Суд: П'ятий апеляційний адміністративний суд
Інстанція: Апеляційна
Юрисдикція: Адміністративне
Категорія: загальнообов’язкового державного пенсійного страхування, з них
Дата: 08 листопада 2026 р.
Справа: №400/4290/26
Суддя: Тарновецький І.І.
П`ЯТИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД
————————————————————————
П О С Т А Н О В А
І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И
09 листопада 2026 р.м. ОдесаСправа № 400/4290/26
Головуючий в 1 інстанції: Ярощук В.Г.
Дата і місце ухвалення: 25.05.2026, м. Одеса
П`ятий апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів:
Головуючого судді: Тарновецького І.І.,
суддів: Бойка А.В.,
Шевчук О.А.,
розглянувши в порядку письмового провадження апеляційну скаргу Головного управління Пенсійного фонду України в Миколаївській області на рішення Миколаївського окружного адміністративного суду від 25 травня 2026 року у справі № 400/4290/26 за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Головного управління Пенсійного фонду України в Миколаївській області про визнання протиправним та скасування рішення, зобов`язання вчинити певні дії, –
В С Т А Н О В И В:
У квітні 2026 року ОСОБА_1 звернулася до суду першої інстанції з адміністративним позовом, в якому просила:
– визнати протиправним та скасувати рішення Головного управління Пенсійного фонду України в Миколаївській області від 26.03.2026 № 143250025331 про відмову у призначенні пенсії за віком;
– зобов`язати Головне управління Пенсійного фонду України в Миколаївській області зарахувати до страхового стажу ОСОБА_1 згідно із записами трудової книжки серії НОМЕР_1 від 27.07.1983 періоди роботи з 03.02.1994 по 01.09.1994, з 22.09.1994 по 23.02.1995, з 06.03.1995 по 19.06.1995, з 20.06.1995 по 15.07.1996, з 16.07.1996 по 13.11.1996, з 26.11.1996 по 22.04.1997, з 29.08.1997 по 02.04.1998, з 22.12.1998 по 10.01.2000 та з 10.01.2000 по 14.12.2000, повторно розглянути заяву ОСОБА_1 від 17.03.2026 про призначення їй пенсії.
Рішенням Миколаївського окружного адміністративного суду від 25 травня 2026 року адміністративний позов задоволено.
Не погоджуючись із рішенням суду першої інстанції, Головне управління Пенсійного фонду України в Миколаївській області подало апеляційну скаргу, в якій посилається на неправильне застосування судом норм матеріального права, що призвело до неправильного вирішення справи.
В обґрунтування апеляційної скарги апелянт зазначає, що відповідно до положень Закону України від 09.07.2003 № 1058-IV «Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування» періоди трудової діяльності за межами України зараховуються до страхового стажу лише у випадках, передбачених цим Законом або міжнародними договорами України, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України.
Апелянт вважає, що після припинення з 01.01.2023 участі російської федерації в Угоді про гарантії прав громадян держав-учасниць Співдружності Незалежних Держав у галузі пенсійного забезпечення від 13.03.1992 правові підстави для зарахування до страхового стажу періодів роботи на території російської федерації, набутих після 01.01.1992, відсутні. У зв`язку з цим, на думку апелянта, правомірно не враховано відповідні періоди роботи позивачки з 22.09.1994 по 14.12.2000.
Також апелянт заперечує проти зарахування до страхового стажу періоду роботи позивачки з 03.02.1994 по 01.09.1994, посилаючись на те, що запис про звільнення у трудовій книжці не засвідчений печаткою підприємства, а довідка Гарнізонного будинку офіцерів від 24.02.2026 № 41/93, яка підтверджує цей період роботи, не містить відомостей про підстави її видачі.
Крім того, апелянт зазначає, що відповідно до пункту 4.1 Інструкції про порядок ведення трудових книжок працівників, затвердженої наказом Міністерства праці України від 29.07.1993 № 58, записи про роботу та звільнення працівника повинні засвідчуватися підписом керівника підприємства або спеціально уповноваженої ним особи та печаткою підприємства або відділу кадрів. На думку відповідача, недотримання зазначених вимог не дає можливості зарахувати відповідний період до страхового стажу.
Також апелянт посилається на положення статті 24 Закону № 1058-IV щодо порядку обчислення страхового стажу та зазначає, що страховий стаж позивачки становить 29 років 07 місяців 26 днів, що є недостатнім для призначення пенсії за віком відповідно до частини першої статті 26 цього Закону, якою для осіб, які досягли 60-річного віку у 2025 році, передбачено наявність не менше 32 років страхового стажу.
Окремо апелянт заперечує проти стягнення судового збору за рахунок бюджетних асигнувань Головного управління, посилаючись на положення законодавства щодо формування та використання коштів Пенсійного фонду України, а також затверджений бюджет Пенсійного фонду на 2026 рік.
З огляду на викладене апелянт просить рішення суду першої інстанції скасувати та ухвалити нове судове рішення, яким відмовити ОСОБА_1 в задоволенні позовних вимог у повному обсязі.
Позивач не скористався правом на подання відзиву на апеляційну скаргу.
Справу призначено до розгляду в порядку письмового провадження відповідно до пункту 3 частини першої статті 311 КАС України.
Колегія суддів звертає увагу, що відповідно до частини першої статті 308 КАС України суд апеляційної інстанції переглядає судове рішення в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
Перевіривши матеріали справи, доводи апеляційної скарги, правильність застосування судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга задоволенню не підлягає з огляду на таке.
Як вірно встановлено судом першої інстанції та підтверджується матеріалами справи, ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , 17 березня 2026 року звернулася до територіального органу Пенсійного фонду України із заявою про призначення пенсії за віком відповідно до Закону України «Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування».
За результатами розгляду заяви Головним управлінням Пенсійного фонду України в Миколаївській області 26 березня 2026 року прийнято рішення № 143250025331 про відмову у призначенні пенсії за віком у зв`язку з відсутністю необхідного страхового стажу.
У зазначеному рішенні орган Пенсійного фонду України вказав, що на дату звернення позивачка досягла віку 60 років 02 місяці, а необхідний страховий стаж для призначення пенсії за віком у 2025 році становить 32 роки. Натомість страховий стаж позивачки визначено в розмірі 29 років 07 місяців 26 днів.
При цьому до страхового стажу не зараховано період роботи позивачки з 03 лютого 1994 року по 01 вересня 1994 року у ЦКПД військової частини НОМЕР_2 , оскільки запис про звільнення у трудовій книжці не засвідчений печаткою підприємства, а довідка Гарнізонного будинку офіцерів від 24 лютого 2026 року № 41/93, надана на підтвердження зазначеного періоду роботи, не містить підстави її видачі.
Крім того, не зараховано періоди роботи позивачки на території російської федерації з 22 вересня 1994 року по 23 лютого 1995 року, з 06 березня 1995 року по 19 червня 1995 року, з 20 червня 1995 року по 15 липня 1996 року, з 16 липня 1996 року по 13 листопада 1996 року, з 26 листопада 1996 року по 22 квітня 1997 року, з 29 серпня 1997 року по 02 квітня 1998 року, з 22 грудня 1998 року по 10 січня 2000 року та з 10 січня 2000 року по 14 грудня 2000 року. Підставою для їх неврахування зазначено припинення з 01 січня 2023 року участі російської федерації в Угоді від 13 березня 1992 року та відсутність правових підстав для зарахування періодів роботи на території цієї держави після 01 січня 1992 року.
Не погоджуючись із рішенням органу Пенсійного фонду України, позивачка звернулася до суду з цим позовом.
Вирішуючи спір по суті та задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції виходив із того, що основним документом, який підтверджує стаж роботи за періоди до впровадження персоніфікованого обліку, є трудова книжка, а тому записи, внесені до неї, підлягають оцінці з урахуванням законодавства, чинного на час їх внесення.
Суд дійшов висновку, що відсутність належного відбитка печатки на записі про звільнення позивачки з роботи у військовій частині НОМЕР_2 не може сама собою бути підставою для неврахування відповідного періоду до страхового стажу, оскільки відповідальність за належне ведення та оформлення трудових книжок покладається на роботодавця, а негативні наслідки порушення ним установленого порядку не можуть перекладатися на працівника.
При цьому суд першої інстанції послався на правову позицію Верховного Суду, викладену в постанові від 06 лютого 2018 року у справі № 677/277/17.
Щодо періодів роботи позивачки на території російської федерації суд першої інстанції виходив із того, що на час набуття відповідного стажу Україна та російська федерація були учасниками Угоди від 13 березня 1992 року, яка регулювала питання пенсійного забезпечення громадян держав-учасниць Співдружності Незалежних Держав.
Суд звернув увагу на положення частини другої статті 4 Закону № 1058-IV, відповідно до якої у разі встановлення міжнародним договором України інших правил, ніж ті, що передбачені національним законодавством про пенсійне забезпечення, застосовуються правила міжнародного договору.
Також суд послався на положення статей 11 та 13 Угоди від 13 березня 1992 року, зазначивши, що припинення участі російської федерації в цій Угоді з 01 січня 2023 року не може мати наслідком втрату пенсійних прав, які виникли у громадян відповідно до її положень до припинення участі держави в Угоді.
Крім того, суд першої інстанції врахував положення статті 58 Конституції України та пункту «b» частини першої статті 70 Віденської конвенції про право міжнародних договорів від 23 травня 1969 року щодо збереження прав та юридичного становища, які виникли внаслідок виконання міжнародного договору до його припинення.
На підставі наведеного суд дійшов висновку про протиправність неврахування спірних періодів роботи позивачки до страхового стажу та необхідність повторного розгляду її заяви від 17 березня 2026 року з урахуванням правової оцінки, наданої судом.
Колегія суддів погоджується з висновками суду першої інстанції з огляду на таке.
Відповідно до частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Згідно з частиною другою статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України (далі – КАС України) у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень суд перевіряє, чи прийняті (вчинені) вони, зокрема, на підставі, у межах повноважень та у спосіб, визначені Конституцією та законами України, обґрунтовано, добросовісно, розсудливо та пропорційно.
Відповідно до частини другої статті 77 КАС України обов`язок доведення правомірності оскаржуваного рішення суб`єкта владних повноважень покладається на відповідача.
З огляду на характер спірних правовідносин колегія суддів перевіряє правомірність рішення Головного управління Пенсійного фонду України в Миколаївській області від 26 березня 2026 року № 143250025331 про відмову ОСОБА_1 у призначенні пенсії за віком з урахуванням положень Закону України від 09 липня 2003 року № 1058-IV «Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування» (далі – Закон № 1058-IV), Закону України від 05 листопада 1991 року № 1788-XII «Про пенсійне забезпечення» (далі – Закон № 1788-XII), Порядку підтвердження наявного трудового стажу для призначення пенсій за відсутності трудової книжки або відповідних записів у ній, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 12 серпня 1993 року № 637 (далі – Порядок № 637), а також міжнародних договорів, що регулювали питання трудової діяльності та пенсійного забезпечення громадян України і російської федерації на час набуття позивачкою спірного стажу.
Предметом спору є правомірність незарахування до страхового стажу позивачки періоду роботи з 03 лютого 1994 року по 01 вересня 1994 року у ЦКПД військової частини НОМЕР_2 та періодів роботи на території російської федерації з 22 вересня 1994 року по 14 грудня 2000 року, що стало підставою для відмови у призначенні пенсії за віком у зв`язку з відсутністю необхідного страхового стажу.
Оцінюючи доводи апеляційної скарги, колегія суддів виходить із такого.
Відповідно до пункту 1 частини першої статті 8 Закону № 1058-IV право на отримання пенсій та соціальних послуг із солідарної системи мають громадяни України, які застраховані згідно із цим Законом та досягли встановленого ним пенсійного віку і мають необхідний для призначення відповідного виду пенсії страховий стаж.
Згідно з абзацом першим статті 1 Закону № 1058-IV страховий стаж – це період (строк), протягом якого особа підлягала загальнообов`язковому державному пенсійному страхуванню та за який щомісяця сплачені страхові внески в сумі не меншій, ніж мінімальний страховий внесок.
За змістом частини другої статті 24 Закону № 1058-IV страховий стаж обчислюється територіальними органами Пенсійного фонду України відповідно до вимог цього Закону за даними, що містяться в системі персоніфікованого обліку, а за періоди до впровадження системи персоніфікованого обліку – на підставі документів та в порядку, визначеному законодавством, що діяло до набрання чинності цим Законом.
Частиною четвертою статті 24 Закону № 1058-IV передбачено, що періоди трудової діяльності та інші періоди, що враховувалися до стажу роботи для призначення пенсії до набрання чинності цим Законом, зараховуються до страхового стажу в порядку і на умовах, передбачених законодавством, що діяло раніше, крім випадків, передбачених цим Законом.
Закон № 1058-IV набрав чинності 01 січня 2004 року, а тому періоди роботи позивачки, які передували цій даті, підлягають оцінці з урахуванням законодавства, що діяло на час їх набуття.
Відповідно до частини першої статті 56 Закону № 1788-XII до стажу роботи зараховується робота, виконувана на підставі трудового договору на підприємствах, в установах, організаціях і кооперативах незалежно від використовуваних форм власності та господарювання, а також на підставі членства в колгоспах та інших кооперативах, незалежно від характеру й тривалості роботи і тривалості перерв.
Згідно зі статтею 62 Закону № 1788-XII основним документом, що підтверджує стаж роботи, є трудова книжка. Порядок підтвердження наявного трудового стажу за відсутності трудової книжки або відповідних записів у ній встановлюється Кабінетом Міністрів України.
Пунктом 1 Порядку № 637 визначено, що основним документом, який підтверджує стаж роботи, є трудова книжка. За відсутності трудової книжки або відповідних записів у ній трудовий стаж установлюється на підставі інших документів, виданих за місцем роботи, служби чи навчання, а також архівними установами.
Отже, законодавець визначив трудову книжку основним документом для підтвердження стажу роботи, а тому її зміст та наявні в ній записи повинні оцінюватися пенсійним органом у сукупності з іншими поданими документами, з урахуванням обставин їх складення та законодавства, чинного на відповідний час.
Щодо доводів апеляційної скарги про правомірність незарахування періоду роботи позивачки з 03 лютого 1994 року по 01 вересня 1994 року у ЦКПД військової частини НОМЕР_2 колегія суддів зазначає таке.
Як убачається з матеріалів справи, на підтвердження зазначеного періоду роботи позивачка надала трудову книжку серії НОМЕР_1 від 27 липня 1983 року, яка містить записи про прийняття її на роботу 03 лютого 1994 року та звільнення 01 вересня 1994 року із зазначенням відповідних підстав внесення записів.
Крім того, на підтвердження зазначеного періоду роботи позивачкою подано довідку Гарнізонного будинку офіцерів від 24 лютого 2026 року № 41/93.
Пенсійний орган не зарахував цей період, посилаючись на те, що запис про звільнення у трудовій книжці не засвідчений печаткою підприємства, а зазначена архівна довідка не містить підстави її видачі.
Водночас відповідно до пункту 2.4 Інструкції про порядок ведення трудових книжок працівників, затвердженої наказом Міністерства праці України від 29 липня 1993 року № 58 (далі – Інструкція № 58), усі записи в трудовій книжці про прийняття на роботу, переведення на іншу постійну роботу або звільнення вносяться власником або уповноваженим ним органом після видання наказу (розпорядження) і повинні точно відповідати його тексту.
Згідно з пунктом 4.1 Інструкції № 58 у разі звільнення працівника всі записи про роботу і нагороди, що внесені у трудову книжку за час роботи на цьому підприємстві, засвідчуються підписом керівника підприємства або спеціально уповноваженою ним особою та печаткою підприємства або печаткою відділу кадрів.
Разом із тим сам по собі факт недотримання роботодавцем установленого порядку оформлення трудової книжки не свідчить про відсутність трудових відносин та не може автоматично позбавляти працівника права на зарахування відповідного періоду роботи до стажу.
Колегія суддів ураховує, що відповідальність за належне ведення, зберігання та оформлення трудових книжок покладається на роботодавця, а не на працівника. Відтак недоліки оформлення трудової книжки, допущені з вини роботодавця, не можуть самі собою бути підставою для покладення на працівника негативних наслідків у вигляді неврахування фактично відпрацьованого ним періоду.
Аналогічний правовий підхід викладено Верховним Судом у постанові від 06 лютого 2018 року у справі № 677/277/17, відповідно до якого недотримання роботодавцем правил ведення трудової книжки не може мати негативних наслідків для працівника та впливати на його особисті права.
При цьому колегія суддів звертає увагу, що в цій справі пенсійний орган не встановив недостовірності записів у трудовій книжці позивачки, не спростував факту її роботи у зазначений період та не навів доказів того, що відомості про прийняття на роботу і звільнення не відповідають дійсності.
Посилання апелянта на відсутність печатки на записі про звільнення саме по собі не спростовує наявності трудових відносин, підтверджених записами трудової книжки та поданою позивачкою довідкою.
Водночас відсутність у довідці № 41/93 окремого зазначення підстави її видачі не звільняла пенсійний орган від обов`язку надати оцінку її змісту в сукупності з іншими доказами та, за необхідності, використати передбачені законом повноваження для перевірки відомостей, викладених у ній.
Пенсійний орган, відмовляючи у зарахуванні спірного періоду, обмежився констатацією формальних недоліків документів, не навівши доказів, які б спростовували сам факт трудової діяльності позивачки.
За таких обставин колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про те, що незарахування до страхового стажу періоду роботи позивачки з 03 лютого 1994 року по 01 вересня 1994 року з наведених відповідачем підстав є протиправним.
Оцінюючи доводи апеляційної скарги щодо неможливості зарахування до страхового стажу періодів роботи позивачки на території російської федерації з 22 вересня 1994 року по 14 грудня 2000 року, колегія суддів зазначає таке.
Статтею 24-1 Закону № 1058-IV передбачено, що періоди трудової діяльності за межами України зараховуються до страхового стажу особам, які проживають в Україні, якщо це передбачено цим Законом або міжнародними договорами України, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України.
Частиною другою статті 4 Закону № 1058-IV встановлено, що якщо міжнародним договором України, згода на обов`язковість якого надана Верховною Радою України, встановлено інші норми, ніж ті, що передбачені законодавством України про пенсійне забезпечення, то застосовуються норми міжнародного договору.
Отже, наявність міжнародного договору, який передбачає взаємне визнання трудового стажу, є самостійною правовою підставою для врахування періодів трудової діяльності, набутих за межами України, за умови підтвердження відповідних періодів належними документами.
На час набуття позивачкою спірних періодів роботи на території російської федерації діяла Угода про гарантії прав громадян держав-учасниць Співдружності Незалежних Держав у галузі пенсійного забезпечення від 13 березня 1992 року (далі – Угода від 13.03.1992).
Відповідно до статті 6 Угоди від 13.03.1992 призначення пенсій громадянам держав-учасниць Угоди проводиться за місцем проживання. Для встановлення права на пенсію, у тому числі пенсію на пільгових умовах і за вислугу років, громадянам держав-учасниць Угоди враховується трудовий стаж, набутий на території будь-якої з цих держав, а також на території колишнього СРСР за час до набуття чинності цією Угодою.
Крім того, відповідно до статті 6 Угоди між Урядом України і Урядом російської федерації про трудову діяльність і соціальний захист громадян України і Росії, які працюють за межами кордонів своїх країн, від 14 січня 1993 року трудовий стаж, включаючи стаж, який обчислюється у пільговому порядку, і стаж роботи за спеціальністю, набутий у зв`язку з трудовою діяльністю на територіях обох Сторін, взаємно визнається Сторонами. Обчислення стажу здійснюється згідно із законодавством Сторони, на території якої відбувалася трудова діяльність.
Таким чином, наведені міжнародні договори передбачали взаємне визнання трудового стажу, набутого громадянами України та російської федерації на території відповідних держав, а також визначали порядок його обчислення.
Колегія суддів звертає увагу, що всі спірні періоди роботи позивачки на території російської федерації припадають на час із 1994 по 2000 рік, тобто на період, коли Україна та російська федерація були учасниками зазначених міжнародних договорів.
Постановою Кабінету Міністрів України від 29 листопада 2022 року № 1328 «Про вихід з Угоди про гарантії прав громадян держав-учасниць Співдружності Незалежних Держав у галузі пенсійного забезпечення» Україна прийняла рішення про вихід із зазначеної Угоди. Дія Угоди для України припинилася 19 червня 2023 року.
Водночас російська федерація припинила участь в Угоді від 13.03.1992 з 01 січня 2023 року.
Постановою Кабінету Міністрів України від 24 червня 2023 року № 639 припинено дію Угоди між Урядом України і Урядом російської федерації від 14 січня 1993 року, яка втратила чинність у відносинах між державами 04 липня 2023 року.
Однак припинення дії міжнародного договору на майбутнє не означає автоматичного припинення або анулювання правових наслідків, які виникли в період його дії.
Згідно з частиною першою статті 13 Угоди від 13.03.1992 кожен учасник Угоди може вийти з неї шляхом направлення відповідного письмового повідомлення депозитарію. Дія Угоди щодо такого учасника припиняється після закінчення шести місяців з дня отримання депозитарієм повідомлення про вихід.
При цьому статтею 13 Угоди прямо передбачено, що пенсійні права громадян держав-учасниць Співдружності, які виникли відповідно до положень цієї Угоди, не втрачають своєї сили і у випадку виходу з неї держави-учасниці, на території якої вони проживають.
Зазначене положення міжнародного договору свідчить про те, що його припинення не має наслідком автоматичне позбавлення громадян прав, набутих відповідно до положень Угоди під час її дії.
Крім того, відповідно до частини першої статті 58 Конституції України закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом`якшують або скасовують відповідальність особи.
Згідно з пунктом «b» частини першої статті 70 Віденської конвенції про право міжнародних договорів від 23 травня 1969 року, якщо договором не передбачається інше або якщо учасники не погодились про інше, припинення договору відповідно до його положень або відповідно до цієї Конвенції не впливає на права, зобов`язання або юридичне становище учасників, які виникли в результаті виконання договору до його припинення.
Отже, припинення участі російської федерації в Угоді від 13.03.1992 та припинення дії двосторонньої Угоди від 14.01.1993 не може бути підставою для неврахування періодів роботи, які були набуті позивачкою на території російської федерації у період дії цих міжнародних договорів.
Такий підхід узгоджується з правовим висновком Верховного Суду, викладеним у постанові від 03 листопада 2025 року у справі № 560/129/24.
У зазначеній постанові Верховний Суд, аналізуючи положення Угоди від 13.03.1992 та двосторонньої Угоди від 14.01.1993, дійшов висновку, що припинення участі російської федерації в Угоді не є підставою для відмови у зарахуванні до страхового стажу періодів роботи, набутих на території цієї держави до прийняття відповідних нормативних актів про припинення дії міжнародних договорів.
Верховний Суд наголосив, що на час набуття спірних періодів роботи Україна була учасником відповідної Угоди, а тому її положення підлягали застосуванню до правовідносин, які виникли в цей період.
З огляду на викладене колегія суддів вважає, що доводи апелянта про відсутність правових підстав для зарахування періодів роботи позивачки на території російської федерації після 01 січня 1992 року ґрунтуються на неправильному тлумаченні положень міжнародних договорів та норм пенсійного законодавства.
При цьому колегія суддів ураховує, що спірні періоди роботи позивачки підтверджуються записами у трудовій книжці серії НОМЕР_1 від 27 липня 1983 року. Апелянт не навів доказів недостовірності відповідних записів, не спростував факту трудової діяльності позивачки на території російської федерації та не довів, що зазначені періоди були враховані при призначенні їй пенсії іншою державою.
За таких обставин висновок суду першої інстанції про наявність правових підстав для зарахування спірних періодів роботи на території російської федерації до страхового стажу позивачки є правильним.
Посилання апелянта на положення статті 24-1 Закону № 1058-IV не спростовують такого висновку, оскільки зазначена норма прямо передбачає можливість зарахування періодів трудової діяльності за межами України у випадках, коли це встановлено міжнародними договорами України. Саме такі міжнародні договори діяли на час набуття позивачкою спірного стажу.
Таким чином, Головне управління Пенсійного фонду України в Миколаївській області, відмовляючи у зарахуванні спірних періодів роботи на території російської федерації виключно з огляду на припинення участі цієї держави в Угоді від 13.03.1992, не врахувало правових наслідків міжнародних договорів, які діяли на час набуття позивачкою відповідного стажу.
Оцінюючи доводи апелянта щодо недостатності страхового стажу позивачки для призначення пенсії за віком, колегія суддів зазначає таке.
Відповідно до частини першої статті 26 Закону № 1058-IV право на призначення пенсії за віком після досягнення 60 років мають особи за наявності страхового стажу, зокрема, з 01 січня 2025 року по 31 грудня 2025 року – не менше 32 років.
Як убачається з матеріалів справи, позивачка народилася ІНФОРМАЦІЯ_2 та досягла 60-річного віку ІНФОРМАЦІЯ_3 .
Із заявою про призначення пенсії за віком позивачка звернулася 17 березня 2026 року, тобто в межах трьох місяців після досягнення пенсійного віку.
Пенсійним органом визначено страховий стаж позивачки у розмірі 29 років 07 місяців 26 днів, що є меншим за необхідні 32 роки.
Водночас незарахування спірних періодів роботи було єдиною зазначеною у рішенні пенсійного органу підставою для визначення страхового стажу в такому розмірі та відмови у призначенні пенсії.
З огляду на встановлену протиправність неврахування періоду роботи позивачки з 03 лютого 1994 року по 01 вересня 1994 року та періодів роботи на території російської федерації з 22 вересня 1994 року по 14 грудня 2000 року висновок пенсійного органу про недостатність страхового стажу втрачає належне фактичне та правове підґрунтя.
При цьому колегія суддів зазначає, що спірні періоди роботи на території російської федерації у сукупності становлять понад п`ять років, а тому їх зарахування до страхового стажу забезпечує перевищення встановленої частиною першою статті 26 Закону № 1058-IV вимоги щодо наявності 32 років страхового стажу.
Отже, доводи апелянта про недостатність страхового стажу позивачки ґрунтуються на виключенні з нього періодів роботи, які безпідставно не були враховані під час розгляду її заяви від 17 березня 2026 року.
Щодо доводів апелянта про порядок подання та розгляду заяви про призначення пенсії відповідно до Порядку подання та оформлення документів для призначення (перерахунку) пенсій, затвердженого постановою правління Пенсійного фонду України від 25 листопада 2005 року № 22-1, колегія суддів зазначає, що наведені положення визначають організаційний порядок прийняття, опрацювання документів та ухвалення рішення за результатами розгляду заяви.
Водночас самі по собі положення пунктів 1.1, 4.2, 4.3, 4.7 та 4.10 зазначеного Порядку не встановлюють підстав для неврахування документально підтверджених періодів трудової діяльності та не змінюють визначеного Законом № 1058-IV і Порядком № 637 порядку підтвердження страхового стажу.
Більше того, пункт 4.7 розділу IV Порядку № 22-1 прямо передбачає, що право особи на одержання пенсії встановлюється на підставі всебічного, повного і об`єктивного розгляду всіх поданих документів органом, що призначає пенсію.
Отже, наведені апелянтом положення Порядку № 22-1 не спростовують висновків суду першої інстанції щодо протиправності неврахування спірних періодів роботи позивачки.
Щодо доводів апелянта про неправомірність стягнення судового збору за рахунок бюджетних асигнувань Головного управління Пенсійного фонду України в Миколаївській області колегія суддів зазначає таке.
Відповідно до частини першої статті 139 КАС України при задоволенні позову сторони, яка не є суб`єктом владних повноважень, судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб`єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі.
Таким чином, стягнення судових витрат за рахунок бюджетних асигнувань суб`єкта владних повноважень є прямо передбаченим процесуальним законом способом розподілу судових витрат.
Посилання апелянта на положення статей 71–73 Закону № 1058-IV, а також на затверджений бюджет Пенсійного фонду України на 2026 рік не спростовують обов`язку відповідача відшкодувати судові витрати відповідно до статті 139 КАС України.
Наведені положення регулюють формування, використання та призначення коштів Пенсійного фонду України, однак не містять винятків із загального процесуального правила щодо розподілу судових витрат у разі ухвалення судового рішення на користь особи, яка не є суб`єктом владних повноважень.
Отже, суд першої інстанції правомірно вирішив питання про стягнення на користь позивачки судового збору за рахунок бюджетних асигнувань відповідача.
Колегія суддів також звертає увагу, що відповідно до частини другої статті 77 КАС України саме на відповідача покладається обов`язок доведення правомірності оскаржуваного рішення.
У цій справі пенсійний орган не довів недостовірності записів у трудовій книжці позивачки, не спростував факту її роботи у спірні періоди та не навів належних правових підстав для незарахування стажу, набутого на території російської федерації під час дії відповідних міжнародних договорів.
Натомість доводи апеляційної скарги фактично зводяться до повторення позиції відповідача, викладеної у рішенні про відмову в призначенні пенсії та відзиві на позовну заяву, і ґрунтуються на формальному тлумаченні положень пенсійного законодавства без урахування міжнародно-правового регулювання, чинного на час набуття позивачкою відповідних періодів трудової діяльності.
Відповідно до частини третьої статті 242 КАС України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права з дотриманням норм процесуального права, а обґрунтованим – рішення, ухвалене на підставі повного і всебічного з`ясування обставин адміністративної справи, підтверджених доказами, дослідженими судом.
Згідно зі статтею 308 КАС України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
За результатами апеляційного перегляду колегія суддів не встановила обставин, які б свідчили про неповне з`ясування судом першої інстанції обставин, що мають значення для справи, недоведеність обставин, які суд визнав установленими, невідповідність висновків суду обставинам справи або неправильне застосування норм матеріального чи процесуального права.
Натомість суд першої інстанції правильно визначив характер спірних правовідносин, установив обставини звернення позивачки за призначенням пенсії, дослідив подані нею документи, надав оцінку записам у трудовій книжці та застосував положення національного законодавства і міжнародних договорів, що регулювали спірні правовідносини на час набуття відповідного стажу.
Сам по собі факт незгоди апелянта з оцінкою доказів та правовими висновками суду першої інстанції не свідчить про неправильне вирішення справи та не є самостійною підставою для скасування законного й обґрунтованого судового рішення.
Відповідно до статті 316 КАС України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення – без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
З огляду на викладене колегія суддів дійшла висновку, що суд першої інстанції повно встановив обставини справи, надав належну оцінку наявним доказам, правильно застосував норми матеріального права та ухвалив законне й обґрунтоване судове рішення.
Доводи апеляційної скарги не спростовують висновків суду першої інстанції, не свідчать про неправильне застосування ним норм матеріального права або порушення норм процесуального права та не дають підстав для скасування чи зміни оскаржуваного рішення.
За таких обставин апеляційна скарга Головного управління Пенсійного фонду України в Миколаївській області підлягає залишенню без задоволення, а рішення Миколаївського окружного адміністративного суду від 25 травня 2026 року у справі № 400/4290/26 – без змін.
Керуючись статтями 242, 308, 311, 315, 316, 321, 322, 325 КАС України, суд, –
П О С Т А Н О В И В:
Апеляційну скаргу Головного управління Пенсійного фонду України в Миколаївській області залишити без задоволення, а рішення Миколаївського окружного адміністративного суду від 25 травня 2026 року у справі № 400/4290/26 – без змін.
Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та не підлягає касаційному оскарженню, крім випадків, передбачених пунктом 2 частини п`ятої статті 328 Кодексу адміністративного судочинства України.
Головуючий: І.І. Тарновецький
Судді: А.В. Бойко
О.А. Шевчук
Оригінал: reyestr.court.gov.ua