Суд: Третій апеляційний адміністративний суд
Інстанція: Апеляційна
Юрисдикція: Адміністративне
Категорія: загальнообов’язкового державного пенсійного страхування, з них
Дата: 04 листопада 2026 р.
Справа: №160/12226/25
Суддя: Божко Л.А.
ТРЕТІЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД
П О С Т А Н О В А
і м е н е м У к р а ї н и
05 листопада 2026 рокум. Дніпросправа № 160/12226/25
Третій апеляційний адміністративний суд
у складі колегії суддів: головуючого - судді Божко Л.А. (доповідач),
суддів: Лукманової О.М., Дурасової Ю.В.,
розглянувши в порядку письмового провадження у м. Дніпрі апеляційну скаргу ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 на рішення Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 15 липня 2025 року (суддя Сліпець Н.Є.) у справі №160/12226/25 за позовом ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 до Головного управління Пенсійного фонду України в Дніпропетровській області про визнання дій протиправними, зобов`язання вчинити певні дії,
ВСТАНОВИВ:
ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 звернулися до Дніпропетровського окружного адміністративного суду з позовом до Головного управління Пенсійного фонду України в Дніпропетровській області про:
визнання протиправними дій щодо відмови у перерахунку щорічної разової грошової допомоги до Дня Незалежності України за 2024 рік відповідно до статей 7, 13 Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту»;
зобов`язання нарахувати та виплатити кожному з позивачів щорічну разову грошову допомогу до Дня Незалежності України за 2024 рік у розмірі 18 888,00 грн з урахуванням раніше виплачених сум;
стягнення на користь кожного з позивачів зазначеної допомоги у розмірі 18 888,00 грн з урахуванням раніше виплачених сум.
Рішенням Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 15 липня 2025 року у задоволенні позову відмовлено.
В апеляційній скарзі позивачі просять скасувати рішення суду першої інстанції, задовольнити апеляційну скаргу. Зі змісту скарги вбачається, що позивачі наполягають на задоволенні заявлених позовних вимог.
Апелянти вказують на порушення судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, неповне врахування їхніх доводів і правових позицій Конституційного Суду України.
Зазначають, що стаття 13 Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту» у редакції Закону України від 25 грудня 1998 року №367-XIV передбачала виплату особам з інвалідністю внаслідок війни ІІ групи щорічної разової грошової допомоги у розмірі восьми мінімальних пенсій за віком. Вважають, що зменшення цієї виплати суперечить статтям 1, 3, 8, 16, 17, 22, 46 Конституції України та не може бути виправдане недостатністю бюджетних коштів або запровадженням воєнного стану.
Посилаються на рішення Конституційного Суду України щодо недопустимості звуження соціальних гарантій ветеранів війни та осіб, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи, зокрема від 09 липня 2007 року №6-рп/2007, від 22 травня 2008 року №10-рп/2008, від 17 липня 2018 року №6-р/2018, від 07 квітня 2021 року №1-р(ІІ)/2021, від 06 квітня 2022 року №1-р(ІІ)/2022, від 13 вересня 2023 року №7-р(І)/2023, від 20 березня 2024 року №2-р(ІІ)/2024.
Наголошують, що постанова Кабінету Міністрів України від 21 липня 2023 року №754 втратила чинність та не могла застосовуватися до виплати допомоги за 2024 рік. Вважають помилковим урахування висновків Великої Палати Верховного Суду, викладених у постанові від 14 травня 2025 року у справі №440/14216/23, оскільки ця справа стосувалася виплати допомоги за 2023 рік.
Апелянти також посилаються на постанови Верховного Суду щодо виплати допомоги за попередні роки та практику Європейського суду з прав людини щодо обов`язковості виконання судових рішень і захисту майнових прав.
Перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги, суд доходить висновку, що апеляційна скарга не може бути задоволена з наступних підстав.
Судом першої інстанції встановлено, що позивачі мають статус осіб з інвалідністю внаслідок війни ІІ групи, є учасниками ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС категорії 1 та перебувають на обліку в ГУ ПФУ.
У серпні 2024 року разом із пенсією кожному з позивачів виплачено разову грошову допомогу до Дня Незалежності України у розмірі 2900,00 грн.
17 листопада 2024 року представник позивачів звернувся до відповідача із заявою про перерахунок та виплату допомоги за 2024 рік у розмірі 18 888,00 грн кожному.
Листами від 16 грудня 2024 року відповідач повідомив про виплату позивачам допомоги у розмірі, встановленому постановою Кабінету Міністрів України від 02 квітня 2024 року №369.
Не погодившись із розміром виплаченої допомоги та відмовою в її перерахунку, позивачі звернулися до суду.
Суд першої інстанції вважав, що відповідач правомірно застосував частину п`яту статті 13 Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту» у редакції Закону України від 20 березня 2023 року №2983-IX та виплатив позивачам допомогу у розмірі, визначеному Кабінетом Міністрів України на 2024 рік.
Суд визнає наведені висновки обґрунтованими з огляду на наступне.
Спірним у цій справі є питання розміру разової грошової виплати до Дня Незалежності України за 2024 рік особам з інвалідністю внаслідок війни ІІ групи.
Відповідно до частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, передбачені Конституцією та законами України.
Статтею 46 Конституції України гарантовано право громадян на соціальний захист.
Правовий статус ветеранів війни та гарантії їх соціального захисту визначає Закон України від 22 жовтня 1993 року №3551-XII «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту»
Стаття 7 цього Закону визначає коло осіб, які належать до осіб з інвалідністю внаслідок війни, а стаття 13 — передбачені для них пільги.
Належність позивачів до осіб, які мають право на виплату, відповідачем не заперечується. Спір виник виключно щодо її розміру.
Законом України від 25 грудня 1998 року №367-XIV статтю 13 Закону №3551-XII доповнено положенням про щорічну виплату до 5 травня особам з інвалідністю внаслідок війни ІІ групи разової грошової допомоги у розмірі восьми мінімальних пенсій за віком.
Водночас Законом України від 20 березня 2023 року №2983-IX «Про внесення змін до деяких законів України щодо разової грошової виплати ветеранам війни та жертвам нацистських переслідувань» частину п`яту статті 13 Закону №3551-XII викладено в новій редакції.
Згідно з цією редакцією щороку до Дня Незалежності України особам з інвалідністю внаслідок війни виплачується разова грошова виплата у порядку та розмірах, визначених Кабінетом Міністрів України в межах відповідних бюджетних призначень, встановлених законом про Державний бюджет України. Закон №2983-IX набрав чинності 15 квітня 2023 року.
Отже, на час виникнення спірних правовідносин законодавець змінив правове регулювання цієї виплати та безпосередньо у спеціальному законі надав Кабінету Міністрів України повноваження визначати її порядок і розміри.
Постановою Кабінету Міністрів України від 02 квітня 2024 року №369 «Про встановлення розмірів разової грошової виплати до Дня Незалежності України, передбаченої Законами України “Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту” і “Про жертви нацистських переслідувань”, у 2024 році» для осіб з інвалідністю внаслідок війни ІІ групи встановлено виплату у розмірі 2900,00 грн.
Саме в такому розмірі допомогу виплачено кожному з позивачів.
Доводи апелянтів про пріоритет закону над підзаконним нормативно-правовим актом не спростовують правомірності дій відповідача. У спірних правовідносинах постанова №369 застосовується на виконання чинної редакції частини п`ятої статті 13 Закону №3551-XII, яка передбачає визначення розміру виплати Кабінетом Міністрів України.
Тому йдеться не про застосування підзаконного акта всупереч установленому законом розміру допомоги, а про реалізацію повноваження, прямо передбаченого спеціальним законом.
Посилання позивачів на редакцію статті 13 Закону №3551-XII, яка передбачала виплату восьми мінімальних пенсій за віком, не враховує зміни законодавства, що набрали чинності до виникнення права на спірну виплату за 2024 рік.
Збереження за особою статусу, який надає право на соціальну виплату, не означає незмінності всіх правил визначення її розміру на майбутні роки.
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 14 травня 2025 року у справі №440/14216/23 дійшла висновку про необхідність застосування частини п`ятої статті 13 Закону №3551-XII у редакції Закону №2983-IX. Зокрема, зазначила, що після набрання чинності новою редакцією норми попередня редакція не може бути підставою для покладення на пенсійний орган обов`язку виплатити допомогу у розмірі восьми мінімальних пенсій за віком. За результатами апеляційного перегляду Велика Палата скасувала рішення Верховного Суду від 05 березня 2024 року та відмовила у задоволенні позову.
Суд ураховує зазначений висновок відповідно до частини п`ятої статті 242 КАС України.
Та обставина, що справа №440/14216/23 стосувалася виплати за 2023 рік, не виключає врахування висновку щодо застосування тієї самої редакції частини п`ятої статті 13 Закону №3551-XII до виплати за 2024 рік. Для вирішення цієї справи значення має спільне законодавче регулювання повноваження Кабінету Міністрів України визначати розмір виплати.
При цьому розмір допомоги позивачам за 2024 рік визначається постановою №369, а не постановою №754, яка регулювала виплату за 2023 рік.
Доводи апеляційної скарги щодо втрати чинності постановою Кабінету Міністрів України від 21 липня 2023 року №754 суд оцінює таким чином.
Зазначена постанова втратила чинність з 01 січня 2024 року на підставі постанови Кабінету Міністрів України від 27 грудня 2023 року №1396. Отже, вказана апелянтами дата втрати чинності - 27 грудня 2023 року - є датою прийняття постанови №1396, а не датою припинення дії постанови №754.
Разом із тим припинення дії постанови №754 не скасувало частину п`яту статті 13 Закону №3551-XII у редакції Закону №2983-IX та не відновило попередню редакцію цієї норми.
Постанова №1396 визначає механізм здійснення виплати, а постанова №369 встановлює її розміри на 2024 рік. Тому відсутність конкретних сум у наведених апелянтами положеннях Порядку не свідчить про відсутність нормативного регулювання розміру допомоги за 2024 рік.
Викладення судом першої інстанції змісту постанови №754 як попереднього етапу правового регулювання не означає її застосування як підстави для визначення виплати за 2024 рік. Висновок щодо правомірності виплачених сум суд обґрунтував чинною редакцією статті 13 Закону №3551-XII та постановою №369.
Суд також зазначає, що постанова №369 встановлює розміри виплати, а не затверджує окремий Порядок її здійснення. Неточність у назві відповідного положення в рішенні суду першої інстанції не впливає на правильність визначення застосовного нормативного акта та розміру допомоги.
Щодо посилань апелянтів на рішення Конституційного Суду України суд виходить із наступного.
Рішення Конституційного Суду України є обов`язковими, остаточними та не можуть бути оскаржені. Водночас їх застосування потребує врахування предмета конституційного контролю та змісту сформульованих юридичних позицій.
Рішення від 09 липня 2007 року №6-рп/2007 та від 22 травня 2008 року №10-рп/2008 стосувалися положень законів про Державний бюджет України, якими змінювалося або зупинялося законодавче регулювання соціальних виплат.
Рішенням від 27 лютого 2020 року №3-р/2020 визнано неконституційним відповідне положення пункту 26 розділу VI Бюджетного кодексу України щодо застосування норм Закону №3551-XII у порядку та розмірах, установлених Кабінетом Міністрів України залежно від наявних фінансових ресурсів.
Натомість у спірному випадку зміни внесено окремим Законом №2983-IX безпосередньо до спеціального Закону №3551-XII.
Тому висновки про недопустимість зміни спеціального правового регулювання законом про Державний бюджет України або Бюджетним кодексом України самі по собі не є підставою для застосування у 2024 році попередньої редакції статті 13 Закону №3551-XII.
Посилання на обов`язковість рішень Конституційного Суду України не спростовує необхідності визначити, які саме приписи втратили чинність унаслідок їх ухвалення. Наведені апелянтами рішення не визнають неконституційними положення Закону №2983-IX.
При цьому суд не обмежується лише констатацією чинності закону, а перевіряє доводи щодо його відповідності Конституції України з урахуванням правових висновків Великої Палати Верховного Суду щодо тієї самої законодавчої зміни.
Частина четверта статті 7 КАС України передбачає незастосування судом закону, який, за його висновком, суперечить Конституції України. Проте сам факт незгоди позивачів зі зміною розміру виплати не зумовлює обов`язкового застосування цього процесуального механізму.
Підстав для висновку про необхідність незастосування Закону №2983-IX у цій справі суд не встановив.
Стосовно доводів про особливий соціальний захист учасників ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС суд зазначає, що статус позивачів та обов`язок держави забезпечувати відповідні гарантії не заперечуються.
Водночас предметом цього спору не є розмір пенсії по інвалідності, відшкодування шкоди здоров`ю або компенсаційної виплати за Законом України «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи».
Позов стосується окремої щорічної разової виплати за статтею 13 Закону №3551-XII.
Рішення Конституційного Суду України від 20 березня 2024 року №2-р(ІІ)/2024, на яке посилаються апелянти, стосується приписів щодо обмеження пенсійного забезпечення осіб, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи. Воно не визначає розміру разової виплати до Дня Незалежності України за 2024 рік.
Загальні юридичні позиції щодо посиленого соціального захисту таких осіб підлягають урахуванню, однак не дають підстав ототожнювати різні види соціальних виплат і застосовувати до них правила обчислення, передбачені іншими нормами.
Так само посилання на статтю 7 Закону №3551-XII підтверджує належність позивачів до кола отримувачів, проте не встановлює іншого розміру допомоги, ніж передбачений чинним правовим регулюванням.
Доводи щодо статті 10 цього Закону не впливають на вирішення спору, оскільки позивачі вимагають виплату як особи з інвалідністю внаслідок війни ІІ групи, а не як члени сімей осіб, визначених зазначеною статтею.
Суд відхиляє також твердження про те, що застосування постанови №369 є здійсненням Кабінетом Міністрів України офіційного тлумачення Конституції України.
Установлення розмірів виплати на виконання законодавчо наданого повноваження не є офіційним тлумаченням Конституції України. Вирішення спору також не ґрунтується на припущенні про те, що Указ Президента України про введення воєнного стану самостійно змінив розмір допомоги.
Безпосередньою правовою підставою застосованого відповідачем розміру є частина п`ята статті 13 Закону №3551-XII у редакції Закону №2983-IX та прийнята на її виконання постанова №369.
Щодо посилань на статті 22, 46 Конституції України та захист майнових прав суд зазначає, що зміна правил визначення окремої додаткової соціальної виплати потребує оцінки її правової природи та наслідків для сутності гарантованих прав.
У цій справі не встановлено припинення пенсійного забезпечення позивачів або позбавлення їх статусу, який надає право на соціальні гарантії. Спірна виплата має щорічний разовий характер і не є пенсією.
Сам по собі додатковий характер виплати не виключає її правового захисту. Однак він має значення для оцінки доводів про те, що зміна її розміру тотожна позбавленню основних засобів існування або скасуванню конституційного права на соціальний захист.
Апеляційна скарга не містить конкретних обставин, які свідчили б, що застосування встановленого на 2024 рік розміру допомоги призвело до порушення сутності права кожного з позивачів на соціальний захист. Саме порівняння виплаченої суми із сумою, розрахованою за попередньою редакцією закону, цього не доводить.
Посилання на судову практику щодо виплати допомоги за попередні роки, зокрема у справах №440/2722/20 та №560/8064/22, також не спростовують висновку суду. Відповідні правовідносини виникли до набрання чинності Законом №2983-IX, який змінив застосовне законодавче регулювання.
Тому правові висновки щодо виплат за попередні періоди не можуть застосовуватися без урахування цієї зміни.
Щодо наведених рішень Європейського суду з прав людини про невиконання остаточних судових рішень суд зазначає, що в цій справі вирішується питання існування права на допомогу за 2024 рік у заявленому розмірі.
Позивачі не навели остаточного судового рішення, яким на їхню користь присуджено саме спірну виплату за 2024 рік у розмірі 18 888,00 грн і виконання якого становило б предмет цього спору.
Отже, посилання на обов`язковість виконання судових рішень не встановлює самостійної підстави для нарахування заявлених сум.
Право на судовий захист, гарантоване статтею 55 Конституції України, забезпечує можливість перевірки правомірності дій відповідача, проте не означає обов`язкового задоволення вимог незалежно від їх законодавчого обґрунтування.
Стосовно тверджень про необ`єктивність суду першої інстанції суд зазначає, що незгода з правовою оцінкою доводів і доказів не свідчить про упередженість судді. Конкретних обставин, які підтверджували б такі твердження та впливали на законність рішення, апелянтами не наведено.
Наявність у тексті скарги посилання на інший номер справи та дату рішення не змінює предмета апеляційного перегляду: зі змісту скарги однозначно вбачається оскарження рішення від 15 липня 2025 року у справі №160/12226/25.
Таким чином, відповідач виплатив кожному з позивачів разову грошову допомогу до Дня Незалежності України за 2024 рік у встановленому законодавством розмірі 2900,00 грн. Підстав для її перерахунку, додаткової виплати або стягнення заявлених сум судом не встановлено.
Доводи апелянтів спростовані наведеними висновками суду.
З урахуванням викладеного суд дійшов висновку, що судом першої інстанції правильно встановлені обставини справи та вирішено спір. Доводи апеляційної скарги не спростовують висновків суду першої інстанції, тому відсутні підстави для задоволення апеляційної скарги та скасування рішення.
Відповідно до статті 316 КАС України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Керуючись статтями 6, 7, 9, 139, 242, 243, 308, 311, 315, 316, 321, 322, 325 Кодексу адміністративного судочинства України, суд
ПОСТАНОВИВ:
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 на рішення Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 15 липня 2025 року у справі №160/12226/25 залишити без задоволення.
Рішення Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 15 липня 2025 року у справі №160/12226/25 -залишити без змін.
Постанова суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду набирає законної сили з дати її прийняття та відповідно до пункту 2 частини п`ятої статті 328 КАС України касаційному оскарженню не підлягає, крім випадків, передбачених цим пунктом.
Головуючий - суддя Л.А. Божко
суддя О.М. Лукманова
суддя Ю.В. Дурасова
Оригінал: reyestr.court.gov.ua