Вирок від 08 листопада 2026 р. у справі №127/30466/26 — Вінницький міський суд Вінницької області

Справа №127/30466/26

Провадження №1-кп/127/802/26

ВИРОК

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

09 листопада 2026 року м. Вінниця

Вінницький міський суд Вінницької області в складі:

головуючого судді ОСОБА_1 ,

за участю:

секретаря судового засідання ОСОБА_2 ,

сторони обвинувачення: прокурора ОСОБА_3 ,

сторони захисту: адвоката ОСОБА_4 , обвинуваченого ОСОБА_5 ,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі судових засідань № 12 кримінальне провадження, внесене до Єдиного реєстру досудових розслідувань 13.05.2026 за № 12026020010000586, за обвинуваченням:

ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , уродженця міста Ровеньки Луганської області, з середньою спеціальною освітою, непрацюючого, військовослужбовця, одруженого, проживаючого за адресою: АДРЕСА_1 , зареєстрованого за адресою: АДРЕСА_2 , відомість про судимість суду не надані,

у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого частиною першою статті 263 Кримінального кодексу України,

ВСТАНОВИВ:

ОСОБА_5 на підставі наказу командира військової частини НОМЕР_1 від 15.10.2025 призначений на посаду стрільця-помічника гранатометника 2 групи 3 штурмового відділення безпілотних систем 1 штурмового взводу безпілотних систем 2 штурмової роти безпілотних систем військової частини НОМЕР_2 , НОМЕР_3 , НОМЕР_4 .

Виконуючи бойові завдання та перебуваючи між населеними пунктами Новопавлівка Дніпропетровської області та Муравка Донецької області, точніше місце не встановлене, 29.03.2025 у невстановлений час ОСОБА_5 знайшов у рівчаку штурмову гвинтівку Haenel МК556-А2 з двома магазинами. У подальшому за невстановлених спосіб, місці та час незаконно придбав 90 патронів калібру 5,56х45 мм (5,56 NATO), які почав зберігати при собі без передбаченого законом дозволу.

У невстановлені дату, час, однак не пізніше 18.04.2026 ОСОБА_5 здійснив перевезення придбаних ним штурмової гвинтівки Haenel МК556-А2 з двома магазинами та 90 патронів калібру 5,56х45 мм (5,56 NATO) з території між населеними пунктами Новопавлівка Дніпропетровської області та Муравка Донецької області до населеного пункту Миколаївка Дніпропетровської області.

Усвідомлюючи, що придбані предмети є вогнепальною зброєю та бойовими припасами, будучи обізнаним про те, що за носіння, зберігання, придбання та збут вогнепальної зброї без передбаченого законом дозволу передбачена кримінальна відповідальність, ОСОБА_5 вирішив її незаконно продати.

Реалізовуючи умисел, спрямований на незаконний збут вогнепальної зброї та бойових припасів, ОСОБА_5 , використовуючи завчасно зареєстрований профіль на абонентський номер НОМЕР_5 в месенджері WhatsApp підшукував клієнтів та домовлявся про продаж штурмової гвинтівки Haenel МК556-А2 з двома магазинами та 90 патронів калібру 5,56х45 мм (5,56 NATO) за ціною 120 тис грн. Зокрема, ОСОБА_5 запропонував придбати зазначені предмети залегендованій особі зі зміненими анкетними даними - ОСОБА_6 , який з відому та під контролем правоохоронних органів погодився на придбання вогнепальної зброї та бойових припасів за 120 тис грн.

У подальшому 29.05.2026 о 10.24 год ОСОБА_6 , діючи з відому та під контролем правоохоронних органів, здійснив грошовий переказ у сумі 20 тис грн на банківську платіжну картку № НОМЕР_6 , емітовану АТ КБ «ПриватБанк», використовувану ОСОБА_5 , в якості часткової оплати за продаж штурмової гвинтівки Haenel МК556-А2 з двома магазинами та 90 патронів калібру 5,56х45 мм (5,56 NATO).

Надалі 31.05.2026 у невстановлений час ОСОБА_5 перевіз попередньо придбані ним вогнепальну зброю та бойові припаси з населеного пункту Миколаївка Дніпропетровської області до місця розташування наметного містечка у м. Гнівань Вінницької області, продовживши їх зберігання без передбаченого законом дозволу до 06.06.2026.

06.06.2026 у невстановлений час, але не пізніше 19.55 год ОСОБА_5 помістив штурмову гвинтівку Haenel МК556-А2 з двома магазинами та 90 патронів калібру 5,56х45 мм (5,56 NATO) до автомобіля марки Hyundai, д.н.з. НОМЕР_7 , та перевіз їх до місця розташування АЗС UPG по вул. Житомирське шосе, 1 в м. Вінниці, де за решту суми у розмірі 100 тис грн незаконно збув залегендованій особі зі зміненими анкетними даними ОСОБА_6 , який діяв з відому та під контролем правоохоронних органів, штурмову гвинтівку Haenel МК556-А2 з двома магазинами та 90 патронів калібру 5,56х45 мм (5,56 NATO).

Обвинувачений ОСОБА_5 у судовому засіданні винуватість у вчиненні інкримінованого йому кримінального правопорушення визнав та надав суду чіткі й послідовні показання щодо обставин вчинення інкримінованого йому діяння, які узгоджуються з відомостями, зазначеними в обвинувальному акті.

Допит обвинуваченого в судовому засіданні був здійснений відповідно до приписів статті 351 Кримінального процесуального кодексу України (далі - КПК). Під час зазначеного допиту обвинувачений надав суду чіткі та послідовні показання щодо обставин вчинення інкримінованого йому діяння, які мають бути встановленими в судовому засіданні згідно з приписами частини першої статті 91 КПК.

Суд відповідно до частини третьої статті 26 та частини третьої статті 349 КПК вважає за недоцільне досліджувати докази стосовно тих фактичних обставин справи, які ніким не оспорюються і клопотання про дослідження яких не було заявлене сторонами кримінального провадження. Згідно з приписами речення другого частини третьої статті 349 КПК суд з`ясував, чи правильно розуміють учасники судового процесу зміст зазначених вище обставин, переконався у відсутності сумнівів у добровільності їх позиції, а також роз`яснив, що у такому випадку учасники судового процесу будуть позбавлені права оскаржити ці обставини в апеляційному порядку. Крім того, суд роз`яснив учасникам судового процесу принципи змагальності та диспозитивності, зміст яких розкритий у статтях 22, 26 КПК.

Отже, з урахуванням наведених вище норм кримінально-процесуального закону, суд вважає за доцільне обмежитись дослідженням відомостей, що характеризують особу обвинуваченого, а також:

-протоколу затримання від 06.06.2026, відповідно до якого ОСОБА_5 був затриманий 06.06.2026 біля 20.05 год по вул. Житомирське шосе, 1 в м. Вінниці, під час його затримання у останнього нічого вилучено не було.

Аналізуючи показання обвинуваченого, надані стороною обвинувачення докази, здійснюючи судовий розгляд кримінального провадження згідно з приписами частини першої статті 337 КПК, тобто в межах пред`явленого обвинувачення, суд дійшов до такого висновку.

У судовому засіданні суд встановив, що 06.06.2026 біля 20.05 год по вул. Житомирське шосе, 1 в м. Вінниці був затриманий ОСОБА_5 . В ході особистого обшуку ОСОБА_5 у останнього нічого не вилучено. Однак з наданої суду ухвали слідчого судді від 11.06.2026 про накладення арешту на майно, постанови слідчого від 07.06.2026 про визнання предметів речовими доказами випливає, що з автомобіля, який перебував у користуванні ОСОБА_5 - Hyundai, д.н.з. НОМЕР_7 - були вилучені мобільні телефони марки Moto та Xiaomi, грошові кошти в сумі 100 тис грн. Також з постанови слідчого від 30.06.2026 випливає, що штурмова гвинтівка Haenel МК556-А2 з двома магазинами та 90 патронів калібру 5,56х45 мм (5,56 NATO), які були здобуті під час контрольованої закупки, були визнані речовими доказами. Суд враховує, що відповідні процесуальні документи, на підставі яких були отримані вилучені речі, предметом судового дослідження не були. Однак суд зауважує, що вище суд звернув увагу на те, що обвинувачений фактичні обставини вчинення інкримінованого йому діяння не заперечував, надав чіткі та послідовні показання щодо пред`явленого обвинувачення. Також суд заувжував, що судовий розгляд був проведений згідно з приписами частини третьої статті 349 КПК, наслідки такого порядку дослідження доказів сторонам кримінального провадження, зокрема, і обвинуваченому були роз`яснені.

Окрім наведеного, з пред`явленого ОСОБА_7 обвинувачення випливає, що штурмова гвинтівка Haenel МК556-А2 є вогнепальною зброєю, а 90 патронів калібру 5,56х45 мм (5,56 NATO) - бойовими припасами. Зазначені обставини обвинувачений у судовому засіданні не заперечував.

Вирішуючи питання щодо правової кваліфікації діяння ОСОБА_7 суд враховує, що пунктом 2 Положення про дозвільну систему, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України 12.10.2012 за № 576, регламентовано, що до предметів, матеріалів і речовин, підприємств, майстерень і лабораторій, на які поширюється дозвільна система, належать: вогнепальна зброя (нарізна воєнних зразків, несучасна стрілецька, спортивна, навчальна, охолощена, мисливська нарізна і гладкоствольна), бойові припаси до неї, холодна зброя, (арбалети, мисливські ножі тощо), пневматична зброя калібру понад 4,5 міліметра і швидкістю польоту кулі понад 100 метрів за секунду, пристрої вітчизняного виробництва для відстрілу патронів, споряджених гумовими чи аналогічними за своїми властивостями метальними снарядами несмертельної дії, та зазначені патрони, вибухові матеріали і речовини тощо.

Суд також враховує, що Верховний Суд (далі - ВС) у постанові від 31.05.2018 (справа № 127/27182/15-к) зазначив, що норма статті 263 Кримінального кодексу України (далі - КК) є субсидіарною і для розуміння незаконності поводження зі зброєю, вимагає аналізу відповідного закону. При цьому поняття «закон», яке використав законодавець, має розширене тлумачення і включає в себе законодавство у цілому, в тому числі нормативні акти, що регулюють відповідні правовідносини, порушення яких утворює об`єктивну сторону складу злочину, передбаченого статтею 263 КК.

Аналогічний висновок ВС зробив і у постанові від 04.12.2018 (справа № 161/3885/16-к). Зокрема, ВС зауважив, що поняття «закон», яке використав законодавець у статті 263 КК, має розширене тлумачення і включає в себе законодавство у цілому, в тому числі нормативні акти, що регулюють відповідні правовідносини, порушення яких утворює об`єктивну сторону складу злочину, передбаченого цією статтею кримінального закону.

У постанові від 21.05.2019 (справа № 299/1530/16-к) ВС зауважив, що диспозицію частини першої статті 263 КК не можна вважати бланкетною, оскільки вона не посилається на інші закони чи нормативні акти у визначенні заборонених діянь, а визначає їх у своєму тексті. Відповідно до цього положення забороняються: «носіння, зберігання, придбання, передача чи збут вогнепальної зброї (крім гладкоствольної мисливської), бойових припасів, вибухових речовин або вибухових пристроїв».

Власне ця заборона і є диспозицією частини першої статті 263 КК, яка супроводжується визначеними в цьому ж положенні санкціями.

А відсилка до іншого «закону» міститься не в диспозиції цієї норми, а у формулюванні умови, яка визначає, коли її диспозиція може бути застосована: «без передбаченого законом дозволу». Якщо «дозвіл» відсутній - умова виконана, і діє диспозиція частини першої статті 263 КК, тобто заборона «носіння, зберігання, придбання, передача чи збут вогнепальної зброї (крім гладкоствольної мисливської), бойових припасів, вибухових речовин або вибухових пристроїв». Навпаки, наявність відповідного дозволу свідчить про відсутність передбаченої законом умови, за якої диспозиція цього положення може бути застосована.

Умови, що визначають застосування диспозиції норми, в теорії права відносять до гіпотези норми. Таким чином, слова у частині першій статті 263 КК «без передбаченого законом дозволу» визначають один із елементів гіпотези норми, який - поряд із загальними елементами умов настання кримінальної відповідальності, що містяться в Загальній частині Кримінального кодексу України - визначає можливість застосування диспозиції і, відповідно, санкції частини першої статті 263 КК.

Отже, суд вважає, що діяння ОСОБА_7 за наведеним вище фактом охоплюється складом кримінального правопорушення (злочину), передбаченого частиною першою статті 263 КК, за ознаками незаконного придбання, носіння, зберігання та збуту вогнепальної зброї та бойових припасів без передбаченого законом дозволу.

Вирішуючи питання щодо виду та міри покарання, необхідного і достатнього для виправлення обвинуваченого та попередження вчинення ним нових кримінальних правопорушень, суд враховує приписи статей 50, 65 КК, зі змісту яких випливає, що особі, яка вчинила кримінальне правопорушення, має бути призначено покарання, необхідне й достатнє для її виправлення та попередження нових кримінальних правопорушень. Виходячи з указаної мети й принципів справедливості, співмірності та індивідуалізації покарання, воно повинно бути адекватним характеру вчинених дій, їх небезпечності та даним про особу винного. При виборі покарання мають значення й повинні братися до уваги обставини, які його пом`якшують і обтяжують. Саме на зазначені критерії призначення кримінального покарання звернув увагу Верховний Суд (далі - ВС) у постанові від 10.07.2018 (справа № 148/1211/15-к).

У постанові від 14.06.2018 (справа № 760/115405/16-к) ВС зазначив, що поняття судової дискреції (судового розсуду) у кримінальному судочинстві охоплює повноваження суду (права та обов`язки), надані йому державою, обирати між альтернативами, кожна з яких є законною, інтелектуально-вольову владну діяльність суду з вирішення у визначених законом випадках спірних правових питань, виходячи із цілей та принципів права, загальних засад судочинства, конкретних обставин справи, даних про особу винного, справедливості й достатності обраного покарання тощо.

Підставами для судового розсуду при призначенні покарання виступають: кримінально-правові, відносно-визначені (де встановлюються межі покарання) та альтернативні (де передбачено декілька видів покарань) санкції; принципи права; уповноважуючі норми, в яких використовуються щодо повноважень суду формулювання «може», «вправі»; юридичні терміни та поняття, які є багатозначними або не мають нормативного закріплення, зокрема «особа винного», «щире каяття» тощо; оціночні поняття, зміст яких визначається не законом або нормативним актом, а правосвідомістю суб`єкта правозастосування, наприклад, при врахуванні пом`якшуючих та обтяжуючих покарання обставин (статті 66, 67 КК), визначенні «інших обставин справи», можливості виправлення засудженого без відбування покарання, що має значення для застосування статті 75 КК тощо; індивідуалізація покарання - конкретизація виду і розміру міри державного примусу, який суд призначає особі, що вчинила злочин, залежно від особливостей цього злочину і його суб`єкта.

Дискреційні повноваження суду визнаються і Європейським судом з прав людини (зокрема справа «Довженко проти України»), який у своїх рішеннях зазначає лише про необхідність визначення законності, обсягу, способів і меж застосування свободи оцінювання представниками судових органів, виходячи із відповідності таких повноважень суду принципу верховенства права. Це забезпечується, зокрема, відповідним обґрунтуванням обраного рішення в процесуальному документі суду тощо.

Аналогічний висновок ВС зробив і у постанові від 06.08.2020 (справа № 155/1064/18).

Загальні засади призначення покарання (стаття 65 КК) наділяють суд правом вибору однієї із форм реалізації кримінальної відповідальності - призначити покарання або звільнити від покарання чи від його відбування, завданням якої є виправлення та попередження нових кримінальних правопорушень. Ця функція за своєю правовою природою є дискреційною, оскільки потребує врахування та оцінки конкретних обставин справи, ступеня тяжкості вчиненого кримінального правопорушення, особи винного, обставин, що впливають на покарання.

Крім того, ВС у постанові від 09.10.2018 (справа № 756/4830/17-к) звернув увагу на те, що відповідно до статей 50 і 65 КК особі, яка вчинила кримінальне правопорушення, має бути призначено покарання необхідне й достатнє для її виправлення і попередження нових злочинів. Виходячи з указаної мети й принципів справедливості, співмірності та індивідуалізації, покарання повинно бути адекватним характеру вчинених дій, їх небезпечності та даним про особу винного.

Визначені у статті 65 КК загальні засади призначення покарання наділяють суд правом вибору однієї із форм реалізації кримінальної відповідальності - призначити покарання або звільнити від покарання чи від його відбування, завданням якої є виправлення та попередження нових злочинів. Ця функція за своєю правовою природою є дискреційною, оскільки потребує врахування та оцінки конкретних обставин справи, ступеня тяжкості вчиненого злочину, особи винного, обставин, що впливають на покарання.

Ступінь тяжкості вчиненого кримінального правопорушення означає з`ясування судом, насамперед, питання про те, до злочинів якої категорії тяжкості відносить закон (стаття 12 КК) вчинене у конкретному випадку злочинне діяння. Беручи до уваги те, що у статті 12 КК дається лише видова характеристика ступеня тяжкості кримінальних правопорушень, що знаходить своє відображення у санкції статті, встановленій за злочин цього виду, суд при призначенні покарання на основі всебічного, повного та неупередженого врахування обставин кримінального провадження в їх сукупності визначає тяжкість конкретного кримінального правопорушення, враховуючи його характер, цінність суспільних відносин, на які вчинено посягання, тяжкість наслідків, спосіб посягання, форму і ступінь вини, мотивацію кримінального правопорушення, наявність або відсутність кваліфікуючих ознак тощо.

Під особою обвинуваченого розуміється сукупність фізичних, соціально-демографічних, психологічних, правових, морально-етичних та інших ознак індивіда, щодо якого ухвалено обвинувальний вирок, які існують на момент прийняття такого рішення та мають важливе значення для вибору покарання з огляду мети та засад його призначення. Тобто поняття «особа обвинуваченого» вживається у тому ж значенні, що й у пункті 3 частини першої статті 65 КК поняття «особа винного».

Термін «явно несправедливе покарання» означає відмінність в оцінці виду та розміру покарання принципового характеру. Це положення вказує на істотну диспропорцію, неадекватність між визначеним судом, хоча й у межах відповідної санкції статті (частини статті) Особливої частини КК, видом та розміром покарання та тим видом і розміром покарання, яке б мало бути призначене, враховуючи обставини, які підлягають доказуванню, зокрема ті, що повинні братися до уваги при призначенні покарання.

Відповідно до роз`яснень, що містяться у пункті 3 постанови Пленуму ВС № 12 від 23.12.2005 «Про практику застосування судами України законодавства про звільнення особи від кримінальної відповідальності», щире розкаяння характеризує суб`єктивне ставлення винної особи до вчиненого злочину, яке виявляється в тому, що вона визнає свою провину, висловлює жаль з приводу вчиненого та бажання виправити ситуацію, що склалася.

Щире каяття - це певний психічний стан винної особи, коли вона засуджує свою поведінку, прагне усунути заподіяну шкоду та приймає рішення більше не вчиняти злочинів, що об`єктивно підтверджується визнанням особою своєї вини, розкриттям всіх відомих їй обставин вчиненого діяння, вчиненням інших дій, спрямованих на сприяння розкриттю злочину, або відшкодування заданих збитків чи усунення заподіяної шкоди.

Основною формою прояву щирого каяття є повне визнання особою своєї вини та правдива розповідь про всі відомі їй обставини вчиненого злочину. Якщо особа приховує суттєві обставини вчиненого злочину, що значно ускладнює його розкриття, визнає свою вину лише частково для того, щоб уникнути справедливого покарання, її каяття не можна визнати щирим, справжнім.

Отже, щире каяття повинно ґрунтуватися на належній критичній оцінці особою своєї протиправної поведінки, її осуді, бажанні виправити ситуацію, яка склалась, та нести кримінальну відповідальність за вчинене, а також зазначена обставина має знайти своє відображення в матеріалах кримінального провадження.

При цьому, суд також враховує, що у постанові від 18.09.2019 (справа № 166/1065/18) ВС зазначив, що розкаяння передбачає, крім визнання факту скоєння злочину, ще й дійсне визнання власної провини, щирий жаль та осуд своєї поведінки.

Аналогічна правова позиція сформована у постанові ВС від 27.11.2019 (справа № 629/847/15-к).

Суд також враховує, що у постанові від 10.07.2018 (справа № 148/1211/15-к) ВС звернув увагу на те, що формулювання пункту 1 частини першої статті 66 КК передбачає, що наявність будь-якої з обставин, перелічених в ньому, - тобто, або «з`явлення із зізнанням», або «щирого каяття», або «активного сприяння розкриттю злочину» - означає, що вимогу цього пункту виконано. Таким чином, положення статті 69-1 КК застосовуються, якщо судом установлено будь-яку з обставин, зазначених у пункті 1 частини першої статті 66 КК, та будь-яку з обставин, вказаних у пункті 2 частини першої статті 66 КК.

У постанові від 27.05.2026 (справа № 214/2983/24) ВС зауважив, що призначення покарання з урахуванням положень частини першої статті 69-1 КК може бути здійснене лише за наявності щонайменше однієї обставини, передбаченої пунктом 1 (з`явлення із зізнанням, щире каяття або активне сприяння розкриттю злочину) та пунктом 2 (добровільне відшкодування завданого збитку або усунення заподіяної шкоди) частини першої статті 66 КК, а також при визнанні обвинуваченим своєї вини та відсутності обставин, що обтяжують покарання. Відсутність хоча б однієї із зазначених складових виключає застосування частини першої статті 69-1 КК.

Крім того, вирішуючи питання щодо виду та розміру покарання, необхідного і достатнього для виправлення обвинуваченого та попередження вчинення ним нових кримінальних правопорушень, суд враховує, що ВС у постанові від 17.04.2018 (справа № 298/95/16-к) зазначив, що у частині другій статті 65 КК встановлено презумпцію призначення більш м`якого покарання, якщо не доведено, що воно не є достатнім для досягнення мети покарання. Обов`язок доведення того, що менш суворий вид покарання або порядок його відбування є недостатнім, покладається на сторону обвинувачення.

У ході судового розгляду кримінального провадження суд встановив, що ОСОБА_5 вчинив тяжкий злочин, винуватість у вчинені якого визнав, надавши суду чіткі та послідовні показання, при цьому у вчиненому розкаявся. Крім того, суд враховує, що ОСОБА_5 на обліках у лікаря-нарколога та лікаря-психіатра не перебуває, за місцем проживання та несення служби характеризується позитивно.

Висловлюючи свою думку щодо виду та міри покарання, яке необхідно призначити ОСОБА_5 , прокурор здійснив посилання на те, що останній неодноразово був притягнутий до кримінальної відповідальності, а також на наявність у діянні ОСОБА_5 такої обставини, що обтяжує покарання, як рецидив злочинів. На підтвердження зазначеної обставини прокурор надав вимогу про судимість ОСОБА_5 .

Оцінюючи доводи прокурора у цій частині, суд вважає за доцільне зауважити таке.

Згідно з частиною першою статті 88 КК особа визнається такою, що має судимість, з дня набрання законної сили обвинувальним вироком і до погашення або зняття судимості.

Відповідно до пункту 4 частини першої статті 91 КПК у кримінальному провадженні підлягають доказуванню, зокрема, обставини, які впливають на ступінь тяжкості вчиненого кримінального правопорушення, характеризують особу обвинуваченого, обтяжують чи пом`якшують покарання, які виключають кримінальну відповідальність або є підставою закриття кримінального провадження.

Зі змісту частини першої статті 92 КПК випливає, що обов`язок доказування обставин, передбачених статтею 91 цього Кодексу, за винятком випадків, передбачених частиною другою цієї статті, покладається на слідчого, прокурора та, в установлених цим Кодексом випадках, - на потерпілого.

Також частиною другою статті 92 КПК визначено, що обов`язок доказування належності та допустимості доказів, даних щодо розміру процесуальних витрат та обставин, які характеризують обвинуваченого, покладається на сторону, що їх подає.

Вимога про судимість, надана прокурором, є Додатком І до порядку доступу до інформаційно-аналітичної системи «Облік відомостей про притягнення особи до кримінальної відповідальності та наявності судимостей», затвердженого наказом Наказ Міністерства внутрішніх справ України від 30.03.2022 за № 207, зареєстрованому в Міністерстві юстиції України 15.04.2022 за № 425/37761 (далі - Положення).

Відповідно до пункту 1 розділу І Положення інформаційно-аналітична система «Облік відомостей про притягнення особи до кримінальної відповідальності та наявності судимості» (далі - ІАС) - це структурована автоматизована база даних, яка використовується для збирання, зберігання, обліку, пошуку, узагальнення, захисту, перевірки достовірності відомостей, перетворення та відображення інформації, забезпечення доступу до даних про притягнення особи до кримінальної відповідальності, відсутність (наявність) судимості або обмежень, передбачених кримінальним процесуальним законодавством України.

Згідно з абзацом четвертним пункту 2 розділу І Положення суб`єкти користування ІАС - Міністерство внутрішніх справ України, Національна поліція України, Міністерство цифрової трансформації України, Державна міграційна служба України, Міністерство закордонних справ України, Міністерство юстиції України, Департамент з питань виконання кримінальних покарань, міжрегіональні управління з питань виконання кримінальних покарань Міністерства юстиції, уповноважені органи з питань пробації, Служба безпеки України, Національне антикорупційне бюро України, Державне бюро розслідувань, Бюро економічної безпеки України, Міністерство оборони України, Управління державної охорони України, Служба зовнішньої розвідки України, органи прокуратури, суди, Головне управління розвідки Міністерства оборони України, Національне агентство з питань запобігання корупції, Національне агентство України з питань виявлення, розшуку та управління активами, одержаними від корупційних та інших злочинів, відокремлені пункти реєстрації кваліфікованого надавача електронних довірчих послуг акредитованого центру сертифікації ключів МВС, центри надання адміністративних послуг.

Згідно з пунктом 9 розділу І Положення відомості з ІАС використовуються для: кваліфікації кримінального правопорушення при вчиненні нового кримінального правопорушення; застосування інституту звільнення від кримінальної відповідальності за кримінальні правопорушення; з`ясування обставин, що обтяжують покарання; прийняття рішення щодо заміни невідбутої частини покарання більш м`яким, умовно-дострокового звільнення, амністії, помилування та в інших випадках, визначених законодавством; виявлення перешкод в обійманні певних посад; встановлення передумов заборони займатися певними видами професійної діяльності; обмеження свободи пересування; визначення виду виправної колонії, у якій засуджені до позбавлення волі відбуватимуть покарання; виконання запитів на підставі міжнародних договорів про правове співробітництво у кримінальних справах; виконання державними органами спеціального призначення з правоохоронними функціями, іншими державними органами завдань, визначених законодавством.

Разом з тим, абзацом першим пункту 9 розділу І Положення визначено, що підставою для корегування, видалення запису чи окремих відомостей є відповідні зміни в інформаційних системах, які є джерелами наповнення ІАС, завірені належним чином копії процесуальних документів, рішень суду, офіційні листи органів досудового розслідування, у проваджені яких знаходяться кримінальні провадження, або органів прокуратури.

Також пунктом 11 розділу І Положення регламентовано, що до ІАС долучаються відомості про всі документи, отримані під час обробки інформації щодо особи на запити служби ЄІС МВС або суб`єктів наповнення ІАС, та їх скановані копії.

Крім того, суд враховує, що у постанові від 09.09.2020 (справа № 761/28347/15-к) ВС зазначив, що витяг з реєстр досудових розслідувань є лише електронною базою даних, відповідно до якої здійснюється збирання, зберігання, захист, облік, пошук, узагальнення даних, зазначених у пункті 1 Глави 2 Розділу І Положення про порядок ведення Єдиного реєстру досудових розслідувань, затвердженого наказом Генерального прокурора України № 69 від 17.07.2012, які використовуються для формування звітності, а також надання інформації про відомості, внесені до реєстру та, згідно з частиною 2 статті 84 КПК України, витяг з ЄРДР не є процесуальним джерелом доказів.

Аналогічні висновки щодо використати відомостей з ЄРДР ВС були зроблені й у постанові від 26.01.2024 (справа № 466/9158/14-к), 04.10.2021 (справа № 724/86/20) тощо.

Хоча ці висновки ВС були зроблені щодо використання в якості доказу відомостей, що внесені до ЄРДР, однак суд вважає, що ці висновки можуть бути застосовані у цьому випадку, оскільки прокурор на підтвердження обставин, які підлягають доказуванню відповідно до пункту 4 частини першої статті 91 КПК, здійснив посилання на витяги з бази даних, які мають бути використані під час діяльності органів поліції. Пункт 10 Положення містить імперативний припис щодо внесення відомостей до бази даних виключно на підставі завірених належним чином копії процесуальних документів, рішень суду, офіційних листів органів досудового розслідування, у проваджені яких знаходяться кримінальні провадження, або органів прокуратури. А пункт 11 Положення містить імперативну вимогу щодо долучення до ІАС сканованих копій документів, на підставі яких були внесені відповідні відомості.

Крім того, зі змісту постанови ВС від 14.09.2020 (справа № 591/4366/18) випливає, що довідка про судимість (чи витяг) відображає лише наявність запису в базі даних МВС, однак вона не замінює собою судове рішення. Відсутність належним чином завіреної копії судового рішення, на переконання ВС, свідчить про недотримання приписів пункту 4 частини першої статті 91 КПК.

Саме тому суд вважає, що посилання прокурора на наявність у матеріалах справи відповідного витягу ІАС без надання відповідного процесуального джерела внесення таких відомостей (належним чином завіреної копії судового рішення та довідки про звільнення від відбування покарання) не може бути розцінене в якості доказів, оскільки підтвердженням факту притягнення особи до юридичної відповідальності може бути лише процесуальний документ.

Суд враховує, що під час допиту обвинуваченого питання щодо наявності або відсутності у нього судимостей предметом дослідження також не було. Тому посилання сторони обвинувачення на те, що обвинувачений у судовому засіданні не заперечував обставин, викладених у обвинувальному акті, не звільняє сторону обвинувачення від виконання процесуальних обов`язків, визначених частиною першою статті 91, частинами першою та другою статті 92 КПК.

У постанові від 16.09.2024 (справа № 444/870/22) ВС зауважив, що відповідно до вимог частини третьої статті КПК суд має право, якщо проти цього не заперечують учасники судового провадження, визнати недоцільним дослідження доказів щодо тих обставин, які ніким не оспорюються. При цьому суд з`ясовує, чи правильно розуміють зазначені особи зміст цих обставин, чи немає сумнівів у добровільності їх позиції, а також роз`яснює їм, що у такому випадку вони будуть позбавлені права оскаржити ці обставини в апеляційному порядку.

Прийняття такого рішення, як зазначив ВС, свідчить про те, що обставини, які сторони не оспорюють, будуть вважатися встановленими в судовому засіданні і суд буде це враховувати при ухваленні вироку, а сторони позбавляються права оскаржити ці обставини в апеляційному порядку.

За своєю правовою природою частина третя статті 349 КПК визначає обсяг та порядок дослідження доказів на підтвердження обставин, які підлягають доказуванню у кримінальному провадження і зазначені у частині першій статті 91 КПК.

Визначення обсягу доказів, що підлягають дослідженню в кримінальному провадженні в порядку частини третьої статті 349 КПК, не звільняє суд від обов`язку встановити обставини, які підлягають доказуванню в кримінальному провадженні.

Зважаючи на наведене, суд вважає, що твердження прокурора про наявність у обвинуваченого судимостей відповідно до наведених вище приписів кримінально-процесуального закону доведене не було.

Згідно з частиною п`ятою статті 17 КПК поводження з особою, вина якої у вчиненні кримінального правопорушення не встановлена обвинувальним вироком суду, що набрав законної сили, має відповідати поводженню з невинуватою особою.

Разом з тим, прокурор надав суду копію довідки про звільнення серії ВІН № 021141. Зі змісту цієї довідки випливає, що ОСОБА_5 був звільнений з Державної установи «Ладижинська виправна колонія № 39» 07.08.2025 після відбуття призначеного покарання. Також з довідки випливає, що ОСОБА_5 відбував покарання за вироком Вінницького міського суду Вінницької області від 10.07.2020, яким він був засуджений за частиною другою статті 289, частиною першою статті 71 КК до покарання у виді 5 років 6 місяців позбавлення волі.

Відповідно до частини п`ятої статті 12 КК злочин, за вчинення якого ОСОБА_5 відбував покарання, є тяжким злочином.

Згідно з пунктом 8 частини першої статті 89 КК такими, що не мають судимості, визнаються, зокрема, особи, засуджені до позбавлення волі або основного покарання у виді штрафу за тяжкий злочин, якщо вони протягом шести років з дня відбуття покарання (основного та додаткового) не вчинять нового кримінального правопорушення.

Як суд зазначив вище, ОСОБА_5 був звільнений 07.08.2025, отже, станом на 06.06.2026 строк погашення судимості, визначений пунктом 8 частини першої статті 89 КК не сплинув. Тому суд вважає слушними зауваження сторони обвинувачення в частині того, що ОСОБА_5 вчинив інкриміноване йому діяння у період не знятої і не погашеної судимості.

Разом з тим, ВС у постанові від 20.12.2018 (справа № 679/783/17) зауважив таке.

Відповідно до статті 337 КПК судовий розгляд проводиться лише стосовно особи, якій висунуто обвинувачення, і лише в межах висунутого обвинувачення відповідно до обвинувального акта, крім як у випадках зміни судом правової кваліфікації кримінального правопорушення, якщо це покращує становище особи, стосовно якої здійснюється кримінальне провадження.

Відповідно до пункту 5 частини першої статті 368 КПК суд, ухвалюючи вирок, повинен вирішити питання, зокрема, чи є обставини, що обтяжують або пом`якшують покарання обвинуваченого, і які саме.

За пунктом 4 частини першої статті 91 КПК обставини, які впливають на ступінь тяжкості вчиненого кримінального правопорушення, характеризують особу обвинуваченого, обтяжують чи пом`якшують покарання, які виключають кримінальну відповідальність або є підставою для закриття кримінального провадження, підлягають доказуванню у кримінальному провадженні.

Обов`язок доказування перелічених обставин згідно зі статтею 92 КПК покладається на слідчого, прокурора та в установлених цим Кодексом випадках, - на потерпілого.

Тому, як зазначив ВС у вказаній вище постанові, посилання у вироку на обставину, що обтяжує покарання обвинуваченого, яка при формулюванні обвинувачення не була зазначена в обвинувальному акті відповідно до пункту 6 частини другої статті 291 КПК, не узгоджується з положеннями статті 337 КПК.

Як суд зазначив вище, за результатами судового розгляду суд встановив, що ОСОБА_5 вчинив інкриміноване йому діяння в період не знятої і не погашеної судимості. Однак згідно з пред`явленим ОСОБА_5 обвинуваченням рецидив кримінального правопорушення не визнаний обставиною, що обтяжує його покарання. А тому правові підстави для ствердження про наявність у діянні ОСОБА_5 такої обставини, що обтяжує його покарання, як рецидив кримінальних правопорушень, відсутні.

Отже, обставини, що обтяжують покарання обвинуваченого, судом не встановлені.

Згідно з обвинувальним актом, обставиною, що пом`якшує покарання обвинуваченого, є щире каяття. Відомості, які б свідчили про безпідставність здійснення посилання на ці обставини, що пом`якшують покарання обвинуваченого, в судовому засіданні встановлені не були.

Санкцією закону про кримінальну відповідальність передбачене покарання у виді позбавлення волі на строк від трьох до семи років. Тобто зазначене покарання є безальтернативним. Правові підстави для призначення менш суворого покарання, не передбаченого санкцією кримінального закону, на підставі частини першої статті 69 КК судом не встановлені.

З урахуванням наведеного, конкретних обставин справи, особи обвинуваченого, його негативного ставлення до вчиненого, обставин, які пом`якшують та обтяжують його покарання, суд дійшов до переконання, що покаранням, необхідним і достатнім для виправлення обвинуваченого і попередження вчинення ним нових кримінальних правопорушень, буде покарання, передбачене санкцією кримінального закону, у виді позбавлення волі.

Вирішуючи питання щодо тривалості застосованого кримінального покарання (його міри), суд враховує таке.

Як вже суд зазначив вище, ВС у постанові від 17.04.2018 (справа № 298/95/16-к) вказав, що у частині другій статті 65 КК встановлено презумпцію призначення більш м`якого покарання, якщо не доведено, що воно не є достатнім для досягнення мети покарання. У ході судового розгляду кримінального провадження не доведено, що призначення обвинуваченому менш суворого покарання ніж позбавлення волі на максимально дозволений санкцією кримінального закону строк не здатне забезпечити досягнення мети кримінального покарання. Тому суд вважає, що правові підстави для призначення обвинуваченому максимально дозволеного строку кримінального покарання відсутні. Натомість суд вважає за доцільне призначити обвинуваченому мінімально дозволене покарання, визначене санкцією кримінального закону.

Вирішуючи питання щодо наявності підстав для застосування при призначенні покарання обвинуваченому положень частини першої статті 75 КК, тобто для звільнення його від відбування кримінального покарання з випробуванням суд приймає до уваги, висновки, викладені ВС у постанові від 26.04.2018 (справа № 757/15167/15-к), а саме: відповідно до вимог статті 75 КК якщо суд, крім випадків засудження за корупційний злочин, при призначенні покарання у виді виправних робіт, службового обмеження для військовослужбовців, обмеження волі, а також позбавлення волі на строк не більше п`яти років, враховуючи тяжкість злочину, особу винного та інші обставини справи, дійде висновку про можливість виправлення засудженого без відбування покарання, він може прийняти рішення про звільнення від відбування покарання з випробуванням.

Як вже суд зазначив вище, загальні засади призначення покарання (стаття 65 КК) наділяють суд правом вибору однієї із форм реалізації кримінальної відповідальності - призначити покарання або звільнити від покарання чи від його відбування, завданням якої є виправлення та попередження нових кримінальних правопорушень. Реалізація цієї функції становить правозастосовну інтелектуально-вольову діяльність суду, в рамках якої і приймається рішення про можливість застосування чи незастосування статті 75 КК, за змістом якої рішення про звільнення від відбування покарання з випробуванням суд може прийняти лише у випадку, якщо при призначенні покарання певного виду і розміру, враховуючи тяжкість кримінального правопорушення, особу винного та інші обставини справи, дійде висновку про можливість виправлення засудженого без відбування покарання.

Отже, аналізуючи доводи сторін кримінального провадження, суд враховує, що наявність у обвинуваченого не знятих чи не погашених судимостей в судовому засіданні доведена не була, обвинувачений винуватість у вчиненні інкримінованого йому діяння визнав та у вчиненому розкаявся. Тому суд вважає, що в ході судового розгляду кримінального провадження були встановлені підстави для звільнення обвинуваченого від відбування призначеного покарання відповідно до положень частини першої статті 75 КК.

Відповідно до частини четвертої статті 75 КК іспитовий строк встановлюється судом тривалістю від одного року до трьох років.

Вирішуючи питання щодо тривалості іспитового строку, суд враховує, що обвинувачений вчинив умисний тяжкий злочин в умовах воєнного стану. Хоча правові підстави для призначення обвинуваченому реального покарання судом не встановлені, суд вважає за доцільне з метою виконання приписів статей 50 та 65 КК та забезпечення виправлення обвинуваченого встановити йому відносно тривалий іспитовий строк.

Суд враховує, що частина перша статті 76 КК є імперативною нормою, якою передбачено, що у разі звільнення від відбування покарання з випробуванням суд покладає на засудженого такі обов`язки, визначені пунктами 1, 2 частини першої та пунктами 2, 4 частини третьої статті 76 КК, а саме періодично з`являтися для реєстрації до уповноваженого органу з питань пробації, повідомляти уповноважений орган з питань пробації про зміну місця проживання, роботи, навчання, не виїжджати за межі України без погодження з уповноваженим органом з питань пробації, виконувати заходи, передбачені пробаційною програмою.

Згідно з абзацом третім пункту 2 частини четвертої статті 374 КПК у резолютивній частині вироку зазначаються у разі визнання особи винуватою, зокрема початок строку відбування покарання. При цьому частиною першою статті 165 Кримінально-виконавчого кодексу України визначено, що іспитовий строк обчислюється з моменту проголошення вироку суду.

Відповідно до абзацу четвертого пункту 2 частини четвертої статті 374 КПК у резолютивній частині вироку у разі визнання особи винуватою зазначаються також рішення щодо заходів забезпечення кримінального провадження, у тому числі рішення про запобіжний захід до набрання вироком законної сили.

Згідно з пунктом 9 частини другої статті 131 КПК заходами забезпечення кримінального провадження є, зокрема запобіжні заходи.

Відповідно до протоколу затримання від 06.06.2026 ОСОБА_5 був затриманий у цьому кримінальному провадженні, на підставі ухвали слідчого судді Вінницького міського суду Вінницької області від 08.06.2026, до ОСОБА_5 був застосований запобіжний захід у вигляді тримання під вартою з правом внесення застави. Зі змісту листа за підписом начальника Державної установи «Вінницька установа виконання покарань № 1» ОСОБА_8 на ім`я слідчого СВ Вінницького РУП ГУНП у Вінницькій області ОСОБА_9 від 12.06.2026 за № 4/7805 випливає, що ОСОБА_5 був звільнений з-під варти 11.06.2026 у зв`язку з внесенням застави.

Відповідно до частини п`ятої статті 72 КК попереднє ув`язнення зараховується судом у строк покарання у разі засудження до позбавлення волі день за день або за правилами, передбаченими у частині першій цієї статті.

Отже, строк перебування обвинуваченого під вартою з моменту затримання по час його звільнення з-під варти на підставі частини п`ятої статті 72 КК має бути зарахований до строку призначеного покарання з розрахунку 1 день попереднього ув`язнення за 1 день позбавлення волі.

Вирішуючи питання щодо речових доказів у кримінальному провадженні, суд вважає за доцільне зауважити таке.

Вище суд зазначив, що постановою слідчого від 07.06.2026 мобільні телефони марки Moto та Xiaomi, грошові кошти в сумі 100 тис грн. визнані речовими доказами. Також постановою слідчого від 30.06.2026 штурмова гвинтівка Haenel МК556-А2 з двома магазинами та 90 патронів калібру 5,56х45 мм (5,56 NATO), визнані речовими доказами.

Згідно з реченням першим абзацу першого частини дев`ятої статті 100 КПК питання про спеціальну конфіскацію та долю речових доказів і документів, які були надані суду, вирішується судом під час ухвалення судового рішення, яким закінчується кримінальне провадження.

Реченням другим абзацу першого частини дев`ятої статті 100 КПК визначено, що такі докази і документи повинні зберігатися до набрання рішенням законної сили.

Відповідно до речення третього абзацу першого частини дев`ятої статті 100 КПК у разі закриття кримінального провадження слідчим або прокурором питання про спеціальну конфіскацію та долю речових доказів і документів вирішується ухвалою суду на підставі відповідного клопотання, яке розглядається згідно із статтями 171-174 цього Кодексу.

Реченням четвертим абзацу першого частини дев`ятої статті 100 КПК зроблене застереження, зі змісту якого виливає, що при цьому: 1) гроші, цінності та інше майно, які підшукані, виготовлені, пристосовані або використані як засоби чи знаряддя вчинення кримінального правопорушення та/або зберегли на собі його сліди, конфіскуються, крім випадків, коли власник (законний володілець) не знав і не міг знати про їх незаконне використання. У такому разі зазначені гроші, цінності та інше майно повертаються власнику (законному володільцю); 2) гроші, цінності та інше майно, які призначалися (використовувалися) для схиляння особи до вчинення кримінального правопорушення, фінансування та/або матеріального забезпечення кримінального правопорушення або винагороди за його вчинення, конфіскуються; 3) майно, що було предметом кримінального правопорушення, пов`язаного з незаконним обігом, та/або вилучене з обігу, передається відповідним установам або знищується; 4) майно, яке не має ніякої цінності і не може бути використане, знищується, а у разі необхідності - передається до криміналістичних колекцій експертних установ або заінтересованим особам на їх прохання; 5) гроші, цінності та інше майно, що були предметом кримінального правопорушення або іншого суспільно небезпечного діяння, конфіскуються, крім тих, які повертаються власнику (законному володільцю), а якщо його не встановлено - переходять у власність держави в установленому Кабінетом Міністрів України порядку; 6) гроші, цінності та інше майно, що одержані фізичною або юридичною особою внаслідок вчинення кримінального правопорушення та/або є доходами від нього, а також майно, в яке їх було повністю або частково перетворено, конфіскуються; 6-1) майно (грошові кошти або інше майно, а також доходи від них) засудженого за вчинення корупційного злочину, легалізації (відмивання) доходів, одержаних злочинним шляхом, його пов`язаної особи конфіскується, якщо в суді не підтверджено законність підстав набуття прав на таке майно.

Отже, згідно з приписами пункту 3 абзацу першого частини дев`ятої статті 100 КПК штурмова гвинтівка Haenel МК556-А2 з двома магазинами та 90 патронів калібру 5,56х45 мм (5,56 NATO), у зв`язку з відсутністю в наданих суду матеріалах кримінального провадження відповідного клопотання про передачу зазначених зброї та бойових припасів відповідним установам, мають бути знищені.

Висловлюючи свою думку в судових дебатах, прокурор зазначив, що грошові кошти в сумі 100 тис грн, які були використані для здійснення контролю за вчиненням злочину, мають бути повернуті правоохоронним органами, які здійснювали такий контроль.

Оцінюючи зазначені доводи прокурора, суд вважає за доцільне зауважити таке.

Згідно з пунктом 6 абзацу першого частин дев`ятої статті 100 КПК гроші, цінності та інше майно, що одержані фізичною або юридичною особою внаслідок вчинення кримінального правопорушення та/або є доходами від нього, а також майно, в яке їх було повністю або частково перетворено, конфіскуються.

Разом з тим, згідно з частиною першою статті 96-1 КК спеціальна конфіскація полягає у примусовому безоплатному вилученні за рішенням суду у власність держави грошей, цінностей та іншого майна у випадках, визначених цим Кодексом, за умови вчинення умисного кримінального правопорушення або суспільно небезпечного діяння, що підпадає під ознаки діяння, передбаченого Особливою частиною цього Кодексу, за які передбачено основне покарання у виді позбавлення волі або штрафу понад три тисячі неоподатковуваних мінімумів доходів громадян, а так само передбаченого частиною першою статті 150, статтею 154, частинами другою і третьою статті 159-1, частиною першою статті 190, статтею 192, частиною першою статей 204, 209-1, 210, частинами першою і другою статей 212, 212-1, частиною першою статей 222, 229, 239-1, 239-2, частиною другою статті 244, частиною першою статей 248, 249, частинами першою і другою статті 300, частиною першою статей 301, 302, 310, 311, 313, 318, 319, 362, статтею 363, частиною першою статей 363-1, 364-1, 365-2 цього Кодексу.

Санкцією частини першої статті 263 КК, вчинення якого інкриміноване ОСОБА_10 , передбачає покарання у виді позбавлення волі на строк від трьох до семи років. Тобто на підставі частини першої статті 96-1 КК у таких категоріях кримінально караних діянь може бути застосована спеціальна конфіскація.

Відповідно до пункту 2 частини першої статті 96-1 КК спеціальна конфіскація застосовується на підставі, зокрема, ухвали суду про звільнення особи від кримінальної відповідальності.

Зі змісту частини першої статті 96-2 КК випливає, що спеціальна конфіскація застосовується у разі, якщо гроші, цінності та інше майно: 1) одержані внаслідок вчинення кримінального правопорушення та/або є доходами від такого майна; 2) призначалися (використовувалися) для схиляння особи до вчинення кримінального правопорушення, фінансування та/або матеріального забезпечення кримінального правопорушення або винагороди за його вчинення; 3) були предметом кримінального правопорушення, крім тих, що повертаються власнику (законному володільцю), а у разі, коли його не встановлено, - переходять у власність держави; 4) були підшукані, виготовлені, пристосовані або використані як засоби чи знаряддя вчинення кримінального правопорушення, крім тих, що повертаються власнику (законному володільцю), який не знав і не міг знати про їх незаконне використання.

У постанові від 11.02.2019 (справа № 755/10941/18) ВС зазначив, що спеціальній конфіскації підлягає майно, що має матеріальну цінність та є у наявності сторони обвинувачення як предмет доказування, а не абстрактне поняття про нього.

У постанові від 04.11.2020 (справа № 236/3696/18) ВС зауважив, що при застосуванні спеціальної конфіскації суд повинен не лише послатися на наявність для цього формальних підстав, передбачених у КК, але й переконатися, що таке застосування не порушуватиме «справедливу рівновагу між вимогами загального інтересу і захисту фундаментальних прав осіб», покладаючи на особу «надмірний індивідуальний тягар» (критерії, визначені Європейським судом прав людини). Приймаючи рішення про застосування спеціальної конфіскації, судам слід перевіряти, чи не порушує цей захід кримінально-правового характеру вказані критерії, ураховуючи при цьому обставини кримінального провадження.

У постанові від 01.10.2019 (справа № 760/5853/18) ВС зауважив, що тягар доведення необхідності застосування спеціальної конфіскації покладається на сторону обвинувачення, яка має обґрунтувати свої доводи і вказати, що саме підлягає спеціальній конфіскації - гроші, цінності тощо, та чи вирішувалося питання про застосування заходів забезпечення кримінального провадження щодо майна з метою забезпечення спеціальної конфіскації.

За результатами судового розгляду суд встановив, що грошові кошти в сумі 100 тис грн, які були вилучені під час обшуку автомобіля, що перебував у користуванні ОСОБА_5 , бути отримані ним саме внаслідок вчинення інкримінованого йому злочину. Саме тому на підставі пункту 1 частини першої статті 96-2 КК до них має бути застосована спеціальна конфіскація.

За результатами судового розгляду суд встановив, що для вчинення інкримінованого злочину ОСОБА_5 використовував абонентський номер НОМЕР_5 . В ході проведення обшуку автомобіля, що перебував у користуванні ОСОБА_5 , були вилучені, зокрема, мобільні телефони марки Moto та Xiaomi. З наданих суду матеріалів випливає, що зазначений абонентський номер був установлений в мобільний телефон з абонентським номером НОМЕР_5 . З постанови про визнання предметів речовими доказами випливає, що зазначений абонентський номер був установлений у мобільний телефон марки Мото. Обставини, викладені у постанові про визнання предметів речовими доказами, сторони кримінального провадженні у судовому засіданні не оспорювали. Саме тому, враховуючи, що зазначений мобільний телефон був використаний обвинуваченим для вчинення інкримінованого йому злочину, суд вважає за доцільне застосувати до зазначеного речового доказу спеціальну конфіскацію.

З пред`явленого ОСОБА_5 обвинувачення також випливає, що для вчинення інкримінованого йому злочину останній використав автомобіль марки Hyundai, д.н.з. НОМЕР_7 .

Вирішуючи питання щодо долі зазначеного речового доказу, суд вважає за доцільне зауважити таке.

У постанові від 09.04.2019 (справа № 138/2740/16-к) ВС зазначив, що у частинах шостій, дев`ятій, десяті та одинадцятій статті 100 КПК, частинах першій та п`ятій статті 96-2 КК законодавець використовує терміни «власник» і «законний володілець» як альтернативні. Тому ці положення не вимагають доведення факту обізнаності про злочинне використання майна двох осіб власника і законного володільця. Також закон не визначає переваги власника перед законним володільцем чи навпаки у питанні застосування спеціальної конфіскації.

ВС у контексті накладення арешту на майно вже робив висновок, що в КПК поняття «особа, щодо майна якої вирішується питання про арешт» не визначається виключно правом власності на це майно; до цього поняття включено також тих осіб, у володінні яких таке майно перебуває на інших підставах (постанова ВС від 26.03.2019 /справа № 355/55/18/).

Отже, як зазначив ВС, закон передбачає певну гнучкість при вирішенні питання, хто є зацікавленою особою щодо спірного майна. У контексті спеціальної конфіскації це також стосується вирішення питання про те, обізнаність якої особи власника чи законного володільця має доводитися для виконання умов застосування спеціальної конфіскації.

Закон, у тому числі в частина десята статті 100 КПК, захищає право добросовісного власника або володільця майна від несприятливих наслідків використання його майна третіми особами зі злочинною метою. Такий підхід законодавця відповідає вимогам статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, яка передбачає, серед іншого, що знаходження балансу між суспільним інтересом у попередженні злочинів та захистом прав зацікавлених осіб у таких обставинах означає, що покладання такого тягаря на власника відповідного майна може бути виправданим, лише якщо його інтерес у поверненні йому майна переважується ризиком, що таке повернення полегшить вчинення злочинів і зашкодить боротьбі з організованою злочинністю.

Однак перед тим, як визначити справедливий баланс між інтересом особи, котрій належить майно, та інтересом суспільства у боротьбі зі злочинністю, суд, вирішуючи питання про спеціальну конфіскацію, має перш за все встановити, чиї майнові інтереси постраждають у випадку конфіскації такого майна.

Для визначення того, інтереси якої особи власника чи законного володільця зачіпає можлива спеціальна конфіскація майна, суду слід виходити із сукупності обставин, установлених судом. Якщо ця сукупність свідчить про те, що особа, хоча й зазначена у певних документах як власник майна, не має дійсного права на таке майно та інтересу в його поверненні, вимога довести факт обізнаності такої особи про злочинне використання майна, з яким вона втратила зв`язок, не відповідає меті захисту права на мирне володіння майном, втіленій, зокрема, в частині десятій статті 100 КПК, але у той же час створює нездоланні перешкоди для державних органів у досягненні цілей боротьби зі злочинністю.

Отже, ВС дійшов висновку, що у разі, якщо сторона обвинувачення доведе обставини, які свідчать про відсутність у номінального власника права на спірне майно та інтересу в його поверненні, відсутність доказів обізнаності такого номінального власника щодо злочинного використання майна не є перешкодою для застосування спеціальної конфіскації.

У постанові від 09.04.2020 (справа № 676/2199/19) ВС зазначив таке.

Відповідно до частини першої статті 96-1 КК, спеціальна конфіскація полягає у примусовому безоплатному вилученні за рішенням суду у власність держави грошей, цінностей та іншого майна у випадках, визначених цим Кодексом.

Згідно з пунктом 4 частини першої статті 96-2 КК, спеціальна конфіскація застосовується у разі, якщо гроші, цінності та інше майно були підшукані, виготовлені, пристосовані або використані як засоби чи знаряддя вчинення злочину, крім тих, що повертаються власнику (законному володільцю), який не знав і не міг знати про їх незаконне використання.

Отже, як зазначив ВС, з огляду на вказані законодавчі норми спеціальна конфіскація може бути застосована до майна засудженого чи у передбачених КК випадках до майна іншої особи, яке використовувалося як знаряддя вчинення злочину, лише у випадках, якщо власник знав про їх незаконне використання.

ВС у цьому рішенні зауважив, що необхідно з`ясовувати, хто є власником автомобіля та чи знав він про його незаконне використання.

Конвенцією, зокрема статтею першою Першого протоколу до неї передбачено право кожної фізичної чи юридичної особи безперешкодно користуватися своїм майном, не допускається позбавлення особи її власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права, визнано право держави на здійснення контролю за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів. Гарантії здійснення права власності та його захисту закріплено й у вітчизняному законодавстві.

ВС додаткового зауважив, що необхідно враховувати вимоги частини п`ятої статті 96-2 КК, якими передбачено, що спеціальна конфіскація не застосовується до грошей, цінностей та іншого майна, зазначених у цій статті, які згідно із законом підлягають поверненню власнику (законному володільцю). Натомість ВС зробив застереження, згідно з якими частиною дванадцятою статті 100 КПК передбачено, що спір про належність речей вирішується в порядку цивільного судочинства.

У постанові від 04.11.2020 (справа № 236/3696/18) ВС зауважив, що при застосуванні спеціальної конфіскації у кожному конкретному випадку необхідно не тільки послатися на наявність для цього формальних підстав, передбачених у КК, але й переконатися, що таке застосування не порушуватиме «справедливу рівновагу між вимогами загального інтересу і захисту фундаментальних прав осіб», покладаючи на особу «надмірний індивідуальний тягар».

ВС зазначав, що в цілому не виключається можливість застосування спеціальної конфіскації навіть у тих випадках, коли конфіскація майна, з огляду на його вартість, виглядає набагато суворішим заходом, ніж призначене покарання. Однак у таких випадках необхідно навести належні аргументи, які обґрунтовують, з урахуванням обставин конкретної справи, що такий захід не порушуватиме наведені вище стандарти ЄСПЛ. При цьому до уваги можуть братися: вартість майна, що підлягає конфіскації, законність чи незаконність його походження; тяжкість і характер вчиненого злочину; наявність, розмір і характер завданої шкоди або шкоди, яка потенційно могла бути завданою злочином; вид і розмір призначеного покарання, тощо.

У постанові від 07.05.2025 (справа № 335/12523/23) ВС зазначив, що частиною першою статті 98 КПК передбачено, що речовими доказами є матеріальні об`єкти, які були знаряддям вчинення кримінального правопорушення, зберегли на собі його сліди або містять інші відомості, що можуть бути використані як доказ факту чи обставин, що встановлюються під час кримінального провадження, в тому числі предмети, які були об`єктом кримінально-протиправних дій, гроші, цінності та інші речі, набуті кримінально-протиправним шляхом або отримані юридичною особою внаслідок вчинення кримінального правопорушення.

Відповідно до положень частини дев`ятої статті 100 КПК питання про спеціальну конфіскацію та долю речових доказів і документів, наданих суду, вирішується судом під час ухвалення судового рішення, яким закінчується кримінальне провадження.

Згідно з положеннями частини першої статті 96-1 КК спеціальна конфіскація полягає у примусовому безоплатному вилученні за рішенням суду у власність держави грошей, цінностей та іншого майна у випадках, визначених цим Кодексом, за умови вчинення умисного злочину або суспільно небезпечного діяння, що підпадає під ознаки діяння, передбаченого Особливою частиною цього Кодексу, за які передбачено основне покарання у виді позбавлення волі або штрафу понад три тисячі неоподатковуваних мінімумів доходів громадян.

За приписами пункту 4 частини першої статті 96-2 КК спеціальна конфіскація застосовується у разі, якщо майно використано як засіб чи знаряддя вчинення злочину, крім тих, що повертаються власнику (законному володільцю), який не знав і не міг знати про їх незаконне використання.

Отже, у цьому судовому рішенні ВС зробив висновок, згідно з яким спеціальна конфіскація не підлягає застосуванню, оскільки у формулюванні обвинувачення, будь-які посилання на використання автомобіля для виконання об`єктивної сторони злочину, відсутні.

З пред`явленого ОСОБА_5 обвинувачення випливає, що для вчинення інкримінованого йому діяння ним був використаний, зокрема, автомобіль марки Hyundai, д.н.з. НОМЕР_7 . Вище суд зазначив, що обвинувачений ОСОБА_5 у судовому засіданні винуватість у вчиненні інкримінованого йому діяння визнав і суду пояснив, що вчинив його у спосіб та за обставин, викладених у обвинувальному акті. Тобто факт використання автомобіля для вчинення інкримінованого діяння ОСОБА_5 у судовому засіданні не заперечував. Застереження щодо неможливості застосування спеціальної конфіскації до зазначеного автомобіля згідно з наведеними вище рішеннями ВС у судовому засіданні встановлені не були. Тому суд вважає, що зазначеного автомобіля слід застосувати спеціальну конфіскацію.

Вирішуючи питання щодо заходів забезпечення кримінального провадження, суд вважає за доцільне зауважити таке.

Зі змісту частини другої статті другої статті 170 КПК випливає, що арешт майна допускається з метою забезпечення, зокрема, спеціальної конфіскації.

Відповідно до речення першого частини четвертої статті 174 КПК суд одночасно з ухваленням судового рішення, яким закінчується судовий розгляд, вирішує питання про скасування арешту майна. При цьому реченням другим частини четвертої статті 174 КПК визначено, що суд скасовує арешт майна, зокрема, у випадку виправдання обвинуваченого, закриття кримінального провадження судом, якщо майно не підлягає спеціальній конфіскації, непризначення судом покарання у виді конфіскації майна та/або незастосування спеціальної конфіскації, залишення цивільного позову без розгляду або відмови в цивільному позові.

Згідно з частиною першою статті 62 Закону України «Про виконавче провадження» (далі - Закон № 1404-VIII) виконання рішень про конфіскацію майна здійснюється органами державної виконавчої служби в порядку, встановленому цим Законом.

Зі змісту частини другої статті 62 Закону № 1404-VIII випливає, що реалізація конфіскованого майна здійснюється в порядку, встановленому цим Законом.

Відповідно до частини першої статті 56 Закону № 1404-VIII арешт майна (коштів) боржника застосовується для забезпечення реального виконання рішення.

Згідно з абзацом першим частини другої статті 56 Закону № 1404-VIII арешт на майно (кошти) боржника накладається виконавцем шляхом винесення постанови про арешт майна (коштів) боржника або про опис та арешт майна (коштів) боржника.

Отже, аналізуючи приписи кримінально-процесуального закону та Закону № 1404-VIII, суд вважає, що наявність арешту майна, яке має бути конфісковане, в кримінальному провадженні перешкоджатиме виконанню судового рішення у цій частині. При цьому, як суд зазначив вище, реченням першим частини четвертої статті 174 КПК суд саме уповноважений, а не зобов`язаний вирішити питання про скасування арешту майна. Також частиною третьою статті 174 КПК визначено, що прокурор одночасно з винесенням постанови про закриття кримінального провадження скасовує арешт майна, якщо воно не підлягає спеціальній конфіскації. Хоча ця норма регламентує порядок скасування арешту в разі прийняття процесуального рішення прокурором під час досудового розслідування, однак суд вважає її застосованою у цьому випадку, оскільки, як суд зазначив вище, частина вилученого під час досудового розслідування майна підлягає спеціальній конфіскації. Тому суд вважає, що правові підстави для скасування арешту на майно, яке підлягає спеціальній конфіскації, на час ухвалення судового рішення відсутні, натомість такий арешт має бути скасований саме в порядку виконання судового рішення, яке набрало законної сили, в частині конфіскації майна.

Згідно з частиною першою статті 203 КПК ухвала про застосування запобіжного заходу припиняє свою дію після закінчення строку дії ухвали про обрання запобіжного заходу, ухвалення виправдувального вироку чи закриття кримінального провадження або винесення ухвали про скасування запобіжного заходу в порядку, передбаченому цим Кодексом.

Вище суд зазначив, що згідно з ухвалою слідчого судді від 08.06.2026 до ОСОБА_5 був застосований запобіжний захід у вигляді тримання під вартою з правом внесення застави. ОСОБА_5 був звільнений з-під варти 11.06.2026 у зв`язку з внесенням застави. Однак відповідні відомості, що свідчать про внесення застави, суду не надані. При цьому не були встановлені й підстави для скасування застосованого до обвинуваченого запобіжного заходу до набрання вироком законної сили, визначені частиною першою статті 203 КПК. Тому до набрання вироком законної сили застосований до обвинуваченого запобіжний захід у вигляді застави слід залишити без змін.

Згідно з частиною другою статті 124 КПК судові витрати необхідно покласти на обвинуваченого.

Керуючись статтями 371, 373, 374 КПК, суд

УХВАЛИВ:

Визнати ОСОБА_5 винним у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого частиною першою статті 263 Кримінального кодексу України, та призначити покарання у виді 3 (трьох) років позбавлення волі.

На підставі частини п`ятої статті 72 Кримінального кодексу України зарахувати ОСОБА_5 до строку призначеного покарання строк його перебування під вартою з 06.06.2026 по 11.06.2026 з розрахунку один день попереднього ув`язнення за один день позбавлення волі.

Згідно з частиною першою статті 75 Кримінального кодексу України звільнити ОСОБА_5 від відбування призначеного покарання у виді позбавлення волі з випробуванням з іспитовим строком 1 (один) рік 6 (шість) місяців.

Відповідно до пунктів 1, 2 частини першої та пунктів 2, 4 частини третьої статті 76 Кримінального кодексу України покласти на ОСОБА_5 обов`язки періодично з`являтися для реєстрації до уповноваженого органу з питань пробації, повідомляти уповноважений орган з питань пробації про зміну місця проживання, роботи, навчання, не виїжджати за межі України без погодження з уповноваженим органом з питань пробації, виконувати заходи, передбачені пробаційною програмою.

Початок іспитового строку обчислювати з моменту проголошення вироку.

Запобіжний захід, застосований до ОСОБА_5 у вигляді застави - залишити до набрання вироком законної сили.

Речові докази:

- штурмову гвинтівку Haenel МК556-А2 з двома магазинами, 85 патронів калібру 5,56х45 мм (5,56 NATO), 5 гільз, 5 куль, які поміщені до камери зберігання речових доказів УЛМТЗ ГУНП у Вінницькій області, - знищити;

- мобільний телефон марки Xiaomi ІМЕІ1: НОМЕР_8 , ІМЕІ2: НОМЕР_9 - повернути власнику або іншому законному володільцю;

Арешт, накладений на зазначені речові докази на підставі ухвали слідчого судді Вінницького міського суду Вінницької області від 11.06.2026, - скасувати.

На підставі положень статей 96-1, 96-2 Кримінального кодексу України застосувати спеціальну конфіскацію в дохід держави мобільного телефону марки Мото IMEI1: НОМЕР_10 , IMEI2: НОМЕР_11 з сім-картою оператора мобільного зв`язку Vodafone № НОМЕР_12 , а також грошових коштів сумі 100000 (сто тисяч) гривень, автомобіля марки Hyundai, державний номерний знак НОМЕР_7 .

Стягнути з ОСОБА_5 на користь держави 3850 (три тисячі вісімсот п`ятдесят) гривень 88 копійок витрат на залучення експерта.

Вирок може бути оскаржений в апеляційному порядку до Вінницького апеляційного суду шляхом подачі апеляції через Вінницький міський суд Вінницької області протягом тридцяти днів з дня його проголошення.

Вирок набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо таку скаргу не було под ано. У разі подання апеляційної скарги вирок, якщо його не скасовано, набирає законної сили після прийняття рішення судом апеляційної інстанції.

Учасники судового провадження мають право отримати в суді копію вироку. Обвинуваченому та прокурору копія вироку вручається негайно після його проголошення.

Суддя: