Суд: Харківський апеляційний суд
Інстанція: Апеляційна
Юрисдикція: Цивільне
Категорія: визнання права власності
Дата: 28 жовтня 2026 р.
Справа: №643/18791/25
Суддя: Яцина В. Б.
ХАРКІВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД
__________________________________________________________________
Справа № 643/18791/25 Головуючий суддя І інстанції Афанасьєв В. О.
Провадження № 22-ц/818/3906/26 Суддя доповідач Яцина В.Б.
Категорія: визнання права власності
П О С Т А Н О В А
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
29 жовтня 2026 року м. Харків.
Харківський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати у цивільних справах:
головуючого Яцини В.Б.
суддів колегії Маміної О.В., Тичкової О.Ю.,
за участю секретаря судового засідання Коверя Р.М.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу Харківської міської ради в особі представника Рєзанова Андрія Борисовича на рішення Салтівського районного суду м. Харкова від 12 березня 2026 року, у цивільній справі №643/1879/25, за позовом ОСОБА_1 , яка діє в інтересах ОСОБА_2 до Харківської міської ради про визнання права власності на нерухоме майно та скасування рішення про видачу свідоцтва про право власності,
в с т а н о в и в:
У жовтні 2023 Пономаренко А.О., яка діє в інтересах ОСОБА_2 звернулась до суду із позовною заявою Харківської міської ради про визнання права власності на нерухоме майно та скасування рішення про видачу свідоцтва про право власності.
Позовна заява мотивована тим, що ОСОБА_3 на праві власності належала кооперативна квартира АДРЕСА_1 згідно довідки Житлово-будівельного кооперативу «Салтівський» №18 від 12.01.1996 р., зареєстрованої у Харківському міському бюро технічної інвентаризації 16.01.1996 р. за реєстровим №56990.
Вказала, що право власності на зазначену квартиру перейшло від ОСОБА_3 до ОСОБА_2 на підставі Договору дарування, посвідченого 04.04.1996 року державним нотаріусом Третьої Харківської державної нотаріальної контори Зімницькою В.П., р.№3-1983 та зареєстрованому в Харківському міському бюро технічної інвентаризації за №56990 від 22.04.1996 року.
Зазначила, що ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_3 померла, про що Харківським міським відділом реєстрації актів громадського стану було зроблено актовий запис № 10713 та видано Свідоцтво про смерть від 21.12.1999 року серії НОМЕР_1 .
Однак, рішенням Виконавчого комітету Московської районної ради м. Харкова №336/30 від 05.12.2000 р. було вирішено видати свідоцтво про право власності на квартиру АДРЕСА_2 на ім`я ОСОБА_3 , яка на момент прийняття рішення вже була померлою майже рік, що прямо відображено в тексті самого рішення.
Згідно зі свідоцтвом про право на спадщину за законом, право власності на вищевказану квартиру перейшло від померлої ОСОБА_3 до її доньки - ОСОБА_4 .
08.12.2009 року ОСОБА_4 звернулась із заявою до КП «Харківське міське бюро технічної інвентаризації» Харківської міської ради, в якій просила залучити до справи свідоцтво про право на спадщину за законом на квартиру АДРЕСА_1 , і вказала, що його було видано помилково, пізніше договору дарування на ім`я доньки ОСОБА_2 .. Однак зазначена заява не понесла за собою жодних правових наслідків та належного реагування з боку відповідного органу.
ІНФОРМАЦІЯ_2 ОСОБА_4 померла. Померлою ОСОБА_4 25 березня 2002 року було складено заповіт. Згідно даного заповіту, право власності на спірну квартиру переходить її доньці ОСОБА_2 .
Позивачка у встановленому законом порядку у спадщину не вступила та спадкових прав не прийняла, оскільки була переконана, що зазначена квартира належить їй на праві власності на підставі договору дарування від 04.04.1996 р.
Пояснила, що звернулася до КП «Харківське міське бюро технічної інвентаризації» ХМР із заявою, в якій просила вважати реєстрацію договору дарування від 04.04.1996 року недійсною та залишити реєстрацію за ОСОБА_4 згідно з свідоцтвом про право на спадщину.
Зазначила, що позивачка писала вказану заяву за проханням матері та розуміла, що така заява не може бути розглянута та створити будь-яких правових наслідків, бо зазначена заява не містить відмови ОСОБА_2 від права власності на спірну квартиру, заява ОСОБА_2 датована 08.02.2001 року, вже після того, як було ухвалене рішення Виконавчого комітету Московської районної ради м. Харкова №336/30 від 05.12.2000 року про видачу Свідоцтва про право власності на спірну квартиру.
Позивачка була переконана, що спірна квартира належить їй на праві власності на підставі договору дарування від 04.04.1996 р., а тому звернулася до Департаменту реєстрації Харківської міської ради із заявою про державну реєстрацію права власності на спірну квартиру на підставі договору дарування від 04.04.1996 року.
Посилаючись на вказані обставини представник ОСОБА_2 - ОСОБА_1 просила суд: визнати право власності на квартиру АДРЕСА_1 за ОСОБА_2 на підставі договору дарування від 04.04.1996 року р.№3-1983; скасувати рішення Виконавчого комітету Московської районної ради м. Харкова №336/30 від 05.12.2000 р. про видачу свідоцтва про право власності на квартиру АДРЕСА_2 на ім`я ОСОБА_3 ; скасувати свідоцтво про право на спадщину за законом, зареєстроване 23.01.2001 року державним нотаріусом Третьої Харківської державної нотаріальної контори за №2-39.
Рішенням Салтівського районного суду м. Харкова від 12 березня 2026 року позов задоволено.
Визнано право власності на квартиру АДРЕСА_1 за ОСОБА_2 на підставі договору дарування посвідченого 04 квітня 1996 року державним нотаріусом Третьої Харківської державної нотаріальної контори Зімницькою В.П., р.№3-1983 та зареєстрованому в Харківському міському бюро технічної інвентаризації за №56990 від 22.04.1996 року.
Скасовано рішення Виконавчого комітету Московської районної ради м. Харкова №336/30 від 05.12.2000 р. про видачу свідоцтва про право власності на квартиру АДРЕСА_2 на ім`я ОСОБА_3 .
Скасовано свідоцтво про право на спадщину за законом, зареєстроване 23.01.2001 року державним нотаріусом Третьої Харківської державної нотаріальної контори за №2-39.
Стягнуто із Харківської міської ради на користь держави витрати по сплаті судового збору у сумі 15140 грн.
Не погоджуючись з вказаним рішенням суду першої інстанції, Харківська міська рада в особі представника ОСОБА_5 подала апеляційну скаргу, у якій просить рішення скасувати та ухвалити нове, яким відмовити у задоволенні позову. Судові витрати покласти на позивача.
Харківська міська рада вважає, що рішення Салтівського районного суду міста Харкова від 12.03.2026 у справі № 643/18791/25 підлягає скасуванню повністю у зв`язку з неповним з`ясуванням обставин, що мають значення для справи, недоведеністю обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими; невідповідністю висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи; порушенням норм процесуального права та неправильним застосуванням норм матеріального права.
Вказала, що у даній справі № 643/18791/25 позивачем ОСОБА_2 заявлено вимогу про визнання за нею права власності на квартиру АДРЕСА_1 . Однак, на думку апелянта, у матеріалах справи відсутні докази існування порушеного, невизнаного або оспорюваного права позивача з боку Харківської міської ради чи будь-яких інших осіб.
Вважає, що відсутні будь-які дії чи рішення відповідача, які б свідчили про порушення майнових або спадкових прав позивача, а також відсутній сам факт заперечення такого права з боку інших осіб. Таким чином, за твердженням апелянта, позивач фактично звернулась до суду із вимогою про захист права, яке не є порушеним, невизнаним або оспорюваним у розумінні статті 15 Цивільного кодексу України. Вказує, що відмова державного реєстратора у проведенні реєстраційних дій сама по собі не може розцінюватися як належний юридичний факт порушення права власності позивача.
Звертає увагу, що позивач у своїй позовній заяві фактично підтверджує наявність у неї права власності на спірну квартиру, посилаючись на договір дарування, посвідчений 04 квітня 1996 року державним нотаріусом Третьої Харківської державної нотаріальної контори Зімницькою В.П. (р. № 3-1983), який був зареєстрований у Харківському міському бюро технічної інвентаризації за № 56990 від 22.04.1996 року. За таких обставин, на думку апелянта, звернення до суду з вимогою про визнання права власності є передчасним та не може вважатися належним способом захисту.
Харківська міська рада вважає, що оскаржуване рішення було прийнято виконавчим комітетом Московської районної у місті Харкові ради, правонаступником якого є Адміністрація Салтівського району, а свідоцтво про право на спадщину видане органом нотаріату, у зв`язку з чим саме ці органи, на думку апелянта, повинні бути відповідачами у справі.
Звертає увагу, що матеріали справи містять відомості про те, що Позивачу ОСОБА_2 було достеменно відомо про існування/наявність вищезазначених актів як мінімум починаючи з 2001 року. Проте, в даному випадку Позивач звертається до суду лише у жовтні 2025 року, тобто із суттєвим пропуском строку позовної давності. Враховуючи викладене, можна дійти висновку, що у цій позовній заяві Позивачем мали б бути зазначені причини – поважні, об`єктивно незалежні від його волі та поведінки, об`єктивно непереборні і пов`язані з дійсними труднощами, – які б вказували на об`єктивну неможливість подання відповідного позову у встановлений строк (тобто значно раніше, ніж у жовтні 2025 року) та були б підтверджені відповідними доказами (документами, їх копіями тощо). Однак, обставини справи однозначно вказують на суб`єктивний характер причин пропуску строку позовної давності. Частиною 3 ст. 267 ЦК України передбачена можливість застосування позовної давності за заявою сторони у справі. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові (ч. 4 ст. 267 ЦК України). У зв`язку з чим, Харківська міська рада заявляє про необхідність застосування наслідків спливу позовної давності і просить суд відмовити в задоволенні позову ОСОБА_2 у справі № 643/18791/25 з вищенаведених підстав.
У письмовому відзиві представник ОСОБА_1 просить апеляційну скаргу залишити без задоволення, а рішення без змін.
Вказала, що позивачем обрано належний спосіб захисту, первинно право власності позивача на квартиру АДРЕСА_1 виникло на підставі нотаріально посвідченого договору дарування від 04.04.1996 року, який був зареєстрований у встановленому законом порядку в Харківському міському бюро технічної інвентаризації за №56990. Тобто позивач набув право власності у спосіб, передбачений чинним на той час законодавством, і таке право є чинним та не припиненим у встановленому законом порядку. Однак, надалі органом місцевого самоврядування — Виконавчим комітетом Московської районної ради м. Харкова — було прийнято рішення №336/30 від 05.12.2000 року, яким фактично створено юридичні підстави для повторного оформлення права власності на вказану квартиру за особою, яка на момент прийняття цього рішення вже була померлою. У подальшому на підставі цього незаконного рішення було видано свідоцтво про право на спадщину за законом від 23.01.2001 року, яким спірне майно було включено до складу спадщини та передано іншій особі. Таким чином, внаслідок прийняття зазначених рішень та вчинення пов`язаних реєстраційних дій виникла юридична ситуація подвійної та взаємовиключної реєстрації прав на один і той самий об`єкт нерухомого майна, що унеможливило державну реєстрацію права власності за позивачем та фактично позбавило її можливості реалізувати належне їй право розпорядження майном.
Згідно зі статтею 392 ЦК України власник майна може пред`явити позов про визнання його права власності, якщо це право оспорюється або не визнається іншою особою, а також у разі втрати ним документа, який засвідчує його право власності.
У постанові від 19.05.2020 у справі №916/1608/18 Велика Палата Верховного Суду зазначила, що вирішуючи спір про визнання права власності на підставі статті 392 ЦК України, слід враховувати, що за змістом вказаної норми права судове рішення не породжує права власності, а лише підтверджує наявне у позивача право власності, набуте раніше на законних підставах, якщо відповідач не визнає, заперечує або оспорює його.
Отже, передумовами та матеріальними підставами для захисту права власності у судовому порядку є наявність підтвердженого належними доказами як права власності на майно, яке оспорюється або не визнається іншою особою, так і порушення (невизнання або оспорювання) цього права на спірне майно.
Позивачем у такому позові може бути суб`єкт, який вважає себе власником певного майна, однак не може належним чином реалізувати свої правомочності у зв`язку із наявністю щодо цього права сумнівів з боку третіх осіб чи необхідністю одержати правовстановлюючі документи. У вищевказаній справі Велика Палата Верховного Суду зробила висновок, що правило за аналогією закону (а саме, статті 392 ЦК України) має застосовуватися не тільки у випадках, коли власник втратив документ, який засвідчує його право власності, а й у випадках, коли наявні в нього документи не дають змоги беззаперечно підтвердити своє право власності на нерухоме майно, але лише за умови, що право на майно не зареєстроване за іншою особою.
За таких обставин обраний позивачем спосіб захисту — визнання права власності, скасування незаконного рішення органу місцевого самоврядування, скасування похідного свідоцтва про право на спадщину є єдиним ефективним способом відновлення порушеного права, оскільки лише комплексне усунення правових наслідків незаконних рішень дозволяє відновити первинний стан речових прав позивача та забезпечити можливість державної реєстрації його права власності.
При цьому, сам же апелянт, посилаючись на практику Верховного Суду, фактично підтверджує, що спосіб захисту у вигляді визнання права власності застосовується у випадках, коли суб`єктивне право виникло і таке право порушується, не визнається або оспорюється іншою особою. У даному випадку право власності позивача дійсно виникло на підставі договору дарування від 04.04.1996 року, що апелянтом не заперечується. Однак подальші дії органу місцевого самоврядування, а саме прийняття рішення про оформлення права власності за померлою особою, а також видача на його підставі свідоцтва про право на спадщину, попри наявність чинного договору дарування від 04.04.1996 р., посвідченого нотаріально, та зареєстрованого за цим договором права особистої приватної власності на спірну квартиру за ОСОБА_2 , призвели до виникнення юридичної невизначеності щодо належності спірного майна та свідчать про порушення права власності позивача з боку органу місцевого самоврядування зокрема. Саме внаслідок існування зазначеного рішення створено альтернативне право власності на спірну квартиру, що призвело до відмови державного реєстратора у проведенні реєстраційних дій і позбавило позивача можливості повноцінно реалізувати свої правомочності власника (зокрема, розпорядження майном).
Таким чином, право власності позивача є не лише таким, що формально існує, а й таким, що фактично не визнається державою в особі її органів через наявність взаємовиключних правовстановлюючих документів на один і той самий об`єкт нерухомого майна.
Посилання апелянта на те, що позивач сама зазначає про належність їй права власності, не спростовує факту його порушення, а навпаки підтверджує його. У цьому випадку апелянт підміняє поняття «наявність права» та «можливість його реалізації». Спір у даній справі полягає саме у неможливості реалізації цього права внаслідок наявності незаконного рішення органу місцевого самоврядування та похідних від нього правових наслідків. Більше того, відмова державного реєстратора у проведенні реєстраційних дій є прямим підтвердженням того, що право позивача не визнається у публічно- правовій сфері, що, у свою чергу, обмежує можливість його реалізації та свідчить про наявність порушення у розумінні статей 15, 16, 392 ЦК України. Саме тому звернення позивача до Харківської міської ради як до правонаступника відповідного органу місцевого самоврядування обумовлено тим, що саме цей орган прийняв первинне рішення, яке стало підставою для подальшого незаконного успадкування спірного майна.
Відтак саме дії органу місцевого самоврядування є первинною ланкою у ланцюгу порушення права позивача. Отже, у даному випадку наявні всі умови для застосування способу захисту у вигляді визнання права власності, оскільки: право позивача виникло на законних підставах; це право фактично не визнається та оспорюється через одночасне існування декількох правовстановлюючих документів на один і той самий об`єкт нерухомого майна; позивач позбавлений можливості реалізувати свої правомочності власника. Таким чином, доводи апелянта є такими, що не відповідають фактичним обставинам справи та зводяться до формального тлумачення норм права з одночасною підміною понять, що свідчить про їх необґрунтованість та недобросовісний характер.
Твердження Харківської міської ради про те, що вона у справі є неналежним відповідачем, спростовується наступним.
Рішенням 38 сесії Харківської міської ради 5 скликання «Про не утворення районних у місті Харкові рад» від 25.11.2009 № 266/09 було вирішено не утворювати районні у місті Харкові рад, зокрема Московську районну у місті Харкові раду після закінчення строку повноважень. Рішенням 1 сесії Харківської міської ради 8 скликання від 09.12.2020 № 7/20 «Про затвердження положень виконавчих органів Харківської міської ради 8 скликання» (зі змінами) (копія рішення додається) затверджено зокрема Положення про Адміністрацію Салтівського району Харківської міської ради (далі – Положення) (копія Положення додається). Відповідно до п. 1.1 Положення Адміністрація Салтівського району Харківської міської ради (далі – Адміністрація) є самостійним виконавчим органом Харківської міської ради, який утворюється Харківською міською радою і діє на правах департаменту. Пунктом 1.2. Положення встановлено, що Адміністрація підзвітна та підконтрольна Харківській міській раді, підпорядкована виконавчому комітету Харківської міської ради, міському голові, секретарю міської ради. Відповідно до п. 1.3. Положення, Адміністрація дійсно є правонаступником Адміністрації Московського району Харківської міської ради у зв`язку з перейменуванням, Московської районної у місті Харкові ради, виконавчого комітету Московської районної в місті Харкові ради в межах наданих повноважень у зв`язку з їх реорганізацією шляхом приєднання. Однак зазначеним Положенням не передбачено повноважень Адміністрації району щодо управління майном, що належить до комунальної власності. Згідно з Положенням, Адміністрація району не наділена повноваженнями щодо регулювання відносин пов`язаних з визнанням права власності на майно. Ураховуючи вищезазначене, Адміністрація Салтівського району Харківської міської ради не є правоуповноваженим суб`єктом, що порушила, не визнала чи оспорила суб`єктивні права, свободи чи інтереси позивача, а отже є неналежним відповідачем у даній цивільній справі. Відтак, саме Харківська міська рада, як представник органу територіальної громади міста Харкова, до повноважень якої належить управління майном комунальної власності, є належним відповідачем у даній справі.
Щодо заявленого відповідачем пропуску строку для звернення до суду та застосування судом строку позовної давності.
Вважає, що у даному випадку відсутні будь-які підстави для застосування наведених апелянтом положень щодо можливості застосування наслідків спливу позовної давності на стадії апеляційного перегляду справи. Як убачається з матеріалів справи, відповідач – Харківська міська рада – був належним чином повідомлений про час і місце розгляду справи судом першої інстанції, мав реальну можливість брати участь у судових засіданнях, подавати докази, пояснення та заявляти клопотання, у тому числі й про застосування позовної давності.
Таким чином, відповідач був обізнаний про розгляд справи, однак не скористався своїм процесуальним правом на звернення з відповідною вимогою у суді першої інстанції до ухвалення рішення, як це прямо передбачено частиною третьою статті 267 ЦК України. За таких обставин, подання відповідної заяви вже на стадії апеляційного перегляду фактично спрямоване на виправлення власної процесуальної пасивності сторони та не може вважатися належною підставою для застосування позовної давності судом апеляційної інстанції. Більше того, як випливає з наведених правових позицій Верховного Суду, можливість заявити про застосування позовної давності в апеляційній інстанції є виключенням із загального правила та допускається лише за наявності об`єктивних обставин, які унеможливлювали подання такої заяви у суді першої інстанції, зокрема у випадку неналежного повідомлення сторони про розгляд справи. Жодних таких обставин апелянтом не наведено та не доведено. Отже, враховуючи дотримання судом першої інстанції принципів змагальності та рівності сторін, а також належне повідомлення відповідача про розгляд справи, відсутні правові підстави для прийняття та розгляду судом апеляційної інстанції заяви про застосування строків позовної давності. У зв`язку з викладеним, доводи апелянта в цій частині є необґрунтованими та такими, що не підлягають задоволенню.
Колегія суддів, заслухала доповідь судді-доповідача, відповідно до ст.ст. 367, 368 ЦПК України перевірила законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги і вважає, що скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав.
Згідно ч. 1 ст. 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Відповідно до вимог ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.
Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Вказаним вимогам оскаржене рішення суду відповідає.
Задовольняючи позов суд першої інстанції покликався на те, що на момент винесення рішення Виконавчого комітету Московської районної ради м. Харкова №336/30 від 05.12.2000 р. жодна особа не зверталася з заявою про переоформлення або перереєстрацію права власності на квартиру на ім`я вже померлої ОСОБА_3 , не існувало відповідного судового рішення, а право власності на спірну квартиру за договором дарування від 04.04.1996 р. було належним чином зареєстровано за ОСОБА_2 , тому Виконавчим комітетом Московської районної ради м. Харкова було перевищено межі наданих йому повноважень, а рішення виконавчого органу ухвалене з порушенням вимог чинного (як на момент ухвалення рішення, так і на теперішній момент) законодавства.
Суд апеляційної інстанції погоджується з таким висновком суду.
Матеріалами справи підтверджується та судом встановлено наступне.
Довідкою Житлово-будівельного кооперативу «Салтівський» №18 від 12.01.1996 р., зареєстрованої у Харківському міському бюро технічної інвентаризації 16.01.1996 р. за реєстровим №56990 підтверджується, що ОСОБА_3 на праві власності належала кооперативна квартира АДРЕСА_1 .
04 квітня 1996 року між ОСОБА_3 (дарувальником) та ОСОБА_2 (обдарованою) був укладений нотаріально посвідчений договір дарування квартири АДРЕСА_1 , який зареєстрований у реєстрі за №3-1983 Третьою Харківською державною нотаріальною конторою. Відповідно до умов зазначеного договору, право власності на спірну квартиру від дарувальника – ОСОБА_3 перейшло до обдарованої – ОСОБА_2 (а.с.11-12).
Відповідно до ст. 243 ЦК УРСР у редакції від 1963 р., чинного на момент виникнення правовідносин між сторонами, за договором дарування одна сторона передає безоплатно другій стороні майно у власність. Договір дарування вважається укладеним з моменту передачі майна обдарованому. Відповідно до ст. 244 ЦК УРСР (1963 р.) договір дарування на суму понад 500 карбованців, а при даруванні валютних цінностей — на суму понад 50 карбованців повинен бути нотаріально посвідчений. До договорів дарування нерухомого майна застосовуються правила статті 227 і цього Кодексу.
Із матеріалів справи не вбачається будь-яких обставин, які спростовували б дотримання сторонами вимог зазначених статей, тому укладений договір дарування є чинним.
ІНФОРМАЦІЯ_3 ОСОБА_3 померла, про що Харківським міським відділом реєстрації актів громадського стану було зроблено актовий запис №10713 та видано Свідоцтво про смерть від 21.12.1999 року серії НОМЕР_1 (а.с.12 на звороті).
Рішенням Виконавчого комітету Московської районної ради м. Харкова від 05 грудня 2000 було винесено рішення №336/30, яким ухвалено видати свідоцтво про право власності на квартиру АДРЕСА_1 на ім`я ОСОБА_3 . При цьому на момент прийняття такого рішення остання вже була померлою майже рік (21.12.1999 р.), що зазначено і в самому тексті рішення (а.с.12 на звороті).
Згідно зі свідоцтвом про право на спадщину за законом, виданого 23.01.2001 року державним нотаріусом Третьої Харківської державної нотаріальної контори за р.№2-39, право власності на вищевказану квартиру перейшло від померлої ОСОБА_3 до її доньки - ОСОБА_4 . Вказане свідоцтво зареєстровано в Харківському міському бюро технічної інвентаризації за реєстровим №61609 від 30.01.2001 року (а.с.13).
На момент смерті ОСОБА_3 та на момент видачі спірного рішення Виконавчого комітету Московської районної ради м. Харкова квартира вже належала ОСОБА_2 на підставі нотаріально посвідченого договору дарування від 04.04.1996 р., зареєстрованого в Харківському міському бюро технічної інвентаризації за №56990 від 22.04.1996 року.
Отже, вказане майно не могло перейти у спадок померлій ОСОБА_4 від її матері ОСОБА_3 , оскільки не належало останній. Право особистої приватної власності на квартиру АДРЕСА_1 вже належало ОСОБА_2 .
08 грудня 2009 року ОСОБА_4 звернулась із заявою до КП “Харківське міське бюро технічної інвентаризації” Харківської міської ради, в якій просила залучити до справи свідоцтво про право на спадщину за законом на квартиру АДРЕСА_1 , і вказала, що його було видано помилково, пізніше договору дарування на ім`я доньки ОСОБА_2 . Однак зазначена заява не понесла за собою жодних правових наслідків та належного реагування з боку відповідного органу.
ІНФОРМАЦІЯ_4 ОСОБА_4 померла, про що Відділом реєстрації актів цивільного стану по м. Харкову Харківського міського управління юстиції зроблено відповідний актовий запис №6486 та видано Свідоцтво про смерть від 11 травня 2010 року серії НОМЕР_2 (а.с.13 на звороті).
Померлою ОСОБА_4 25 березня 2002 року було складено заповіт, який посвідчено державним нотаріусом Третьої Харківської державної нотаріальної контори та зареєстровано в реєстрі за № 1-131. Згідно даного заповіту, право власності на спірну квартиру переходить до ОСОБА_2 (а.с.13 на звороті).
Свідоцтво про право на спадщину визнається недійсним за рішенням суду, якщо буде встановлено, що особа, якій воно видане, не мала права на спадкування, а також в інших випадках, встановлених законом (стаття 1301 ЦК України).
У статті 1301 ЦК України передбачено, що свідоцтво про право на спадщину визнається недійсним за рішенням суду, якщо буде встановлено, що особа, якій воно видане, не мала права на спадкування, а також в інших випадках, встановлених законом.
Такими іншими підставами визнання свідоцтва недійсним можуть бути: визнання заповіту недійсним, визнання відмови від спадщини недійсною, визнання шлюбу недійсним, порушення у зв`язку з видачею свідоцтва про право на спадщину прав інших осіб, включення до свідоцтва майна, яке не належало спадкодавцю на момент відкриття спадщини тощо.
У даному випадку, до свідоцтва про право на спадщину було безпідставно включено квартиру АДРЕСА_1 , яка на момент смерті ОСОБА_3 не належала, а перебувала у власності ОСОБА_2 на підставі нотаріально посвідченого договору дарування від 04.04.1996 року.
Фактична підстава для помилкового включення цього майна до складу спадщини полягала у винесенні Виконавчим комітетом Московської районної ради м. Харкова незаконного рішення від 05.12.2000 р. №336/30, яким було оформлено право власності за особою, яка на той момент вже була померлою. Саме це рішення створило штучні підстави для формування спадкової справи та подальшої видачі свідоцтва про право на спадщину.
Отже, у цій справі факт включення до спадкового майна квартири, яка не належала ОСОБА_3 , а належала іншій особі, є самостійною і достатньою підставою для визнання свідоцтва про право на спадщину за законом від 23.01.2001 року недійсним.
Разом з тим, як вбачається із матеріалів інвентаризаційної справи, 08.02.2001 року ОСОБА_2 звернулася до КП «Харківське міське бюро технічної інвентаризації» Харківської міської ради із заявою, в якій просила вважати реєстрацію договору дарування від 04.04.1996 року недійсною та залишити реєстрацію за ОСОБА_4 згідно з свідоцтвом про право на спадщину, виданим 3-10 ХДНК від 23.01.2001, р.№ 2-39.
Разом з тим, вказана заява, за своїм змістом спрямована на безоплатну передачу належної особі нерухомого майна була врегульована нормою чинної на той час ст. 244 ЦК УРСР, яка передбачала, що договори на значні суми (зокрема житло) вимагали обов`язкового нотаріального посвідчення.
Згідно ст. 347 ЦПК України, який був чинності з 01 січня 2004 року, наразі передбачений наступний порядок відмови від права власності:
1. Особа може відмовитися від права власності на майно, заявивши про це або вчинивши інші дії, які свідчать про її відмову від права власності.
2. У разі відмови від права власності на майно, права на яке не підлягають державній реєстрації, право власності на нього припиняється з моменту вчинення дії, яка свідчить про таку відмову.
3. У разі відмови від права власності на майно, права на яке підлягають державній реєстрації, право власності на нього припиняється з моменту внесення за заявою власника відповідного запису до державного реєстру.
Однак, зазначена заява не містить нотаріально посвідчено відмови ОСОБА_2 від свого права власності на спірну квартиру, яке виникло на підставі нотаріально посвідченого договору дарування від 04.04.1996 року та зареєстрованого у Харківському міському бюро технічної інвентаризації за №56990 від 22.04.1996 року на користь інших осіб. Відтак зазначена заява ОСОБА_2 не породила жодних правових наслідків і не могла бути підставою для визнання реєстрації договору дарування недійсною та залишення реєстрації права власності на спірну квартиру за ОСОБА_4 , наведені з цього приводу висновки суду є законними та обґрунтованими.
Крім того, з даної заяви вбачається, що її подано вже після прийняття спірного рішення Виконавчого комітету Московської районної ради м. Харкова №336/30 від 05.12.2000 року про видачу свідоцтва про право власності на квартиру на ім`я ОСОБА_3 . При цьому на момент прийняття рішення ОСОБА_3 вже померла, а існуючий нотаріально посвідчений договір дарування та зареєстроване на його підставі право власності на спірну квартиру належало ОСОБА_2 . Таким чином, немає законних підстав для визнання реєстрації договору дарування недійсною.
Реєстрація свідоцтва про право на спадщину відбулася без належної перевірки законності підстав переходу майна, що суперечить вимогам національного законодавства.
Таким чином, незаконним рішенням ради було порушено право власності позивача на квартиру, яка їй належала задовго до цього на підставі договору дарування.
Статтею 41 Конституції України, ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним. Примусове відчуження об`єктів права приватної власності може бути застосоване лише як виняток з мотивів суспільної необхідності, на підставі і в порядку, встановлених законом, та за умови попереднього і повного відшкодування їх вартості. Примусове відчуження таких об`єктів з наступним повним відшкодуванням їх вартості допускається лише в умовах воєнного чи надзвичайного стану. Конфіскація майна може бути застосована виключно за рішенням суду у випадках, обсязі та порядку, встановлених законом.
Згідно чинному на час виникнення правовідносин Закону України «Про власність», а саме ст. 2 - право власності - це врегульовані законом суспільні відносини щодо володіння, користування і розпорядження майном. Право власності в Україні охороняється законом. Держава забезпечує стабільність правовідносин власності.
Відповідно до ч.1 ст. 55 Закону України «Про власність» (чинному на час виникнення правовідносин) власник не може бути позбавлений права на своє майно.
Згідно ст. 57 Закону України «Про власність» (чинному на час виникнення правовідносин) якщо в результаті видання акта органом державного управління або місцевим органом державної влади, що не відповідає законові, порушуються права власника та інших осіб щодо володіння, користування чи розпорядження належним їм майном, такий акт визнається недійсним за позовом власника або особи, права якої порушено.
За приписами статті 15 Цивільного кодексу України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання, а статтею 16 цього Кодексу закріплено перелік способів захисту цивільних прав та інтересів, згідно з яким кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу шляхом, зокрема, визнання правочину недійсним, та визнання незаконним рішення органу місцевого самоврядування.
Статтею 393 Цивільного кодексу України визначено, що правовий акт органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, який не відповідає законові і порушує права власника, за позовом власника майна визнається судом незаконним та скасовується.
Підставами для визнання акта недійсним є невідповідність його вимогам чинного законодавства та/або визначеній законом компетенції органу, який видав цей акт. Обов`язковою умовою визнання акта недійсним є також порушення у зв`язку з прийняттям відповідного акта прав та охоронюваних законом інтересів підприємства чи організації - позивача у справі.
Водночас, як передбачено п.30 ч.1 ст. 26 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» від 21 травня 1997 року № 280/97-ВР (у редакції чинній на дату прийняття спірного рішення Виконавчого комітету Московської районної ради м. Харкова) виключно на пленарних засіданнях сільської, селищної, міської ради вирішуються такі питання як прийняття рішень щодо відчуження відповідно до закону комунального майна; затвердження місцевих програм приватизації, а також переліку об`єктів комунальної власності, які не підлягають приватизації; визначення доцільності, порядку та умов приватизації об`єктів права комунальної власності; вирішення питань про придбання в установленому законом порядку приватизованого майна, про включення до об`єктів комунальної власності майна, відчуженого у процесі приватизації, договір купівлі-продажу якого в установленому порядку розірвано або визнано недійсним, про надання у концесію об`єктів права комунальної власності, про створення, ліквідацію, реорганізацію та перепрофілювання підприємств, установ та організацій комунальної власності відповідної територіальної громади.
Як унормовано ч. 1 ст. 51 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» від 21 травня 1997 року № 280/97-ВР (у редакції чинній на дату прийняття спірного рішення Виконавчого комітету Московської районної ради м. Харкова) виконавчим органом сільської, селищної, міської, районної у місті (у разі її створення) ради є виконавчий комітет ради, який утворюється відповідною радою на строк її повноважень.
Відповідно до ч. 2 ст. 52 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» від 21 травня 1997 року № 280/97-ВР (у редакції чинній на дату прийняття спірного рішення Виконавчого комітету Московської районної ради м. Харкова) до повноважень виконавчого комітету районної ради входило наступне:
- попередньо розглядає проекти місцевих програм соціально-економічного і культурного розвитку, цільових програм з інших питань, місцевого бюджету, проекти рішень з інших питань, що вносяться на розгляд відповідної ради;
- координує діяльність відділів, управлінь та інших виконавчих органів ради, підприємств, установ та організацій, що належать до комунальної власності відповідної територіальної громади, заслуховує звіти про роботу їх керівників;
- має право змінювати або скасовувати акти підпорядкованих йому відділів, управлінь, інших виконавчих органів ради, а також їх посадових осіб.
Повноваження виконавчих комітетів стосуються житлово-комунального господарства, обліку житла, видачі ордерів та житлові приміщення, а не підтвердження чи створення права приватної власності.
За огляду на положення ст. ст. 26, 52 та 59 цього ж Закону, можна дійти висновку, що до відання виконавчих органів рад не належать повноваження щодо реєстрації об`єктів нерухомого майна (оформлення права власності).
Відповідно до ст. 19 Конституції України, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України
Виконавчий комітет Московської районної ради м. Харкова приймаючи спірне рішення №336/30, яким ухвалив видати свідоцтво про право власності на квартиру АДРЕСА_3 на ім`я ОСОБА_3 , вийшов за межі наданих йому повноважень, передбачених ст. 30 та ч. 2 ст. 52 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» від 21 травня 1997 року № 280/97-ВР.
ОСОБА_2 набула право власності на квартиру АДРЕСА_1 на законних підставах, а саме на підставі договору дарування, посвідченого 04.04.1996 року державним нотаріусом Третьої Харківської державної нотаріальної контори Зімницькою В.П., р.№3-1983 та зареєстрованого в Харківському міському бюро технічної інвентаризації за №56990 від 22.04.1996 року.
Частиною 3 ст. 3 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень», речові права на нерухоме майно та їх обтяження, що виникли до 1 січня 2013 року, визнаються дійсними за наявності однієї з таких умов:1) реєстрація таких прав була проведена, відповідно до законодавства, що діяло на момент їх виникнення; 2) на момент виникнення таких прав діяло законодавство, що не передбачало їх обов`язкової реєстрації.
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 23 листопада 2021 року у справі № 359/3373/16-ц (провадження № 14-2цс21), вказувала, що набуття особою володіння нерухомим майном полягає у внесенні запису про державну реєстрацію права власності на нерухоме майно за цією особою.
Право на захист власності викладено у ст. 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі – «Перший протокол», «Конвенція»): «Кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства та на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.
Свідоцтво про право власності на нерухоме майно посвідчує наявність відповідного права, але видається на підтвердження існування права, яке виникло внаслідок певного правочину і такий посвідчуваний документ є чинним, якщо є дійсною правова підстава його видачі.
Якщо правова підстава (правочин), у зв`язку з якою був виданий документ, визнана недійсною, то такий правочин не породжує в його сторін прав, а відтак свідоцтво, як посвідчувальний документ, втрачає свою юридичну силу, і не може підтверджувати право, яке вже відсутнє, що відповідає правовій позиції викладеній у постанові Верховного Суду у справі №916/780/18 від 15.10.2019 року.
Таким чином, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про те, що рішення №336/30, видане виконавчим комітетом Московської районної ради м. Харкова є незаконним і таким, що не може породжувати жодних правових наслідків, оскільки виконавчий орган не лише ухвалив його, вийшовши за рамки своїх повноважень, але й надав дозвіл на видачу свідоцтва про право власності на нерухоме майно на особу, яка на момент ухвалення спірного рішення не могла бути суб`єктом права власності, оскільки померла ІНФОРМАЦІЯ_3 , що підтверджується свідоцтвом про смерть серії НОМЕР_1 .
Як випливає із положень ст. 9 ЦК УРСР у редакції на 1963 р., що був чинним на момент виникнення правовідносин, правоздатність громадянина виникає в момент його народження і припиняється з смертю.
На момент прийняття рішення виконавчого комітету ОСОБА_3 вже була померлою, виключається можливість виникнення у неї суб`єктивного права власності на майно.
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 12 березня 2019 у справі № 911/3594/17 (провадження № 12-234гс 18) зазначила, що пунктом 1 частини першої статті 2 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» установлено, що державна реєстрація речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень (далі - державна реєстрація прав) - офіційне визнання і підтвердження державою фактів набуття, зміни або припинення речових прав на нерухоме майно, обтяжень таких прав шляхом внесення відповідних відомостей до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно.
Сукупний правовий аналіз наведених норм свідчить про те, що реєстрація права власності на нерухоме майно є офіційним визнанням права власності з боку держави.
Сама собою державна реєстрація права власності за певною особою не є безспірним підтвердженням наявності в цієї особи права власності, але створює спростовувану презумпцію права власності такої особи.
Отже, за наявності державної реєстрації права власності за певною особою державна реєстрація права власності на це ж майно за іншою особою може бути здійснена за згодою цієї особи або за судовим рішенням, що набрало законної сили, щодо права власності на нерухоме майно (Постанова Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 30 липня 2025 року у справі №201/1895/23).
Відбувся перехід права власності на квартиру АДРЕСА_1 за договором дарування від 04.04.1996 р. до ОСОБА_2 , посвідченого державним нотаріусом Третьої Харківської державної нотаріальної контори Зімницькою В.П., р.№3-1983 та зареєстрованого в Харківському міському бюро технічної інвентаризації за №56990 від 22.04.1996 року.
Таким чином, оскільки на момент винесення рішення Виконавчого комітету Московської районної ради м. Харкова №336/30 від 05.12.2000 р. жодна особа не зверталася з заявою про переоформлення або перереєстрацію права власності на квартиру на ім`я вже померлої ОСОБА_3 , не існувало відповідного судового рішення, право власності на спірну квартиру за договором дарування від 04.04.1996 р. було належним чином зареєстровано за ОСОБА_2 , Виконавчим комітетом Московської районної ради м. Харкова було перевищено межі наданих йому повноважень, рішення виконавчого органу ухвалене з порушенням вимог чинного (як на момент ухвалення рішення, так і на теперішній момент) законодавства.
Аргументи скарги про те, що позивачем обрано не вірний спосіб захисту, колегія суддів відхиляє, з огляду на наступне.
У постанові від 19.05.2020 у справі №916/1608/18 Велика Палата Верховного Суду зазначила, що вирішуючи спір про визнання права власності на підставі статті 392 ЦК України, слід враховувати, що за змістом вказаної норми права судове рішення не породжує права власності, а лише підтверджує наявне у позивача право власності, набуте раніше на законних підставах, якщо відповідач не визнає, заперечує або оспорює його.
Отже, передумовами та матеріальними підставами для захисту права власності у судовому порядку є наявність підтвердженого належними доказами як права власності на майно, яке оспорюється або не визнається іншою особою, так і порушення (невизнання або оспорювання) цього права на спірне майно.
Позивачем у такому позові може бути суб`єкт, який вважає себе власником певного майна, однак не може належним чином реалізувати свої правомочності у зв`язку із наявністю щодо цього права сумнівів з боку третіх осіб чи необхідністю одержати правовстановлюючі документи. У вищевказаній справі Велика Палата Верховного Суду зробила висновок, що правило за аналогією закону (а саме, статті 392 ЦК України) має застосовуватися не тільки у випадках, коли власник втратив документ, який засвідчує його право власності, а й у випадках, коли наявні в нього документи не дають змоги беззаперечно підтвердити своє право власності на нерухоме майно, але лише за умови, що право на майно не зареєстроване за іншою особою.
За таких обставин обраний позивачем спосіб захисту - визнання права власності, скасування незаконного рішення органу місцевого самоврядування, скасування похідного свідоцтва про право на спадщину є належним законним способом відновлення порушеного права, оскільки таке рішення передбачене вказаними нормами права, які відповідають критеріям правової визначеності та не визнані неконституційними. Питання щодо ефективності правового захисту виникає відповідно до змісту норми ст. 5 ЦПК України виникають у разі, якщо спірні правовідносини не врегульовані нормами права.
Так, згідно ч. 2 ст. 5 ЦПК України у випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону.
Так, у постанові КЦС ВС від 02 листопада 2022 року у справі № 685/1008/20:
зазначено, що принцип «суд знає право» - jura novit curia діє тоді, коли позивач належно обґрунтував свій позов фактичними обставинами, але помилився у виборі закону чи статті.
Суд має дискреційні повноваження у самостійному застосуванні норм права, але лише в межах розглянутих підстав та предмету позову, що обумовлено дією принципу диспозитивності, ст. 13 ЦК України.
При цьому перекваліфікація спору судом можлива лише при дотриманні принципу змагальності, чт. 12 ЦПК України (див. з цього приводу постанову КЦС ВС від 04 вересня 2024 року у справі № 278/2111/23): якщо суд самостійно здійснює глибоку перекваліфікацію позову (переходить на зовсім інші матеріальні відносини, які сторони навіть не обговорювали і не надавали щодо них доказів), він ризикує порушити принципи змагальності, рівності сторін та право на справедливий суд.
Визначальним є те, що відмова у задоволенні позову з мотивів обрання позивачем неефективного способу захисту за змістом ст. 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року апріорі порушує принцип верховенства права, ст. 10 ЦПК України, в частині права на справедливий суд.
Пункт 1 статті 6 ЄКПЛ гарантує кожному право звернутися до суду з будь-якою вимогою щодо своїх цивільних прав та обов`язків. У такий спосіб здійснюється "право на суд", яке відповідно до практики ЄСПЛ включає не тільки право ініціювати провадження, але й право отримати "вирішення" спору судом (див., наприклад, рішення у справі "Кутій проти Хорватії" (Kutit v. Croatia), N 48778/99, пункт 25, ECHR 2002-II).
За таких умова доктрина «суд знає право» відповідно до ст. 5 ЦПК України, та для виконання пріоритетного завдання цивільного судочинства, визначеного у ст. 2 ЦПК України (справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави) - зобов`язує суд бути активним, в межах балансу з вказаними принципами змагальності та диспозитивності, ст.ст. 12, 13 ЦПК України. При цьому позивач вправі очікувати такої активної та збалансованої процесуальної поведінки від суду.
Разом з тим, колегія суддів не вбачає у даному випадку підстав для перекваліфікації спору. Наведені з цього доводи скарги у контексті вказаного правового обґрунтування є безпідставними та не ґрунтуються на обставинах цієї справи.
Колегія суддів також відхиляє доводи скарги про те, що Харківська міська рада є неналежним відповідачем у даній справі, з огляду на наступне.
Рішенням 38 сесії Харківської міської ради 5 скликання «Про не утворення районних у місті Харкові рад» від 25.11.2009 № 266/09 було вирішено не утворювати районні у місті Харкові рад, зокрема Московську районну у місті Харкові раду після закінчення строку повноважень. Рішенням 1 сесії Харківської міської ради 8 скликання від 09.12.2020 № 7/20 «Про затвердження положень виконавчих органів Харківської міської ради 8 скликання» (зі змінами) (копія рішення додається) затверджено зокрема Положення про Адміністрацію Салтівського району Харківської міської ради (далі – Положення) (копія Положення додається).
Відповідно до п. 1.1 Положення Адміністрація Салтівського району Харківської міської ради (далі – Адміністрація) є самостійним виконавчим органом Харківської міської ради, який утворюється Харківською міською радою і діє на правах департаменту. Пунктом 1.2. Положення встановлено, що Адміністрація підзвітна та підконтрольна Харківській міській раді, підпорядкована виконавчому комітету Харківської міської ради, міському голові, секретарю міської ради.
Відповідно до п. 1.3. Положення, Адміністрація дійсно є правонаступником Адміністрації Московського району Харківської міської ради у зв`язку з перейменуванням, Московської районної у місті Харкові ради, виконавчого комітету Московської районної в місті Харкові ради в межах наданих повноважень у зв`язку з їх реорганізацією шляхом приєднання. Однак зазначеним Положенням не передбачено повноважень Адміністрації району щодо управління майном, що належить до комунальної власності.
Згідно з Положенням, Адміністрація району не наділена повноваженнями щодо регулювання відносин пов`язаних з визнанням права власності на майно.
Ураховуючи вищезазначене, Адміністрація Салтівського району Харківської міської ради не є правоуповноваженим суб`єктом, що порушила, не визнала чи оспорила суб`єктивні права, свободи чи інтереси позивача, а отже є неналежним відповідачем у даній цивільній справі.
Районна адміністрація є лише виконавчим органом міської ради на території конкретного району та виконує виключно функції місцевого самоврядування (благоустрій, житлово-комунальні питання, соціальний захист тощо), визначені її Положенням.
Відтак, саме Харківська міська рада, як представник органу територіальної громади міста Харкова, є належним відповідачем у даній справі.
Тому доводи скарги про те, що ХМР не є належним відповідачем та позивачем помилкового його залучено до участі у справі колегія суддів відхиляє, та не приймає до уваги.
Аргументи скарги Харківської міської ради про те, що позивачем пропущено строк звернення до суду, колегія суддів не приймає.
Як вбачається з матеріалів справи, ухвалою суду від 28 жовтня 2025 року по справі було відкрито провадження та направлено копію ухвали учасникам справи та судові повістки поштою та до електронних кабінетів сторін (а.с.24-25,26,27 ).
Про розгляд справи Харківська міська рада була повідомлена належним чином, про що свідчать рекомендовані повідомлення про вручення поштового відправлення (а.с.36,102,106).
Застосування судом апеляційної інстанції позовної давності допускається лише у випадках, коли відповідач не мав об`єктивної можливості заявити таку вимогу в суді першої інстанції. Відхилення судом першої інстанції клопотання відповідача про відкладення розгляду справи саме по собі не є достатньою підставою для визнання, що відповідач був позбавлений можливості подати заяву про застосування позовної давності. Такого висновку дійшов Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду у справі від 10 грудня 2025 року № 755/8818/23 (провадження № 61-16581 св 24).
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 31 жовтня 2018 у справі № 367/6105/16-ц (провадження № 14-381цс18) зроблено висновок, що сплив позовної давності, про застосування якої було заявлено стороною у справі, є самостійною підставою для відмови в позові. Для правильного застосування частини першої статті 261 ЦК України при визначенні початку перебігу позовної давності має значення не тільки безпосередня обізнаність особи про порушення її прав, а й об`єктивна можливість цієї особи знати про обставини порушення її прав. Виходячи з вимог статті 261 ЦК України позовна давність застосовується лише за наявності порушення права особи. Тобто, перш ніж застосувати позовну давність, суд має з`ясувати та зазначити в судовому рішенні, чи порушене право або охоронюваний законом інтерес позивача, за захистом якого той звернувся до суду. Якщо таке право чи інтерес не порушені, суд відмовляє в позові з підстави його необґрунтованості. І лише якщо буде встановлено, що право або охоронюваний законом інтерес особи дійсно порушені, але позовна давність спливла і про це зроблено заяву іншою стороною у справі, суд відмовляє в позові у зв`язку зі спливом позовної давності за відсутності поважних причин її пропуску, наведених позивачем. Відмова в задоволенні позову у зв`язку з відсутністю порушеного права із зазначенням спливу позовної давності як додаткової підстави для відмови в задоволенні позову не відповідає вимогам закону.
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 11 жовтня 2023 року у справі № 756/8056/19 (провадження № 14-94цс21), на яку посилається заявник у касаційній скарзі, зазначено про те, що суд апеляційної інстанції вправі прийняти до розгляду заяву про застосування позовної давності лише за умови, що відповідач у справі не був належним чином повідомлений судом першої інстанції про день та час судового розгляду справи, чи у разі інших поважних причин, які об`єктивно позбавляли особу зробити в суді першої інстанції таку заяву, внаслідок чого було порушено принцип процесуальної рівності сторін.
Таким чином, суд апеляційної інстанції вправі прийняти до розгляду заяву про застосування позовної давності лише за умови, що відповідач у справі не був належним чином повідомлений судом першої інстанції про день та час судового розгляду справи, чи у разі інших поважних причин, які об`єктивно позбавляли особу зробити в суді першої інстанції таку заяву, внаслідок чого було порушено принцип процесуальної рівності сторін.
Отже, відповідачу, який звернувся з досліджуваною апеляційною скаргою, було достеменно відомо про звернення цього позивача до нього з відповідним позовом, втім, реалізуючи на власний розсуд належні йому процесуальні права, він не скористався правом заявити про застосування до спірних правовідносин правил про позовну давність у суді першої інстанції.
Враховуючи те, що відповідач був належним чином повідомлений про розгляд справи та не був позбавлений права подавати відповідні клопотання до суду першої інстанції, колегія суддів відхиляє доводи скарги про те, що позивачем було пропущено строк звернення до суду.
За таких обставин, суд першої інстанції зробив правильний висновок про задоволення позову.
Інші доводи апеляційної скарги не спростовують висновків суду першої інстанції, належної правової оцінки судом обставин справи та не впливають на правильність ухваленого рішення.
Вирішуючи спір, який виник між сторонами справи, суд першої інстанції правильно визначився з характером спірних правовідносин та нормами матеріального права, які підлягають застосуванню, повно та всебічно дослідив обставини справи та наявні у справі докази, надав їм належну оцінку, у результаті чого ухвалив законне й обґрунтоване судове рішення, яке відповідає вимогам матеріального та процесуального права.
На підставі вищевказаних обставин та правового обґрунтування колегія суддів визнає, що оскаржене рішення суду ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права, доводи скарги є недоведеними та висновків суду не спростували, що відповідно до статті 375 ЦПК України є підставою для залишення апеляційної скарги без задоволення, а судового рішення без змін.
У відповідності до ч. 1 ст. 374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право залишити судове рішення без змін, а скаргу без задоволення.
Керуючись ст.ст. 259, п. 1 ч. 1 ст. 374, ст.ст. 375, 381-384, 389-391 ЦПК України, суд апеляційної інстанції
постановив :
Апеляційну скаргу Харківської міської ради в особі представника Рєзанова Андрія Борисовича –залишити без задоволення.
Рішення Салтівського районного суду м. Харкова від 12 березня 2026 року-залишити без змін.
Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дня ухвалення, і протягом тридцяти днів з дня складання повного судового рішення може бути оскаржена у касаційному порядку безпосередньо до Верховного Суду.
Повний текст постанови складений 09 листопада 2026 року.
Головуючий В.Б.Яцина.
Судді колегії О.В.Маміна.
О.Ю.Тичкова.
Оригінал: reyestr.court.gov.ua