат та 3% річних є додатковою до основної вимоги.

Оскільки судове рішення про скасування судового наказу, за яким стягнуто основну суму боргу, засвідчує факт остаточної втрати стягувачем права на примусове виконання судового рішення про стягнення основного боргу, то до основної грошової вимоги, щодо якої вичерпана можливість стягнення у примусовому порядку, не підлягають застосуванню правила частини другої статті 625 ЦК України.

Факт не перебування судового наказу, як виконавчого документу, за основним борговим зобов`язанням на примусовому виконанні в органах державної виконавчої служби в сукупності з судовим рішенням про скасування судового наказу, за яким стягнуто основну суму боргу, унеможливлює застосування положень частини другої статті 625 ЦК України до спірних правовідносин, оскільки зазначена норма застосовується судом виключно за грошовим зобов`язанням, яке підлягає виконанню.

Виходячи з наведеного, колегія суддів дійшла висновку про обґрунтованість доводів апеляційної скарги та наявність підстав для скасування рішення суду першої інстанції з ухваленням нового судового рішення про відмову у задоволенні позовних вимог АТ КБ «ПриватБанк», оскільки позивач не довів наявності невиконаного грошового зобов`язання, зокрема не надав доказів на підтвердження відкриття виконавчого провадження, тобто наявності права на примусове виконання судового рішення про стягнення основного боргу, а також скасування судового рішення, на підставі якого стягнуто основний борг, відсутні правові підстави для стягнення з відповідача 3 % річних та інфляційні витрати на підставі частини другої статті 625 ЦК України.

За таких обставин рішення суду підлягає скасуванню, а апеляційна скарга - задоволенню.

Європейський суд з прав людини вказав, що пункт перший статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суді, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо надання обґрунтування , що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки з огляду на конкретні обставини справи (Проніна проти України, № 63566/00 § 23, ЄСПЛ від 18 липня 2006 року).

Керуючись ст.ст.367, 368, п.2 ч.1 ст.374, ст.376, ст.ст.381-384, 389 ЦПК України

п о с т а н о в и в:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 – задовольнити.

Рішення Харківського районного суду Харківської області від 25 лютого 2026 року – скасувати та ухвалити нове судове рішення.

Позов Акціонерного товариства Комерційний банк «ПриватБанк» до ОСОБА_1 про стягнення трьох відсотків річних та інфляційних втрат за кредитним договором – залишити без задоволення.

Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її ухвалення, але може бути оскаржена в касаційному порядку безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складання повного тексту судового рішення.

Головуючий Н.П. Пилипчук

Судді О.В. Маміна

О.Ю. Тичкова

Оригінал: reyestr.court.gov.ua