Постанова від 28 жовтня 2026 р. у справі №306/2708/23 — Закарпатський апеляційний суд

Справа № 306/2708/23

П О С Т А Н О В А

Іменем України

29 жовтня 2026 року м. Ужгород

Закарпатський апеляційний суд в складі:

головуючого судді: Джуги С.Д.

суддів: Бисаги Т.Ю., Феєра І.С.,

з участю секретаря судових засідань: Лакатош А.М.

розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 , в інтересах якого діє адвокат Бауман Юрій Тіберійович, на рішення Свалявського районного суду Закарпатської області від 16 лютого 2024 року у складі судді Вінер Е.А. в справі за позовом ОСОБА_1 до Державного підприємства «Фінансування інфраструктурних проектів» про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні,-

в с т а н о в и в:

У листопаді 2023 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Державного підприємства «Фінансування інфраструктурних проектів» про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні.

Позовні вимоги мотивовано тим, що ОСОБА_1 працював у Державному підприємстві «Фінансування інфраструктурних проектів» на посаді юрисконсульта, з 01.02.2013 по 02.08.2021 на посаді заступника директора з юридичних питань. У день звільнення 02.08.2021 позивач працював, а тому виплата всіх сум, що належала йому від ДП «Фінінпро», мала відбутись 02.08.2021. Однак, відповідач у день звільнення не здійснив повного розрахунку, а саме не виплатив належну йому заробітну плату в частині одноразової винагороди за вислугу років за 2020 рік та 2021 рік у розмірі 605 625,00 грн.

19 вересня 2022 року рішенням Свалявського районного суду Закарпатської області його позов задоволено частково та стягнуто з Державного підприємства "Фінансування інфраструктурних проектів» заробітну плату в частині одноразової винагороди за вислугу років за 2020 рік та 2021 рік у розмірі 605625,00 грн., судовий збір в сумі 2481 грн., судові витрати на професійну правничу допомогу у розмірі 8 067,00 грн. У задоволені решти вимог, в т.ч. стягненні компенсації втрати частини доходів у зв`язку з порушенням термінів їх виплати у розмірі 33 550,03 грн. відмовлено.

26 січня 2023 року Закарпатським апеляційним судом рішення Свалявського районного суду Закарпатської області від 19 вересня 2022 року скасовано. У задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.

05 липня 2023 року Касаційним цивільним судом у складі Верховного Суду постанову Закарпатського апеляційного суду від 26 січня 2023 року скасовано, рішення Свалявського районного суду Закарпатської області від 19 вересня 2022 року залишено в силі. Відповідачем було здійснено оплату належних йому сум лише 25.07.2023.

Таким чином, з 03.08.2021 за затримку виплати належних сум при звільненні звільнений працівник має право на отримання середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку, але не більше ніж за шість місяців. У період часу з 03.08.2021 року по 19.01.2023 року кількість днів затримки становить 535 календарних днів, з них робочих - 390 днів. Вважає, що відповідач має сплатити йому середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні за період з 03.08.2021 по 19.01.2023 у розмірі 2.331.864,60 грн.

Рішенням Свалявського районного суду Закарпатської області від 16 лютого 2024 року у задоволенні позову відмовлено.

В апеляційній скарзі ОСОБА_1 , в інтересах якого діє адвокат Бауман Юрій Тіберійович, просить рішення суду першої інстанції скасувати та ухвалити нове рішення, яким позовні вимоги задовольнити в повному обсязі, посилаючись на незаконність та необґрунтованість рішення суду та невідповідність висновків суду обставинам справи.

Доводи апеляційної скарги зводяться до того, що відповідач у день звільнення не здійснив повного розрахунку з ним, а саме, не виплатив належну заробітну плату в частині одноразової винагороди за вислугу років за 2020 рік та 2021 рік у розмірі 605 625,00 грн. Вказує, що незважаючи на те, що постанова Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 05.07.2023 у справі №306/2066/21 набрала законної сили з моменту її прийняття 05.07.2023 і такою залишено без змін рішення суду першої інстанції, за яким його позов було задоволено, відповідач продовжував ухилятись від виплати належних ОСОБА_1 коштів (заробітної плати в частині одноразової винагороди за вислугу років) за 2020 рік та 2021 рік у розмірі 605 625,00 грн., тим самим затримував розрахунок, який мав відбутись при звільненні ОСОБА_1 02.08.2021. Відповідач фактично здійснив виплату належної позивачу заробітної плати в частині одноразової винагороди за вислугу років за 2020 рік та 2021 рік лише 25.07.2023. Таким чином, у період з 03.08.2021 року по 25.07.2023 року з вини відповідача, мала місце затримка проведення повного розрахунку з ОСОБА_1 , у зв`язку з його звільненням 02.08.2021 року. Стосовно строку позовної давності апелянт зазначає, що вимоги ОСОБА_1 до відповідача про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, розпочався не з наступного дня після звільнення його із займаної посади заступника директора юридичних питань у зв`язку із скороченням чисельності штату працівників на підставі п. 1 ст. 40 КЗпП України - 03.08.2021, не з дня виникнення обов`язку сплатити винагороду - 05.07.2023 (день постановлення Верховним Судом рішення), а з 26.07.2023 (наступного дня за днем здійснення фактичного розрахунку) відповідачем з ОСОБА_1 . Останнім днем строку для пред`явлення позову про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні було 26.10.2023, а тому, відповідно, позивач пред`явив позов (надіслав його засобами поштового зв`язку АТ «Укрпошта» до суду у межах строку для звернення працівника до суду із заявою про вирішення трудового спору щодо стягнення середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку при звільненні - 24.10.2023 року. Крім того вказує, що судом першої інстанції не враховано посилання позивача на правову позицію Великої Палати Верховного Суду від 08.02.2022 року у справі №755/12623/19, згідно з якою «середній заробіток за статтею 117 КЗпП України за своєю правовою природою є спеціальним видом відповідальності роботодавця, який нараховується у розмірі середнього заробітку і спрямований на захист прав звільнених працівників щодо отримання ними в передбачений законом строк винагороди за виконану роботу (усіх виплат, на отримання яких працівники мають право згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій) та є своєрідною санкцією для роботодавця за винні дії щодо порушення трудових прав найманого працівника».

ДП «Фінансування інфраструктурних проектів» подало відзив на апеляційну скаргу, в якому просило відмовити у задоволенні вимог скарги. При цьому посилалось на те, що позивач пропустив строк звернення до суду з вимогою про отримання компенсації за час затримки розрахунку, оскільки вказаний розрахунок відбувся 02.08.2021 р., разом з поданням позовної заяви про стягнення винагороди за вислугу років позивач не висував вимог щодо стягнення компенсації за затримку розрахунку.

Постановою Закарпатського апеляційного суду рішення Свалявського районного суду Закарпатської області від 16 лютого 2024 року скасовано та ухвалено нове судове рішення про часткове задоволення позову. Стягнуто з ДП «Фінансування інфраструктурних проектів» на користь ОСОБА_1 суму в розмірі 605 625 грн. (вказана сума зазначена з податками та обов`язковими платежами) середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні та 29 524 грн. судового збору. У решті позову про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні відмовлено.

Постановою Великої Палати Верховного Суду від 12 листопада 2025 року постанову Закарпатського апеляційного суду від 01 серпня 2024 року скасовано та направлено справу на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

В судовому засіданні в режимі відео конференції представник апелянта – адвокат Бауман Ю.Т. підтримав апеляційну скаргу, з урахуванням наданих суду письмових пояснень, просив скасувати рішення суду першої інстанції та задовольнити позов у повному обсязі.

Представник ДП «Фінансування інфраструктурних проектів» - Гапішко Ю.О. в судовому засіданні в режимі відео конференції, з урахуванням наданих суду письмових пояснень, просила апеляційну скаргу залишити без задоволення, а рішення суду першої інстанції – без змін.

Колегія суддів, заслухавши доповідь судді, пояснення представників сторін, перевіривши матеріали справи і обговоривши підстави апеляційної скарги, вважає, що така підлягає частковому задоволенню з наступних підстав.

Відповідно до ч.1 ст.367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

Судом встановлено та вбачається з матеріалів справи, що згідно з наказом ДП «Фінансування інфраструктурних проектів» від 30 липня 2021 року № 307-к ОСОБА_1 звільнений із посади заступника директора з юридичних питань ДП «Фінансування інфраструктурних проектів» на підставі пункту 1 статті 40 КЗпП України, у зв`язку зі скороченням чисельності та штату працівників, з 02 серпня 2021 року.

Рішенням Свалявського районного суду Закарпатської області від 19 вересня 2022 року, залишеним в силі постановою Верховного Суду від 05 липня 2023 року, за наслідками розгляду позову у справі № 306/2066/21, з ДП «Фінансування інфраструктурних проектів» на користь ОСОБА_1 стягнуто заробітну плату в частині одноразової винагороди за вислугу років за 2020 та 2021 роки у розмірі 605 625 грн.

На виконання зазначеного рішення суду ДП «Фінансування інфраструктурних проектів» 25 липня 2023 року виплатило ОСОБА_1 одноразову винагороду за вислугу років у сумі 605 625 грн (після вирахування податків та обов`язкових платежів – 487 528,12 грн).

Пред`являючи позов, ОСОБА_1 просив стягнути середній заробіток за час затримки розрахунку за період з 03 серпня 2021 року по 19 січня 2023 року.

Статтею 43 Конституції України визначено, що кожен має право, зокрема, на заробітну плату, не нижчу від визначеної законом. Право на своєчасне одержання винагороди за працю захищається законом.

Частиною першою статті 47 КЗпП України передбачено, що власник або уповноважений ним орган зобов`язаний в день звільнення видати працівникові належно оформлену трудову книжку і провести з ним розрахунок у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу.

Відповідно до статті 116 КЗпП України (у редакції, чинній на час звільнення позивача) при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник у день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред`явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум. У разі спору про розмір сум, належних працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган в усякому випадку повинен у зазначений у цій статті строк виплатити не оспорювану ним суму.

Отже, закон покладає на підприємство, установу, організацію обов`язок провести зі звільненим працівником повний розрахунок, виплатити всі суми, що йому належать. У разі невиконання такого обов`язку наступає передбачена статтею 117 КЗпП України відповідальність.

Статтею 117 КЗпП України (в редакції, чинній станом на час звільнення позивача) передбачено, що в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку. При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору.

Передбачений частиною першою статті 117 КЗпП України обов`язок роботодавця щодо виплати середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні настає за умови невиплати з його вини належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 КЗпП України, при цьому визначальними є такі юридично значимі обставини, як невиплата належних працівникові сум при звільненні, факт проведення з ним остаточного розрахунку та встановлення вини.

Отже, стягнення з роботодавця (власника або уповноваженого ним органу підприємства, установи, організації) середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні (в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу) за своєю правовою природою є спеціальним видом відповідальності роботодавця, який нараховується у розмірі середнього заробітку і спрямований на захист прав звільнених працівників щодо отримання ними у передбачений законом строк винагороди за виконану роботу (усіх виплат, на отримання яких працівники мають право згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій) (постанова Великої Палати Верховного Суду від 08 лютого 2022 рок у справі № 755/12623/19, провадження № 14-47цс21).

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 26 лютого 2020 року у справі № 821/1083/17 (провадження № 11-1329апп18) вказано, що під «належними звільненому працівникові сумами» необхідно розуміти усі виплати, на отримання яких працівник має право станом на дату звільнення згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, встановлених законодавством для осіб, які перебувають у трудових правовідносинах з роботодавцем (заробітна плата, компенсація за невикористані дні відпустки, вихідна допомога тощо).

Оскільки ухвалення судового рішення про стягнення з роботодавця виплат, які передбачені після звільнення, за загальними правилами, встановленими ЦК України, не припиняє відповідний обов`язок роботодавця, то відшкодування, передбачене статтею 117 КЗпП України, спрямоване на компенсацію працівнику майнових втрат, яких він зазнає внаслідок несвоєчасного здійснення з ним розрахунку з боку роботодавця, у спосіб, який спеціально передбачений для трудових відносин, за весь період такого невиконання, у тому числі й після прийняття судового рішення. Подібна правова позиція викладена у постанові Великої Палати Верховного Суду від 13 травня 2020 року у справі № 810/451/17 (провадження № 11 -1210апп19)».

Таким чином, ОСОБА_1 у зв`язку з не проведенням із ним повного розрахунку в день звільнення набув право на стягнення з колишнього роботодавця сум, передбачених статтею 117 КЗпП України.

Законом України від 01 липня 2022 року № 2352-ІХ «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо оптимізації трудових відносин» (далі - Закон № 2352-ІХ), який набрав чинності з 19 липня 2022 року, статтю 117 КЗпП України викладено в такій редакції:

«У разі невиплати з вини роботодавця належних звільненому працівникові сум у строки, визначені статтею 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку, але не більш як за шість місяців.

При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум роботодавець повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування у разі, якщо спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору, але не більш як за період, встановлений частиною першою цієї статті».

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 12 листопада 2025 року, скасовуючи постанову Закарпатського апеляційного суду від 1 серпня 2024 року у даній справі, досліджуючи застосування ст. 117 КЗпП України, з урахуванням змін внесених Законом № 2352-ІХ, виснувала, що :

«44.Проаналізувавши наведені норми трудового законодавства та рішення Конституційного Суду України, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що до правовідносин, які виникли до набрання чинності Законом № 2352-ІХ, проте не припинилися або припинилися після набрання ним чинності (триваючі правовідносини), з 19 липня 2022 року слід застосовувати положення статті 117 КЗпП України у новій редакції та обмежувати нарахування середнього заробітку за час затримки розрахунку шістьма місяцями.

45.Тобто, якщо працівника звільнено з роботи 02 серпня 2021 року, проте повного розрахунку станом на день набрання чинності Законом № 2352-ІХ із ним не проведено, то суми, передбачені статтею 117 КЗпП України, йому слід нараховувати в такому порядку: з 03 серпня 2021 року по 18 липня 2022 року без обмеження строку шістьма місяцями, оскільки попередня редакція наведеної норми не містила відповідних обмежень; з 19 липня 2022 року по 19 січня 2023 року (6 місяців, відлік яких починається з дня набрання Законом № 2352-ІХ чинності) або до дня остаточного розрахунку, якщо він здійснений раніше спливу наведених шести місяців.»

Щодо суті спору Велика Палата Верховного Суду зазначила, що ОСОБА_1 звільнився з роботи 02 серпня 2021 року, а остаточний розрахунок із ним проведено лише 25 липня 2023 року. Протягом всього цього строку права ОСОБА_1 були порушені затримкою розрахунку при звільненні і відповідно до положень статті 117 КЗпП України та наведених вище висновків Великої Палати Верховного Суду він мав право на стягнення середнього заробітку за період з 03 серпня 2021 року по 19 січня 2023 року.

Разом з тим, Велика Палата Верховного Суду указала, що трудове законодавство містить певні обмеження щодо строків звернення працівників, у тому числі й колишніх, до суду. Так, відповідно до частини першої статті 233 КЗпП України працівник може звернутися із заявою про вирішення трудового спору безпосередньо до суду в тримісячний строк з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права, крім випадків, передбачених частиною другою цієї статті.

Встановлено, що остаточний розрахунок при звільненні із ОСОБА_1 проведено 25 липня 2023 року. Отже, відповідно до наведених вище положень статті 233 КЗпП України ОСОБА_1 мав звернутися до суду із позовом про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку у тримісячний строк, тобто до 26 жовтня 2023 року. Проте позов ним було подано безпосередньо до Свалявського районного суду Закарпатської області лише 02 листопада 2023 року о 15 год 07 хв, про що на першій сторінці позовної заяви міститься відповідна відмітка суду. Доводи апеляційного суду про те, що позов подано 24 жовтня 2023 року за допомогою засобів поштового зв`язку АТ «Укрпошта», не знайшли підтверджень у жодному з трьох томів матеріалів справи. Так, у справі відсутні конверт, в якому б надходила позовна заява, або інший доказ (квитанція про її надсилання, опис вкладення у цінний лист, зворотне повідомлення про вручення поштового відправлення, витяг з офіційного сайту АТ «Укрпошта» про відстеження поштового відправлення (трекінг) тощо), який би доводив, що позов було подано засобами поштового зв`язку. Натомість, як уже зазначено, на самому позові міститься відмітка суду про його подачу заявником безпосередньо до суду (нарочно) та навіть вказано точний час такої дії. (п.61-64 постанови). Суд апеляційної інстанції наведеного не врахував, не дослідив наявності поважних причин пропуску позивачем встановленого статтею 233 КЗпП України тримісячного строку звернення до суду та не навів у рішенні мотивів можливості або неможливості поновлення цього строку. (п.70 постанови).

Відповідно до ст. 417 ЦПК України вказівки, що містяться в постанові суду касаційної інстанції, є обов`язковими для суду першої та апеляційної інстанції під час нового розгляду справи.

Щодо строків звернення з даним позов колегія суддів вважає за необхідне зазначити наступне.

Рішенням від 11 грудня 2025 року № 1-р/2025 Конституційний Суд України визнав частини першу статті 233 КЗпП України у зміненій редакції такою, що не відповідає Конституції України в частині встановлення тримісячного строку для звернення працівника до суду щодо стягнення заробітної плати та інших належних працівникові виплат. У цій частині частина перша статті 233 КЗпП України є неконституційною, утрачає чинність із дня ухвалення Конституційним Судом України цього рішення.

У постанові Верховного Суду від 16 вересня 2026 року у справі №373/1381/25 суд досліджував питання про те, у який спосіб застосовується стаття 233 КЗпП України під час вирішення трудових спорів щодо виплати всіх сум, що належать працівникові при звільненні, які виникли до рішення Конституційного Суду України від 11 грудня 2025 року № 1-р/2025, та вплив воєнного стану на обчислення строків звернення до суду.

Верховний Суд, зокрема зазначив: «74. Конституційний Суд України вже висловлював свій правовий висновок у рішенні від 22 лютого 2012 року № 4-рп/2012 з приводу того, що невиплата звільненому працівникові всіх сум, що належать йому від власника або уповноваженого ним органу, є триваючим правопорушенням, а отже, працівник може визначити остаточний обсяг своїх вимог лише на момент припинення такого правопорушення, яким є день фактичного розрахунку (абзац другий підпункту 2 пункту 2 мотивувальної частини). 75. До того ж у рішенні від 15 жовтня 2013 року № 8-рп/2013 Конституційний Суд України навіть зазначав, що під заробітною платою, що належить працівникові, або, за визначенням, використаним у частині другій статті 233 КЗпП України, належною працівнику заробітною платою необхідно розуміти усі виплати, на отримання яких працівник має право згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, встановлених законодавством для осіб, які перебувають у трудових правовідносинах з роботодавцем, незалежно від того, чи було здійснене нарахування таких виплат (пункт 2.1 мотивувальної частини).76. У рішенні від 09 лютого 1999 року № 1-рп/99 Конституційний Суд України надав пояснення, що положення частини першої статті 58 Конституції України про те, що закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом`якшують або скасовують відповідальність особи, треба розуміти так, що воно стосується людини і громадянина (фізичної особи).77. Рішення Конституційного Суду України мають пряму дію, а обов`язок виконання рішення Конституційного Суду України є вимогою Конституції України (частина друга статті 150), яка має найвищу юридичну силу щодо всіх інших нормативно-правових актів (частина друга статті 8) (згідно із абзацом третім пункту 4 рішення Конституційного Суду України від 14 грудня 2000 року № 15?рп/2000). 78. Верховний Суд звертає увагу, що Конституційний Суд України відповідно до повноважень, передбачених Конституцією України та Законом України від 13 липня 2017 року № 2136-VIII «Про Конституційний Суд України» визнає неконституційність правових норм як таку, а не «за умови» наявності конкретних правовідносин чи обставин, оскільки протилежне вступило б у протиріччя з приписами статті 24 Конституції України щодо рівності конституційних прав і свобод громадян, їх рівності перед законом. 79. У своїй постанові від 10 грудня 2024 року у справі № 240/19209/21 (пункти 32-33) Верховний Суд зазначав, що у разі невідповідності приписів закону нормам Конституції України, суд при виборі норм права, які застосовуються до спірних відносин при вирішенні спору, має застосувати принцип верховенства права. Суд має застосувати правовий акт, який має вищу юридичну силу, а саме, норми Конституції України, а не норми закону, оскільки пряме (безпосереднє) застосування Конституції України у поєднанні з принципом її верховенства над іншими правовими актами неминуче передбачає повноваження судів відмовитись від застосування будь-якого правового акта, який вони визначають таким, що суперечить Конституції України у цілому або частково. Суди не мають застосовувати положення законів, які не відповідають Конституції України, незалежно від того, чи визнавалися вони Конституційним Судом України неконституційними, тобто закони, що суперечать Конституції України не можуть застосовуватися навіть у випадках, коли вони є чинними. Отже, якщо рішенням Конституційного Суду України визнано якусь правову норму неконституційною, то до моменту такого визнання неконституційності правової норми застосовуються процесуальні положення, які вимагають від суду застосування норм Конституції України як норм прямої дії для захисту принципу верховенства права, а до правовідносин, які виникли після відповідного рішення Конституційного Суду України, застосовуються положення Конституції України з урахуванням відповідного офіційного тлумачення Конституційного Суду України щодо неконституційності тієї чи іншої правової норми. 80. Також Верховний Суд у тій самій постанові від 10 грудня 2024 року у справі № 240/19209/21 (пункт 35) уточнював, що судовий захист не може бути побудовано на неправовому (неконституційному) законі, норму якого, до того ж, вже визнано неконституційною.81. Аналогічний правовий висновок міститься у постановах Верховного Суду від 17 січня 2025 року у справі № 343/1869/23 та від 19 лютого 2025 року у справі № 339/530/23, від 01 травня 2026 року у справі № 420/16340/25.».

Верховний Суд у даній постанові зауважив, що апеляційний суд, дійшовши висновку, що на момент розгляду судом першої інстанції справи та на момент виникнення відповідних правовідносин у цій справі, рішення Конституційного Суду України від 11 грудня 2025 року № 1-р/2025 не набуло чинності, а тому не має застосовуватись у цій справі, помилково не звернув увагу на те, що воно набуло чинності на момент апеляційного перегляду ним оскаржуваного судового рішення суду першої інстанції, та обов`язок, який на нього покладають частини перша та друга статті 2, частина шоста статті 10 та частина четверта статті 367 ЦПК України. Отже, не звернув увагу на необхідність оцінити неконституційність самої відповідної норми права з точки зору забезпечення верховенства права.

Таким чином, при апеляційному перегляді даної справи при вирішенні питання щодо строків звернення позивача до суду з даним позовом підлягає застосуванню рішення Конституційного Суду України від 11.12.2025 року №1-р/2025 якою частину першу ст. 233 КЗпП України визнано неконституційною в частині встановлення тримісячного строку звернення до суду про стягнення заробітної плати та інших належних працівникові виплат.

Окрім того, Верховний Суд неодноразово підтримав правовий висновок Верховного Суду України з приводу того, що визначений статтею 233 КЗпП України строк звернення до суду з вимогою про вирішення трудового спору є нічим іншим як спеціальним строком позовної давності у розумінні ЦК України ( постанови від 20 січня 2022 року у справі № 402/761/18, від 15 березня 2024 року у справі № 593/1168/21, від 08 квітня 2024 року у справі № 593/1177/21 від 24 квітня 2024 року у справі № 404/5412/17).

Ані КЗпП України, ані Закон про трудові відносини в умовах воєнного стану не уточнюють питання зупинення чи переривання перебігу строків позовної давності, на відміну від ЦК України, під час дії воєнного стану. У зв`язку з цим, відповідно до приписів частини першої статті 9 ЦК України, положення ЦК України з цього питання розповсюджуються й на строки позовної давності у трудових відносинах, якщо інше прямо не передбачено законодавством. На це апеляційний суд уваги не звернув, здійснюючи апеляційний перегляд рішення суду першої інстанції у цій справі. (п.93-93 постанови Верховного Суду від 16 вересня 2026 року у справі №373/1381/25).

Початком перебігу строку звернення із даним позовом є 26.07.2023 (25.07.2023 проведено остаточний розрахунок при звільненні з позивачем), і такий відповідно до п.19 розділу «Прикінцеві та перехідні положення» ЦК України в редакції Закону №2120-ІХ не сплив на дату реєстрації позову – 02.11.2023.

Таким чином, з урахуванням вищенаведеного, колегія суддів констатує, що строки звернення за захистом порушеного права позивачем не пропущено. Доводи апелянта у цій частині є обґрунтованими, з ними повністю погоджується колегія суддів.

Щодо розміру стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні.

Порядок обчислення середньої заробітної плати, затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 8 лютого 1995 р. за № 100 (далі Порядок - 100).

Відповідно до абзацу 3 пункту 2 Порядку № 100 середньомісячна заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за останні 2 календарні місяці роботи, що передують події, з якою пов`язана відповідна виплата. Працівникам, які пропрацювали на підприємстві, в установі, організації менше двох календарних місяців, середня заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за фактично відпрацьований час. Якщо протягом останніх двох календарних місяців працівник не працював, середня заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за попередні два місяці роботи. Якщо і протягом цих місяців працівник не відпрацював жодного робочого дня, середня заробітна плата обчислюється відповідно до останнього абзацу пункту 4 цього Порядку.

Згідно з пунктом 5 Порядку № 100 нарахування виплат у всіх випадках збереження середньої заробітної плати провадиться виходячи з розміру середньоденної (годинної) заробітної плати.

Пунктом 8 Порядку передбачено, що нарахування виплат, що обчислюються із середньої заробітної плати за останні два місяці роботи, провадяться шляхом множення середньоденного (годинного) заробітку на число робочих днів/годин, а у випадках, передбачених чинним законодавством, календарних днів, які мають бути оплачені за середнім заробітком. Середньоденна (годинна) заробітна плата визначається діленням заробітної плати за фактично відпрацьовані протягом двох місяців робочі (календарні) дні на число відпрацьованих робочих днів (годин), а у випадках, передбачених чинним законодавством, - на число календарних днів за цей період.

У постанові Верховного Суду від 20 січня 2021 року у справі

№ 760/2881/19 вказано, що у випадках стягнення на користь працівника середнього заробітку за час вимушеного прогулу в зв`язку з незаконним звільненням або переведенням, відстороненням від роботи - невиконанням рішення про поновлення на роботі, затримкою видачі трудової книжки або розрахунку він визначається за загальними правилами обчислення середнього заробітку, виходячи із заробітку за останні два календарні місяці роботи. При цьому враховуються положення Порядку № 100. Згідно з абзацом 3 пункту 2 Порядку № 100 середньомісячна заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за останні два календарні місяці роботи, які передували події, з якою пов`язана відповідна виплата. Абзацом другим пункту 8 вказаного Порядку встановлено, що в разі коли середня місячна заробітна плата визначена законодавством як розрахункова величина для нарахування виплат і допомоги, вона обчислюється шляхом множення середньоденної заробітної плати, розрахованої згідно з абзацом першим цього пункту, на середньомісячне число робочих днів у розрахунковому періоді.

Також у постанові Верховного Суду від 14 квітня 2021 року у справі

№ 758/10562/19 вказано, що середній заробіток працівника визначається відповідно до статті 27 Закону України «Про оплату праці» за правилами, передбаченими Порядком № 100. Нормами абзацу 3 пункту 2 Порядку № 100 визначено, що середньомісячна заробітна плата за час вимушеного прогулу працівника обчислюється виходячи з виплат за останні два календарні місяці роботи, що передують події, з якою пов`язана виплата, тобто, що передують дню звільнення працівника з роботи. Відповідно до пункту 5 розділу ІV Порядку № 100 основою для визначення загальної суми заробітку, що підлягає виплаті є середньоденна (середньогодинна) заробітна плата працівника, яка згідно з пунктом 8 цього Порядку визначається діленням заробітної плати за фактично відпрацьовані протягом двох місяців робочі (календарні) дні на число відпрацьованих робочих днів (годин), а у випадках, передбачених чинним законодавством, - календарних днів за цей період. Після визначення середньоденної заробітної плати як розрахункової величини для нарахування виплат працівнику здійснюється нарахування загальної суми середнього заробітку, яка обчислюється шляхом множення середньоденної заробітної плати на середньомісячне число робочих днів у розрахунковому періоді (абзац 2 пункту 8 Порядку № 100).

Останніми двома календарними місяцями, які передували події звільнення позивача 02.08.2021 р. були місяці червень та липень 2021 року.

Згідно довідки Державного підприємства "Фінансування інфраструктурних проектів" про розрахунок середньоденної заробітної плати ОСОБА_1 , сукупний дохід останнього у червні місяці становив 72 357,27 грн., а у липні місяці 115 038,45 грн., що сукупно становить загальну суму - 187 395,72 гривень.

У місяці червні – 20 р.д., а у місяці липні – 22 р.д., всього 42 робочі дні. Середньоденна заробітна плата становить 4 461,80 грн.(187 395,72 : 42 = 4 461,80 грн.).

Посилання позивача, що його середньоденна заробітна плата становить 5 979,14 грн., з урахуванням того, що до його заробітної плати не було включено також виплат за вислугу років, є необґрунтованими, оскільки відповідно до підпункту ”б“ пункту 4 розділу ІІІ Порядку № 100, виплата одноразової винагороди за вислугу років не включається до структури заробітної плати при здійсненні обчислення середньої заробітної плати.

Загальна кількість робочих днів за період з 03.08.2021 по 19.01.2023, з урахуванням дії Закону «Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану», становить 373 робочі дні.

Середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні на яку має право позивач становить 1 664,25 грн. (4 461,80 грн. х 373).

У відзиві на апеляційну скаргу Державне підприємство "Фінансування інфраструктурних проектів" посилалось на те, що суд може зменшити розмір середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні працівника незалежно від того, чи він задовольняє позовні вимоги про стягнення належних звільненому працівникові сум у повному обсязі чи частково.

Вирішуючи дане питання, колегія суддів вважає за необхідне застосувати висновки Великої Палати Верховного Суду у постанові від 26 червня 2019 року у справі № 761/9584/15-ц.

У даній постанові Велика Палата Верховного Суду відступила від висновку Верховного Суду України, сформульованого у постанові від 27 квітня 2016 року у справі за провадженням № 6-113цс16, і вважає, що, зменшуючи розмір відшкодування, визначений виходячи з середнього заробітку за час затримки роботодавцем розрахунку при звільненні відповідно до статті 117 КЗпП України, необхідно враховувати:

«Розмір простроченої заборгованості роботодавця щодо виплати працівнику при звільненні всіх належних сум, передбачених на день звільнення трудовим законодавством, колективним договором, угодою чи трудовим договором.

Період затримки (прострочення) виплати такої заборгованості, а також те, з чим була пов`язана тривалість такого періоду з моменту порушення права працівника і до моменту його звернення з вимогою про стягнення відповідних сум;

Ймовірний розмір пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника.

Інші обставини справи, встановлені судом, зокрема, дії працівника та роботодавця у спірних правовідносинах, співмірність ймовірного розміру пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника та заявлених позивачем до стягнення сум середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні.

Отже, з урахуванням конкретних обставин справи, які мають юридичне значення та, зокрема, визначених Великою Палатою Верховного Суду критеріїв, суд може зменшити розмір середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні працівника незалежно від того, чи він задовольняє позовні вимоги про стягнення належних звільненому працівникові сум у повному обсязі чи частково. Тому Велика Палата Верховного Суду також відступає від висновку Верховного Суду України, сформульованого у постанові від 27 квітня 2016 року у справі № 6-113цс16 про те, що право суду зменшити розмір середнього заробітку залежить від прийняття судом рішення щодо часткового задоволення вимог працівника про виплату належних йому при звільненні сум у строки, визначені статтею 116 КЗпП України.» (п. 91-92 постанови).

Виходячи із розміру простроченої заборгованості, який на день звільнення позивача становив 605 625,00 грн., періоду невиплати даної заборгованості, що становив з 03.08.2021 р. по 25.07.2023 року протягом якого позивач не міг розпоряджатися вказаним коштами, враховуючи не співмірність суми середнього заробітку в розмірі 1 664,25 грн зі встановленим розміром заборгованості у сумі 605625,00 грн., з урахуванням принципів розумності, справедливості та пропорційності, для забезпечення справедливого балансу інтересів сторін трудових правовідносин, колегія суддів дійшла висновку про необхідність зменшення розміру середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні до розміру до розміру недоплаченої суми - 605 625,00 грн.

З врахуванням наведеного порушене право позивача підлягає захисту шляхом стягнення на його користь з відповідача - 605 625,00 грн. середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні. В цій частинні позовні вимоги є обґрунтованими та підлягають задоволенню.

Суд першої інстанції, розглядаючи даний спір, не врахував вищенаведених фактичних обставин справи та вимог закону, повно та всебічно не дослідив наявні у справі докази, не дав їм належної правової оцінки, та дійшов помилкових висновків про відмову у позові.

Відповідно до приписів п.4 ст.376 ЦПК України, підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення є порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права.

За таких обставин, апеляційний суд приходить до висновку, що рішення суду першої інстанції підлягає скасуванню з ухваленням нового судового рішення про часткове задоволення позову з вищенаведених підстав.

Відповідно до ч. 13 ст. 141 ЦПК України, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанцій, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

Судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених вимог (ч.1 ст. .141 ЦПК України).

Відповідно до ч.9 ст. 141 ЦПК України у випаду зловживання стороною чи її представником процесуальними правами, або якщо спір виник внаслідок неправомірних дій сторони, суд має право покласти на таку сторону судові витрати повністю або частково незалежно від результатів вирішення спору.

Позивачем заявлено вимоги на суму в розмірі 2 331 864 грн., задоволено на суму у розмірі 605 625,00 грн. Однак, даний спір виник внаслідок неправомірних дій відповідача щодо не проведення повного розрахунку з позивачем при звільненні і порушення його трудових прав, а тому колегія судів дійшла висновку, що всі судові витрати по справі необхідно покласти на відповідача.

Позивачем за подання позову до суду першої інстанції та апеляційної скарги сплачений судовий збір у загальній сумі 29 524,00 (13 420,00 + 16 104,00) гривень. Дана сума підлягає стягненню з відповідача на користь позивача.

Керуючись ст.ст.374, 376, 382-384 ЦПК України, апеляційний суд,-

у х в а л и в :

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 , в інтересах якого діє адвокат Бауман Юрій Тіберійович, задовольнити частково.

Рішення Свалявського районного суду Закарпатської області від 16 лютого 2024 року скасувати, ухвалиши у справі нове рішення, яким позов ОСОБА_1 задовольнити частково.

Стягнути з Державного підприємства «Фінансування інфраструктурних проектів», код ЄДРПОУ: 37264503, адреса: 03118, м. Київ, вул. Хотівська, буд. 4, літера ”А“ на користь ОСОБА_1 , РНОКПП: НОМЕР_1 , адреса: АДРЕСА_1 суму в розмірі 605 625,00 гривень без відрахування податків та інших обов`язкових платежів та судові витрати у розмірі 29 524,00 гривні - судового збору за подання позовної заяви та апеляційної скарги. У решті заявлених вимог – відмовити.

Постанова набирає законної сили з дня її ухвалення і протягом тридцяти днів з дня складання повного судового рішення може бути оскаржена до Верховного Суду.

Повний текст судового рішення складено 09 листопада 2026 року.

Головуючий :

Судді: