Постанова від 05 листопада 2026 р. у справі №752/31176/25 — Київський апеляційний суд

Суд: Київський апеляційний суд

Інстанція: Апеляційна

Юрисдикція: Цивільне

Категорія: про стягнення аліментів

Дата: 05 листопада 2026 р.

Справа: №752/31176/25

Суддя: Головачов Ярослав Вячеславович

К И Ї В С Ь К И Й А П Е Л Я Ц І Й Н И Й С У Д

П О С Т А Н О В А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

6 листопада 2026 року місто Київ

справа № 752/31176/25

апеляційне провадження № 22-ц/824/15920/2026

Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:

головуючого Головачова Я.В.,

суддів: Невідомої Т.О., Нежури В.А.,

розглянувши у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Голосіївського районного суду міста Києва у складі судді Ольшевської І.О. від 20 травня 2026 року у справі за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про стягнення аліментів,

в с т а н о в и в :

Короткий зміст позовних вимог

У грудні 2025 року ОСОБА_2 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_1 про стягнення аліментів.

Позов обґрунтовано тим, що з 30 липня 2014 року сторони перебували у зареєстрованому шлюбі, під час якого у них народилася донька ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , яка проживає з матір'ю та знаходиться на її повному утриманні.

Рішенням Голосіївського районного суду міста Києва від 15 березня 2024 року шлюб між сторонами розірвано.

Позивачка та дитина зареєстровані за адресою: АДРЕСА_1 , однак були вимушені виїхати за кордон, де й наразі проживають. Дитина має тяжкі захворювання, їй встановлено інвалідність до 18 років, у зв'язку з цим потребує постійного догляду та піклування.

Зазначає, що відомості про хвороби відповідача відсутні, він є працездатною особою, не має на своєму утриманні інших неповнолітніх чи непрацездатних осіб, однак не виконує свого обов`язку та не надає жодної матеріальної допомоги на утримання своєї доньки ОСОБА_3 .

Посилаючись на викладене, ОСОБА_2 просила суд стягнути з ОСОБА_1 аліменти на утримання дитини - доньки ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , щомісячно, у розмірі 1/3 частини від всіх видів заробітку (доходу), але не менше 50 відсотків прожиткового мінімуму для дитини відповідного віку, починаючи з 4 грудня 2025 року та до повноліття дитини.

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

Рішенням Голосіївського районного суду міста Києва від 20 травня 2026 року позов ОСОБА_2 задоволено. Стягнуто з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 аліменти на утримання дитини - ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , у розмірі 1/3 частини від усіх видів заробітку (доходу), але не менше 50 відсотків прожиткового мінімуму для дитини відповідного віку, починаючи з 4 грудня 2025 року і до досягнення дитиною повноліття. Стягнуто з ОСОБА_1 в дохід держави судовий збір у розмірі 968 грн 96 коп.

Рішення мотивовано тим, що малолітня ОСОБА_4 перебуває на утриманні позивачки, а тому відповідач зобов`язаний сплачувати аліменти на утримання дитини. Враховуючи вік дитини, працездатний вік відповідача, а також те, що сторони не досягли домовленостей щодо утримання дитини, суд дійшов висновку про стягнення аліментів у розмірі 1/3 частини від усіх видів заробітку (доходу) платника аліментів, але не менше 50 відсотків прожиткового мінімуму для дитини відповідного віку.

Короткий зміст вимог апеляційної скарги та її узагальнені доводи

У поданій апеляційній скарзі ОСОБА_1 , посилаючись на неправильне застосування норм матеріального і порушення норм процесуального права, просить рішення суду першої інстанції скасувати та ухвалити судове рішення про відмову у задоволенні позову у повному обсязі.

Скаржник зазначає, що суд першої інстанції розглянув справу за відсутності відповідача, який не був належним чином повідомлений про відкриття провадження, дату та час судових засідань, внаслідок чого був позбавлений можливості надати суду свої заперечення та докази, реалізувати своє право на захист.

Зауважує, що позивачці та її представнику було відомо про фактичне місце проживання відповідача у Федеративній Республіці Німеччина (далі - ФРН) та його контактні дані, однак ця інформація не була повідомлена суду. Таке свідчить про порушення принципу добросовісності учасників процесу та фактичне позбавлення відповідача можливості брати участь у розгляді справи.

Судом не досліджено тієї обставини, що позивачка разом з дитиною проживає у ФРН і за місцем проживання від соціального органу отримує виплату авансового утримання дитини. Після здійснення таких виплат орган ФРН має право заявляти регресні вимоги до платника аліментів щодо повернення виплачених коштів.

Вважає, що одночасне виконання рішення українського суду та виконання регресних вимог органу ФРН створює ризик подвійного виконання відповідачем одного й того самого обов'язку щодо утримання дитини.

Зазначає, що судом не досліджено тих обставин, що відповідач не ухиляється від виконання своїх батьківських обов`язків та фактично бере участь у регулярному догляді і вихованні дитини. Відповідно до погодженого графіку, відповідач регулярно здійснює догляд за дитиною та проводить із нею 17 годин на тиждень, що підтверджує його реальну участь у забезпеченні потреб дитини.

Також, як на підставу скасування рішення суду, посилається на те, що оскаржуване рішення суду містить істотні помилки, а саме неправильно зазначено рік народження дитини та РНОКПП відповідача.

Короткий зміст додаткових пояснень скаржника

9 вересня 2026 року ОСОБА_1 подав додаткові пояснення у справі, у яких крім доводів, наведених в апеляційній скарзі, додатково зазначив, що регулярна особиста участь відповідача за дитиною, що згідно погодженого графіку у середньому становить 17 годин на тиждень, є істотною обставиною, яка має бути врахована судом при визначенні належного та пропорційного розміру аліментів.

Також вказує, що відповідач не має нерухомого майна чи постійного доходу в Україні, а тому при визначенні розміру аліментів має бути враховано, що фактичне життя, працевлаштування, отримання доходів та виконання батьківських обов`язків відбуваються на території ФРН.

Звертає увагу, що дитина отримує державну допомогу у ФРН і у разі працевлаштування відповідача у ФРН його заробіток може бути одночасно джерелом виконання фінансових зобов`язань щодо утримання дитини у ФРН та враховуватися при виконанні рішення суду України про стягнення аліментів. Ця обставина має бути врахована судом при визначенні розміру аліментів, оскільки визначення їх у розмірі 1/3 частини від доходу без оцінки всього фактичного фінансового навантаження відповідача може створити для нього непропорційний тягар.

Крім того, зазначає, що визначення судом аліментів у розмірі 1/3 частини від всіх видів заробітку (доходу) без належної оцінки наведених вище обставин не забезпечує належного балансу між інтересами дитини та фактичними можливостями відповідача.

Посилаючись на викладене, ОСОБА_1 просить рішення суду першої інстанції скасувати повністю та ухвалити нове судове рішення про відмову у задоволенні позову. Водночас зазначає, що якщо суд апеляційної інстанції дійде висновку про наявність правових підстав для стягнення аліментів, то змінити рішення суду першої інстанції і стягнути аліменти у розмірі 1/6 частини від усіх видів заробітку (доходу) відповідача, але не менше 50 відсотків прожиткового мінімуму для дитини відповідного віку.

Узагальнені доводи та заперечення інших учасників справи

У відзиві на апеляційну скаргу представник ОСОБА_2 - ОСОБА_5 , посилаючись на те, що рішення суду є законним та обґрунтованим, а доводи апеляційної скарги безпідставними, просить відмовити у її задоволенні.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

Судом установлено, що 30 липня 2014 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_6 зареєстровано шлюб. У даному шлюбі у них народилася донька ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 .

Рішенням Голосіївського районного суду міста Києва від 15 березня 2024 року шлюб між сторонами розірвано.

На даний час сторони не проживають разом, дитина знаходяться на утримані матері, добровільно досягти згоди щодо сплати аліментів сторони не можуть.

Малолітній ОСОБА_4 діагностовано: ВПР: вроджене розширення стравоходу. Фундуплікація по Nissen, гастростомія. Георніорафія по методу PIRS справа. Гіпоксично-ішемічне ураження ЦНС. Затримка психо-фізичного розвитку. Вторинна мікроцефалія. Транзиторний гіпотериоз" та встановлено інвалідність до 18 років, що підтверджується випискою з медичної картки стаціонарного хворого № 12386 та посвідченням Серії НОМЕР_1 .

Позиція суду апеляційної інстанції

Розглянувши справу в межах доводів апеляційної скарги, перевіривши законність і обґрунтованість ухваленого рішення, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню.

Мотиви, з яких виходить апеляційний суд, та застосовані норми права

Відповідно до статті 13 Закону України "Про охорону дитинства" виховання в сім`ї є першоосновою розвитку особистості дитини. На кожного з батьків покладається однакова відповідальність за виховання, навчання і розвиток дитини. Батьки або особи, які їх замінюють, мають право і зобов`язані виховувати дитину, піклуватися про її здоров`я, фізичний, духовний і моральний розвиток, навчання, створювати належні умови для розвитку її природних здібностей, поважати гідність дитини, готувати її до самостійного життя та праці.

Згідно з частинами 2, 3 статті 11 Закону України "Про охорону дитинства", кожна дитина має право на проживання в сім`ї разом з батьками або в сім`ї одного з них та на піклування батьків. Батько і мати мають рівні права та обов`язки щодо своїх дітей. Предметом основної турботи та основним обов`язком батьків є забезпечення інтересів своєї дитини.

Відповідно до частин 1, 2 статі 27 Конвенції ООН про права дитини від 20 листопада 1989 року, яка ратифікована Постановою Верховної Ради України № 789ХІІ (78912) від 27 лютого 1991 року та набула чинності для України 27 вересня 1991 року, держава визнає право кожної дитини на рівень життя, необхідний для фізичного, розумового, духовного, морального і соціального розвитку дитини. Батьки або інші особи, які виховують дитину, несуть основну відповідальність за забезпечення в межах своїх здібностей і фінансових можливостей умов життя, необхідних для розвитку дитини.

Відповідно до статті 180 СК України, батьки зобов`язані утримувати дитину до досягнення нею повноліття.

Згідно із частинами 1-3 статті 181 СК України, способи виконання батьками обов`язку утримувати дитину визначаються за домовленістю між ними. За домовленістю між батьками дитини той із них, хто проживає окремо від дитини, може брати участь у її утриманні в грошовій і (або) натуральній формі. За рішенням суду кошти на утримання дитини (аліменти) присуджуються у частці від доходу її матері, батька або у твердій грошовій сумі за вибором того з батьків або інших законних представників дитини, разом з яким проживає дитина.

У частині 1 статті 182 СК України визначено, що при визначенні розміру аліментів суд враховує: стан здоров`я та матеріальне становище дитини; стан здоров`я та матеріальне становище платника аліментів; наявність у платника аліментів інших дітей, непрацездатних чоловіка, дружини, батьків, дочки, сина; наявність на праві власності, володіння та/або користування у платника аліментів майна та майнових прав, у тому числі рухомого та нерухомого майна, грошових коштів, виключних прав на результати інтелектуальної діяльності, корпоративних прав; доведені стягувачем аліментів витрати платника аліментів, у тому числі на придбання нерухомого або рухомого майна, сума яких перевищує десятикратний розмір прожиткового мінімуму для працездатної особи, якщо платником аліментів не доведено джерело походження коштів; інші обставини, що мають істотне значення.

Факт відсутності в батька або матері можливості надавати дитині відповідного розміру утримання не знаходиться в переліку обставин, які враховуються судом при визначенні розмірів аліментів, і ця обставина не звільняє батьків від обов`язку по утриманню дитини (постанова Верховного Суду від 11 березня 2020 року в справі № 759/10277/18).

Встановивши, що сторони мають малолітню дитину, яка проживає з позивачкою, відповідач не надає матеріальної допомоги на утримання дитини та водночас є працездатною особою, має можливість працевлаштуватись, суд першої інстанції дійшов правильного висновку про задоволення позову та стягнення аліментів в розмірі 1/3 частини від його доходів.

Колегія суддів відхиляє, як необґрунтовані, доводи апеляційної скарги про те, що суд першої інстанції не врахував фактичне місце проживання сторін та дитини у ФРН, отримання дитиною державної допомоги у вигляді авансового утримання та фактичну участь відповідача у вихованні дитини, оскільки зазначені обставини самі по собі не спростовують висновків суду першої інстанції щодо наявності у відповідача обов`язку брати участь в утриманні дитини та не свідчать про необґрунтованість визначеного судом розміру аліментів.

Так, як вказувалося вище, відповідно до вимог статті 180 СК України, батьки зобов`язані утримувати дитину до досягнення нею повноліття. При цьому, за приписами частини 1 статті 182 СК України при визначенні розміру аліментів суд враховує, зокрема, стан здоров`я та матеріальне становище дитини, стан здоров`я та матеріальне становище платника аліментів, наявність у нього інших дітей та інші обставини, що мають істотне значення. Розмір аліментів має бути необхідним та достатнім для забезпечення гармонійного розвитку дитини.

Отже, саме по собі проживання дитини разом із матір`ю за межами України та отримання нею відповідної державної соціальної виплати не припиняє і не зменшує обов`язку відповідача щодо її утримання.

Відповідно до офіційної інформації ФРН, Unterhaltsvorschuss (грошова допомога, яку отримує позивачка на дитину) є державною виплатою дитині одинокого з батьків у випадку, коли інший з батьків не сплачує аліменти або сплачує їх не в повному чи нерегулярному розмірі. Отримання такої виплати не звільняє іншого з батьків від обов`язку утримувати дитину, а виплачені державою кошти можуть підлягати стягненню з особи, яка має обов`язок зі сплати аліментів.

Таким чином, посилання скаржника на можливість виникнення у нього регресного обов`язку перед відповідним органом ФРН не може бути підставою для висновку про відсутність або зменшення його обов`язку щодо безпосереднього утримання дитини. Навпаки, за правовою природою зазначеної виплати її отримання не означає, що дитина належним чином забезпечується за рахунок держави замість батька та що відповідний обов`язок останнього припиняється.

З урахуванням наведеного є безпідставними доводи скаржника про те, що виконання рішення українського суду про стягнення аліментів одночасно з отриманою дитиною відповідної державної допомоги у ФРН призведе до подвійного виконання одного й того самого обов'язку.

Крім того, доводи скаржника про ризик подвійного виконання одного й того самого обов'язку є безпідставними і з огляду на те, що стягнення аліментів на підставі рішення суду відбувається з дати звернення до суду з позовом, зокрема у даній справі з 4 грудня 2025 року, а вимог про стягнення аліментів за минулий період у цій справі позивачка не заявляла.

Отже, отримання дитиною державної допомоги у ФРН не є доказом належного виконання відповідачем свого обов`язку щодо її утримання та не може бути саме по собі враховуватися, як сума, яка зменшує розмір аліментів, що підлягають стягненню з відповідача.

Колегія суддів також відхиляє посилання скаржника на те, що він фактично бере участь у вихованні дитини, регулярно здійснює догляд за нею та проводить із нею близько 17 годин на тиждень, оскільки факт участі батька у вихованні дитини є його прямим батьківським обов`язком, однак сам по собі не свідчить про належне виконання ним обов`язку щодо матеріального утримання дитини і не звільняє від обов`язку сплачувати аліменти.

Зі змісту статей 180, 181, 182 СК України вбачається, що обов`язок батьків щодо утримання дитини є самостійним обов`язком кожного з них. Виконання такого обов`язку може відбуватися як у грошовій, так і в іншій формі за домовленістю між батьками, проте при судовому визначенні аліментів їх розмір встановлюється з урахуванням матеріального становища сторін та потреб дитини.

До того ж, відповідачем не доведено які саме витрати він несе під час перебування дитини разом з ним і розмір таких витрат.

Доводи скаржника про те, що він не має в Україні нерухомого майна чи постійного доходу, оскільки тривалий час проживає у ФРН, не можуть бути підставою для скасування рішення суду, оскільки законодавство України не ставить обов`язок батька утримувати дитину в залежність від держави, на території якої проживає дитина чи платник аліментів.

Більш того, щодо проживання відповідача за межами України, то це може мати значення для порядку виконання судового рішення, але не може бути підставою для відмови у задоволенні позову про стягнення аліментів.

В свою чергу, визначальним для вирішення питання про розмір аліментів є не місце знаходження майна чи джерела доходу, а фактичний матеріальний стан платника аліментів, його можливість отримувати дохід та виконувати встановлений законом обов`язок щодо утримання дитини.

Також посилання відповідача на те, що він не має постійного доходу в Україні, саме по собі не свідчить про відсутність у нього доходу взагалі або про неможливість сплачувати аліменти.

Не заслуговують на увагу судової колегії і доводи скаржника про те, що у разі працевлаштування відповідача у ФРН його заробіток може одночасно враховуватися для виконання фінансових зобов`язань у ФРН та при виконанні рішення українського суду.

Наявність в особи інших фінансових зобов`язань сама по собі не свідчить про неможливість виконання аліментного обов`язку, який за своїм характером має пріоритетне значення.

Таким чином, наведені скаржником обставини не спростовують висновків суду першої інстанції щодо наявності підстав для стягнення аліментів, не підтверджують неможливості відповідача брати участь у матеріальному забезпеченні дитини у визначеному судом розмірі та не свідчать про не дотримання судом вимог статей 180-182 СК України при визначенні розміру аліментів.

Щодо запропонованого скаржником розміру аліментів - 1/6 частини від усіх видів заробітку (доходу) платника аліментів, але не менше 50% прожиткового мінімуму для дитини відповідного віку, колегія суддів зазначає, що сама по собі незгода відповідача з визначеним судом розміром аліментів не є підставою для його зміни.

Крім того, скаржник не навів таких обставин та відповідно не надав належних доказів, які б свідчили про те, що встановлений судом розмір аліментів є явно завищеним порівняно з його реальними матеріальними можливостями або не відповідає потребам дитини.

За таких обставин колегія суддів не вбачає підстав для зміни рішення суду першої інстанції в частині визначеного розміру аліментів.

В апеляційній скарзі ОСОБА_1 зазначає, що він не був належним чином повідомлений про відкриття провадження, дату та час судових засідань, внаслідок чого був позбавлений можливості надати суду свої заперечення та докази. При цьому вказує, що позивачка достовірно знає про його фактичне місце проживання, але суду не повідомила.

Колегія суддів вважає необґрунтованими такі доводи скаржника, з огляду на наступне.

Ніхто не може бути позбавлений права на інформацію про дату, час і місце розгляду своєї справи або обмежений у праві отримання в суді усної або письмової інформації про результати розгляду його судової справи. Будь-яка особа, яка не є учасником справи, має право на доступ до судових рішень у порядку, встановленому законом (частина 1 статті 8 ЦПК України).

У частині 1 статті 279 ЦПК України визначено, що розгляд справи у порядку спрощеного позовного провадження здійснюється судом за правилами, встановленими цим Кодексом для розгляду справи в порядку загального позовного провадження, з особливостями, визначеними у цій главі.

Відповідно до частин другої, четвертої, п`ятої, шостої статті 128 ЦПК України, суд повідомляє учасників справи про дату, час і місце судового засідання чи вчинення відповідної процесуальної дії, якщо їх явка є не обов`язковою. Судові повідомлення здійснюються судовими повістками-повідомленнями. Судова повістка про виклик повинна бути вручена з таким розрахунком, щоб особи, які викликаються, мали достатньо часу для явки в суд і підготовки до участі в судовому розгляді справи, але не пізніше ніж за п`ять днів до судового засідання, а судова повістка-повідомлення - завчасно. Судова повістка, а у випадках, встановлених цим Кодексом, - разом з копіями відповідних документів, надсилається до електронного кабінету відповідного учасника справи, а в разі його відсутності - разом із розпискою рекомендованим листом з повідомленням про вручення або кур`єром за адресою, зазначеною стороною чи іншим учасником справи. Стороні чи її представникові за їхньою згодою можуть бути видані судові повістки для вручення відповідним учасникам судового процесу. Судова повістка може бути вручена безпосередньо в суді, а у разі відкладення розгляду справи про дату, час і місце наступного засідання може бути повідомлено під розписку.

Суд першої інстанції за встановлених обставин правильно визначився із формою повідомлення відповідача ОСОБА_1 про розгляд справи - рекомендованим листом з повідомленням про вручення за адресою, зазначеною позивачем у позовній заяві. Іншої адреси місця проживання відповідача суд не мав, альтернативних адрес позивач не надав, зазначивши, що останнє відоме їй місце проживання відповідача це його місце реєстрації.

З матеріалів справи убачається, що ухвалою Голосіївського районного суду міста Києва від 21 січня 2026 року відкрито провадження у справі та призначено справу до розгляду в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) сторін.

Про розгляд справи ОСОБА_1 повідомлявся за адресою його останнього місця реєстрації: АДРЕСА_1 . У конверті наявні копія позовної заяви з додатками, копія ухвали суду про відкриття провадження у справі. Зазначене судове повідомлення відповідача про розгляд справи повернуто суду із зазначенням поштового відділення "адресат відсутній" (а.с. 75).

Таке судове повідомлення судовою практикою прирівнюється до належного повідомлення учасника справи про дату судового засідання і це узгоджується з нормами ЦПК України, статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. До такого висновку дійшла Велика Палата Верховного Суду у пункті 45 постанови від 12 грудня 2018 року у справі № 752/11896/17, провадження № 14-507 цс 18, а також Верховний Суд у постанові від 10 травня2023 року у справі № 755/17944/18, провадження № 61-185св23.

Аналогічна правова позиція висловлена і в постанові Верховного Суду від 9 вересня 2026 року в справі № 643/1719/19.

Верховний Суд у постанові від 27 листопада 2019 року у справі № 913/879/17 зазначив таке: "… направлення листів рекомендованою кореспонденцією на дійсні адреси є достатнім для того, щоб вважати повідомлення належним. При цьому отримання зазначених листів адресатом перебуває поза межами контролю відправника, у цьому випадку суду (Суд враховує mutatis mutandis висновки, викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 25 квітня 2018 року у справі № 800/547/17 (П/9901/87/18), провадження № 11-268заі18)".

Днем вручення судової повістки є: 1) день вручення судової повістки під розписку; 2) день отримання судом повідомлення про доставлення судової повістки до електронного кабінету особи; 3) день проставлення у поштовому повідомленні відмітки про відмову отримати судову повістку чи відмітки про відсутність особи за адресою місцезнаходження, місця проживання чи перебування особи, повідомленою цією особою суду; 4) день проставлення у поштовому повідомленні відмітки про відмову отримати судову повістку чи відмітки про відсутність особи за адресою місцезнаходження, місця проживання чи перебування особи, що зареєстровані у встановленому законом порядку, якщо ця особа не повідомила суду іншої адреси. Якщо повістку надіслано до електронного кабінету пізніше 17 години, повістка вважається врученою у робочий день, наступний за днем її відправлення, незалежно від надходження до суду повідомлення про її доставлення (частина восьма статті 128 ЦПК України).

Ураховуючи викладене, колегія суддів вважає, що відповідач ОСОБА_1 був належним чином повідомлений про розгляд справи, а суд першої інстанції мав правові підстави для ухвалення рішення.

Більше того, з метою недопущення порушення прав відповідача бути обізнаним про розгляд своєї справи суд першої інстанції додатково його повідомив про це через оголошення на офіційному веб-сайті судової влади України (а.с. 76). А тому зазначене не є порушенням норм процесуального права, як про це зазначає апелянт, а є додатковим підтвердженням того, що суд намагався належним чином повідомити відповідача про судовий розгляд.

У суді апеляційної інстанції відповідач також був належним чином повідомлений про розгляд справи в письмовому провадженні. ОСОБА_1 подавав до суду заяву та додаткові пояснення до апеляційної скарги.

Отже, відповідачу були створені всі умови для того, щоб бути обізнаним про розгляд справи судом, щоб належно використати передбачені статтею 43 ЦПК України процесуальні права.

У постанові Верховного Суду від 6 лютого 2019 року в справі № 361/161/13-ц зазначено, що процесуальні норми призначені забезпечити належне здійснення правосуддя та дотримання принципу правової визначеності, а сторони повинні мати право очікувати, що норми застосовуються і передбачають усталений порядок їх застосування.

З урахуванням наведеного колегія суддів вважає, що доводи скаржника на його неповідомлення про розгляд справи судом першої інстанції спростовуються матеріалами справи.

Посилання скаржника на те, що позивачка знала фактичне місце проживання відповідача, однак свідомо не повідомив суду, не повідомила суду електронну пошту відповідача не свідчать про порушення судом норм процесуального права, які є обов`язковою підставою для скасування рішення суду.

Доводи скаржника про наявність в оскаржуваному рішенні помилок у зазначенні року народження дитини та РНОКПП відповідача не є підставою для скасування рішення суду, а такі помилки підлягають виправленню згідно вимог статті 269 ЦПК України.

Суд апеляційної інстанції також вважає необхідним роз`яснити, що згідно із статтею 192 СК України розмір аліментів, визначений за рішенням суду або домовленістю між батьками, може бути згодом зменшено або збільшено за рішенням суду за позовом платника або одержувача аліментів у разі зміни матеріального або сімейного стану, погіршення або поліпшення здоров`я когось із них та в інших випадках, передбачених цим Кодексом.

Інші доводи апеляційної скарги не відповідають встановленим обставинам справи, а тому також відхиляються судом апеляційної інстанції.

При цьому судом апеляційної інстанції не було встановлено достатніх підстав для задоволення клопотання відповідача про витребування доказів, зокрема рішень про встановлення дитині діагнозу Pflegegrad, рішень про призначення виплат та їх розміру, оскільки такі відомості не стосується безпосередньо предмету даного спору та не спростовують обов`язок батьків щодо утриманні дітей.

Таким чином, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції по суті вирішення спору, яким правильно застосовано норми матеріального права, дотримано норми процесуального права, зроблено обґрунтовані висновки на підставі належним чином оцінених доказів, наданих сторонами (стаття 89 ЦПК України).

Європейський суд з прав людини вказав, що пункт перший статті 6 Конвенції зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними, залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (рішення у справі "Проніна проти України", № 63566/00, параграф 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року).

Ураховуючи встановлені судом обставини, рішення суду першої інстанції ухвалено з додержанням норм матеріального та процесуального права, доводи апеляційної скарги висновків суду не спростовують, що відповідно до статті 375 ЦПК України є підставою для залишення апеляційної скарги без задоволення, а судове рішення без змін.

Керуючись статтями 367, 374, 375, 381-384 ЦПК України, суд

п о с т а н о в и в :

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Рішення Голосіївського районного суду міста Києва від 20 травня 2026 року залишити без змін.

Поновити дію рішення Голосіївського районного суду міста Києва від 20 травня 2026 року.

Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття та касаційному оскарженню не підлягає, крім випадків, передбачених пунктом 2 частини 3 статті 389 ЦПК України.

Головуючий

Судді:

Оригінал: reyestr.court.gov.ua