Суд: Сьомий апеляційний адміністративний суд
Інстанція: Апеляційна
Юрисдикція: Адміністративне
Категорія: звільнення з публічної служби, з них
Дата: 08 листопада 2026 р.
Справа: №240/5523/26
Суддя: Гнап Д.Д.
П О С Т А Н О В А
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
Справа № 240/5523/26 Головуюча суддя 1-ої інстанції - Чернова Ганна Валеріївна
Суддя-доповідач - Гнап Д.Д.
09 листопада 2026 року
м. Вінниця
Сьомий апеляційний адміністративний суд у складі колегії:
головуючої судді: Гнап Д.Д.
суддів: Яремчукa К.О. Сушка О.О. ,
розглянув в порядку письмового провадження апеляційну скаргу Державної установи "Бердичівський виправний центр (№108)" на рішення Житомирського окружного адміністративного суду від 14 липня 2026 року у справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Державної установи "Бердичівський виправний центр (№108)" про визнання дій протиправними, зобов`язання вчинити дії.
І. КОРОТКИЙ ЗМІСТ ПОЗОВНИХ ВИМОГ І РІШЕННЯ СУДУ ПЕРШОЇ ІНСТАНЦІЇ
ОСОБА_1 звернувся до Житомирського окружного адміністративного суду з адміністративним позовом до Державної установи «Бердичівський виправний центр (№ 108)», у якому просив:
- визнати протиправною бездіяльність відповідача щодо незастосування пункту 4 постанови Кабінету Міністрів України від 30 серпня 2017 року № 704 у редакції, чинній з 29 січня 2020 року, при обчисленні за період з 29 січня 2020 року по 30 липня 2021 року розмірів посадового окладу та окладу за спеціальним званням шляхом множення прожиткового мінімуму для працездатних осіб, установленого законом на 1 січня відповідного календарного року, на відповідні тарифні коефіцієнти;
- зобов`язати відповідача здійснити перерахунок та доплатити за зазначений період належні суми грошового забезпечення, грошової допомоги для оздоровлення, матеріальної допомоги для вирішення соціально-побутових питань, грошової компенсації за невикористані дні щорічних оплачуваних відпусток, грошової допомоги при звільненні, обчисливши їх із розмірів посадового окладу та окладу за спеціальним званням, визначених відповідно до пункту 4 постанови № 704, з урахуванням раніше проведених виплат та без зміни раніше встановлених відсоткових розмірів додаткових видів грошового забезпечення і премії.
В обґрунтування позовних вимог зазначав, що під час проходження служби у Державній установі «Бердичівський виправний центр (№ 108)» відповідач неправильно визначав розміри його посадового окладу та окладу за спеціальним званням, застосовуючи прожитковий мінімум для працездатних осіб, установлений на 01 січня 2018 року, замість відповідної величини на 01 січня 2020 та 01 січня 2021 років.
На думку позивача, це призвело до нарахування та виплати грошового забезпечення і похідних від нього виплат у меншому розмірі.
Рішенням Житомирського окружного адміністративного суду від 14 липня 2026 року адміністративний позов задоволено частково.
Визнано протиправною бездіяльність Державної установи «Бердичівський виправний центр (№ 108)» щодо незастосування пункту 4 постанови Кабінету Міністрів України від 30 серпня 2017 року № 704 у редакції, чинній з 29 січня 2020 року, при обчисленні позивачу за період з 29 січня 2020 року по 30 липня 2021 року розмірів посадового окладу та окладу за спеціальним званням.
Зобов`язано відповідача здійснити перерахунок та доплатити позивачу за зазначений період належні суми грошового забезпечення, грошової допомоги для оздоровлення, матеріальної допомоги для вирішення соціально-побутових питань, грошової компенсації за невикористані дні щорічних оплачуваних відпусток та грошової допомоги при звільненні, виходячи з розмірів посадового окладу й окладу за спеціальним званням, визначених із застосуванням прожиткового мінімуму для працездатних осіб станом на 01 січня 2020 року та 01 січня 2021 року відповідно, з урахуванням раніше проведених виплат.
У задоволенні решти позовних вимог відмовлено.
Задовольняючи частково позовні вимоги, суд першої інстанції виходив з того, що після набрання законної сили постановою Шостого апеляційного адміністративного суду від 29 січня 2020 року у справі № 826/6453/18, якою скасовано пункт 6 постанови Кабінету Міністрів України від 21 лютого 2018 року № 103, відновлено дію пункту 4 постанови № 704 у редакції, яка передбачала визначення посадових окладів та окладів за спеціальними званнями із застосуванням прожиткового мінімуму для працездатних осіб, установленого законом на 1 січня відповідного календарного року.
Відтак суд дійшов висновку, що відповідач безпідставно застосовував під час нарахування грошового забезпечення позивача за 2020-2021 роки прожитковий мінімум станом на 01 січня 2018 року.
Водночас суд першої інстанції відмовив у задоволенні вимоги щодо здійснення виплат виключно за визначеним позивачем кодом економічної класифікації видатків бюджету, оскільки вибір відповідного коду належить до питань бюджетного фінансування та виконання судового рішення.
ІІ. УЗАГАЛЬНЕНІ ДОВОДИ АПЕЛЯЦІЙНОЇ СКАРГИ ТА ПОЗИЦІЙ УЧАСНИКІВ СПРАВИ
Не погодившись із рішенням суду першої інстанції, Державна установа «Бердичівський виправний центр (№ 108)» подала апеляційну скаргу, в якій просить скасувати рішення Житомирського окружного адміністративного суду від 14 липня 2026 року та ухвалити нове рішення про відмову в задоволенні позову.
В обґрунтування апеляційної скарги зазначає, що розміри посадових окладів осіб рядового і начальницького складу Державної кримінально-виконавчої служби України визначалися відповідно до наказів Міністерства юстиції України від 23 лютого 2018 року № 326/5 та від 13 березня 2018 року № 685/5.
На думку апелянта, зазначені накази є спеціальними нормативно-правовими актами, які мають пріоритетне значення для установ виконання покарань, оскільки видані Міністерством юстиції України як органом, до сфери управління якого належить відповідач.
Апелянт стверджує, що застосування прожиткового мінімуму в розмірі 1762 грн відповідало зазначеним нормативним актам, а тому підстави для здійснення перерахунку грошового забезпечення відсутні.
Крім того, скаржник посилається на пропуск позивачем строку звернення до суду, передбаченого статтею 233 Кодексу законів про працю України.
Зазначає, що позивач отримував довідки про нараховані та виплачені доходи для заповнення щорічних декларацій, а також під час звільнення зі служби, у зв`язку з чим був обізнаний або повинен був бути обізнаним про розміри нарахованого та виплаченого йому грошового забезпечення.
Окремо апелянт звертає увагу, що суд першої інстанції зобов`язав здійснити перерахунок матеріальної допомоги для вирішення соціально-побутових питань, хоча, за твердженням відповідача, така допомога позивачу у спірному періоді не виплачувалася.
Вважає, що зазначені обставини свідчать про необґрунтованість рішення суду першої інстанції.
ІІІ.ВСТАНОВЛЕНІ ОБСТАВИНИ СПРАВИ
Встановлено, що позивач з 21.06.2010 по 30.07.2021 проходив службу у Державній установі Бердичівський виправний центр (№108), та в період з 29.01.2020 по 31.07.2021 грошове забезпечення позивача нараховувалося та виплачувалося відповідачем із розрахунку розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 01 січня 2018 року.
Представник позивача звертався до відповідача з адвокатськими запитами про розмір нарахованого і виплаченого в спірний період грошового забезпечення та про його перерахунок і виплату, відповіді на які отримано не було та перерахунок і виплату грошового забезпечення не здійснено.
Не погоджуючись з визначеним розміром посадового окладу та окладу за військовим званням, позивач звернувся до суду з позовом.
ІV. ОЦІНКА ВИСНОВКІВ СУДУ ПЕРШОЇ ІНСТАНЦІЇ ТА АРГУМЕНТІВ УЧАСНИКІВ СПРАВИ
Відповідно до ч. 1 ст. 308 КАС України суд апеляційної інстанції переглядає справу з наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
Відповідно до частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Спірним питанням у цій справі є правомірність застосування зазначеної розрахункової величини при визначенні грошового забезпечення позивача за період з 29 січня 2020 року по 30 липня 2021 року.
Правові засади грошового забезпечення осіб рядового і начальницького складу Державної кримінально-виконавчої служби України визначаються законодавством, яке регулює проходження служби та соціальний захист відповідної категорії осіб.
Постановою Кабінету Міністрів України від 30 серпня 2017 року № 704 «Про грошове забезпечення військовослужбовців, осіб рядового і начальницького складу та деяких інших осіб» установлено тарифну систему визначення посадових окладів та окладів за військовими (спеціальними) званнями.
У первинній редакції пункту 4 постанови № 704 передбачалося визначення розмірів посадових окладів та окладів за військовими (спеціальними) званнями шляхом множення розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, установленого законом на 1 січня календарного року, але не менше 50 відсотків мінімальної заробітної плати, установленої законом на 1 січня календарного року, на відповідний тарифний коефіцієнт згідно з додатками до постанови.
Постановою Кабінету Міністрів України від 21 лютого 2018 року № 103 внесено зміни до пункту 4 постанови № 704, відповідно до яких розміри посадових окладів та окладів за військовими (спеціальними) званнями визначалися шляхом множення прожиткового мінімуму для працездатних осіб, установленого законом на 01 січня 2018 року, на відповідний тарифний коефіцієнт.
Проте постановою Шостого апеляційного адміністративного суду від 29 січня 2020 року у справі № 826/6453/18 визнано протиправним та скасовано пункт 6 постанови Кабінету Міністрів України № 103, яким було внесено зазначені зміни.
Відповідно до частини другої статті 265 КАС України нормативно-правовий акт втрачає чинність повністю або в окремій його частині з моменту набрання законної сили відповідним рішенням суду.
Отже, з 29 січня 2020 року застосуванню підлягав пункт 4 постанови № 704 у редакції, яка передбачала визначення посадових окладів та окладів за військовими (спеціальними) званнями з урахуванням прожиткового мінімуму для працездатних осіб, установленого законом на 1 січня відповідного календарного року.
Водночас пунктом 3 розділу II «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України від 06 грудня 2016 року № 1774-VIII визначено, що мінімальна заробітна плата не застосовується як розрахункова величина для визначення посадових окладів, заробітної плати працівників та інших виплат.
Таким чином, для визначення розмірів посадових окладів та окладів за спеціальними званнями у спірний період належало застосовувати прожитковий мінімум для працездатних осіб, установлений законом на 1 січня відповідного календарного року, без використання мінімальної заробітної плати як самостійної розрахункової величини.
Аналогічний підхід щодо застосування пункту 4 постанови № 704 після 29 січня 2020 року викладено, зокрема, у постановах Верховного Суду від 02 серпня 2022 року у справі № 440/6017/21 та від 19 жовтня 2022 року у справі № 400/6214/21.
Законом України «Про Державний бюджет України на 2020 рік» прожитковий мінімум для працездатних осіб з 01 січня 2020 року встановлено в розмірі 2102 грн, а Законом України «Про Державний бюджет України на 2021 рік» з 01 січня 2021 року — 2270 грн.
Отже, розміри посадового окладу та окладу за спеціальним званням позивача у спірний період підлягали визначенню із застосуванням відповідних величин прожиткового мінімуму для працездатних осіб, установлених законами про Державний бюджет України на 2020 та 2021 роки.
При цьому колегія суддів ураховує, що постановою Кабінету Міністрів України від 12 травня 2023 року № 481 внесено зміни до пункту 4 постанови № 704, якими передбачено визначення відповідних окладів виходячи з розміру 1762 грн.
Однак зазначені зміни набрали чинності 20 травня 2023 року, тобто після завершення спірного періоду, а тому не впливають на правове регулювання відносин щодо нарахування грошового забезпечення позивача за 2020–2021 роки.
Щодо посилань апелянта на накази Міністерства юстиції України від 23 лютого 2018 року № 326/5 та від 13 березня 2018 року № 685/5 колегія суддів зазначає таке.
Наведені нормативно-правові акти регулюють питання виплати грошового забезпечення та визначення тарифних розрядів за посадами осіб рядового і начальницького складу Державної кримінально-виконавчої служби України.
Водночас накази міністерства є підзаконними нормативно-правовими актами, які за своєю юридичною силою не можуть змінювати положення постанови Кабінету Міністрів України або встановлювати інший порядок визначення розрахункової величини посадових окладів, ніж передбачений актом Кабінету Міністрів України.
Саме по собі перебування відповідача у сфері управління Міністерства юстиції України не надає відповідним наказам пріоритету над постановою Кабінету Міністрів України.
При цьому визначення тарифних розрядів за посадами не є тотожним визначенню розрахункової величини, яка застосовується для обчислення посадового окладу відповідно до пункту 4 постанови № 704.
Отже, посилання апелянта на зазначені накази Міністерства юстиції України не спростовують висновків суду першої інстанції щодо необхідності застосування у спірний період прожиткового мінімуму для працездатних осіб, установленого законом на 1 січня відповідного календарного року.
Таким чином, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції щодо протиправності бездіяльності відповідача, яка полягала у незастосуванні належної розрахункової величини при визначенні посадового окладу та окладу за спеціальним званням позивача.
Щодо доводів апеляційної скарги про пропуск позивачем строку звернення до суду колегія суддів зазначає таке.
Апелянт вважає, що позивач пропустив тримісячний строк звернення до суду, передбачений статтею 233 КЗпП України, оскільки отримував довідки про нараховані та виплачені доходи, а тому був обізнаний або повинен був бути обізнаним про порушення свого права.
Однак такі доводи не враховують змін законодавчого регулювання строків звернення до суду у спорах про оплату праці.
Відповідно до частини другої статті 233 КЗпП України в редакції, чинній до 19 липня 2022 року, у разі порушення законодавства про оплату праці працівник мав право звернутися до суду з позовом про стягнення належної йому заробітної плати без обмеження будь-яким строком.
Законом України від 01 липня 2022 року № 2352-IX, який набрав чинності 19 липня 2022 року, статтю 233 КЗпП України викладено в новій редакції, якою встановлено строки звернення до суду з відповідними вимогами.
Питання застосування зазначених змін до правовідносин, що виникли до 19 липня 2022 року, було предметом розгляду Верховного Суду у складі судової палати з розгляду справ щодо виборчого процесу та референдуму, а також захисту політичних прав громадян Касаційного адміністративного суду.
У постанові від 21 березня 2025 року у справі № 460/21394/23 Верховний Суд сформулював висновок, відповідно до якого до правовідносин щодо виплати грошового забезпечення за період до 19 липня 2022 року застосовується стаття 233 КЗпП України в редакції, чинній до внесення змін Законом № 2352-IX.
Аналогічний підхід підтверджено Верховним Судом у постанові від 09 квітня 2026 року у справі № 380/10143/24.
Верховний Суд виходив із того, що законодавчі зміни, якими встановлено обмеження строку звернення до суду у спорах про оплату праці, не поширюються на правовідносини, які виникли до набрання ними чинності.
Отже, вимоги щодо нарахування та виплати належного грошового забезпечення за період до 19 липня 2022 року не обмежуються строком звернення до суду, передбаченим новою редакцією статті 233 КЗпП України.
Як встановлено судом першої інстанції, позивач проходив службу до 30 липня 2021 року, а спірні вимоги стосуються перерахунку грошового забезпечення за період з 29 січня 2020 року по 30 липня 2021 року включно.
Таким чином, усі спірні правовідносини виникли та завершилися до 19 липня 2022 року.
За таких обставин до них підлягає застосуванню стаття 233 КЗпП України в редакції, чинній до 19 липня 2022 року, яка не передбачала обмеження строком звернення до суду з вимогами про стягнення належної заробітної плати.
Посилання апелянта на отримання позивачем довідок про доходи та його обізнаність щодо розмірів нарахованого грошового забезпечення не змінюють зазначеного висновку, оскільки за правовим регулюванням, застосовним до спірного періоду, право на звернення до суду з відповідними вимогами не обмежувалося строком.
Отже, доводи апеляційної скарги щодо пропуску позивачем строку звернення до суду є необґрунтованими.
Щодо доводів апеляційної скарги про відсутність підстав для перерахунку матеріальної допомоги для вирішення соціально-побутових питань колегія суддів зазначає таке.
Апелянт стверджує, що позивач у спірному періоді не отримував матеріальної допомоги для вирішення соціально-побутових питань, а тому суд першої інстанції безпідставно зобов`язав здійснити її перерахунок.
Відповідно до частини другої статті 9 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» до складу грошового забезпечення входять посадовий оклад, оклад за військовим званням, щомісячні додаткові види грошового забезпечення та одноразові додаткові види грошового забезпечення.
Розміри окремих додаткових та одноразових виплат можуть залежати від величини посадового окладу та інших складових грошового забезпечення.
Отже, неправильне визначення розмірів посадового окладу та окладу за спеціальним званням може впливати не лише на розмір щомісячного грошового забезпечення, а й на розмір інших виплат, для обчислення яких застосовуються відповідні складові.
Водночас право на отримання матеріальної допомоги для вирішення соціально-побутових питань визначається спеціальним нормативним регулюванням та відповідними юридичними підставами для її надання.
Тому перерахунок такої допомоги як похідної виплати можливий за умови, що вона належала позивачу у відповідному періоді та її розмір підлягав визначенню з урахуванням складових грошового забезпечення, які були обчислені неправильно.
Колегія суддів звертає увагу, що суд першої інстанції зобов`язав відповідача здійснити перерахунок та доплату саме належних позивачу сум грошового забезпечення та інших виплат з урахуванням раніше проведених виплат.
Таким чином, оскаржуване рішення не може тлумачитися як безумовне покладення на відповідача обов`язку вперше призначити матеріальну допомогу для вирішення соціально-побутових питань за відсутності передбачених законодавством підстав для її надання.
Натомість зазначене рішення передбачає приведення розміру належних позивачу виплат у відповідність до правильно визначених складових грошового забезпечення.
Саме по собі твердження апелянта про те, що матеріальна допомога для вирішення соціально-побутових питань у спірному періоді не виплачувалася, не спростовує встановленого судом порушення при обчисленні посадового окладу та окладу за спеціальним званням.
За таких обставин колегія суддів не встановила підстав для скасування рішення суду першої інстанції з наведених мотивів.
Щодо інших видів грошового забезпечення та одноразових виплат колегія суддів зазначає, що їх розміри підлягають перерахунку відповідно до нормативно визначеного порядку обчислення кожного виду виплати, з урахуванням фактично встановлених позивачу складових грошового забезпечення та раніше виплачених сум.
Отже, висновок суду першої інстанції про необхідність перерахунку належних позивачу сум грошового забезпечення та похідних від нього виплат є обґрунтованим.
Таким чином, суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та застосував норми матеріального права, що регулюють спірні правовідносини.
V. ВИСНОВКИ ЗА РЕЗУЛЬТАТАМИ РОЗГЛЯДУ АПЕЛЯЦІЙНОЇ СКАРГИ
Відповідно до статті 242 КАС України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Законним є рішення, ухвалене відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права, а обґрунтованим рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, підтверджених дослідженими доказами.
За наведених обставин колегія суддів дійшла висновку, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права, доводи апеляційної скарги не спростовують висновків суду, тому оскаржуване рішення слід залишити без змін.
За таких обставин підстави для скасування рішення суду першої інстанції та ухвалення нового рішення, передбачені статтею 317 КАС України, відсутні.
Керуючись ст.ст. 243, 250, 308, 311, 315, 316, 321, 322, 325, 329 КАС України, суд
П О С Т А Н О В И В :
апеляційну скаргу Державної установи "Бердичівський виправний центр (№108)" залишити без задоволення, а рішення Житомирського окружного адміністративного суду від 14 липня 2026 року - без змін.
Постанова суду набирає законної сили з дати її ухвалення та оскарженню не підлягає.
ГоловуючаГнап Д.Д.
СуддіЯремчук К.О. Сушко О.О.
Оригінал: reyestr.court.gov.ua