Постанова від 05 жовтня 2026 р. у справі №403/112/24 — Кропивницький апеляційний суд

Суд: Кропивницький апеляційний суд

Інстанція: Апеляційна

Юрисдикція: Цивільне

Категорія: що виникають з договорів оренди

Дата: 05 жовтня 2026 р.

Справа: №403/112/24

Суддя: Дьомич Л. М.

ПОСТАНОВА

Іменем України

06 жовтня 2026 року м. Кропивницький

справа № 403/112/24

провадження № 22-ц/4809/1619/26

Кропивницький апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати у цивільних справах:

головуючий суддя – Дьомич Л. М. (суддя-доповідач),

судді – Карпенко О. Л., Письменний О. А.,

за участю секретаря судового засідання Соловйової І. О.,

розглянув у відкритому судовому засіданні в порядку спрощеного позовного провадження цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до Фермерського господарства «Терра+», ОСОБА_2 про визнання недійсним договору оренди землі, скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію речового права та зустрічним позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про визнання недійсним договору оренди землі, за апеляційною скаргою Фермерського господарства «Терра+» на рішення Долинського районного суду Кіровоградської області від 22 травня 2026 року (суддя Баранський Д. М.).

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог

ОСОБА_1 у червні 2024 року звернувся до Долинського районного суду Кіровоградської області з позовом до відповідачів Фермерського господарства «Терра+» та ОСОБА_2 , та просить :

-визнати недійсним договір оренди земельної ділянки, укладений 2 березня 2021 року між орендодавцем ОСОБА_2 та орендарем ФГ «Терра +» щодо земельної ділянки площею 6,6635 га, кадастровий номер: 3525882300:02:000:0517, номер запису про інше речове право: 40853561 від 2 березня 2021 року;

-скасувати рішення державного реєстратора Гурівської сільської ради Кропивницького району Кіровоградської області про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, індексний номер: 56944287 від 5 березня 2021 року.

Вимоги обґрунтовує наступним.

29 березня 2010 року між ним та ОСОБА_2 було укладено договір оренди землі площею 6,66 га, що знаходиться на території Димитрівської сільської ради Устинівського району Кіровоградської області, правонаступником якої є Устинівська селищна рада Кропивницького району Кіровоградської області. Строк дії цього договору 49 років. 7 вересня 2010 року цей договір був зареєстрований в Устинівському районному відділі Кіровоградської регіональної філії Державного підприємства «Центр державного земельного кадастру» за № 041038500051.

На виконання цього договору ОСОБА_2 передала, а позивач прийняв у користування земельну ділянку.

Протягом дії договору ОСОБА_1 дізнався, що 2 березня 2021 року між ОСОБА_2 та ФГ «Терра+» укладено договір оренди землі, номер запису про речове право: 40853561. Предметом цього договору є земельна ділянка, що попередньо передана у користування позивачеві.

Договір оренди землі, укладений між відповідачами порушує право позивача, як добросовісного орендаря цієї земельної ділянки, що виникло раніше, а тому оспорюваний договір підлягає визнанню недійсним.

Відзив на позовну заяву

У листопаді 2024 року ФГ «Терра+» надіслало до суду відзив на позовну заяву, яким позов не визнає та просить відмовити у ньому.

Вказує, що 2 березня 2021 року між ним та ОСОБА_2 укладено договір оренди землі площею 6,6635 га, номер запису про інше речове право: 40853561.

Щодо користування позивачем спірної земельної ділянки, то земельна ділянка не була передана ОСОБА_1 , а тому у позивача не виникло право користування земельною ділянкою.

Захист права обраний ОСОБА_1 є неефективним.

Відповідь на відзив

У лютому 2025 року ОСОБА_1 надіслав до суду відповідь на відзив.

Вказує на необґрунтованість доводів ФГ «Терра+», так як на виконання договору оренди землі згідно з актом прийому-передачі ОСОБА_2 передала, а ОСОБА_1 прийняв у користування земельну ділянку.

Відповідачка на виконання договору оренди землі отримала орендну плату. Що доводить про волевиявлення ОСОБА_2 на укладення договору оренди землі.

Зустрічний позов

ОСОБА_2 у листопаді 2024 року звернулась до суду із зустрічним позовом до ОСОБА_1 та просить суд визнати недійсним договір оренди землі, укладений 29 березня 2010 року між нею та ОСОБА_1 , зареєстрований 7 вересня 2010 року у Кіровоградській регіональній філії Державного підприємства «Центр державного земельного кадастру» за № 0410385500051.

Зустрічний позов мотивує тим, що у договорі оренди землі, укладеного з ОСОБА_1 не зазначено від якого показника визначається відсоткова ставка для розрахунку розміру орендної плати та період, за який повинна нараховуватись орендна плата, не вказано строк внесення орендної плати.

Орендар не здійснював жодних виплат за договором оренди землі, а земельною ділянкою не користувався.

ОСОБА_1 не був зареєстрований як суб`єкт підприємницької діяльності, а тому не мав намірів використовувати земельну ділянку за цільовим призначенням, відповідно у ОСОБА_2 були обґрунтовані підстави вважати про відсутність у нього інтересу щодо оренди земельної ділянки.

Строк позовної давності має вираховуватися з моменту коли вона дізналась про наявність між нею та ОСОБА_1 укладеного договору оренди землі, тобто з дати ознайомлення з матеріалами цивільної справи.

Відзив на зустрічну позовну заяву

У відзиві на зустрічну позовну заяву, який поданий у серпні 2025 року, ОСОБА_1 , просить відмовити у зустрічному позові.

Вказує, що договором оренди землі був визначено річний розмір орендної плати 3 відсотки від нормативної грошової оцінки землі, з чим ОСОБА_2 погодилась, підписавши договір оренди землі.

Між сторонами погоджено форму орендної плати, щорічний розмір платежів та період виплати.

На виконання договору оренди землі ОСОБА_2 отримала оренду плату за 49 років, про що надала розписку, що свідчить про її волевиявлення на укладення правочину та розуміння його умов.

До 2021 року власниця не здійснювала обробіток своєї земельної ділянки, нею не користувалася, знаючи, що земельною ділянкою користується позивач.

Реальні дії ОСОБА_2 про підписання договору оренди землі, отримання нею орендної плати, відсутність протягом тривалого часу заперечень щодо користування земельною ділянкою, підтверджують фактичне визнання нею договору оренди землі.

Заява позивача

У травні 2026 року ОСОБА_1 письмово заявив про застосування позовної давності до зустрічного позову ОСОБА_2 .

Судове рішення

Рішення Долинського районного суду Кіровоградської області від 22 травня 2026 року задоволений позов ОСОБА_1 до Фермерського господарства «Терра+», ОСОБА_2 про визнання недійсним договору оренди землі, скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію речового права. Визнаний недійсним договір оренди земельної ділянки, укладений 2 березня 2021 року між орендодавцем ОСОБА_2 (ідентифікаційний номер: НОМЕР_1 ) та орендарем Фермерським господарством «Терра +» щодо земельної ділянки площею 6,6635 га, кадастровий номер: 3525882300:02:000:0517, номер запису про інше речове право: 40853561 від 2 березня 2021 року. Скасоване рішення державного реєстратора Гурівської сільської ради Кропивницького району Кіровоградської області про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, індексний номер: 56944287 від 5 березня 2021 року, про державну реєстрацію речового права за договором оренди земельної ділянки, укладеним 2 березня 2021 року між орендодавцем ОСОБА_2 та орендарем Фермерським господарством «Терра +» щодо земельної ділянки площею 6,6635 га, кадастровий номер: 3525882300:02:000:0517, номер запису про інше речове право: 40853561. Стягнуто з Фермерського господарства «Терра +» та ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 на користь ОСОБА_1 по 1211,20 грн з кожного понесених судових витрат.

Відмовлено у задоволенні зустрічного позову ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про визнання недійсним договору оренди землі.

Суд дійшов висновку про обґрунтованість первісного позову та про його задоволення, а також про безпідставність зустрічної вимоги.

Виснував, що дії ОСОБА_2 щодо укладення договору оренди землі з ФГ «Терра+» перешкоджають позивачу як первісному орендареві користуватися орендованою земельною ділянкою, тобто порушено вимоги абзацу 4 ч. 2 ст. 24 Закону України «Про оренду землі». Враховуючи, що на час підписання оспорюваного договору оренди був чинним інший договір оренди цього ж об`єкта, підписаний раніше, є підстави для визнання оспорюваного договору оренди недійсним як такого, що суперечить акту цивільного законодавства.

Додатковим рішенням від 26.06.2026 року залишена без задоволення заява первісного позивача ОСОБА_1 про стягнення судових витрат на правничу допомогу у цивільній справі за позовом ОСОБА_1 до Фермерського господарства «Терра+», ОСОБА_2 про визнання недійсним договору оренди землі, скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію речового права, зустрічним позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про визнання недійсним договору оренди землі.

Апеляційна скарга

Не погоджуючись з судовим рішенням ФЕРМЕРСЬКЕ ГОСПОДАРСТВО "ТЕРРА+" в особі адвоката Кривенка М.П. подало апеляційну скаргу, якою просить про скасування рішення Долинського районного суду Кіровоградської області від 22.05.2026 року у справі № 403/112/24 в частині задоволення первісного позову ОСОБА_1 до Фермерського господарства «Терра+», ОСОБА_2 про визнання недійсним договору оренди землі, скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію речового права та ухвалити в цій частині нове рішення суду, яким відмовити у задоволенні первісного позову ОСОБА_1 до Фермерського господарства «Терра+», ОСОБА_2 про визнання недійсним договору оренди землі, скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію речового права. Просить за результатами розгляду справи здійснити розподіл судових витрат

Вказує, що місцевим судом при ухваленні рішення не з`ясовані обставини, що мають значення для справи, неправильно визначено характер спірних правовідносин.

Обов`язковою умовою задоволення позову є ефективність обраного позивачем способу захисту.

В орендні правовідносини відповідачів втрутився позивач ОСОБА_1 , заявивши позов, в підставу якого заявляє про чинність його права оренди на спірну земельну ділянку на підставі раніше укладеного договору оренди землі від 29 березня 2010 року із ОСОБА_2 , який зареєстрований Кіровоградською регіональною філією Державного підприємства «Центр державного земельного кадастру» 7 вересня 2010 року за номером 041038500051.

Однак, стороною не доданий акт приймання-передачі земельної ділянки, який був укладений на виконання взятих на себе зобов`язань за договором оренди землі від 29 березня 2010 року, що свідчить про відсутність фактичної передачі спірної земельної ділянки ОСОБА_1 в період від дати державної реєстрації договору оренди землі.

Закон України «Про оренду землі» в реакції на момент укладення договору оренди землі від 29 березня 2010 року визначав акт приймання-передачі як документ, яким здійснюється передача земельної ділянки, отже внаслідок відсутності підписаного відповідно до умов договору оренди землі у тижневий строк акта приймання передачі земельної ділянки, у ОСОБА_1 не виникало право на користування земельною ділянкою, тобто відповідне речове право оренди на неї.

Якщо позивач вважає, що правовідносини за договором оренди від 29 березня 2010 року діють, для ефективного способу захисту порушеного права йому необхідно було б звернутися із зобов`язально-речовою вимогою до ОСОБА_2 про виконання обов`язку з передання земельної ділянки в натурі чи відмовитись від договору і вимагати відшкодувати збитки.

Судом першої інстанції не було враховано, що неефективний спосіб захисту є самостійною підставою для відмови у задоволенні позову.

Відзив на апеляційну скаргу

У відзиві на апеляційну скаргу Фермерського господарства «Терра+» позивач просить залишити без задоволення, а рішення Долинського районного суду Кіровоградської області від 22 травня 2026 року у справі № 403/112/24 в оскаржуваній частині залишити без змін.

Рух справи

24 червня 2026 року до Кропивницького апеляційного суду в системі «Електронний суд» надійшла апеляційна скарга Фермерського господарства «Терра+», в інтересах якого діє адвокат Кривенко Михайло Петрович, на вказане рішення суду першої інстанції.

Ухвалою від 25 червня 2026 року витребувані із Долинського районного суду Кіровоградської області матеріали цивільної справи №403/112/24 за позовом ОСОБА_1 до Фермерського господарства «Терра+», ОСОБА_2 про визнання недійсним договору оренди землі, скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію речового права, зустрічним позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про визнання недійсним договору оренди землі, у зв`язку з оскарженням в апеляційному порядку рішення Долинського районного суду Кіровоградської області від 22 травня 2026 року у даній справі.

Відповідно до ухвали апеляційного суду від 06 липня 2026 року апеляційну скаргу залишено без руху; запропоновано скаржнику у встановлений строк надати до апеляційного суду належний доказ надсилання копії апеляційної скарги та копій доданих матеріалів ОСОБА_2 .

Ухвалою Кропивницького апеляційного суду від 23 липня 2026 року відкрито апеляційне провадження у справі за апеляційною скаргою Фермерського господарства «Терра+» на рішення Долинського районного суду Кіровоградської області від 22 травня 2026 року; встановлено строк для подання відзиву на апеляційну скаргу.

Ухвалою від 13 серпня 2026 року підготовчі дії у справі закінчені. Справу за апеляційною скаргою Фермерського господарства «Терра+» на рішення Долинського районного суду Кіровоградської області від 22 травня 2026 року призначео до розгляду в Кропивницькому апеляційному суді на 06 жовтня 2026 року.

Позиція сторін у суді апеляційної інстанції

Представник апелянта, адвокат Кривенко М.П. у судовому засіданні апеляційного суду підтримав мотиви оскарження, наполягав на задоволенні скарги та відмові у задоволенні позову, відтак скасуванні судового рішення.

Відповідачка та позивач у судове засідання не з`явилися. Повідомлені належним чином про судовий розгляд, заяв щодо ходу розгляду справи, не подавали. За положеннями ст. 372 ЦПК підстав для відкладення розгляду, не встановлено.

Позиція апеляційного суду щодо апеляційної скарги

Відповідно до ч. 1, 4 ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції не обмежений доводами та вимогами апеляційної скарги, якщо під час розгляду справи буде встановлено порушення норм процесуального права, які є обов`язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права.

Відповідно до частин 1, 2, 4 та 5 ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Переглянувши справу за наявними у ній доказами, колегія суддів апеляційного суду дійшла висновку, що рішення суду першої інстанції в межах оскарження відповідає зазначеним нормам закону, а тому вимоги апеляційної скарги не підлягають задоволенню

Норми права застосовані судом

Згідно з ч. 1 ст. 15, ч. 1 ст. 16 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

За статтями 16, 203, 215 ЦК України для визнання судом оспорюваного правочину недійсним необхідним є: пред`явлення позову однією із сторін правочину або іншою заінтересованою особою; наявність підстав для оспорювання правочину; встановлення, чи порушується (не визнається або оспорюється) суб`єктивне цивільне право або інтерес особи, яка звернулася до суду. Таке розуміння визнання правочину недійсним як способу захисту є усталеним у судовій практиці. Відповідно до ст. 4 Закону України «Про оренду землі» (тут і далі на момент виникнення права оренди землі) орендодавцями земельних ділянок є громадяни та юридичні особи, у власності яких перебувають земельні ділянки, або уповноважені ними особи.

За змістом ст. 6 Закону України «Про оренду землі» орендарі набувають права оренди земельної ділянки на підставах і в порядку, передбачених Земельним кодексом України, Цивільним кодексом України, цим та іншими законами України і договором оренди землі.

Згідно з положеннями статей 14, 16-22 Закону України «Про оренду землі» договір оренди землі укладається у письмовій формі і за бажанням однієї із сторін може бути посвідчений нотаріально. Укладення договору оренди земельної ділянки із земель приватної власності здійснюється за згодою орендодавця та особи, яка згідно із законом вправі набувати право оренди на таку земельну ділянку. Передача об`єкта оренди орендарю здійснюється орендодавцем у строки та на умовах, що визначені у договорі оренди землі, за актом приймання-передачі. Договір оренди землі набирає чинності після його державної реєстрації. Строк дії договору оренди землі визначається за згодою сторін, але не може перевищувати 50 років. Укладений договір оренди землі підлягає державній реєстрації. Орендна плата за землю - це платіж, який орендар вносить орендодавцеві за користування земельною ділянкою. Розмір, форма і строки внесення орендної плати за землю встановлюються за згодою сторін у договорі оренди (крім строків внесення орендної плати за земельні ділянки державної та комунальної власності, які встановлюються відповідно до Закону України "Про плату за землю"). Обчислення розміру орендної плати за землю здійснюється з урахуванням індексів інфляції, якщо інше не передбачено договором оренди. Орендна плата може справлятися у грошовій, натуральній та відробітковій (надання послуг орендодавцю) формах. Сторони можуть передбачити в договорі оренди поєднання різних форм орендної плати.

За змістом ст. 11 ЦК України цивільні права та обов`язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов`язки. Підставами виникнення цивільних прав та обов`язків є, зокрема договори та інші правочини, інші юридичні факти.

Згідно із ч. 1 ст. 202 ЦК України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. Дво- чи багатостороннім правочином є погоджена дія двох або більше сторін (частина четверта цієї ж статті).

Статтею 203 ЦК України передбачено, що зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

За ч. 1 ст. 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

Порушення вимог законодавства щодо волевиявлення учасника правочину є підставою для визнання його недійсним у силу припису ч. 1 ст. 215 ЦК України, а також із застосуванням спеціальних правил про правочини, вчинені з дефектом волевиявлення - під впливом помилки, обману, насильства, зловмисної домовленості, тяжкої обставини.

Як у ч. 1 ст. 215 ЦК України, так і у статтях 229-233 ЦК України, йдеться про недійсність вчинених правочинів, тобто у випадках, коли існує зовнішній прояв волевиявлення учасника правочину, вчинений ним у належній формі (зокрема, шляхом вчинення підпису на паперовому носії), що, однак, не відповідає фактичній внутрішній волі цього учасника правочину.

У тому ж випадку, коли сторона не виявляла свою волю до вчинення правочину, до набуття обумовлених ним цивільних прав та обов`язків правочин є таким, що не вчинений, права та обов`язки за таким правочином особою не набуті, а правовідносини за ним - не виникли.

За ч. 1 ст. 205 ЦК України правочин може вчинятися усно або в письмовій (електронній) формі. Сторони мають право обирати форму правочину, якщо інше не встановлено законом.

Стаття 207 ЦК України встановлює загальні вимоги до письмової форми правочину. Так, на підставі частини першої цієї статті правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах (у тому числі електронних), у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони.

Частиною ж другою цієї статті визначено, що правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами).

Згідно із ч. 1 ст. 627 ЦК України і відповідно до ст. 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди (ч. 1 ст. 638 ЦК України).

Правочин, який не вчинено (договір, який не укладено), не може бути визнаний недійсним. Наслідки недійсності правочину також не застосовуються до правочину, який не вчинено.

Разом із цим суд може застосувати не встановлений законом спосіб захисту лише за наявності двох умов одночасно: по-перше, якщо дійде висновку, що жодний установлений законом спосіб захисту не є ефективним саме у спірних правовідносинах, а по-друге, якщо дійде висновку, що задоволення викладеної в позові вимоги позивача призведе до ефективного захисту його прав чи інтересів.

Відповідно до ст. 204 ЦК України правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним. Зазначена норма кореспондує чч. 2, 3 ст. 215 ЦК України, висвітлює різницю між нікчемним і оспорюваним правочином і не застосовується до правочинів, які не відбулися, бо є невчиненими. Разом із тим у випадку оспорювання самого факту укладення правочину, такий факт може бути спростований не шляхом подання окремого позову про недійсність правочину, а під час вирішення спору про захист права, яке позивач вважає порушеним шляхом викладення відповідного висновку про неукладеність спірних договорів у мотивувальній частині судового рішення.

Правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб. Особливим видом права власності є право довірчої власності, яке виникає внаслідок закону або договору (ст. 316 ЦК України).

Відповідно до ст. 317 ЦК України власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном. На зміст права власності не впливають місце проживання власника та місцезнаходження майна.

За змістом ст. 321 ЦК України право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні. Особа може бути позбавлена права власності або обмежена у його здійсненні лише у випадках і в порядку, встановлених законом.

Статтею 391 ЦК України передбачено, що власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном.

Згідно зі ст. 395 ЦК України речовими правами на чуже майно є: 1) право володіння; 2) право користування (сервітут); 3) право користування земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (емфітевзис); 4) право забудови земельної ділянки (суперфіцій). Законом можуть бути встановлені інші речові права на чуже майно.

Особа, яка має речове право на чуже майно, має право на захист цього права, у тому числі і від власника майна, відповідно до положень глави 29 цього Кодексу (ст. 396 ЦК України).

Відповідно до ч. 2 ст. 16 цього Кодексу способами захисту цивільних прав та інтересів можуть бути: визнання права, визнання правочину недійсним, припинення дії, яка порушує право, відновлення становища, яке існувало до порушення, примусове виконання обов`язку в натурі, зміна правовідношення, припинення правовідношення, відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди, відшкодування моральної (немайнової) шкоди, визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб.

Статтею 76 ЦПК України передбачено, що доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: письмовими, речовими і електронними доказами; висновками експертів; показаннями свідків.

Згідно з ч. 1 ст. 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

За ч. 4 ст. 82 ЦПК України обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом.

Норми права застосовані у порядку ч.4 ст. 263 ЦПК

Відповідно до ч. 4 ст. 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

У постанові Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 5 вересня 2019 року у справі № 638/2304/17 зроблено висновок, що «недійсність договору як приватноправова категорія, покликана не допускати або присікати порушення цивільних прав та інтересів або ж їх відновлювати. По своїй суті ініціювання спору про недійсність договору не для захисту цивільних прав та інтересів є недопустимим».

Велика Палата Верховного Суду неодноразово зазначала про те, що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам. Подібні висновки сформульовані, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 5 червня 2018 року у справі № 338/180/17, від 11 вересня 2018 року у справі № 905/1926/16, від 30 січня 2019 року у справі № 569/17272/15-ц.

Висновок Великої Палати Верховного Суду у постанові від 16 червня 2020 року (справа № 145/2047/16-ц).

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 1 квітня 2020 року (справа № 610/1030/18) зазначила про таке:

«Речові права на нерухоме майно та їх обтяження, що виникли до 1 січня 2013 року, визнаються дійсними за наявності однієї з таких умов: 1) реєстрація таких прав була проведена відповідно до законодавства, що діяло на момент їх виникнення; 2) на момент виникнення таких прав діяло законодавство, що не передбачало їх обов`язкової реєстрації (частина третя статті 3 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень»).

Орендодавець зобов`язаний не вчиняти дій, які би перешкоджали орендареві користуватися орендованою земельною ділянкою (абзац четвертий частини другої статті 24 Закону України «Про оренду землі»).

Кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства (частини перша та друга статті 15 ЦК України).

Якщо особа, якій належить право оренди земельної ділянки (первинний орендар) за законодавством, що було чинним до 1 січня 2013 року, після настання цієї дати не зареєструвала її право в у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно, то укладення наступного договору оренди того ж майна під час дії первинного договору оренди може порушити відповідне право первинного орендаря у разі, коли на підставі наступного договору оренди відповідна земельна ділянка передана у користування наступному орендареві, а право останнього - зареєстроване у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно. Така реєстрація унеможливлює внесення запису до вказаного реєстру про право оренди тієї ж ділянки первинним орендарем.

У такому випадку суд може захистити право первинного орендаря тоді, коли на підставі відповідного судового рішення цей орендар зможе зареєструвати його право оренди у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно. Проте, означену можливість первинний орендар матиме тільки тоді, коли на момент набрання судовим рішенням про задоволення відповідного позову законної сили цей орендар матиме чинне право оренди, зокрема, якщо не спливе строк оренди чи буде поновленим первинний договір оренди. В іншому випадку в позові слід відмовити».

У постанові Верховного Суду України від 21 вересня 2016 року у справі № 6-1512цс16 зазначено, що правом на звернення до суду за захистом наділена особа в разі порушення, невизнання або оспорювання саме її прав, свобод чи інтересів, а також у разі звернення до суду органів і осіб, яким надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб або державні та суспільні інтереси. Суд повинен установити, чи були порушені, невизнані або оспорені права, свободи чи інтереси цих осіб, і залежно від установленого вирішити питання про задоволення позовних вимог або відмову в їх задоволенні.

Обставини встановлені судом

ОСОБА_2 є власником земельної ділянки для ведення товарного сільськогосподарського виробництва площею 6,66 га, що розташована на території Димитрівської сільської ради Устинівського району Кіровоградської області, правонаступником якої є Устинівська селищна рада Кропивницького району Кіровоградської області, про що свідчить державний акт на право приватної власності на землю ІІІ-КР № 010408, виданий 30 березня 2002 року, зареєстрований в Книзі записів державних актів на право приватної власності на землю за № 452.

29 березня 2010 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 укладений договір оренди землі площею 6,66 га на строк 49 років, який був зареєстрований 7 вересня 2010 року у КРФ ДП «Центр ДЗК» за № 041038500057.

У пунктах 8, 9, 10, 20 договору оренди землі від 29 березня 2010 року зазначено, що договір укладено на 49 років. Орендна плата вноситься орендарем у формі та розмірі 3 відсотки. Обчислення розміру орендної плати за землю здійснюється з урахуванням індексів інфляції. Передача земельної ділянки орендарю здійснюється у тижневий строк після державної реєстрації цього договору за актом приймання-передачі.

24 квітня 2011 року ОСОБА_2 надала ОСОБА_1 розписку, оригінал якої досліджено у судовому засіданні, згідно з якою вона отримала від ОСОБА_1 орендну плату за 49 років наперед в сумі 175 тисяч грн та претензій до нього не має. Кошти отримала в повному обсязі.

Договір оренди землі від 29 березня 2010 року був виконаний у частині виплати на користь орендодавця орендної плати за 49 років оренди землі.

2 березня 2021 року між орендодавцем ОСОБА_2 та орендарем ФГ «Терра +» було укладено договір оренди земельної ділянки площею 6,6635 га, кадастровий номер: 3525882300:02:000:0517, номер запису про інше речове право: 40853561 від 2 березня 2021 року. Строк дії цього договору 49 років.

Мотиви апеляційного суду

Позивач ОСОБА_1 звернувся до суду за захистом свого права як користувач земельної ділянки за діючим дійсним договором оренди, у зв`язку з тим, що власник землі ОСОБА_2 у період дії договору оренди землі, укладеного з ним, уклала новий договір оренди з орендарем ФГ «Терра+», який оспорює первісний користувач.

Місцевий суд, розглядаючи спір встановив, що дійсно в період дії договору оренди землі від 29 березня 2010 року між орендодавцем ОСОБА_2 та орендарем ОСОБА_1 , укладено спірний договір оренди землі від 2 березня 2021 року між власницею та орендарем ФГ «Терра+» щодо тієї ж земельної ділянки.

Такі дії ОСОБА_2 перешкоджають первісному орендареві користуватися орендованою земельною ділянкою, тобто порушують вимоги абзацу 3 ч. 2 ст. 24 Закону України «Про оренду землі».

А відтак, враховуючи, що на час укладання оспорюваного договору оренди був чинним інший договір оренди цього ж об`єкта, укладений раніше, є підстави для визнання оспорюваного договору оренди недійсним як такого, що суперечить акту цивільного законодавства (ч. 1 ст. 203 ЦК України).

З таким висновком повністю погоджується суд апеляційної інстанції.

Підстави оскарження включають дві підстави, по перше неефективність способу захисту інтересів позивача, а також невиконання умов договору сторонами від 29.03.2010 року, відтак даний договір є таким, що не виконується.

Апеляційний суд акцентує увагу, що у задоволенні зустрічного позову ОСОБА_2 місцевим судом відмовлено, відповідачка, власник землі судове рішення не оскаржила. Положеннями ст. 367 ЦПК визначені межі перегляду оскаржуваного судового рішення. Тобто, колегією суддів оцінка договору оренди землі, укладеного 29 березня 2010 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 , зареєстрованого 07 вересня 2010 року у Кіровоградській регіональній філії Державного підприємства «Центр державного земельного кадастру» за № 0410385500051, за наслідком перегляду на предмет його недійсності, не здійснюється.

Більш того, новий орендар, апелянт у справі вправі оскаржувати судове рішення лише в межах, що стосується його прав та інтересів.

Колегія суддів за наслідком перегляду судового рішення зазначає наступне.

За фактичних обставин цієї справи ОСОБА_2 є власником земельної ділянки сільськогосподарського призначення для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, кадастровий номер 3525882300:02:000:0517, площею 6,6635 га, що підтверджено інформацією з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно. Власницею, як орендодавцем, та ФГ «ТЕРРА+», як орендарем, було укладено договір оренди землі від 02 березня 2021 року, право оренди за яким зареєстровано в Державному реєстрі 02 березня 2021 року, номер запису про інше речове право 40853561.

За оспорюваним Договором орендодавиця передала, а орендар прийняв у строкове платне користування земельну ділянку сільськогосподарського призначення для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, кадастровий номер 3525882300:02:000:0517, площею 6,6635 га. Вочевидь, даний договір оренди земельної ділянки, створив для ОСОБА_2 права та обов`язки орендодавця, а для ФГ «ТЕРРА+» права та обов`язки орендаря.

Таким чином виходить, що ОСОБА_2 уклала щодо тієї самої ділянки договір із ФГ «Терра+». Право оренди ФГ «Терра+» зареєстровано за № 40853561, а 05 березня 2021 року державним реєстратором прийнято рішення індексний № 56944287.

Однозначно договір оренди землі між відповідачами, порушив права первісного орендаря та створив юридичну перешкоду для державної реєстрації раніше набутого і чинного права оренди.

Тому, позивач обґрунтовано та законно заявив вимогу скеровану на відновлення свого права у вигляді прозову про визнання недійсним другого договору оренди землі, тобто договору, укладеного між відповідачами від 02 березня 2021 року, а також просить про скасування рішення державного реєстратора. Наполягає, що такий спосіб захисту усуває перешкоду в реалізації права, у зв`язку з чим заявлений позов, тобто зареєстроване право наступного орендаря при активній дії попереднього договору.

Представник апелянта в апеляційному суді звертав увагу на мотиви апеляційного оскарження щодо настання наслідків за дією договору між позивачем та власницею землі, наполягав, що в матеріалах справи відсутній акт приймання передачі за договором від 29 березня 2010 року, відтак реальність настання зобов`язання за договором для сторін, не настала.

По перше, місцевий суд надав висновок щодо дійсності правочину за зустрічними вимогами власника землі, по друге відповідність договору оренди землі між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 не становить спектр оцінки відповідача. Обставини договору, в умовах виниклих спірних правовідносин, є виключно інтересом учасників такого правочину.

До того ж сама відповідачка ОСОБА_2 у своєму зустрічному позові визначала інші підстави оспорення договору з позивачем, а саме щодо істотного порушення умов договору, а відтак її права на отримання орендної плати. Так як у договорі не зазначено від якого показника визначається відсоткова ставка для розрахунку розміру орендної плати, період за який повинна нараховуватись орендна плата, не вказано строк внесення орендної плати. Тобто розмір орендної плати сторонами договору не визначений. Орендар не здійснював жодних виплат за договором оренди землі, а земельною ділянкою не користувався. ОСОБА_1 не був зареєстрований як суб`єкт підприємницької діяльності, а тому не мав намірів використовувати земельну ділянку за цільовим призначенням, власниця обґрунтовано вважала про відсутність інтересу орендаря. Вважала, що орендні правовідносини з ОСОБА_1 не діють.

Тобто, навіть власниця землі не визначала в предмет оскарження договору з позивачем підстави, на які вказує апелянт.

Однак, колегія суддів все ж таки акцентує увагу, що тези скарги не відповідають дійсним обставинам, так як копія акту приймання-передачі датована 26.03.2010 року подана разом із позовною заявою, у переліку додатків цей документ зазначений, однак вказане застереження, що оригінал перебуває у позивачки (а.с. 20 том 1).

Відсутність оригіналу акту у позивача та з`ясування з приводу цього справжність документу, не становить обставини спору у розрізі апеляційного перегляду.

Більш того, багаторічне право володіння землею підтверджуються сукупністю доказів: зареєстрованим договором, отриманням власницею орендної плати, оригіналом розписки орендодавиці про одержання 175 000 грн орендної плати за 49 років, відсутністю будь-яких перешкод зі сторони відповідача ОСОБА_2 у користуванні землею позивачем. Сторони підписали акт приймання-передачі, земельну ділянку було передано у користування, договір виконувався. 24 квітня 2011 року ОСОБА_2 власноруч підтвердила одержання 175 000 грн за користування земельною ділянкою за 49 років наперед, зазначила про відсутність претензій і повний розрахунок. Оригінал цієї розписки суд першої інстанції дослідив у судовому засіданні, у сукупності з іншими доказами оцінив у судовому рішенні на предмет заявленої вимоги відповідачкою.

Виходить, що договір від 29 березня 2010 року зареєстрований 07 вересня 2010 року за № 041038500051 за правилами, чинними до 01 січня 2013 року. Він набрав чинності, не припинений, не розірваний і не визнаний недійсним, строк оренди становить 49 років, тобто його дія не закінчилася.

Стаття 27 цього Закону гарантує орендареві захист права нарівні із захистом права власності. Передання тієї самої ділянки іншому орендареві в період чинності першого договору і реєстрація несумісного права суперечать даній нормі права.

За статтями 76, 77, 80, 81 і 89 ЦПК України суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у сукупності.

Таким чином, абсолютно правильно суд першої інстанції виснував про порушене право позивач, яке підлягає захисту у судовому порядку.

Щодо мотивів оскарження про неефективність обраного способу захисту.

Місцевий суд оскаржуваним судовим рішенням задовольнив вимогу ОСОБА_1 , визнавши договір укладений між відповідачами недійсним та скасував рішення державного реєстратора.

За статтею 204 ЦК України правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.

Оспорюваний договір суперечить частині першій статті 203 ЦК України та Закону України «Про оренду землі», що відповідно до статті 215 ЦК України є підставою для його недійсності. За частиною третьою статті 26 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» скасування судом рішення про державну реєстрацію, яке мало наслідком набуття речового права, є підставою для припинення відповідного зареєстрованого права.

Про застосування ефективного способу захисту, на перший погляд, може складати враження про невідповідність, про що вказує апелянт, але апеляційний суд в порядку ч.4 ст. 263 ЦПК наводить сталу позицію Верховного Суду, яка повністю підтверджую правильність обраного позивачем захисту інтересів.

Зокрема, найновіша позиція викладена у постанові ВП ВС від 13 травня 2026 року у справі № 456/252/22, якою визначено, що залежно від характеру порушення ефективними можуть бути різні незаборонені способи захисту. Рішення про недійсність правочину, припиняє правову підставу та державну реєстрацію конкуруючого права, відтак є таким, що відновлює права позивача та припиняє існуюче порушення.

За відсутності державної реєстрації права оренди первинного орендаря у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно вимогу про скасування рішення про державну реєстрацію права оренди землі за договором оренди, укладеним у період дії первинного договору, можна задовольнити, якщо на час ухвалення рішення суду первинний орендар матиме чинне право оренди.

У постанові від 08 лютого 2022 року у справі № 209/3085/20 (провадження № 14-182цс21) Велика Палата Верховного Суду виснувала, що коли особа звернулася до суду за захистом її порушеного, невизнаного чи оспорюваного права або інтересу, а суд позов задовольнив, виконання його рішення має настільки, наскільки це можливо, відновити стан позивача, який існував до порушення його права та інтересу, чи не допустити таке порушення. Судове рішення не повинне породжувати стан невизначеності у відносинах позивача з відповідачем і вимагати від них подальшого вчинення узгоджених дій для вичерпання конфлікту.

Таким чином, спосіб захисту права або інтересу повинен бути таким, щоб у позивача не виникала необхідність повторного звернення до суду (постанова Великої Палати Верховного Суду від 26 січня 2021 року у справі № 522/1528/15-ц (провадження № 14-67цс20)).

Для оцінки способу захисту права, враховуються обставини такого порушення, шляхи відновлення.

Для приватного права апріорі властивою є така засада, як розумність. Розумність характерна як для оцінки/врахування поведінки учасників цивільного обороту, тлумачення матеріальних приватно-правових норм, що здійснюється при вирішенні спорів, так і для тлумачення процесуальних норм (постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 16 червня 2021 року у справі № 554/4741/19, постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 18 квітня 2022 року у справі № 520/1185/16-ц, постанову Великої Палати Верховного Суду від 08 лютого 2022 року у справі № 209/3085/20).

Кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (частина перша статті 15, частина перша статті 16 ЦК України).

Порушення права пов`язане з позбавленням його суб`єкта можливості здійснити (реалізувати) своє приватне (цивільне) право повністю або частково. Для застосування того чи іншого способу захисту необхідно встановити, які ж приватні (цивільні) права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем і за захистом яких приватних (цивільних) прав (інтересів) позивач звернувся до суду (постанова Верховного Суду в складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 19 лютого 2024 року у справі № 567/3/22 (провадження № 61-5252сво23), постанова Верховного Суду в складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 02 лютого 2026 року у справі № 713/1153/23 (провадження № 61-17202сво23)).

Завданням цивільного судочинства є саме ефективний захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів. Такий захист можливий за умови, що права, свободи чи інтереси позивача власне порушені, а учасники використовують цивільне судочинство для такого захисту

(постанова Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 05 вересня 2019 року у справі № 638/2304/17 (провадження № 61-2417сво19), постанова Верховного Суду в складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 02 лютого 2026 року

у справі № 713/1153/23 (провадження № 61-17202сво23)).

Спосіб захисту порушеного права повинен бути таким, що найефективніше захищає або відновляє порушене право позивача, тобто повинен бути належним. Належний спосіб захисту повинен гарантувати особі повне відновлення порушеного права та/або можливість отримання нею відповідного відшкодування (пункт 8.54 постанови Великої Палати Верховного Суду від 11 січня 2022 року у справі № 910/10784/16 (провадження № 12-30гс21), постанову Верховного Суду в складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 02 лютого 2026 року у справі № 713/1153/23 (провадження № 61-17202сво23)).

Приватно-правовими нормами визначене обмежене коло підстав відмови

у судовому захисті цивільного права та інтересу особи, зокрема, до них належать: необґрунтованість позовних вимог (встановлена судом відсутність порушеного права або охоронюваного законом інтересу позивача); зловживання матеріальними правами; обрання позивачем неналежного способу захисту його порушеного права/інтересу; сплив позовної давності (постанова Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 08 листопада 2023 року у справі № 761/42030/21 (провадження № 61-12101св23), постанова Верховного Суду в складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 11 грудня 2023 року у справі № 607/20787/19 (провадження

№ 61-11625сво22), постанову Верховного Суду в складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 02 лютого 2026 року у справі № 713/1153/23 (провадження № 61-17202сво23)).

Договір є обов`язковим для виконання сторонами (стаття 629 ЦК України).

У статті 629 ЦК України закріплено один із фундаментів, на якому базується цивільне право, – обов`язковість договору. Тобто з укладенням договору та виникненням зобов`язання його сторони набувають обов`язки (а не лише суб`єктивні права), які вони мають виконувати. Невиконання обов`язків, встановлених договором, може відбуватися при: (1) розірванні договору за взаємною домовленістю сторін; (2) розірванні договору в судовому порядку; (3) відмові від договору в односторонньому порядку у випадках, передбачених договором та законом; (4) припинення зобов`язання на підставах, що містяться в главі 50 ЦК України; (5) недійсності договору (нікчемності договору або визнання його недійсним на підставі рішення суду)(постанова Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 23 січня 2019 року у справі № 355/385/17 (провадження № 61-30435сво18)).

Недійсність договору як приватно-правова категорія покликана не допускати або присікати порушення цивільних прав та інтересів або ж їх відновлювати. По своїй суті ініціювання спору про недійсність договору не для захисту цивільних прав та інтересів є недопустимим. Завданням цивільного судочинства є саме ефективний захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів. Такий захист можливий за умови, що права, свободи чи інтереси позивача власне порушені, а учасники використовують цивільне судочинство для такого захисту ( постанова Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 05 вересня 2019 року у справі № 638/2304/17 (провадження № 61-2417сво19)).

У приватному праві недійсність може стосуватися або «вражати» договір, правочин, акт органу юридичної особи, державну реєстрацію чи документ. До правових наслідків недійсності правочину належить те, що він не створює юридичних наслідків. Тобто правовим наслідком недійсності договору є по своїй суті «нівелювання» правового результату, зумовленого таким договором (тобто вважається, що не відбулося переходу/набуття/зміни/встановлення/припинення прав взагалі)(постанова Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 21 грудня 2021 року у справі

№ 148/2112/19 (провадження № 61-18061св20), постанову Верховного Суду

в складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 19 лютого

2024 року у справі № 567/3/22 (провадження № 61-5252сво23)).

Недійсність правочину, договору, акта органу юридичної особи чи документа як приватно-правова категорія покликана не допускати або присікати порушення цивільних прав та інтересів або ж їх відновлювати. По своїй суті ініціювання спору про недійсність правочину, договору, акту органу юридичної особи чи документу не для захисту цивільних прав та інтересів

є недопустимим (див. постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 27 січня 2020 року в справі № 761/26815/17 (провадження № 61-16353сво18)).

Правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним (стаття 204 ЦК України).

Презумпція правомірності правочину означає те, що вчинений правочин вважається правомірним, тобто таким, що зумовлює набуття, зміну чи припинення породжує, змінює або припиняє цивільних прав та обов`язків, доки ця презумпція не буде спростована. Таким чином, до спростування презумпції правомірності правочину всі права, набуті сторонами за ним, можуть безперешкодно здійснюватися, а створені обов`язки підлягають виконанню. Спростування презумпції правомірності правочину відбувається тоді: коли недійсність правочину прямо встановлена законом (тобто має місце його нікчемність); якщо він визнаний судом недійсним, тобто існує рішення суду, яке набрало законної сили (тобто оспорюваний правочин визнаний судом недійсним) (постанова Верховного Суду від 28 липня 2021 року у справі № 759/24061/19 (провадження № 61-8593св21)).

В ЦК України закріплений підхід, при якому оспорюваність правочину конструюється як загальне правило. Оспорюваний правочин визнається недійсним судом, якщо одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом (частина третя статті 215 ЦК України). Правочин, недійсність якого не встановлена законом (оспорюваний правочин), породжує правові наслідки (набуття, зміну або припинення прав та обов`язків), на які він був направлений, до моменту визнання його недійсним на підставі рішення суду. Оспорювання правочину відбувається тільки за ініціативою його сторони або іншої заінтересованої особи шляхом пред`явлення вимог про визнання правочину недійсним (постанова Верховного Суду в складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 19 лютого 2024 року у справі № 567/3/22 (провадження № 61-5252сво23)).

Застосування позову про оспорення правочину (ресцисорного позову) потребує не лише встановлення підстав для оспорення, а й порушення суб`єктивного цивільного права або інтересу особи, яка звернулася до суду (див. постанову Верховний Суд від 30 травня

2024 року у справі № 229/7156/19 (провадження № 61-4283св24)).

Для визнання судом оспорюваного правочину недійсним необхідним є: пред`явлення позову однією із сторін правочину або іншою заінтересованою особою; наявність підстав для оспорення правочину; встановлення, чи порушується (не визнається або оспорюється) суб`єктивне цивільне право або інтерес особи, яка звернулася до суду. Як наявність підстав для визнання оспорюваного правочину недійсним, так і порушення суб`єктивного цивільного права або інтересу особи, яка звернулася до суду, має встановлюватися саме на момент вчинення оспорюваного правочину

(постанова Верховного Суду від 17 червня 2021 року у справі № 761/12692/17 (провадження № 61-37390свп18)).

Під вимогами, яким не повинен суперечити правочин, мають розумітися ті правила, що містяться в імперативних приватно-правових нормах

(постанова Верховного Суду від 18 травня 2022 року у справі

№ 613/1436/17 (провадження № 61-17583св20)).

Наявність підстав для визнання договору недійсним має встановлюватися судом на момент його укладення. Тобто, недійсність договору має існувати

в момент його укладення, а не в результаті невиконання чи неналежного виконання зобов`язань, що виникли на підставі укладеного договору. Невиконання чи неналежне виконання зобов`язань, що виникли на підставі оспорюваного договору, не є підставою для його визнання недійсним (постанову Верховного Суду від 22 червня 2020 року у справі

№ 177/1942/16-ц (провадження № 61-2276св19)).

Тлумачення частини першої статті 203 ЦК України свідчить, що під змістом правочину розуміється сукупність умов, викладених в ньому. Зміст правочину, насамперед, має відповідати вимогам актів цивільного законодавства, перелічених в статті 4 ЦК України. Зміст правочину не має суперечити вимогам, встановленим у приватно-правовій нормі, хоча б вона містилася в будь-якому нормативно-правовому акті, а не лише акті цивільного законодавства. Під вимогами, яким не повинен суперечити правочин, мають розумітися ті правила, що містяться в імперативних приватно-правових нормах

(постанова Верховного Суду від 18 травня 2022 року у справі

№ 613/1436/17 (провадження № 61-17583св20)).

З огляду наведених норм права адаптування до виниклих правовідносин виходить, що орендодавець зобов`язаний не вчиняти дій, які би перешкоджали орендареві користуватися орендованою земельною ділянкою (абзац четвертий частини другої статті 24 Закону України «Про оренду землі»).

Захист прав громадян та юридичних осіб на земельні ділянки здійснюється, зокрема, шляхом визнання угоди недійсною (пункт «в» частини третьої статті 152 ЗК України).

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 18 квітня 2023 року у справі № 357/8277/19 (провадження № 14-65цс22) вказано, що орендодавець зобов`язаний не вчиняти дій, які би перешкоджали орендареві користуватися орендованою земельною ділянкою (частина друга статті 24 Закону № 161-XIV); укладення договору оренди земельної ділянки під час дії іншого договору оренди цього ж об`єкта може перешкоджати первинному орендареві реалізувати його право користування відповідною ділянкою (постанови від

20 березня 2019 року у справі № 587/2110/16-ц, від 10 квітня 2019 року

у справі № 587/2135/16-ц, від 02 жовтня 2019 року у справі № 587/2331/16-ц, від 15 січня 2020 року у справі № 587/2326/16-ц, 01 квітня 2020 року у справі № 610/1030/18).

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 01 квітня 2020 року у справі

№ 610/1030/18 конкретизувала власний правовий висновок щодо права орендаря за первинним договором оренди земельної ділянки на захист свого права, визначивши, що якщо під час дії першого договору оренди земельної ділянки був укладений другий договір з іншим орендарем і право останнього зареєстроване, то суд зможе захистити право первинного орендаря тоді, коли на підставі відповідного судового рішення цей орендар зможе зареєструвати своє право оренди в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно.

За відсутності реєстрації права оренди первинного орендаря у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно позовні вимоги про скасування рішення про державну реєстрацію права оренди землі за договором оренди, укладеним у період дії первинного договору, підлягають задоволенню, якщо на час ухвалення рішення суду первинний орендар матиме чинне право оренди та зможе його зареєструвати.

Аналогічний висновок міститься у постанові Верховного Суду від 13 березня 2025 року у справі № 179/657/19.

Таким чином, за вищевикладеного виходить, що обраний спосіб захисту позивачем повністю скерований на захист права первісного орендаря, визнання недійсним договору оренди укладеного між відповідачами та скасування державної реєстрації нівелює незаконний договір, надасть можливість позивачу реалізувати державну реєстрацію свого права оренди. Більш того, порушення існувало на час укладення оспорюваного правочину, тому вимога про його недійсність є правильною, актуальною і такою, що повністю відновить порушене право.

Таким чином колегія суддів відхиляє посилання в апеляційній скарзі щодо неефективного способу захисту інтересів позивача, враховуючі встановлені судом фактичні обставини, що формують зміст спірних правовідносин, фактично-доказової бази з урахуванням наданих сторонами доказів, оцінюючи їх у сукупності.

Загальний висновок

Відповідно до ст. 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Враховуючи, що визначені законом підстави для зміни чи скасування оскаржуваного судового рішення відсутні, подану у даній справі апеляційну скаргу слід залишити без задоволення, а оскаржуване рішення суду першої інстанції, у заявлених межах - без змін.

Судові витрати

За змістом ст. 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

Зважаючи на те, що вимоги апеляційної скарги задоволенню не підлягають, то судові витрати, залишаються незмінними, не підлягають перерозподілу.

Керуючись ст.ст. 367, 374, 375, 381, 382, 383, 384 ЦПК України, Кропивницький апеляційний суд,-

У Х В А Л И В:

Апеляційну скаргу Фермерського господарства «Терра+» залишити без задоволення, а рішення Долинського районного суду Кіровоградської області від 22 травня 2026 року в частині, що оскаржується, – без змін.

Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дня її ухвалення і може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.

Повний текст складено 09 листопада 2026 року.

Головуючий суддя Л. М. Дьомич

Судді О. Л. Карпенко

О. А. Письменний

Оригінал: reyestr.court.gov.ua