Суд: Північний апеляційний господарський суд
Інстанція: Апеляційна
Юрисдикція: Господарське
Категорія: забезпечення виконання зобов’язання
Дата: 11 жовтня 2026 р.
Справа: №909/1296/25
Суддя: Алданова С.О.
ПІВНІЧНИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД
вул. Шолуденка, буд. 1, літера А, м. Київ, 04116 (044) 230-06-58 inbox@anec.court.gov.ua
ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
"12" жовтня 2026 р. Справа № 909/1296/25
Північний апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:
головуючого: Алданової С.О.
суддів: Корсака В.А.
Євсікова О.О.
секретар судового засідання Сергієнко-Колодій В.В.,
за участю представників сторін згідно протоколу судового засідання,
розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційні скарги Головного управління Державної податкової служби в Івано-Франківській області та ОСОБА_1
на рішення Господарського суду міста Києва від 02.07.2026
у справі № 909/1296/25 (суддя Джарти В.В.)
за позовом Акціонерного товариства Комерційний банк "ПРИВАТБАНК"
до:
1) Головного управління Державної податкової служби в Івано-
Франківській області
2) Державної податкової служби України
третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору на стороні позивача - ОСОБА_1
про припинення податкової застави та скасування запису про обтяження,
ВСТАНОВИВ:
У листопаді 2025 року Акціонерне товариство Комерційний банк "ПРИВАТБАНК" (далі - позивач; Банк; АТ КБ "ПРИВАТБАНК") звернулось до Господарського суду Івано-Франківської області з позовом до Головного управління Державної податкової служби в Івано-Франківській області (надалі - відповідач-1; ГУ ДПС в Івано-Франківській області; апелянт-1; скаржник-1) та Державної податкової служби України (в подальшому - відповідач-2; ДПС України) про:
- припинення податкової застави - магазину "Господарський", що розташований за адресою: АДРЕСА_1 , (номер об`єкта нерухомого майна в РПВН 2108055), що зареєстрована 05.02.2025 о 09:49:51, номер запису про обтяження: 58365842 (спеціальний розділ), підстава для державної реєстрації: акт опису майна, на яке поширюється право податкової застави, серія та номер: 1/09-19-13-07/909, виданий 04.02.2025, видавник: Головне управління ДПС у Івано-Франківській області. Обтяжувач: Державна податкова служба України (код ЄДРПОУ: 43005393). Боржник: ОСОБА_1 (РНОКПП: НОМЕР_1 );
- скасування запису про обтяження № 58365842 (спеціальний розділ) зареєстрований 05.02.2025 о 09:49:51, згідно з яким проведено державну реєстрацію обтяження нерухомого майна - магазин "ІНФОРМАЦІЯ_1", що розташований за адресою: АДРЕСА_1 , Реєстраційний номер майна: 2108055. Вид обтяження - податкова застава. Обтяжувач: Державна податкова служба України (код ЄДРПОУ: 43005393). Боржник: ОСОБА_1 (РНОКПП: НОМЕР_1 ).
Ухвалою Господарського суду Івано-Франківської області від 06.11.2025 передано позовну заяву з доданими до неї документами АТ КБ "Приватбанк" за територіальною юрисдикцією (виключною підсудністю) до Господарського суду міста Києва.
Ухвалою Господарського суду міста Києва від 26.03.2026 позовну заяву прийнято до розгляду, відкрито провадження в справі № 909/1296/25, залучено до участі у справі в якості третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору на стороні позивача ОСОБА_1 (далі в тексті - третя особа; ОСОБА_1 ; апелянт-2; скаржник-3).
Позивачем до початку підготовчого засідання через систему "Електронний суд" місцевого господарського суду подано заяву про зміну предмета позову.
Ухвалою Господарського суду міста Києва від 27.04.2026 прийнято заяву Акціонерного товариства Комерційний банк "ПРИВАТБАНК" про зміну предмета позову.
Рішенням Господарського суду міста Києва від 02.07.2026 позов АТ КБ "ПРИВАТБАНК" про припинення податкової застави та скасування (припинення) запису про обтяження (з урахуванням заяви про зміну предмета спору від 27.04.2026) задоволено повністю. Припинено податкову заставу магазину "ІНФОРМАЦІЯ_1", що розташований за адресою: АДРЕСА_1 , (номер об`єкта нерухомого майна в РПВН 2108055), що зареєстрована 05.02.2025 о 09:49:51, номер запису про обтяження: 58365842 (спеціальний розділ), підстава для державної реєстрації: акт опису майна, на яке поширюється право податкової застави, серія та номер: 1/09-19-13-07/909, виданий 04.02.2025, видавник: ГУ ДПС у Івано-Франківській області. Обтяжувач: Державна податкова служба України (код ЄДРПОУ: 43005393). Боржник: ОСОБА_1 (РНОКПП: НОМЕР_1 ). Скасовано (припинено) обтяження у вигляді податкової застави на нерухоме майно, накладене рішенням про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, індексний номер: 77040451 від 05.02.2025 15:43:43, Шаніна Лілія Степанівна, Надвірнянська міська рада, Івано-Франківська область (номер запису про обтяження: 58365842 (спеціальний розділ), що прийняте на підставі акта опису майна, на яке поширюється право податкової застави, серія та номер: 1/09-19-13-07/909, виданий 04.02.2025, видавник: Головне управління ДПС у Івано-Франківській області. Обтяжувач: Державна податкова служба України (код ЄДРПОУ: 43005393). Боржник: ОСОБА_1 щодо майна - предмет іпотеки: Тип об`єкта: магазин "ІНФОРМАЦІЯ_1", Об`єкт речових прав: закінчений будівництвом об`єкт, АДРЕСА_1; номер об`єкта нерухомого майна в РПВН 2108055. Стягнуто з ГУ Державної податкової служби в Івано-Франківській області на користь АТ КБ "ПРИВАТБАНК" судовий збір у розмірі 2 422,40 грн. Стягнуто з Державної податкової служби України на користь АТ КБ "ПРИВАТБАНК" судовий збір у розмірі 2 422,40 грн.
За висновками місцевого господарського суду, беручи до уваги, що податкова застава не пов`язана з особою позивача, стосується майна, яке перебуває в іпотеці в Банку та на яке позивач має право звернути стягнення в порядку передбаченому договором іпотеки та законами, іпотека була зареєстрована раніше дати реєстрації податкової застави, - наявними є підстави для задоволення позовних вимог та припинення податкової застави спірного нерухомого майна. Крім того, суд І-ої інстанції зазначив, що оскільки наявні підстави для припинення податкової застави, позовні вимоги про скасування запису обтяження № 58365842 є належним та ефективним способом судового захисту прав та інтересів Банку, то такі підлягають задоволенню.
Не погоджуючись з прийнятим рішенням, ГУ ДПС в Івано-Франківській області звернулось до Північного апеляційного господарського суду з апеляційною скаргою, в якій просить скасувати рішення Господарського суду міста Києві від 02.07.2026 та ухвалити нове, яким відмовити у задоволенні позовних вимог АТ КБ "ПРИВАТБАНК".
Апеляційна скарга мотивована тим, що оскаржуване рішення ухвалене з неправильним застосуванням норм матеріального права, а висновки суду не відповідають встановленим обставинам справи та актуальній судовій практиці.
Апелянт-1 зазначає, що наявність податкової застави як зареєстрованого права не є перешкодою для реалізації права іпотекодержателя, а лише створює для нього додаткові процесуальні обов`язки. Стаття 38 Закону України «Про іпотеку» прямо передбачає, що іпотекодержатель зобов`язаний повідомити всіх осіб, які мають зареєстровані права чи вимоги на предмет іпотеки, про намір укласти договір купівлі продажу, а також дотриматися вимог щодо оцінки майна, визначення ціни та розподілу коштів відповідно до пріоритету зареєстрованих прав. Отже, наявність інших обтяжень, у тому числі податкової застави, є законодавчо врегульованим елементом процедури реалізації предмета іпотеки і не може розглядатися як порушення прав іпотекодержателя чи підстава для припинення такої застави. Втім, суд першої інстанції, визнавши податкову заставу перешкодою, фактично проігнорував прямі приписи закону та неправильно застосував статтю 38 Закону України «Про іпотеку». Крім того, потенційні перешкоди, на які посилається позивач, не можуть бути підставою для скасування податкової застави, оскільки право податкової застави виникає незалежно від існування чи припинення іпотеки. Зареєстровані права та вимоги на нерухоме майно підлягають задоволенню згідно з їх пріоритетом - у черговості державної реєстрації. Після закінчення строку дії іпотечного договору або його виконання іпотека припиняється, і саме тоді право вимоги органу ДПС як обтяжувача набуває чинності у порядку черговості зареєстрованих прав. Податкова застава забезпечує можливість реалізації (продажу) майна для погашення податкового боргу відповідно до пункту 91.1 Податкового кодексу України. Якщо ж податкову заставу буде припинено, орган ДПС фактично втратить право звернення до суду щодо дозволу на реалізацію заставного майна для погашення податкового боргу, що суперечить прямим приписам закону та порушує баланс інтересів осіб, які мають зареєстровані права чи вимоги на предмет іпотеки.
Скаржником-1 також наголошується, що доводи позивача ґрунтуються виключно на припущеннях та неправильному тлумаченні норм права, без надання належних і допустимих доказів фактичних перешкод у реалізації прав іпотекодержателя. Суд 1-ої інстанції, визнавши податкову заставу перешкодою, не дослідив доказів та фактично підмінив вимоги закону власними висновками. Сам факт існування податкової застави відповідає приписам Податкового кодексу України та усталеній практиці Верховного Суду і не може розглядатися як порушення прав іпотекодержателя чи підстава для її припинення.
Відповідно до витягу з протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 10.08.2026, апеляційна скарга відповідача-1 у справі № 909/1296/25 передана на розгляд колегії суддів у складі: Алданова С.О. (головуючий), Корсак В.А., Євсіков О.О.
Ухвалою Північного апеляційного господарського суду від 14.08.2026 відкрито апеляційне провадження за апеляційною скаргою Головного управління Державної податкової служби в Івано-Франківській області на рішення Господарського суду міста Києва від 02.07.2026 у справі № 909/1296/25. Розгляд апеляційної скарги Головного управління Державної податкової служби в Івано-Франківській області на рішення Господарського суду міста Києва від 02.07.2026 у справі № 909/1296/25 призначено на 12.10.2026.
До суду апеляційної інстанції від Банку надійшов відзив на апеляційну скаргу, в якому останній просить залишити її без задоволення, а оскаржуване рішення без змін. Згідно тверджень АТ КБ "ПРИВАТБАНК", оскаржуване рішення є обґрунтованим і законним. Вважає, що місцевий господарський суд правильно застосував норми Закону України «Про іпотеку».
Також судовою колегією зазначається, що відзивів/письмових пояснень на апеляційну скаргу відповідача-1 від відповідача-2 та третьої особи на адресу Північного апеляційного господарського суду не надходило, що відповідно до частини 3 статті 263 ГПК України не перешкоджає перегляду оскаржуваного рішення першої інстанції в апеляційному порядку.
Не погоджуючись з прийнятим рішенням до Північного апеляційного господарського суду з апеляційною скаргою звернулась й ОСОБА_1 , в якій просить скасувати рішення Господарського суду міста Києві від 02.07.2026 та ухвалити нове, яким відмовити у задоволенні позовних вимог.
Апеляційна скарга обґрунтована тим, що при прийнятті оскаржуваного рішення місцевий господарський суд не встановив належного суб`єктного складу учасників справи, в зв`язку з чим не залучив боржника та власника майна ОСОБА_1 до участі в справі в якості співвідповідача чим грубо порушив вимоги ст.ст. 21, 48 ГПК України.
Скаржником-2 зазначається, що спір щодо припинення податкової застави на магазин "ІНФОРМАЦІЯ_1", що розташований за адресою: АДРЕСА_1 , належав до виключної підсудності господарського суду Івано-Франківської обл. Втім, не зважаючи на заявлене клопотання, суд першої інстанції грубо знехтував вимогами ч. 3 ст. 30 ГПК України.
Окремо апелянт-2 вказує, що предметом спору в цій справі є звільнення з-під арешту майна, що знаходиться в іпотеці. Судом 1-ої інстанції в оскаржуваному рішенні зазначено, що згідно з інформаційною довідкою з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна № 439742304 від 15.08.2025, нерухоме майно, а саме: магазин «ІНФОРМАЦІЯ_1» загальною площею 632,30 кв.м., який розташований за адресою: АДРЕСА_1 , з 05.02.2025 перебуває у податковій заставі на підставі акта опису майна № 1/09-19-13-07/909 від 04.02.2025, складеного Головним управлінням ДПС України в Івано-Франківській області, обтяжувач: Державна податкова служба України, боржник ОСОБА_1 , накладеного постановами відповідача. Підставою внесення майна у податкову заставу є рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, вчинене управлінням державної реєстрації Головного територіального управління юстиції у м. Київ. Однак, вирішуючи цей спір, суд першої інстанції не встановив належного суб`єктного складу учасників справи та, не зважаючи на клопотання ОСОБА_2 , заявлене 20.04.2026 про її залучення в якості співвідповідача, - Господарський суд м. Києва відмовив заявнику в його задоволенні.
Протоколом передачі судової справи (апеляційної скарги, заяви, картки додаткових матеріалів) раніше визначеному головуючому судді від 12.08.2026, апеляційна скарга третьої особи у справі № 909/1296/25 передана на розгляд колегії суддів у складі: Алданова С.О. (головуючий), Корсак В.А., Євсіков О.О.
Ухвалою Північного апеляційного господарського суду від 08.09.2026 відкрито апеляційне провадження за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Господарського суду міста Києва від 02.07.2026 у справі № 909/1296/25. Об`єднано апеляційні скарги ОСОБА_1 на рішення Господарського суду міста Києва від 02.07.2026 у справі № 909/1296/25 та Головного управління Державної податкової служби в Івано-Франківській області на рішення Господарського суду міста Києва від 02.07.2026 у справі № 909/1296/25 в одне апеляційне провадження для спільного розгляду. Розгляд апеляційних скарг Головного управління Державної податкової служби в Івано-Франківській області та ОСОБА_1 на рішення Господарського суду міста Києва від 02.07.2026 у справі № 909/1296/25 призначено на 12.10.2026.
Колегією суддів зазначається, що відзивів/письмових пояснень на апеляційну скаргу третьої особи від позивача та відповідачів на адресу Північного апеляційного господарського суду не надходило, що відповідно до частини 3 статті 263 ГПК України не перешкоджає перегляду оскаржуваного рішення першої інстанції в апеляційному порядку.
Представники апелянтів в судовому засіданні 12.10.2026 подані ними апеляційні скарги підтримали та просили їх задовольнити.
Представники позивача та відповідача-2 в судове засідання не з`явились. Про час та місце розгляду справи позивача та відповідача-2 повідомлено належним чином, що підтверджується довідками від 18.08.2026 та 09.09.2026 про доставку до електронних кабінетів останніх відповідних ухвал про призначення судового засідання на 12.10.2026.
Відповідно до ч.ч. 2, 3 ст. 120 ГПК України суд повідомляє учасників справи про дату, час і місце судового засідання чи вчинення відповідної процесуальної дії, якщо їх явка є не обов`язковою. Виклики і повідомлення здійснюються шляхом вручення ухвали в порядку, передбаченому цим Кодексом для вручення судових рішень.
За ст. 202 ГПК України неявка у судове засідання будь-якого учасника справи за умови, що його належним чином повідомлено про дату, час і місце цього засідання, не перешкоджає розгляду справи по суті, крім випадків, визначених цією статтею. Суд відкладає розгляд справи в судовому засіданні в межах встановленого цим Кодексом строку з таких підстав: 1) неявка в судове засідання учасника справи, щодо якого немає відомостей про направлення йому ухвали з повідомленням про дату, час і місце судового засідання; 2) перша неявка в судове засідання учасника справи, якого повідомлено про дату, час і місце судового засідання, якщо він повідомив про причини неявки, які судом визнано поважними; 3) виникнення технічних проблем, що унеможливлюють участь особи у судовому засіданні в режимі відеоконференції, крім випадків, коли відповідно до цього Кодексу судове засідання може відбутися без участі такої особи; 4) необхідність витребування нових доказів, у випадку коли учасник справи обґрунтував неможливість заявлення відповідного клопотання в межах підготовчого провадження.
Якщо учасник справи або його представник були належним чином повідомлені про судове засідання, суд розглядає справу за відсутності такого учасника справи у разі: 1) неявки в судове засідання учасника справи (його представника) без поважних причин або без повідомлення причин неявки; 2) повторної неявки в судове засідання учасника справи (його представника) незалежно від причин неявки; 3) неявки представника в судове засідання, якщо в судове засідання з`явилась особа, яку він представляє, або інший її представник; 4) неявки в судове засідання учасника справи, якщо з`явився його представник, крім випадків, коли суд визнав явку учасника справи обов`язковою. У разі неявки позивача в судове засідання без поважних причин або неповідомлення ним про причини неявки, суд залишає позовну заяву без розгляду, крім випадку, якщо від нього надійшла заява про розгляд справи за його відсутності і його нез`явлення не перешкоджає вирішенню спору.
За змістом ч. 12 ст. 270 ГПК України неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи.
Суд апеляційної інстанції, з метою дотримання розумних строків розгляду справи, враховуючи те, що явка представників позивача та відповідача-2 обов`язковою не визнавалась, а участь в засіданні суду є правом, а не обов`язком учасника справи, зважаючи на відсутність від позивача та відповідача-2 обґрунтованих клопотань про відкладення розгляду справи, дійшов висновку про можливість розгляду справи за відсутності Банку та ДПС України, яких належним чином повідомлено про судовий розгляд справи апеляційним господарським судом.
Відповідно до статті 269, частини 1 статті 270 ГПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. У суді апеляційної інстанції справи переглядаються за правилами розгляду справ у порядку спрощеного позовного провадження з урахуванням особливостей, передбачених при перегляді справ в порядку апеляційного провадження.
Розглянувши матеріали справи, дослідивши представлені докази в їх сукупності, заслухавши пояснення представників відповідача-1 та третьої особи, перевіривши правильність застосування місцевим господарським судом норм матеріального та процесуального права, апеляційний господарський суд дійшов висновку про відсутність підстав для задоволення апеляційних скарг, виходячи з наступного.
Як вбачається з матеріалів справи, встановлено судом першої інстанції та перевірено колегією суддів, 30.01.2008 ОСОБА_3 , як Позичальник, та ЗАТ КБ "ПРИВАТБАНК", правонаступником якого є ПАТ КБ "ПРИВАТБАНК", а в подальшому - АТ КБ "ПРИВАТБАНК" уклали кредитну угоду № 379К, за умовами якої Позичальник отримав кредит у розмірі 250 000,00 доларів США зі сплатою відсотків за користування кредитом у розмірі 11,00% на рік на суму залишку заборгованості за кредитом з кінцевим терміном повернення 10.01.2018.
Згідно з умовами вказаної кредитної угоди кредитні кошти видаються окремими траншами в межах узгодженого сторонами кредитного ліміту.
30.01.2008 укладено договір про видачу траншу № 379К/1 на підставі якого позичальнику видано 120 000,00 доларів США.
16.05.2008 укладено договір про видачу траншу № 379К/2 на підставі якого позичальнику видано 130 000,00 доларів США.
Відповідно до Розділу 3 кредитної угоди виконання зобов`язань позичальника за цією Угодою і договорами про видачу траншів забезпечується, зокрема іпотечним договором.
31.01.2008 з метою забезпечення зобов`язань за кредитним договором між ОСОБА_1 (далі - Іпотекодатель) та Банком укладено договір іпотеки, за умовами якого остання надала в іпотеку належне їй нерухоме майно, зокрема:
- магазин " ІНФОРМАЦІЯ_1 " площею 632,30 кв.м., за адресою: АДРЕСА_1 , яке належить ОСОБА_1 на підставі договору купівлі-продажу № А-50 від 23.07.1998, реєстраційний номер майна № 2108055.
31.01.2008 іпотечне обтяження зареєстровано в Єдиному реєстрі заборон відчуження об`єктів нерухомого майна (реєстраційний номер обтяження приміщення магазину "ІНФОРМАЦІЯ_1": 6504648).
01.02.2008 іпотека зареєстрована в Державному реєстрі іпотек (реєстраційний номер обтяження: 6504659).
Згідно з інформаційною довідкою з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна № 439742304 від 15.08.2025, нерухоме майно, а саме: магазин "ІНФОРМАЦІЯ_1" загальною площею 632,30 кв.м., який розташований за адресою: АДРЕСА_1 , з 05.02.2025 перебуває у податковій заставі на підставі акта опису майна № 1/09-19-13-07/909 від 04.02.2025, складеного Головним управлінням ДПС України в Івано-Франківській області, обтяжувач: Державна податкова служба України, боржник ОСОБА_1 .
Звертаючись до господарського суду з відповідним позовом Банк зазначив, що наявність означеного обтяження у вигляді податкової застави є перешкодою в здійсненні позивачем своїх прав, як іпотекодержателя нерухомого майна, який має переважне право перед іншими особами на задоволення забезпечених іпотекою вимог за рахунок предмета іпотеки.
Відповідачі в суді першої інстанції заперечували проти задоволення позову та зазначали, що податкова застава не є перешкодою для реалізації іпотечного майна.
З огляду на вказані фактичні обставини цієї справи, колегією суддів зазначається, що відповідно до частини 1 статті 2 ГПК України завданням господарського судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів, пов`язаних із здійсненням господарської діяльності, та розгляд інших справ, віднесених до юрисдикції господарського суду, з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав і законних інтересів фізичних та юридичних осіб, держави. Право на звернення до господарського суду в установленому цим Кодексом порядку гарантується. Ніхто не може бути позбавлений права на розгляд його справи у господарському суді, до юрисдикції якого вона віднесена законом. Юридичні особи та фізичні особи - підприємці, фізичні особи, які не є підприємцями, державні органи, органи місцевого самоврядування мають право на звернення до господарського суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав та законних інтересів у справах, віднесених законом до юрисдикції господарського суду, а також для вжиття передбачених законом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням (частина 1, 2 статті 4 Господарського процесуального кодексу України).
Захист цивільних прав - це передбаченні законом способи охорони цивільних прав у разі їх порушення чи реальної небезпеки такого порушення.
Під способами захисту суб`єктивних цивільних прав розуміють закріплені законом матеріально-правові заходи примусового характеру, за допомогою яких проводиться поновлення (визнання) порушених (оспорюваних) прав та вплив на правопорушника.
Загальний перелік таких способів захисту цивільних прав та інтересів наведено в статті 16 ЦК України.
При цьому, положеннями статті 16 ЦК України визначено, що суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом.
У свою чергу частиною 2 статті 19 ЦК України встановлено, що способи самозахисту мають відповідати змісту права, що порушене, характеру дій, якими воно порушене, а також наслідкам, що спричинені цим порушенням.
Таким чином, звертаючись з позовом до суду за захистом порушеного права, позивач має обрати спосіб захисту, який узгоджується з двома критеріями: має відповідати змісту права, що порушене й здатний таке право відновити, а також має бути передбачений приписами статті 16 ЦК України або ж визначений іншим Законом чи укладеним між сторонами договором.
У той же час, слід враховувати, що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту суб`єктивного права, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення.
З цією метою суд повинен з`ясувати характер спірних правовідносин сторін (предмет та підставу позову), характер порушеного права позивача та можливість його захисту в обраний ним спосіб, а також те, чи може відповідний спосіб захисту бути реалізованим у спірних правовідносинах між сторонами, що залежить не лише від наявності у позивача суб`єктивного права, якому кореспондує відповідний обов`язок відповідача, як боржника у зобов`язанні, але й від можливості останнього загалом вчиняти відповідні дії, які складають зміст такого зобов`язання.
При цьому, звертаючись до суду з відповідними вимогами, спрямованими на відновлення порушеного права та захист законних інтересів, позивач має довести обставини, на які він посилається в обґрунтування заявлених вимог належними та допустимими доказами.
Частинами 1 та 2 статті 509 ЦК України встановлено, що зобов`язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов`язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов`язку. Зобов`язання виникають з підстав, встановлених статтею 11 цього Кодексу.
Положеннями статті 546 ЦК України передбачено, що виконання зобов`язання може забезпечуватися неустойкою, порукою, гарантією, заставою, притриманням, завдатком.
У силу застави кредитор (заставодержатель) має право у разі невиконання боржником (заставодавцем) зобов`язання, забезпеченого заставою, одержати задоволення за рахунок заставленого майна переважно перед іншими кредиторами цього боржника, якщо інше не встановлено законом (право застави) (стаття 572 Цивільного кодексу України).
Згідно з частиною 1 статті 575 ЦК України іпотекою є застава нерухомого майна, що залишається у володінні заставодавця або третьої особи.
Статтею 1 Закону України "Про іпотеку" (скорочено - Закон) визначено, що іпотека - вид забезпечення виконання зобов`язання нерухомим майном (неподільним об`єктом незавершеного будівництва, майбутнім об`єктом нерухомості), що залишається у володінні і користуванні іпотекодавця, згідно з яким іпотекодержатель має право в разі невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов`язання задовольнити свої вимоги за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими кредиторами такого боржника у порядку, встановленому цим Законом.
За приписами частини 1, 4 статті 33 Закону України "Про іпотеку" у разі невиконання або неналежного виконання боржником основного зобов`язання іпотекодержатель вправі задовольнити свої вимоги за основним зобов`язанням шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки, якщо інше не передбачено законом. Право іпотекодержателя на звернення стягнення на предмет іпотеки також виникає з підстав, встановлених статтею 12 цього Закону. Звернення стягнення на предмет іпотеки здійснюється на підставі рішення суду, виконавчого напису нотаріуса або згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя.
Згідно з положеннями частин 1-3 статті 36 Закону України "Про іпотеку" сторони іпотечного договору можуть вирішити питання про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання на підставі договору. Позасудове врегулювання здійснюється згідно із застереженням про задоволення вимог іпотекодержателя, що міститься в іпотечному договорі, або згідно з окремим договором між іпотекодавцем і іпотекодержателем про задоволення вимог іпотекодержателя, що підлягає нотаріальному посвідченню, який може бути укладений одночасно з іпотечним договором або в будь-який час до набрання законної сили рішенням суду про звернення стягнення на предмет іпотеки.
Договір про задоволення вимог іпотекодержателя, яким також вважається відповідне застереження в іпотечному договорі, визначає можливий спосіб звернення стягнення на предмет іпотеки відповідно до цього Закону. Визначений договором спосіб задоволення вимог іпотекодержателя не перешкоджає іпотекодержателю застосувати інші встановлені цим Законом способи звернення стягнення на предмет іпотеки.
Договір про задоволення вимог іпотекодержателя або відповідне застереження в іпотечному договорі, яке прирівнюється до такого договору за своїми правовими наслідками, може передбачати: передачу іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов`язання у порядку, встановленому статтею 37 цього Закону; право іпотекодержателя від свого імені продати предмет іпотеки будь-якій особі на підставі договору купівлі-продажу у порядку, встановленому статтею 38 цього Закону.
Відповідно до статті 37 Закону України "Про іпотеку" іпотекодержатель може задовольнити забезпечену іпотекою вимогу шляхом набуття права власності (спеціального майнового права) на предмет іпотеки. Правовою підставою для реєстрації права власності (спеціального майнового права) іпотекодержателя на нерухоме майно (об`єкт незавершеного будівництва, майбутній об`єкт нерухомості), яке є предметом іпотеки, є договір про задоволення вимог іпотекодержателя або відповідне застереження в іпотечному договорі, яке прирівнюється до такого договору за своїми правовими наслідками та передбачає передачу іпотекодержателю права власності (спеціального майнового права) на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов`язання. Договір про задоволення вимог іпотекодержателя чи іпотечний договір, який містить застереження про задоволення вимог іпотекодержателя, є документами, що підтверджують перехід права власності (спеціального майнового права) на предмет іпотеки до іпотекодержателя та є підставою для внесення відповідних відомостей до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно. Право власності (спеціальне майнове право) іпотекодержателя на предмет іпотеки виникає з моменту державної реєстрації права власності (спеціального майнового права) іпотекодержателя на предмет іпотеки на підставі договору про задоволення вимог іпотекодержателя чи відповідного застереження в іпотечному договорі.
Положеннями статті 38 Закону України "Про іпотеку" передбачено, якщо рішення суду або договір про задоволення вимог іпотекодержателя (відповідне застереження в іпотечному договорі) передбачає право іпотекодержателя на продаж предмета іпотеки будь-якій особі-покупцеві, іпотекодержатель зобов`язаний за 30 днів до укладення договору купівлі-продажу письмово повідомити іпотекодавця та всіх осіб, які мають зареєстровані у встановленому законом порядку права чи вимоги на предмет іпотеки, про свій намір укласти цей договір. У разі невиконання цієї умови іпотекодержатель несе відповідальність перед такими особами за відшкодування завданих збитків. Дії щодо продажу предмета іпотеки та укладання договору купівлі-продажу здійснюються іпотекодержателем від свого імені, на підставі іпотечного договору, який містить застереження про задоволення вимог іпотекодержателя, що передбачає право іпотекодержателя на продаж предмета іпотеки, без необхідності отримання для цього будь-якого окремого уповноваження іпотекодавця. При нотаріальному посвідченні такого договору купівлі-продажу правовстановлюючий документ на предмет іпотеки не подається.
Як вбачається з матеріалів справи, умовами пункту 29 договору іпотеки від 31.01.2008 передбачено, що звернення стягнення на предмет іпотеки за вибором Іпотекодержателя може бути здійснено у позасудовому порядку шляхом:
- переходу до Іпотекодержателя права власності на Предмет іпотеки, про що Іпотекодержатель зобов`язаний письмово повідомити Іпотекодавця;
- продажу Предмета іпотеки будь-якій особі та будь-яким способом, в тому числі на біржі, на підставі договору купівлі-продажу у порядку статті 38 Закону України "Про іпотеку", для чого Іпотекодавець надає Іпотекодателю право укласти такий договір за ціною та на умовах, визначених на власний розсуд Іпотекодержателя, і здійснити всі необхідні дії від імені Іпотекодавця.
Таким чином, договором іпотеки встановлено відповідне іпотечне застереження на підставі якого АТ КБ "ПРИВАТБАНК" має право звернути стягнення на предмет іпотеки у позасудовому порядку, зокрема шляхом продажу предмета іпотеки будь-якій особі та будь-яким способом, в тому числі на біржі, на підставі договору купівлі-продажу у порядку статті 38 Закону України "Про іпотеку", для чого Іпотекодавець надає Іпотекодателю право укласти такий договір за ціною та на умовах, визначених на власний розсуд Іпотекодержателя, і здійснити всі необхідні дії від імені Іпотекодавця, оскільки заборгованість за кредитною угодою та за договорами про видачу траншів не погашена.
На це, як вважає судова колегія, слушно звернув увагу й суд 1-ої інстанції.
Відповідно до пп. 14.1.155. статті 14 Податкового кодексу України (далі - ПК України) податкова застава - спосіб забезпечення сплати платником податків грошового зобов`язання та пені, не сплачених таким платником у строк, визначений цим Кодексом. Податкова застава виникає на підставах, встановлених цим Кодексом. У разі невиконання платником податків грошового зобов`язання, забезпеченого податковою заставою, орган стягнення у порядку, визначеному цим Кодексом, звертає стягнення на майно такого платника, що є предметом податкової застави.
Відповідно до пункту 89.2 статті 89 ПК України, право податкової застави поширюється на будь-яке майно платника податків, яке перебуває в його власності (господарському віданні або оперативному управлінні) у день виникнення такого права і балансова вартість якого відповідає сумі податкового боргу платника податків, крім випадків, передбачених пунктом 89.5 цієї статті, а також на інше майно, на яке платник податків набуде прав власності у майбутньому.
Право податкової застави не поширюється на майно, визначене підпунктом 87.3.7 пункту 87.3 статті 87 цього Кодексу, на іпотечні активи, що належать емітенту та є забезпеченням відповідного випуску іпотечних сертифікатів з фіксованою дохідністю, на грошові доходи від цих іпотечних активів до повного виконання емітентом зобов`язань за цим випуском іпотечних сертифікатів з фіксованою дохідністю, а також на склад іпотечного покриття та грошові доходи від нього до повного виконання емітентом зобов`язань за відповідним випуском звичайних іпотечних облігацій. Джерелами погашення податкового боргу платника податків є будь-яке майно такого платника податків з урахуванням обмежень, визначених цим Кодексом, а також іншими законодавчими актами (п. 87.2. ст. 87 ПК України).
Водночас, не можуть бути використані як джерела погашення податкового боргу платника податків, зокрема, майно платника податків, надане ним у заставу іншим особам (на час дії такої застави), якщо така застава зареєстрована згідно з законом у відповідних державних реєстрах до моменту виникнення права податкової застави (підпункт 87.3.1 пункту 87.3 статті 87 Податкового кодексу України).
Пунктом 89.3 ст. 89 ПК України передбачено, що майно, на яке поширюється право податкової застави, оформлюється актом опису. До акта опису включається ліквідне майно, яке можливо використати як джерело погашення податкового боргу. Опис майна у податкову заставу здійснюється на підставі рішення керівника (його заступника або уповноваженої особи) контролюючого органу, яке пред`являється платнику податків, що має податковий борг. Акт опису майна, на яке поширюється право податкової застави, складається податковим керуючим у порядку та за формою, що затверджені центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну фінансову політику.
Згідно матеріалів справи, за власницею майна - ОСОБА_1 обліковується податковий борг, у зв`язку з чим на виконання зазначених вище норм контролюючим органом було прийнято рішення про опис майна в податкову заставу № 3464/09-19-13-15/13-08 від 19.04.2024 та складено акт опису майна від 04.02.2025 № 1/09-19-13-07/909.
Згідно з частиною 6, 7 статті 3 Закону України "Про іпотеку" у разі порушення боржником основного зобов`язання відповідно до іпотеки іпотекодержатель має право задовольнити забезпечені нею вимоги за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими особами, права чи вимоги яких на передане в іпотеку нерухоме майно зареєстровані після державної реєстрації іпотеки. Якщо пріоритет окремого права чи вимоги на передане в іпотеку нерухоме майно виникає відповідно до закону, таке право чи вимога має пріоритет над вимогою іпотекодержателя лише у разі його/її виникнення та реєстрації до моменту державної реєстрації іпотеки. Пріоритет права іпотекодержателя на задоволення забезпечених іпотекою вимог за рахунок предмета іпотеки відносно зареєстрованих у встановленому законом порядку прав чи вимог інших осіб на передане в іпотеку нерухоме майно виникає з моменту державної реєстрації іпотеки. Зареєстровані права та вимоги на нерухоме майно підлягають задоволенню згідно з їх пріоритетом - у черговості їх державної реєстрації.
Відповідно до статті 90 ПК України пріоритет податкової застави щодо пріоритету інших обтяжень (включаючи інші застави) встановлюється відповідно до закону.
У межах вказаного судовою колегією зазначається, що основні положення про докази та доказування, наведені у главі 5 ГПК України, які передбачають, що докази мають бути досліджені та оцінені судом з точки зору їх належності, допустимості, достовірності та вірогідності.
За ст. 73 ГПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: 1) письмовими, речовими і електронними доказами; 2) висновками експертів; 3) показаннями свідків.
Під час розгляду справ у порядку господарського судочинства обов`язок доказування покладається як на позивача, так і на відповідача. При цьому доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
Верховний Суд також наголошує, що в ГПК України закріплені основні засади господарського судочинства, зокрема, у силу принципів рівності, змагальності та диспозитивності (статті 7, 13, 14 ГПК України) обов`язок із доведення обставин, на які посилається сторона, покладається на таку сторону.
Належність доказів - це спроможність фактичних даних містити інформацію щодо обставин, що входять до предмета доказування, слугувати аргументами (посилками) у процесі встановлення об`єктивної істини. При цьому питання про належність доказів остаточно вирішується судом. Близька за змістом правова позиція викладена у постановах Верховного Суду від 19.06.2019 у справі № 910/4055/18, від 16.04.2019 у справі № 925/2301/14.
Тобто з усіх наявних у справі доказів суд повинен відібрати для подальшого дослідження й обґрунтування мотивів рішення лише ті з них, які мають зв`язок із фактами, що підлягають установленню при вирішенні спору. Отже, належність доказів нерозривно пов`язана з предметом доказування у справі, який, у свою чергу, визначається предметом позову.
Належність як змістовна характеристика та допустимість як характеристика форми є властивостями доказів, оскільки вони притаманні кожному доказу окремо і без їх одночасної наявності жодний доказ не може бути прийнятий судом.
Відповідно до статті 79 ГПК України наявність обставини, на яку сторона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, вважається доведеною, якщо докази, надані на підтвердження такої обставини, є більш вірогідними, ніж докази, надані на її спростування. Питання про вірогідність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.
Тлумачення змісту статті 79 ГПК України свідчить про те, що нею покладено на суд обов`язок оцінювати докази, обставини справи з огляду на їх вірогідність, яка дозволяє дійти висновку, що факти, які розглядаються, скоріше були (мали місце), аніж не були.
Законність, обґрунтованість та вмотивованість судового рішення обумовлюється, зокрема, порядком оцінки доказів і визначенням відповідно до статті 86 ГПК України їх якості з точки зору належності, допустимості, достовірності, а сукупності зібраних доказів - з точки зору вірогідності та взаємозв`язку для прийняття відповідного процесуального рішення.
Достовірними є докази, створені (отримані) за відсутності впливу, спрямованого на формування хибного уявлення про обставини справи, які мають значення для справи (стаття 78 ГПК України).
Разом із тим за приписами статті 76 ГПК України належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування. Предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.
Обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування (ст. 77 ГПК України).
Система доказування у господарському процесі засновується на розподілі тягаря доказування між сторонами у справі. Посилаючись на ту чи іншу обставину або спростовуючи їх у суді, сторона повинна доводити такі обставини доказами (статті 13, 74 ГПК України).
За змістом статті 14 ГПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.
Важливим елементом змагальності процесу є стандарт доказування - спеціальні правила, яким суд має керуватися при вирішенні справи. Ці правила дозволяють оцінити, наскільки вдало сторони виконали вимоги щодо тягаря доказування і наскільки вони змогли переконати суд у своїй позиції, що робить оцінку доказів більш алгоритмізованою та обґрунтованою.
На сьогодні у праві існують такі основні стандарти доказування: "баланс імовірностей" (balance of probabilities) або "перевага доказів" (preponderance of the evidence); "наявність чітких та переконливих доказів" (clear and convincing evidence); "поза розумним сумнівом" (beyond reasonable doubt).
Верховний Суд в ході касаційного перегляду судових рішень неодноразово звертався загалом до категорії стандарту доказування та відзначав, що принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи. Цей принцип передбачає покладання тягаря доказування на сторони. Одночасно цей принцип не передбачає обов`язку суду вважати доведеною та встановленою обставину, про яку сторона стверджує. Така обставина підлягає доказуванню таким чином, аби задовольнити, як правило, стандарт переваги більш вагомих доказів, тобто коли висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається більш вірогідним, ніж протилежний (постанови Верховного Суду від 02.10.2018 у справі № 910/18036/17, від 23.10.2019 у справі № 917/1307/18, від 18.11.2019 у справі № 902/761/18, від 04.12.2019 у справі № 917/2101/17). Аналогічний стандарт доказування застосований Великою Палатою Верховного Суду в постанові від 18.03.2020 у справі № 129/1033/13-ц (провадження № 14-400цс19).
Зазначений підхід узгоджується і з судовою практикою Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ), юрисдикція якого поширюється на всі питання тлумачення і застосування Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (п. 1 ст. 32 Конвенції). Так, зокрема, у рішенні 23.08.2016 у справі "Дж. К. та Інші проти Швеції" ("J.K. AND OTHERS v. SWEDEN") ЄСПЛ наголошує, що "у країнах загального права у кримінальних справах діє стандарт доказування "поза розумним сумнівом ("beyond reasonable doubt"). Натомість, у цивільних справах закон не вимагає такого високого стандарту; скоріше цивільна справа повинна бути вирішена з урахуванням "балансу вірогідностей". Суд повинен вирішити, чи являється вірогідність того, що на підставі наданих доказів, а також правдивості тверджень заявника, вимога цього заявника заслуговує довіри".
Верховний Суд неодноразово наголошував, що алгоритм та порядок встановлення фактичних обставин кожної конкретної справи не є типовим і залежить насамперед від позиції сторін спору, а також доводів і заперечень, якими вони обґрунтовують свою позицію. Предмет доказування формується, виходячи з підстав вимог і заперечень сторін та норм матеріального права (постанова об`єднаної палати Касаційного господарського суду в складі Верховного Суду від 05.07.2019 у справі № 910/4994/18, постанови Верховного Суду від 10.07.2024 у справі № 914/1574/23, від 02.07.2024 у справі № 910/12295/23, від 14.05.2024 у справі № 910/4437/23).
Зазначені правові висновки у застосуванні норм процесуального права мають загальний (універсальний) характер незалежно від змісту спірних правовідносин.
Європейський суд з прав людини неодноразово зазначав, що навіть якщо національний суд володіє певною межею розсуду, віддаючи перевагу тим чи іншим доводам у конкретній справі та приймаючи докази на підтримку позицій сторін, суд зобов`язаний мотивувати свої дії та рішення (рішення ЄСПЛ у справі "Олюджіч проти Хорватії"). Принцип справедливості, закріплений у статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, порушується, якщо національні суди ігнорують конкретний, доречний та важливий довід, наведений заявником (рішення Європейського суду з прав людини у справах "Мала проти України", "Богатова проти України").
Право може вважатися ефективним, тільки якщо зауваження сторін насправді "заслухані", тобто належним чином вивчені судом (рішення ЄСПЛ у справах "Дюлоранс проти Франції", "Донадзе проти Грузії").
Завданням національних судів є забезпечення належного вивчення документів, аргументів і доказів, представлених сторонами (рішення ЄСПЛ у справі "Ван де Гурк проти Нідерландів").
Згідно з положеннями статті 86 ГПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також вірогідність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).
Оцінка доказів - це визначення їх об`єктивної дійсності, правдивості та достовірності. Способи перевірки і дослідження доказів залежать від конкретного виду засобів доказування, що використовуються. Метою оцінки доказів (з огляду на їх належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також вірогідність і взаємозв`язок доказів у їх сукупності) - є усунення суперечностей між доказами, сумнівів у достовірності висновків, що випливають з отримуваної доказової інформації. Від дотримання вимог щодо всебічності, повноти й об`єктивності, безпосередності дослідження наявних у справі доказів та оцінки доказів відповідно до статей 73-79 ГПК України залежить обґрунтованість висновків суду при ухваленні судом рішення по суті спору. Водночас суд у кожному випадку повинен навести мотиви, з яких він приймає одні докази та відхиляє інші (постанова Верховного Суду від 17 березня 2026 року в cправі № 904/4337/24).
Судова колегія враховує, що податкова застава на нерухоме майно була зареєстрована 05.02.2025, тобто після державної реєстрації 01.02.2008 іпотеки Банка на спірне майно.
Отже, позивач, як обтяжувач з найвищим пріоритетом, має переважне право на задоволення своїх вимог за рахунок звернення стягнення на предмет іпотеки.
Статтею 396 ЦК України передбачено, що особа, яка має речове право на чуже майно, має право на захист цього права, у тому числі і від власника майна, відповідно до положень глави 29 цього Кодексу.
Стаття 93 ПК України визначає вичерпний перелік підстав для припинення податкової застави майна боржника.
Майно платника податків звільняється з податкової застави з дня: отримання контролюючим органом підтвердження повного погашення суми податкового боргу та/або розстрочених (відстрочених) грошових зобов`язань та процентів за користування розстроченням (відстроченням) в установленому законодавством порядку; визнання податкового боргу безнадійним; набрання законної сили відповідним рішенням суду про припинення податкової застави у межах процедур, визначених законодавством з питань банкрутства; отримання платником податків внаслідок проведення процедури адміністративного або судового оскарження або в інших випадках, передбачених статтею 55 цього Кодексу, рішення відповідного органу про визнання протиправними та/або скасування раніше прийнятих рішень щодо нарахування суми грошового зобов`язання; отримання платником податків згоди контролюючого органу на відчуження майна, що перебуває у податковій заставі, відповідно до статті 92 цього Кодексу. Підставою для звільнення майна платника податків з-під податкової застави та її виключення з відповідних державних реєстрів є відповідний документ, що засвідчує закінчення будь-якої з подій, визначених пунктом 93.1 цієї статті (пункти 93.1, 93.2 статті 93 Податкового кодексу України).
Податкова застава є способом забезпечення виконання платником податків своїх обов`язків, визначених цим Кодексом. Право податкової застави виникає згідно з ПК України та не потребує письмового оформлення. Підставою виникнення податкової застави є несплата у строки, встановлені Податковим кодексом України, сум грошових зобов`язань. Податкова застава виникає з дня виникнення у платника податків податкового боргу з грошових зобов`язань. При виникненні права податкової застави майно платника податків, який має податковий борг, передається у податкову заставу. Право податкової застави поширюється на будь-яке майно платника податків, яке перебуває в його власності (господарському віданні або оперативному управлінні) у день виникнення такого права і балансова вартість якого відповідає сумі податкового боргу платника податків. У зв`язку з цим, закон передбачає оформлення майна, на яке поширюється право податкової застави, актом опису, яке здійснюється на підставі рішення керівника контролюючого органу. При цьому у разі збільшення суми податкового боргу до початку складання акта опису майна у податкову заставу такий акт складається до суми, відповідної сумі податкового боргу платника податків. Аналогічний правовий висновок викладено Верховним Судом у постанові від 14.04.2020 у справі № 803/3853/15.
Частиною 3 статті 26 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" визначено, що у разі скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію прав на підставі судового рішення чи у випадку, передбаченому пунктом 1 частини сьомої статті 37 цього Закону, на підставі рішення Міністерства юстиції України, а також у разі визнання на підставі судового рішення недійсними чи скасування на підставі судового рішення документів, на підставі яких проведено державну реєстрацію прав, скасування на підставі судового рішення державної реєстрації прав, що мало наслідком державну реєстрацію набуття речових прав, обтяжень речових прав, відповідні права чи обтяження припиняються.
З огляду на наведене, оскільки податкова застава не пов`язана з особою позивача, стосується майна, яке перебуває в іпотеці в Банку та на яке позивач має право звернути стягнення в порядку передбаченому договором іпотеки та законами, іпотека була зареєстрована раніше дати реєстрації податкової застави, на переконання судової колегії обґрунтованими є висновки суду попередньої інстанції про наявність підстав для задоволення позовних вимог та припинення податкової застави спірного нерухомого майна. Крім того, з урахуванням вказаних висновків про наявність підстав припинення податкової застави, вмотивованими, як вважає колегія суддів, є висновки місцевого господарського суду про задоволення позовних вимог щодо скасування запису обтяження № 58365842, які є належним та ефективним способом судового захисту прав та інтересів Банку.
У свою чергу, з огляду на вказані висновки щодо суті спору, судовою колегією критично оцінюються доводи апелянтів про неправильність застосування судом першої інстанції при вирішенні цього спору приписів Закону України "Про іпотеку" у межах дослідження питання припинення податкової застави нерухомого майна, де розташовано магазин "ІНФОРМАЦІЯ_1" та скасування відповідного запису про обтяження.
В частині аргументів апелянта-2 про порушення судом 1-ої інстанції приписів ст. 30 ГПК України, колегія суддів вказує, що приписами статті 29 ГПК України врегульовано підсудність справ за вибором позивача. Право вибору між господарськими судами, яким відповідно до цієї статті підсудна справа, належить позивачу, за винятком виключної підсудності, встановленої статтею 30 цього Кодексу.
Виключна підсудність - це правило, відповідно до якого справа має бути розглянута тільки певним господарським судом. Виключна підсудність означає, що деякі категорії справ не можуть розглядатися за загальними правилами підсудності, а також за правилами альтернативної підсудності. У цих категоріях справ не допускається також договірна підсудність.
Відповідно до частини 3 статті 30 ГПК України спори, що виникають з приводу нерухомого майна, розглядаються господарським судом за місцезнаходженням майна або основної його частини. Якщо пов`язані між собою позовні вимоги пред`явлені одночасно щодо декількох об`єктів нерухомого майна, спір розглядається за місцезнаходженням об`єкта, вартість якого є найвищою.
Водночас, приписами частини 5 статті 30 ГПК України спори, у яких відповідачем є Кабінет Міністрів України, міністерство чи інший центральний орган виконавчої влади, Національний банк України, Рахункова палата, Верховна Рада Автономної Республіки Крим або Рада міністрів Автономної Республіки Крим, обласні, Київська та Севастопольська міські ради або обласні, Київська і Севастопольська міські державні адміністрації, а також справи, матеріали яких містять державну таємницю, розглядаються місцевим господарським судом, юрисдикція якого поширюється на місто Київ, незалежно від наявності інших визначених цією статтею підстав для виключної підсудності такого спору іншому господарському суду.
Якщо відповідачем у справі є орган, зазначений у частині 5 статті 30 ГПК України, то розгляд такої справи у будь-якому разі відноситься до компетенції виключно Господарського суду міста Києва та будь-який інший суд неуповноважений здійснювати розгляд відповідної справи.
З урахуванням наведеного, у випадку виникнення конкуренції норм частини 3 статті 30 ГПК України та частини 5 статті 30 ГПК України під час визначення підсудності спору з приводу нерухомого майна, відповідачем у якому є орган, зазначений у частині 5 статті 30 ГПК України, судам слід керуватись частиною 5 статті 30 ГПК України (постанова КГС ВС від 12.01.2021 у справі № 918/572/19).
Позивачем визначено відповідачами в цьому спорі Державну податкову службу України та Головне управління ДПС у Івано-Франківській області.
Відповідно до частини 1 статті 16 Закону України "Про центральні органи виконавчої влади" центральні органи виконавчої влади утворюються для виконання окремих функцій з реалізації державної політики як служби, агентства, інспекції, комісії, бюро.
Згідно з пунктом 1 Положення про Державну податкову службу України, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 06.03.2019 № 227, Державна податкова служба України (ДПС) є центральним органом виконавчої влади, діяльність якого спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України через Міністра фінансів і який реалізує державну податкову політику, державну політику з адміністрування єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування (далі - єдиний внесок).
Враховуючи, що одним з відповідачів у даній справі є Державна податкова служба України у силу приписів частини 5 статті 30 ГПК України має місце виключна підсудність спору, а тому розгляд цієї справи віднесено виключно до компетенції Господарського суду міста Києва.
Крім того, за ст. 31 ГПК України спори між судами щодо підсудності не допускаються. Справа, передана з одного суду до іншого в порядку, встановленому цією статтею, повинна бути прийнята до провадження судом, якому вона надіслана.
Як вже зазначалось, ухвалою Господарського суду Івано-Франківської області від 06.11.2025 (адреса посилання: https://reyestr.court.gov.ua/Review/131576040) передано позовну заяву з доданими до неї документами АТ КБ "Приватбанк" за територіальною юрисдикцією (виключною підсудністю) до Господарського суду міста Києва.
Ухвала в порядку апеляційного та/або касаційного порядку не оскаржувалась. Зазначена ухвала набрала законної сили 06.11.2025.
Тим самим, зважаючи на приписи ст.ст. 30, 31 ГПК України, відповідні твердження скаржника-2 відхиляються судовою колегією, як невмотивовані.
Щодо доводів третьої особи про те, що суд першої інстанції не встановив належного суб`єктного складу учасників справи та не залучив ОСОБА_1 в якості співвідповідача, що є підставою для відмови у позові, колегія суддів зазначає наступне.
Велика Палата Верховного Суду в постанові від 17.04.2018 у справі № 523/9076/16-ц (провадження № 14-61цс18) вказала, що визначення відповідачів, предмета та підстав спору є правом позивача, натомість встановлення належності відповідачів й обґрунтованості позову - обов`язком суду, який виконується під час розгляду справи.
Визначення в позові складу сторін у справі (позивача та відповідача) повинно відповідати реальному складу учасників спору у спірних правовідносинах та має на меті ефективний захист порушених прав (свобод, інтересів) особи, яка вважає, що вони порушені, із залученням необхідного кола осіб, які мають відповідати за позовом.
Згідно правових висновків Великої Палати Верховного Суду, викладених у постанові від 03 вересня 2025 року в справі № 910/2546/22, відповідно до принципу диспозитивності господарського судочинства, закріпленого у статті 14 ГПК України, суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Збирання доказів у господарських справах не є обов`язком суду, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Диспозитивність - це один з базових принципів судочинства, керуючись яким, позивач самостійно вирішує, які позовні вимоги заявляти. Суд позбавлений можливості формулювати позовні вимоги замість позивача.
Разом із цим надміру формалізований підхід до заявлених позовних вимог суперечить завданню господарського судочинства, яким відповідно до частини першої статті 2 ГПК України є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів, пов`язаних зі здійсненням господарської діяльності, та розгляд інших справ, віднесених до юрисдикції господарського суду, з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав і законних інтересів фізичних та юридичних осіб, держави.
Якщо позивач заявляє вимогу, яка за належної інтерпретації може ефективно захистити його порушене право, суди не повинні відмовляти в її задоволенні виключно з формальних міркувань, оскільки це призведе до необхідності повторного звернення позивача до суду за захистом його прав (які за наведених умов могли бути ефективно захищені), що не відповідатиме принципам верховенства права та процесуальної економії (див. mutatis mutandis висновки Великої Палати Верховного Суду, викладені в пунктах 117, 118 постанови від 21.12.2022 у справі № 914/2350/18 (914/608/20), у підпунктах 8.42-8.45 постанови від 10.04.2024 у справі № 496/1059/18).
У кожній справі за змістом обґрунтувань позовних вимог, наданих позивачем пояснень тощо суд має встановити, якого саме результату хоче досягнути позивач унаслідок вирішення спору. Суд розглядає справи у межах заявлених вимог (частина перша статті 14 ГПК України), але, зберігаючи об`єктивність і неупередженість, сприяє учасникам судового процесу в реалізації ними прав, передбачених цим Кодексом (пункт 4 частини п`ятої статті 13 ГПК України). Виконання такого обов`язку пов`язане, зокрема, з тим, що суд має надавати позовним вимогам належну інтерпретацію, а не тлумачити їх лише буквально [див., наприклад, постанови Великої Палати Верховного Суду від 30.06.2021 у справі № 9901/172/20 (пункти 1, 80, 81, 83), від 01.07.2021 у справі № 9901/381/20 (пункти 1, 43-47), від 26.10.2021 у справі № 766/20797/18 (пункти 6, 20-26, 101, 102), від 01.02.2022 у справі № 750/3192/14 (пункти 4, 26, 47), від 22.09.2022 у справі № 462/5368/16-ц (пункти 4, 36), від 20.06.2023 у справі № 633/408/18 (підпункт 11.12) та від 04.07.2023 у справі № 233/4365/18 (пункт 31)].
Згідно з інформаційною довідкою з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна № 439742304 від 15.08.2025, нерухоме майно, а саме: магазин "ІНФОРМАЦІЯ_1" загальною площею 632,30 кв.м., який розташований за адресою: АДРЕСА_1, з 05.02.2025 перебуває у податковій заставі на підставі акта опису майна № 1/09-19-13-07/909 від 04.02.2025, складеного Головним управлінням ДПС України в Івано-Франківській області, обтяжувач: Державна податкова служба України.
Судова колегія вказує, що подаючи у цій справі позов позивач прагнув досягти відповідного результату внаслідок вирішення цього спору, пов`язаного саме з припиненням податкової застави - магазину "ІНФОРМАЦІЯ_1" та скасування відповідного запису про обтяження.
При цьому, з огляду на те, що в цих правовідносинах обтяжувачем виступала саме Державна податкова служба України, а нерухоме майно, а саме: магазин "ІНФОРМАЦІЯ_1" загальною площею 632,30 кв.м., який розташований за адресою: АДРЕСА_1, з 05.02.2025 перебуває у податковій заставі на підставі акта опису майна № 1/09-19-13-07/909 від 04.02.2025, складеного Головним управлінням ДПС України в Івано-Франківській області, колегія суддів вважає, що саме до Державної податкової служби України та Головного управління ДПС України в Івано-Франківській області мали б бути звернуті матеріально-правові вимоги позивача, які реально здатні ефективно захистити порушені, на його думку, права як іпотекодержателя нерухомого майна, який має переважне право перед іншими особами на задоволення забезпечених іпотекою вимог за рахунок предмета іпотеки, зокрема через наявність означеного вище обтяження у вигляді податкової застави, що й виступило перешкодою в здійсненні позивачем своїх прав.
Відповідно, заявлені Банком матеріально-правові вимоги, що направлені до ГУ ДПС в Івано-Франківській області та ДПС України, - здатні ефективно захистити порушене право позивача та відновити таке право останнього у відповідних способах захисту.
Крім того, колегія суддів акцентує, що за ст. 48 ГПК України суд першої інстанції має право за клопотанням позивача до закінчення підготовчого провадження, а у разі розгляду справи за правилами спрощеного позовного провадження - до початку першого судового засідання, залучити до участі у ній співвідповідача. Якщо позов подано не до тієї особи, яка повинна відповідати за позовом, суд до закінчення підготовчого провадження, а у разі розгляду справи за правилами спрощеного позовного провадження - до початку першого судового засідання, за клопотанням позивача замінює первісного відповідача належним відповідачем, не закриваючи провадження у справі.
Так, за власною ініціативою суд не може залучити до участі в справі співвідповідача або замінити первісного відповідача належним відповідачем, в т.ч. з урахуванням відсутності згоди на таке з боку позивача (схожий за змістом висновок викладено в постанові Великої Палати Верховного Суду від 11.09.2019 у справі № 910/7122/17).
Згідно матеріалів справи (а.с. 94 т. 2) позивач заперечував проти здійснення заміни третьої особи на співвідповідача.
За наведеного, твердження третьої особи про грубе порушення судом 1-ої інстанції вимоги ст. 48 ГПК України, що становить окрему самостійну підставу для відмови у задоволенні позовних вимог, - відхиляються судовою колегією, як безпідставні.
Отже, на переконання колегії суддів, аргументи апелянтів не знайшли свого підтвердження в межах заявлених вимог, оскільки не спростовують висновків суду першої інстанції та не можуть бути підставами для скасування оскаржуваного рішення суду першої інстанції через необґрунтованість у розумінні ст.ст. 74, 76, 80, 86, 269 ГПК України. Інші доводи скаржників, прийняті до уваги, однак вони не спростовують вищенаведені висновки про наявність підстав для відмови у задоволенні апеляційних скарг. Водночас, підстав для виходу за межі вимог та доводів апеляційних скарг - суд апеляційної інстанції в розумінні ч. 4 ст. 269 ГПК України не встановив.
Статтею 129 Конституції України встановлено, що основними засадами судочинства є змагальність сторін та свобода в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.
Згідно з частинами 1-3 статті 13 ГПК України судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених цим Кодексом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом. Аналогічна норма міститься й у частині 1 статті 74 ГПК України.
Отже, за загальним правилом, обов`язок доказування певних обставин покладається на особу, яка посилається на ці обставини. При цьому доказування полягає не лише в поданні особами доказів, а й у доведенні їх переконливості. Розподіл між сторонами обов`язку доказування визначається предметом спору.
Змагальність сторін є одним із основних принципів господарського судочинства, зміст якого полягає у тому, що кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, тоді як суд, зберігаючи об`єктивність та неупередженість, зобов`язаний вирішити спір, керуючись принципом верховенства права.
Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також вірогідність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів) (стаття 86 ГПК).
Частиною 5 статті 236 ГПК України визначено, що обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.
Згідно ч. 4 ст. 11 ГПК України суд застосовує при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколи до неї, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.
Європейський суд з прав людини у рішенні від 28.10.2010 у справі «Трофимчук проти України» зауважив, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях, зокрема, суди мають належним чином зазначати підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожний аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною, залежно від характеру останнього.
З огляду на викладене колегія суддів зазначає, що у цій постанові надано вичерпну відповідь на всі істотні, вагомі питання, що виникли при кваліфікації спірних правовідносин як у матеріально-правовому, так і у процесуальному сенсах.
Відповідно до статті 276 ГПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
За висновками колегії суддів, доводи апеляційних скарг про те, що оскаржуване рішення ухвалене з неправильним застосуванням норм матеріального права, а висновки суду не відповідають встановленим обставинам справи та актуальній судовій практиці, а також про прийняття такого з порушенням норм процесуального права, - не знайшли свого підтвердження під час перегляду справи в апеляційному порядку.
Враховуючи все вищевикладене, апеляційний господарський суд дійшов висновку, що місцевим господарським судом належним чином досліджено обставини справи та надано цим обставинам відповідну правову оцінку. Рішення Господарського суду міста Києва від 02.07.2026 у справі № 909/1296/25 відповідає фактичним обставинам справи, не суперечить чинному законодавству України, а тому передбачених законом підстав для зміни чи скасування оскаржуваного рішення в розумінні приписів статті 277 ГПК України не вбачається.
В свою чергу, апелянтами не наведено переконливих аргументів у відповідності з нормами чинного законодавства, щодо спростування висновків суду першої інстанції.
При цьому, викладені у відзиві на апеляційну скаргу відповідача-1 твердження позивача знайшли своє підтвердження щодо заперечень на доводи, викладені скаржником у апеляційній скарзі ГУ ДПС в Івано-Франківській області.
Згідно ст. 129 ГПК України, витрати по сплаті судового збору, що були понесені стороною в суді апеляційної інстанції покладаються на апелянтів (Головне управління Державної податкової служби в Івано-Франківській області та ОСОБА_1).
Керуючись ст.ст. 129, 269, п. 1 ч. 1 ст. 275, 276, 281-284 ГПК України, Північний апеляційний господарський суд, -
УХВАЛИВ:
1. Апеляційні скарги Головного управління Державної податкової служби в Івано-Франківській області та ОСОБА_1 на рішення Господарського суду міста Києва від 02.07.2026 у справі № 909/1296/25 - залишити без задоволення.
2. Рішення Господарського суду міста Києва від 02.07.2026 у справі № 909/1296/25 - залишити без змін.
3. Судові витрати зі сплати судового збору, понесені сторонами у зв`язку з розглядом справи в суді апеляційної інстанції, покласти на Головне управління Державної податкової служби в Івано-Франківській області та ОСОБА_1 .
4. Справу повернути до суду першої інстанції.
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття і може бути оскаржена до Верховного Суду у порядку та строк, що передбачені ст.ст. 287-289 ГПК України.
Повний текст постанови складено 10.11.2026.
Головуючий суддя С.О. Алданова
Судді В.А. Корсак
О.О. Євсіков
Оригінал: reyestr.court.gov.ua