Суд: Сьомий апеляційний адміністративний суд
Інстанція: Апеляційна
Юрисдикція: Адміністративне
Категорія: громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи
Дата: 08 листопада 2026 р.
Справа: №240/3051/26
Суддя: Томчук А.В.
П О С Т А Н О В А
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
Справа № 240/3051/26
Головуючий суддя 1-ої інстанції - Нагірняк Микола Федорович
Суддя-доповідач - Томчук А.В.
09 листопада 2026 року
м. Вінниця
Сьомий апеляційний адміністративний суд у складі колегії:
головуючого судді: Томчука А.В.
суддів: Драчук Т. О. Савицької Н.В. ,
розглянувши в порядку письмового провадження апеляційну скаргу Головного управління Пенсійного фонду України в Житомирській області на рішення Житомирського окружного адміністративного суду від 10 липня 2026 року у справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Головного управління Пенсійного фонду України в Житомирській області про визнання протиправною відмову, зобов`язання вчинити дії
В С Т А Н О В И В :
ОСОБА_1 звернулась до Житомирського окружного адміністративного суду із позовною заявою до Головного управління Пенсійного фонду України в Житомирській області з вимогами:
- визнати протиправною відмову Головного управління Пенсійного фонду України в Житомирській області донарахувати та виплатити їй доплату до пенсії непрацюючому пенсіонеру, проживаючому в зоні гарантованого добровільного відселення, у відповідності до ст. 45 Закону України «Про Державний бюджет України на 2025 рік» з 26.07.2025;
- зобов`язати відповідача Головне управління Пенсійного фонду України в Житомирській області провести їй донарахування та виплату доплати до пенсії непрацюючому пенсіонеру, проживаючому в зоні гарантованого добровільного відселення, передбачену ст. 45 Закону України «Про Державний бюджет України на 2025 рік», з 26.07.2025 року в розмірі 2361 грн щомісячно.
Рішенням Житомирського окружного адміністративного суду від 10.07.2026 позов задоволено. Так. суд вирішив:
"Визнати протиправними дії Головного управління Пенсійного фонду України в Житомирській області щодо ненарахування та невиплати ОСОБА_1 з 26.07.2025 підвищення до пенсії як непрацюючому пенсіонеру, який проживає на території радіоактивного забруднення відповідно до ст. 39 Закону України «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи» у розмірі, визначеному статтею 45 Закону України «Про Державний бюджет України на 2025 рік».
Зобов`язати Головне управління Пенсійного фонду України в Житомирській області здійснити з 26.07.2025 нарахування та виплату ОСОБА_1 підвищення до пенсії як непрацюючому пенсіонеру, який проживає на території радіоактивного забруднення відповідно до ст. 39 Закону України «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи» у розмірі, визначеному статтею 45 Закону України «Про Державний бюджет України на 2025 рік».
Стягнути за рахунок бюджетних асигнувань Головного управління Пенсійного фонду України в Житомирській області на користь ОСОБА_1 судові витрати зі сплати судового збору у сумі розміром 1331,20 грн (одна тисяча триста тридцять одна гривня 20 копійок).".
Ухвалюючи згадане рішення, суд першої інстанції виходив з того, що позивач до та після 01 січня 1993 року безперервно проживала в м. Овруч, віднесеному до зони гарантованого добровільного відселення. Сам факт зміни адреси реєстрації в межах цього населеного пункту не свідчить про виїзд позивача за межі зазначеної зони, а тому умови, визначені статтею 45 Закону України «Про Державний бюджет України на 2025 рік», нею дотримано, і відмова відповідача є безпідставною.
Не погоджуючись із рішенням суду першої інстанції, ГУ ПФУ в Житомирській області подало апеляційну скаргу, у якій просить скасувати рішення Житомирського окружного адміністративного суду від 10 липня 2026 року та ухвалити нове рішення про відмову в задоволенні позову. На обґрунтування своїх вимог апелянт вказує на неповне з`ясування судом обставин справи, неправильне застосування норм матеріального права та порушення норм процесуального права. Апелянт зазначає, що за результатами звірки з Єдиним державним демографічним реєстром позивач була зареєстрована в м. Овруч з 16 грудня 1980 року по 08 серпня 1997 року та з 20 березня 1998 року по теперішній час. Оскільки наявні відомості про зміну її місця проживання після 01 січня 1993 року, доплату з 01 січня 2025 року не встановлено. Апелянт посилається на статтю 45 Закону України «Про Державний бюджет України на 2025 рік» та постанову Кабінету Міністрів України від 27 грудня 2024 року № 1524. Він також стверджує, що після 01 січня 2016 року підлягає застосуванню стаття 39 Закону № 796-XII в редакції Закону № 987-VIII, яка передбачає доплату лише громадянам, що працюють у зоні відчуження. На думку апелянта, Рішення Конституційного Суду України від 17 липня 2018 року № 6-р/2018 не відновило дію попередньої редакції цієї статті, оскільки відповідного правотворчого акта законодавець не приймав, а темпоральна колізія має вирішуватися за правилом lex posterior derogat priori. Отже, підвищення до пенсії непрацюючим пенсіонерам, які проживають на територіях радіоактивного забруднення, встановлюється лише на виконання судового рішення, а стаття 45 Закону України «Про Державний бюджет України на 2025 рік» є спеціальною нормою, яка визначає розмір доплати, встановленої на виконання конкретного судового рішення.
Позивач своїм правом на подання відзиву на апеляційну скаргу не скористався.
Відповідно до частини четвертої статті 304 КАС України, відсутність відзиву на апеляційну скаргу не перешкоджає перегляду рішення суду першої інстанції.
З урахуванням приписів статті 311 КАС України, суд вирішив розглядати дану справу в порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами.
Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши матеріали справи та доводи апеляційної скарги, колегія суддів дійшла наступних висновків.
Судом встановлено, що позивач має статус особи, яка потерпіла від Чорнобильської катастрофи (категорія 3), що підтверджується посвідченням серії НОМЕР_1 .
Відповідно до витягу з реєстру територіальної громади позивач з 16.12.1980 по 08.08.1997 проживала в м. Овруч, вул. Житомирська, буд. 29, а з 20.03.1998 і по теперішній час проживає в АДРЕСА_1 .
Відповідно до акту про проживання особи, у період з 08.08.1997 по 20.03.1998 позивачка фактично проживала за адресою: АДРЕСА_1 . Реєстрація місця проживання за вказаною адресою була здійснена лише 20.03.1998 у зв`язку із тривалим оформленням документів на право власності на будинок.
Рішенням Житомирського окружного адміністративного суду від 22.04.2021 у справі № 240/4236/21, зобов`язано Головне управління Пенсійного фонду України в Житомирській області здійснити із 02.12.2020 нарахування та виплату підвищення до пенсії ОСОБА_1 як непрацюючому пенсіонеру, який проживає на території радіоактивного забруднення, у розмірі, визначеному статтею 39 Закону № 796-XII, що дорівнює двом мінімальним заробітним платам (згідно із законом про Державний бюджет України на відповідний рік).
Позивач звернулася до відповідача із заявою про нарахування та виплату підвищення (доплати) до пенсії як непрацюючому пенсіонеру, який проживає на території радіоактивного забруднення, у розмірі, визначеному статтею 39 Закону №796-ХІІ та статтею 45 Закону України «Про Державний бюджет України на 2025 рік».
Листом від 04.09.2025 відповідач, у відповідь на заяву позивача повідомив, що за результатами звірки з Єдиним державним демографічним реєстром доплату до пенсії як непрацюючому пенсіонеру, який проживає у зоні гарантованого добровільного відселення, з 01.01.2025 не встановлено, оскільки наявні відомості про зміну місця проживання позивача після 01.01.1993.
Не погоджуючись із такими діями відповідача, позивач звернулася до суду із цим позовом.
Приписами частин першої - третьої статті 308 Кодексу адміністративного судочинства України визначено, що суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
Суд апеляційної інстанції не обмежений доводами та вимогами апеляційної скарги, якщо під час розгляду справи буде встановлено порушення норм процесуального права, які є обов`язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права.
Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї.
Колегія суддів, перевіривши доводи апеляційної скарги та виходячи з меж апеляційного перегляду, визначених статтею 308 Кодексу адміністративного судочинства України, виходить з наступного.
Відповідно до частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Статтею 16 Конституції України визначено, що забезпечення екологічної безпеки і підтримання екологічної рівноваги на території України, подолання наслідків Чорнобильської катастрофи - катастрофи планетарного масштабу, збереження генофонду Українського народу є обов`язком держави. Згідно зі статтею 46 Конституції України громадяни мають право на соціальний захист, що включає, зокрема, право на забезпечення їх у старості та в інших випадках, передбачених законом.
Частиною другою статті 2 КАС України встановлено, що у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони, зокрема, на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України, обґрунтовано, з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії), пропорційно.
Основні положення щодо реалізації конституційного права громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи, на охорону їх життя і здоров`я та соціальний захист визначає Закон України «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи» від 28 лютого 1991 року № 796-XII (далі - Закон № 796-XII).
Стаття 39 Закону № 796-XII у редакції, чинній до 01 січня 2015 року, передбачала, що громадянам, які працюють на територіях радіоактивного забруднення, провадиться доплата в таких розмірах: «у зоні безумовного (обов`язкового) відселення - три мінімальні заробітні плати; у зоні гарантованого добровільного відселення — дві мінімальні заробітні плати; у зоні посиленого радіоекологічного контролю - одна мінімальна заробітна плата».
Згідно з частиною другою цієї статті «Пенсії непрацюючим пенсіонерам, які проживають на цих територіях, і стипендії студентам, які там навчаються, підвищуються у розмірах, встановлених частиною першою цієї статті».
Підпунктом 7 пункту 4 розділу І Закону України «Про внесення змін та визнання такими, що втратили чинність, деяких законодавчих актів України» від 28 грудня 2014 року № 76-VIII (далі - Закон № 76-VIII), який набрав чинності 01 січня 2015 року, статтю 39 Закону № 796-XII виключено. Законом України від 04 лютого 2016 року № 987-VIII (далі - Закон № 987-VIII), який набрав чинності з 01 січня 2016 року, до Закону № 796-XII включено статтю 39 у новій редакції. Ця редакція передбачає доплату громадянам, які працюють у зоні відчуження, у порядку і розмірах, визначених Кабінетом Міністрів України.
Рішенням Конституційного Суду України від 17 липня 2018 року № 6-р/2018 підпункт 7 пункту 4 розділу І Закону № 76-VIII визнано таким, що не відповідає Конституції України (є неконституційним). Ці положення втратили чинність з дня ухвалення зазначеного Рішення. Конституційний Суд України вказав, що обмеження чи скасування Законом № 76-VIII пільг, компенсацій і гарантій, установлених Законом № 796-XII, фактично є відмовою держави від її зобов`язань, передбачених статтею 16 Конституції України. Застережень щодо порядку застосування статті 39 Закону № 796-XII це Рішення не містить.
Велика Палата Верховного Суду в постанові від 18 березня 2020 року у зразковій справі № 240/4937/18 зробила висновок щодо співвідношення статті 39 Закону № 796-XII у редакції, дію якої відновлено Рішенням Конституційного Суду України від 17 липня 2018 року № 6-р/2018, та статті 39 у редакції Закону № 987-VIII. Велика Палата зазначила, що з 17 липня 2018 року відновлено дію редакції статті 39 Закону № 796-XII, яка була чинною до 01 січня 2015 року. За своїм змістом ця редакція передбачає доплати значно більшим категоріям осіб, ніж редакція Закону № 987-VIII, і відновлює соціальні виплати тим особам, право на доплати яким не передбачено статтею 39 у редакції Закону № 987-VIII. Колізія правозастосування, що виникла внаслідок цього, має вирішуватися з додержанням принципу верховенства права. Відтак з моменту ухвалення Конституційним Судом України Рішення від 17 липня 2018 року № 6-р/2018 відновлено право особи на отримання підвищення до пенсії як непрацюючому пенсіонеру, який проживає на території радіоактивного забруднення - у зоні гарантованого добровільного відселення.
Аналогічних висновків послідовно дотримується Верховний Суд, зокрема у постановах від 24 квітня 2024 року у справі № 240/18881/22, від 25 квітня 2024 року у справі № 240/12545/22, від 03 травня 2024 року у справі № 240/22317/22, від 07 травня 2024 року у справі № 240/44186/21.
Верховний Суд у постанові від 30 вересня 2026 року у справі № 240/13020/25 також зазначив таке. Частиною п`ятою статті 61 Закону України «Про правотворчу діяльність» від 24 серпня 2023 року № 3354-IX передбачено, що визнання нормативно-правового акта неконституційним не відновлює дії акта, що діяв раніше. Проте зазначений Закон у відповідній частині на час виникнення та розгляду спірних правовідносин не введений у дію. Крім того, Велика Палата Верховного Суду не відступила від висновку, сформованого у зразковій справі № 240/4937/18.
Разом з тим статтею 45 Закону України «Про Державний бюджет України на 2025 рік» від 19 листопада 2024 року № 4059-IX (далі - Закон № 4059-IX) встановлено таке. У 2025 році на період дії воєнного стану в Україні доплата непрацюючим пенсіонерам, які постійно проживають у зоні безумовного (обов`язкового) відселення та в зоні гарантованого добровільного відселення, встановлюється за умови, що такі особи проживали або працювали у відповідній зоні станом на 26 квітня 1986 року чи у період з 26 квітня 1986 року до 01 січня 1993 року, у зв`язку з чим особі надано статус особи, яка постраждала внаслідок Чорнобильської катастрофи. Доплата за проживання на зазначених територіях встановлюється у розмірі 2361 гривня.
Цією ж статтею передбачено: «Особам, які після аварії на Чорнобильській АЕС (26.04.1986) самостійно або у встановленому законодавством порядку за направленнями обласних державних адміністрацій змінили місце проживання за межі зон безумовного (обов`язкового) відселення або гарантованого добровільного відселення та в подальшому повернулися на постійне місце проживання до цих зон, а також особам, які зареєстрували своє місце проживання чи переїхали на постійне місце проживання до зазначених зон після аварії на Чорнобильській АЕС, доплата за проживання в таких зонах не встановлюється».
Крім того, стаття 45 Закону № 4059-IX передбачає, що виплата такої доплати припиняється після залишення особою свого місця постійного проживання на зазначених територіях та декларування/реєстрації місця проживання за межами зон безумовного (обов`язкового) відселення та зон гарантованого добровільного відселення.
На виконання статті 45 Закону № 4059-IX Кабінет Міністрів України прийняв постанову від 27 грудня 2024 року № 1524 «Деякі питання здійснення у 2025 році на період воєнного стану в Україні доплати непрацюючим пенсіонерам, які постійно проживають у зоні безумовного (обов`язкового) відселення та в зоні гарантованого добровільного відселення» (далі - Постанова № 1524). Пунктами 1, 1-1 Постанови № 1524 визначено механізм встановлення факту проживання у відповідних зонах станом на 26 квітня 1986 року чи у період з 26 квітня 1986 року до 01 січня 1993 року. Цей механізм застосовується у разі відсутності відповідних відомостей у Єдиному державному демографічному реєстрі, відомчій інформаційній системі Державної міграційної служби, Реєстрі територіальної громади та інших державних реєстрах. За таких умов факт проживання встановлюється органами Пенсійного фонду України за сукупності двох обставин: особі надано статус особи, яка постраждала внаслідок Чорнобильської катастрофи, і в зазначених реєстрах відсутні відомості про зміну місця проживання такою особою у період після 01 січня 1993 року.
Аналіз наведених норм свідчить, що стаття 45 Закону № 4059-IX пов`язує відмову у встановленні доплати не з будь-якою зміною адреси реєстрації, а з конкретними обставинами. Такими обставинами є: зміна особою місця проживання за межі зон безумовного (обов`язкового) або гарантованого добровільного відселення з подальшим поверненням до них, реєстрація місця проживання чи переїзд на постійне проживання до зазначених зон після аварії на Чорнобильській АЕС, а також залишення місця постійного проживання на цих територіях. Механізм, передбачений Постановою № 1524, є способом встановлення факту проживання у відповідній зоні у разі відсутності відомостей у державних реєстрах. Цей механізм не може розширювально тлумачитися як самостійна підстава для відмови у встановленні доплати. Інакше підзаконний акт запроваджував би обмеження, не передбачене законом.
Судом установлено, що позивач з 16 грудня 1980 року, тобто до аварії на Чорнобильській АЕС, безперервно проживає в м. Овруч, віднесеному до зони гарантованого добровільного відселення. Зміна нею адреси у 1997– 1998 роках відбулася в межах того самого населеного пункту. Період з 08 серпня 1997 року по 20 березня 1998 року, протягом якого реєстрація місця проживання була відсутня, підтверджено актом про проживання особи. Згідно з цим актом позивачка фактично проживала за адресою, на яку згодом зареєструвала місце проживання. Крім того, з 15 липня 1975 року по 12 липня 2004 року позивач працювала в м. Овруч. Статус особи, яка постраждала внаслідок Чорнобильської катастрофи (категорія 3), їй надано.
Отже, позивач не змінювала місця проживання за межі зони гарантованого добровільного відселення, не переїжджала до цієї зони після аварії на Чорнобильській АЕС і не залишала свого місця постійного проживання на цій території. Наявність у Єдиному державному демографічному реєстрі відомостей про зміну адреси реєстрації в межах м. Овруч не охоплюється жодною з підстав для невстановлення доплати, визначених статтею 45 Закону № 4059-IX.
Відповідно до частини другої статті 77 КАС України в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача. Відповідач не надав доказів того, що позивач в будь-який період після 26 квітня 1986 року проживала за межами зони гарантованого добровільного відселення. Зміст акта про проживання особи та записів трудової книжки апелянт в апеляційній скарзі не спростовує.
Крім того, колегія суддів враховує правову позицію Верховного Суду щодо співвідношення статті 45 Закону № 4059-IX та статті 39 Закону № 796-XII.
У постанові від 30 вересня 2026 року у справі № 240/13020/25, яка стосується подібних правовідносин, Верховний Суд зазначив таке. Передбачена статтею 45 Закону № 4059-IX додаткова умова щодо проживання або роботи особи у відповідній зоні станом на 26 квітня 1986 року чи у період до 01 січня 1993 року не може бути самостійною підставою для припинення виплати підвищення, право на яке встановлено статтею 39 Закону № 796-XII. Для застосування статті 39 Закону № 796-XII визначальним є встановлення того, що особа є непрацюючим пенсіонером, на якого поширюється дія цієї норми, та у спірний період постійно проживає на відповідній території радіоактивного забруднення.
У цій же постанові Верховний Суд, посилаючись на Рішення Конституційного Суду України від 28 серпня 2020 року № 10-р/2020 та від 27 лютого 2020 року № 3-р/2020, зауважив, що законом про Державний бюджет України не можна змінювати обсяг прав, пільг, компенсацій і гарантій, передбачених іншими законами. Суд також звернув увагу на положення статті 71 Закону № 796-XII, згідно з якими дія положень цього Закону не може призупинятися іншими законами, крім законів про внесення змін до цього Закону. Аналогічний підхід викладено в постановах Верховного Суду від 20 травня 2026 року у справі № 600/1438/25-а, від 05 червня 2026 року у справі № 240/4486/25, від 10 липня 2026 року у справі № 460/4069/25.
Крім того, у постанові від 12 травня 2026 року у справі № 620/2616/25 Верховний Суд визнав необґрунтованою відмову у виплаті підвищення за статтею 39 Закону № 796-XII з мотивів відсутності доказів проживання особи у відповідній зоні в зазначений період, якщо встановлено, що особа є непрацюючим пенсіонером і у спірний період проживає в зоні, на яку поширюється дія цієї норми.
Відповідно до частини п`ятої статті 242 КАС України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
Таким чином, позивач як непрацюючий пенсіонер, що постійно проживає в зоні гарантованого добровільного відселення, має право на підвищення до пенсії, передбачене статтею 39 Закону № 796-XII. Підстави для відмови у встановленні їй доплати, на які посилається відповідач, не ґрунтуються на положеннях закону.
Колегія суддів зауважує, що позивач заявила вимоги про виплату доплати саме в розмірі, визначеному статтею 45 Закону № 4059-IX, і рішення суду першої інстанції не оскаржувала.
Відповідно до частини другої статті 9 КАС України суд розглядає справу в межах позовних вимог, а згідно зі статтею 308 КАС України апеляційний перегляд здійснюється в межах доводів та вимог апеляційної скарги, поданої відповідачем. Тому питання розміру підвищення поза межами вимог позивача та доводів апелянта колегією суддів не вирішується.
Доводи апелянта про те, що після 01 січня 2016 року підлягає застосуванню виключно стаття 39 Закону № 796-XII в редакції Закону № 987-VIII, а Рішення Конституційного Суду України від 17 липня 2018 року № 6-р/2018 не відновило дію попередньої редакції цієї статті, суперечать висновкам Великої Палати Верховного Суду, викладеним у постанові від 18 березня 2020 року у зразковій справі № 240/4937/18.
Доводи апелянта про те, що стаття 45 Закону № 4059-IX регулює лише розмір доплати, встановленої на виконання конкретного судового рішення, не можуть бути підставою для скасування рішення суду першої інстанції. Рішеням Житомирського окружного адміністративного суду від 22 квітня 2021 року у справі № 240/4236/21відповідача зобов`язано нараховувати та виплачувати їй підвищення до пенсії відповідно до статті 39 Закону № 796-XII. Крім того, відмова відповідача, викладена в листі від 04 вересня 2025 року, ґрунтувалася не на відсутності у позивача права на підвищення, а виключно на наявності відомостей про зміну місця її проживання після 01 січня 1993 року. Як встановлено вище, ця обставина за умов цієї справи не є підставою для невстановлення доплати.
Посилання апелянта на неповне з`ясування судом першої інстанції обставин справи та порушення статті 90 КАС України при оцінці доказів мають загальний характер. Апелянт не зазначає, які саме обставини, що мають значення для справи, суд першої інстанції не з`ясував, і які докази оцінено з порушенням закону. Суд першої інстанції дослідив витяг з реєстру територіальної громади, акт про проживання особи, трудову книжку, посвідчення особи, яка постраждала внаслідок Чорнобильської катастрофи, та надав їм належну оцінку.
Оскільки доводи апеляційної скарги не спростовують висновків суду першої інстанції, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції ухвалив оскаржуване рішення відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права, а тому підстави для його скасування або зміни відсутні.
Апеляційний суд враховує усталену практику Європейського суду з прав людини, який неодноразово відзначав, що рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторін (див. п.п. 29– 30 рішення ЄСПЛ у справі «Руїз Торіха проти Іспанії» (Ruiz Torija v. Spain), заява № 18390/91, від 09.12.1994). При цьому, право на обґрунтоване рішення дозволяє вищим судам просто підтверджувати мотиви, надані нижчими судами, не повторюючи їх (див. пункт 30 рішення ЄСПЛ у справі «Гірвісаарі проти Фінляндії» (Hirvisaari v. Finland), заява № 49684/99, від 27.09.2001).
Відповідно до приписів пункту 1 частини 1 статей 315, 316 КАС України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. Таким чином, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а рішення суду першої інстанції - без змін.
Щодо розподілу судових витрат, то такий у відповідності до положень статті 139 КАС України не здійснюється.
Керуючись статтями 243, 250, 308, 311, 315, 316, 321, 322, 325, 328, 329 КАС України, суд
П О С Т А Н О В И В :
Апеляційну скаргу Головного управління Пенсійного фонду України в Житомирській області залишити без задоволення, а рішення Житомирського окружного адміністративного суду від 10 липня 2026 року - без змін.
Постанова суду набирає законної сили з дати її ухвалення та оскарженню не підлягає, крім випадків передбачених підпунктами "а"-"г" пункту 2 частини 5 статті 328 КАС України.
ГоловуючийТомчук А.В.
СуддіДрачук Т. О. Савицька Н.В.
Оригінал: reyestr.court.gov.ua