Постанова від 08 листопада 2026 р. у справі №420/6359/26 — П'ятий апеляційний адміністративний суд

Суд: П'ятий апеляційний адміністративний суд

Інстанція: Апеляційна

Юрисдикція: Адміністративне

Категорія: біженців

Дата: 08 листопада 2026 р.

Справа: №420/6359/26

Суддя: Терлецький Д.С.

П`ЯТИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

————————————————————————

П О С Т А Н О В А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

09 листопада 2026 р.м. ОдесаСправа № 420/6359/26

Перша інстанція: суддя Харченко Ю.В.

П`ятий апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів: головуючого судді Терлецького Д.С., суддів Вербицької Н.В., Димерлія О.О., розглянувши у порядку письмового провадження апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Одеського окружного адміністративного суду від 31 липня 2026 року у справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області про визнання протиправним та скасування наказу, зобов`язання вчинити певні дії,

В С Т А Н О В И В:

Рух справи

09.03.2026р. ОСОБА_1 (далі – позивач) звернувся до Одеського окружного адміністративного суду з адміністративним позовом, у якому просив:

визнати протиправним та скасувати наказ Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області №46 від 05.03.2026р. про відмову ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 у прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту;

зобов`язати Головне управління Державної міграційної служби України в Одеській області прийняти та розглянути заяву про визнання громадянина Ісламської Республіки Пакистан ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

На обґрунтування позову позивач зазначив, що 26.02.202 р. звернувся до Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області з заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, проте оскаржуваним рішенням йому відмовлено у прийнятті заяви, оскільки раніше органи Державної міграційної служби України вже приймали рішення про відмову у визнані біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Однак, позивач вважає безпідставними посилання на попередні рішення, оскільки в їх основу покладені результати інтерв`ю, до якого було залучено перекладача, що не володів мовою урду, яка є рідною для позивача.

Водночас позивач твердив про наявні загрози його життю та здоров`ю у разі повернення до країни громадянської належності, через існуючий сімейний конфлікт, який пов`язаний земельною ділянкою, успадкованою його батьком. Підтвердженням наявної загрози позивач вказує повідомлення у месенджері, які отримані ним у вересні 2025р. та у січні 2026р. від його сусіда з Пакистану.

Головне управління Державної міграційної служби України в Одеській області заперечувало проти задоволення позову та зазначило, що позивач у 2008р. та 2024р. звертався з заявами про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту з мотивів переслідування його та членів його родини у Пакистані. За наслідком зіставлення відомостей, які вказані позивачем під час проведених інтерв`ю, встановлені суттєві неспівпадіння та відмінності у історії переслідування, позивачу відмовлено у додатковому захисті. Позивач оскаржив прийняті рішення у судовому порядку, проте у задоволенні позову відмовлено.

Головне управління Державної міграційної служби України в Одеській області наголосило на приписах частини шостої статті 5 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», відповідно до яких центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, може прийняти рішення про відмову в прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, в разі, якщо заявник видає себе за іншу особу або якщо заявнику раніше було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, за відсутності умов, передбачених пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, якщо зазначені умови не змінилися (частина шоста статті 5 указаного Закону).

Оскільки міграційний орган вже розглядав заяви позивача про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту з тих самих підстав (загрози його життю та здоров`ю у разі повернення до країни громадянської належності, через існуючий сімейний конфлікт, який пов`язаний земельною ділянкою, успадкованою його батьком) і не знайшов підстав для їх задоволення, позивачу відмовлено у розгляді заяви від 26.02.2026 р.

Одеський окружний адміністративний суд відмовив у задоволені позову рішенням від 31.07.2026 р.

Не погодившись з рішенням суду першої інстанції, позивач (далі також - скаржник) звернувся з апеляційною скаргою до П`ятого апеляційного адміністративного суду, в якій просить скасувати рішення Одеського окружного адміністративного суду від 31.07.2026р. та ухвалити нове судове рішення, яким задовольнити позовні вимоги у повному обсязі.

П`ятий апеляційний адміністративний суд відкрив апеляційне провадження у справі та призначив її до розгляду в порядку письмового провадження ухвалами від 31.08.2026р.

Обставини справи

Позивач, ОСОБА_1 , є громадянином Ісламської Республіки Пакистан. У вересні 2006р. позивач легально виїхав із Пакистану авіасполученням на підставі паспортного документа серії НОМЕР_1 та одноразової української візи типу О серії У 06296884 (період дії: 15 вересня - 15 листопада 2006р., місце видачі -Ісламабад). Маршрут слідування виглядав наступним чином: м. Лахор (Пакистан) - м. Дубай (ОАЕ) - м. Бориспіль (Україна). У транзитному пункті м. Дубай (ОАЕ) перебував протягом 2 діб. До України прибув 30.09.2006 р. через КПП міжнародний аеропорт «Бориспіль».

позивач вперше звернувся із заявою про надання статусу біженця до Управління Державної міграційної служби України в Одеській області 18.03.2008р. В якості причини звернення позивач вказав на смертельну небезпеку, пов`язану із землею.

Відповідно до наказу Управління Державної міграційної служби України в Одеській області від 08.04.2008р. №27 позивачу відмовлено в оформленні документів для вирішення питання щодо надання статусу біженця.

Не погодившись з таким рішенням, позивач оскаржив його в судовому порядку.

Одеський окружний адміністративний суд ухвалою від 12.02.2009р. у справі №2a-6824/08/1570 позовну заяву до Управління Державної міграційної служби України в Одеській області про визнання рішення неправомірним та зобов`язання вчинити певні дії залишив без розгляду.

Як зазначено в ухвалі від 12.02.2009р. у справі №2a-6824/08/1570, позивач вдруге не з`явився у судове засідання без поважних причин та без повідомлення про причини неприбуття, крім того до суду не надходило заяви про розгляд справи за відсутності позивача.

Ухвала Одеського окружного адміністративного суду від 12.02.2009р. у справі №2a-6824/08/1570 не була оскаржена.

22.11.2024р. позивач повторно звернувся із письмовою заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. В якості причини звернення позивач вказав ситуацію із близькими родичами, пов`язану із землею, ймовірність зазнати фізичного насилля з боку дядька, безпекову ситуацію у Пакистані.

Згідно з рішенням Державної міграційної служби України від 19.05.2025р. №19-25 позивачу відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, через відсутність умов, які передбачені пунктами 1 та 13 частини першої статті 1 Закону №3671-VI.

Не погодившись з таким рішенням, позивач оскаржив його в судовому порядку.

Одеський окружний адміністративний суд рішенням від 14.10.2025р. у справі №420/17257/25 відмовив у задоволенні адміністративного позову позивача до Державної міграційної служби України, Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області про визнання протиправним та скасування рішення Державної міграційної служби України від 19.05.2025р. №19-25 та зобов`язання прийняти рішення про визнання громадянина Ісламської Республіки Пакистан ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Не погодившись з таким рішенням, позивач оскаржив його в апеляційному порядку.

П`ятий апеляційний адміністративний суд постановою від 02.12.2025р. у справі №420/17257/25 апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишив без задоволення, а рішення Одеського окружного адміністративного суду від 02.12.2025р. – без змін.

Верховний Суд ухвалою від 20.01.2026р. повернув касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Одеського окружного адміністративного суду від 14.10.2025р. та постанову П`ятого апеляційного адміністративного суду від 02.12.2025р. у справі №420/17257/25.

26.02.2026р. до Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області надійшла заява про визнання біженцем або особою, що потребує додаткового захисту.

Головне управління Державної міграційної служби України в Одеській області листом №Ш-125/6/5101-26/5100.5.1/171-26 від 03.03.2026р. надало відповідь, за якою рекомендувало позивачу особисто звернутись до уповноваженої посадової особи територіального органу Державної міграційної служби України, оскільки відповідно до законодавства заява про визнання біженцем або особою, що потребує додаткового захисту подається особисто.

Шаукат ОСОБА_2 05.03.2026р. втретє звернувся з заявою про надання міжнародного захисту до Головного управління Державної міграційної служби України.

Згідно з наказом Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області від 05.03.2026р. позивачу відмовлено у прийняті заяви про визнання біженцем або особою, що потребує додаткового захисту.

Головне управління Державної міграційної служби України в Одеській області ознайомило позивача з повідомленням про відмову в прийняті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту 05.03.2026 р.

У повідомлені зазначено, що чергове (третє) звернення від 05.03.2026р. є явно необґрунтованим, не містить жодних нововиявлених обставин, які б дозволяли повторно розглянути клопотання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту в Україні. Викладені обставини не містять нововиявлених фактів або обставин. Усі ключові елементи заяви були в повній мірі розглянуті під час попереднього розгляду клопотання територіальним органом Державної міграційної служби України, центральним апаратом Державної міграційної служби України та судами.

Вважаючи порушеним право на отримання додаткового захисту, позивач звернувся до суду з адміністративним позовом.

Оцінка суду першої інстанції

Відмовляючи у задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції виходив з того, що під час звернення щодо надання статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту, позивач не навів обґрунтованих обставин, які б свідчили про переслідування його або його родичів за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань, загрозу його життю, безпеці чи свободі, застосування катувань, нелюдське або таке, що принижує гідність, поводження тощо. Крім того, такі обставини не підтверджуються й інформацією щодо країни громадянської належності заявника, а тому суд визнав доводи позивача очевидно непереконливими та як наслідок - дійшов висновку про відсутність підстав для скасування рішення органу міграційної служби.

Доводи апеляційної скарги

Скаржник на обґрунтування вимог про скасування рішення суду вказує, що історія переслідування є обґрунтовано та повинна бути розглянута у контексті надання міжнародного захисту. Інші доводи та мотиви апеляційної скарги змістовно відповідають позовній заяві.

Позиція відповідача у справі на заявлену апеляційну скаргу

Відповідач надав відзив, у якому просить залишити без задоволення апеляційну скаргу та залишити без змін рішення суду першої інстанції.

Джерела права та оцінка суду апеляційної інстанції

За результатами апеляційного перегляду оскаржуваного судового рішення у межах доводів і вимог апеляційної скарги, перевіривши повноту встановлення судом першої інстанції фактичних обставин справи і правильність застосування норм матеріального і процесуального права, суд у складі колегії суддів дійшов таких висновків.

Суспільні відносин у сфері визнання особи біженцем, особою, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, втрати та позбавлення цього статусу, а також встановлення правового статусу біженців та осіб, які потребують додаткового захисту і яким надано тимчасовий захист в Україні урегульовані Законом України від 08.07.2011р. №3671-VI «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» (далі - Закон № 3671-VI).

Згідно з пунктом 1 частини першої статті 1 Закону № 3671-VI біженець - особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.

Відповідно до пункту 4 частини першої статті 1 Закону № 3671-VI додатковий захист – форма захисту, що надається в Україні на індивідуальній основі іноземцям та особам без громадянства, які прибули в Україну або перебувають в Україні і не можуть або не бажають повернутися в країну громадянської належності або країну попереднього постійного проживання внаслідок обставин, зазначених у пункті 13 частини першої статті 1.

Згідно з пунктом 1 частини першої статті 13 Закону № 3671-VI особа, яка потребує додаткового захисту, - особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951р. і Протоколу щодо статусу біженців 1967р. та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини і не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань.

Відповідно до частини першої статті 5 Закону № 3671-VI особа, яка з наміром бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, перетнула державний кордон України в порядку, встановленому законодавством України, повинна протягом п`яти робочих днів звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Згідно з частиною другою статті 5 Закону № 3671-VI особа, яка з наміром бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, під час в`їзду в Україну незаконно перетнула державний кордон України, повинна без зволікань звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Відповідно до частини шостої статті 5 Закону № 3671-VI центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, може прийняти рішення про відмову в прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, в разі, якщо заявник видає себе за іншу особу або якщо заявнику раніше було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, за відсутності умов, передбачених пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 Закону № 3671-VI, якщо зазначені умови не змінилися.

Згідно з пунктом 1 Положення про Державну міграційну службу України, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 20.08.2014р. №360, центральним органом виконавчої влади, який реалізує державну політику у сферах міграції (імміграції та еміграції), у тому числі протидії нелегальній (незаконній) міграції, громадянства, реєстрації фізичних осіб, біженців та інших визначених законодавством категорій мігрантів є Державна міграційна служба України

Отже, Державна міграційна служба України відповідно до частини шостої статті 5 Закону № 3671-VI наділене повноваженням прийняти рішення про відмову в прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, в тому разі, якщо заявнику раніше було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, за відсутності умов, передбачених пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 Закону № 3671-VI, якщо зазначені умови не змінилися.

Відповідно до абзацу п`ятого та абзацу сьомого частини першої статті 6 Закону № 3671-VI не може бути визнана біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, зокрема особа, стосовно якої встановлено, що умови, передбачені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, відсутні, а також особа, яка до прибуття в Україну з наміром бути визнаною біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, перебувала в третій безпечній країні. Дія цього абзацу не поширюється на дітей, розлучених із сім`ями, а також на осіб, які народилися чи постійно проживали на території України, а також їх нащадків (дітей, онуків)

Згідно з обставинами цієї справи позивач вперше звернувся із заявою про надання статусу біженця до Управління Державної міграційної служби України в Одеській області 18.03.2008р. В якості причини звернення позивач вказав на смертельну небезпеку, пов`язану із землею.

Відповідно до наказу Управління Державної міграційної служби України в Одеській області від 08.04.2008р. №27 позивачу відмовлено в оформленні документів для вирішення питання щодо надання статусу біженця.

Не погодившись з таким рішенням, позивач оскаржив його в судовому порядку.

Одеський окружний адміністративний суд ухвалою від 12.02.2009р. у справі №2a-6824/08/1570 позовну заяву до Управління Державної міграційної служби України в Одеській області про визнання рішення неправомірним та зобов`язання вчинити певні дії залишив без розгляду.

22.11.2024р. позивач повторно звернувся із письмовою заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. В якості причини звернення позивач вказав ситуацію із близькими родичами, пов`язану із землею, ймовірність зазнати фізичного насилля з боку дядька, безпекову ситуацію у Пакистані.

Згідно з рішенням Державної міграційної служби України від 19.05.2025р. №19-25 позивачу відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, через відсутність умов, які передбачені пунктами 1 та 13 частини першої статті 1 Закону №3671-VI.

Не погодившись з таким рішенням, позивач оскаржив його в судовому порядку.

Одеський окружний адміністративний суд рішенням від 14.10.2025р. у справі №420/17257/25 відмовив у задоволенні адміністративного позову.

Не погодившись з таким рішенням, позивач оскаржив його в апеляційному порядку.

П`ятий апеляційний адміністративний суд постановою від 02.12.2025р. у справі №420/17257/25 апеляційну скаргу позивача залишив без задоволення, а рішення Одеського окружного адміністративного суду від 02.12.2025р. – без змін.

Верховний Суд ухвалою від 20.01.2026р. повернув позивачу касаційну скаргу на рішення Одеського окружного адміністративного суду від 14.10.2025р. та постанову П`ятого апеляційного адміністративного суду від 02.12.2025р. у справі №420/17257/25.

Ретельно дослідивши судові рішення у справі №420/17257/25, суд у складі колегії суддів зазначає, що позивачу раніше було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, оскільки він не відповідає умовам, які передбачені пунктами 1 та 13 частини першої статті 1 Закону №3671-VI.

Суд у складі колегії суддів зазначає така відмова визнана законною згідно з остаточним судовим рішенням, яке набрало законної сили.

Суд у складі колегії суддів вказує, що позивач при зверненні у 2024р. та у 2026р. вказав на загрозу його життю та здоров`ю у разі повернення до країни громадянської належності, через існуючий сімейний конфлікт, який пов`язаний із земельною ділянкою, успадкованою його батьком.

Згідно з частиною шостою статті 13 Закону України від 02.06.2016 № 1402-VIII «Про судоустрій і статус суддів» висновки щодо застосування норм права, викладені у постановах Верховного Суду, враховуються іншими судами при застосуванні таких норм права.

Відповідно до частини п`ятої статті 242 КАС України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

Суд у складі колегії суддів вважає за підставне урахувати правовий висновок Верховного Суду, викладений у постанові від 15.05.2019р. у справі №815/7245/16, за яким особа, яка шукає статусу біженця, має довести, що його подальше перебування у країні походження або повернення до неї реально загрожує його життю та свободі, і така ситуація склалася внаслідок його переслідування за ознакою раси, віросповідання, національності, громадянства, належності до певної соціальної групи або політичних переконань.

Позивач у поданій позовній заяві визнає незмінність умов, які слугували підставою для звернення за додатковим захистом в України починаючи з 2008р. Такий висновок також підтверджується наданими позивачем засвідченими перекладами повідомлень у месенджері про небезпеку повернення до Пакистану в 2026р.

Також суд у складі колегії суддів вважає за підставне урахувати правовий висновок Верховного Суду, викладений у постанові від 15.03.2019р. у справі №820/5430/17, за яким «повторна заява» означає подальшу заяву про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, подану особою, якій відмовлено у наданні захисту за відсутності умов, зазначених у пунктах 1 та 13 частини першої статті 1 Закону №3671-VI, після прийняття остаточного рішення за її попередньою заявою, у зв`язку з виникненням зазначених обставин. Поняття «нових обставини» може застосовуватись лише за умови коли заявник, у ході проведення попередньої процедури, не з власної вини був не в змозі обґрунтувати факти, зазначені в пунктах 1 та 13 частини першої статті 1 цього Закону № 3671-VI, включаючи процедуру оскарження відповідного рішення щодо статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту.

Отже, під час звернення 05.03.2026р. ОСОБА_1 вказав обставини, які не містили нових обставин. Всі заявлені підстави належно оцінені під час попереднього розгляду звернення, а правомірність висновків у подальшому перевірна судом у справі №420/17257/25.

З огляду на це Головне управління Державної міграційної служби України в Одеській області при прийнятті наказу від 05.03.2026р. №46, яким відмовлено у прийняті заяви про визнання біженцем або особою, що потребує додаткового захисту ОСОБА_1 , діяло правомірно, отже, підстави для задоволення позовних вимог відсутні

Водночас суд у складі колегії суддів зазначає, що суд першої інстанції під час розгляду цієї справи не надав правової оцінки підставам для відмови у прийняті заяви про визнання біженцем або особою, що потребує додаткового захисту, які визначені у частині шостій статті 5 Закону №3671-VI, натомість обмежився питанням відповідності ОСОБА_1 Хуссейн умовам, які передбачені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 Закону №3671-VI, які не є предметом спору у цій справі.

Отже, суд першої інстанції дійшов правильного висновку про необхідність відмови у задоволенні позову, проте наведене ним нормативне регулювання не є релевантним до предмету спірних правовідносин та підстав їх виникнення.

Відповідно до пункту 41 висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень, обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов`язку може змінюватися залежно від характеру рішення.

Згідно із практикою Європейського суду з прав людини, очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах.

Щоб дотриматися принципу справедливого суду, обґрунтування рішення повинно засвідчити, що суддя справді дослідив усі основні питання, винесені на його розгляд, що і вчинено судом у даній справі.

Висновки суду апеляційної інстанції

Згідно з частиною першою статті 308 КАС України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

Відповідно до пункту 2 частини першої статті 315 КАС України за наслідками розгляду апеляційної скарги на судове рішення суду першої інстанції суд апеляційної інстанції має право скасувати судове рішення повністю або частково і ухвалити нове судове рішення у відповідній частині або змінити судове рішення.

Згідно з частиною першою статті 317 КАС України підставами для скасування судового рішення суду першої інстанції повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є неповне з`ясування судом обставин, що мають значення для справи; недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими; невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи; неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права.

Відповідно до абзацу першого частини другої статті 317 КАС України неправильним застосуванням норм матеріального права вважається: неправильне тлумачення закону або застосування закону, який не підлягає застосуванню, або незастосування закону, який підлягав застосуванню.

Згідно з частиною четвертою статті 317 КАС України зміна судового рішення може полягати в доповненні або зміні його мотивувальної та (або) резолютивної частини.

Суд у складі колегії суддів вважає за необхідне апеляційну скаргу задовольнити частково, змінити рішення суду першої інстанції та викласти його мотивувальну частину в редакції цієї постанови.

З огляду на те, що суд першої інстанції правомірно відніс справу до категорії незначної складності й розглядав її за правилами спрощеного провадження, постанова суду апеляційної інстанції може бути оскаржена до Верховного Суду лише з підстав, передбачених у пункті 2 частини п`ятої статті 328 КАС України.

Керуючись статтями 308, 311, 315, 317, 321, 322, 325, 328 КАС України, -

П О С Т А Н О В И В :

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково.

Рішення Одеського окружного адміністративного суду від 31.07.2026р. у справі №420/6359/26 змінити, викласти мотивувальну частину в редакції цієї постанови.

В іншій частині рішення Одеського окружного адміністративного суду від 31.07.2026р. у справі №420/6359/26 залишити без змін.

Постанова суду апеляційної інстанції відповідно до статті 325 КАС України набирає законної сили з дати її ухвалення.

Постанова суду апеляційної інстанції оскарженню в касаційному порядку не підлягає, крім випадків, які передбачені в пункті 2 частини п`ятої статті 328 КАС України, шляхом подання касаційної скарги до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.

Суддя: Д.С.Терлецький

Суддя: Н.В.Вербицька

Суддя: О.О.Димерлій

Оригінал: reyestr.court.gov.ua