Постанова від 05 листопада 2026 р. у справі №463/7886/23 — Касаційний цивільний суд Верховного Суду

Суд: Касаційний цивільний суд Верховного Суду

Інстанція: Касаційна

Юрисдикція: Цивільне

Категорія: про виселення (вселення)

Дата: 05 листопада 2026 р.

Справа: №463/7886/23

Суддя: Коротун Вадим Михайлович

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

06 листопада 2026 року

м. Київ

справа № 463/7886/23

провадження № 61-16362св25

Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: Коротуна В. М. (суддя-доповідач), Зайцева А. Ю.,

Червинської М. Є.,

учасники справи:

позивач - Личаківська районна адміністрація Львівської міської ради,

відповідач - ОСОБА_1 ,

третя особа - Львівська міська рада,

розглянув у попередньому судовому засіданні в порядку письмового провадження касаційну скаргу Личаківської районної адміністрації Львівської міської ради на рішення Личаківського районного суду м. Львова від 12 травня 2025 року у складі судді Головатого Р. Я. та постанову Львівського апеляційного суду від 26 листопада 2025 року у складі колегії суддів: Шеремети Н. О., Ванівського О. М., Цяцяка Р. П.,

ВСТАНОВИВ:

ІСТОРІЯ СПРАВИ

Короткий зміст позовних вимог

У вересні 2022 року Личаківська районна адміністрація Львівської міської ради звернулась до суду з позовом до ОСОБА_1 , третя особа - Львівська міська рада, про виселення із самовільно зайнятого житлового приміщення.

Позов мотивований тим, що на території Личаківського району м. Львова розташований житловий будинок АДРЕСА_1 , який перебував на обслуговуванні, а з 01 червня 2023 року - в управлінні ЛКП «Господар». На підставі розпорядження Личаківської районної адміністрації від 14 червня 2023 року № 216 цей будинок списаний з балансу місцевих рад,

а квартира № 5 взята на облік у відділі житлового господарства. Квартира

АДРЕСА_3 відповідно до поверхового плану складається з однієї житлової кімнати площею 21,2 кв. м, кухні площею

14,9 кв. м, коридору площею 6,10 кв. м і тамбура площею 3,6 кв. м, загальна площа квартири становить 45,80 кв. м.

Позивач зазначав, що під час підготовки документів для списання будинку районна адміністрація з?ясувала, що квартиру № 5 самовільно зайняв

ОСОБА_1 , наймач цієї квартири ОСОБА_2 померла у 1992 році.

Рішенням Личаківського районного суду м. Львова від 13 грудня 2016 року ОСОБА_1 визнано таким, що втратив право користування квартирою

АДРЕСА_4 . Відповідач знятий з реєстрації місяця проживання за вказаною адресою.

14 липня 2023 року за участю працівників відділу житлового господарства Личаківської районної адміністрації та ЛКП «Господар» проведено обстеження квартири АДРЕСА_3 , за результатами якого складено акт, відповідно до якого у квартирі проживає ОСОБА_1 , який добровільно звільнити квартиру та повернути ключі відмовляється.

14 липня 2023 року Личаківська районна адміністрація надіслала відповідачу рекомендований лист № 33-вих-86810 про звільнення самовільно зайнятої квартири № 5 та попередження про звернення до суду в разі відмови

звільнити квартиру. Відповідач в добровільному порядку квартиру не звільнив, що підтверджується актом обстеження від 07 серпня 2023 року.

Личаківська районна адміністрація Львівської міської ради, посилаючись на статтю 116 ЖК України, просила виселити ОСОБА_1 із самовільно зайнятого житлового приміщення - квартири АДРЕСА_3 без надання іншого житлового приміщення.

Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій

Рішенням Личаківського районного суду м. Львова від 12 травня 2025 року

в задоволенні позову відмовлено.

Відмовляючи в задоволенні позову, суд першої інстанції дійшов висновку про те, що відповідач тривалий час протягом більше двадцяти років проживає у спірній квартирі, вселився до квартири за наявності рішення виконкому Львівської міської ради народних депутатів від 06 квітня 1995 року № 158 «Про закріплення квартир черговикам за місцем проживання», а відсутність у відповідача ордера на вселення у спірну квартиру за наявності згаданого рішення виконкому не

є достатньою підставою для його виселення із цього житлового приміщення. Крім цього, позивач не обґрунтував необхідність застосування такої найбільш крайньої форми втручання у право на повагу до житла відповідача, гарантоване статтею 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція), та законності мети такого втручання.

Постановою Львівського апеляційного суду від 26 листопада 2025 року апеляційну скаргу Личаківської районної адміністрації Львівської міської ради залишено без задоволення.

Рішення Личаківського районного суду м. Львова від 12 травня 2025 року залишено без змін.

Залишаючи апеляційну скаргу без задоволення, апеляційний суд погодився

з висновком суду першої інстанції.

Короткий зміст вимог та доводів касаційної скарги

24 грудня 2025 року Личаківська районна адміністрація Львівської міської ради подала до Верховного Суду касаційну скаргу, у якій просить скасувати рішення Личаківського районного суду м. Львова від 12 травня 2025 року та постанову Львівського апеляційного суду від 26 листопада 2025 року, а справу передати на розгляд Об`єднаної плати та/або Великої Палати Верховного Суду для відступу від висновку Верховного Суду, викладеного у постанові від 27 серпня 2024 року

у справі № 201/193/22.

Касаційна скарга мотивована тим, що суди першої та апеляційної інстанцій не повно встановили фактичні обставини справи та неправильно застосували норми матеріального права. Заявник указує, що ордер на вселення у спірну квартиру відповідачу на видавався. ОСОБА_1 перебуває у шлюбі із

ОСОБА_3 , яка 24 вересня 2024 року на підставі договору купівлі-продажу набула у власність будинок АДРЕСА_5 , що є спільною сумісною власністю подружжя. За таких обставин відповідач не є безхатченком і не залишиться на вулиці. Заявник звертає увагу на те, що наймач спірної квартири - ОСОБА_2 померла

у 1992 році, а тому відповідач не міг бути вселений у спірну квартиру за згодою основного наймача - ОСОБА_2 , членом її сім`ї відповідач не є. Заявник вказує, що виселення відповідача переслідує легітимну мету, оскільки на черзі для поліпшення житла у Львівській міській територіальній громаді стоять діти - сироти, діти, позбавлені батьківського піклування, АТОвці, військовослужбовці. Крім того, є загальна черга згідно закону.

Аргументи інших учасників справи

19 лютого 2026 року представник ОСОБА_1 - ОСОБА_9 подав до Верховного Суду відзив, у якому просить касаційну скаргу залишити без задоволення,

а рішення Личаківського районного суду м. Львова від 12 травня 2025 року та постанову Львівського апеляційного суду від 26 листопада 2025 року- без змін.

Відзив мотивований тим, що наведені заявником постанови Верховного Суду не є подібними цій справі. У касаційній скарзі не наведено жодного обґрунтування необхідності для відступу від висновку, зробленого у постанові Верховного Суду від 27 серпня 2924 року у справі № 201/193/22.

Рух касаційної скарги та матеріалів справи

Ухвалою Верховного Суду від 15 січня 2026 року відкрито касаційне провадження у справі та витребувано її матеріали з Личаківського районного суду м. Львова.

23 лютого 2026 року матеріали справи надійшли до Верховного Суду.

ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ

Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті,

є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку;

2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

У частині першій статті 400 ЦПК України встановлено, що, переглядаючи

у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Перевіривши доводи касаційної скарги, урахувавши аргументи, наведені

у відзиві на касаційну скаргу, Верховний Суд дійшов висновку, що касаційну скаргу слід залишити без задоволення з таких підстав.

Короткий зміст фактичних обставин справи

ОСОБА_1 з 1986 року був зареєстрований у квартирі АДРЕСА_4 як основний квартиронаймач, де станом на

1995 рік проживали та були зареєстровані 6 осіб (він, колишня дружина, два сини 1979 та 1980 років народження, дві доньки 1982 та 1984 років народження).

Рішенням виконкому Львівської міської ради народних депутатів від 06 квітня 1995 року № 158 вирішено закріпити квартири та оформити ордери таким громадянам: пункт 2.5: ОСОБА_1 , черговику за місцем проживання

з 1987 року за № 11 663, багатодітна сім`я, у списку першочерговиків за

№ 2595 - квартиру

АДРЕСА_6 , на сім`ю з 6 осіб, яка проживає і прописана з 1986 року

у квартирі АДРЕСА_7 , що вивільняється. Квартира передана в рахунок ліміту місцевих рад за актом № 225 від 30 квітня 1993 року і надається з метою тимчасового поліпшення житлових умов згідно з пунктом 54 Правил…., без виключення з квартирного обліку.

В суді апеляційної інстанції представник Личаківської районної адміністрації Львівської міської ради підтвердив, що на виконання рішення виконкому Львівської міської ради народних депутатів від 06 квітня 1995 року № 158 ордер був виписаний, але не був отриманий ОСОБА_1 .

Вулиця Мусоргського була перейменована на АДРЕСА_1 .

ОСОБА_1 перебуває на квартирному обліку у Львівській міській раді

з 13 січня 1987 року зі складом сім`ї: колишня дружина, ОСОБА_4 , за № 9439,

у списку для першочергового надання житла (багатодітна сім`я) - № 1445.

Рішенням Личаківського районного суду м. Львова від 13 грудня 2016 року

у справі № 463/4323/16-ц за позовом ОСОБА_4 до ОСОБА_1 треті особи: ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , ОСОБА_7 , ОСОБА_8 , про виселення

з квартири визнано ОСОБА_1 таким, що втратив право користування квартирою АДРЕСА_4 .

На підставі цього рішення ОСОБА_1 01 лютого 2017 року знятий

з реєстрації за вказаною адресою.

Сторони визнали, що ОСОБА_1 фактично проживає у квартирі

АДРЕСА_3 та звертався з проханням надати йому цю квартиру на одного.

Доказів на підтвердження наявності у відповідача іншого житла та зареєстрованого місця проживання після 01 лютого 2017 року у справі немає.

Мотиви, якими керується Верховний Суд

У частинах першій, другій та п`ятій статті 263 ЦПК України встановлено, що судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Оскаржувані судові рішення зазначеним вимогам закону відповідають.

Звертаючись до суду з цим позовом, Личаківська районна адміністрація Львівської міської ради як на підставу заявлених вимог посилалась на те, що ОСОБА_1 самовільно, без відповідних на те підстав, вселився у спірну квартиру.

Відповідно до статті 47 Конституції України кожен має право на житло. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше, як на підставі закону за рішенням суду.

Згідно з частиною четвертою статті 9 ЖК України (тут і далі - в редакції на час виникнення спірних правовідносин та ухвалення судових рішень у цій справі) ніхто не може бути виселений із займаного жилого приміщення або обмежений у праві користування жилим приміщенням інакше як з підстав

і в порядку, передбачених законом.

Відповідно до статті 61 ЖК України користування жилим приміщенням

у будинках державного і громадського житлового фонду здійснюється відповідно до договору найму житлового приміщення.

Відповідно до статті 64 ЖК України члени сім`ї наймача, які проживають разом

з ним, користуються нарівні з наймачем усіма правами і несуть усі обов`язки, що випливають з договору найму жилого приміщення. Повнолітні члени сім`ї несуть солідарну з наймачем майнову відповідальність за зобов`язаннями, що випливають із зазначеного договору.

До членів сім`ї наймача належать дружина наймача, їх діти і батьки. Членами сім`ї наймача може бути визнано й інших осіб, якщо вони постійно проживають разом з наймачем і ведуть з ним спільне господарство.

Якщо особи, зазначені в частині другій цієї статті, перестали бути членами сім`ї наймача, але продовжують проживати в займаному жилому приміщенні, вони мають такі ж права і обов`язки, як наймач і члени його сім`ї.

Згідно зі статтею 65 ЖК України наймач вправі в установленому порядку за письмовою згодою всіх членів сім`ї, які проживають разом з ним, вселити

в займане ним жиле приміщення свою дружину, дітей, батьків, а також інших осіб. На вселення до батьків їх неповнолітніх дітей зазначеної згоди не потрібно. Особи, що вселилися в жиле приміщення як члени сім`ї наймача, набувають рівного з іншими членами сім`ї права користування жилим приміщенням, якщо при вселенні між цими особами, наймачем та членами його сім`ї, які проживають з ним, не було іншої угоди про порядок користування жилим приміщенням.

Відповідно до частини першої статті 109 ЖК України виселення із займаного жилого приміщення допускається з підстав, установлених законом.

У частині третій статті 116 ЖК України передбачено, що осіб, які самоправно зайняли жиле приміщення, виселяють без надання їм іншого жилого приміщення. Такими, що самоправно зайняли жиле приміщення, вважаються особи, які вселилися до нього самовільно без будь-яких підстав, а саме без відповідного рішення про надання їм цього приміщення та відповідно ордера на житлове приміщення. Виселення цих осіб пов`язане з відсутністю у них будь-яких підстав для зайняття жилої площі.

Верховний Суд у постановах від 04 серпня 2021 року у справі

№ 755/5706/18, від 06 липня 2022 року у справі № 753/8081/19, від 02 жовтня 2026 року у справі № 759/19057/22, аналізуючи положення вказаних норм права, дійшов висновку, що закон визначає підставами для набуття права користування приміщеннями, віднесеними до державного або громадського житлового фонду: отримання ордера, укладення договору найму або вселення як члена сім`ї наймача. У разі відсутності однієї із цих підстав в особи, яка вселилась до житлового приміщення державного або громадського житлового фонду, вона вважається такою, що самоправно його зайняла.

Згідно зі статтею 1 Першого протоколу до Конвенції кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити

в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів.

Поняття «майно» у першій частині статті 1 Першого протоколу до Конвенції має автономне значення, яке не обмежується правом власності на фізичні речі та

є незалежним від формальної класифікації в національному законодавстві. Право на інтерес теж по суті захищається статтею 1 Першого протоколу до Конвенції.

Відповідно до статті 8 Першого протоколу до Конвенції кожен має право на повагу до свого приватного та сімейного життя, до свого житла та кореспонденції.

Втручання держави є порушенням статті 8 Конвенції, якщо воно не переслідує законну мету, одну чи декілька, що перелічені у пункті 2 статті 8, не здійснюється «згідно із законом» та не може розглядатись як «необхідне в демократичному суспільстві» (рішення Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ)від 18 грудня 2008 року у справі «Савіни проти України», заява № 39948/06).

Крім того, втручання у право заявника на повагу до його житла має бути не лише законним, а й «необхідним у демократичному суспільстві». Інакше кажучи, воно має відповідати «нагальній суспільній необхідності», зокрема бути співрозмірним із переслідуваною законною метою (рішення ЄСПЛ від 16 липня 2009 року у справі «Зехентнер проти Австрії», заява № 20082/02).

У рішенні ЄСПЛ від 02 грудня 2010 року у справі «Кривіцька і Кривіцький проти України» (заява № 30856/03) зазначено, що поняття «житло» не обмежується приміщенням, в якому особа проживає на законних підставах або яке було

у законному порядку встановлено, а залежить від фактичних обставин, а саме існування достатніх і тривалих зв`язків з конкретним місцем. Втрата житла будь-якою особою є крайньою формою втручання у право на житло.

Аналізуючи висновки про принципи застосування статті 8 Конвенції та статті 1 Першого протоколу до Конвенції, викладені у рішеннях ЄСПЛ, виселення особи з житла без надання іншого житлового приміщення можливе за умов, що таке втручання у право особи на повагу до приватного життя та права на житло передбачене законом, переслідує легітимну мету, визначену пунктом 2 статті 8 Конвенції, та є необхідним у демократичному суспільстві.

Відповідно до частини першої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Згідно з частиною шостою статті 81 ЦПК України доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

У частині першій статті 76 ЦПК України передбачено, що доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування (частина перша статті 77 ЦПК України). Достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи (стаття 79 ЦПК України). Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування (частина перша статті 80 ЦПК України).

Згідно з частиною четвертою статті 82 ЦПК України обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом.

Відповідно до частин першої - третьої статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності.

Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Відмовляючи в задоволенні позову, суд першої інстанції, з яким погодився апеляційний суд, дослідивши наявні у справі докази та надавши їм належну оцінку, правильно виходив із того, щопозивач не довів факту самовільного зайняття відповідачем квартири АДРЕСА_3 , оскільки він вселився до цієї квартири на законних підставах, а саме на підставі рішення виконкому Львівської міської ради народних депутатів від 06 квітня 1995 року № 158, на підставі якого, як пояснив представник позивача

в апеляційному суді, був виписаний ордер на це приміщення.

У постанові Верховного Суду від 20 липня 2026 року у справі № 554/132/22 (провадження № 61-567св26) зроблено такий висновок: «сама по собі відсутність паперового оригіналу ордера за наявності інших належних доказів не може свідчити про самовільне зайняття відповідачами житла та позбавляти їх права на нього».

А тому факт неотримання відповідачем ордера не свідчить про самоправне зайняття житлового приміщення за наявності інших належних доказів.

Таким чином, оскільки відповідач вселився до спірної квартири на законних підставах за згодою уповноваженого балансоутримувача, його не можна вважати особою, яка самоправно зайняла житло в розумінні норм житлового законодавства та виселити.

У постанові Верховного Суду від 27 серпня 2024 року у справі № 201/193/22 (провадження № 61-16334св23), від якої просить відступити заявник у касаційній скарзі, зроблено висновок, що «відсутність ордера на вселення у спірне приміщення саме по собі не є підставою для висновку, що займане відповідачкою з 2012 року житло за таких фактичних обставин справи, за наявності достатніх триваючих зв`язків з конкретним місцем проживання, не

є житлом у розумінні пункту 1 статті 8 Конвенції».

Урахувавши обставини цієї справи, колегія суддів не встановила підстав для відступу від висновку Верховного Суду, зробленого у постанові від 27 серпня 2024 року у справі № 201/193/22, про що просить заявник.

Доводи касаційної скарги про те, що дружині відповідача належить на праві власності житловий будинок за адресою: АДРЕСА_5 , який придбано у шлюбі, а отже,

ОСОБА_1 має місце проживання та житло в розумінні статті 8 Конвеції, також не спростовують висновку судів попередніх інстанцій про відсутність передбачених ЖК України підстав для виселення, оскільки наявність іншого житла як підстава для виселення ЖК України не передбачена.

Аргументи заявника про неврахування висновків Верховного Суду, наведених

у касаційній скарзі, є безпідставними, оскільки висновки, зроблені судами у цій справі, не суперечать висновкам Верховного Суду у справах, зазначених заявником у касаційній скарзі.

Інші доводи касаційної скарги не дають підстав для висновку, що оскаржувані судові рішення ухвалено без додержання норм матеріального і процесуального права. Фактично доводи касаційної скарги зводяться до необхідності переоцінки доказів та встановлення фактичних обставин справи, що відповідно до частини першої статті 400 ЦПК України виходить за межі повноважень суду касаційної інстанції.

При цьому Верховний Суд враховує, що, як неодноразово вказував Європейський суд з прав людини, право на вмотивованість судового рішення сягає своїм корінням більш загального принципу, втіленого в Конвенції, який захищає особу від сваволі; рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторони (рішення у справі «Руїз Торія проти Іспанії», §§ 29-30). Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною; більше того, воно дозволяє судам вищих інстанцій просто підтримати мотиви, наведені судами нижчих інстанцій, без того, щоб повторювати їх (§ 2 рішення у справі «Хірвісаарі проти Фінляндії»).

Висновки за результатом розгляду касаційної скарги

Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Переглянувши оскаржувані судові рішення в межах доводів касаційної скарги, колегія суддів дійшла висновку про залишення касаційної скарги без задоволення, а рішення Личаківського районного суду м. Львова від 12 травня 2025 року та постанови Львівського апеляційного суду від 26 листопада

2025 року - без змін, оскільки підстав для їх скасування немає.

З огляду на те що Верховний Суд залишає касаційну скаргу без задоволення, розподіл судових витрат відповідно до статті 141 ЦПК України не здійснюється.

Керуючись статтями 400, 401, 409, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду

УХВАЛИВ:

Касаційну скаргу Личаківської районної адміністрації Львівської міської радизалишити без задоволення.

Рішення Личаківського районного суду м. Львова від 12 травня 2025 року та постанову Львівського апеляційного суду від 26 листопада 2025 рокузалишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її ухвалення, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді: В. М. Коротун

А. Ю. Зайцев

М. Є. Червинська

Оригінал: reyestr.court.gov.ua