Постанова від 09 листопада 2026 р. у справі №484/2489/26 — Миколаївський апеляційний суд

10.11.26

22-ц/812/2110/26

Провадження № 22-ц/812/2110/26 Суддя першої інстанції Паньков Д.А.

Суддя-доповідач апеляційного суду Царюк Л.М.

П О С Т А Н О В А

Іменем України

10 листопада 2026 року м. Миколаїв Справа № 484/2489/26

Миколаївський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати в цивільних справах:

головуючого – Царюк Л.М.,

суддів – Базовкіної Т.М., Кушнірової Т.Б.,

при секретарі судового засідання – Соловйову М.А.,

без участі учасників справи,

розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Первомайського міськрайонного суду Миколаївської області від 10 серпня 2026 року, ухвалене під головуванням судді Панькова Д.А., в залі судового засідання в м. Первомайськ, за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання права власності на житловий будинок за набувальною давністю,

В С Т А Н О В И В:

30 квітня 2026 року, засобами поштового зв`язку, ОСОБА_1 звернулась до суду з позовом до ОСОБА_2 про визнання права власності на житловий будинок за набувальною давністю.

Позов обґрунтовано тим, що 10 квітня 2001 року її мати, ОСОБА_2 придбала житловий будинок за адресою: АДРЕСА_1 , що розташований на земельній ділянці площею 449 квадратних метра, жилою площею 24,8 квадратних метра, загальною площею 41,56 квадратних метра, з надвірними спорудами: погреб, огорожа, водопровід та відмостка на підставі договору купівлі-продажу, зареєстрованого Первомайською філією Південної Товарної Біржі за реєстраційним номером 6116 від 10 квітня 2001 року.

Незважаючи на фактичну передачу майна та повну сплату коштів, зазначений договір не був нотаріально посвідчений у встановленому законом порядку, що на сьогодні позбавляє можливості оформити право власності у загальному порядку.

З моменту придбання будинку і по сьогоднішній день ОСОБА_1 , спільно з матір`ю, а згодом — самостійно із своїми трьома дітьми, безперервно проживає у даному домоволодінні та має всі підстави вважати його своїм.

Понад 20 років вона безперервно володіє цим майном відкрито та добросовісно та в подальшому має намір володіти, користуватися та розпоряджатися вищевказаним нерухомим майном, однак на теперішній час оформити право власності у позасудовому порядку не має можливості та виникає спір про право, адже відповідачка самоусунулась як від оформлення документів на будинок та нотаріального їх посвідчення так і від самого будинку, адже має у власності інший будинок, розташований за адресою: АДРЕСА_2 , де прописана і проживає, а згодом виїжджає до Республіки Польща, де перебуває значний час і лише на короткий час приїжджає, фактично передавши позивачці всі права володіння та обов`язки щодо утримання будинку та не заявляє жодних прав та вимог відносно вказаного житлового будинку.

Протягом усього строку володіння (понад 20 років) позивачка сплачує комунальні послуги, що підтверджується квитанціями та розрахунковими книжками, здійснює догляд за будинком та прибудинковою територією - земельною ділянкою, на якій розташований будинок, провела поточні ремонти (можна перерахувати: заміна вікон, ремонт даху тощо).

Користується майном безперешкодно: жодних претензій з боку третіх осіб, колишніх власників чи органів місцевого самоврядування за цей час не надходило.

Посилаючись на викладене, ОСОБА_1 просила суд визнати за нею право власності за набувальною давністю на об`єкт нерухомого майна, а саме: житловий будинок, що розташований на земельній ділянці площею 449 м? жилою площею 24,8 м?, загальною площею 41,56 м?, з надвірними спорудами: погреб, огорожа, водопровід та відмостка за адресою: АДРЕСА_1 та присадибну земельну ділянку за цією ж адресою.

Рішенням Первомайського міськрайонного суду Миколаївської області від 10 серпня 2026 року в задоволенні позову відмовлено.

Рішення суду мотивовано тим, що в позовній заяві та в судовому засіданні позивачка фактично підтвердила, що весь час проживання у спірному будинку їй було достовірно відомо про те, що він їй не належить та було відомо кому саме цей будинок належить.

Позов про право власності за давністю володіння не може заявляти особа, яка володіє майном за волею власника і завжди знала, хто є власником.

Суд вважає, що доводи позивачки про те, що вона більше 10 років безперервно володіє житловим будинком та земельною ділянкою, на якій він розташований, до уваги прийняти не можна, оскільки ці дії позивачки не свідчать про набуття нею права власності на нерухоме майно та не є підставою для набуття такого права.

Не погодившись з рішення суду, ОСОБА_1 подала апеляційну скаргу, де посилаючись на порушення судом норм матеріального та процесуального права, просила рішення суду скасувати та ухвалити нове, яким задовольнити вимоги позову в повному обсязі.

Апеляційна скарга мотивована тим, що посилання суду першої інстанції на постанову Верховного Суду у справі № 910/17274/17 є некоректним, оскільки предметом розгляду в ній були зовсім інші правовідносини, де володіння з самого початку носило недобросовісний або договірний характер. У той же час у справах щодо житлових будинків Велика Палата чітко вказує, що особа може знати про первинного власника, але якщо той покинув майно, не претендує на нього десятиліттями, а володілець відкрито та добросовісно доглядає за будинком – право на позов за статтею 344 ЦК України є абсолютно обґрунтованим.

Суд першої інстанції в порушення вимог статті 206 ЦПК України безпідставно відмовився прийняти визнання позову відповідачкою, чим фактично став на бік особи, яка сама ж відмовилась від майна.

Крім того судом першої інстанції було порушено таємницю нарадчої кімнати, що є порушенням норм процесуального права та підставою для скасування оскаржуваного рішення.

На день розгляду справи відзиву на апеляційну скаргу від інших учасників справи не надходило.

Учасники справи в судове засідання не з`явились, про дату та час розгляду справи повідомлялись належним чином, про причини своєї неявки суду не повідомили. Ураховуючи приписи частини 2 статті 372 ЦПК України, апеляційний суд розглянув справу без участі учасників справи.

Заслухавши доповідь судді-доповідача, перевіривши матеріали справи та обговоривши доводи скарги, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню.

За приписами частини 1 статті 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

Згідно зі статтею 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.

Відповідно до вимог частин 1, 2 та 5 статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Колегія суддів вважає, що оскаржуване судове рішення зазначеним вимогам закону відповідає.

Судом першої інстанції та матеріалами справи встановлено, що 10 квітня 2001 року між ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 та ОСОБА_2 , було укладено договору купівлі-продажу об`єкту нерухомості № 6116, а саме: житловий будинок з надвірними спорудами, який знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 .

Даний договір було зареєстровано 10 квітня 2001 року на Первомайській філії Південної Товарної Біржі, відповідно до вимог Закону України «Про товарну біржу» від 10 грудня 1991 року.

Згідно вище вказаного договору продавці передали, а ОСОБА_2 прийняла в управління та користування спірний житловий будинок, сплативши іншій стороні її договірну вартість в розмірі 1 000 грн, що є доказом про того, що сторони на момент укладення договору досягнули згоди щодо істотних умов договору.

Зазначене нерухоме майно ОСОБА_2 зареєструвала в Первомайському МБТІ у встановленому законом порядку 26 квітня 2001 року за № 5798.

Згідно договору вказаний житловий будинок розташований на земельній ділянці площею 449 квадратних метра, жилою площею 24,8 квадратних метра, загальною площею 41,56 квадратних метра, з надвірними спорудами: погреб, огорожа, водопровід та відмостка.

Разом з тим, будь – які документи, які б підтверджували право власності на зазначену земельну ділянку та містили б відомості про її власника позивачем надано не було та в матеріалах справи відсутні.

На підтвердження доводів позивачки про фактичне користування нею будинком та земельною ділянкою, на якій він розташований, за адресою: АДРЕСА_1 , ОСОБА_1 було надано довідки про реєстрацію місця проживання, довідку про склад сім`ї, характеристику з місця проживання, договір про надання послуг зі збирання, вивезення та захоронення побутових відходів № 07310, квитанції та накладні про здійснення ремонтних робіт.

Відповідно до статті 316 ЦК України правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб.

Власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном (стаття 317 ЦК України).

Статтею 328 ЦК України визначено, що право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом.

Особа, яка добросовісно заволоділа чужим майном і продовжує відкрито, безперервно володіти нерухомим майном протягом десяти років або рухомим майном - протягом п`яти років, набуває право власності на це майно (набувальна давність), якщо інше не встановлено цим Кодексом (частина 1 статті 344 ЦК України).

Правовий інститут набувальної давності опосередковує один із первинних способів виникнення права власності, тобто це такий спосіб, відповідно до якого право власності на річ виникає вперше або незалежно від права попереднього власника на цю річ, воно ґрунтується не на попередній власності та відносинах правонаступництва, а на сукупності обставин, зазначених у частині 1 статті 344 ЦК України, а саме: наявність суб`єкта, здатного набути у власність певний об`єкт; законність об`єкта володіння; добросовісність заволодіння чужим майном; відкритість володіння; безперервність володіння; сплив установлених строків володіння; відсутність норми закону про обмеження або заборону набуття права власності за набувальною давністю. Для окремих видів майна право власності за набувальною давністю виникає виключно на підставі рішення суду (юридична легітимація).

Набуття відповідною особою права власності за набувальною давністю можливе лише за наявності всіх указаних умов у сукупності.

Аналізуючи поняття добросовісності заволодіння майном як підстави для набуття права власності за набувальною давністю відповідно до статті 344 ЦК України, слід виходити з того, що добросовісність, як одна із загальних засад цивільного судочинства, означає фактичну чесність суб`єктів у їх поведінці, прагнення сумлінно захистити свої цивільні права та забезпечити виконання цивільних обов`язків. При вирішенні спорів має значення факт добросовісності заявника саме на момент отримання ним майна (заволодіння майном), тобто на той початковий момент, який включається в повний давнішній строк володіння майном, визначений законом. Володілець майна в момент його заволодіння не знає (і не повинен знати) про неправомірність заволодіння майном. Крім того, позивач як володілець майна, повинен бути впевнений у тому, що на це майно не претендують інші особи і він отримав це майно за таких обставин і з таких підстав, які є достатніми для отримання права власності на нього.

Звідси, йдеться про добросовісне, в тому числі безтитульне, заволодіння майном особою, яка в подальшому претендуватиме на набуття цього майна у власність за набувальною давністю. Підставою добросовісного заволодіння майном не може бути, зокрема, будь-який договір, що опосередковує передання майна особі у володіння (володіння та користування), проте не у власність. Володіння майном за договором, що опосередковує передання майна особі у володіння (володіння та користування), проте не у власність, виключає можливість набуття майна у власність за набувальною давністю, адже у цьому разі володілець володіє майном не як власник.

Якщо володілець знає або повинен знати про неправомірність заволодіння чужим майном (у тому числі і про підстави для визнання договору про його відчуження недійсним), то, незважаючи на будь-який строк безперервного володіння чужим майном, він не може його задавнити, оскільки відсутня безумовна умова набуття права власності - добросовісність заволодіння майном.

Такий правовий висновок викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 14 травня 2019 року у справі № 910/17274/17.

За набувальною давністю може бути набуто право власності на нерухоме майно, яке не має власника або власник якого невідомий, або власник відмовився від права власності на належне йому нерухоме майно, що придбане добросовісним набувачем і у витребуванні якого його власнику було відмовлено.

Позов про право власності за давністю володіння не може заявляти особа, яка володіє майном за волею власника і завжди знала, хто є власником.

Установивши, що позивачка є членом сім`ї (дочкою) власника спірного будинку з моменту вселення та проживала у ньому сама та зі своїми дітьми за згодою своєї матері – власниці ОСОБА_2 , яка не відмовлялася від свого права власності на будинок, суд першої інстанції дійшов правильного висновку, що житловий будинок та земельна ділянка не можуть бути об`єктом набувальної давності.

Сам лише факт користування спірним приміщенням не дає підстав для задоволення позовних вимог про набуття права власності на нього на підставі статті 344 ЦК України.

Положення наведеної статті не підлягають застосуванню у випадках, коли володіння майном протягом тривалого часу здійснювалося на підставі договірних зобов`язань, чи у будь-який інший передбачений законом спосіб, оскільки право власності у володільця за давністю виникає поза волею і незалежно від волі колишнього власника.

Під час розгляду справи позивачка не надала доказів, а матеріали справи таких не містять, про те, що вона володіє майном не за волею власника і не знала, хто є власником.

Суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про відсутність правових підстав для визнання за ОСОБА_1 права власності на спірний будинок та земельну ділянку за набувальною давністю, оскільки позивачка не є добросовісним набувачем, а відкритість і безперервність користування спірним майном не є достатніми підставами для набуття права власності на нього за правилами статті 344 ЦК України.

Доводи апеляційної скарги щодо належного користування майном, реєстрації в будинку, оплати спожитих комунальних послуг, відсутність іншого житла не підтверджують підстав для застосування правил статті 344 ЦК України, оскільки сам лише факт проживання позивача з родиною у спірному будинку, утримання його в належному стані та здійснення оплати за житлово-комунальні послуги не є підставою для виникнення у неї права власності за набувальною давністю.

Аргументи апеляційної скарги про те, що відповідачка ОСОБА_2 , яка є власницею спірного житлового будинку, визнала позовні вимоги, проте суд не прийняв їх до уваги, є неприйнятними, оскільки відмова від права власності на нерухоме майно має певний порядок, визначений законом, а визнання позовних вимог не замінюють такий порядок.

Погодження між позивачкою та власницею будинку ОСОБА_2 усної домовленості про дозвіл користування будинком, факт проживання ОСОБА_1 у цьому будинку, не свідчить про наявність правових підстав набуття права власності на цей будинок та земельну ділянку, на якій він розташований, за набувальною давністю.

Твердження в апеляційний скарзі про те, що суд першої інстанції безпідставно послався на застосування положень статті 344 ЦК України у справі № 910/17274/17, де було підтверджено застосування таких же норм права в постанові Великої Палати Верховного Суду від 14 травня 2019 року у справі № 910/17274/17, не заслуговують на увагу, оскільки суд першої інстанції, виходив саме з висновку, зробленого у цих справах, що особа, яка володіє майном за волею власника і завжди знала, хто є власником, не може ставити питання про набуття права власності за давністю володіння.

Посилання в апеляційній скарзі на порушення судом першої інстанції норм цивільно-процесуального законодавства щодо дотримання таємниці нарадчої кімнати є безпідставними, оскільки правовий інститут нарадчої кімнати було скасовано внаслідок внесення змін до ЦПК України на підставі Закону України «Про внесення змін до Закону України "Про судоустрій і статус суддів" та деяких інших законодавчих актів України щодо вдосконалення ухвалення та проголошення судових рішень» від 19 грудня 2024 року № 4173-IX.

Інші доводи апеляційної скарги за своїм змістом зводяться до незгоди позивачки з наданою судом оцінкою зібраним у справі доказам та встановлених на їх підставі обставин, спрямовані на доведення необхідності переоцінки цих доказів і обставин в тому контексті, який на думку заявниці, свідчить про набуття нею права власності на спірний будинок та земельну ділянку за правилами статті 344 ЦК України, проте ці обставини були перевірені судом і наявність наведених у цій нормі підстав спростовано під час розгляду справи.

Отже, колегія суддів апеляційного суду вважає, що доводи апеляційної скарги правильних висновків суду першої інстанції не спростовують та на вирішення спору по суті не впливають.

Відповідно до пункту 1 частини 1 статті 374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право залишити судові рішення суду першої інстанції без змін, а скаргу без задоволення.

Згідно зі статтею 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального та процесуального права.

Отже, апеляційна скарга задоволенню не підлягає, а оскаржуване рішення слід залишити без змін.

Згідно із підпунктом "в" пунктом 4 частини 1 статті 382 ЦПК України постанова суду апеляційної інстанції складається крім іншого, і з розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді апеляційної інстанції.

Таким чином, встановлено дискреційне повноваження суду зазначити в резолютивній частині судового рішення про розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді апеляційної інстанції. Порядок розподілу судових витрат вирішується за правилами, встановленими в статтях 141-142 ЦПК України.

Статтею 141 ЦПК України передбачено, що судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

Судові витрати, пов`язані з розглядом справи, покладаються: у разі задоволення позову - на відповідача; у разі відмови у позові - на позивача; у разі часткового задоволення позову - на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог (частини 1, 2 статті 141 ЦПК України).

Оскільки апеляційна скарга задоволенню не підлягає, то судові витрати, понесені у зв`язку з переглядом справи судом апеляційної інстанції, покладаються на позивача.

Керуючись статтями 375, 382 ЦПК України, апеляційний суд

П О С Т А Н О В И В:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Рішення Первомайського міськрайонного суду Миколаївської області від 10 серпня 2026 року залишити без зиін.

Постанова набирає законної сили з дня її ухвалення і може бути оскаржена у касаційному порядку відповідно до вимог статті 389 ЦПК України до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.

Головуючий Л.М. Царюк

Судді: Т.М. Базовкіна

Т.Б. Кушнірова

Повне судове рішення складено 10 листопада 2026 року.