Суд: Касаційний цивільний суд Верховного Суду
Інстанція: Касаційна
Юрисдикція: Цивільне
Категорія: позики, кредиту, банківського вкладу, з них
Дата: 05 листопада 2026 р.
Справа: №135/1057/20
Суддя: Коротун Вадим Михайлович
ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
06 листопада 2026 року
м. Київ
справа № 135/1057/20
провадження № 61-15111св25
Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: Коротуна В. М. (суддя-доповідач), Зайцева А. Ю.,
Червинської М. Є.,
учасники справи:
позивач (відповідач за зустрічним позовом) - ОСОБА_1 ,
відповідачі (позивачі за зустрічним позовом): ОСОБА_2 , ОСОБА_3 ,
розглянув у попередньому судовому засіданні в порядку письмового провадження касаційну скаргу представника ОСОБА_1 - ОСОБА_4 на рішення Ладижинського міського суду Вінницької області від 13 серпня 2025 року у складі судді Волошиної Т. В., додаткове рішення Ладижинського міського суду Вінницької області від 18 вересня 2025 року у складі судді Волошиної Т. В. та постанову Вінницького апеляційного суду від 20 листопада 2025 року у складі колегії суддів: Берегового О. Ю., Панасюка О. С., Шемети Т. М.,
ВСТАНОВИВ:
ІСТОРІЯ СПРАВИ
Короткий зміст позовних вимог
У вересні 2020 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до
ОСОБА_2 , ОСОБА_3 про стягнення боргу.
Позов, з урахуванням заяви про збільшення позовних вимог, мотивований тим, що у травні 2018 року ОСОБА_2 і ОСОБА_3 , перебуваючи
в зареєстрованому шлюбі, просили ОСОБА_1 надати їм в борг кошти в сумі 10 000,00 дол. США, які були їм необхідні на потреби сім`ї.
01 червня 2018 року між ОСОБА_1 і ОСОБА_2 було укладено письмовий договір позики, відповідно до якого позивач передав відповідачу кошти в розмірі 260 000,00 грн, що на момент укладення договору становило еквівалент 10 000,00 дол. США. Відповідно до пунктів 1.2, 1.2.1 договору позикодавець має право на отримання від позичальника процентів у розмірі
24 % річних, які підлягають щомісячній сплаті 1 числа кожного місяця до моменту повного повернення позики. Згідно з пунктом 2 договору позичальник зобов`язаний повернути основну суму боргу та нараховані проценти не пізніше 01 червня 2019 року.
Факт отримання ОСОБА_2 коштів підтверджується розпискою, складеною власноруч відповідачем в день отримання позики, що містить усі істотні реквізити та засвідчує безспірність зобов`язання.
ОСОБА_1 вважав, що ОСОБА_2 і ОСОБА_3 є солідарними боржниками за договором позики, оскільки вони є подружжям, майно, набуте під час шлюбу, є їх спільною сумісною власністю, а зобов`язання, взяті одним із подружжя в інтересах сім`ї, покладають відповідальність на обох з подружжя.
За розрахунком ОСОБА_1 загальний розмір заборгованості за договором позики за період з 02 червня 2019 року до 01 вересня 2024 року становить
961 643,96 грн, з яких: 260 000,00 грн - основна сума боргу, 327 899,18 грн - відсотки згідно з пунктом 1.2 договору, 176 659,68 грн - пеня, 156 112,01 - інфляційні втрати, 40 973,09 грн - 3% річних.
Посилаючись на викладене, ОСОБА_1 просив стягнути солідарно із ОСОБА_2 і ОСОБА_3 заборгованість за договором позики
в загальному розмірі 961 643,96 грн.
У вересні 2024 року ОСОБА_2 і ОСОБА_3 звернулися до суду із зустрічним позовом до ОСОБА_1 про визнання недійсним договору позики.
Зустрічний позов мотивований тим, що 01 червня 2018 року між
ОСОБА_1 і ОСОБА_2 було укладено письмовий договір позики на суму 260 000,00 грн, що еквівалентно 10 000,00 дол. США, зі сплатою 24 % річних, строком повернення до 01 червня 2019 року.
Умовами договору позики передбачено, що з метою забезпечення належного виконання зобов`язань з повернення позики позичальник передає в заставу автомобіль «Toyota Camry», реєстраційний номер НОМЕР_1 , VIN НОМЕР_2 , 2013 року випуску. При цьому передбачено, що договір застави є додатком до договору позики, а у випадку невиконання зобов`язань позичальником виконання договору позики відбудеться за рахунок заставного майна.
Розписка від 01 червня 2018 року підтверджує отримання коштів та містить застереження про залишення в зобов`язаннях автомобіля «Toyota Camry», реєстраційний номер НОМЕР_1 , VIN НОМЕР_2 , 2013 року випуску.
ОСОБА_2 і ОСОБА_3 зазначали, що будь-яких доказів того, що вказаний транспортний засіб, який став предметом застави, на момент укладення оспорюваного договору належав особисто позичальнику
в договорі позики не зазначено, а сам договір застави до матеріалів справи не надано.
Відповідно, вказують, що укладення договору застави не відбулось, а тому вважали договір позики недійсним, оскільки сторони не досягли згоди з усіх істотних умов.
ОСОБА_3 зазначала, що не надавала згоди на укладення договору позики, не підтверджувала, що договір укладатиметься ОСОБА_2 в інтересах сім`ї, а в матеріалах справи немає доказів того, що кошти використані саме
з цією метою. Крім того, у договорі позики відсутній її підпис, як і у сторін договору відсутня її письмова згода на його укладення.
ОСОБА_2 і ОСОБА_3 просили визнати договір позики від
01 червня 2018 року недійсним.
Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій
Рішенням Ладижинського міського суду Вінницької області від 13 серпня
2025 року позов ОСОБА_1 задоволено частково.
Стягнено із ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 заборгованість за договором позики за період з 02 червня 2019 року до 23 лютого 2022 року
в розмірі 330 061,80 грн, з яких: 260 000,00 грн - основна сума боргу,
48 756,00 грн - індекс інфляції за весь час прострочення, 21 305,75 грн - 3 % річних від простроченої суми.
У задоволенні іншої частини позовних вимог відмовлено.
У задоволенні зустрічного позову ОСОБА_2 і ОСОБА_3 відмовлено.
Вирішено питання про розподіл судових витрат.
Задовольняючи частково позовні вимоги ОСОБА_1 , суд першої інстанції вважав доведеним укладення між сторонами 01 червня 2018 року договору позики та передання ОСОБА_2 коштів згідно з розпискою. При цьому вказав, що сукупність встановлених обставин, а саме перебування оригіналу розписки у позикодавця, відсутність відміток про платежі, відсутність підтверджень виконання зобов`язання відповідачем, свідчать про невиконання боржником умов договору позики як у повному, так і в частковому обсягах
в установлені строки, що підтверджує наявність у позивача порушеного майнового права та правомірність звернення з вимогою про стягнення основної суми боргу в розмірі 260 000,00 грн. Суд першої інстанції, відмовляючи
у задоволенні вимог щодо стягнення за період з 02 червня 2019 року до
01 вересня 2024 року процентів за договором позики, вважав, що такі не відповідають правовій природі зобов`язання та вони заявлені поза межами дії положень статті 1048 ЦК України. Вимогу про стягнення пені суд вважав необґрунтованою, адже умовами договору не передбачено її нарахування. Щодо вимог ОСОБА_1 про застосування відповідальності, передбаченої частиною другою статті 625 ЦК України, то з урахуванням норм пункту 18 Прикінцевих та перехідних положень ЦК України дійшов висновку про стягнення інфляційних втрат на суму 48 756,05 грн і 3 % річних на суму 21 305,75 грн.
Водночас суд дійшов висновку про відсутність підстав для покладення на ОСОБА_3 солідарного обов`язку щодо погашення заборгованості, оскільки вона не була стороною договору, згоди на укладення цього договору не надавала, умовами договору не передбачено цільового призначення переданих коштів, а в матеріалах справи немає належних та допустимих доказів її обізнаності щодо факту укладення договору позики; його умов, зокрема розміру отриманих сум та строків повернення; використання коштів на потреби сім`ї.
Відмовляючи у задоволенні зустрічного позову, суд першої інстанції вважав, що відсутність оформленого договору застави, навіть якщо його укладення передбачено умовами договору позики, не впливає на дійсність основного зобов`язання. Матеріалами справи підтверджено, що договір позики від
01 червня 2018 року укладено між ОСОБА_1 і ОСОБА_2 , який
є єдиним позичальником за цим правочином. Жодних доказів того, що правочин укладено від імені обох із подружжя або в інтересах сім`ї до не надано. Кошти, отримані за договором позики, не використовувалися на задоволення потреб сім`ї. Суд дійшов висновку про відсутність правових підстав для застосування частини третьої статті 65 СК України щодо презумпції згоди іншого з подружжя на укладення правочину, оскільки сам факт укладення договору не пов`язаний із сімейним інтересом. Відсутність підпису ОСОБА_3 або формальної згоди не впливає на правову силу договору, укладеного її чоловіком в межах його цивільної правоздатності та дієздатності.
Додатковим рішенням Ладижинського міського суду Вінницької області від
18 вересня 2025 року заяву представника ОСОБА_1 - адвоката
Соловйова В. В. про ухвалення додаткового рішення задоволено частково.
Стягнено із ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 20 250,00 грн витрат на професійну правничу допомогу.
Вирішуючи питання про ухвалення додаткового рішення та розподіл судових витрат, суд першої інстанції, з урахуванням критерію реальності адвокатських витрат та розумності їх розміру, тобто відповідності понесених витрат, складності, обсягу та характеру наданої адвокатом допомоги, а також співмірності цих витрат із ціною, конкретних обставин справи, дійшов висновку, що визначений ОСОБА_1 до відшкодування гонорар, є завищеним та не
є співмірним, обґрунтованим та пропорційним об`єму здійсненої роботи та наданої послуги, складності справи, тому дійшов висновку, що стягненню із ОСОБА_2 підлягають витрати на правову допомогу у розмірі
20 250,00 грн.
Постановою Вінницького апеляційного суду від 20 листопада 2025 року апеляційні скарги представника ОСОБА_1 - адвоката Соловйова В. В. залишено без задоволення.
Рішення Ладижинського міського суду Вінницької області від 13 серпня
2025 року та додаткове рішення Ладижинського міського суду Вінницької області від 18 вересня 2025 року залишено без змін.
Залишаючи апеляційні скарги без задоволення, апеляційний суд погодився
з висновком суду першої інстанції.
Короткий зміст вимог та доводів касаційної скарги
01 грудня 2025 року представник ОСОБА_1 - ОСОБА_4 подав до Верховного Суду касаційну скаргу, у якій просить скасувати рішення Ладижинського міського суду Вінницької області від 13 серпня 2025 року, додаткове рішення Ладижинського міського суду Вінницької області
від 18 вересня 2025 року та постанову Вінницького апеляційного суду
від 20 листопада 2025 року і ухвалити нове судове рішення, яким позов ОСОБА_1 задовольнити у повному обсязі, а в задоволенні зустрічних позовних вимог ОСОБА_2 і ОСОБА_3 відмовити.
Касаційну скаргу мотивовано тим, що якщо одним із подружжя укладено договір в інтересах сім`ї, то цивільні права та обов`язки за цим договором виникають
в обох із подружжя. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними
в період шлюбу, покладається на того з подружжя, хто її спростовує. Заявник вказує, що суди безпідставно поклали на нього тягар доказування факту отримання спірних коштів в інтересах сім`ї. Щодо нарахування процентів за договором позики, заявник звертає увагу на те, що вони мають сплачуватися не до дати закінчення строку договору позики, а до дня повернення позики. Щодо нарахування індексу інфляції і 3 % річних від простроченої суми за період
з 24 лютого 2022 року, заявник звертає увагу на те, що суди неправильно застосували пункт 18 Прикінцевих та перехідних положень ЦК України, оскільки він стосується кредитних правовідносин, а не правовідносин, які виникають із договорів позики. Щодо вимог про стягнення пені суди не застосували статтю 549 ЦК України. Щодо зустрічних позовних вимог заявник вважає, що суд мав би відмовити у задоволенні позовних вимог з інших підстав, оскільки, на його думку, необхідним було встановлення мети витрати коштів, тоді як суд неправомірно переклав обов`язок доказування на ОСОБА_1 .
Аргументи інших учасників справи
26 грудня 2025 року представник ОСОБА_2 і ОСОБА_3 -
ОСОБА_5 подала до Верховного Суду відзиви, у яких просить касаційну скаргу залишити без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін.
Відзиви мотивовано тим, що оскаржувані судові рішення є обґрунтованими та законними, суди повно з`ясували обставини справи, рішення увалено
з дотриманням норм матеріального та процесуального права, висновки, зроблені судами, відповідають обставинам справи. Доводи касаційної скарги зводяться до переоцінки доказів.
Рух касаційної скарги та матеріалів справи
Ухвалою Верховного Суду від 04 грудня 2025 року відкрито касаційне провадження у справі та витребувано її матеріали з Ладижинського міського суду Вінницької області.
23 січня 2026 року матеріали справи надійшли до Верховного Суду.
ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ
Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті,
є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку;
2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
У частині першій статті 400 ЦПК України встановлено, що, переглядаючи
у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
Перевіривши доводи касаційної скарги, урахувавши аргументи, наведені
у відзивах на касаційну скаргу, Верховний Суд дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення з таких підстав.
Короткий зміст фактичних обставин справи
01 червня 2018 року між ОСОБА_1 (позикодавець) і ОСОБА_2 (позичальник) укладено письмовий договір позики, складений у простій письмовій формі без нотаріального посвідчення.
Згідно з умовами договору позикодавець передає, а позичальник приймає
у власність 260 000,00 грн, що еквівалентно 10 000,00 дол. США. Факт отримання позики підтверджується розпискою, власноручно написаною позичальником на момент передання коштів (пункт 1.1 договору).
Відповідно до пункту 1.2 договору позикодавець має право на отримання від позичальника процентів від суми позики в розмірі 24 % річних; проценти сплачуються щомісяця, 1 числа кожного місяця до дня повернення позики (пункт 1.2.1 договору), готівкою у гривнях «на картку позикодавця», якщо сторони не погодили інше місце передачі.
Відповідно до пункту 2 договору позики проценти підлягають поверненню позикодавцеві готівкою у строк до 01 червня 2019 року; позика повертається частинами - не менше ніж 26 000,00 грн за один календарний місяць (пункт 2.1). Про часткове повернення позики / сплату процентів позикодавець робить відмітку на розписці або видає окрему розписку (пункт 2.2 договору); після повного повернення позики розписка повертається позичальнику (пункт 2.3 договору).
Розділ 3 договору передбачає забезпечення виконання зобов`язань заставою автомобіля «Toyota Camry», реєстраційний номер НОМЕР_1 , VIN НОМЕР_2 , 2013 року випуску (пункт 3.1), із укладенням окремого договору застави як додатка до договору позики, що має набрати чинності не пізніше одного тижня від дати підписання позики (пункт 3.2). Пункт 3.6 визначає, що в разі невиконання або неналежного виконання зобов`язань вимоги позикодавця задовольняються за рахунок заставного майна шляхом його реалізації; через недостатність виручених коштів - за рахунок іншого майна позичальника (пункт 3.7).
Повернення позики має бути здійснене за адресою: АДРЕСА_1 ; позика повертається у національній валюті України або у доларах США (пункт 3.10 договору).
Пунктом 5.1 договору передбачено, що документом, який підтверджує безспірність заборгованості та прострочення виконання зобов`язання,
є розписка позичальника, що знаходиться у позикодавця.
Відповідно до пункт 7 договору, у разі прострочення повернення суми позики позичальник, крім сплати процентів за пунктом 1.2, зобов`язаний на вимогу позикодавця сплатити суму боргу з урахуванням індексу інфляції за весь час прострочення, а також 24 % річних від простроченої суми.
У пункті 9.8 договору міститься підтвердження, що чоловік (дружина) кожної зі сторін погоджується з укладенням цього договору. Договір є реальним
і вважається укладеним з моменту передання грошей; на підтвердження передачі коштів позичальник видає позикодавцеві розписку (пункти 11, 11.1).
Оригінал розписки перебуває у кредитора, жодних позначок про внесення платежів чи окремих квитанцій чи розписок про прийняття коштів не надано.
Мотиви, якими керується Верховний Суд
У частинах першій, другій та п`ятій статті 263 ЦПК України встановлено, що судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Оскаржувані судові рішення зазначеним вимогам закону відповідають.
Відповідно до частини першої статті 509 ЦК України зобов`язанням
є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов`язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від вчинення певної дії (негативне зобов`язання), а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов`язку.
Згідно з частиною першою статті 627 ЦК України і відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.
Згідно з частинами першою, другою статті 1046 ЦК України за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками,
а позичальник зобов`язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками.
Відповідно до частини першої статті 1047 ЦК України договір позики укладається у письмовій формі, якщо його сума не менш як у десять разів перевищує встановлений законом розмір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, а у випадках, коли позикодавцем є юридична особа, - незалежно від суми.
На підтвердження укладення договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей (частина друга статті 1047 ЦК України).
З метою забезпечення правильного застосування статей 1046, 1047 ЦК України суд повинен встановити наявність між позивачем і відповідачем правовідносин за договором позики, з урахуванням дійсного змісту та достовірності документа, на підставі якого доказується факт укладення договору позики, його умов.
Такі правові висновки щодо застосування статей 1046, 1047 ЦК України викладені у постановах Верховного Суду України від 18 вересня 2013 року
у справі № 6-63цс13, від 02 липня 2014 року у справі № 6-79цс14, від 13 грудня 2017 року у справі № 6-996цс17 і підтримані Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 16 січня 2019 року у справі № 464/3790/16-ц.
При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (частина четверта статті 263 ЦПК України).
У постанові Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 23 січня 2019 року у справі № 355/385/17 (провадження
№ 61-30435сво18) вказано: «У частині 545 ЦК України передбачено презумпцію належності виконання обов`язку боржником, оскільки наявність боргового документа в боржника підтверджує виконання ним свого обов`язку. І навпаки, якщо борговий документ перебуває у кредитора, то це свідчить про неналежне виконання або невиконання боржником його обов`язку. Тлумачення абзацу 1 частини першої статті 1046, абзацу 1 частини першої статті 1049 ЦК України дозволяє стверджувати, що законодавцем не забороняється стягнення боргу за договором позики в іноземній валюті. Більше того, цивільним законодавством покладається обов`язок на позичальника повернути те, що він отримав на підставі договору позики. Це підтверджується використанням таких формулювань: «зобов`язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості» (абзац 1 частини першої статті 1046 ЦК України); «позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем)» (абзац 1 частини першої статті 1049 ЦК України)».
Для врегулювання спорів, які виникають із майнових відносин подружжя, поряд із застосуванням норм ЦК України підлягають застосуванню норми СК України.
Відповідно до частини третьої статті 368 ЦК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, є їхньою спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено договором або законом.
У статті 60 СК України визначено, що майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя.
Отже, норми статті 60 СК України свідчать про презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу. Зазначену презумпцію може бути спростовано, й один із подружжя може оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об`єкт,
в тому числі в судовому порядку. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, хто її спростовує.
Належність майна до об`єктів права спільної сумісної власності визначено статтею 61 СК України, згідно із частиною третьою якої якщо одним із подружжя укладено договір в інтересах сім`ї, то гроші, інше майно, в тому числі гонорар, виграш, які були одержані за цим договором, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя.
Норма частини третьої статті 61 СК України кореспондує частині четвертій статті 65 цього Кодексу, яка передбачає, що договір, укладений одним із подружжя
в інтересах сім`ї, створює обов`язки для другого з подружжя, якщо майно, одержане за договором, використане в інтересах сім`ї.
Для укладення одним із подружжя договорів, які потребують нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, а також договорів стосовно цінного майна, згода другого з подружжя має бути подана письмово (частина третя статті 65 СК України).
Тлумачення змісту частини четвертої статті 65 СК України дає підстави для висновку, що той з подружжя, хто не брав безпосередньої участі в укладенні договору, стає зобов`язаною стороною (боржником), за наявності двох умов:
1) договір укладено другим із подружжя в інтересах сім`ї; 2) майно, одержане за договором, використане в інтересах сім`ї. Поєднання вказаних умов дозволяє кваліфікувати другого з подружжя як зобов`язану особу (боржника).
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 30 червня 2020 року у справі
№ 638/18231/15-ц (провадження № 14-712цс19) дійшла висновку, що правовий режим спільної сумісної власності подружжя, винятки з якого прямо встановлені законом, передбачає нероздільність зобов`язань подружжя, що за своїм змістом свідчить саме про солідарний характер таких зобов`язань, незважаючи на відсутність в законі прямої вказівки на солідарну відповідальність подружжя за зобов`язаннями, що виникають з правочинів, вчинених в інтересах сім`ї (пункт 61).
Крім того, Велика Палата Верховного Суду у пункті 62 вказаної постанови погодилася з відповідним висновком Верховного Суду України, викладеним
у постановах від 27 квітня 2016 року у справі № 537/6639/13-ц (провадження
№ 6-486цс16) та від 14 вересня 2016 року у справі № 334/5907/14-ц (провадження № 6-539цс16), про солідарний характер відповідальності подружжя за зобов`язаннями, що виникають з правочинів, вчинених
в інтересах сім`ї, якщо інше не передбачене такими правочинами.
За таких обставин згідно з нормами сімейного законодавства умовою належності майна, яке одержане за договором, укладеним одним із подружжя, до об`єктів спільної сумісної власності подружжя є визначена законом мета укладення договору - інтереси сім`ї, а не власні, не пов`язані із сім`єю інтереси одного з подружжя.
При цьому суди повинні досліджувати, чи були отримані грошові кошти витрачені в інтересах сім`ї, чи підтверджено це відповідними доказами.
За загальним правилом тягар доведення того, що кошти (або борги) отримані чи використані в інтересах сім`ї, покладається на той бік подружжя, який заперечує спільний статус цих коштів або вимагає визнати борг / витрату загальною сімейною. За законом діє презумпція: майно та доходи, набуті за час шлюбу,
є спільною сумісною власністю, проте витрачання чи позика готівки вимагають доказів їх сімейного призначення
Відповідно до частини третьої статті 12, частини першої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
У частинах першій, другій статті 89 ЦПК України визначено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності.
Встановивши факт укладення договору позики та отримання ОСОБА_2 у борг від ОСОБА_1 грошових коштів, що підтверджується належними доказами та не заперечується сторонами, суд першої інстанції, з яким погодився апеляційний суд, дійшов правильного висновку про виникнення між вказаними особами позикових правовідносин, зобов`язання за якими позичальник не виконав в повному обсязі та у зв`язку з цим - про наявність правових підстав для стягнення заборгованості за договором позики та відмови в задоволенні зустрічних позовних вимог.
Відсутність оформленого договору застави, навіть якщо його укладення передбачено умовами договору позики, не впливає на дійсність основного зобов`язання.
При цьому, встановивши, що ОСОБА_1 не надав доказів того, що позичені кошти були витрачені саме в інтересах сім`ї, суд першої інстанції, з яким погодився апеляційний суд, дійшов правильного висновку про відсутність
у ОСОБА_3 солідарного обов`язку з повернення позичених коштів.
Зазначення у пункті 9.8 договору позики про те, що чоловік (дружина) кожної із сторін згоден (згодна) з укладенням цього договору, не свідчить про те, що саме ці кошти і саме в такій сумі були використані на вказані потреби. Покладення
в основу судових рішень цих тверджень, без відповідних доказів,
є припущенням, а доказування не може ґрунтуватися на припущеннях (частина шоста статті 81 ЦПК України).
Подібний висновок зроблено у постанові Верховного Суду від 26 листопада
2025 року у справі № 592/7657/23 (провадження № 61-16333св24).
Велика Палата Верховного Суду у постановах від 28 березня 2018 року у справі № 444/9519/12 (провадження № 14-10цс18) та від 31 жовтня 2018 року у справі № 202/4494/16-ц (провадження № 14-318цс18) зробила висновок про те, що право кредитодавця нараховувати передбачені договором проценти за користування кредитом, а також обумовлену в договорі неустойку припиняється після спливу визначеного цим договором строку кредитування чи у разі пред`явлення до позичальника вимоги згідно з частиною другою статті 1050 ЦК України. В охоронних правовідносинах права та інтереси позивача забезпечені частиною другою статті 625 ЦК України, яка регламентує наслідки прострочення виконання грошового зобов`язання.
Урахувавши наведену практику, яка є сталою і підстав для відступу від якої колегія судів не знайшла, суд першої інстанції, з яким погодився апеляційний суд, відмовляючи у задоволенні позовних вимог у стягненні процентів за договором позики правильно врахував, що сплинув строк, на який була надана позика, період, за який позивачем нараховані відсотки, та дійшов правильного висновку, що після закінчення строку надання позики, 01 червня 2019 року підстав для нарахування процентів за користування кредитом у заявлений ОСОБА_1 період немає. Вимог про стягнення процентів та пені за період користування позикою, тобто з 01 червня 2018 року до 01 червня 2019 року, ОСОБА_1 не заявляв.
Відповідно до частини другої статті 625 ЦК України боржник, який прострочив виконання грошового зобов`язання, на вимогу кредитора зобов`язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.
У період дії в Україні воєнного, надзвичайного стану та у тридцятиденний строк після його припинення або скасування у разі прострочення позичальником виконання грошового зобов`язання за договором, відповідно до якого позичальнику було надано кредит (позику) банком або іншим кредитодавцем (позикодавцем), позичальник звільняється від відповідальності, визначеної статтею 625 цього Кодексу, а також від обов`язку сплати на користь кредитодавця (позикодавця) неустойки (штрафу, пені) за таке прострочення. Установити, що неустойка (штраф, пеня) та інші платежі, сплата яких передбачена відповідними договорами, нараховані включно з 24 лютого
2022 року за прострочення виконання (невиконання, часткове виконання) за такими договорами, підлягають списанню кредитодавцем (позикодавцем) (пункт 18 Прикінцевих та перехідних положень ЦК України).
Встановивши, що 24 лютого 2022 року в Україні запроваджено воєнний стан, суди правильно застосували положення частини другої статті 625 ЦК України та в межах позовних вимог дійшли цілком обґрунтованого висновку про стягнення з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 суми інфляційних втрат і 3 % річних, нарахованих за період із 02 червня 2019 року до 23 лютого 2022 року.
Відмовляючи у задоволенні позовних вимог про стягнення інфляційних втрат
і 3 % річних за прострочення виконання грошового зобов`язання, нарахованих за період з 24 лютого 2022 року до 01 вересня 2024 року, суд апеляційної інстанції правильно застосував до спірних правовідносин норму пункту 18 Прикінцевих та перехідних положень ЦК України.
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 10 грудня 2019 року у справі
№ 904/4156/18 (провадження № 12-117гс19) зроблено висновок, що розмір пені за порушення грошових зобов`язань встановлюється в договорі за згодою сторін. У тому випадку коли правочин не містить в собі умов щодо розміру та бази нарахування пені або містить умову про те, що пеня нараховується відповідно до чинного законодавства, сума пені може бути стягнута лише в разі, якщо обов`язок та умови її сплати визначено певним законодавчим актом.
Відповідно до статті 549 ЦК України у редакції, чинній на час звернення до суду
з цим позовом, неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов`язання. Штрафом є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми невиконаного або неналежно виконаного зобов`язання. Пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов`язання за кожен день прострочення виконання.
Суд першої інстанції, з яким погодився апеляційний суд, установивши, що сторони договору позики не узгоджували стягнення пені за прострочення сплати боргового зобов`язання, а відповідного законодавчого акта, який визначав би розмір та базу нарахування пені у разі прострочення виконання зобов`язання станом на час звернення до суду з цим позовом не було, суди зробили правильні висновки про відмову в позові про стягнення пені.
Посилання в касаційній скарзі на те, що стаття 549 ЦК України встановлює розмір та базу нарахування пені колегія суддів до уваги не бере, оскільки частину третю статті 549 ЦК України було доповнено абзацом другим згідно із Законом України від 09 січня 2025 року № 4196-IX «Про особливості регулювання діяльності юридичних осіб окремих організаційно-правових форм
у перехідний період та об`єднань юридичних осіб», який був прийнятий і набрав чинності після звернення ОСОБА_1 до суду з цим позовом.
Відповідно до частини другої статті 5 ЦК України акт цивільного законодавства не має зворотної дії у часі, крім випадків, коли він пом`якшує або скасовує цивільну відповідальність особи.
Перевіривши додаткове рішення Ладижинського міського суду Вінницької області від 18 вересня 2025 року, суд касаційної інстанції підстав для його скасування чи зміни не встановив.
Верховний Суд також враховує, що аргументів щодо мотивів ухвалення оскаржуваного додаткового рішення у касаційній скарзі немає.
Аргументи заявника про неврахування висновків Верховного Суду, наведених
у касаційній скарзі, є безпідставними, оскільки висновки, зроблені судами, не суперечать висновкам Верховного Суду у справах, зазначених заявником
у касаційній скарзі.
Інші доводи касаційної скарги зводяться до незгоди заявника з висновками судів щодо встановлених обставин справи та необхідності переоцінки доказів. Згідно з частиною першою статті 400 ЦПК України під час розгляду справи
в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
Висновки за результатом розгляду касаційної скарги
Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.
Переглянувши оскаржувані судові рішення в межах вимог та доводів касаційної скарги, колегія суддів дійшла висновку про залишення касаційної скарги без задоволення, а рішення Ладижинського міського суду Вінницької області від
13 серпня 2025 року, додаткового рішення Ладижинського міського суду Вінницької області від 18 вересня 2025 року та постанови Вінницького апеляційного суду від 20 листопада 2025 року - без змін, оскільки підстав для їх скасування немає.
З огляду на те, що Верховний Суд залишає касаційну скаргу без задоволення, розподіл судових витрат відповідно до статті 141 ЦПК України не здійснюється.
Керуючись статтями 400, 401, 409, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду
УХВАЛИВ:
Касаційну скаргу представника ОСОБА_1 - ОСОБА_4 залишити без задоволення.
Рішення Ладижинського міського суду Вінницької області від 13 серпня
2025 року, додаткове рішення Ладижинського міського суду Вінницької області
від 18 вересня 2025 року та постанову Вінницького апеляційного суду
від 20 листопада 2025 року залишити без змін.
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її ухвалення, є остаточною і оскарженню не підлягає.
Судді: В. М. Коротун
А. Ю. Зайцев
М. Є. Червинська
Оригінал: reyestr.court.gov.ua