Рішення від 08 листопада 2026 р. у справі №369/21197/24 — Києво-Святошинський районний суд Київської області

Справа № 369/21197/24

Провадження № 2/369/2551/26

ЗАОЧНЕ РІШЕННЯ

Іменем України

09.11.2026 року м. Київ

Києво-Святошинський районний суд Київської області у складі:

головуючого судді- Пінкевич Н.С.,

при секретарі судових засідань Худинець Д.С.

розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Києві в порядку загального позовного провадження цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до російської федерації, в особі міністерства юстиції російської федерації про стягнення моральної шкоди ,

ВСТАНОВИВ:

У грудні 2024 року позивач ОСОБА_1 звернувся до суду із позовом до російської федерації в особі посольства російської федерації в Україні про відшкодування шкоди. Позовні вимоги обґрунтовані тим, що він зареєстрований та проживав до 09.02.2015 року за адресою: АДРЕСА_1 ., де мав налагоджений побут, соціальні зв`язки та звичні умови життя.

Із 07 квітня 2014 року територія міста Донецька, де проживав позивач, була окупована військами російської федерації. У зв`язку з цим позивач зазнав обмежень у доступі до води, газу, електропостачання, медичної допомоги, був позбавлений належних умов проживання та можливості вільного пересування.

Внаслідок збройної агресії Російської федерації, з метою збереження власного життя та здоров`я, він був вимушений залишити своє житло, звичне середовище проживання та виїхати до Румунії, ризикуючи життям під загрозою смерті. На підтвердження зазначених обставин посилався на копію паспорта громадянина України для виїзду за кордон, долучену до позовної заяви.

Зазначав, що через неможливість повернення до місця свого постійного проживання, яке перебувало під окупацією російської федерації, 09 лютого 2015 року він оформив статус внутрішньо переміщеної особи в місті Волновасі Донецької області, де проживав за адресою: АДРЕСА_2 , що підтверджується відповідною довідкою про взяття на облік внутрішньо переміщеної особи.

Разом із тим позивач зазначив, що після початку повномасштабного вторгнення російської федерації на територію України у лютому 2022 року активні бойові дії розпочалися також у місті Волновасі. У зв`язку з постійними обстрілами, загрозою життю та здоров`ю, руйнуванням житлових будинків і об`єктів інфраструктури він був змушений переховуватися в бомбосховищах, перебував в умовах відсутності належного забезпечення водою, газом, електроенергією, медичною допомогою та засобами зв`язку.

Внаслідок зазначених обставин він удруге був вимушений залишити місце свого проживання та виїхати за межі України, цього разу до Румунії. Повернутися до звичного способу життя та місця проживання він не має можливості через тимчасову окупацію відповідних територій.

На підтвердження факту окупації міста Донецька та міста Волновахи позивач посилався на наказ Міністерства з питань реінтеграції тимчасово окупованих територій України від 22 грудня 2022 року № 309, яким затверджено Перелік територій, на яких ведуться (велися) бойові дії або тимчасово окупованих Російською Федерацією, розроблений відповідно до постанови Кабінету Міністрів України від 06 грудня 2022 року № 1364.

Зазначив, що внаслідок збройної агресії російської федерації він втратив можливість проживати у власному житлі, користуватися належним йому майном, підтримувати звичні соціальні зв`язки, спілкуватися з близькими людьми та вести повноцінне життя.

Крім того, позивач зазначив, що окупація територій, вимушене переселення, постійна загроза життю та здоров`ю, перебування в бомбосховищах, спостереження за руйнуваннями й загибеллю мирного населення спричинили йому значні душевні страждання, почуття страху, тривоги, безпорадності, розчарування та невизначеності щодо майбутнього.

За його твердженням, зазначені події негативно вплинули на психологічний та фізичний стан, призвели до погіршення якості життя, порушення звичного способу існування, обмеження можливості вільно розпоряджатися своїм майном, підтримувати родинні та соціальні зв`язки.

Зазначає, що завдана йому моральна шкода підлягає відшкодуванню державою російською федерацією як державою-агресором.

З урахуванням характеру та тривалості моральних страждань, вимушеного залишення місця проживання, втрати звичних умов життя, неможливості користування житлом, порушення конституційних прав та законних інтересів позивач визначив розмір моральної шкоди у сумі 35 000 євро, що еквівалентно 1 569 634,50 грн.

На думку позивача, зазначений розмір компенсації відповідає характеру завданих йому моральних страждань, принципам розумності та справедливості, а також практиці Європейського суду з прав людини щодо відшкодування моральної шкоди внаслідок порушення основоположних прав людини.

Просить суд стягнути з держави російської федерації на користь ОСОБА_1 моральну шкоду в розмірі 35 000 євро, що за офіційним курсом Національного банку України на день подання позову становить 1 569 634,50 грн.

Ухвалою Києво-Святошинського районного суду Київської області від 30.12.2024 відкрито підготовче провадження у справі.

Ухвалою Києво-Святошинського районного суду Київської області від 25.11.2025 закрито підготовче провадження, призначено справу до розгляду.

Позивач в судове засідання не з`явився, подав до суду заяву про проведення судового засідання без її участі, позовну заяву підтримав в повному обсязі, просив позов задовольнити, проти заочного розгляду справи не заперечував.

Представник держави російська федерація, у судове засідання не прибув, про розгляд справи повідомлявся судом належним чином, шляхом направлення поштової кореспонденції суду, а також шляхом розміщення друкованого тексту оголошення на сайті судової влади, про що свідчать матеріали справи, також не скористався правом на надання відзиву.

Будь-яких клопотань на адресу суду від сторони відповідача не надходило. Направлення листа рекомендованою кореспонденцією на дійсну адресу є достатнім для того, щоб вважати повідомлення належним, оскільки отримання зазначеного листа адресатом перебуває поза межами контролю відправника, а, у даному випадку, суду.

Такого висновку дійшов Верховний Суд у постанові від 23 січня 2023 року у справі № 496/4633/18. Отже зважаючи на те, що судом вжито всіх можливих та розумних заходів щодо повідомлення відповідачів про розгляд справи, та неподання у встановлений судом строк заяви із запереченнями щодо розгляду справи в порядку спрощеного позовного провадження та/або клопотання про розгляд справи в судовому засіданні з повідомленням сторін та/або письмових відзивів на позов, справа вирішується за наявними матеріалами у відповідності з нормою частини 5 статті 279 ЦПК України.

Судом, враховано, що в силу вимог ч. 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, кожен при вирішенні судом питання щодо його цивільних прав та обов`язків має право на судовий розгляд упродовж розумного строку.

Обов`язок швидкого здійснення правосуддя покладається, в першу чергу, на відповідні державні судові органи. Розумність тривалості судового провадження оцінюється в залежності від обставин справи та з огляду на складність справи, поведінки сторін, предмету спору. Нездатність суду ефективно протидіяти недобросовісно створюваним учасниками справи перепонам для руху справи є порушенням ч. 1 ст. 6 даної Конвенції (§ 66 69 рішення Європейського суду з прав людини від 08.11.2005 року у справі "Смірнова проти України").

При цьому вжиття заходів для прискорення процедури розгляду справ є обов`язком не тільки держави, а й осіб, які беруть участь у справі. Так, Європейський суд з прав людини в рішенні від 7 липня 1989 року у справі „Юніон Аліментаріа Сандерс С.А. проти Іспанії" зазначив, що заявник зобов`язаний демонструвати готовність брати участь на всіх етапах розгляду, що стосуються безпосередньо його, утримуватися від використання прийомів, які пов`язані із зволіканням у розгляді справи, а також максимально використовувати всі засоби внутрішнього законодавства для прискорення процедури слухання.

У зв`язку з неявкою сторін у судове засідання в силу вимог ч. 2 ст. 247 Цивільного процесуального Кодексу України (далі - ЦПК України) фіксування судового процесу за допомогою звукозаписувального технічного засобу не здійснюється.

У відповідності до ч. 5 ст. 268 ЦПК України датою ухвалення рішення, ухваленого за відсутності учасників справи, є дата складання повного судового рішення.

Відповідно до постанови КЦС ВС від 30 вересня 2022 року за № 761/38266/14 якщо проголошення судового рішення не відбувається, то датою його ухвалення є дата складання повного судового рішення, навіть у випадку, якщо фактичне прийняття такого рішення відбулось у судовому засіданні, яким завершено розгляд справи і в яке не з`явилися всі учасники такої справи. При цьому, дата, яка зазначена як дана ухвалення судового рішення, може бути відмінною від дати судового засідання, яким завершився розгляд справи і у яке не з`явилися всі учасники такої справи.

Враховуючи те, що позивач не заперечувала проти ухвалення заочного рішення та ненадходження відзиву на позов, суд вирішив ухвалити заочне рішення у справі в порядку ст.ст. 280-282 ЦПК України.

Всі ці обставини судам слід враховувати при розгляді кожної справи, оскільки перевищення розумних строків розгляду справ становить порушення прав, гарантованих пунктом 1 статті 6 Конвенції про захист прав і основних свобод людини.

Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

Стаття 28 Загальної декларації прав людини гарантує кожній людині право на соціальний і міжнародний порядок, при якому права і свободи, викладені в цій Декларації, можуть бути повністю здійснені.

Стаття 1 Декларації про право на мир засвідчує, що кожен має право жити в мирі в умовах заохочення і захисту всіх прав людини і повної реалізації розвитку (резолюція 71/189, прийнята Генеральною Асамблеєю ООН 19.12.2016 року).

Отже, обов`язок держав утримуватися від збройної агресії кореспондує право людини на мир, яке є запорукою дотримання інших прав і свобод, гарантованих нормами Загальної декларації прав людини та інших міжнародно-правових актів.

Конституційний Суд України у своєму рішенні від 12 квітня 2012 року № 9-рп/2012 (справа № 1-10/2012) наголосив, що в Україні як демократичній, правовій державі людина, її життя і здоров`я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються найвищою соціальною цінністю; права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави; держава відповідає перед людиною за свою діяльність; утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов`язком держави (статті 1,3 Основного Закону України).

За положеннями ст.1 Закону України "Про оборону України", збройна агресія - це застосування іншою державою або групою держав збройної сили проти України. Збройною агресією проти України вважається будь-яка з таких дій, зокрема: вторгнення або напад збройних сил іншої держави або групи держав на територію України, а також окупація або анексія частини території України; напад збройних сил іншої держави або групи держав на військові сухопутні, морські чи повітряні сили або цивільні морські чи повітряні флоти України.

Силові дії Російської Федерації, що тривають з 20.02.2014 року є актами збройної агресії відповідно до пунктів "a", "b", "с", "d" та "g" статті 3 Резолюції 3314 (XXIX) Генеральної Асамблеї ООН "Визначення агресії" від 14.12.1974 року.

Законом України "Про особливості Державної Політики із забезпечення державного суверенітету України на тимчасово окупованих територіях у Донецькій та Луганській областях" від 18 січня 2018 року визначено, що російська федерація чинить злочин агресії проти України та здійснює тимчасову окупацію частини її території за допомогою збройних формувань російської федерації, що складаються з регулярних з`єднань і підрозділів, підпорядкованих Міністерству оборони російської федерації, підрозділів та спеціальних формувань, підпорядкованих іншим силовим відомствам російської федерації, їхніх радників, інструкторів та іррегулярних незаконних збройних формувань, озброєних банд та груп найманців, створених, підпорядкованих, керованих та фінансованих російською федерацією.

Наслідком саме збройної агресії російської федерації відносно України стала окупація частини території України.

Відповідно до ч. 6 ст. 5 Закону України "Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України" відшкодування матеріальної та моральної шкоди, заподіяної внаслідок тимчасової окупації державі Україна, юридичним особам, громадським об`єднанням, громадянам України, іноземцям та особам без громадянства, у повному обсязі покладається на Російську Федерацію як на державу, що здійснює окупацію.

Таким чином, російська федерація є суб`єктом, внаслідок збройної агресії якого проти України та окупації частини території України порушено низку прав та свобод громадян України, зокрема, особистих прав позивача, та, відповідно, саме російська федерація є суб`єктом, на якого покладено обов`язок з відшкодування завданих цими діями збитків.

У постанові Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 18 травня 2022 року № 760/17232/20-ц (61-15925 св 21) зазначено наступне: "Визначаючи, чи поширюється на російську федерацію судовий імунітет у справі, яка переглядається", Верховний Суд врахував таке: - предметом позову є відшкодування моральної шкоди, завданої збройною агресією рф проти України; - місцем завдання шкоди є територія суверенної держави Україна; - передбачається, що шкода завдана агентами рф, які порушили принципи та цілі, закріплені у Статуті ООН, щодо заборони військової агресії, вчиненої стосовно іншої держави - України; - вчинення актів збройної агресії іноземною державою не є реалізацією її суверенних прав, а свідчить про порушення зобов`язання поважати суверенітет та територіальну цілісність іншої держави - України, що закріплено у Статуті ООН; - національне законодавство України виходить із того, що за загальним правилом шкода, завдана в Україні фізичній особі в результаті протиправних дій будь-якої іншої особи (суб`єкта), може бути відшкодована за рішенням суду України (за принципом генерального делікту).

У зв`язку з повномасштабним вторгненням російської федерації на територію України 24 лютого 2022 року Україна розірвала дипломатичні відносини з росією, що у свою чергу з цієї дати унеможливлює направлення різних запитів та листів до посольства російської федерації в Україні у зв`язку із припиненням його роботи на території України.

До таких висновків щодо розірвання дипломатичних відносин між Україною і російською федерацією, на основі аналізу наведених вище норм права та фактичних обставин, дійшов Верховний Суд у постанові від 14 квітня 2022 року у справі №308/9708/19 (провадження № 61-18782 св 21), а також Велика Палата Верховного Суду у постанові від 12 травня 2022 року у справі № 635/6172/17, провадження № 14-167 цс 20, (пункт 58).

Отже, російська федерація, вчинивши неспровокований та повномасштабний акт збройної агресії проти Української держави, численні акти геноциду Українського народу, не вправі надалі посилатися на свій судовий імунітет, заперечуючи тим самим юрисдикцію судів України на розгляд та вирішення справ про відшкодування шкоди, завданої такими актами агресії фізичній особі - громадянину України".

Крім того, у своїй постанові від 14.04.2022 року по справі № 308/9708/19 Верховний Суд також дійшов висновку, що на російську федерацію не поширюється судовий імунітет, оскільки вчинення актів збройної агресії іноземною державою не є реалізацією її суверенних прав, а свідчить про порушення зобов`язання поважати суверенітет та територіальну цілісність іншої держави - України, що закріплено в Статуті ООН. Зокрема, Верховний Суд встановив, що такими діями російська федерація вийшла за межі своїх суверенних прав, гарантованих статтею 2 Статуту ООН.

Відповідно до статті 12 Конвенції ООН про юрисдикційні імунітети держав та їх власності (2004), що відображає звичаєве міжнародне право, держава не має права посилатися на судовий імунітет у справах, пов`язаних із завданням шкоди здоров`ю, життю та майну, якщо така шкода повністю або частково завдана на території держави суду та якщо особа, яка завдала шкоду, у цей час перебувала на території держави суду.

Отже, судовий імунітет російської федерації не підлягає застосуванню з огляду на порушення російською федерацією державного суверенітету України, а отже, не є здійсненням російською федерацією своїх суверенних прав, що охороняються судовим імунітетом, а тому держава російська федерація є належним відповідачем у даній справі.

Аналогічна правова позиція була викладена Верховним Судом у постанові від 18.05.2022 року по справі № 760/17232/20-ц.

Судом встановлено, що ОСОБА_1 є громадянином України, проживав у АДРЕСА_3 .

На підтвердження обставин, викладених у позовній заяві, позивачем надано копії довідок про взяття на облік внутрішньо переміщеної особи від 09 лютого 2015 року та 14 березня 2023 року, а також копію паспорта громадянина України для виїзду за кордон.

Із наданих документів убачається, що позивач був взятий на облік як внутрішньо переміщена особа у зв`язку з переміщенням із території, яка зазнала збройної агресії Російської Федерації.

Суд бере до уваги, що місто Донецьк та місто Волноваха Донецької області належать до територій, які зазнали збройної агресії Російської Федерації та тимчасової окупації, що підтверджується відповідними нормативно-правовими актами України.

Відповідно до ч.3 ст.82 ЦПК України обставини, визнані судом загальновідомими, не потребують доказування.

Збройна агресія Російської Федерації проти України, тимчасова окупація частини території Донецької області, ведення бойових дій та спричинене ними масове вимушене переміщення населення є загальновідомими обставинами, які не потребують додаткового доказування.

Разом із тим загальновідомість факту збройної агресії не звільняє суд від необхідності встановлення обставин порушення прав конкретної особи та оцінки наявних доказів на підтвердження заявлених нею вимог.

Відповідно до частин першої та другої статті 22 ЦК України особа, якій завдано збитків у результаті порушення її цивільного права, має право на їх відшкодування.

Згідно з частинами першою — четвертою статті 12 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.

Статтею 76 ЦПК України передбачено, що доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування (частина перша статті 77 ЦПК України).

Відповідно до частини другої статті 78 ЦПК України обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.

Згідно з частинами першою, шостою статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Відповідно до статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили.

Відповідно до частин першої та другої ст. 23 ЦК України особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав. Моральна шкода полягає, зокрема, у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім`ї чи близьких родичів.

Згідно з ч.1 ст. 1167 ЦК України моральна шкода, завдана фізичній або юридичній особі неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю, відшкодовується особою, яка її завдала, за наявності її вини, крім випадків, встановлених частиною другою цієї статті.

Частиною 9 ст. 5 Закону України «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України» передбачено, що відшкодування матеріальної та моральної шкоди, заподіяної внаслідок тимчасової окупації державі Україна, юридичним особам, громадським об`єднанням, громадянам України, іноземцям та особам без громадянства, у повному обсязі покладається на Російську Федерацію як на державу, що здійснює окупацію.

Відповідно до ч.3 ст. 23 ЦК України розмір грошового відшкодування моральної шкоди визначається судом залежно від характеру правопорушення, глибини фізичних та душевних страждань, погіршення здібностей потерпілого або позбавлення його можливості їх реалізації, ступеня вини особи, яка завдала моральної шкоди, якщо вина є підставою для відшкодування, а також з урахуванням інших обставин, які мають істотне значення. При визначенні розміру відшкодування враховуються вимоги розумності і справедливості.

Позивач наполягає на тому, що завдана йому моральна шкода є наслідком протиправних дій Російської Федерації, внаслідок яких він був змушений залишити місце свого постійного проживання у місті Донецьку та переміститися до міста Волновахи Донецької області.

У подальшому, після початку повномасштабного вторгнення Російської Федерації на територію України та ведення активних бойових дій у місті Волновасі, позивач повторно був змушений залишити місце проживання та виїхати за межі України.

На думку позивача, такі обставини спричинили йому тривалі душевні страждання, пов`язані із втратою звичного способу життя, неможливістю проживати у власному житлі, відчуттям страху за своє життя та здоров`я, невизначеністю щодо майбутнього, порушенням соціальних зв`язків та необхідністю пристосування до нових умов існування.

Вирішуючи питання про наявність підстав для відшкодування моральної шкоди, суд виходить із необхідності встановлення факту її заподіяння, протиправності поведінки заподіювача шкоди, причинно-наслідкового зв`язку між такою поведінкою та заподіяною шкодою.

Згідно з роз`ясненнями, викладеними у пункті 5 постанови Пленуму Верховного Суду України від 31 березня 1995 року № 4 «Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди», обов`язковому з`ясуванню при вирішенні спору про відшкодування моральної шкоди підлягають наявність такої шкоди, протиправність діяння її заподіювача, наявність причинного зв`язку між шкодою і протиправним діянням заподіювача та вина останнього в її заподіянні.

Суд, зокрема, повинен з`ясувати, чим підтверджується факт заподіяння позивачеві моральних чи фізичних страждань або втрат немайнового характеру, за яких обставин чи якими діями вони заподіяні, у якій грошовій сумі позивач оцінює заподіяну йому шкоду та з чого він при цьому виходить.

У пункті 9 зазначеної постанови роз`яснено, що розмір відшкодування моральної шкоди суд визначає в межах заявлених вимог залежно від характеру та обсягу заподіяних позивачеві моральних і фізичних страждань, з урахуванням у кожному конкретному випадку інших обставин, які мають істотне значення.

У пункті 10 цієї постанови зазначено, що при заподіянні особі моральної шкоди обов`язок щодо її відшкодування покладається на винних осіб незалежно від того, чи була заподіяна потерпілому майнова шкода та чи відшкодована вона.

Отже, право особи на відшкодування моральної шкоди виникає за умови порушення її прав, наявності такої шкоди та причинного зв`язку між порушенням і заподіяною шкодою.

Аналогічний підхід щодо необхідності встановлення складових цивільно-правової відповідальності викладено у постанові Верховного Суду від 19 березня 2020 року у справі № 686/13212/19.

Судом встановлено, що на підтвердження обставин, викладених у позовній заяві, ОСОБА_1 надано копії довідок про взяття на облік внутрішньо переміщеної особи від 09 лютого 2015 року та 14 березня 2023 року, а також копію паспорта громадянина України для виїзду за кордон.

Надані документи підтверджують обставини взяття позивача на облік як внутрішньо переміщеної особи у зв`язку з вимушеною зміною місця проживання.

Суд бере до уваги загальновідомий факт збройної агресії Російської Федерації проти України, тимчасової окупації міста Донецька та міста Волновахи Донецької області, а також ведення бойових дій на зазначених територіях.

Водночас відповідно до принципів цивільного судочинства суд зобов`язаний ухвалювати рішення на підставі належних, допустимих, достовірних та достатніх доказів, зберігаючи об`єктивність і неупередженість.

Суд зазначає, що факт збройної агресії Російської Федерації проти України сам по собі не визначає розміру моральної шкоди, завданої конкретній особі, оскільки такий розмір підлягає встановленню з урахуванням індивідуальних обставин справи.

При цьому вимушене залишення місця постійного проживання внаслідок збройної агресії, втрата звичного соціального середовища, необхідність пристосування до нових умов життя та неможливість повернення до попереднього місця проживання за своїм характером є обставинами, які здатні спричинити особі моральні страждання.

Суд враховує, що позивач був змушений змінити місце проживання внаслідок обставин, які не залежали від його волі, а його право на вільний вибір місця проживання та повагу до приватного життя зазнало істотних обмежень.

Разом із тим позивачем не надано інших доказів на підтвердження конкретних негативних наслідків для його фізичного та психологічного стану, перебування в бомбосховищах, втрати чи пошкодження майна, а також інших обставин, якими він обґрунтовує заявлений розмір компенсації.

Однак суд враховує, що моральна шкода може полягати безпосередньо у душевних стражданнях, спричинених порушенням особистих немайнових прав, та не обов`язково повинна підтверджуватися медичними документами про погіршення стану здоров`я.

За таких обставин, оцінюючи наявні у справі докази в їх сукупності, суд доходить висновку про наявність причинно-наслідкового зв`язку між протиправними діями Російської Федерації, пов`язаними зі збройною агресією та тимчасовою окупацією території України, і порушенням звичного способу життя позивача внаслідок його вимушеного переміщення.

Суд вважає, що зазначені обставини спричинили позивачу моральну шкоду у вигляді душевних страждань, пов`язаних із вимушеною зміною місця проживання, порушенням усталених життєвих зв`язків та необхідністю докладання додаткових зусиль для організації свого життя.

Водночас суд не погоджується із заявленим позивачем розміром відшкодування моральної шкоди у сумі 35 000 євро, що становить 1 569 634,50 грн, оскільки наведені ним обставини та надані докази не дають достатніх підстав для визначення компенсації саме в такому розмірі.

Посилання позивача на рішення Європейського суду з прав людини у справі «Лоізіду проти Туреччини» не свідчить про необхідність присудження аналогічного розміру компенсації, оскільки розмір справедливої сатисфакції визначається з урахуванням конкретних обставин кожної справи.

Визначаючи розмір відшкодування моральної шкоди, суд враховує характер протиправних дій відповідача, тривалість порушення прав позивача, обставини його вимушеного переміщення, втрату звичного способу життя, неможливість повернення до місця постійного проживання, а також відсутність належних доказів на підтвердження інших заявлених позивачем негативних наслідків.

З огляду на викладене, керуючись засадами розумності, виваженості та справедливості, суд вважає за необхідне визначити розмір відшкодування моральної шкоди у сумі 100 000,00 грн, яка, на переконання суду, є співмірною із встановленими обставинами справи, характером порушених прав позивача та становитиме справедливу компенсацію заподіяних йому моральних страждань.

Таким чином, розглянувши справу в межах заявлених позовних вимог, дослідивши всебічно, повно, безпосередньо та об`єктивно наявні у справі докази, оцінивши їх належність, допустимість, достовірність, достатність і взаємний зв`язок у сукупності, з`ясувавши усі обставини справи, суд дійшов висновку про те, що у позовні вимоги підлягають частковому задоволенню.

Відповідно до ст. 4 Закону України «Про судовий збір» за подання до суду позовної заяви майнового характеру, яка подана фізичною особою, ставка судового збору становить 1 відсоток ціни позову, але не менше 0,4 розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб та не більше 5 розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб.

Станом на час подання позовної заяви у 2024 році розмір прожиткового мінімуму для працездатних осіб становив 3 028,00 грн, а максимальний розмір судового збору за подання позову майнового характеру фізичною особою становив 15 140,00 грн.

Оскільки позивач при поданні позову був звільнений від сплати судового збору, відповідно до ст.141 ЦПК України судовий збір підлягає стягненню з відповідача на користь держави пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

Таким чином, з відповідача Російської Федерації на користь держави підлягає стягненню судовий збір у розмірі 964,56 грн.

На підставі викладеного, керуючись ст. 22, 23, 319, 321, 1166 ЦК України, ст. 10, 76, 81, 141, 209, 211, 258-259, 263-265, 280-282, 352-355 ЦПК України, суд,

УХВАЛИВ:

Позов ОСОБА_1 до російської федерації, в особі міністерства юстиції російської федерації про стягнення моральної шкоди задоволити частково.

Стягнути з російської федерації на користь ОСОБА_1 моральну шкоду у розмірі 100 000 грн. (сто тисяч гривень 00 коп).

Стягнути з російської федерації на користь держави судовий збір у розмірі 964,56 грн. ( дев`ятсот шістдесят чотири гривні 56 коп.)

В іншій частині позову - відмовити.

Інформація про позивача: ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , РНОКПП НОМЕР_1 , адреса проживання: АДРЕСА_4 .

Інформація про відповідача: російська федерація, в особі міністерства юстиції російської федерації, м.москва, вул. Житня, буд.14

Заочне рішення може бути переглянуте судом, що його ухвалив, за письмовою заявою відповідача. Заяву про перегляд заочного рішення може бути подано протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Учасник справ, якому повне заочне рішення суду не було вручено у день його проголошення, має право на поновлення пропущеного строку на подання заяви про його перегляд якщо така заява подана протягом двадцяти днів з дня вручення йому повного заочного рішення.

Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення до Київського апеляційного суду.

Учасник справи, якому повне рішення суду не було вручено у день його складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.

Повний текст рішення виготовлено 09 листопада 2026 року.

Суддя Наталія ПІНКЕВИЧ