Суд: Київський апеляційний суд
Інстанція: Апеляційна
Юрисдикція: Цивільне
Категорія: Справи у спорах, що виникають із житлових відносин, з них
Дата: 15 вересня 2026 р.
Справа: №752/10377/24
Суддя: Мостова Галина Іванівна
справа № 752/10377/24
головуючий у суді І інстанції Митрофанова А.О.
провадження № 22-ц/824/2882/2026
суддя-доповідач у суді ІІ інстанції Мостова Г.І.
ПОСТАНОВА
Іменем України
16 вересня 2026 року м. Київ
Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:
головуючого судді: Мостової Г.І.,
суддів: Березовенко Р.В., Лапчевської О.Ф.,
за участі секретаря судового засідання Применко Д.Ю.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за апеляційною скаргою представника ОСОБА_1 - адвоката Незвіського Дмитра Ярославовича на рішення Голосіївського районного суду міста Києва від 29 серпня 2025 року
у справі за позовом Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Київ) до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , які діють також в інтересах неповнолітніх ОСОБА_3 та ОСОБА_4 , треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмету спору: Голосіївська районна в місті Києві державна адміністрація, Служба у справах дітей та сім`ї Голосіївської районної в місті Києві державної адміністрації, про визнання осіб такими, що втратили право користування житловим приміщення та виселення, -
в с т а н о в и в :
У травні 2024 року Центральне міжрегіональне управління Міністерства юстиції (м. Київ) (далі - Управління) звернулось до Голосіївського районного суду міста Києва з позовом до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , з указаним позовом, у якому просили суд:
визнати ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 такими, що втратили право користування службовим житловим приміщенням за адресою: АДРЕСА_1 ;
виселити ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 та ОСОБА_4 із службового жилого приміщення за адресою: АДРЕСА_1 , без надання іншого жилого приміщення;
встановлено порядок виконання рішення суду, відповідно до якого після набрання рішенням законної сили, надати ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 та ОСОБА_4 місячний термін для звільнення квартири АДРЕСА_2 , та передання її Центральному міжрегіональному управлінню Міністерства юстиції (м. Київ).
Позов обґрунтовано тим, що розпорядженням Голосіївської районної в місті Києві державної адміністрації № 576 від 11 вересня 2019 року, на підставі клопотання Головного територіального управління юстиції у Київській області, враховуючи пропозиції районної громадської комісії житлових питань при Дніпровській районній в місті Києві державній адміністрації, включено до числа службових жилих приміщень Головного територіального управління юстиції у Київській області двокімнатну квартиру житловою площею 32,8 кв.м, яка у подальшому надана в користування як службове житло працівнику Головного територіального управління юстиції у місті Києві, ОСОБА_1 .
Розпорядженням Дніпровської районної в місті Києві державної адміністрації № 985 від 14 грудня 2019 року затверджено рішення адміністрації Головного територіального управління юстиції у Київській області про надання службової двокімнатної квартири АДРЕСА_3 , ОСОБА_1 на сім`ю із трьох осіб - він, дружина ОСОБА_5 та дочка ОСОБА_3 , 2007 року народження. На підставі вказаного розпорядження відповідачу було видано спеціальний ордер.
Наказом начальника Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Київ) від 25 травня 2020 року за №1719/03 відповідача ОСОБА_1 звільнено з посади заступника начальника Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції у Київській області Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Київ) за переведенням для подальшої роботи в апараті Міністерства юстиції України.
Позивач указував, що відповідно до постанови Кабінету Міністрів України від 09 жовтня 2019 року за № 870, ліквідовано територіальні органи Міністерства юстиції та утворено міжрегіональні територіальні органи Міністерства юстиції. Згідно вказаної постанови Центральне міжрегіональне управління Міністерства юстиції (м. Київ) є правонаступником Головного територіального управління юстиції у місті Києві, Головного територіального управління юстиції у Київській області та Головного територіального управління юстиції у Черкаській області.
Крім того, абзацом другим пункту 3 Постанови №870 також визначено, що здійснення заходів, пов`язаних з ліквідацією територіальних органів згідно з пунктом 1 цієї постанови та утворенням міжрегіональних територіальних органів згідно з пунктом 2 цієї постанови, покладається на Міністерство юстиції.
Так, згідно з підпунктом 5 пункту 5 наказу Міністерства юстиції України від 16 жовтня 2019 року за № 3173/5 «Про утворення міжрегіональних територіальних органів Міністерства юстиції України» доручено головам ліквідаційних комісій головних територіальних управлінь юстиції забезпечити збереження та передачу в установленому порядку майна, матеріальних цінностей, діловодних справ відповідних головних територіальних управлінь юстиції.
Згідно з даними Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань, Центральне міжрегіональне управління Міністерства юстиції (м. Київ) було зареєстровано як юридичну особу 29 жовтня 2019 року.
У подальшому, наказом Міністерства юстиції України від 28 грудня 2019 року № 4364/5 на підставі пропозиції Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Київ) від 27 грудня 2019 року № 531/10-19 погоджено забезпечення ним повноважень та виконання функцій, визначених Положенням про міжрегіональні управління Міністерства юстиції України, затвердженим наказом Міністерства юстиції України від 23 червня 2011 року № 1707/5, зареєстрованим в Міністерстві юстиції України 23 червня 2011 року за № 759/19497, та іншими нормативно-правовими актами, з 28 грудня 2019 року. У зв`язку з цим Головне територіальне управління юстиції у місті Києві припинило з 28 грудня 2019 року здійснення повноважень та виконання функцій з реалізації державної політики у відповідних сферах.
Під час здійснення заходів, пов`язаних з ліквідацією територіальних органів юстиції, Міністерством юстиції України були передбачені також окремі заходи, спрямовані на збереження майна державної власності та належної передачі такого майна від ліквідованих органів юстиції до новоутворених.
У своїй позовній заяві Управління посилалось на те, що відповідно до Порядку надання службових жилих приміщень в Центральному міжрегіональному управлінні Міністерства юстиції (м.Київ), затвердженого заказом Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Київ) від 14 грудня 2020 року № 1485/6 працівник, що припинив трудові відносини з Центральним міжрегіональним управлінням Міністерства юстиції (м. Київ), підлягає виселенню зі службового жилого приміщення, крім випадків, передбачених чинним законодавством.
Враховуючи зазначене, житлово-побутовою комісією Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Київ) було прийнято рішення направити ОСОБА_1 листи щодо звільнення займаного службового житла.
Однак, оскільки на час звернення до суду із цим позовом службове житло відповідачем не звільнено, Управління було змушене звернутись до суду із вказаним позовом.
Рішенням Голосіївського районного суду міста Києва від 29 серпня 2025 року позов Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Київ) задоволено частково.
Виселено ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 та ОСОБА_4 із службового жилого приміщення квартири АДРЕСА_2 , без надання іншого жилого приміщення.
Встановлено порядок виконання рішення суду, відповідно до якого після набрання рішенням законної сили, надати ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 та ОСОБА_4 місячний термін для звільнення квартири АДРЕСА_2 , та передання її Центральному міжрегіональному управлінню Міністерства юстиції (м. Київ).
Відмовлено у задоволенні інших вимог позову.
Стягнуто з ОСОБА_1 та ОСОБА_2 на користь Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Київ) понесені судові витрати у вигляді сплаченої суми судового збору по 1 514 грн з кожного.
Не погоджуючись з рішенням суду першої інстанції, представник ОСОБА_1 - адвокат Незвіський Д.Я. подав апеляційну скаргу, у якій просить скасувати рішення Голосіївського районного суду міста Києва від 29 серпня 2025 року та ухвалити нове судове рішення, яким відмовити у задоволені позовних вимог у повному обсязі.
Апеляційна скарга обґрунтована тим, що суд першої інстанції неправильно витлумачив приписи статті 125 ЖК України, що призвело до неправильного їх застосування до спірних правовідносин сторін.
Вказує, що стаж роботи ОСОБА_1 в органах Мін`юсту становить 16 років 11 місяців 23 дні (більше 10 років), а відтак він підпадає під дію положень (норм запобіжників), передбачених статтею 125 ЖК України.
ОСОБА_1 був звільнений з посади заступника начальника Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Київ) внаслідок скорочення цієї посади, а не за власною ініціативою та бажанням (волею).
ОСОБА_1 був саме звільнений з посади заступника начальника Головного територіального управління юстиції у Київській області (посади, у зв`язку з обійманням якої отримав службову житло) у зв`язку з ліквідацією відповідного територіального органу Мін`юсту, а не за власною волею, рішенням чи бажанням.
Це свідчить про те, що скорочення носило офіційний і документально підтверджений характер, а не було формальним. Скорочення посади, яку обіймав ОСОБА_1 відбулось у зв`язку з оптимізацією штатної структури органу, а не з підстав, пов`язаних з особистих чи професійних якостей ОСОБА_1 як працівника (державного службовця відповідної категорії).
Припинення трудових відносин позивача з ОСОБА_1 (відповідачем) було зумовлене організаційними змінами у структурі органу, а не його власною ініціативою розірвання трудового договору з позивачем.
Проте вимога позивача звільнити спірну службову квартиру була направлена ОСОБА_1 лише 18 січня 2023 року, тобто через 2,5 роки після припинення трудових відносин позивача та відповідача.
Вирішуючи спір сторін суд першої інстанції не з`ясував, чому необхідність та потреба звільнити службову квартиру виникла у позивача лише через 2,5 роки, коли відповідачі (сім`я ОСОБА_1 ) вже прижилась у відповідному помешканні (квартирі).
Зазначає, що суд першої інстанції не звернув уваги, що відповідач та інші співвідповідачі (члени сім`ї відповідача) не можуть бути виселені зі службового житла (житлового приміщення) без надання іншого житла (житлового приміщення) в силу приписів статті 125 ЖК України.
Службове житло, а саме квартира АДРЕСА_2 є повноцінним житлом відповідачів та цілком підпадає під гарантії захисту, передбачені статтею 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (право на повагу до жила).
Вважає, що суд першої інстанції дійшов помилкових висновків про те, що проживання відповідачів у спірній квартирі понад 4,5 роки не можна вважати достатнім часом для визнання спірної службової квартири повноцінним житлом відповідачів та наявності достатнього зв`язку з таким житлом;
Суд не здійснив оцінки пропорційності вжитих їм заходів у формі примусового виселення відповідачів з житла (службового житла) в порівняні з тими негативними наслідками, які будуть мати наслідки для відповідачів, зокрема неповнолітніх та малолітніх дітей (повна втрата єдиного житла);
Позивач не довів, а суд першої інстанції не встановив, що виселення відповідачів зі службової квартири (службового житла) переслідувало певну легітимну мету (до прикладу: було необхідним для забезпечення службовим житлом інших працівників позивача або працівників та службовців Мін`юсту;
Єдина легітимна мета звільнення відповідної службової квартири відповідачами та/або їх примусове виселення - це використання цієї квартири за цільовим призначенням. Разом з тим відповідачі (сім`я ОСОБА_1 ) також використовують відповідну службову квартиру за цільовим призначенням, а саме проживають у ній.
Виселення відповідачів зі спірної службової квартири, зокрема неповнолітніх та малолітніх дітей, не відповідає принципу забезпечення найкращих інтересів таких дітей та є прямим порушенням відповідного принципу. За наслідками рішення суду першої інстанції діти залишаються без житла та фактично опиняються на вулиці.
Відхиляючи письмові висновки органу опіки та піклування (Голосіївської районної в місті Києві державної адміністрації) про недоцільність виселення та визнання такими, що втратили право користування службовою квартирою, суд першої інстанції жодним чином не обґрунтував та не мотивував своє рішення, чому він вважав зазначені висновки недостатньо обґрунтованими та такими, що суперечать інтересам дітей.
Разом з тим, ані матеріали позовної заяви, ані саме рішення суду першої інстанції не містить обґрунтувань та доведених обставин того, що виселення відповідачів зі службової квартири (житла) було обумовлено та викликане необхідністю забезпечити цим житлом (квартирою) іншого працівника позивача (Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Київ) або певного працівника Мін`юсту.
Від представника Київського міжрегіонального управління Міністерства юстиції України - Рєпкіна М. надійшов відзив на апеляційну скаргу, у якому він просить суд апеляційну скаргу залишити без задоволення, а рішення суду першої інстанції - без змін.
Відзив обґрунтовано тим, що суд першої інстанції дійшов правильного та законного висновку про задоволення позову, оскільки повно і всебічно встановив фактичні обставини справи, правильно визначив правову природу спірних правовідносин та застосував норми матеріального права. З матеріалів справи беззаперечно вбачається, що спірна квартира була надана відповідачу саме як службове житлове приміщення, що підтверджується рішеннями органів місцевої влади, спеціальним ордером та включенням квартири до фонду службового житла. Таким чином, відповідач із моменту вселення усвідомлював тимчасовий характер користування житлом та його безпосередній зв`язок із проходженням служби в конкретному органі.
Представник ОСОБА_1 - адвокат Незвіський Д.Я. подав клопотання про відкладення розгляду справи, у якому він посилається на те, що у цей день він не може бути присутнім у судовому засіданні, оскільки приймає участь в іншому судовому засіданні.
Згідно з частиною 1 статті 2 ЦПК України, завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.
Пунктами 10, 11 частини 2 цієї статті визначено, що одними із основних принципів цивільного судочинства є розумність строків розгляду справи судом та неприпустимість зловживання процесуальними правами.
Відповідно до частини 1 статті 371 ЦПК України апеляційна скарга на ухвалу суду першої інстанції має бути розглянута протягом тридцяти днів з дня постановлення ухвали про відкриття апеляційного провадження.
Статтею 372 ЦПК України визначено, що суд апеляційної інстанції відкладає розгляд справи в разі неявки у судове засідання учасника справи, щодо якого немає відомостей про вручення йому судової повістки, або за його клопотанням, коли повідомлені ним причини неявки буде визнано судом поважними.
Неявка осіб, які беруть участь у справі, належним чином повідомлених про час та місце судового розгляду справи являється їх волевиявленням, яке свідчить про відмову від реалізації свого права на безпосередню участь у судовому розгляді справи та інших процесуальних прав, тому не може бути перешкодою для розгляду судом апеляційної інстанції питання по суті.
За змістом статті 129 Конституції України, статті 2 ЦПК України одним із завдань судочинства є своєчасний розгляд справи, що відповідає положенням статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, згідно з якою кожен має право на справедливий розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом.
Апеляційний суд зауважує, що відкладення розгляду справи є правом та прерогативою суду, основною передумовою для якого є не відсутність у судовому засіданні представників сторін учасників справи, а неможливість вирішення спору у відповідному судовому засіданні (стаття 223 ЦПК України).
Апеляційний суд виходить з того, що якщо представники сторін чи інших учасників судового процесу не з`явилися у судове засідання, а суд вважає, що наявних у справі матеріалів достатньо для розгляду справи та ухвалення законного і обґрунтованого рішення, не відкладаючи розгляду справи, він може вирішити спір по суті.
Основною умовою відкладення розгляду справи є не відсутність у судовому засіданні представників сторін, а неможливість вирішення спору у відповідному судовому засіданні.
Отже, неявка учасника судового процесу у судове засідання, за умови належного повідомлення сторони про час і місце розгляду справи, не є підставою для скасування судового рішення, ухваленого за відсутності представника сторони спору.
Із клопотання представника ОСОБА_1 - адвоката Незвіського Д.Я. вбачається, що причиною його неявки до Київського апеляційного суду є надання переваги участі у розгляді іншої справи.
Виходячи з норм Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та практики Європейського суду, статті 371 ЦПК України щодо строку розгляду апеляційної скарги, а також зважаючи на вимоги частини 2 статті 372 ЦПК України, колегія суддів визнала неявку представника ОСОБА_1 - адвоката Незвіського Д.Я. у судове засідання такою, що не перешкоджає апеляційному розгляду справи.
ОСОБА_1 у судовому засіданні підтримав вимоги апеляційної скарги.
Представник Київського міжрегіонального управління Міністерства юстиції України - Рєпкін М. у судовому засіданні заперечував проти задоволення апеляційної скарги.
Інші учасники справи у судове засідання не з`явилися, про час та місце розгляду справи повідомлені належним чином.
Виходячи з положень статті 13 ЦПК України кожна сторона розпоряджається своїми правами на власний розсуд, у т. ч. правом визначити свою участь в судовому засіданні, а з огляду на положення статті 372 ЦПК України явка до суду апеляційної інстанції не є обов`язковою.
Зважаючи на вимоги частини 9 статті 128, частини 5 статті 130, частини 2 статті 372 ЦПК України колегія суддів визнала повідомлення належним, а неявку такою, що не перешкоджає апеляційному розгляду справи.
Колегія апеляційного суду, вислухавши доповідь судді-доповідача, пояснення учасників справи, вивчивши матеріали справи, доводи апеляційної скарги, враховує таке.
З матеріалів справи вбачається, що протягом періоду з 14 січня 2004 року до 26 липня 2015 року ОСОБА_1 працював у Міністерстві юстиції України на посадах провідного та головного спеціалістів у різних структурних підрозділах, а у період з 27 липня 2015 року по 27 грудня 2019 року працював першим заступником начальника Головного територіального управління юстиції у Київській області, з 28 грудня 2019 року по 25 травня 2020 року - заступником начальника міжрегіонального управління у Київській області Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м.Київ), а з 26 травня 2020 року по 05 січня 2021 року працював начальником відділу інформаційно-довідкового забезпечення Управління забезпечення та документообігу Міністерства юстиції України.
Судом установлено, що 15 липня 2019 року між ТОВ «ДБК-Партнер» та Головним територіальним управлінням юстиції у Київській області було укладено договір купівлі-продажу квартири, посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Авдієнком В.В., у відповідності до якого Головне територіальне управління юстиції у Київській області набуло у власність квартиру АДРЕСА_2 . Вказана квартира складається з двох житлових кімнат, загальною площею 74,0 кв.м, житловою площею 32,8 кв.м (а.с. 11-16).
Відповідно до витягу з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності від 26 липня 2021 року №267543547 власником спірної службової квартири у Реєстрі значиться позивач (а.с.17).
Розпорядженням Голосіївської районної в місті Києві державної адміністрації №576 від 11 вересня 2019 року на підставі клопотання Головного територіального управління юстиції у Київській області, з урахуванням пропозиції районної комісії житлових питань при Дніпровській районній в місті Києві державній адміністрації було включено до числа службових приміщень Головного територіального управління юстиції у Київській області вищевказану двокімнатну квартиру житловою площею 32,80 кв.м, яка у подальшому була надана в користування як службове житло працівнику Управління - ОСОБА_1 .
Так, відповідно до наданої суду копії розпорядженням Дніпровської районної в місті Києві державної адміністрації №985 від 04 грудня 2019 року затверджено рішення адміністрації Головного територіального управління юстиції у Київській області про надання службової двокімнатної квартири АДРЕСА_4 ОСОБА_1 на сім`ю із трьох осіб - він, дружина ОСОБА_2 , дочка ОСОБА_5 , 2007 року народження.
06 грудня 2019 року Дніпровською районною в місті Києві державною адміністрацію відповідачу ОСОБА_1 , як першому заступнику начальника Головного територіального управління юстиції у Київській області, виданий спеціальний ордер № 010444 на право зайняття службового жилого приміщення разом із сім`єю із трьох осіб (а.с. 9).
Згідно з наявними у матеріалах справи витягів з Реєстру територіальної громади від 03 червня 2024 року відповідачі ОСОБА_1 , ОСОБА_3 разом із неповнолітньою ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , та малолітнім ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , значаться зареєстрованими у спірній службовій квартирі (а.с. 94-96, 100).
Постановою Кабінету міністрів України від 09 жовтня 2019 року № 870 «Деякі питання територіальних органів Міністерства юстиції» ліквідовано Головне територіальне управління юстиції у Київській області та утворено Центральне міжрегіональне управління Міністерства юстиції (м. Київ).
Пунктом 2 цієї постанови утворено як юридичні особи публічного права міжрегіональні територіальні органи Міністерства юстиції за переліком згідно з додатком 2, зокрема, Центральне міжрегіональне управління Міністерства юстиції (м. Київ).
У пункті 3 вказаної постанови зазначено, що територіальні органи Міністерства юстиції, які ліквідуються згідно з пунктом 1 цієї постанови, продовжують здійснювати повноваження та функції, покладені на зазначені органи, до завершення здійснення заходів, пов`язаних з утворенням міжрегіональних територіальних органів Міністерства юстиції; здійснення заходів, пов`язаних з ліквідацією територіальних органів згідно з пунктом 1 цієї постанови та утворенням міжрегіональних територіальних органів згідно з пунктом 2 цієї постанови, покладається на Міністерство юстиції; міжрегіональні територіальні органи Міністерства юстиції, що утворюються згідно з пунктом 2 цієї постанови, є правонаступниками територіальних органів Міністерства юстиції, які ліквідуються згідно з пунктом 1, зокрема, Центральне міжрегіональне управління Міністерства юстиції (м. Київ) - Головного територіального управління юстиції у Київській області, Головного територіального управління юстиції у м. Києві, Головного територіального управління юстиції у Черкаській області.
З аналізу вищезазначених норм убачається, що Центральне міжрегіональне управління Міністерства юстиції (м.Київ) є правонаступником Головного територіального управління юстиції у Київській області.
Підпунктом 5 пункту 5 Наказу Міністерства юстиції України від 16 жовтня 2019 року № 3173/5 «Про утворення міжрегіональних територіальних органів Міністерства юстиції України» на голів ліквідаційних комісій головних територіальних управлінь юстиції було покладено обов`язок з виконання забезпечення збереження та передачу в установленому порядку майна, матеріальних цінностей, діловодних справ відповідних головних територіальних управлінь юстиції.
Згідно з даними Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань, Центральне міжрегіональне управління Міністерства юстиції (м. Київ) було зареєстровано як юридичну особу 29 жовтня 2019 року.
У подальшому, наказом Міністерства юстиції України від 28 грудня 2019 року № 4364/5 на підставі пропозиції Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Київ) від 27 грудня 2019 року № 531/10-19 погоджено забезпечення ним повноважень та виконання функцій, визначених Положенням про міжрегіональні управління Міністерства юстиції України, затвердженим наказом Міністерства юстиції України від 23 червня 2011 року № 1707/5, зареєстрованим в Міністерстві юстиції України 23 червня 2011 року за № 759/19497, та іншими нормативно-правовими актами, з 28 грудня 2019 року. У зв`язку з цим Головне територіальне управління юстиції у місті Києві припинило з 28 грудня 2019 року здійснення повноважень та виконання функцій з реалізації державної політики у відповідних сферах.
Під час здійснення заходів, пов`язаних з ліквідацією територіальних органів юстиції, Міністерством юстиції України були передбачені також окремі заходи, спрямовані на збереження майна державної власності та належної передачі такого майна від ліквідованих органів юстиції до новоутворених.
Наказом начальника Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Київ) від 25 травня 2020 року за №1719/03 відповідача ОСОБА_1 звільнено з посади заступника начальника Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції у Київській області Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Київ) за переведенням для подальшої роботи в апараті Міністерства юстиції України.
При цьому, з наданої суду копії наказу начальника Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Київ) від 25 травня 2020 року за № 1719/03 убачається, що ОСОБА_1 було звільнено з посади заступника начальника Управління за переведенням для подальшої роботи в апараті Міністерства юстиції України відповідно до пункту 5 частини першої статті 38 Кодексу законів про працю України (а.с.6).
На момент звільнення відповідача діяло Положення про порядок надання службових жилих приміщень і користування ними в органах та установах Міністерства юстиції України, затверджене наказом Міністерства юстиції № 58/5 від 02 липня 2004 року (із змінами, внесеними згідно з наказом Міністерства юстиції № 1801/5 від 21 жовтня 2008 року).
Відповідно до пункту 4.1. вказаного Положення працівник, що припинив трудові відносини з органом та установою Мін`юсту, підлягає виселенню зі службового жилого приміщення з усіма особами, які з ним проживають, без надання іншого жилого приміщення, крім випадків, передбачених чинним законодавством.
Аналогічну норму містить і Порядок надання службових жилих приміщень в Центральному міжрегіональному управлінні Міністерства юстиції (м. Київ), затверджений наказом Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Київ) від 14 грудня 2020 року № 1485/6, а саме: працівник, що припинив трудові відносини з Центральним міжрегіональним управлінням Міністерства юстиції (м. Київ), підлягає виселенню зі службового жилого приміщення, крім випадків, передбачених чинним законодавством.
Наказом начальника Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Київ) від 14 грудня 2020 року № 1485/6 створено постійно діючу житлово-побутову комісією Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Київ) з метою вирішення організаційних питань надання службових жилих приміщень працівникам Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Київ) та ведення оперативного обліку службових жилих приміщень.
18 січня 2023 року позивач направив відповідачу ОСОБА_1 лист- повідомлення з проханням звільнити займане службове житлове приміщення у строк до 28 лютого 2023 року (що визнається відповідачем), який обґрунтований тим, що 27 грудня 2022 року на засіданні постійно діючої житлово-побутової комісії було вирішено підготувати та направити листи-повідомлення про звільнення займаного службового житлового приміщення особам, які припинили трудові відносини з Центральним міжрегіональним управлінням Міністерства юстиції (м. Київ) з числа тих осіб, яким надано в користування службові жилі приміщення (а.с.7-8).
Задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції виходив з того, що спірне службове приміщення надано відповідачу ОСОБА_1 в період роботи в Головному територіальному управлінні юстиції Київської області, та правонаступником якого є позивач - Центральне міжрегіональне управління Міністерства юстиції (м. Київ), що становить п`ять років та є недостатнім для застосування норми пункту 2 частини 1 статті 125 ЖК України до спірних правовідносин. Відповідач фактично був звільнений із займаної посади за його заявою для переведення на інше підприємство, а не за ініціативою роботодавця в порядку скорочення чисельності чи штату працівників, у зв`язку із чим на нього не поширюються гарантії, передбачені статтею 125 ЖК України.
Апеляційний суд погоджується з висновком суду першої інстанції про те, що на відповідача не поширюються гарантії, передбачені статтею 125 ЖК України з огляду на таке.
Згідно зі статтею 47 Конституції України кожен має право на житло. Держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду.
Громадянам, які потребують соціального захисту, житло надається державою та органами місцевого самоврядування безоплатно або за доступну для них плату відповідно до закону. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.
Статтею 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод закріплено, що кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров`я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.
Правова позиція Європейського суду з прав людини щодо тлумачення пункту 1 статті 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод передбачає надання кожній особі гарантії займати житло, не бути виселеною чи позбавленою свого житла.
Втрата житла є найсерйознішою формою втручання в право на повагу до житла. Це втручання є порушенням статті 8 Конвенції, якщо воно не переслідує одну з законних цілей, перелічених у статті 8 § 2, не є «відповідним до закону» та не може розглядатися як «необхідне в демократичному суспільстві (рішення ЄСПЛ у справі «Кривицький і Кривицька проти України», заява № 30856/03 від 02 грудня 2010 року, § 42). Процес прийняття рішень, що призвів до заходів втручання, також має бути справедливим. На особу не має покладатися надмірний тягар.
Подібні положення закріплені також в національному законодавстві.
Ніхто не може бути виселений із займаного жилого приміщення або обмежений у праві користування жилим приміщенням інакше як з підстав і в порядку, передбачених законом (частина четверта статті 9 Житлового кодексу України). Відповідно до частини першої статті 109 ЖК України виселення із займаного жилого приміщення допускається з підстав, установлених законом.
У справі, що переглядається в апеляційному порядку, спірні правовідносини стосуються виселення особи разом з його сім`єю з тимчасово наданого службового житла після припинення трудових правовідносин з органом, який надав таке житло.
Статтею 124 ЖК України передбачено, що робітники і службовці, що припинили трудові відносини з підприємством, установою, організацією, підлягають виселенню з службового жилого приміщення з усіма особами, які з ними проживають, без надання іншого жилого приміщення.
Особливість права користування службовим житлом на підставі ордеру полягає, зокрема, у тому, що особа, яка користується службовим житлом, знає, що після припинення її правовідносин з роботодавцем вона зобов`язана звільнити надане ним житлове приміщення.
Проживання у службовому житлі після припинення трудових правовідносин з роботодавцем не свідчить про законність його використання особою, якій воно було надане на час існування вказаних правовідносин.
Стаття 125 ЖК України передбачає випадки коли особу не може бути виселено з службових жилих приміщень без надання іншого жилого приміщення.
Зокрема, це стосується: осіб з інвалідністю внаслідок війни та інших осіб з інвалідністю з числа військовослужбовців, які стали особами з інвалідністю внаслідок поранення, контузії або каліцтва, що їх вони дістали при захисті чи при виконанні інших обов`язків військової служби, або внаслідок захворювання, зв`язаного з перебуванням на фронті; учасників Другої світової війни, які перебували у складі діючої армії; сім`ї військовослужбовців і партизанів, які загинули або пропали безвісти при захисті чи при виконанні інших обов`язків військової служби; сім`ї військовослужбовців; осіб з інвалідністю з числа осіб рядового і начальницького складу органів Міністерства внутрішніх справ, які стали особами з інвалідністю внаслідок поранення, контузії або каліцтва, що їх вони дістали при виконанні службових обов`язків; осіб, які пропрацювали на підприємстві, в установі, організації, що надали їм службове жиле приміщення, не менш як десять років; осіб, що звільнені з посади, у зв`язку з якою їм було надано жиле приміщення, але не припинили трудових відносин з підприємством, установою, організацією, які надали це приміщення; осіб, звільнених у зв`язку з ліквідацією підприємства, установи, організації або за скороченням чисельності чи штату працівників; пенсіонерів по старості, персональних пенсіонерів; членів сім`ї померлого працівника, якому було надано службове жиле приміщення; осіб з інвалідністю внаслідок нещасного випадку на виробництві або професійного захворювання I і II груп, осіб з інвалідністю I і II груп з числа військовослужбовців і прирівняних до них осіб та осіб рядового і начальницького складу Державної служби спеціального зв`язку та захисту інформації України; одиноких осіб з неповнолітніми дітьми, які проживають разом з ними.
Постановою Ради Міністрів Української РСР від 04 лютого 1988 року за № 37 «Про службові жилі приміщення» затверджений Перелік категорій працівників, яким може бути надано службові жилі приміщення (далі - Перелік), а також затверджено Положення про порядок надання службових жилих приміщень і користування ними в Українській РСР (далі - Положення).
Згідно пункту 44 вказаного Переліку працівникам органів та установ Міністерства юстиції до одержання ними постійного жилого приміщення може бути надано службові жилі приміщення.
Відповідно до пункту 9 Положення для одержання службового жилого приміщення відповідний працівник подає заяву адміністрації підприємства, установи, організації. До заяви додається довідка з місця проживання про склад сім`ї і прописку. Члени сім`ї заявника, які бажають оселитися в службове жиле приміщення, дають письмову згоду на проживання в зазначеному приміщенні.
Відповідно до пункту 14 Положення службове жиле приміщення надається працівникові на всіх членів сім`ї, які проживають разом з ним (а також на дружину (чоловіка) і неповнолітніх дітей, які проживають окремо від заявника в даному або в іншому населеному пункті), вказаних у пункті 9 цього Положення.
Згідно пунктів 15, 16 Положення службове жиле приміщення надається робітникам, службовцям і колгоспникам на час виконання ними обов`язків, які потребують проживання в такому приміщенні.
Службові жилі приміщення надаються за рішенням адміністрації підприємства, установи, організації, правління колгоспу, органу управління іншої кооперативної та іншої громадської організації, у віданні якої ці приміщення знаходяться, затвердженим виконавчим комітетом районної, міської, районної в місті Ради народних депутатів, на території якої знаходиться відповідне підприємство, установа, організація.
У рішенні зазначається, яку займає посаду або виконує роботу особа, якій надається службове жиле приміщення, склад її сім`ї, розмір приміщення, що надається, кількість кімнат у ньому та адреса.
Пунктом 34 Положення передбачено, що робітники і службовці, що припинили трудові відносини з підприємством, установою, організацією, а також громадяни, які виключені з членів колгоспу або вийшли з колгоспу за власним бажанням, підлягають виселенню з службового жилого приміщення з усіма особами, які з ними проживають, без надання іншого жилого приміщення. Виселення провадиться в судовому порядку.
У пункті 20 постанови Пленуму Верховного Суду України «Про деякі питання, що виникли в практиці застосування судами Житлового кодексу України» від 12 квітня 1985 року №2 зазначено, що оскільки в силу статті 125 ЖК Української РСР деякі категорії громадян, які проживають у службових жилих приміщеннях, не підлягають виселенню без надання іншого жилого приміщення, при розгляді справ про виселення зі службових жилих приміщень необхідно з`ясовувати, чи користуються відповідачі зазначеною пільгою.
Зокрема, особи, які пропрацювали на підприємстві, в установі, організації, що надали їм жиле приміщення, не менше 10 років, користуються такою пільгою і в тому разі, коли цей стаж переривався.
Як правильно встановлено судом першої інстанції відповідач ОСОБА_1 перебував у трудових відносинах з різними юридичними особами: з Головним територіальним управлінням юстиції у Київській області та у подальшому з Центральним міжрегіональним управлінням Міністерства юстиції (м. Київ) менше 10 років: у період з 27 липня 2015 року по 25 травня 2020 року;
Відповідач ОСОБА_1 був звільнений наказом Міністерства юстиції України від 25 травня 2020 року за №1760/к із займаної посади за переведенням для подальшої роботи в апараті Міністерства юстиції України відповідно до пункту 5 частини першої статті 36 Кодексу законів про працю України. Підставою для видання вказаного наказу зазначена заява ОСОБА_1 . Тобто відповідач фактично був звільнений із займаної посади за його заявою для переведення на інше підприємство, а не за ініціативою роботодавця в порядку скорочення чисельності чи штату працівників.
Отже, судом першої інстанції правильно встановлено, що на відповідача ОСОБА_1 не поширюються гарантії, передбачені статтею 125 ЖК України.
Однак, суд першої інстанції не врахував, що втручання у право на повагу до житла відповідача буде відповідати Конвенції не лише тоді, коли таке втручання здійснюється згідно із законом, але й якщо для такого втручання існують легітимні цілі, вичерпний перелік яких наведений у пункті другому статті 8 Конвенції.
Суд першої інстанції залишив поза увагою те, що звертаючись до відповідача ОСОБА_1 з листом - повідомленням від 18 січня 2023 року з проханням звільнити займане службове житлове приміщення та до суду першої інстанції із позовною заявою від 15 травня 2025 року, позивач обґрунтовував свої вимоги про виселення відповідача разом із його сім`єю із службового житлового приміщення лише тим, що працівник, який припинив трудові відносини з Управлінням, підлягає виселенню зі службового жилого приміщення та не навів жодної легітимної цілі для втручання у право на повагу до житла відповідача.
За змістом пункту другого статті 8 Конвенції втручання в право на повагу до житла «має бути не лише законним, але й «необхідним у демократичному суспільстві».
Інакше кажучи, воно має відповідати «нагальній суспільній необхідності», зокрема бути співрозмірним із переслідуваною легітимною метою… Зокрема, навіть якщо законне право на зайняття приміщення припинено, особа вправі мати можливість, щоб співрозмірність заходу була визначена незалежним судом у світлі відповідних принципів статті 8 Конвенції…» (Kryvitska and Kryvitskyy v. Ukraine, № 30856/03, § 44, ЄСПЛ, від 02 грудня 2010 року).
Тобто вирішуючи питання про «необхідність у демократичному суспільстві» виселення відповідачів зі службового житла, суд має оцінити: 1) чи існує нагальна суспільна необхідність для застосування такого заходу; 2) чи буде таке втручання у право особи на житло пропорційним переслідуваній легітимній меті.
Апеляційний суд встановив, що звертаючись до суду першої інстанції із цим позовом, позивач не обґрунтовував свої позовні вимоги існуванням нагальної суспільної необхідності для виселення відповідача, не вказував про потребу у займаному відповідачем службовому житловому приміщенні для забезпечення інших своїх працівників та про наявність інших працівників, які можуть претендувати на заселення у спірне службове житло, про неприпустимість залишення колишнього працівника (відповідача у справі) в службовій квартирі за рахунок позбавлення можливості надання такого службового житла іншій особі, яка має на це легітимне право.
Принцип пропорційності у розумінні ЄСПЛ полягає в оцінці справедливої рівноваги (балансу) між інтересами держави (суспільства), пов`язаними з втручанням у право людини на повагу до житла, й інтересами особи, яка зазначає негативних наслідків від цього втручання.
Необхідний баланс не буде дотриманий, якщо особа внаслідок втручання в її право на повагу до житла несе надмірний тягар.
Оцінюючи пропорційність, слід визначити, чи можливо досягти легітимної мети за допомогою заходів, які були би менш обтяжливими для прав і свобод цієї особи, оскільки обмеження її прав не повинні бути надмірними або такими, що є більшими, ніж необхідно для досягнення вказаної мети.
Суд першої інстанції залишив поза увагою те, що відповідач навів аргументи щодо наявності істотних обставин, які перешкоджають його виселенню разом із сім`єю із службового житлового приміщення, а саме.
Відповідач немає у власності іншого житла, що підтверджується Інформацією з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно від 10 червня 2024 року (а.с. 103 т. 1).
ІНФОРМАЦІЯ_3 у ОСОБА_1 та ОСОБА_5 народився син ОСОБА_4 , який вселений у службове житло як член сім`ї ОСОБА_1 та продовжує проживати у спірній квартирі разом з іншою дитиною та дружиною відповідача.
Також, апеляційний суд враховує, що позивач як власник службової квартири після припинення трудових відносин з відповідачем (25 травня 2020 року) не заперечував проти реєстрації місця проживання в ній 28 травня 2020 року малолітнього ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 (а.с.100).
Крім того, відхиляючи письмові висновки органу опіки та піклування (Голосіївської районної в місті Києві державної адміністрації) про недоцільність виселення та визнання такими, що втратили право користування службовою квартирою, суд першої інстанції жодним чином не обґрунтував та не мотивував своє рішення, чому він вважав зазначені висновки недостатньо обґрунтованими та такими, що суперечать інтересам дітей.
Так дійсно, припиняючи трудові відносини з роботодавцем за власним бажанням, відповідач мав усвідомлювати наслідки у вигляді припинення права користування службовим житлом та виселення його й осіб, які з ним проживають, з службової квартири.
Разом з тим, апеляційний суд враховує, що відповідач був звільнений 25 травня 2020 року та залишився проживати разом із сім`єю у службовій квартирі.
Позивач після припинення трудових відносин з відповідачем не заперечував проти проживання відповідача разом із сім`єю у службовій квартирі до 18 січня 2023 року (дати направлення листа - повідомлення про виселення), а до суду з указаним позовом позивач звернувся у травні 2024 року, тобто через чотири роки після припинення трудових відносин з відповідачем.
Відсутність обґрунтування у судовому рішенні фактичних підстав застосування приписів законодавства, навіть якщо формальні вимоги були дотримані, може серед інших чинників братися до уваги при вирішенні питання про те, чи встановлено справедливий баланс заходом, що оскаржується (див., mutatis mutandis, рішення ЄСПЛ у справі «Беєлер проти Італії» («Beyeler v Italy»), заява № 33202/96, § 110).
Не врахування національними судами принципу пропорційності у справах про виселення особи з житла є підставою для висновку про порушення відносно такої особи статті 8 Конвенції (див., mutatis mutandis, рішення ЄСПЛ у справах «Дакус проти України» («Dakus v. Ukraine») від 14 грудня 2017 року, заява № 19957/07; «Кривіцька та Кривіцький проти України» («Kryvitska and Kryvitskyy v. Ukraine») від 2 березня 2011 року, заява № 30856/03.
Підсумовуючи, апеляційний суд дійшов висновку про те, що позивачем у позові про виселення відповідача не обґрунтовано, а судом першої інстанції не оцінено: чи існує нагальна суспільна необхідність для застосування такого заходу як виселення відповідача разом з сім`єю із службового жилого приміщення та чи буде таке втручання у право відповідача разом з сім`єю на житло пропорційним переслідуваній легітимній меті, тому рішення Голосіївського районного суду міста Києва від 29 серпня 2025 року ухвалене з неповним з`ясуванням обставин, що мають значення для справи, невідповідності висновків, викладених у рішенні, обставинам справи з ухваленням нового судового рішення.
Апеляційний суд за відсутності доведення нагальної суспільної необхідності для застосування такого заходу як виселення відповідача разом з сім`єю із службового жилого приміщення - вважає таке втручання у право відповідача на житло - не пропорційним переслідуваній легітимній меті, та дійшов висновку про відмову у задоволенні позову.
Щодо судових витрат.
Враховуючи, що рішення суду першої інстанції підлягає скасуванню з ухваленням нового судового рішення про відмову у задоволенні позовних вимог, відповідно до частин 1, 13 статті 141 ЦПК України з Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Київ) на користь ОСОБА_1 підлягає до стягнення судовий збір за подання апеляційної скарги у розмірі 4 542 грн.
Керуючись статтями 367, 369, 374, 375, 381-384 ЦПК України, суд, -
п о с т а н о в и в :
Апеляційну скаргу представника ОСОБА_1 - адвоката Незвіського Дмитра Ярославовича задовольнити.
Рішення Голосіївського районного суду міста Києва від 29 серпня 2025 року скасувати з ухваленням нового судового рішення.
Відмовити у задоволенні позову Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м.Київ) до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , які діють також в інтересах неповнолітніх ОСОБА_3 та ОСОБА_4 , треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмету спору: Голосіївська районна в місті Києві державна адміністрація, Служба у справах дітей та сім`ї Голосіївської районної в місті Києві державної адміністрації, про визнання осіб такими, що втратили право користування житловим приміщення та виселення.
Стягнути з Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Київ) на користь ОСОБА_1 судовий збір за подання апеляційної скарги у розмірі 4 542 грн.
Постанова набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена у касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.
Дата складення повного судового рішення 06 листопада 2026 року.
Головуючий Г.І. Мостова
Судді Р.В. Березовенко
О.Ф. Лапчевська
Оригінал: reyestr.court.gov.ua