Постанова від 21 жовтня 2026 р. у справі №521/11414/24 — Одеський апеляційний суд

Суд: Одеський апеляційний суд

Інстанція: Апеляційна

Юрисдикція: Цивільне

Категорія: про позбавлення батьківських прав

Дата: 21 жовтня 2026 р.

Справа: №521/11414/24

Суддя: Коновалова В. А.

Номер провадження: 22-ц/813/7363/26

Справа № 521/11414/24

Головуючий у першій інстанції Мазун І. А.

Доповідач Коновалова В. А.

ОДЕСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

ПОСТАНОВА

Іменем України

22.10.2026 року м. Одеса

Одеський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:

головуючого - Коновалової В.А.,

суддів: Назарової М.В., Карташова О.Ю.,

за участю секретаря судового засідання Бондарець К.В.,

прокурора – Алексанян С.Ж.

учасники справи:

позивач – ОСОБА_1 ,

відповідач – ОСОБА_2 ,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі судових засідань Одеського апеляційного суду в порядку спрощеного позовного провадження справу

за апеляційною скаргою ОСОБА_1 , від імені якого діє представник ОСОБА_3 ,

на рішення Хаджибейського районного суду м.Одеси від 13 травня 2026 року,

за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про встановлення факту самостійного виховання та утримання дитини батьком, позбавлення батьківських прав, стягнення аліментів, третя особа - Орган опіки та піклування Хаджибейської районної адміністрації Одеської міської ради

в с т а н о в и в:

Короткий зміст позовних вимог

У липні 2024 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 про встановлення факту самостійного виховання та утримання дитини батьком, позбавлення батьківських прав та стягнення аліментів, в обґрунтування якого зазначив, що з 11.12.2021 року перебуває з ОСОБА_2 у шлюбі, в якому народилася спільна дитина – ОСОБА_4 . Починаючи з 01.07.2024 року ОСОБА_2 покинула сім`ю та залишила свою дитину ОСОБА_4 у віці 1 рік та 5 місяців, припинила здійснювати за ним догляд, вихованням та утриманням сина не займається, повідомивши при цьому, що планує змінити місце проживання у зв`язку зі стосунками з іншим чоловіком. Відповідач припинила здійснювати піклування про розвиток дитини, не відвідує її, не дбає про неї, не сприяє задоволенню потреб дитини, незважаючи на її ранній вік. Син не отримує від матері уваги та проявів турботи. ОСОБА_2 не намагається підтримувати зв`язок з позивачем, не цікавиться дитиною, хоча вона жодним чином не позбавлена можливості проживати з сином, виховувати та утримувати його, їй не чиняться перешкоди, у відповідача стійке вольове небажання виконувати свої батьківські обов`язки. ОСОБА_2 написала заяву про відмову від батьківських прав відносно сина та згоду на позбавлення її батьківських прав, яка нотаріально посвідчена.

ОСОБА_1 просив суд з урахуванням заяви про збільшення позовних вимог встановити факт того, що ОСОБА_1 самостійно виховує та утримує дитину – свого сина ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , що має юридичне значення для виплати аліментів; позбавити ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , батьківських прав відносно ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 ; стягнути з ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , аліменти на користь ОСОБА_1 на утримання малолітнього ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , у розмірі 1/4 заробітку (доходу) щомісячно, але не менше ніж 50% прожиткового мінімуму для дитини відповідного віку, починаючи з дня пред`явлення позову до суду та до досягнення дитиною повноліття.

Позиція ОСОБА_2 щодо позовних вимог викладена у поясненнях від 27.11.2025 року, наданих її представником – ОСОБА_5 до суду. Так, відповідач наголосила, що ОСОБА_1 вимусив її підписати нотаріальні документи про відмову від дитини, посилаючись на те, що йому це необхідно для отримання відстрочки від призову, а після підписання зазначеної відмови ОСОБА_1 обернув життя відповідачки в суцільне пекло. ОСОБА_2 була вимушена виїхати за кордон по причині хвилювання за своє життя, забрати дитину ОСОБА_2 не вдалося. До 01.07.2024 року ОСОБА_2 повністю виконувала свої батьківські обов`язки жодного разу від них не ухилялась та 04.07.2024 року покинула країну по причині залякування. ОСОБА_2 дуже любить свого сина та хоче бути з ним, але не знає як це зробити без загрози своєму життю. Відповідач заперечує проти позбавлення її батьківських прав, має намір на відновлення відносин з сином, а позбавлення батьківських прав необхідно розглядати як крайній захід, необхідність та пропорційність застосування якого за обставин цієї справи не доведено. Матеріали справи не містять негативні характеристики, докази винної поведінки відповідача та умисного ухилення її від виконання своїх обов`язків по вихованню сина. Сам факт проживання матері окремо від дитини не є достатньою підставою для висновку про доцільність позбавлення особи батьківських прав з огляду на те, що позбавлення батьківських прав є крайнім заходом для впливу на особу, яка не виконує батьківських обов`язків.

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

Хаджибейський районний суд м. Одеси рішенням від 13 травня 2026 року позов ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , третя особа – Орган опіки та піклування Хаджибейської районної адміністрації Одеської міської ради про встановлення факту самостійного виховання та утримання дитини батьком, позбавлення батьківських прав та стягнення аліментів задовольнив частково. Стягнув з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 аліменти на утримання малолітньої дитини ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , у розмірі 1/4 частки всіх видів доходів щомісячно, але не менше 50% прожиткового мінімуму на дитину відповідного віку та не більше десяти прожиткових мінімумів на дитину відповідного віку, щомісячно, починаючи з 17 липня 2024 року і до досягнення дитиною повноліття, тобто до ІНФОРМАЦІЯ_3 . Рішення в частині стягнення аліментів в межах суми платежу за один місяць допущено до негайного виконання. У задоволені інших позовних вимог відмовлено. Попереджено ОСОБА_2 про необхідність змінити ставлення до виховання малолітнього сина ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 . Вирішено питання про розподіл судових витрат.

Суд першої інстанції виходив з того, що доведення обставин свідомого, умисного ухилення відповідача від виконання батьківських обов`язків, які можуть бути підставою позбавлення останньої батьківських прав, покладено саме на позивача. Суд вважав, що розірвання шлюбу між батьками та проживання дитини з батьком не є достатньою підставою для позбавлення матері батьківських прав, оскільки неприязні відносини сторін не звільняють обох батьків від обов`язку в рівній мірі утримувати дитину до досягнення нею повноліття. Судом не встановлено не лише достатніх підстав для позбавлення відповідача батьківських прав, а й гострої соціальної необхідності у цьому. Позбавлення відповідача батьківських прав, тобто природніх прав, наданих батькам щодо дитини на її виховання, захист її інтересів та інших прав, які виникають із факту кровної спорідненості з дитиною, є крайнім заходом впливу, необхідність застосування якого за обставин цієї справи не доведено. Суд врахував, що відповідач не є тією особою, поведінка чи дії якої можуть свідчити про негативний вплив на дитину, а тому розрив з нею сімейних відносин не відповідає інтересам дитини. Висновок органу опіки та піклування про доцільність позбавлення ОСОБА_2 батьківських прав, який носить рекомендаційний характер, не містить однозначних обставин, які б вказували на наявність підстав для застосування відносно відповідача такого крайнього заходу, як позбавлення батьківських прав. Син сторін проживає з батьком і він характеризується позитивно, відповідач по телефону повідомила, що поки немає можливості приїхати до України та залишити молодшу дитину в Грузії, де зараз перебуває, комісією взято до уваги її нотаріально завірену заяву про відсутність заперечень щодо позбавлення її батьківських прав, а тому відповідно до частини шостої статті 19 СК України суд не погоджується з даним висновком. Позбавлення батьківських прав допускається лише тоді, коли змінити поведінку батьків у кращу сторону неможливо, і лише при наявності вини у діях батьків, однак у матеріалах справи відсутні докази того, що відповідач притягувалась до кримінальної чи адміністративної відповідальності у зв`язку із неналежним поводженням щодо дитини, вчиняла насильство по відношенню до неї чи вчиняла інші подібні дії. Саме лише подання відповідачем заяви про визнання позову щодо позбавлення її батьківських прав на дитину не може слугувати підставою для звільнення позивача від обов`язку надання інших доказів на підтвердження наявності обставин, передбачених ч. 1 ст. 164 СК України, для позбавлення батьківських прав, а відтак повинне мати місце не лише визнання позову відповідачем, а й законні підстави для його задоволення. Суд вважав, що матеріали справи не містять достатніх відомостей для застосування такої виключної міри як позбавлення відповідача батьківських прав.

Виключні обставин, зокрема позбавлення фактичної змоги виконувати свої обов`язки іншого з батьків, у даній справі відсутні, а саме по собі перебування матері за кордоном та проживання дитини з батьком в Україні не свідчить про самостійне виховання та утримання ним дитини. Відомостей щодо матері дитини, які б свідчили про її нездатність виконувати батьківські обов`язки по вихованню та утриманню дитини або що спілкування дитини з матір`ю перешкоджатиме нормальному вихованню дитини, суду не надано. Зокрема, відсутні відомості щодо недієздатності/обмеженої дієздатності, наявності інвалідності, позбавлення батьківських прав тощо, що б вплинуло на здатність матері дитини приймати участь у вихованні та утриманні її неповнолітньої дитини. Доказів на підтвердження встановлення факту самостійного виховання та утримання позивачем дитини суду не надано. Відомостей про те, що позивач працевлаштований, має стабільний дохід та самостійно утримує сина матеріали справи не містять. Будь-яких інших належних, допустимих та достатніх доказів, які б свідчили про перебування на утриманні позивача сина, окрім спільного місця проживання, матеріали справи не містять. Оскільки позивач звернувся до суду із позовною вимогою про встановлення факту самостійного виховання та утримання дитини без наявних порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів позивача з боку інших осіб, враховуючи, що обов`язок батьків виховувати та утримувати дитину є невід`ємним, а встановлення факту протилежного можливе лише під час вирішення спору про позбавлення батьківських прав, суд дійшов висновку, що у задоволенні цієї позовної вимоги необхідно відмовити за безпідставністю. Крім того, зважаючи, що визначений позивачем розмір аліментів є мінімальним, що визначений законом, суд повністю задовольнив позовні вимоги в частині стягнення аліментів, адже малолітній син сторін залишилася на проживання з батьком та відповідач не надає коштів на утримання дитини.

Короткий зміст вимог апеляційної скарги

В апеляційній скарзі ОСОБА_1 , від імені якого діє представник ОСОБА_3 , просить скасувати рішення Хаджибейського районного суду м. Одеси від 13 травня 2026 року у справі №521/11414/24 в частині відмови у задоволенні позовних вимог про встановлення факту самостійного виховання та утримання дитини батьком та позбавлення ОСОБА_2 батьківських прав щодо малолітнього сина ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 та ухвалити нове рішення про задоволення цих вимог, посилаючись на невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи, а також неправильне застосування норм матеріального права.

АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ

(1) Доводи особи, яка подала апеляційну скаргу

Апеляційна скарга мотивована тим, що суд допустив внутрішню суперечність, стягнувши аліменти на користь батька, але відмовився встановити факт, без якого таке стягнення фактично неможливе. Сам факт стягнення аліментів на користь батька означає, що суд визнав юридично значущою обставину проживання дитини з батьком та здійснення саме батьком основного утримання дитини. Суд не міг одночасно визнати за позивачем право на отримання аліментів на утримання дитини та заперечити доведеність факту, що саме позивач самостійно здійснює фактичне виховання й утримання дитини, такий висновок є взаємовиключним. Суд першої інстанції послався на постанову Великої Палати Верховного Суду від 11.09.2024 у справі №201/5972/22, однак застосував її неправильно. Замість того, щоб оцінити факт самостійного виховання у межах позовного провадження, суд відмовив у такій вимозі, пославшись на те, що самоусунення має підтверджуватися лише через позбавлення батьківських прав. Суд безпідставно проігнорував показання обох свідків, які прямо підтвердили самостійне виховання та утримання дитини позивачем. Суд формально перелічив показання свідків, але у мотивувальній частині не пояснив, чому не бере їх до уваги при вирішенні вимоги про встановлення факту самостійного виховання та утримання дитини і при вирішенні питання про позбавлення батьківських прав. Суд помилково звів доказування самостійного утримання дитини лише до доказів працевлаштування та стабільного доходу позивача, однак у справі наявні докази того, що дитина проживає з позивачем, що для неї створені належні умови для виховання і розвитку, що батько відповідально ставиться до її виховання, розвитку та здоров`я. Ці обставини встановив орган опіки та піклування у висновку № Н-2648 від 05.09.2025 року, який суд відхилив без мотивованого пояснення, які саме його висновки не підтверджені, які саме документи є недостатніми та чому позбавлення батьківських прав суперечить інтересам дитини.

Скаржник наголосив, що позбавлення батьківських прав дійсно є крайнім заходом, однак це не означає, що такий захід не може застосовуватися за наявності доведеного тривалого самоусунення матері від виконання батьківських обов`язків. Мати залишила малолітню дитину у віці близько 1 року 5 місяців, виїхала за кордон, не забезпечує догляд і утримання, не відвідує дитину, не цікавиться станом її здоров`я, не бере участі у вихованні, а фактичне щоденне виховання і утримання здійснює батько. Саме по собі формальне бажання відповідача «спілкуватися з дитиною» не спростовує доведеного самоусунення від батьківських обов`язків. Матеріали справи не містять належних доказів реальних дій відповідача для відновлення спілкування з дитиною, участі у вихованні, матеріального забезпечення, лікування, отримання інформації про дитину, повернення медичної картки, визначення способу участі у вихованні або визначення місця проживання дитини. У цій справі відповідач не з`явилася особисто для надання пояснень суду, не надала доказів реального спілкування з дитиною, не довела матеріального утримання, не підтвердила будь-яких активних дій щодо участі у вихованні, а її рідна сестра підтвердила відсутність дзвінків, інтересу та будь-яких перешкод з боку позивача. У цій справі найкращі інтереси дитини полягають не у формальному збереженні юридичного зв`язку з матір`ю, яка фактично самоусунулася від виховання та утримання, а в забезпеченні для малолітнього ОСОБА_6 стабільного, безпечного, передбачуваного середовища з батьком, який фактично здійснює щоденний догляд, утримання і виховання. Позивач подав до суду витяг з Резерв+ «Розширені дані з Єдиного державного реєстру призовників, військовозобов`язаних та резервістів», сформований 02.02.2026 року, з якого вбачається, що у ОСОБА_1 наявна відстрочка від мобілізації до 03.05.2026 року з підстав аспірантури. Отже, довід відповідача про нібито штучність позову з метою отримання відстрочки від мобілізації спростований, чому суд першої інстанції не надав належної оцінки.

(2) Позиція інших учасників справи

Ухвалою Одеського апеляційного суду від 17.06.2026 року відкрито апеляційне провадження, ОСОБА_2 роз`яснювалось право подання до апеляційного суду відзиву на апеляційну скаргу у письмовій формі у десятиденний строк з дня отримання копії цієї ухвали та апеляційної скарги, який за формою і змістом має відповідати ст. 360 ЦПК України, а третій особі – Органу опіки та піклування Хаджибейської районної адміністрації Одеської міської ради – право на подання пояснень у письмовій формі у десятиденний строк з дня отримання копії цієї ухвали та апеляційної скарги, які за формою і змістом має відповідати ст. 360 ЦПК України.

Копію ухвали про відкриття апеляційного провадження від 17.06.2026 отримано представником скаржника ОСОБА_1 – ОСОБА_3 18.06.2026 о 20:29:04 год в електронному кабінеті Електронного Суду, що підтверджується довідкою.

Апеляційну скаргу з додатками та копію ухвали про відкриття апеляційного провадження від 17.06.2026 отримано ОСОБА_2 у відповідності до п. 4 ч. 6 ст. 272 ЦПК України.

Апеляційну скаргу з додатками та копію ухвали про відкриття апеляційного провадження від 17.06.2026 отримано Органом опіки та піклування Хаджибейської районної адміністрації Одеської міської ради 04.06.2026 о 11:50:20 год та 18.06.2026 о 20:29:04 в електронному кабінеті Електронного Суду, що підтверджується довідками.

Правом на подання відзиву на апеляційну скаргу відповідач ОСОБА_2 не скористалася, правом на подання пояснень третя особа – Орган опіки та піклування Хаджибейської районної адміністрації Одеської міської ради не скористався.

Представник скаржника ОСОБА_1 – ОСОБА_3 , Орган опіки та піклування Хаджибейської районної адміністрації Одеської міської ради судові повістки-повідомлення отримали 11.09.2026 в особистих кабінетах електронного суду, що підтверджується довідками.

ОСОБА_1 про дату, час та місце розгляду справи повідомлений належним чином, у відповідності до ч. 5 ст. 130 ЦПК України.

ОСОБА_2 про дату, час та місце розгляду справи повідомлена належним чином, у відповідності до п. 3 ч. 8 ст. 128 ЦПК України.

Ухвалою Одеського апеляційного суду від 22.10.2026, яка занесена до протоколу судового засідання, залучено до участі у справі прокурора Відділу представництва інтересів держави, організації та процесуального керівництва досудовим розслідуванням і підтримання публічного обвинувачення у кримінальному провадженні у сфері охорони дитинства управління захисту інтересів дітей та протидії домашньому насильству Одеської обласної прокуратури відповідно до ч. 3 ст. 45 ЦПК України, ч. 6 ст. 56 ЦПК України.

Представник скаржника ОСОБА_1 – ОСОБА_3 в судовому засіданні в режимі відеоконференції вимоги апеляційної скарги підтримав у повному обсязі, просив суд її задовольнити, скасувавши рішення суду першої інстанції в оскаржуваній частині з ухваленням нового рішення про задоволення позовних вимог позивача.

Прокурор Алексанян С. Ж. в судовому засіданні вважав, що апеляційна скарга задоволенню не підлягає.

З огляду на положення частини другої статті 372 ЦПК України, згідно з якою неявка сторін або інших осіб, які беруть участь у справі, належним чином повідомлених про час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи, та зважаючи на межі розгляду справи в суді апеляційної інстанції, колегія суддів вважає можливим розгляд справи проводити за відсутності тих учасників справи, які не з`явилися в судове засідання.

ПОЗИЦІЯ АПЕЛЯЦІЙНОГО СУДУ

Заслухавши доповідь судді-доповідача, дослідивши матеріали справи, перевіривши законність й обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги, обговоривши доводи апеляційної скарги, колегія суддів апеляційного суду приходить до наступного.

Відповідно до ч. ч. 1, 2 статті 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї.

Згідно ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом.

Ухвалюючи рішення суд першої інстанції виходив з того, що доведення обставин свідомого, умисного ухилення відповідача від виконання батьківських обов`язків, які можуть бути підставою позбавлення останньої батьківських прав, покладено саме на позивача. Суд вважав, що розірвання шлюбу між батьками та проживання дитини з батьком не є достатньою підставою для позбавлення матері батьківських прав, оскільки неприязні відносини сторін не звільняють обох батьків від обов`язку в рівній мірі утримувати дитину до досягнення нею повноліття. Судом не встановлено не лише достатніх підстав для позбавлення відповідача батьківських прав, а й гострої соціальної необхідності у цьому. Позбавлення відповідача батьківських прав, тобто природніх прав, наданих батькам щодо дитини на її виховання, захист її інтересів та інших прав, які виникають із факту кровної спорідненості з дитиною, є крайнім заходом впливу, необхідність застосування якого за обставин цієї справи не доведено. Суд врахував, що відповідач не є тією особою, поведінка чи дії якої можуть свідчити про негативний вплив на дитину, а тому розрив з нею сімейних відносин не відповідає інтересам дитини. Висновок органу опіки та піклування про доцільність позбавлення ОСОБА_2 батьківських прав, який носить рекомендаційний характер, не містить однозначних обставин, які б вказували на наявність підстав для застосування відносно відповідача такого крайнього заходу, як позбавлення батьківських прав. Син сторін проживає з батьком і він характеризується позитивно, відповідач по телефону повідомила, що поки немає можливості приїхати до України та залишити молодшу дитину в Грузії, де зараз перебуває, комісією взято до уваги її нотаріально завірену заяву про відсутність заперечень щодо позбавлення її батьківських прав, а тому відповідно до частини шостої статті 19 СК України суд не погоджується з даним висновком. Позбавлення батьківських прав допускається лише тоді, коли змінити поведінку батьків у кращу сторону неможливо, і лише при наявності вини у діях батьків, однак у матеріалах справи відсутні докази того, що відповідач притягувалась до кримінальної чи адміністративної відповідальності у зв`язку із неналежним поводженням щодо дитини, вчиняла насильство по відношенню до неї чи вчиняла інші подібні дії. Саме лише подання відповідачем заяви про визнання позову щодо позбавлення її батьківських прав на дитину не може слугувати підставою для звільнення позивача від обов`язку надання інших доказів на підтвердження наявності обставин, передбачених ч. 1 ст. 164 СК України, для позбавлення батьківських прав, а відтак повинне мати місце не лише визнання позову відповідачем, а й законні підстави для його задоволення. Суд вважав, що матеріали справи не містять достатніх відомостей для застосування такої виключної міри як позбавлення відповідача батьківських прав.

Виключні обставин, зокрема позбавлення фактичної змоги виконувати свої обов`язки іншого з батьків, у даній справі відсутні, а саме по собі перебування матері за кордоном та проживання дитини з батьком в Україні не свідчить про самостійне виховання та утримання ним дитини. Відомостей щодо матері дитини, які б свідчили про її нездатність виконувати батьківські обов`язки по вихованню та утриманню дитини або що спілкування дитини з матір`ю перешкоджатиме нормальному вихованню дитини, суду не надано. Зокрема, відсутні відомості щодо недієздатності/обмеженої дієздатності, наявності інвалідності, позбавлення батьківських прав тощо, що б вплинуло на здатність матері дитини приймати участь у вихованні та утриманні її неповнолітньої дитини. Доказів на підтвердження встановлення факту самостійного виховання та утримання позивачем дитини суду не надано. Відомостей про те, що позивач працевлаштований, має стабільний дохід та самостійно утримує сина матеріали справи не містять. Будь-яких інших належних, допустимих та достатніх доказів, які б свідчили про перебування на утриманні позивача сина, окрім спільного місця проживання, матеріали справи не містять. Оскільки позивач звернувся до суду із позовною вимогою про встановлення факту самостійного виховання та утримання дитини без наявних порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів позивача з боку інших осіб, враховуючи, що обов`язок батьків виховувати та утримувати дитину є невід`ємним, а встановлення факту протилежного можливе лише під час вирішення спору про позбавлення батьківських прав, суд дійшов висновку, що у задоволенні цієї позовної вимоги необхідно відмовити за безпідставністю. Крім того, зважаючи, що визначений позивачем розмір аліментів є мінімальним, що визначений законом, суд повністю задовольнив позовні вимоги в частині стягнення аліментів, адже малолітній син сторін залишилася на проживання з батьком та відповідач не надає коштів на утримання дитини.

Проаналізувавши встановлені судом першої інстанції обставини у справі колегія суддів вважає за необхідне зазначити наступне.

Предметом апеляційного перегляду є рішення Хаджибейського районного суду м. Одеси від 13 травня 2026 року в частині відмови в задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про встановлення факту самостійного виховання та утримання дитини батьком та позбавлення батьківських прав, в іншій частині рішення суду перегляду не підлягає.

Згідно з роз`ясненнями, які містяться у п. 15 постанови Пленуму Верховного Суду України №12 від 24 жовтня 2008 року «Про судову практику розгляду цивільних справ в апеляційному порядку», у разі якщо апеляційна скарга подана на рішення щодо частини вирішених вимог, суд апеляційної інстанції відповідно до принципу диспозитивності не має права робити висновків щодо не оскарженої частини ні в мотивувальній, ні в резолютивній частині судового рішення, а в описовій повинен зазначити, в якій частині вимог судове рішення не оскаржується.

Судом першої інстанції встановлено, що ОСОБА_1 та ОСОБА_2 перебували у зареєстрованому 11.12.2021 року Малиновським відділом державної реєстрації актів цивільного стану у місті Одесі Південного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Одеса) шлюбі, що підтверджується свідоцтвом про шлюб серії НОМЕР_1 , який заочним рішенням Малиновського районного суду м. Одеси від 10.04.2025 року по справі №521/1282/25 розірвано.

Сторони по справі є батьками ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , про що свідчить свідоцтво про народження серії НОМЕР_2 , видане 31.01.2023 року відділом державної реєстрації актів цивільного стану у місті Одесі Південного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Одеса).

Згідно довідки Об`єднання співвласників багатоквартирного будинку «Бугаївська, 48, корп. 3», за адресою: м. Одеса, вул. Бугаївська, буд. 48, корпус 3, кв. 68 проживають 4 людини: ОСОБА_7 (основний орендар, зареєстрований), ОСОБА_8 (дружина, зареєстрована), ОСОБА_1 (син, без реєстрації), ОСОБА_4 (внук, без реєстрації).

Відповідно до інформації, наданої Головним центром обробки спеціальної інформації Державної прикордонної служби України у листі за вих. №19/89239-25 від 11.11.2025 року на виконання ухвали Хаджибейського районного суду міста Одеси від 29.10.2025, згідно витягу з наявною у Базі даних інформацією щодо перетинання державного кордону України, лінії розмежування з тимчасово окупованою територією України у період з 01.07.2024 по 11.11.2025 (станом на 11:20): громадянка України ОСОБА_2 , 04.07.2024 року здійснила виїзд з території України через пункт пропуску «Краківець», 26.04.2025 року здійснила в`їзд на територію України через пункт пропуску «Шегені», 26.05.2025 року здійснила виїзд з території України через пункт пропуску «Орлівка-паром» (міжнародний). Іншої інформації немає.

Тобто, як встановлено судом та не заперечувалось жодною із сторін, малолітній ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , проживає разом з батьком – ОСОБА_1 , який є позивачем по справі.

Відповідно до частини третьої статті 51 Конституції України сім`я, дитинство, материнство і батьківство охороняються державою.

Відповідно до статті 3 Конвенції про права дитини від 20 листопада 1989 року, ратифікованої постановою Верховної Ради України від 27 лютого 1991 року № 789-XII, визначено, що в усіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, що займаються питаннями соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини. Держави-учасниці зобов`язуються забезпечити дитині такий захист і піклування, які необхідні для її благополуччя, беручи до уваги права й обов`язки її батьків, опікунів чи інших осіб, які відповідають за неї за законом, і з цією метою вживають всіх відповідних законодавчих і адміністративних заходів.

Відповідно до частини 1 статті 18, частини 1 статті 27 Конвенції про права дитини держави-учасниці докладають всіх можливих зусиль до того, щоб забезпечити визнання принципу загальної та однакової відповідальності обох батьків за виховання і розвиток дитини. Батьки або у відповідних випадках законні опікуни несуть основну відповідальність за виховання і розвиток дитини. Найкращі інтереси дитини є предметом їх основного піклування. Держави-учасниці визнають право кожної дитини на рівень життя, необхідний для фізичного, розумового, духовного, морального і соціального розвитку дитини.

У частині першій статті 9 Конвенції про права дитини передбачено, що держави-учасниці забезпечують те, щоб дитина не розлучалася з батьками всупереч їх бажанню, за винятком випадків, коли компетентні органи згідно з судовим рішенням визначають відповідно до застосовуваного закону і процедур, що таке розлучення необхідне в найкращих інтересах дитини. Таке визначення може бути необхідним у тому чи іншому випадку, наприклад, коли батьки жорстоко поводяться з дитиною або не піклуються про неї, або коли батьки проживають роздільно і необхідно прийняти рішення щодо місця проживання дитини.

Відповідно до статті 8 Закону України «Про охорону дитинства» кожна дитина має право на рівень життя, достатній для її фізичного, інтелектуального, морального, культурного, духовного і соціального розвитку. Батьки або особи, які їх замінюють, несуть відповідальність за створення умов, необхідних для всебічного розвитку дитини, відповідно до законів України.

Згідно частин першої та другої статті 12 Закону України «Про охорону дитинства» виховання в сім`ї є першоосновою розвитку особистості дитини. На кожного з батьків покладається однакова відповідальність за виховання, навчання і розвиток дитини. Батьки або особи, які їх замінюють, мають право і зобов`язані виховувати дитину, піклуватися про її здоров`я, фізичний, духовний і моральний розвиток, навчання, створювати належні умови для розвитку її природних здібностей, поважати гідність дитини, готувати її до самостійного життя та праці.

Виховання дитини має спрямовуватися на розвиток її особистості, поваги до прав, свобод людини і громадянина, мови, національних історичних і культурних цінностей українського та інших народів, підготовку дитини до свідомого життя у суспільстві в дусі взаєморозуміння, миру, милосердя, забезпечення рівноправності всіх членів суспільства, злагоди та дружби між народами, етнічними, національними, релігійними групами.

Статтями 11, 15 Закону України «Про охорону дитинства» визначено, що кожна дитина має право на проживання в сім`ї разом з батьками або в сім`ї одного з них та на піклування батьків. Батько і мати мають рівні права та обов`язки щодо своїх дітей. Предметом основної турботи та основним обов`язком батьків є забезпечення інтересів своєї дитини. Дитина, яка проживає окремо від батьків або одного з них, має право на підтримання з ними регулярних особистих стосунків і прямих контактів. Батьки, які проживають окремо від дитини, зобов`язані брати участь у її вихованні і мають право спілкування з нею, якщо судом визнано, що таке спілкування не перешкоджатиме нормальному вихованню дитини.

Згідно зі статтею 141 СК України мати, батько мають рівні права та обов`язки щодо дитини, незалежно від того, чи перебували вони у шлюбі між собою. Розірвання шлюбу між батьками, проживання їх окремо від дитини не впливає на обсяг їхніх прав і не звільняє від обов`язків щодо дитини, крім випадку, передбаченого частиною п`ятою статті 157 цього Кодексу.

Відповідно до ч.ч. 1-4 ст. 157 СК України питання виховання дитини вирішується батьками спільно, крім випадку, передбаченого частиною п`ятою цієї статті. Той із батьків, хто проживає окремо від дитини, зобов`язаний брати участь у її вихованні і має право на особисте спілкування з нею. Той із батьків, з ким проживає дитина, не має права перешкоджати тому з батьків, хто проживає окремо, спілкуватися з дитиною та брати участь у її вихованні, якщо таке спілкування не перешкоджає нормальному розвиткові дитини. Батьки мають право укласти договір щодо здійснення батьківських прав та виконання обов`язків тим з них, хто проживає окремо від дитини. Договір укладається у письмовій формі та підлягає нотаріальному посвідченню.

Згідно пункту другого частини першої статті 164 СК України мати, батько можуть бути позбавлені судом батьківських прав, якщо вона, він ухиляються від виконання своїх обов`язків щодо виховання дитини, забезпечення безпечних умов життя дитини та/або здобуття нею повної загальної середньої освіти.

Тлумачення пункту 2 частини першої статті 164 СК України свідчить, що ухилення від виконання обов`язків по вихованню дитини може бути підставою для позбавлення батьківських прав лише за умови винної поведінки батьків, свідомого нехтування ними своїми обов`язками (див. постанову Верховного Суду від 30 травня 2018 року у справі №553/2563/15-ц (провадження №61-12305св18).

У постанові Верховного Суду в складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 29 січня 2024 року у справі №185/9339/21 (провадження №61-8918сво23) вказано, що «тлумачення змісту пункту 2 частини першої статті 164 СК України дає можливість зробити висновок, що ухилення від виконання обов`язків з виховання дитини може бути підставою для позбавлення батьківських прав лише за умови винної поведінки батьків, свідомого нехтування ними своїми обов`язками. Ухилення батьків від виконання своїх обов`язків має місце, коли вони не піклуються про фізичний і духовний розвиток дитини, її навчання, підготовку до самостійного життя, зокрема не забезпечують необхідного харчування, медичного догляду, лікування дитини, що негативно впливає на її фізичний розвиток як складову виховання; не спілкуються з дитиною в обсязі, необхідному для її нормального самоусвідомлення; не надають дитині доступу до культурних та інших духовних цінностей; не сприяють засвоєнню нею загальновизнаних норм моралі; не виявляють інтересу до її внутрішнього світу; не створюють умов для отримання нею освіти. Зазначені фактори, як кожен окремо, так і в сукупності, можна оцінювати як ухилення від виховання дитини лише за умови винної поведінки батьків, свідомого нехтування ними своїми обов`язками. Позбавлення батьківських прав є винятковим заходом, який тягне за собою істотні правові наслідки як для батька (матері), так і для дитини (стаття 166 СК України). Позбавлення батьківських прав допускається лише тоді, коли змінити поведінку батьків у кращу сторону неможливо, і лише за наявності вини у діях батьків.

Зазначені фактори, як кожен окремо, так і в сукупності, можна розцінювати як ухилення від виховання дитини лише за умови винної поведінки батьків, свідомого нехтування ними своїми обов`язками.

Позбавлення батьківських прав є крайнім заходом, суд може у виняткових випадках при доведеності винної поведінки когось із батьків або їх обох з урахуванням її характеру, особи батька і матері, а також інших конкретних обставин справи відмовити в задоволенні позову про позбавлення цих прав, попередивши відповідача про необхідність змінити ставлення до виховання дитини (дітей) і поклавши на органи опіки та піклування контроль за виконанням ним батьківських обов`язків.

ЄСПЛ у справі «Хант проти України» від 07 грудня 2006 року (заява №31111/04) наголошував на тому, що питання сімейних відносин має ґрунтуватися на оцінці особистості заявника та його поведінці. Факт заперечення заявником проти позову про позбавлення його батьківських прав також може свідчити про його інтерес до дитини (параграфи 57, 58).

Оцінка загальної пропорційності будь-якого вжитого заходу, що може спричинити розрив сімейних зв`язків, вимагатиме від судів ретельної оцінки низки факторів та залежно від обставин відповідної справи вони можуть відрізнятися. Проте необхідно пам`ятати, що основні інтереси дитини є надзвичайно важливими.

При визначенні основних інтересів дитини у кожному конкретному випадку необхідно враховувати дві умови: по-перше, у якнайкращих інтересах дитини буде збереження її зв`язків із сім`єю, крім випадків, коли сім`я виявляється особливо непридатною або явно неблагополучною; по-друге, у якнайкращих інтересах дитини буде забезпечення її розвитку у безпечному, спокійному та стійкому середовищі, що не є неблагополучним (пункт 100 рішення ЄСПЛ від 16 липня 2015 року у справі «Мамчур проти України», заява №10383/09, рішення ЄСПЛ від 11 липня 2017 року у справі «М. С. проти України», заява №2091/13).

Позбавлення особи її/його батьківських прав є особливо кардинальним заходом, який позбавляє батька/матір сімейного життя з дитиною, та не відповідає меті їх возз`єднання (рішення ЄСПЛ від 30 червня 2020 року у справі «Ілля Ляпін проти Росії», заява №70879/11). Рівність прав батьків щодо дитини є похідною від прав та інтересів дитини на гармонійний розвиток та належне виховання. Попри це, в першу чергу повинні бути визначені та враховані інтереси дитини, виходячи із об`єктивних обставин спору, а вже тільки потім права батьків.

Наведене узгоджується з правовими висновками щодо врахування найкращих інтересів дитини при розгляді справ, які стосуються прав дітей, сформульованими Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 17 жовтня 2018 року у справі №402/428/16-ц та Верховним Судом у постановах: від 13 березня 2019 року у справі №631/2406/15-ц, від 24 квітня 2019 року у справі №300/908/17, від 09 листопада 2020 року у справі № 753/9433/17, від 02 грудня 2020 року у справі №180/1954/19, від 17 січня 2024 року у справі №735/308/21.

Із тексту позовної заяви вбачається, що підставою для позбавлення ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , батьківських прав відносно дитини – ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , позивач ОСОБА_1 зазначив п. 2 ч. 1 ст. 164 Сімейного кодексу України.

Верховний Суд неодноразово звертав увагу на те, що тлумачення пункту 2 частини першої статті 164 СК дозволяє зробити висновок, що ухилення від виконання своїх обов`язків з виховання дитини може бути підставою для позбавлення батьківських прав лише за умови винної поведінки батьків, свідомого нехтування ними своїми обов`язками. Крім того, зазначені чинники повинні мати систематичний та постійний характер (див., наприклад, постанову Верховного Суду від 04 березня 2021 року у справі № 756/6112/18).

Доведення обставин свідомого, умисного ухилення відповідача від виконання батьківських обов`язків, які можуть бути підставою позбавлення останнього батьківських прав, покладено на позивача (див. постанову Верховного Суду від 29 травня 2020 року у справі № 739/2159/18).

Статтею 19 СК України передбачено, що при розгляді судом спорів щодо позбавлення батьківських прав обов`язковою є участь органу опіки та піклування. Орган опіки та піклування подає суду письмовий висновок щодо розв`язання спору на підставі відомостей, одержаних у результаті обстеження умов проживання дитини, батьків, інших осіб, які бажають проживати з дитиною, брати участь у її вихованні, а також на підставі інших документів, які стосуються справи.

З висновку органу опіки та піклування Хаджибейської районної адміністрації Одеської міської рад № Н-2648 від 05.09.2025 року слідує, що орган опіки та піклування вважає доцільним позбавити ОСОБА_2 батьківських прав відносно її малолітньої дитини – ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_4 . Серед іншого, у висновку вказано, що мати дитини – ОСОБА_2 ухиляється від виконання своїх батьківських обов`язків, з дитиною не спілкується, від виховання сина самоусунулася, за місцем проживання сина не відвідує, не піклується про фізичний і духовний розвиток ОСОБА_6 , не забезпечує необхідного харчування, медичного догляду, лікування дитини, станом здоров`я не цікавиться, не приділяє уваги розвитку особистості, талантів, розумових і фізичних здібностей, не виявляє інтересу до його внутрішнього світу, матеріальної допомоги не надає. Мати дитини надала до органу опіки та піклування засвідчену приватним нотаріусом Одеського районного нотаріального округу Одеської області Котик Н. В. заяву про те, що вона не заперечує проти позбавлення батьківських прав відносно сина ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_4 . Крім того, 15.07.2025 надала до Хаджибейської районної адміністрації Одеської міської ради заявку, в якій повідомила, що ОСОБА_1 погрожуючи вимусив її підписати нотаріальну заяву. Також у заяві повідомила, що до 01.07.2024 вона повністю виконувала свої батьківські обов`язки відносно дитини та з 04.07.2024 перебуває у Грузії та немає можливості повернутися в Україну. На засіданні комісії з питань захисту прав дітей Хаджибейської районної адміністрації Одеської міської ради 27.07.2025 був присутній батько дитини, а мати дитини була присутня в режимі відеозв`язку, яка повідомила, що немає можливості приїхати в Україну через те, що у молодшої дитини відсутній закордонний паспорт, а залишити її в Грузії не є можливим. Наведені факти як кожен окремо, так і сукупності, свідчать про ухилення матері від виховання дитини та свідоме нехтування своїми обов`язками, ОСОБА_2 не розуміє батьківського обов`язку, не виявляє ніяких батьківських почуттів, не займалася та не займається вихованням та утриманням дитини, не замислюється про її долю та майбутнє.

Колегія суддів вважає, що судом першої інстанції правильно не взято до уваги вищевказаний висновок Органу опіки та піклування Хаджибейської районної адміністрації Одеської міської ради, оскільки у висновку не зазначено жодних мотивів та підстав, з яких прийнято саме таке рішення про доцільність позбавлення батьківських прав та наявність виключних обставин, підтверджених відповідними доказами, які б свідчили про свідоме нехтування ОСОБА_2 своїми обов`язками, які були б законною підставою для застосування такого крайнього заходу впливу, як позбавлення її батьківських прав відносно дитини. Орган опіки та піклування, не намагаючись встановити дійсні обставини конфлікту між батьками дитини, без належної мотивації свого рішення зайняв сторону батька дитини, свідомо проігнорувавши повідомлені відповідачем обставини, зокрема примус її до написання заяви про згоду на позбавлення батьківських прав, висловлене бажання останньої все ж реалізовувати свої батьківські права, а також не перевірив обставин неможливості повернення матері на територію України.

Згідно ч. 6 ст. 19 СК України суд може не погодитися з висновком органу опіки та піклування, якщо він є недостатньо обґрунтованим, суперечить інтересам дитини.

Колегія суддів погоджується з тим, що у вказаному висновку не наведено беззаперечних підстав та аргументів, які б вказували на необхідність позбавлення відповідача ОСОБА_2 батьківських прав, висновок не містить висновків про те, чи відповідає такий крайній захід інтересам дитини та яким чином позбавлення відповідача батьківських прав захистить такі інтереси. Зазначений висновок не містить відомостей щодо наявності виключних обставин, які б свідчили про свідоме нехтування відповідачем своїми батьківськими обов`язками, чи наявності з боку матері загрози для дитини, її здоров`я та психічного розвитку. У висновку не зазначено, яка робота проведена органом опіки та піклування з батьками дитини щодо врегулювання спірних відносин.

В свою чергу Верховний Суд неодноразово звертав увагу на те, що висновок органу опіки та піклування має рекомендаційний характер, а тому не може бути безумовною підставою для задоволення позову та позбавлення одного з батьків батьківських прав (див. постанову Верховного Суду від 18 січня 2021 року у справі № 685/511/19).

Колегія суддів відхиляє доводи скаржника про те, що судом першої інстанції помилково не взяті до уваги показання свідків, адже з огляду на приватно-правовий характер сімейних відносин та їх об`єктивну недоступність для оточуючих, їх пояснення не можуть покладені в основу рішення про позбавлення сторони батьківських прав.

У справі, яка є предметом апеляційного перегляду, суд першої інстанції надав належну правову оцінку поданим сторонами доказам і встановив, що відсутні правові підстави для застосування такого крайнього заходу впливу щодо ОСОБА_2 як позбавлення її батьківських прав відносно ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_4 . Суд першої інстанції не знайшов підтвердження свідомого ухилення відповідачем виконання своїх батьківських обов`язків по відношенню до своєї дитини, а також свідомого нехтування відповідачем своїми батьківськими обов`язками, та з огляду на відсутність виключних підстав для позбавлення її батьківських прав, вважав, що позов в цій частині задоволенню не підлягає.

Колегія суддів наголошує, що недостатня участь сторони у вихованні дитини не може бути підставою для позбавлення її батьківських прав, таке допускається лише за умови винності в умисному ухиленні від виконання батьківських обов`язків, коли змінити поведінку особи неможливо (постанови Верховного Суду від 24 серпня 2022 року у справі №640/13989/19, провадження № 61-19388св21, від 22 серпня 2022 року у справі №462/1991/20, провадження №61-21418св21)

Крім того, у спірних правовідносинах не встановлено, що відповідач є тією особою, поведінка чи дії якої можуть свідчити про негативний вплив на дитину, а тому розрив сімейних відносин між матір`ю та сином не відповідає інтересам дитини. При цьому, не встановлено обставин, які б свідчили про те, що матір не бажає спілкуватися з дитиною та брати участь у її вихованні, остаточно і свідомо самоусунулася від виконання своїх обов`язків з виховання дитини. Інтереси дитини полягають в тому, щоб забезпечити її право на потребу у любові, піклуванні та матеріальній забезпеченості. Дитина має право на особливе піклування та повинна мати свободу вибору щодо своїх батьків тощо.

Отже, у цій справі позбавлення батьківських прав відповідача ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_2 по відношенню до сина ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , не відповідає якнайкращим інтересам дитини, оскільки обставини умисного ухилення матері від виконання своїх батьківських обов`язків, винної поведінки, не знайшли свого підтвердження, що спростовує доводи апеляційної скарги у цій частині.

Також обставин, які б характеризували ОСОБА_2 як таку, що становить реальну загрозу для дитини, її здоров`я та психічного розвитку, в справі не встановлено.

Колегія суддів вважає, що питання щодо належного виховання дітей можна вирішити за допомогою менш радикальних засобів, не вдаючись до їх роз`єднання з матір`ю. Наслідком позбавлення батьківських прав, як виняткового заходу, є істотні правові наслідки як для матері, так і для дитини (стаття 166 СК України). Позбавлення батьківських прав допускається лише тоді, коли змінити поведінку батьків у кращу сторону неможливо, і лише при наявності вини у діях батьків.

Подібні правові висновки, викладені у постанові Верховного Суду від 21 травня 2025 року у справі №645/1592/24.

Апеляційний суд наголошує, що особисті непорозуміння між батьками не є підставою для позбавлення батьківських прав, оскільки забезпечення найкращих інтересів дитини повинне мати першочергове значення і переважати над інтересами батьків.

Слід зазначити, що не повинні перериватися відносини з біологічною матір`ю, відносно якої не надано доказів неналежної поведінки, переривання відносин з біологічною матір`ю тягне за собою серйозні й остаточні правові наслідки (втрата прав, заснованих на спорідненості), розірвання сімейних зв`язків означає позбавлення дитини її коріння, проте матеріали справи не містять доказів винної поведінки відповідача щодо ухилення від виконання обов`язків по вихованню дитини.

Розірвання сімейних зв`язків означає позбавлення дитини її коріння, позбавлення батька спорідненості з дитиною, а це буде вважатись виправданим лише за виняткових обставин (рішення ЄСПЛ від 18 грудня 2008 року у справі «Савіни проти України»).

Колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про те, що позбавлення відповідача батьківських прав, тобто природних прав, наданих батькам щодо дитини на її виховання, захист її інтересів та інших прав, які виникають із факту кровної спорідненості з дитиною, є крайнім заходом впливу, необхідність застосування якого за обставин цієї справи не доведено, відповідач не є тією особою, поведінка чи дії якої можуть свідчити про негативний вплив на дитину, а тому розрив з нею сімейних відносин не відповідає інтересам дитини.

Очевидно, що сімейні відносини мають «складний» характер, і сім`я може переживати як найкращі, так і найгірші часи. Простої бездіяльності з боку матері може бути недостатньо для того, щоб дійти висновку про наявність виняткових обставин, за яких можливо позбавити її батьківських прав.

Колегія суддів зауважує, що із позовом до суду про позбавлення батьківських прав позивач звернувся 17 липня 2024 року, зазначивши, що з 01 липня 2024 року ОСОБА_2 покинула сім`ю та залишила свою дитину ОСОБА_4 у віці 1 рік та 5 місяців, вихованням та утриманням дитини не займається.

Тобто, до суду із позовом про позбавлення батьківських прав позивач звернувся через 17 днів з часу як ОСОБА_2 , як зазначає сам позивач, покинула сім`ю та залишила свою дитину.

Позивачем не надано належних та допустимих доказів, в чому полягає захист прав інтересів дитини шляхом позбавлення ОСОБА_2 батьківських прав та винної поведінки відповідача щодо ухилення від виконання своїх обов`язків по вихованню сина. Позивачем не представлено достатніх доказів свідомого, злісного ухилення відповідача від виконання батьківських обов`язків, а доводи апеляційної скарги зводяться до незгоди з висновками суду та не дають підстав вважати, що судом першої інстанції неправильно застосовано норми матеріального права та порушено норми процесуального права, що призвело або могло призвести до неправильного вирішення справи.

Посилання скаржника на те, що суд не надав належної оцінки доказам у справі колегія суддів відхиляє, адже судом першої інстанції надано належну оцінку доказам як таким, що у сукупності не свідчать про наявність підстав для позбавлення відповідача ОСОБА_2 батьківських прав, та колегія суддів з таким висновком суду першої інстанції погоджується.

Так, дійсно, матеріали справи містять заяву ОСОБА_2 про відмову від батьківських прав, посвідчену 01.07.2024 року приватним нотаріусом Одеського районного нотаріального округу Одеської області Котик Н. В. та зареєстровану в реєстрі за №716, відповідно до якої ОСОБА_2 , повністю розуміючи значення своїх дій та без будь-якого тиску зі сторони, відповідно до власного волевиявлення. па підставі прийнятого нею рішення, цією заявою стверджує, що відмовляється від батьківських прав на малолітню дитину – громадянина України ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_4 . Їй відомо, що питання позбавлення її батьківських прав буде вирішуватися в судовому порядку та вона не має жодних заперечень щодо вирішення питання позбавлення батьківських прав в судовому порядку ти прийняття судом рішення про позбавлення батьківських прав та надає згоду на прийняття такого рішення без її участі. Зміст ст. 164, 165, 166, 167, 169 СК України та юридичні наслідки оформлення цієї заяви їй роз`яснені.

Суд першої інстанції, надаючи правову оцінку вказаній заяві, правильно зазначив, що визнання матір`ю позову не може бути єдиною підставою для задоволення позову, оскільки відмова батьків від дитини суперечить моральним засадам суспільства та не відповідає інтересам дитини, а сам факт визнання позову відповідачем не може бути покладений в основу рішення про позбавлення батьківських прав без дослідження обставин справи.

При цьому під час розгляду справи ОСОБА_2 наголосила, що ОСОБА_1 вимусив її підписати нотаріальні документи про відмову від дитини, посилаючись на те, що йому це необхідно для отримання відстрочки від призову, а після підписання зазначеної відмови ОСОБА_1 обернув життя відповідачки в суцільне пекло. ОСОБА_2 була вимушена виїхати за кордон по причині хвилювання за своє життя, забрати дитину ОСОБА_2 не вдалося. До 01.07.2024 року ОСОБА_2 повністю виконувала свої батьківські обов`язки жодного разу від них не ухилялась та 04.07.2024 року покинула країну по причині залякування.

Крім того, суд першої інстанції цілком обґрунтовано, зважаючи на певні недоліки та дещо пасивну поведінку відповідача при виконанні своїх обов`язків щодо виховання сина, з метою забезпечення дотримання якнайкращих інтересів дитини попередив ОСОБА_2 про необхідність змінити ставлення до виховання малолітнього сина ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , та саме Орган опіки та піклування Хаджибейської районної адміністрації Одеської міської ради має здійснювати контроль за виконанням нею своїх батьківських обов`язків.

Надання можливості відповідачу змінити ставлення до виховання дитини стосується, насамперед, урахування якнайкращих інтересів дитини. У разі відсутності реальних змін у поведінці відповідача як матері стосовно дитини протягом розумного строку після ухвалення судового рішення позивач не позбавлений можливості повторно ініціювати питання про позбавлення її батьківських прав. При цьому, при розгляді такої справи суд повинен буде врахувати той факт, що до відповідача раніше застосовувалось попередження про необхідність змінити ставлення до виховання дітей, та на підставі наданих сторонами доказів оцінити, чи було вчинено нею дії на виконання такого попередження. Залишення поза увагою попередження суду про необхідність змінити ставлення до виконання батьківських обов`язків в подальшому може бути визнано достатньою підставою для позбавлення батьківських прав (постанови Верховного Суду від 23 жовтня 2024 року в справі №464/2040/23, від 06 березня 2024 року в справі №317/2256/22, від 22 січня 2025 року в справі №333/8983/23, від 04 квітня 2025 року в справі №629/3692/23).

Щодо доводів скаржника, викладених в апеляційній скарзі, про неправомірність рішення суду першої інстанції в частині відмови в задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 про встановлення факту самостійного виховання та утримання дитини ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , колегія суддів зазначає наступне.

Частиною першою статті 121 СК України передбачено, що права та обов`язки матері, батька і дитини ґрунтуються на походженні дитини від них, засвідченому органом державної реєстрації актів цивільного стану в порядку, встановленому статтями 122 та 125 цього Кодексу.

Статтею 141 СК встановлено рівність прав та обов`язків батьків щодо дитини. Зокрема, визначено, що мати, батько мають рівні права та обов`язки щодо дитини, незалежно від того, чи перебували вони у шлюбі між собою. Розірвання шлюбу між батьками, проживання їх окремо від дитини не впливає на обсяг їхніх прав і не звільняє від обов`язків щодо дитини, крім випадку, передбаченого частиною п`ятою статті 157 цього Кодексу.

Згідно з положеннями частини другої статті 150 СК України батьки зобов`язані піклуватися про здоров`я дитини, її фізичний, духовний та моральний розвиток.

Відповідно до частин першої - четвертої статті 157 СК України питання виховання дитини вирішується батьками спільно, крім випадку, передбаченого частиною п`ятою цієї статті. Той із батьків, хто проживає окремо від дитини, зобов`язаний брати участь у її вихованні і має право на особисте спілкування з нею. Той із батьків, з ким проживає дитина, не має права перешкоджати тому з батьків, хто проживає окремо, спілкуватися з дитиною та брати участь у її вихованні, якщо таке спілкування не перешкоджає нормальному розвиткові дитини. Батьки мають право укласти договір щодо здійснення батьківських прав та виконання обов`язків тим з них, хто проживає окремо від дитини. Договір укладається у письмовій формі та підлягає нотаріальному посвідченню.

Відповідно до статті 15 СК України сімейні обов`язки є такими, що тісно пов`язані з особою, а тому не можуть бути перекладені на іншу особу.

У частині четвертій статті 15 СК України визначено, що невиконання або ухилення від виконання сімейного обов`язку може бути підставою для застосування наслідків, установлених цим Кодексом або домовленістю (договором) сторін.

Так, ухилення від виконання своїх обов`язків щодо виховання дитини є самостійною підставою для позбавлення батьківських прав (стаття 164 СК України).

Таким чином, з настанням певних юридичних фактів, що підтверджуються певними актами, обсяг батьківських прав може обмежуватися або припинятися.

Отже, для підтвердження самостійного виховання дитини батьком необхідне існування (настання) обставин, у силу яких обсяг прав матері обмежується або припиняється.

Оскільки в СК України чітко встановлено, що сімейні права та обов`язки є такими, що тісно пов`язані з особою, а тому не можуть бути передані іншій особі, можна констатувати, що в силу настання певних юридичних фактів (дій чи подій), які мають бути підтверджені виключно актами цивільного стану (свідоцтво про смерть) чи рішенням суду (про позбавлення батьківських прав, визнання недієздатним, померлим, безвісно відсутнім) та позбавляють особу користуватися батьківською правосуб`єктністю, такі права та обов`язки припиняються та не потребують додаткового підтвердження того, що один із батьків самостійно виконує їх.

СК України не встановлено підстав припинення батьківських обов`язків щодо виховання дитини. Так само як визначена частиною першою статті 15 СК України «невідчужуваність» сімейних обов`язків свідчить про неможливість відмови від сімейних обов`язків, якими є, зокрема, обов`язки щодо виховання дитини.

Частиною першою статті 152 СК України встановлено, що право дитини на належне батьківське виховання забезпечується системою державного контролю, що встановлена законом.

Відповідно до частин третьої, четвертої статті 155 СК України відмова батьків від дитини є неправозгідною, суперечить моральним засадам суспільства. Ухилення батьків від виконання батьківських обов`язків є підставою для покладення на них відповідальності, встановленої законом.

Доведення факту одноосібного виховання дитини батьком пов`язане з настанням (існуванням) обставин, за яких мати не виконує своїх батьківських обов`язків щодо дитини, стосується зміни обсягу сімейних прав або невиконання одним із батьків батьківських обов`язків (у тому числі умисного) та безумовно впливає на права й інтереси самої дитини, а також зумовлює відповідні правові наслідки, визначені законом.

Оскільки сімейним законодавством не передбачено підстав припинення батьківських обов`язків щодо виховання дитини, а визначена частиною першою статті 15 СК України «невідчужуваність» сімейних обов`язків свідчить про неможливість відмови від них, зокрема від обов`язків щодо виховання дитини, то факт одноосібного виховання дитини одним із батьків може бути встановлений судом як одна з обставин, що складає предмет доказування у спорі між батьками дитини щодо виконання ними обов`язків з виховання дитини.

Зазначений правовий висновок викладений у постановах Верховного Суду від 11 вересня 2024 року у справі №201/5972/22, від 28 вересня 2026 року у справі № 725/8424/25.

Велика Палата Верховного Суду неодноразово наголошувала на необхідності застосування передбачених процесуальним законом стандартів доказування та зазначала, що принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи. Зокрема, цей принцип передбачає покладення тягаря доказування на сторони. Водночас цей принцип не створює для суду обов`язок вважати доведеною та встановленою обставину, про яку стверджує сторона. Таку обставину треба доказувати таким чином, аби реалізувати стандарт більшої переконливості, за яким висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається вірогіднішим, ніж протилежний (пункт 81 постанови Великої Палати Верховного Суду від 18 березня 2020 року у справі №129/1033/13-ц).

З огляду на викладене, колегія суддів погоджується із висновком суду першої інстанції про те, що позивачем не надано доказів того, що відповідач умисно ухиляється від виконання батьківських обов`язків.

Колегія суддів наголошує, що звертаючись до суду із вимогою про встановлення факту самостійного виховання та утримання дитини, позивач посилався на те, що встановлення даного факту є передумовою для стягнення аліментів.

Відповідно до ч. 3 ст. 180 СК України за рішенням суду кошти на утримання дитини (аліменти) присуджуються у частці від доходу її матері, батька або у твердій грошовій сумі за вибором того з батьків або інших законних представників дитини, разом з яким проживає дитина.

Отже встановлення факту самостійного виховання та утримання дитини не є передумовою для стягнення аліментів, оскільки аліменти на утримання дитини стягуються на користь того з батьків з ким проживає дитина. У даній справі відповідачем не заперечувався факт проживання дитини разом з батьком.

Сам лише факт проживання матері ОСОБА_2 окремо не може бути підставою для встановлення факту самостійного виховання дитини батьком, оскільки зазначене не перешкоджає матері спілкуватися та приймати участь у вихованні дитини. За обставинами даної справи достеменно встановлено, що інтерес ОСОБА_2 до дитини наявний та не є втраченим, мати дитини здатна виконувати свої батьківські обов`язки та не позбавлена у визначений законом спосіб можливості здійснення своїх батьківських прав стосовно дитини.

Із копії витягу з Резерв+ «Розширені дані з Єдиного державного реєстру призовників, військовозобов`язаних та резервістів» щодо ОСОБА_1 , сформованого 02.02.2026 о 18:58, вбачається, що останній є придатним до військової служби та станом на 02.02.2026 має відстрочку від мобілізації до 03.05.2026 року.

Посилання скаржника на те, що довід про відстрочку від мобілізації спростований матеріалами колегія суддів не приймає з огляду на тимчасовий характер наявної у сторони позивача відстрочки.

З огляду на викладене, колегія суддів приходить до висновку, що рішення суду першої інстанції ґрунтується на правильно встановлених фактичних обставинах справи, яким надана належна правова оцінка, правильно застосовані норми матеріального права, що регулюють спірні правовідносини, та під час розгляду справи порушень процесуального закону, які призвели або могли призвести до неправильного вирішення справи допущено не було.

Щодо суті апеляційної скарги

Відповідно до ст. 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням вимог матеріального та процесуального права.

За встановлених обставин, колегія суддів вважає, що рішення суду першої інстанції ухвалено з дотриманням норм матеріального та процесуального права, розглядаючи спір, який виник між сторонами у справі, суд першої інстанції правильно визначився з характером спірних правовідносин, повно та всебічно дослідив наявні у справі докази і дав їм належну оцінку, доводи апеляційної скарги не дають колегії суддів підстав для його скасування, тому відповідно до ст. 375 ЦПК України апеляційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а рішення суду першої інстанції в оскаржуваній частині без змін.

Щодо судових витрат

Оскільки апеляційна скарга залишена без задоволення, то судові витрати, понесені у зв`язку з переглядом справи у суді апеляційної інстанції, а саме витрати по сплаті судового збору у розмірі 2 906,88 грн згідно квитанції ID №2509-8682-5391-6787 від 15.06.2026 покладаються на скаржника.

Керуючись ст. 367, п. 1 ч. 1 ст. 374, ст. ст. 375, 384 ЦПК України, Одеський апеляційний суд у складі колегії суддів,

у х в а л и в:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 , від імені якого діє представник ОСОБА_3 , залишити без задоволення.

Рішення Хаджибейського районного суду м. Одеси від 13 травня 2026 року в оскаржуваній частині залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з дня її ухвалення, але може бути оскаржена у касаційному порядку шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складання повного тексту постанови.

Повний текст постанови складено 09 листопада 2026 року.

Головуючий В.А. Коновалова

Судді М.В. Назарова

О.Ю. Карташов

Оригінал: reyestr.court.gov.ua