Постанова від 27 жовтня 2026 р. у справі №908/1194/25 — Центральний апеляційний господарський суд

Суд: Центральний апеляційний господарський суд

Інстанція: Апеляційна

Юрисдикція: Господарське

Категорія: енергоносіїв

Дата: 27 жовтня 2026 р.

Справа: №908/1194/25

Суддя: Стефанів Тетяна Василівна

ЦЕНТРАЛЬНИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

28.10.2026 м. Дніпро Справа № 908/1194/25

Центральний апеляційний господарський суд у складі колегії:

головуючого (судді-доповідача): Стефанів Т. В.,

суддів: Кошлі А. О., Демчина Т. Ю.,

секретаря судового засідання Янкіної Г. Д.,

за участю:

позивача (апелянта) Кеміня В. В.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в режимі відеоконференції апеляційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "Газопостачальна компанія "Нафтогаз Трейдинг" на рішення Господарського суду Запорізької області від 29.04.2026 (суддя Проскуряков К. В.) у справі № 908/1194/25 та на додаткове рішення Господарського суду Запорізької області від 28.05.2026 (суддя Проскуряков К. В.) у справі № 908/1194/25

за позовом: Товариства з обмеженою відповідальністю "Газопостачальна компанія "Нафтогаз Трейдинг" (вулиця Шолуденка, будинок 1, місто Київ, 04116; ідентифікаційний код юридичної особи 42399676)

до відповідача: Мирненського опорного закладу загальної середньої освіти І-ІІІ ступенів "Інтелект" Мирненської селищної ради (вулиця Фанатська, будинок 10, місто Запоріжжя, 69006; ідентифікаційний код юридичної особи 26372992)

про стягнення 523 498,20 грн,

в с т а н о в и в:

Короткий зміст позовних вимог та рішення суду першої інстанції.

Товариство з обмеженою відповідальністю "Газопостачальна компанія "Нафтогаз Трейдинг" звернулося до Господарського суду Запорізької області із позовом до Мирненського опорного закладу загальної середньої освіти І-ІІІ ступенів "Інтелект" Мирненської селищної ради про стягнення 523 498,20 грн, у тому числі: основного боргу у сумі 311 894,92 грн, пені у сумі 71 463,21 грн, трьох процентів річних у сумі 27 498,87 грн та інфляційних втрат у сумі 112 641,20 грн.

Позовні вимоги обґрунтовані тим, що 25.11.2021 між сторонами укладено Договір постачання природного газу № 07-1169/21-БО-Т, на виконання умов якого протягом листопада-грудня 2021 року та січня-квітня 2022 року позивач передав у власність відповідача природний газ на загальну суму 694 584,71 грн згідно актів приймання-передачі природного газу. За поставлений газ відповідач здійснив оплату лише частково на суму 382 689,79 грн, чим порушив умови пункту 5.1 Договору. Сума простроченого та несплаченого основного боргу складає 311 894,92 грн. У зв`язку з простроченням строків остаточного розрахунку позивачем нараховано пеню, три проценти річних та інфляційні втрати.

Рішенням Господарського суду Запорізької області від 29.04.2026 у задоволенні позову Товариства з обмеженою відповідальністю "Газопостачальна компанія "Нафтогаз Трейдинг" до Мирненського опорного закладу загальної середньої освіти І-ІІІ ступенів "Інтелект" Мирненської селищної ради про стягнення 523 498,20 грн відмовлено повністю. Витрати зі сплати судового збору покладено на позивача.

Додатковим рішенням Господарського суду Запорізької області від 28.05.2026 (повний текст складено 08.06.2026) заяву Мирненського опорного закладу загальної середньої освіти І-ІІІ ступенів "Інтелект" Мирненської селищної ради про ухвалення додаткового рішення задоволено частково. Стягнуто з ТОВ "Газопостачальна компанія "Нафтогаз Трейдинг" на користь відповідача витрати на професійну правничу допомогу у розмірі 25 000,00 грн.

Приймаючи оскаржуване рішення, місцевий господарський суд виходив з того, що місцезнаходженням відповідача та місцем виконання договору є смт. Мирне Мелітопольського району Запорізької області, яке згідно з нормативними актами уповноважених міністерств віднесене до переліку тимчасово окупованих територій з 25 лютого 2022 року. Суд першої інстанції, керуючись висновками, викладеними у постанові об`єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду у справі № 908/1162/23, констатував, що правовий статус тимчасово окупованої території не залежить від того, чи ухвалив Кабінет Міністрів України або інший повноважний орган державної влади рішення про визнання певної частини території України окупованою, а таке рішення має не конститутивне, а виключно інформативне значення. Суд дійшов висновку, що положення ст. 13-1 Закону України "Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України" щодо заборони переміщення товарів підлягають застосуванню безпосередньо з моменту фактичної окупації - з 25 лютого 2022 року, а тому постачання природного газу трубопровідним транспортом позивачем на користь відповідача після цієї дати було прямо заборонено законом. Суд відхилив доводи позивача щодо порушення принципу незворотності дії закону в часі та щодо нерелевантності висновків Верховного Суду у справі № 908/1162/23, зазначивши, що сутність позиції Верховного Суду визначає базовий механізм ідентифікації окупованої території на підставі загальновідомого об`єктивного факту.

Приймаючи оскаржуване додаткове рішення, місцевий господарський суд виходив з того, що відповідач належним чином виконав вимоги ст. 124 ГПК України, зазначивши у відзиві попередній орієнтовний розмір витрат на правову допомогу у сумі 30 000,00 грн та надавши підтверджуючі документи разом з поясненнями від 09.03.2026. Водночас суд встановив, що фіксований гонорар за Договором про надання правничої допомоги від 21.05.2025 має комплексний характер, оскільки охоплює як послуги з юридичного консалтингу (п. 1.1 Договору), так і послуги із захисту інтересів у справі № 908/1194/25 (п. 1.2 Договору), а відповідач не надав деталізації, яка б дозволила встановити, яка частина гонорару спрямована виключно на ведення судової справи. З огляду на це суд зменшив розмір витрат на професійну правничу допомогу до 25 000,00 грн.

Короткий зміст вимог та узагальнені доводи апеляційної скарги.

ТОВ "Газопостачальна компанія "Нафтогаз Трейдинг" подало апеляційну скаргу на рішення Господарського суду Запорізької області від 29.04.2026 у справі № 908/1194/25, в якій просить скасувати оскаржуване рішення та прийняти нове судове рішення, яким позовні вимоги задовольнити у повному обсязі, а саме стягнути з відповідача основний борг у сумі 311 894,92 грн, пеню у сумі 71 463,21 грн, три проценти річних у сумі 27 498,87 грн та інфляційні втрати у сумі 112 641,20 грн. Судові витрати зі сплати судового збору за подання позовної заяви у сумі 6 281,98 грн та за подання апеляційної скарги у сумі 9 422,97 грн просить покласти на відповідача.

Апелянт вважає, що суд першої інстанції неправильно застосував норми матеріального права, а саме: статті 3, 13-1 Закону України "Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України" (у редакціях, що діяли до 07.05.2022), ст. 58 Конституції України та ст. 5 ЦК України, а також не з`ясував обставин, що мають значення для справи, та зробив висновки, які не відповідають матеріалам справи.

Суд першої інстанції встановив, що за актом приймання-передачі від 28.02.2022 у лютому 2022 року позивач поставив газ відповідачу в обсязі 8 481,28 м.куб. на суму 140 399,06 грн, проте не з`ясував, який обсяг газу відповідач спожив до окупації території (до 25.02.2022), а який - після. Згідно з витягом з інформаційної платформи Оператора ГТС, наданим позивачем 05.03.2026, відповідач з 25.02.2022 по 28.02.2022 спожив лише 66,18 м.куб. газу, тоді як до тимчасової окупації (до 25.02.2022) обсяг споживання за лютий 2022 року склав 8 415,1 м.куб. Незважаючи на це, суд першої інстанції відмовив у задоволенні позову і в частині спожитого обсягу газу до тимчасової окупації, що свідчить про невідповідність висновків суду матеріалам справи.

Апелянт зазначає, що суд першої інстанції неправильно застосував статті 3 та 13-1 Закону України "Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України". У редакції Закону, чинній станом на 24.02.2022 (до 20.03.2022), правовий режим тимчасово окупованої території був нормативно обмежений виключно територією Автономної Республіки Крим та міста Севастополя. Ст. 3 Закону у цій редакції не містила положень, які б поширювали правовий режим тимчасово окупованої території на будь-які інші сухопутні території України. Законом № 2138-IX від 15.03.2022 (набрав чинності 20.03.2022) було лише розширено механізм потенційного застосування правового режиму до інших територій, однак без їх безпосереднього автоматичного включення до переліку окупованих територій - для цього вимагалося окреме рішення РНБО, введене в дію указом Президента. Лише з 07.05.2022, з набранням чинності Законом № 2217-IX від 21.04.2022, було прямо та системно закріплено, що сухопутні території України, тимчасово окуповані Російською Федерацією поза межами АР Крим та м. Севастополя, охоплюються правовим режимом тимчасово окупованої території.

Апелянт стверджує, що суд першої інстанції неправильно витлумачив ст. 58 Конституції України та ст. 5 ЦК України, не застосувавши статті 3 та 13-1 Закону у редакції, чинній у період виникнення спірних відносин. Посилаючись на рішення Конституційного Суду України від 13.05.1997 № 1-зп, від 09.02.1999 № 1-рп/99, від 05.04.2001 № 3-рп/2001, від 13.03.2012 № 6-рп/2012, апелянт зазначає, що закони поширюють свою дію тільки на ті відносини, які виникли після набуття ними чинності, а дія закону не може поширюватися на правовідносини, які виникли і закінчилися до набрання ним чинності.

Апелянт вважає, що суд першої інстанції неправильно використав висновки постанови Об`єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 03.10.2025 у справі № 908/1162/23, оскільки Верховний Суд у цій справі здійснював правовий аналіз положень Закону саме з урахуванням змін, внесених Законом № 2217-IX (чинним з 07.05.2022), тобто редакції Закону, чинної на момент виникнення спірних правовідносин у тій справі (листопад-грудень 2022 року), тоді як у справі № 908/1194/25 спірний період - лютий-квітень 2022 року, коли діяло інше нормативно-правове регулювання. Правові висновки Верховного Суду сформовані за умов іншого матеріально-правового регулювання і не є релевантними для спірних відносин у цій справі. Апелянт посилається на постанову Великої Палати Верховного Суду від 27.03.2024 у справі № 191/4364/21 та від 12.10.2021 у справі № 233/2021/19 щодо визначення подібності правовідносин.

Апелянт зазначає, що тлумачення судом першої інстанції висновку Верховного Суду як такого, що має універсальний характер незалежно від редакції закону, суперечить рішенню ЄСПЛ у справі "Ukrkava, TOV v. Ukraine" (2025), в якому констатовано порушення ст. 6 Конвенції через надмірний "суддівський активізм" - тлумачення закону таким чином, що це нагадувало внесення змін до нього.

Апелянт звертає увагу, що ухвалою Верховного Суду від 07.05.2026 справу № 916/1218/23 передано на розгляд Великої Палати Верховного Суду, підставою чого є наявність різної судової практики щодо застосування ст. ст. 1, 13-1 Закону та моменту визначення території тимчасово окупованою. Апелянт посилається на рішення Господарського суду Луганської області у справах № 913/132/25, № 913/200/25, № 913/56/25, постанови Південно-Західного апеляційного господарського суду у справі № 916/2306/24, Східного апеляційного господарського суду у справах № 913/107/25, № 922/3736/24, де суди дійшли висновку, що положення ст. 13-1 Закону в редакції від 15.03.2022 не можуть поширюватися на спірні правовідносини, які виникли до набрання чинності цим Законом. Також апелянт посилається на постанови Верховного Суду від 01.04.2026 у справі № 280/5808/23, від 30.04.2026 у справі № 520/24389/25 та від 31.03.2026 у справі № 908/780/23, де Верховний Суд зазначив, що для застосування обмежень, передбачених ст. 13 Закону, необхідним є не лише факт визнання території тимчасово окупованою, а й наявність окремого рішення Кабінету Міністрів України, та що дія нормативно-правового акта за загальним правилом поширюється на ті відносини, які виникли після набуття ним чинності.

Апелянт вказує, що суд першої інстанції прийняв рішення всупереч практиці ЄСПЛ, зокрема у справі "Серявін та інші проти України" та у справі "Проніна проти України", оскільки неповно висвітлив позицію позивача, що свідчить про порушення ч. 5 ст. 236 ГПК України.

Також ТОВ "Газопостачальна компанія "Нафтогаз Трейдинг" подало апеляційну скаргу на додаткове рішення Господарського суду Запорізької області від 28.05.2026 у справі № 908/1194/25, в якій просить скасувати оскаржуване додаткове рішення та ухвалити нову постанову про відмову у задоволенні заявлених відповідачем судових витрат на професійну правничу допомогу.Апелянт вважає, що суд першої інстанції неправильно застосував норми матеріального права, що призвело до безпідставної відмови у задоволенні позовних вимог про стягнення вартості природного газу за період з квітня по липень 2022 року.

Апелянт вважає, що суд першої інстанції порушив принцип пов`язаності витрат на правову допомогу з розглядом справи (ч. 5 ст. 129 ГПК України). Згідно з п. 1.1 Договору про надання правничої допомоги від 21.05.2025 адвокатське бюро надає послуги з юридичного консалтингу, а п. 1.2 - послуги із захисту інтересів клієнта у справі № 908/1194/25. Пунктом 4.1 Договору встановлено фіксований гонорар у розмірі 30 000,00 грн за послуги, передбачені обома пунктами. Суд першої інстанції, встановивши неможливість виокремити розмір витрат, пов`язаних саме із супроводом справи, задовольнив істотну більшу частину на користь відповідача, фактично поклавши на позивача витрати, не пов`язані з розглядом справи, та самостійно визначив вартість правової допомоги, яку відповідач не довів. Крім того, апелянт зазначає, що незрозуміло, чому вся сума витрат має бути погашена за супровід справи в суді першої інстанції, тоді як супровід у судах апеляційної та касаційної інстанцій має відбуватися безкоштовно.

Апелянт стверджує, що суд першої інстанції порушив ч. 1 ст. 244 ГПК України, оскільки відповідач не просив у будь-якому процесуальному документі стягнути витрати на правову допомогу, а тому суд під час розгляду справи вирішив усі питання, поставлені на його розгляд, і підстав ухвалювати додаткове рішення не було.

Апелянт зазначає, що відповідач не дотримав процедури відшкодування витрат на правничу допомогу. Посилаючись на висновки Великої Палати Верховного Суду у справі № 904/4494/18, апелянт вказує, що неподання стороною разом з першою заявою по суті спору попереднього розрахунку суми судових витрат є самостійною підставою для відмови у їх відшкодуванні, а у відзиві відповідач обмежився лише вказівкою на загальну суму без надання належного орієнтовного розрахунку. Відповідно до ч. 8 ст. 129 ГПК України відповідач не зробив відповідної заяви до закінчення судових дебатів та не просив стягнути кошти. Також відповідач не надав детального опису робіт, як того вимагає ч. 3 ст. 126 ГПК України.

Апелянт посилається на постанову Великої Палати Верховного Суду від 19.02.2020 у справі № 755/9215/15-ц щодо критеріїв реальності та необхідності адвокатських витрат, на практику ЄСПЛ у справі "Схід/Захід Альянс Лімітед проти України" та у справі "Лавентс проти Латвії", а також на постанову Касаційного господарського суду у справі № 922/2685/19 щодо стягнення виключно витрат, що мають розумний розмір. Оскільки виокремити дійсну частину витрат на правову допомогу з наданих відповідачем доказів неможливо, такі витрати є протиправними в цілому, а обов`язок доведення реальності витрат покладено на відповідача.

Апелянт звертає увагу, що ухвалою суду апеляційної інстанції від 02.06.2026 відкрито апеляційне провадження на рішення від 29.04.2026, тобто за шість днів до складання повного тексту оскаржуваного додаткового рішення вже існувала ухвала про витребування матеріалів справи, що свідчить про передчасність додаткового рішення, адже у разі скасування чи перегляду рішення по суті необхідно переглядати і суму витрат на правову допомогу з урахуванням принципу пропорційності.

Узагальнені доводи та заперечення інших учасників справи.

Мирненський опорний заклад загальної середньої освіти І-ІІІ ступенів "Інтелект" Мирненської селищної ради подав відзив на апеляційну скаргу, згідно якого заперечує проти апеляційної скарги ТОВ "Газопостачальна компанія "Нафтогаз Трейдинг" на рішення Господарського суду Запорізької області від 29.04.2026 у справі № 908/1194/25 та вважає апеляційну скаргу необґрунтованою, просить залишити її без задоволення, посилаючись на наступне.

Відповідач зазначає, що 10.06.2025 ухвалою суду зупинялось провадження по справі № 908/1194/25 до вирішення справи № 908/1162/23, яка є подібною до справи № 908/1194/25 за предметом спору та правовим регулюванням спірних правовідносин. В межах розгляду справи № 908/1162/23 Верховний Суд досліджував питання про необхідність відступлення від висновків, сформованих у постанові по справі № 910/9680/23, і не знайшов підстав для такого відступу. Об`єднана палата підтвердила, що висновок про поширення положень ст. 13-1 Закону України "Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України" на території, тимчасово окуповані в період воєнного стану, лише з огляду на загальновідомий факт окупації таких територій за відсутності відповідного рішення Кабінету Міністрів України, відповідає зазначеному Закону.

Відповідач посилається на постанову Верховного Суду від 07.03.2024 по справі № 910/9680/23, в якій сформовано висновок про те, що загальновідомим фактом, який не потребує окремого доказування, є факт окупації міста Мелітополь з 26.02.2022, а позивач з лютого по серпень 2022 року не мав права здійснювати господарську діяльність та передавати товар відповідачу.

Відповідач зазначає, що Мирненська селищна громада розташована в Мелітопольському районі Запорізької області, а селище Мирне, як і Мелітополь, знаходиться в окупації з 26.02.2022. Відповідач здійснював діяльність та отримував від позивача природний газ за адресою: 72350, Запорізька обл., смт Мирне, Мелітопольський район, вул. Шкільна, буд. 1, яка зазначена і в договорі постачання природного газу. Таким чином, вимоги Закону розповсюджуються на спірні правовідносини саме з дати тимчасової окупації території, оскільки фактично відповідач не міг вже отримувати товар, а позивач його постачати.

Відповідач вважає, що суд першої інстанції всебічно, повно та об`єктивно дослідив обставини справи та прийняв законне рішення, яке є обґрунтованим та прийнятим з додержанням норм матеріального та процесуального права, а тому відсутні підстави для його скасування.

Мирненський опорний заклад загальної середньої освіти І-ІІІ ступенів "Інтелект" Мирненської селищної ради не скористався правом подати відзив на апеляційну скаргу на додаткове рішення, що відповідно до частини 3 статті 263 Господарського процесуального кодексу України не перешкоджає перегляду додаткового рішення суду першої інстанції.

Процедура апеляційного провадження в апеляційному господарському суді.

Згідно до протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 28.05.2026 у даній справі визначена колегія суддів у складі: головуючий, доповідач суддя Стефанів Т. В., судді: Демчина Т. Ю., Кошля А. О.

Ухвалою Центрального апеляційного господарського суду від 02.06.2026 відкрито апеляційне провадження за апеляційною скаргою Товариства з обмеженою відповідальністю "Газопостачальна компанія "Нафтогаз Трейдинг" на рішення Господарського суду Запорізької області від 29.04.2026 у справі № 908/1194/25.

Витребувано матеріали справи № 908/1194/25 у Господарського суду Запорізької області.

12.06.2026 матеріали справи надійшли на адресу Центрального апеляційного господарського суду.

Ухвалою Центрального апеляційного господарського суду від 16.06.2026 відкрито апеляційне провадження за апеляційною скаргою Товариства з обмеженою відповідальністю "Газопостачальна компанія "Нафтогаз Трейдинг" на додаткове рішення Господарського суду Запорізької області від 28.05.2026 у справі № 908/1194/25.

Ухвалою Центрального апеляційного господарського суду від 16.06.2026 призначено справу № 908/1194/25 до розгляду в судовому засіданні на 08.07.2026 о 10 год. 30 хв.

Об`єднано апеляційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "Газопостачальна компанія "Нафтогаз Трейдинг" на рішення Господарського суду Запорізької області від 29.04.2026 у справі № 908/1194/25 в одне апеляційне провадження для спільного розгляду з апеляційною скаргою Товариства з обмеженою відповідальністю "Газопостачальна компанія "Нафтогаз Трейдинг" на додаткове рішення Господарського суду Запорізької області від 28.05.2026 у справі № 908/1194/25.

Ухвалою Центрального апеляційного господарського суду від 08.07.2026 розгляд апеляційних скарг Товариства з обмеженою відповідальністю "Газопостачальна компанія "Нафтогаз Трейдинг" на рішення Господарського суду Запорізької області від 29.04.2026 та на додаткове рішення Господарського суду Запорізької області від 28.05.2026 у справі № 908/1194/25 відкладено на 16.09.2026 о 12:30 год.

Ухвалою Центрального апеляційного господарського суду від 21.09.2026 розгляд апеляційних скарг Товариства з обмеженою відповідальністю "Газопостачальна компанія "Нафтогаз Трейдинг" на рішення Господарського суду Запорізької області від 29.04.2026 та на додаткове рішення Господарського суду Запорізької області від 28.05.2026 у справі № 908/1194/25 призначено на 28.10.2026 о 10:30 год.

В судове засідання з`явився представник позивача та надав свої пояснення щодо вимог апеляційної скарги, відповідач не скористався своїм правом участі в судовому засіданні та не забезпечив явку уповноваженого представника, хоча про час та місце судового засідання був повідомлений належним чином.

Беручи до уваги, що неявка вказаного учасника провадження у справі, належним чином повідомленого про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи, матеріали справи є достатніми для розгляду апеляційної скарги, апеляційний господарський суд дійшов висновку про розгляд справи за відсутності представника відповідача.

У судовому засіданні 28.10.2026 колегією суддів оголошено скорочене судове рішення (вступну та резолютивну частини постанови) у справі.

Обставини справи, встановлені судом першої інстанції, перевірені та додатково встановлені апеляційним господарським судом.

Між Товариством з обмеженою відповідальністю "Газопостачальна компанія "Нафтогаз Трейдинг" (Позивач) та Мирненський опорний заклад загальної середньої освіти І-ІІІ ступенів "Інтелект" Мирненської селищної ради (Відповідач, Споживач) укладено Договір постачання природного газу від 25.11.2021 №07-1169/21-БО-Т (Договір).

Відповідно до п. 2.1 договору сторони домовилися, що постачальник передає споживачу на умовах цього договору замовлений споживачем обсяг (об`єм) природного газу з листопада 2021 року по грудень 2022 року включно, в кількості 72 тис. куб. метрів, у т.ч. по місяцях, перелік яких із зазначенням обсягу (об`єму) наведено в п. 2.1 договору.

Оформлення приймання-передачі природного газу відбувається у відповідності до пунктів 3.1 - 3.6 договору.

Відповідно до п. 3.5 Договору, приймання-передача газу, переданого Позивачем Відповідачу у відповідному розрахунковому періоді, оформлюється актом приймання-передачі природного газу.

Положеннями п.п. 3.5.1 Договору передбачено, що Відповідач зобов`язується надати Постачальнику не пізніше 5-го (п`ятого) числа місяця, наступного за розрахунковим періодом, завірену належним чином копію відповідного акту надання послуг з розподілу/транспортування газу за такий період, що складений між Оператором(ами) ГРМ та/або Оператором ГТС та Споживачем, на підставі даних комерційного вузла обліку Споживача, відповідно до вимог Кодексу ГТС/Кодексу ГРМ.

Згідно з п.п. 3.5.2 Договору, на підставі отриманих від Відповідача даних та даних щодо остаточної алокації відборів Відповідача на Інформаційній платформі Оператора ГТС Позивач готує та надає Відповідачу два примірники акту приймання-передачі за відповідний розрахунковий період (акт), підписані уповноваженим представником Позивача.

Споживач протягом 2 (двох) робочих днів з дати одержання акту зобов`язується повернути постачальнику один примірник оригіналу акту, підписаний уповноваженим представником споживача, або надати в письмовій формі мотивовану відмову від його підписання (п.3.5.3. договору).

Відповідно до п.п. 3.5.4 Договору у випадку неповернення Відповідачем підписаного оригіналу акту до 15-го (п`ятнадцятого) числа місяця, наступного за розрахунковим періодом, а також у випадку розбіжностей між даними, отриманими від Відповідача відповідно до п. 3.5.1 Договору, та даних щодо остаточної алокації відборів Відповідача на Інформаційній платформі Оператора ГТС, обсяг (об`єм) спожитого природного газу вважається встановленим, узгодженим відповідно до даних Інформаційної платформи Оператора ГТС та переданим у власність Відповідачу, а вартість поставленого протягом відповідного розрахункового періоду газу розраховується з урахуванням цін, визначених в розділі 4 Договору.

Відповідно до пункту 5.1 Договору, оплата за природний газ за відповідний розрахунковий період (місяць) здійснюється Відповідачем виключно грошовими коштами в наступному порядку: - 70% вартості фактично переданого відповідно до акту приймання-передачі природного газу - до останнього числа місяця, наступного за місяцем, в якому було здійснено постачання газу. Остаточний розрахунок за фактично переданий відповідно до акту приймання-передачі природний газ здійснюється до 15 числа (включно) місяця, наступного за місяцем в якому Відповідач повинен був сплатити 70% грошових коштів за відповідний розрахунковий період.

Згідно підпункту 2, 4 п. 6.2. Договору споживач зобов`язаний самостійно контролювати власне використання природного газу та своєчасно оплачувати вартість поставленого природного газу.

Отже, за умовами Договору акти приймання-передачі природного газу повинні складатися на підставі, в тому числі даних отриманих від Відповідача до 5 числа, в такий спосіб сторони узгоджують обсяги спожитого газу за відповідний розрахунковий період.

З матеріалів справи вбачається, що Відповідач у спірному періоді не надавав Позивачу відповідну інформацію та акти надання послуг з розподілу/транспортування, отже між сторонами виникло спірне питання щодо узгодження обсягів спожитого газу.

За твердженням Позивача на виконання умов Договору протягом листопада-грудня 2021 року - січня-квiтня 2022 року Позивач передав у власність Відповідача природний газ на загальну суму 694 584,71 грн згідно актів приймання - передачі природного газу, а саме:

- Акт приймання-передачі природного газу від 30.11.2021, обсяг переданого газу: 1,10790 тис.м.куб, вартістю: 18340,16 грн;

- Акт приймання-передачі природного газу від 31.12.2021, обсяг переданого газу: 10,88777 тис.м.куб., вартістю: 180 236,10 грн;

- Акт приймання-передачі природного газу від 31.01.2022, обсяг переданого газу: 11,00977 тис.м.куб., вартістю: 182 255,68 грн;

- Акт приймання-передачі природного газу від 28.02.2022, обсяг переданого газу: 8,48128 тис.м.куб., вартістю: 140399,06 грн;

- Акт приймання-передачі природного газу від 31.03.2022, обсяг переданого газу: 6,03727 тис.м.куб., вартістю: 99 940,94 грн;

- Коригуючий Акт приймання-передачі природного газу від 25.04.2022, обсяг переданого газу: 6,03727 тис.м.куб., вартістю: 99 850,99 грн;

- Акт приймання-передачі природного газу від 30.04.2022, обсяг переданого газу: 4,44418 тис.м.куб., вартістю: 73 502,72 грн.

Позивачем направлялись на адресу Відповідачу акти приймання-передачі за поставку газу за листопад-грудень 2021 року - січень-квiтень 2022 року, однак Відповідач не повернув Позивачу підписані акти приймання-передачі природного газу за ці періоди.

Отже, в даному випадку обсяги газу за ці періоди мали визначатися відповідно до даних Інформаційної платформи Оператора ГТС.

Таким чином, на виконання умов Договору, за даними Позивача він передав у власність Відповідача природний газ на загальну суму 694 584,71 грн, що підтверджується відомостями з інформаційної платформи Оператора ГТС щодо остаточної алокації відборів Відповідача, які підтверджують обсяги природного газу, що були поставлені Відповідачу за листопад-грудень 2021 року - січень-квiтень 2022 року з ресурсу Позивача у відповідності до п.п. 3.5.4 п. 3.5 Договору.

З відповіді на адвокатський запит Оператора ГТС від 20.08.2024 №ТОВВИХ-24-12825 вбачається, що Відповідачем (ЕІС - код: 56ХS0000QACRK00U) спожито природний газ з ресурсу Позивача в обсягах, які визначені в актах приймання-передачі природного газу за вказані періоди та які не були підписані Відповідачем.

Матеріалами справи підтверджується та не заперечується Відповідачем, що за поставлений газ Відповідач здійснював оплату лише частково на суму 382 689,79 грн.

За твердженням Позивача Відповідач не виконав зобов`язання у визначений Договором строк, чим порушив умови господарського зобов`язання, зокрема, вимоги пункту 5.1 Договору.

Сума простроченого та несплаченого основного боргу Відповідача перед Позивачем за Договором складає 311 894,92 грн за період з лютого по квітень 2022 року включно, детальний розрахунок якого викладено у додатку до позову.

З урахуванням суми та строку прострочення сплати основного боргу Позивачем здійснено нарахування пені за неналежне виконання Відповідачем умов Договору в сумі 71 463,21 грн, 3% річних - 27 498,87 грн, інфляційні нарахування - 112 641,20 грн, згідно з детальних розрахунків, доданих до позову.

Отже, загальна сума боргу Відповідача перед Позивачем, яку він просить суд стягнути на свою користь складає 523 498,20 грн.

За наслідками розгляду позову господарським судом прийнято оскаржуване рішення у даній справі про відмову у задоволенні позовних вимог Товариства з обмеженою відповідальністю "Газопостачальна компанія "Нафтогаз Трейдинг".

Оцінка аргументів учасників справи і висновків суду першої інстанції.

Відповідно до вимог частин 1, 2, 5 статті 269 Господарського процесуального кодексу України, суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї.

Суд апеляційної інстанції не обмежений доводами та вимогами апеляційної скарги, якщо під час розгляду справи буде встановлено порушення норм процесуального права, які є обов`язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права.

Відповідно до положень ч. 1 ст. 74 Господарського процесуального кодексу України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог та заперечень.

Предметом апеляційного оскарження є рішення Господарського суду Запорізької області від 29.04.2026, яким відмовлено у задоволенні позову ТОВ "Газопостачальна компанія "Нафтогаз Трейдинг" до Мирненського опорного закладу загальної середньої освіти І-ІІІ ступенів "Інтелект" Мирненської селищної ради про стягнення 523 498,20 грн, а також додаткове рішення Господарського суду Запорізької області від 28.05.2026, яким частково задоволено заяву відповідача про стягнення витрат на професійну правничу допомогу у розмірі 25 000,00 грн.

Апелянт вважає оскаржуване рішення незаконним та необґрунтованим внаслідок неправильного застосування судом першої інстанції норм матеріального права, а саме статті 3, 13-1 Закону України "Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України" у редакціях, що діяли до 07.05.2022, ст. 58 Конституції України та ст. 5 ЦК України, а також внаслідок неповноти встановлення обставин, що мають значення для справи, зокрема не з`ясування обсягу газу, спожитого відповідачем до дати окупації (до 25.02.2022) у лютому 2022 року.

Щодо додаткового рішення апелянт посилається на порушення судом першої інстанції статтей 123, 124, 126, 129, 244 ГПК України та ст. 30 Закону України "Про адвокатуру та адвокатську діяльність", недоведеність відповідачем реальності витрат на правову допомогу та передчасність ухвалення додаткового рішення.

Дослідивши матеріали справи, обговоривши доводи апеляційної скарги, перевіривши повноту встановлених місцевим господарським судом обставин справи та правильність їх юридичної оцінки, колегія суддів встановила наступне.

За змістом ч.ч.1, 2 ст. 714 ЦК України, за договором постачання енергетичними та іншими ресурсами через приєднану мережу одна сторона зобов`язується надавати другій стороні енергетичні та інші ресурси, передбачені договором, а споживач зобов`язується оплачувати вартість прийнятих ресурсів та дотримуватися передбаченого договором режиму їх використання. До договору постачання енергетичними та іншими ресурсами через приєднану мережу застосовуються загальні положення про купівлю-продаж та положення про договір поставки, якщо інше не встановлено законом або не випливає із суті відносин сторін.

Загальним правилом договірних відносин постачання природного газу є обов`язок споживача оплатити фактично прийнятий ресурс у строки та порядку, встановлені договором. Водночас такий обов`язок не може оцінюватися ізольовано від імперативних законодавчих обмежень, установлених у зв`язку з тимчасовою окупацією частини території України, оскільки саме такі обмеження стали визначальними для вирішення спору в оскаржуваній частині.

Як встановлено судом першої інстанції, спір виник у зв`язку з виконанням договору постачання природного газу № 07-1169/21-БО-Т від 25.11.2021, за яким позивач заявив вимоги про стягнення вартості газу, поставленого, за його твердженням, у період із лютого по квітень 2022 року, а також нарахованих у зв`язку з простроченням оплати штрафних санкцій та інших платежів. Відмовляючи в задоволенні позову, суд першої інстанції виходив із того, що місцем постачання природного газу та місцезнаходженням відповідача було селище Мирне Мелітопольського району Запорізької області, територія якого перебуває під тимчасовою окупацією з 25.02.2022, у зв`язку з чим до спірних правовідносин підлягають застосуванню положення законодавства про правовий режим тимчасово окупованої території.

Статтею 42 Положення про закони і звичаї війни на суходолі, що є додатком до IV Гаазької конвенції про закони і звичаї війни на суходолі від 18.10.1907, визначено, що територія визнається окупованою, якщо вона фактично перебуває під владою армії супротивника.

Таким чином, окупація території є насамперед фактичним станом, який настає з моменту встановлення над відповідною територією фактичної влади армії супротивника. Визнання такого стану у відповідних переліках або актах державних органів підтверджує факт та дату окупації, однак не змінює природи окупації як фактичної обставини, що має правове значення для оцінки спірних правовідносин.

Відповідно до п.п.1, 3 ч.1 ст.3 Закону України "Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України", для цілей цього Закону тимчасово окупованою територією визначається, зокрема, сухопутна територія тимчасово окупованих російською федерацією територій України, водні об`єкти або їх частини, що знаходяться на цих територіях, а також інша сухопутна територія України, внутрішні морські води і територіальне море України, визнані в умовах воєнного стану тимчасово окупованими у встановленому Кабінетом Міністрів України порядку.

Частинами 1, 2 ст.13-1 цього Закону передбачено, що положення цієї статті застосовуються до тимчасово окупованої території, передбаченої пунктами 1 і 2 частини першої статті 3 цього Закону, надр під такими територіями і повітряного простору над ними. В умовах воєнного стану рішенням Кабінету Міністрів України положення цієї статті можуть бути поширені на тимчасово окуповані території, передбачені пунктом 3 частини першої статті 3 цього Закону, надра під такими територіями і повітряний простір над ними. На період тимчасової окупації переміщення товарів, робіт, послуг з тимчасово окупованої території на іншу територію України та/або з іншої території України на тимчасово окуповану територію усіма видами транспорту, зокрема трубопровідним транспортом, заборонено, крім випадків, передбачених законом.

Апелянт наполягає на тому, що суд першої інстанції неправильно застосував положення ст.ст.13 та 13-1 Закону України "Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України", оскільки, на його думку, для поширення відповідних обмежень на території, окуповані після 24.02.2022, необхідне окреме рішення Кабінету Міністрів України. Апелянт також вважає, що накази уповноважених міністерств, якими затверджувалися переліки територій, на яких ведуться бойові дії або які є тимчасово окупованими, не можуть підміняти собою рішення Кабінету Міністрів України про застосування обмежень, передбачених ст.ст.13, 13-1 Закону України "Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України".

Колегія суддів відхиляє зазначені доводи апелянта, оскільки вони не узгоджуються з правовими висновками Об`єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду, викладеними у постанові від 03.10.2025 у справі № 908/1162/23, які відповідно до ч.4 ст.236 ГПК України підлягають врахуванню судом при виборі і застосуванні норм права до спірних правовідносин.

У справі № 908/1162/23 Об`єднана палата Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду розглядала питання застосування ч.2 ст.13 та ч.2 ст.13-1 Закону України "Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України" до правовідносин, які виникли у період з лютого 2022 року до грудня 2022 року, тобто до прийняття постанови Кабінету Міністрів України від 06.12.2022 № 1364 та наказу Міністерства з питань реінтеграції тимчасово окупованих територій України від 22.12.2022 № 309.

Об`єднана палата дійшла висновку, що правовий статус тимчасово окупованої території російською федерацією в розумінні п.1 ч.1 ст.3 Закону України "Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України" не залежить від того, чи ухвалив той чи інший повноважний орган державної влади України рішення про визнання певної частини території України тимчасово окупованою. Таке рішення для територій, визначених у п.1 ч.1 ст.3 вказаного Закону, має не конститутивне, а інформативне значення, підтверджуючи конкретну дату, з якої фактична окупація певної частини території України почалася чи припинилася.

Також Об`єднана палата Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду зазначила про відсутність підстав для відступу від висновку, викладеного Верховним Судом у постанові у справі № 910/9680/23, щодо поширення положень ст.13-1 Закону України "Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України" на території, тимчасово окуповані в період воєнного стану, з огляду на загальновідомий факт окупації таких територій за відсутності відповідного рішення Кабінету Міністрів України.

Правовідносини у цій справі є подібними правовідносинам, які були предметом розгляду у справі № 908/1162/23, оскільки в обох випадках спір стосується стягнення вартості енергоресурсу, постачання або споживання якого віднесене до періоду тимчасової окупації відповідної території, а доводи сторін ґрунтуються на застосуванні положень Закону України "Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України" щодо правових наслідків здійснення господарської діяльності на тимчасово окупованій території.

З огляду на наведене, місцевий господарський суд обґрунтовано врахував правові висновки Об`єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду у справі № 908/1162/23 та дійшов правильного висновку, що позивач після 25.02.2022 не мав права здійснювати господарську діяльність щодо постачання на тимчасово окуповану територію товарів і послуг, у тому числі природного газу, трубопровідним транспортом.

Доводи апелянта про те, що сам факт окупації не є достатнім для застосування ст.13-1 Закону України "Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України", не спростовують висновків суду першої інстанції. Як зазначено вище, відповідно до правової позиції Об`єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду, для територій, фактично окупованих російською федерацією, рішення компетентного органу державної влади має не правовстановлююче, а підтверджувальне значення. Тому відсутність окремого рішення Кабінету Міністрів України про поширення відповідних обмежень не виключає застосування ст.13-1 Закону України "Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України" до правовідносин, які виникли у зв`язку з постачанням ресурсу на фактично окуповану територію.

Колегія суддів також враховує, що ухвалою Великої Палати Верховного Суду від 26.05.2026 у справі № 916/1218/23 справу повернуто відповідній колегії Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду для розгляду у зв`язку з відсутністю підстав для її прийняття до розгляду Великою Палатою. Велика Палата Верховного Суду вказала, що колегія Касаційного господарського суду не навела ні кількісних, ні якісних критеріїв наявності виключної правової проблеми, не обґрунтувала існування різної судової практики у подібних правовідносинах, а справи № 908/1162/23 та № 280/5808/23 не є подібними за предметом спору, суб`єктним складом та характером правовідносин.

Зазначене додатково підтверджує, що станом на момент апеляційного перегляду правовий висновок Об`єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду у справі № 908/1162/23 є чинним, актуальним та таким, що підлягає врахуванню судами при вирішенні спорів у подібних правовідносинах. Велика Палата Верховного Суду у справі № 916/1218/23 не сформувала іншого висновку щодо застосування ст.ст.13 та 13-1 Закону України "Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України", не відступила від правової позиції Об`єднаної палати у справі № 908/1162/23 та не прийняла справу до свого розгляду для вирішення відповідного питання по суті.

Таким чином, посилання апелянта на існування правової невизначеності щодо застосування ст.ст.13, 13-1 Закону України "Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України", а також на необхідність врахування підходу, викладеного у справі № 280/5808/23, не можуть бути підставою для скасування оскаржуваного рішення. Велика Палата Верховного Суду прямо звернула увагу на неподібність правовідносин у справах № 908/1162/23 та № 280/5808/23, а тому висновки, зроблені у справі № 280/5808/23 щодо повернення надміру сплачених митних платежів, не можуть автоматично переноситися на спір про стягнення вартості енергоресурсу, постачання якого віднесене до періоду тимчасової окупації території споживача.

Оцінюючи доводи апелянта про те, що спірний період охоплює лютий-квітень 2022 не підпадає під дію Закону України "Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України" з огляду на відсутність зворотної дії в часі змін, внесених Законом № 2138-ІХ, який набрав чинності 20.03.2022, у тому числі щодо заборони постачання енергоресурсів на тимчасово окуповану територію, колегія суддів враховує, що положення ст.13 Закону України "Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України" про те, що правочин, стороною якого є суб`єкт господарювання, місцезнаходженням (місцем проживання) якого є тимчасово окупована територія, є нікчемним, та на нього не поширюється дія положення абз.2 ч.2 ст.215 ЦК України, було чинним як до, так і після внесення змін Законом № 2138-ІХ (до внесення змін - абз.2 ч.1 ст.13, після внесення змін - абз.2 ч.2 ст.13 вказаного Закону).

Отже, сутність доводів апеляційної скарги у цій частині зводиться до питання, чи існують правові підстави вважати селище Мирне, Запорізької області, Мелітопольського району тимчасово окупованою територією до набрання чинності Законом № 2138-ІХ (20.03.2022).

На переконання колегії суддів, позиція апелянта у даному питанні є помилковою, оскільки вона не враховує правової природи встановленого Законом правового режиму тимчасово окупованої території, мети вказаного Закону, викладеній у його ст.2, та суперечить правовому висновку Об`єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду, викладеними у постанові від 03.10.2025 у справі № 908/1162/23.

Сам факт тимчасової окупації території Мирненської селищної територіальної громади Мелітопольського району Запорізької області є об`єктивною реальністю, яка не залежить від моменту формального закріплення цього статусу в підзаконних нормативно-правових актах або внесення змін до законодавства. Як правильно встановив суд першої інстанції, окупація Мирненської селищної територіальної громади розпочалася 25.02.2022, що є загальновідомим фактом, який не потребує доказування в силу ч.3 ст.75 ГПК України. Цей факт підтверджується також Переліком територій, на яких ведуться (велися) бойові дії або тимчасово окупованих Російською Федерацією, затвердженим наказом Міністерства з питань реінтеграції тимчасово окупованих територій України від 22.12.2022 № 309, та наказом Міністерства розвитку громад та територій України від 28.02.2025 № 376.

Оцінюючи доводи апелянта щодо особливостей правового регулювання ринку природного газу, колегія суддів виходить з такого.

Пунктом 11 розділу ІІ Правил постачання природного газу, затверджених постановою Національної комісії, що здійснює державне регулювання у сферах енергетики та комунальних послуг, № 2496 від 30.09.2015 (з наступними змінами) передбачено, що споживач самостійно контролює власне газоспоживання та для недопущення перевищення підтвердженого обсягу природного газу в розрахунковому періоді має самостійно і завчасно обмежити або припинити власне газоспоживання. Пунктом 21 розділу ІI цих Правил також передбачено обов`язок споживача своєчасно та в повному обсязі сплачувати за поставлений природний газ на умовах, визначених договорами.

Відповідно до умов договору, укладеного між сторонами, споживач зобов`язаний самостійно контролювати власне використання природного газу та своєчасно оплачувати вартість поставленого природного газу. Крім того, договором передбачено можливість визначення обсягу спожитого природного газу за даними Інформаційної платформи оператора газотранспортної системи у разі неповернення споживачем підписаного акту приймання-передачі або виникнення розбіжностей щодо обсягів споживання.

Разом з тим, наведені положення договору та спеціального законодавства у сфері постачання природного газу регулюють звичайний порядок виконання договірного зобов`язання між постачальником і споживачем та не усувають дії імперативних приписів Закону України "Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України", якими встановлено особливий правовий режим тимчасово окупованої території та обмеження щодо переміщення товарів, робіт і послуг на таку територію.

Те, що обов`язок контролювати обсяги споживання природного газу за загальним правилом покладається на споживача, не означає, що постачальник має право вимагати оплату ресурсу за період, коли здійснення відповідної господарської операції на тимчасово окуповану територію суперечило імперативній законодавчій забороні.

Доводи апелянта про технічну складність або неможливість одномоментного припинення постачання природного газу також не спростовують висновків місцевого господарського суду. Предметом спору в оскаржуваній частині є не питання притягнення постачальника до відповідальності за сам факт неприпинення постачання, а питання наявності чи відсутності правових підстав для судового захисту вимоги про стягнення вартості ресурсу, постачання якого віднесене до періоду після початку тимчасової окупації території місцезнаходження відповідача.

При цьому зміст рішення суду першої інстанції свідчить про те, що суд не ставив під сумнів сам механізм формування обсягів споживання за даними Інформаційної платформи оператора ГТС та право позивача на оплату природного газу, поставленого до початку тимчасової окупації території.

Колегія суддів констатує, що позовні вимоги про стягнення заборгованості за актами приймання-передачі від 28.02.2022, 31.03.2022, 25.04.2022 та 30.04.2022 (період після початку окупації) не підлягають задоволенню, оскільки в силу імперативної законодавчої заборони позивач був позбавлений права здійснювати таке постачання, а відповідач об`єктивно не міг отримувати товар, включаючи нараховані суми пені, інфляційних втрат та 3% річних за порушення строків оплати реально отриманого товару, відповідно до вимог статті 625 ЦК України та умов договору, які також безпідставно заявлені за період окупації.

Тому доводи апелянта про те, що обсяг природного газу підтверджується листом оператора газотранспортної системи, витягами з Інформаційної платформи оператора ГТС та даними остаточної алокації, не є визначальними для вирішення спору в оскаржуваній частині. Такі докази можуть підтверджувати облікове віднесення відповідних обсягів природного газу до споживача, однак не усувають необхідності застосування імперативних обмежень, установлених Законом України "Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України" щодо тимчасово окупованої території.

Колегія суддів також відхиляє доводи апелянта про те, що відповідач не надав доказів припинення споживання природного газу, призупинення діяльності або невикористання майна, за яким відбувалося газоспоживання у спірний період. Відсутність таких доказів могла б мати вирішальне значення за звичайних умов виконання договору постачання природного газу, однак у цій справі визначальним є не факт облікового споживання, а правовий режим території, на яку після 25.02.2022 поширювались обмеження, встановлені Законом України "Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України".

Як зазначив Верховний Суд у постановах від 04.11.2025 у справі № 911/1353/23, від 04.11.2025 у справі № 922/5404/23, від 05.03.2026 у справі № 908/3151/23, від 09.03.2026 у справі № 908/2241/23 та від 08.07.2026 у справі № 916/1218/23, підставою для відмови у позові постачальника енергоресурсу до споживача про стягнення вартості поставлених ресурсів на об`єкт, розташований на тимчасово окупованій території, є встановлена законом заборона передачі таких ресурсів на тимчасово окуповану територію. У вказаних постановах Верховний Суд виснував, що доведення/недоведення позивачем обставин фактичної поставки ресурсу на тимчасово окуповану територію та споживання її відповідачем у спірний період, як і здійснення оплати за неї, не має правового значення для вирішення спору у такій категорії справ.

Відповідно до ст.ст.73, 74, 76- 79 ГПК України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, а суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо та їх сукупність. Згідно зі ст.86 ГПК України, суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.

Доводи апелянта про те, що висновки суду першої інстанції покладають негативні наслідки тимчасової окупації виключно на постачальника природного газу, також не приймаються колегією суддів. Суд першої інстанції не вирішував питання розподілу між сторонами договору загальних економічних наслідків збройної агресії чи тимчасової окупації, а лише застосував до конкретних спірних правовідносин імперативні приписи закону та правові висновки Верховного Суду щодо неможливості стягнення вартості ресурсу за період, у який постачання на тимчасово окуповану територію було заборонене законом.

Посилання апелянта на принципи справедливості, добросовісності та розумності не можуть змінити результат вирішення спору, оскільки зазначені засади цивільного законодавства застосовуються з урахуванням конкретного нормативного регулювання спірних правовідносин і не можуть бути підставою для ігнорування прямої законодавчої заборони, встановленої спеціальним законом у зв`язку з тимчасовою окупацією частини території України.

Щодо похідних вимог про стягнення пені, трьох відсотків річних та інфляційних втрат, колегія суддів зазначає таке.

Пунктом 7.2 договору передбачено, що у разі прострочення споживачем строків остаточного розрахунку згідно пункту 5.1 та/або строків оплати за пунктом 8.4 цього договору, споживач зобов`язується сплатити постачальнику 3% річних, інфляційні збитки та пеню в розмірі подвійної облікової ставки НБУ, що діяла у період, за який нараховується пеня, розраховані від суми простроченого платежу за кожний день прострочення.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 07.04.2020 у справі № 910/4590/19 зазначила, що зобов`язання зі сплати інфляційних втрат та процентів річних є акцесорним, додатковим до основного, залежить від основного зобов`язання і поділяє його долю.

Доводи апеляційної скарги загалом зводяться до незгоди апелянта з правовою оцінкою судом першої інстанції наслідків тимчасової окупації території місцезнаходження відповідача та застосування ст.13-1 Закону України "Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України". Однак такі доводи не спростовують встановлених судом першої інстанції обставин справи, не доводять неправильності застосування норм матеріального права та не містять підстав, передбачених ст.277 ГПК України, для скасування або зміни оскаржуваного рішення.

З урахуванням наведеного, колегія суддів дійшла висновку, що Господарський суд Запорізької області повно та всебічно встановив обставини справи, надав належну оцінку наявним у матеріалах справи доказам, правильно застосував норми матеріального права, зокрема, положення Закону України "Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України", ЦК України, ГПК України, а також обґрунтовано врахував правові висновки Об`єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду у справі № 908/1162/23.

Враховуючи викладене, доводи апеляційної скарги не спростовують висновків суду першої інстанції щодо вирішення позову і не дають підстав для скасування або зміни оскаржуваного рішення.

Щодо апеляційної скарги на додаткове рішення колегія суддів зазначає наступне.

Положеннями статті 16 ГПК України передбачено право учасників справи на правничу допомогу.

Представництво у суді, як вид правничої допомоги, здійснюється виключно адвокатом (професійна правнича допомога), крім випадків, встановлених законом.

Пунктом 12 частини 3 статті 2 ГПК України встановлено, що однією з основних засад (принципів) господарського судочинства є відшкодування судових витрат сторони, на користь якої ухвалене судове рішення.

Метою впровадження цього принципу є забезпечення особі можливості: ефективно захистити свої права в суді, ефективно захиститись у разі подання до неї необґрунтованого позову/апеляційної скарги, а також стимулювання сторін до досудового вирішення спору.

Відповідно до частин 1, 3 статті 123 ГПК України судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов`язаних з розглядом справи.

До витрат, пов`язаних з розглядом справи, належать витрати на професійну правничу допомогу.

Частиною першою статті 124 ГПК України передбачено, що разом з першою заявою по суті спору кожна сторона подає до суду попередній (орієнтовний) розрахунок суми судових витрат, які вона понесла і які очікує понести у зв`язку із розглядом справи.

Згідно із статтею 126 ГПК України витрати, пов`язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави.

За результатами розгляду справи витрати на професійну правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом із іншими судовими витратами.

Для цілей розподілу судових витрат: 1) розмір витрат на професійну правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу професійну правничу допомогу, пов`язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката, визначається згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою; 2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі відповідних доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.

Для визначення розміру витрат на професійну правничу допомогу з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.

Розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: 1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); 2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); 3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; 4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.

У разі недотримання вимог частини четвертої цієї статті суд може, за клопотанням іншої сторони, зменшити розмір витрат на професійну правничу допомогу адвоката, які підлягають розподілу між сторонами.

Обов`язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами.

Згідно частини 4 статті 129 ГПК України інші судові витрати, пов`язані з розглядом справи, покладаються: 1) у разі задоволення позову - на відповідача; 2) у разі відмови в позові - на позивача; 3) у разі часткового задоволення позову - на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

Відповідно до частини 8 статті 129 ГПК України розмір судових витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв`язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо).

Такі докази подаються до закінчення судових дебатів у справі або протягом п`яти днів після ухвалення рішення суду, за умови, що до закінчення судових дебатів у справі сторона зробила про це відповідну заяву. У разі неподання відповідних доказів протягом встановленого строку така заява залишається без розгляду.

Відповідно до статті 123 ГПК України судові витрати складаються із судового збору та витрат, пов`язаних із розглядом справи, до яких, зокрема, належать витрати на професійну правничу допомогу. За змістом статті 126 цього Кодексу витрати, пов`язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави, а за результатами розгляду справи такі витрати розподіляються між учасниками справи відповідно до правил, установлених статтею 129 ГПК України. При цьому вирішення питання про їх відшкодування передбачає перевірку не лише факту укладення договору з адвокатом та оплати його послуг, а й реальності понесених витрат, їх зв`язку з розглядом конкретної справи, обґрунтованості та співмірності.

Як вбачається з матеріалів справи, у відзиві на позовну заяву від 23.05.2025 відповідач зазначив попередній (орієнтовний) розрахунок витрат на професійну правничу допомогу в розмірі 30 000,00 грн, повідомивши про намір надати докази на підтвердження їх фактичного розміру додатково. Надалі, разом із письмовими поясненнями від 09.03.2026, відповідач подав договір про надання правничої допомоги від 21.05.2025, акт приймання-передачі наданих послуг від 09.06.2025 та платіжну інструкцію від 11.06.2025 № 09/06/2025 №138, які підтверджують договірні відносини між відповідачем та адвокатським бюро "Іванов", погодження фіксованого гонорару в сумі 30 000,00 грн та його сплату.

За таких обставин колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про дотримання відповідачем вимог частини першої статті 124 ГПК України щодо подання попереднього розрахунку судових витрат. Зазначений розрахунок має орієнтовний характер і призначений для завчасного інформування інших учасників справи про очікуваний розмір витрат, а не для остаточного визначення суми, яка підлягатиме відшкодуванню. Відповідач повідомив про очікувані витрати у відзиві, тобто у першій заяві по суті спору, чим забезпечив позивачу можливість завчасно ознайомитися з відповідною сумою та висловити заперечення щодо її обґрунтованості й співмірності.

Доводи апелянта про втрату відповідачем права на відшкодування витрат у зв`язку з неподанням доказів їх розміру протягом п`яти днів після ухвалення основного рішення колегія суддів відхиляє, оскільки вони не враховують фактичних обставин цієї справи. Частина восьма статті 129 ГПК України передбачає можливість подання доказів щодо розміру судових витрат після ухвалення рішення за умови, що до закінчення судових дебатів сторона зробила відповідну заяву. Водночас у цій справі відповідач подав документи на підтвердження витрат разом із письмовими поясненнями від 09.03.2026, тобто до ухвалення рішення суду першої інстанції від 29.04.2026. Отже, питання не стосується подання доказів після завершення розгляду справи, а полягає у вирішенні судом питання про розподіл витрат, підтверджених матеріалами справи до ухвалення основного рішення.

Саме по собі зазначення у відзиві попереднього розрахунку витрат без окремого прохання про їх стягнення не свідчить про безумовну втрату стороною права на компенсацію таких витрат. Водночас колегія суддів зауважує, що дотримання вимог статті 124 ГПК України не звільняє сторону від необхідності належним чином заявити вимогу про розподіл судових витрат та виконати інші процесуальні умови їх відшкодування. Тому відповідні обставини мають оцінюватися в сукупності, з урахуванням змісту поданих процесуальних документів, часу надання доказів та порядку звернення із заявою про ухвалення додаткового рішення.

Відповідно до пункту 3 частини першої статті 244 ГПК України суд, який ухвалив рішення, може за заявою учасників справи або з власної ініціативи ухвалити додаткове рішення, якщо судом не вирішено питання про судові витрати. Отже, законодавець передбачив окремий процесуальний механізм усунення неповноти судового рішення в частині розподілу витрат, якщо таке питання залишилося невирішеним під час ухвалення рішення по суті спору.

Як вбачається з матеріалів справи, рішенням Господарського суду Запорізької області від 29.04.2026 позовні вимоги залишено без задоволення, однак питання про відшкодування відповідачу витрат на професійну правничу допомогу не було вирішено. За таких обставин звернення відповідача із заявою від 18.05.2026 та ухвалення судом першої інстанції додаткового рішення відповідали призначенню статті 244 ГПК України, спрямованої на вирішення питань, які залишилися невирішеними в основному судовому рішенні.

Доводи апелянта про відсутність підстав для ухвалення додаткового рішення через незаявлення відповідачем окремої вимоги про стягнення витрат у прохальній частині відзиву не спростовують наведеного висновку. При цьому колегія суддів виходить із того, що сам факт наявності в матеріалах справи попереднього розрахунку та доказів оплати не може автоматично замінити дотримання всіх процесуальних умов відшкодування витрат. Проте в цій справі відповідач завчасно повідомив про очікувані витрати, надав документи на їх підтвердження до ухвалення основного рішення, а питання про розподіл цих витрат залишилося невирішеним. За таких обставин апелянт не довів, що застосування судом першої інстанції механізму, передбаченого статтею 244 ГПК України, саме по собі становило порушення норм процесуального права.

Не є достатнім аргументом для скасування додаткового рішення й посилання апелянта на відкриття 02.06.2026 апеляційного провадження щодо основного рішення від 29.04.2026. Сам факт апеляційного оскарження рішення по суті спору не позбавляє суд першої інстанції повноважень вирішити питання про судові витрати, яке залишилося невирішеним в основному рішенні. Стаття 244 ГПК України не пов`язує можливість ухвалення додаткового рішення з набранням основним рішенням законної сили або завершенням його апеляційного перегляду.

Водночас у разі зміни чи скасування основного рішення питання про розподіл судових витрат може потребувати відповідного вирішення з урахуванням остаточного результату розгляду спору. Проте сама можливість такого подальшого перерозподілу не свідчить про незаконність додаткового рішення на момент його ухвалення та не є самостійною підставою для його скасування.

Перевіряючи доводи апелянта щодо відсутності належного підтвердження фактичного обсягу наданих послуг, колегія суддів ураховує, що пунктом 1.1 договору про надання правничої допомоги від 21.05.2025 передбачено юридичне консультування, надання правової інформації, консультацій, аналізу та роз`яснень із правових питань, тоді як пунктом 1.2 окремо визначено надання правничої допомоги щодо захисту інтересів відповідача у справі № 908/1194/25. Згідно з пунктом 4.1 договору гонорар адвокатського бюро є фіксованим і становить 30 000,00 грн.

Акт приймання-передачі наданих послуг від 09.06.2025 містить зазначення про надання юридичних послуг щодо захисту прав та інтересів відповідача у справі № 908/1194/25 на загальну суму 30 000,00 грн. Платіжна інструкція від 11.06.2025 підтверджує сплату погодженого гонорару. Крім того, матеріали справи свідчать про підготовку адвокатом відзиву на позовну заяву та письмових пояснень, а також здійснення представництва інтересів відповідача під час судового розгляду.

Отже, сукупність поданих доказів підтверджує не лише існування договірних відносин між відповідачем та адвокатським бюро, а й фактичне надання та оплату правничої допомоги, пов`язаної з розглядом цієї справи.

Разом із тим колегія суддів погоджується з тим, що договір не містить окремого розподілу фіксованого гонорару між послугами загального юридичного консультування та послугами з представництва інтересів відповідача в конкретному судовому провадженні. Акт приймання-передачі також не містить деталізованого переліку виконаних робіт із визначенням вартості кожної послуги. Зазначена обставина підлягає врахуванню під час вирішення питання про розмір витрат, які можуть бути покладені на іншу сторону, однак сама по собі не свідчить про відсутність правових підстав для компенсації витрат загалом.

Колегія суддів зауважує, що фіксований характер гонорару не передбачає обов`язкової залежності його розміру від кількості годин, витрачених адвокатом на виконання доручення, та не зумовлює необхідності погодинного обліку кожної процесуальної дії. Розмір фіксованого гонорару визначається домовленістю сторін договору, а тому відсутність погодинного розрахунку сама по собі не є підставою для відмови у відшкодуванні витрат на професійну правничу допомогу.

Водночас у межах вирішення питання про розподіл судових витрат суд має перевірити, чи стосується заявлена до відшкодування сума правничої допомоги, фактично наданої у відповідній справі, та чи відповідає вона критеріям обґрунтованості й співмірності. За відсутності деталізації вартості окремих видів послуг така оцінка здійснюється на підставі всіх наявних доказів, зокрема умов договору, акта приймання-передачі, платіжних документів, змісту підготовлених процесуальних документів та фактичного обсягу представництва в суді.

З огляду на викладене колегія суддів відхиляє довід апелянта про те, що відсутність детального опису робіт або розподілу гонорару за окремими видами послуг автоматично унеможливлює відшкодування будь-якої частини заявлених витрат. Такі недоліки оформлення доказів мають оцінюватися з урахуванням їх впливу на можливість установити зміст, обсяг та вартість правничої допомоги, а також на перевірку її зв`язку з конкретним судовим провадженням. У цій справі фактичне виконання адвокатом процесуальної роботи підтверджується матеріалами справи, а тому повна відмова у відшкодуванні витрат лише з мотивів відсутності погодинного розрахунку або окремої вартості кожної послуги була б необґрунтованою.

Такий підхід узгоджується з правовими висновками Великої Палати Верховного Суду, викладеними в постанові від 16.11.2022 у справі № 922/1964/21, відповідно до яких під час вирішення питання про розподіл витрат на професійну правничу допомогу суд має оцінювати їх з урахуванням установлених законом критеріїв, а деталізація опису робіт повинна бути достатньою для визначення розміру витрат, що підлягають розподілу. Відсутність погодинного обліку за умови фіксованого гонорару не є самостійною підставою для відмови в компенсації, якщо реальність надання правничої допомоги та її зв`язок із розглядом справи підтверджуються сукупністю доказів.

Посилання апелянта на правові висновки Великої Палати Верховного Суду, викладені в постанові від 19.02.2020 у справі № 755/9215/15-ц, а також на практику Європейського суду з прав людини щодо необхідності відшкодування лише фактичних, необхідних і розумних витрат не спростовують наведених висновків. Зазначені правові підходи вимагають перевірки реальності, необхідності та розумності заявлених витрат, однак не встановлюють правила, за яким будь-яка недостатня деталізація договору чи акта автоматично зумовлює відмову у відшкодуванні всієї суми, навіть за наявності інших доказів фактичного надання правничої допомоги.

Відповідно до частини третьої статті 126 ГПК України для визначення розміру витрат на професійну правничу допомогу учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги. Водночас частина шоста цієї статті передбачає, що обов`язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про їх зменшення. Таким чином, сторона, яка вимагає компенсації, повинна підтвердити факт надання послуг і розмір понесених витрат, тоді як інша сторона має обґрунтувати свої заперечення щодо їх неспівмірності.

При цьому положення статті 129 ГПК України встановлюють критерії, які суд повинен ураховувати під час розподілу судових витрат, зокрема зв`язок витрат із розглядом справи, їх обґрунтованість і пропорційність предмету спору, ціну позову, значення справи для сторін та поведінку учасників процесу. Отже, оцінка співмірності витрат не зводиться виключно до перевірки розрахунку, поданого стороною, а здійснюється з урахуванням усіх обставин справи. Водночас така оцінка не може бути довільною, а висновок про конкретний розмір компенсації має ґрунтуватися на встановлених фактах і належному застосуванні відповідних критеріїв.

У цій справі ціна позову становила 523 498,20 грн. Вирішуючи питання про відшкодування витрат на професійну правничу допомогу, суд першої інстанції мав урахувати характер спору, обсяг процесуальних документів, підготовлених адвокатом, фактичне здійснення представництва інтересів відповідача, значення справи для її учасників, а також обставини, що перешкоджають віднесенню всієї суми договірного гонорару виключно до витрат, пов`язаних із судовим розглядом.

За результатами оцінки поданих доказів суд першої інстанції визначив до відшкодування 25 000,00 грн із заявлених 30 000,00 грн. Такий висновок ґрунтується на встановленні факту надання адвокатом правничої допомоги у справі та водночас урахуванні того, що відсутність розмежування вартості різних видів послуг не дає змоги беззастережно віднести всю суму гонорару до витрат, пов`язаних із безпосереднім судовим представництвом.

Колегія суддів погоджується, що за встановлених обставин повне відшкодування гонорару не було достатньо обґрунтованим, оскільки надані документи не дають змоги достовірно встановити, що вся сума 30 000,00 грн стосується виключно надання правничої допомоги у справі № 908/1194/25. Водночас повна відмова у відшкодуванні витрат не відповідала б установленим обставинам, оскільки фактичне виконання адвокатом процесуальної роботи та її оплата підтверджуються матеріалами справи.

Разом із тим колегія суддів наголошує, що саме по собі зменшення заявленої суми на 5 000,00 грн не може бути визнане обґрунтованим виключно з тієї причини, що визначений судом розмір є меншим за суму, погоджену сторонами договору. Правильність визначення суми 25 000,00 грн має оцінюватися з огляду на мотиви, наведені в додатковому рішенні, та встановлені обставини щодо обсягу правничої допомоги, її зв`язку з розглядом справи й співмірності заявлених витрат. За умови, що суд першої інстанції навів належні мотиви визначення саме такого розміру компенсації, а доводи апеляційної скарги не спростовують цих мотивів і не свідчать про неправильне застосування критеріїв статей 126 та 129 ГПК України, підстав для зміни визначеної суми немає.

Не заслуговує на підтримку й довід апелянта про те, що присудження 25 000,00 грн за представництво в суді першої інстанції фактично означає безоплатність супроводу справи в апеляційній та касаційній інстанціях. Оскаржуваним додатковим рішенням вирішено питання виключно про компенсацію витрат, пов`язаних із розглядом справи в суді першої інстанції. Питання про оплату та можливе відшкодування правничої допомоги, наданої під час апеляційного або касаційного перегляду, вирішується окремо з урахуванням фактично наданих послуг, заявлених вимог і поданих доказів. Отже, визначення суми компенсації за представництво в суді першої інстанції не встановлює обов`язку адвоката безоплатно здійснювати подальший супровід справи та не позбавляє відповідача права заявити до відшкодування відповідні витрати на наступних стадіях судового процесу.

Оцінюючи доводи апеляційної скарги в їх сукупності, колегія суддів виходить із того, що апелянт не спростував факту надання відповідачу правничої допомоги у справі № 908/1194/25, не заперечив належними доказами факту сплати гонорару та не навів переконливих аргументів, які б свідчили про неправильне застосування судом першої інстанції положень статей 123, 126, 129 і 244 ГПК України. Наведені в апеляційній скарзі доводи переважно зводяться до незгоди з оцінкою поданих доказів і визначеним судом розміром компенсації, однак самі по собі не підтверджують наявності порушень норм процесуального права, які відповідно до статті 277 ГПК України могли б бути підставою для скасування додаткового рішення.

За наведених обставин колегія суддів доходить висновку, що додаткове рішення Господарського суду Запорізької області від 28.05.2026 у справі № 908/1194/25 підлягає залишенню без змін, а апеляційна скарга ТОВ "Газопостачальна компанія "Нафтогаз Трейдинг" - без задоволення.

Висновки за результатами розгляду апеляційної скарги.

Відповідно до пункту 1 частини 1 статті 275 Господарського процесуального кодексу України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право залишити судове рішення без змін, а скаргу без задоволення.

Статтею 276 Господарського процесуального кодексу України унормовано, що суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

З огляду на наведене, колегія суддів Центрального апеляційного господарського суду дійшла висновку, що рішення Господарського суду Дніпропетровської області від 29.04.2026 та додаткове рішення від 28.05.2026 у справі № 908/1194/25 ухвалені з додержанням норм матеріального та процесуального права, а доводи апеляційних скарг не спростовують правильності висновків суду першої інстанції та не дають підстав для скасування чи зміни оскаржуваних рішень. У зв`язку з цим апеляційні скарги задоволенню не підлягають.

Вирішення питання щодо розподілу судових витрат

Відповідно до статті 129 Господарського процесуального кодексу України витрати зі сплати судового збору за подання апеляційної скарги на рішення покладається на скаржника.

Керуючись статтями 269, 275, 276, 282-284 Господарського процесуального кодексу України, суд

п о с т а н о в и в:

Апеляційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "Газопостачальна компанія "Нафтогаз Трейдинг" на рішення Господарського суду Запорізької області від 29.04.2026 та на додаткове рішення Господарського суду Запорізької області від 28.05.2026 у справі № 908/1194/25 - залишити без задоволення.

Рішення Господарського суду Запорізької області від 29.04.2026у справі № 908/1194/25 - залишити без змін.

Додаткове рішення Господарського суду Запорізької області від 28.05.2026 у справі № 908/1194/25 - залишити без змін.

Судові витрати, понесені у зв`язку з переглядом справи у суді апеляційної інстанції, покласти на скаржника.

Постанова набирає законної сили з дня її ухвалення та може бути оскаржена у касаційному порядку в строки, передбачені ст. 288 ГПК України.

Повна постанова підписана 09.11.2026.

Головуючий суддя Т. В. СТЕФАНІВ

Суддя А. О. КОШЛЯ

Суддя Т. Ю. ДЕМЧИНА

Оригінал: reyestr.court.gov.ua