Суд: Перший апеляційний адміністративний суд
Інстанція: Апеляційна
Юрисдикція: Адміністративне
Категорія: загальнообов’язкового державного пенсійного страхування, з них
Дата: 08 листопада 2026 р.
Справа: №200/3274/26
Суддя: Пивовар Ірина Вікторівна
ПЕРШИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД
ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
09 листопада 2026 року справа №200/3274/26
м. Дніпро
Перший апеляційний адміністративний суд у складі колегії:
головуючого судді: Пивовар І.В., суддів: Блохіна А.А., Гаврищук Т.Г .,
розглянув у порядку письмового провадження апеляційну скаргу Головного управління Пенсійного фонду України в Донецькій області на рішення Донецького окружного адміністративного суду від 29 травня 2026 року у справі № 200/3274/26 (головуючий суддя у І інстанції – Троянова О.В.) за позовом ОСОБА_1 до Головного управління Пенсійного фонду України в Донецькій області про визнання протиправними дій та зобов`язання вчинити певні дії, -
У С Т А Н О В И В :
Короткий зміст позовних вимог.
Позивач звернулася до суду з позовом, в якому просила:
- визнати протиправними дії Головне управління Пенсійного фонду України в Донецькій області щодо невиплати пенсії з 27.10.2025;
- зобов`язати Головне управління Пенсійного фонду України в Донецькій області поновити нарахування та виплату пенсії з 27.10.2025.
В обґрунтування позову зазначила, що перебуває на обліку відповідача, до 2016 року отримувала пенсію за віком. В подальшому, відповідач протиправно зупинив їй виплату пенсії без повідомлення підстав.
Такі дії відповідача є протиправними та такими, що порушують конституційне право позивача на пенсійне забезпечення.
Короткий зміст оскаржуваного рішення суду першої інстанції.
Рішенням Донецького окружного адміністративного суду від 29 травня 2026 року позов задоволено.
Визнано протиправною бездіяльність Головного управління Пенсійного фонду України в Донецькій області щодо не нарахування та невиплати ОСОБА_1 пенсії з 01.04.2016.
Зобов`язано Головне управління Пенсійного фонду України в Донецькій області поновити ОСОБА_1 нарахування та виплату пенсії за віком з 01.04.2016.
Стягнуто за рахунок бюджетних асигнувань Головного управління Пенсійного фонду України в Донецькій області судовий збір у розмірі 1064 гривні 96 коп.
Суд першої інстанції, задовольняючи позов, врахував висновки, викладені у рішенні Верховного Суду від 03.05.2018 за результатами розгляду зразкової справи № 805/402/18 та виходив з того, що відповідачем, як суб`єктом владних повноважень, не надано жодного доказу у підтвердження правомірності припинення виплати пенсії позивачу з 01.04.2016, а пункт 5 частини першої статті 49 Закону № 1058-VI, з огляду на приписи Закону № 1706-VII, не може бути застосований, оскільки цей пункт відсилає виключно до випадків, передбачених законом, тобто, вказані правовідносини не можуть бути врегульовані іншими нормативно-правовими актами, зокрема, постановами Кабінету Міністрів України, які відносяться до підзаконних нормативних актів.
Враховуючи викладене, суд першої інстанції дійшов висновку вийти за межі позовних вимог, задовольнивши їх з обранням належного способу захисту – зобов`язання Головного управління Пенсійного фонду України в Донецькій області поновити нарахування та виплату позивачу пенсії за віком з 01.04.2016.
Не погодившись з рішенням, відповідач - Головне управління Пенсійного фонду України в Донецькій області звернувся з апеляційною скаргою, в якій посилаючись на порушення судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, просив скасувати рішення суду першої інстанції, прийняти постанову, якою в задоволенні позовних вимог відмовити.
Короткий зміст вимог апеляційної скарги.
Апелянт зауважує, що виплату пенсії ОСОБА_1 автоматично призупинено з 01.04.2016 у зв`язку з відсутністю інформації про реєстрацію пенсіонера в Єдиній інформаційній базі даних про внутрішньо переміщених осіб (форма рішення територіального органу Пенсійного фонду про припинення пенсії чинним законодавством не затверджена), а питання поновлення виплати пенсії може бути вирішено у разі звернення ОСОБА_1 до територіального органу Пенсійного фонду України та поданням заяви про поновлення відповідно до абзацу 1 пункту 1.1 Порядку подання та оформлення документів для призначення (перерахунку) пенсій відповідно до Закону України «Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування», затвердженого постановою правління Пенсійного фонду України від 25.11.2005 № 22-1.
Крім того, апелянт вказує, що у поданій позовній заяві позивач просила, зокрема, визнати протиправними дії відповідача щодо невиплати пенсії з 27.10.2025 та зобов`язати відповідача поновити нарахування та виплату їй пенсії з 27.10.2025. Натомість суд першої інстанції у своєму рішенні визнав протиправними дії відповідача щодо припинення нарахування та виплати пенсії з 01.04.2016, що фактично змінює період, який був предметом позовних вимог. Таким чином, суд першої інстанції, ухвалюючи рішення у справі, фактично вийшов за межі позовних вимог, самостійно визначивши інший період, який не був заявлений позивачем як предмет спору. Такий підхід суперечить основоположним засадам адміністративного судочинства та свідчить про порушення судом норм процесуального права, що є підставою для скасування рішення судом апеляційної інстанції.
Дії суду апеляційної інстанції щодо розгляду апеляційної скарги.
Відповідно до протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 01.07.2026 справу передано судді-доповідачу – Пивовар І.В.
Ухвалою Першого апеляційного адміністративного суду у складі колегії суддів від 08.07.2026 відкрито апеляційне провадження в указаній справі.
Враховуючи режим роботи суддів та працівників апарату Першого апеляційного адміністративного суду з часу введення на території України правового режиму воєнного стану, з метою збереження життя та здоров`я, а також забезпечення безпеки суддів та працівників апарату суду, дана постанова прийнята колегією суддів за умови наявної можливості доступу колегії суддів до матеріалів адміністративної справи.
Обставини справи, встановлені судом першої інстанції та перевірені судом апеляційної інстанції.
ОСОБА_1 , РНОКПП НОМЕР_1 , є пенсіонеркою за віком, з 01.04.2016, у зв`язку зі скасуванням дії довідки про взяття на облік внутрішньо переміщеної особи, відповідачем припинено нарахування та виплату позивачу пенсії.
На звернення позивача з питань пенсійного забезпечення Головне управління Пенсійного фонду України в Донецькій області надало відповідь листом від 05.02.2026, відповідно до якої повідомлено, що до 01.08.2014 позивач перебувала на обліку в управлінні Пенсійного фонду України в Куйбишевському районі м. Донецька, з 01.08.2014 – в Маріупольському об`єднаному управлінні Пенсійного фонду України Донецької області і отримувала пенсію за віком до 31.03.2016. З 01.04.2016 пенсія призупинена до з`ясування. Додатково надано роз`яснення щодо звернення із заявою про поновлення пенсії.
Предметом спору у цій справі є наявність правових підстав для не нарахування та не виплати позивачу пенсії з 01.04.2016.
Висновки суду за результатами розгляду апеляційної скарги з посиланням на норми права, якими керувався суд апеляційної інстанції.
Відповідно до пункту 3 частини першої статті 311 Кодексу адміністративного судочинства України (далі КАС України) суд апеляційної інстанції розглядає справу у порядку письмового провадження.
Згідно з частиною першою статті 308 КАС України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
Таким чином, суд апеляційної інстанції, заслухавши доповідь судді-доповідача, перевіривши матеріали справи, обговоривши доводи апеляційної скарги, перевіривши юридичну оцінку обставин справи та повноту їх встановлення, а також дослідивши правильність застосування судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, дійшов висновку про необхідність ухвалення судового рішення з огляду на такі мотиви та положення законодавства.
Згідно з частиною другою статті 19 Конституції України, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Статтею 46 Конституції України визначено, що громадяни мають право на соціальний захист, що включає право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та в інших випадках, передбачених законом. Це право гарантується загальнообов`язковим державним соціальним страхуванням за рахунок страхових внесків громадян, підприємств, установ і організацій, а також бюджетних та інших джерел соціального забезпечення; створенням мережі державних, комунальних, приватних закладів для догляду за непрацездатними. Пенсії, інші види соціальних виплат та допомоги, що є основним джерелом існування, мають забезпечувати рівень життя, не нижчий від прожиткового мінімуму, встановленого законом.
Статтею 1 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод визначено, що Високі Договірні Сторони гарантують кожному, хто перебуває під їхньою юрисдикцією, права і свободи, визначені в розділі I цієї Конвенції.
Згідно із статтею 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.
Європейська соціальна хартія (переглянута) від 03.05.1996, ратифікована Законом України від 14.09.2006 № 137-V, яка набрала чинності з 01.02.2007 (далі - Хартія), визначає, що кожна особа похилого віку має право на соціальний захист (пункт 23 частини І). Ратифікувавши Хартію, Україна взяла на себе міжнародне зобов`язання запроваджувати усіма відповідними засобами досягнення умов, за яких можуть ефективно здійснюватися права та принципи, що закріплені у частині І Хартії.
Отже, право особи на отримання пенсії як складова частина права на соціальний захист є її конституційним правом, яке гарантується міжнародними зобов`язаннями України.
У рішенні Європейського суду з прав людини від 26.06.2014 у справі «Суханов та Ільченко проти України» (заяви № 68385/10 та № 71378/10) Європейський суд з прав людини зазначив, що стаття 1 Першого протоколу включає в себе три окремих норми: «перша норма, викладена у першому реченні першого абзацу, має загальний характер і проголошує принцип мирного володіння майном; друга норма, що міститься в другому реченні першого абзацу, стосується позбавлення власності і підпорядковує його певним умовам; третя норма, закріплена в другому абзаці, передбачає право Договірних держав, зокрема, контролювати користування власністю відповідно до загальних інтересів. Проте ці норми не є абсолютно непов`язаними між собою. Друга і третя норми стосуються конкретних випадків втручання у право на мирне володіння майном, а тому повинні тлумачитися у світлі загального принципу, закріпленого першою нормою» (параграф 30).
Щодо соціальних виплат, стаття 1 Першого протоколу не встановлює жодних обмежень свободи Договірних держав вирішувати, мати чи ні будь-яку форму системи соціального забезпечення та обирати вид або розмір виплат за такою системою. Проте якщо Договірна держава має чинне законодавство, яке передбачає виплату як право на отримання соціальної допомоги (обумовлене попередньою сплатою внесків чи ні), таке законодавство має вважатися таким, що передбачає майнове право, що підпадає під дію статті 1 Першого протоколу щодо осіб, які відповідають її вимогам (параграф 31).
Зменшення розміру або припинення виплати належним чином встановленої соціальної допомоги може становити втручання у право власності (параграф 52).
Суд повторив, що першим і найголовнішим правилом статті 1 Першого протоколу є те, що будь-яке втручання державних органів у право на мирне володіння майном має бути законним і повинно переслідувати легітимну мету «в інтересах суспільства». Будь-яке втручання також повинно бути пропорційним по відношенню до переслідуваної мети. Іншими словами, має бути забезпечено «справедливий баланс» між загальними інтересами суспільства та обов`язком захисту основоположних прав конкретної особи. Необхідного балансу не буде досягнуто, якщо на відповідну особу або осіб буде покладено особистий та надмірний тягар (параграф 53).
У рішенні Європейського суду з прав людини від 14.10.2010 у справі «Щокін проти України» (заяви № 23759/03 та № 37943/06) суд зазначив, що перша та найважливіша вимога статті 1 Першого протоколу до Конвенції полягає в тому, що будь-яке втручання публічних органів у мирне володіння майном повинно бути законним. Так, друге речення першого пункту передбачає, що позбавлення власності можливе тільки «на умовах, передбачених законом», а другий пункт визнає, що держави мають право здійснювати контроль за використанням майна шляхом введення «законів». Більш того, верховенство права, один із основоположних принципів демократичного суспільства, притаманний усім статтям Конвенції. Таким чином, питання, чи було дотримано справедливого балансу між загальними інтересами суспільства та вимогами захисту основоположних прав окремої особи, виникає лише тоді, коли встановлено, що оскаржуване втручання відповідало вимозі законності і не було свавільним (параграф 50).
Порядок і умови пенсійного забезпечення громадян похилого віку встановлюється Законом України «Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування» від 09.07.2003 № 1058-IV.
Статтею 8 Закону № 1058-IV передбачено право громадян України на отримання пенсійних виплат та соціальних послуг.
Частиною третьою статті 4 Закону № 1058-IV регламентовано, що виключно законами про пенсійне забезпечення визначаються, зокрема: види пенсійного забезпечення, умови участі в пенсійній системі чи їх рівнях, пенсійний вік для чоловіків та жінок, при досягненні якого особа має право на отримання пенсійних виплат, джерела формування коштів, що спрямовуються на пенсійне забезпечення, умови, норми та порядок пенсійного забезпечення, організація та порядок здійснення управління в системі пенсійного забезпечення.
Статтею 5 Закону № 1058-IV передбачено, що цей Закон регулює відносини, що виникають між суб`єктами системи загальнообов`язкового державного пенсійного та соціального страхування. Дія інших нормативно-правових актів може поширюватися на ці відносини лише у випадках, передбачених цим Законом та Законом України «Про загальнообов`язкове державне соціальне страхування». Виключно цим Законом, зокрема, визначаються порядок здійснення пенсійних виплат за загальнообов`язковим державним пенсійним страхуванням, порядок використання коштів Пенсійного фонду та накопичувальної системи пенсійного страхування.
Абзацом першим частини першої статті 47 Закону № 1058-IV визначено, що пенсія виплачується щомісяця, у строк не пізніше 25 числа місяця, за який виплачується пенсія, виключно в грошовій формі за зазначеним у заяві місцем фактичного проживання пенсіонера в межах України незалежно від задекларованого або зареєстрованого місця проживання пенсіонера організаціями, що здійснюють виплату і доставку пенсій, або через установи банків у порядку, передбаченому Кабінетом Міністрів України.
Статтею 49 Закону № 1058-IV врегульовані питання щодо припинення та поновлення виплати пенсії.
З аналізу положень цієї статті випливає, що виплата пенсії може припинятися виключно за рішенням територіальних органів Пенсійного фонду або за рішенням суду. При цьому частиною першою статті 49 цього Закону закріплено відкритий перелік підстав для прийняття відповідних рішень.
Частиною другою цієї статі визначено, що поновлення виплати пенсії здійснюється за рішенням територіального органу Пенсійного фонду протягом 10 днів після з`ясування обставин та наявності умов для відновлення її виплати. Виплата пенсії поновлюється в порядку, передбаченому частиною третьою статті 35 та статтею 46 цього Закону.
Колегія суддів відхиляє доводи скаржника про що виплату пенсії ОСОБА_1 автоматично призупинено з 01.04.2016 у зв`язку з відсутністю інформації про реєстрацію пенсіонера в Єдиній інформаційній базі даних про внутрішньо переміщених осіб (форма рішення територіального органу Пенсійного фонду про припинення пенсії чинним законодавством не затверджена) з огляду на таке.
З матеріалів справи убачається а сторонами не заперечується, що виплату пенсії позивачу було зупинено (припинено) відповідачем з 01.04.2016. Відповідно, для перевірки доводів скаржника, зокрема й щодо підтвердження або спростування правомірності такого зупинення, підлягає аналізу законодавство, чинне на момент виникнення даного юридичного факту (припинення виплати пенсії).
Відповідно до частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Частиною першою статті 46 Конституції України встановлено, що громадяни мають право на соціальний захист, що включає право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та в інших випадках, передбачених законом.
Відповідно до частини першої статті 49 Закону № 1058-IV (в редакції на момент призупинення виплати пенсії) виплата пенсії за рішенням територіальних органів Пенсійного фонду або за рішенням суду припиняється:
1) якщо пенсія призначена на підставі документів, що містять недостовірні відомості;
2) на весь час проживання пенсіонера за кордоном, якщо інше не передбачено міжнародним договором України, згода на обов`язковість якого надана Верховною Радою України;
3) у разі смерті пенсіонера;
4) у разі неотримання призначеної пенсії протягом 6 місяців підряд;
5) в інших випадках, передбачених законом.
Питання виплати пенсій урегульовано статтею 47 Закону № 1058-IV, за якою пенсія виплачується щомісяця організаціями, що здійснюють виплату і доставку пенсій, у строк не пізніше 25 числа місяця, за який виплачується пенсія, виключно в грошовій формі за зазначеним у заяві місцем фактичного проживання пенсіонера в межах України або перераховується на визначений цією особою банківський рахунок у порядку, передбаченому законодавством.
Згідно зі статтею 7 Закону України «Про забезпечення прав і свобод внутрішньо переміщених осіб» для взятої на облік внутрішньо переміщеної особи реалізація прав, зокрема, на пенсійне забезпечення здійснюється відповідно до законодавства України. Україна вживає всіх можливих заходів, спрямованих на розв`язання проблем, пов`язаних із соціальним захистом, зокрема відновленням усіх соціальних виплат внутрішньо переміщеним особам.
Пунктом 1 постанови Кабінету Міністрів України від 05.11.2014 № 637 «Про здійснення соціальних виплат внутрішньо переміщеним особам» установлено, що призначення та продовження виплати пенсій (щомісячного довічного грошового утримання), довічних державних стипендій, усіх видів соціальної допомоги та компенсацій, матеріального забезпечення, надання соціальних послуг за рахунок коштів державного бюджету та фондів загальнообов`язкового державного соціального страхування внутрішньо переміщеним особам здійснюються за місцем перебування таких осіб на обліку, що підтверджується довідкою, виданою згідно з Порядком оформлення і видачі довідки про взяття на облік внутрішньо переміщеної особи, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 1 жовтня 2014 року № 509. Виплата (продовження виплати) пенсій (щомісячного довічного грошового утримання), довічних державних стипендій, усіх видів соціальної допомоги та компенсацій, матеріального забезпечення, що призначені зазначеним особам, здійснюється виключно через рахунки та мережу установ і пристроїв публічного акціонерного товариства Державний ощадний банк України.
За приписами вищенаведеної норми умовами призначення та продовження виплати пенсій внутрішньо переміщеним особам є знаходження внутрішньо переміщених осіб на обліку місця перебування, що підтверджується довідкою; наявність рахунку в установі ПАТ «Державний ощадний банк» або з доставкою додому весь час дії такої довідки.
Згідно із постановою Кабінету Міністрів України № 509 від 01.10.2014 строк дії довідки внутрішньо переміщеної особи встановлений не був.
Постановою Кабінету Міністрів від 08.06.2016 № 352 внесено зміни до постанови № 509, згідно з якими встановлено, що довідка діє безстроково; довідка, видана до 20.06.2016, яка не скасована і строк дії якої не закінчився, є дійсною та діє безстроково, крім випадків, передбачених статтею 12 Закону України «Про забезпечення прав і свобод внутрішньо переміщених осіб».
Відповідно до статті 12 Закону України «Про забезпечення прав і свобод внутрішньо переміщених осіб» підставою для скасування дії довідки про взяття на облік внутрішньо переміщеної особи та внесення відомостей про це в Єдину інформаційну базу даних про внутрішньо переміщених осіб є обставини, за яких внутрішньо переміщена особа:
1) подала заяву про відмову від довідки;
2) скоїла злочин: дії, спрямовані на насильницьку зміну чи повалення конституційного ладу або на захоплення державної влади; посягання на територіальну цілісність і недоторканність України; терористичний акт; втягнення у вчинення терористичного акту; публічні заклики до вчинення терористичного акту; створення терористичної групи чи терористичної організації; сприяння вчиненню терористичного акту; фінансування тероризму; здійснення геноциду, злочину проти людяності або військового злочину;
3) повернулася до покинутого місця постійного проживання;
4) виїхала на постійне місце проживання за кордон;
5) подала завідомо недостовірні відомості.
За приписами пункту 71 Порядку оформлення і видачі довідки про взяття на облік внутрішньо переміщеної особи, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 01.10.2014 № 509 у разі наявності підстав, передбачених статтею 12 Закону, МВС, Національна поліція, ДМС, СБУ, Адміністрація Держприкордонслужби, Мінфін подають уповноваженому органу відповідну інформацію для прийняття рішення щодо зняття з обліку внутрішньо переміщених осіб.
Рішення про скасування дії довідки відповідно до статті 12 Закону приймається керівником уповноваженого органу за місцем проживання особи та надається їй протягом трьох днів з дати прийняття такого рішення або надсилається на адресу місця проживання, зазначену в довідці. В матеріалах справи відсутні відомості про прийняття такого рішення щодо позивача.
Суд звертає увагу, що перелік підстав для припинення виплати пенсії, визначений частиною першою статті 49 Закону № 1058-IV, розширеному тлумаченню не підлягає.
Колегія суддів зауважує, що Законом № 1058-IV або іншим законом з питань пенсійного забезпечення не передбачено будь-яких підстав призупинення виплати пенсій, є лише підстави припинення виплати відповідно до статті 49 цього Закону, але жоден з таких випадків відповідачем не застосований та не доведений.
Відповідачем не надано жодного доказу на підтвердження наявності підстав для припинення позивачу виплати пенсії.
Крім того колегія суддів зазначає, що відомості Єдиної інформаційної бази даних про внутрішньо-переміщених осіб відповідно до пункту 1 постанови Кабінету Міністрів України № 637 використовуються органами Пенсійного фонду України при здійсненні призначення, відновлення та продовження виплати пенсій внутрішньо переміщеним особам. Водночас зазначене нормативне регулювання не встановлює самостійної, відмінної від визначених законом, підстави припинення (призупинення) виплати вже призначеної пенсії.
Верховний Суд у рішенні від 03.05.2018 у зразковій справі № 805/402/18 виходив з того, що припинення виплати пенсії можливе за умови прийняття пенсійним органом відповідного рішення з підстав, визначених статтею 49 Закону № 1058-IV. У постанові від 30.01.2024 у справі № 320/424/23 Верховний Суд, застосувавши положення постанови Кабінету Міністрів України № 637 щодо використання відомостей ЄІБД ВПО, водночас наголосив, що виключний перелік підстав припинення виплати пенсії визначено статтею 49 Закону № 1058-IV.
Отже, сама по собі відсутність у ЄІБД ВПО відомостей про позивача (результат автоматизованої перевірки «особу не знайдено») не є самостійною передбаченою законом підставою для припинення виплати призначеної пенсії та не звільняє пенсійний орган від обов`язку діяти у порядку та з підстав, установлених статтею 49 Закону № 1058-IV.
Як свідчить аналіз положень Закону № 1058-IV, припинення виплати пенсії можливе лише за умови прийняття пенсійним органом відповідного рішення з підстав, визначених статтею 49 цього Закону.
Отже, призупиняючи виплату позивача пенсії за відсутності передбачених законами України підстав, відповідач порушив право позивача на отримання пенсії.
З огляду на вищенаведене, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про порушення відповідачем вимог частини першої статті 49 Закону № 1058-IV, оскільки з 01.04.2016 позивачу припинено виплату пенсії без прийняття відповідного рішення та за відсутності законодавчо встановлених підстав.
Аналогічна правова позиція висловлена Верховним Судом в постановах від 17.07.2018 у справі № 415/2945/17, 14.04.2021 у справі № 233/4104/17.
Стосовно доводів апеляційної скарги про порушення судом першої інстанції принципу диспозитивності внаслідок виходу за межі позовних вимог колегія суддів зазначає таке.
Як убачається з матеріалів справи, позивач, звертаючись до суду з позовом, просила визнати протиправними дії Головного управління Пенсійного фонду України в Донецькій області щодо невиплати їй пенсії з 27.10.2025 та зобов`язати відповідача поновити нарахування і виплату пенсії з цієї дати.
Натомість суд першої інстанції, встановивши, що виплату пенсії позивачу припинено з 01.04.2016, визнав протиправною бездіяльність відповідача щодо ненарахування та невиплати пенсії із зазначеної дати та зобов`язав поновити її нарахування і виплату з 01.04.2016.
Обґрунтовуючи необхідність виходу за межі позовних вимог, суд першої інстанції послався на положення частини другої статті 9 та пункту 10 частини другої статті 245 КАС України, зазначивши про необхідність обрання належного способу захисту порушеного права позивачки.
Проте колегія суддів не погоджується з таким висновком суду першої інстанції з огляду на таке.
Відповідно до частини другої статті 9 КАС України суд розглядає адміністративні справи не інакше як за позовною заявою, поданою відповідно до цього Кодексу, в межах позовних вимог.
Суд може вийти за межі позовних вимог, якщо це необхідно для ефективного захисту прав, свобод, інтересів людини і громадянина, інших суб`єктів у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку суб`єктів владних повноважень.
При цьому Верховний Суд неодноразово наголошував про неможливість виходу за межі позовних вимог із порушенням принципу диспозитивності у випадку самостійного обрання правової підстави та предмету позову, оскільки принцип стабільності є визначальним в даному випадку. Принцип диспозитивності покладає на суд обов`язок вирішувати лише ті питання, за вирішенням яких позивач звернувся до адміністративного суду. Суд вирішує лише ті вимоги по суті спору, про вирішення яких просять сторони, і за загальним правилом, не повинен виходити за межі цих вимог. Тобто суд зв`язаний предметом і обсягом заявлених вимог.
Аналогічні правові висновки сформовані у постановах Верховного Суду від 06 березня 2019 року у справі № 571/1306/16-ц, від 29 травня 2019 року у справі № 2-3632/11, від 15 липня 2019 року у справі № 235/499/17, від 17 липня 2019 року у справі № 523/3612/16-ц, від 24 липня 2019 року у справі № 760/23795/14-ц, від 25 вересня 2019 року у справі № 642/6518/16-ц, від 30 жовтня 2019 року у справі № 390/131/18, від 6 листопада 2019 року у справах № 464/4574/15-ц, № 756/17180/14-ц, від 13 листопада 2019 року у справі № 697/2368/15-ц, від 4 грудня 2019 року у справі № 635/8395/15-ц, від 1 квітня 2020 року у справі № 686/24003/18, від 1 липня 2020 року у справі № 287/575/16-ц, від 19 серпня 2020 року у справі № 287/587/16-ц.
З огляду на викладене, право особи звернутися до суду з самостійно визначеними позовними вимогами узгоджується з обов`язком суду здійснити розгляд справи в межах таких вимог. Вихід за межі позову можливий у виняткових випадках, зокрема, коли повний та ефективний захист прав, свобод та інтересів неможливий у заявлений позивачем спосіб. При цьому такий вихід за межі позовних вимог повинен бути пов`язаний із захистом саме тих прав, свобод та інтересів, щодо яких подана позовна заява.
Повноваження суду щодо визначення меж розгляду адміністративної справи є субсидіарними, не можуть змінювати предмет спору, а лише стосуються обсягу захисту порушеного права (постанова Верховного Суду від 7 лютого 2020 року у справі № 826/11086/18).
При цьому, у постанові Верховного Суду 25 березня 2020 року у справі № 752/18396/16-а сформульована правова позиція, що принцип диспозитивності в адміністративному процесі має своє специфічне змістове наповнення, пов`язане з публічно-правовим характером адміністративного позову та активною участю суду в процесі розгляду адміністративних справ, тому адміністративний суд може та зобов`язаний в окремих випадках вийти за межі позовних вимог, якщо спосіб захисту, який обрав позивач, є недостатнім для захисту його прав, свобод і законних інтересів.
Аналогічні правові висновки підтверджені Верховним Судом і в постанові від 11 травня 2023 року у справі № 260/1549/21 (пункти 56-62).
Отже, можливість виходу суду за межі позовних вимог не є безумовною та потребує встановлення обставин, які свідчать про недостатність обраного позивачем способу захисту для відновлення його порушеного права.
У справі, що розглядається, позивач самостійно визначила початковою датою періоду, за який просила надати судовий захист, 27.10.2025.
Водночас суд першої інстанції, встановивши, що фактичне припинення виплати позивачу пенсії відбулося з 01.04.2016, поширив судовий захист на весь період її невиплати, зокрема на період з 01.04.2016 до 26.10.2025 включно, щодо якого позивач вимог не заявляла.
Колегія суддів зазначає, що встановлення факту припинення виплати пенсії з 01.04.2016 є обставиною, яка має значення для правильного вирішення спору, однак саме по собі не зумовлює необхідності надання судового захисту за весь період невиплати пенсії незалежно від змісту та обсягу заявлених позовних вимог.
При цьому поновлення нарахування та виплати пенсії з 27.10.2025, тобто з дати, визначеної самим позивачем, за умови встановлення протиправності поведінки відповідача забезпечує захист порушеного права в межах обраного нею способу судового захисту.
Натомість суд першої інстанції не навів мотивів, з яких поновлення нарахування та виплати пенсії саме з 27.10.2025 було б недостатнім для ефективного захисту порушеного права позивача, та не встановив обставин, які б зумовлювали необхідність поширення судового захисту на попередній період.
За таких обставин колегія суддів доходить висновку, що суд першої інстанції, визнавши протиправною бездіяльність відповідача щодо ненарахування та невиплати пенсії з 01.04.2016 і зобов`язавши поновити її нарахування та виплату з цієї дати, без належного правового обґрунтування вийшов за межі заявлених позовних вимог, чим порушив принцип диспозитивності адміністративного судочинства, закріплений у частині другій статті 9 КАС України.
Водночас зазначене порушення не спростовує правильності висновку суду першої інстанції щодо відсутності передбачених законом підстав для припинення виплати позивачу раніше призначеної пенсії.
Отже, задовольнивши позов за межами позовних вимог, суд першої інстанції порушив норми процесуального законодавства, що обумовлює часткове задоволення апеляційної скарги відповідача та зміну оскаржуваного судового рішення в частині дати, з якої відповідач повинен поновити нарахування та виплату пенсії позивачу.
Решта доводів скаржника висновків суду першої інстанції в іншій частині не спростовують.
Таким чином, перевіривши юридичну та фактичну обґрунтованість доводів сторін, оцінивши докази суб`єкта владних повноважень на підтвердження правомірності своїх дій та докази, надані позивачем, суд доходить висновку про наявність підстав для часткового задоволення апеляційної скарги відповідача.
При цьому суд вважає за можливе врахувати позицію Європейського суду з прав людини, яку він висловив у справі "Федорченко та Лозенко проти України" (заява № 387/03, 20.09.2012, п. 53), відповідно до якої суд при оцінці доказів керується критерієм доведення "поза розумним сумнівом", тобто, аргументи сторони мають бути достатньо вагомими, чіткими та узгодженими.
Одночасно суд враховує позицію Європейського суду з прав людини, сформовану у справі "Серявін та інші проти України" (№ 4909/04), згідно з якою у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються; хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент; міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі "Руїс Торіха проти Іспанії" (RuizTorijav. Spain) №303-A, пункт 29).
Окрім того, відповідно до пункту 41 висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень, обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов`язку може змінюватися залежно від характеру рішення.
Залишаючи без оцінки окремі аргументи учасників справи, суд виходить з того, що такі обставини лише опосередковано стосуються суті і природи спору, а їх оцінка не має вирішального значення для його правильного вирішення.
За змістом частини першої статті 90 КАС України суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об`єктивному дослідженні.
Відповідно до положень частини першої статті 317 КАС України підставами для скасування судового рішення суду першої інстанції повністю або частково та ухвалення нового судового рішення у відповідній частині або зміни рішення є неповне з`ясування судом обставин, що мають значення для справи; недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими; невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи; неправильне застосування норм матеріального або порушення норм процесуального права.
Здійснюючі апеляційний розгляд справи в межах доводів апеляційної скарги, суд апеляційної інстанції вважає, що суд першої інстанції допустив порушення норм процесуального права, що обумовлює часткове задоволення апеляційної скарги відповідача та зміну рішення суду першої інстанції.
Як визначено пунктом 3 частини шостої статті 12 КАС України для цілей цього Кодексу справами незначної складності є справи щодо оскарження фізичними особами рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень щодо обчислення, призначення, перерахунку, здійснення, надання, одержання пенсійних виплат, соціальних виплат непрацездатним громадянам, виплат за загальнообов`язковим державним соціальним страхуванням, виплат та пільг дітям війни, інших соціальних виплат, доплат, соціальних послуг, допомоги, захисту, пільг.
Згідно з пунктом 2 частини п`ятої статті 328 КАС України не підлягають касаційному оскарженню судові рішення у справах незначної складності, крім випадків, якщо: а) касаційна скарга стосується питання права, яке має фундаментальне значення для формування єдиної правозастосовчої практики; б) особа, яка подає касаційну скаргу, відповідно до цього Кодексу позбавлена можливості спростувати обставини, встановлені оскарженим судовим рішенням, при розгляді іншої справи; в) справа становить значний суспільний інтерес або має виняткове значення для учасника справи, який подає касаційну скаргу; г) суд першої інстанції відніс справу до категорії справ незначної складності помилково.
Отже зазначена справа відноситься до справ незначної складності, тому судове рішення за наслідками апеляційного розгляду в цій справі касаційному оскарженню не підлягає, крім випадків, визначених пунктом 2 частини п`ятої статті 328 КАС України.
Керуючись статтями 308, 311, 317, 321, 322, 325, 328 КАС України, суд
П О С Т А Н О В И В :
Апеляційну скаргу Головного управління Пенсійного фонду України в Донецькій області на рішення Донецького окружного адміністративного суду від 29 травня 2026 року у справі № 200/3274/26 – задовольнити частково.
Рішення Донецького окружного адміністративного суду від 29 травня 2026 року у справі № 200/3274/26 – змінити.
В абзацах другому та третьому резолютивної частини рішення Донецького окружного адміністративного суду від 29 травня 2026 року у справі № 200/3274/26 дату «з 01.04.2016» змінити датою «з 27.10.2025».
В іншій частині рішення Донецького окружного адміністративного суду від 29 травня 2026 року у справі № 200/3274/26 – залишити без змін.
Постанова суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду набирає законної сили з дати її ухвалення 09 листопада 2026 року, є остаточною та касаційному оскарженню не підлягає, крім випадків, визначених статтею 328 КАС України.
Повне судове рішення складено 09 листопада 2026 року.
Головуючий суддя І.В. Пивовар
Судді А.А. Блохін
Т.Г. Гаврищук
Оригінал: reyestr.court.gov.ua